А мені… мені й дихати важко
Від скупої вірності наших рішень,
Від вірної скупості наших зношень!
Хіба ж ти літаєш, моя пташко?..

Перемоги над нею чекати –
Її перемога на груди вже тисне –
Тепліє-леліє в душі ненависне…
Ромео, хіба ж не важкі в мене лати?..

Живи живи не зупиняйся
Літай літай не опускайся
Втікай втікай не озирайся
Вперед вперед не залишайся
Моєю...
Я переживу.
І хоч я крила поламаю
Та не важливо я ж кохаю
Я сили всі свої задію
Щоб втілити єдину мрію
Забути те що в нас було
Щоб відчуття оце пройшло
Щоб дихати на повні груди
І я надіюсь що так буде
Що зможу в очі я дивись
І без печалю говорити
Що ти тепер вже не моя
Що в тебе інші почуття
Незнаю що ти відчуваюш
Лиш знаю точно не кохаєш
Мене…
Бо ти сама сказала
Що ти напевне й не кохала
І я це мовчки проковтнув
І біль тоді таку відчув
Що захотілося померти
Що захотілося все стерти
І досі я із цим живу
І все роблю і все роблю
Щоб це забути. Бо так треба

Коли весь двір пірнав у тінь,
На пасіку, поза курінь,
Тягнуло димом від сушарні.
А ми гуляли в ловитки,
І ти ховалась за дубки
Або за горбики цвинтарні.

А потім сонце западало,
І з насипу дивились ми,
Як дальнє дерево й доми
Скривали тліюче кружало,–
І боязко горнулась ти
До мене, щоб додому йти.

Є у зорі жаркий янтар,
А в півночі Волосожар.
О світе мій, землею вкритий!
Віддав би я ще й кращий дар
За той курінь, за той димок,
За твій летючий голосок,
За те, щоб знов тебе ловити.

Фігури постали
Вони збунтували
І все розвалили
Мене розорили
І мат для кохання
І мат для бажання
І мат почуттям
І мат тим життям
Поставили і не простили
Поставили і не відпустили
Поставили й усе забули
Поставили і не відчули
Сумління крику, і тривоги
Закрили вони всі дороги
Які ми разом будували
Колись давно коли кохали
По них з тобою ми ходили
Люблю тоді ми говорили
Хотів вернутися назад
Але не зміг,поставлений мат..

«Купуйте, султане, купуйте
З України свіженькі душі.
Гляньте ж бо, не гоноруйте!
Беріть оптом – ціну опущу».

Хан спинився і ріже оком:
«Ти диви, які любки! Сила!
А ось ця щось так зирить вовком,
Ніби що її укусило».

«Не смій!
Не смій, хане,
Втручатися у мій смуток.
Не смій
Торкати волосся жмуток
Чи міряти, як сувій.
Чуєш, ханеее… Не смій!
Руки геть!
Тобі це здалося.
Ніготь мій
І той ні на зету не твій.
Ось багата панянка, –
В тілі голім, –
Моя душа:
Не купити її задáрма
І вдивляєшся ти дарма,
Бо і груди сміливо-кволі
Давно зниділи від сваволі,
Та чесніші твого гроша.
Геть!
Не смій
Пхати ніж у лоно.
Цілувати вуста не смій!
Я уб’ю тебе, хане, безкровно,
Вб’ю тебе і твоїх синів…»
………………………………..
Клялá мовчки, клялá тюремно
І жадала про помсти чин.
Уже рік, як дружина в гаремі
І росте їх чорнявий син.

06.02.2009 р.Б.

Я слишком много спала,
а проснулась,
когда дождем омытое лицо
мое к тебе тянулось.
Шептали губы и кричали слезы,
но воскресить не в силах я...
И в тяжкий сон вернулась,
заснула, приоткрыв глаза.

И кровь с землей!..
Земля с твоею кровью!
МОЙ СЫН,
мой любящий герой!
С улыбкой скорби к изголовью
коснулась та безпечная тоска...
Вся жизнь покинула тебя!

Ты пробудил - до этого спала я,
я счастием жила, жила тобой!
Цветы в ногах твоих не знали,
они смеялись красками,
а я кричала:
"Я только сплю, не просыпалась я!",
но солнце светит - не луна...
Вокруг - живые в черном,
а ты весь белый, мальчик мой!
И кто сказал, что жизнь светлее смерти,
смертельной красоты немой?!.

Не отдам тебя земле холодной!
Там жажда смерти.. Нет, не ты туда!!!
Теперь сама в степи безводной,
ведь ты, лишь ты - моя вода!

С дождем печаль, и жизнь - с дождем,
которую легко так забирают!
Я сплю, сплю ночью, днем...
Зачем, зачем же умирают?

Я долго плакать не умею.
Небо лишь плачет не солью.
Забыть тебя я не посмею,
Смеяться буду болью...

09.03.2006

«Любовь – вот самое острое познание. Она – перетекание,перелив через край, не наполнятся водоёмы другого. А наполняются уже не его водами.»
Э. М. Ремарк «Гем»

Своей солёной кровью
Заполню твою реку.
Исток умою солью
И станешь мной навеки.

Пускай погибнешь в жизни
Весь ты до наполненья
Моими водами. В движенье
Твои раскрою мысли…

Опасность острого познанья
В закате чувств… Изгнанье
Немыслимо без изменений:
Речной брег в соли… Нет спасений!

Любовь такая навсегда
Солёность вод лишь повышает
В морские превращать брега
Заплавы рек мечтает…

«Наша память – это не ларец из слоновой кости в пропитанном пылью музее. Это существо, которое живёт, пожирает и переваривает.»
Э. М. Ремарк «Ночь в Лиссабоне»


Она питается смыслом,
Но прошлое ведь в границах…
Пожирает глупые мысли,
Умывается по утрам…

Ларец из кости слоновой
В музее уже не пылится…
Неприступная и в оковах –
Сердца каждого грубый шрам…

І чомусь, не знаю,так блаженно.
В шибку вітер стукав гіллям вишні.
Місяць серед звізд на чорній сцені
наче вихідний посеред тижня.

Довго я не міг заснути. Диво:
в інший світ неначе провалився…
Слово Боже віщим сном отримав.
Проліском із-під гнилого листя

вибухнуло – Гаспид каже: «Квити…»
Рвався я крізь морок, в двері грюкав,
щоб зашкодить Гоголю спалити
«Мертві душі», втримати за руку…

Дерево лікується смолою,
А душа лікується сльозами.
Не соромся мудрості старої –
Вітер вчив зеленими устами.

Приспів:
Мене вишнею заговори.
Говори мені, вітречко, стиха.
Знаю, вміють вишневі вітри
Відмовляти від серденька лихо.

Вишня дика, скиглиш край дороги?
Я на тебе схожа та не дуже.
Від біди, безсилля та тривоги
Вже не можу плакати подруже.


Марно вітер не дає спокою,
Вчить мене вишневими устами.
Дерево лікується смолою.
Душу лікуватиму піснями.

А по любові, ніби по дощах –
уривками, судомами, мовчанням…
Відстукується серце від прощань
і гріється душа солодким чаєм.
Ми мовчимо у виплаканий день -
іще не раз прийде гірчичний спогад.
Та знову зірка мрією зійде
і подарує усмішку для когось...
А по любові, ніби по терні
на босу ногу в будень чи у свято.
Комусь судити, тільки не мені.
А може не судити, а втішати...

Під небом сірим
ще оркестр вітру
мелодію вечірню дограє.
А біла квітка
тягнеться до світла,
що джерелом безсмертним
в серці б’є.
І п’ють дощі
її солодку вроду
не день, не два,
а тижні, місяці…
А квітка в небо дивиться,
як в воду
і музика у неї на лиці.
А біла квітка
вірить в день погожий,
у дотик сонця,
в усмішку його,
і зустрічає радо перехожих,
і мріє,
і надіється свого
під небом вічним
поки стане сили.
Любов - то
невичерпне джерело.
Вона дарує серцю вічні крила,
щоб те, що ти задумаєш –
збулось!

Між двох долонь мою душу ростерти-зігріти
Спробуй, як руку холодну колись.
Поки не ростанув січень і штучні його сателіти,
Поки на ялинці висить солодкий ірис.

Післяріздвяне серце схоже на биту тарілку,
В якій полежало все – і роки, і небо, й салат.
Я думала буде тепліше. Тепла знов було ніскільки.
Тепла десь було багато. Не тут. Не поруч. Не над.

За щоками поволі меншають карамелі.
Вогонь є далеко. У домі немає вогню.
Розчинені двері чекають на втечу.
Я стелю, і вікна, і все, що за ними скурю
Від часу і порожнечі.

Поруч ліворуч від мене твоя тінь. Дзвінок
Руйнує правду другої тисячі років.
Мої черевики стоптані вже до кісток
Від пройденої вічності у кілька –надцять кроків.

Обери мою душу як букву із алфавіту.
Перепиши спочатку на дещо краще.
І опусти мов сонце, що врешті стоїть у зініті
У крихти січневих снігів живих і пропащих.

Далі настане лютий і зникне як в пляшці ром.
Я житиму до наступних снігів уже вкотре.
Знизу вгору тектиме душа наче паліндромон.
Крутитимуть голову мухи під мецо-форте.

зігнувся навпіл аркуш ночі
хвилини скапують у груди
під вогким місяцем тріпочуть
двобокі зорі наче люди

все глибше пропростають руки
у стомлені сніги пустелі
і міражем спливають букви
на рококошних капітелях

по колу годинника кроки
із часом я віч-на-віч
у мене примерзли стопи
до неба на цілу ніч

стоючи за межею століть
пізнавши цілу епоху
так складно пізнати мить

світанок не випє втому
і страшно мені між ночей
дивитися в очі тому
у кого немає очей........

країна випита з очей, стерта з мапи кимось так
як горох мала – не знати чи знайдеш її
казка, сонце, квітка мак
завиті дороги як вуса у Далі

залишився один колосок степу зі
пристрасті трохи червоної наче вино
вибитий зліва герб на правій нозі
і в душу покланене неба висохле дно

країна така невеличка як горобчині крила
або снігуря що рве груди співа на морозі
за крихітку хліба. на вікні кров людська проступила
чи то Божі сльози?...

там сонце мов яблуко пада в кашлаті калюжі.
там білі кульбаби і жовті і голі між трави
там верби що плачуть і серце що любить
неспокій душа незгасима і Лавра

там день наче вічність а вічність як мить
епоха уміщена в Дніпрові груди
там час не минає час вперто стоїть
минають невпинно лиш люди

і хочеться бути або ростектися для
стати поглинутим щоб тукотіло у скронях
і лист що на нім заштрихована кимось земля
світу цього залишився у сивих долонях

і хочеться поруч себе тримати її
й пишатися що десь немає такої іще
впасти обличчям у душу цієї землі
і глибше і глибше вростати у неї плечем

з-під уламків своєї сцени
я дістала розіраване сонце
і зшивала його нитками
і кидала назад у небо,
а воно відбивалось і падало
на поламані дикорації
незрозуміле латане
на життя моє схоже.
я стирала до крові лікті
роздираючи небо руками
щоб зробити у ньому нішу
і покласти нещасне світило.
я носила його за спиною
з гострим холодним промінем
що тихо орав мені душу
що тісно зміряв мені всесвіт.
коли ж посіріли всі прагнення
і пєси взялися попелом
нове цілісіньке сонце
над іншим зійшло театром.

твоє обличчя може бути всим
його по-різному штрихують
і так помітні на тобі чиїсь сліди.
коли під сонцем тече асфальт
коли свічками горять каштани
а у натовпі розлузаних голів
голосно пахне пантоміма
мої чорнила плачуть по тобі.
чиєсь життя полює на твоє
схопивши душу за рукав
йому твій крик нагострює мечі
я завжди ріжу пальці на словах
так само боляче як ти втрачаєш сни.
а ти і досі гойдаєшся між
здірявлених від розстрілу степів
іще в середині минулого сторіччя
прости мені цей гострий юний гнів
але ж не можна жити без обличчя...

я - гола людина
р
оз ки
да
на
між рядків
курю одна за одною букви
попіл ляга на папір - нехай проростає
мої груди вшиті у міжчасся
де не існує вичерпності свободи
де не торгують пігулками таланту
де скільки не ковтай кубометри океану
не напєшся натхнення
коли всі твої дії задля суспільного сексу
не хочу бачити світ крізь презерватив
загальної свідомості
і приймати зеброваність життя
яке насправді звичайно сіре
осягнути міжрядковість власного
стати схожою на сірник Джакометті
від спалахів божевілля краще
навіть просто згоріти мільйон разів
або лише один
крізь два астрономічні століття
потиснути руку Тарасові
для якого мольберт ніколи не був зброєю
витерти ноги об логіку
розірвати контракт з історією
роcтектися на оливковій гілці
як циферблат одного генія
взад і вперед жувати алфавіт
естетично випльовуючи його
у текст свого світу-
така гра достойніша навіть за війну

Хто родився навесні
Для Вас фіалки лісові,
А також черешневий цвіт,
Щоб прожили Ви сто літ.

Хто обрав літній час
Море квітів для Вас,
І сонячне тепло,
Щоб у житті Вам везло.

Хто родився в осінній час
Вязанка троянд для Вас,
І грона червоної калини,
Щоб були Ви щасливі.

Гвоздики червоні для Вас
Хто родився у зимовий час,
І різдвяні пампушки,
Щоб грошей мали мішки.

В.Костилєву
Буде усе. -
Пройти.
Висхід –
До перевалу.
Будуть твої світи
Зведені
В інтеграли.
Буде і день,
І ніч,
Згусне імла глизява,
Досвід тисячоріч,
Наклеп,
І злет,
І слава.
Мідноголоса струна
Буде тремтіти
Пружно.
Буде твоя весна
Від самоти сутужна.
Твій одинокий шлях
Тихо осяють зорі...
Радість в твоїх очах
І неможливість повторів.
Буде усе.
Тремти,
Слякотна ниця сірість!
Будуть сліди ходи
Випалені
На шкірі.
Буде гарячим хліб,
Мудрість
Тектиме в жилах.
Ті,
Що живуть углиб –
Вгледять
Широкі крила.
27.05.08.

Я знову слова
У кишені лишила.
А там – уже місця
Нема ані слову!
Як довго мовчу я!!!
Що слово за словом
Без дозволу
Очі мої віддають Вам.
А Ви – Ви тугі
На обидві зіниці!!!
1.12.07.

Коли в лахміття все життя роздерте
І тисне біль, немов чуже взуття, -
Так хочеться заснути, наче вмерти.
Упасти в сон.
Прокинутись в життя.

Бувати там, де пам`яті немає,
Лишити все, неначе й не було.
Благословенна ніч моя – пралайя,
Глибокий сон метелика під склом!

А завтра – ранок, роси і тумани.
А завтра – сонце у моє вікно.
А зараз – сну,
Подушки,
Валер`яни,
Накрити плечі грубим полотном.

А зараз – тиші. І – нікого в гості.
Нічого в сон – ні сосен, ні дубів…
Нехай приспить по-материнськи простір
І розпач мій розчинить у собі.

Так хочеться заснути… До світанку…
7.06.09.

Тато грав - ... мав,
я граю - ... маю.



Маю трохи духів і хрипливі співи,
Маю дві долоні, щоб прикрити груди.
Не тримай на мене тліючого гніву,
Не кажи нікому: "Я тебе забуду".

Маю в серці птаха з мокрими очима,
Маю на колінах два татуювання.
Не чекай зустріти в себе за плечима
Створеного нами клятого кохання.

Маю у зіницях місяця німого,
Маю вісім квіток й дідову цигарку.
Вкажу тобі напрям, місце і дорогу,
І нарешті вип'ю молока без старки.

Всі ми одягаєм непристойні лати,
Часто уквітчаючи чарівними перлами-
Але як же хочеться вміти прощавати
І хоч раз у вічі бути милосердними.

Та біда приходить вічно не одна,
Завше тверезієш в непристойній ноті,
Коли сором серце дивно спеленав
В десятини грішні або навіть соті.

Струмом обвиває звично вдогоди,
Теплим і прискіпливо обвіяним обманом-
Не чекай ніколи щастя чи біди,
Бо вони приходять пізно й зовсім рано.

Погляд обтікає зимове проміння,
Холодом весняним віє здалека,
Уві сні кричу обірване "амінь" я,
Що молитвою душі давно плекав.

І розтерзані думки потонуть в небосхилі,
Я стою з життям, наче вже над прірвою,
Океани болю щастя перемили,
Де слова, що шепчуть застаріле "вірую".

Мене втішали маки в житі,
Коли повільний плин років.
Ви звинуваченням обвиті.
Людей помилка чи богів?

Приспів:
Закохані маки у жайвора.
Мережиться небо руладами.
І куряче зілля з кульбабами
Насіяні, мов зорепадами.

Хто квітку вкрав – душі лелеку,
Дитяче світосприйняття?
Крізь люті зими, літні спеки
Мені всміхалася життям.


Смертельне вариво налили.
І не зарадиш, то й болить.
Невже в красі не стало сили
Вертати віру в щастя жить.

Ти сам собі збудував тюрму.
Сховався від світу, дошками вікна заколотив
І вдаєш, ніби час гріхи твої простив.
Ховаєшся від сонця, від людей знайомих колись.
Скрадаєшся по тінях, наче привид. Краще помолись!
На тебе тикають пальцем, хтось тебе жаліє,
Другий в твою сторону плює. А про що,
Про що ТИ мрієш!!??
Вже ні про що. Всі твої мрії згоріли
Вщент в той момент, коли ти вперше
Прийняв дозу! Боже!
Чому Ти не дав нам власті повернути час назад?
Чому Ти не дозволив врятувати душу?
Чому страждати так тепер ти мусиш?
Немає вже дороги назад.
Ти живеш без світла, ховаєшся від тіней,
Ти не знаєш що робити. Головою в стінку бити???
Пізно вже!!!
Ти тремтиш, ти хочеш дози,
Без неї вже не можеш,
Перед очима туман—ти продаш душу
За цей чортовий дурман.
Тебе ламає ломка, ти майже неживий,
Ти робиш укол і тобі здалося, що ти знов ожив.

Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф.
Душа мучиться в конфузії,
Головне в житті для тебе кайф.
Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф,
Щастя на дозу, любов на кайф.

Тобі вже не важно, як тебе звати.
Ти прах від того, ким був колись.
Для тебе головне—дозу дістати
І хоча ти ще кричиш собі: «Борись! Борись!»
У тебе вже немає сил сопротивлятись.
Ти забив на свої мрії, сховав їх глибоко під
Подушку.
Ти вискочив з життя, тепер мета одна –
Здобути дози трошки: відірватись від буття.
Ти ще дихаєш, та вже душевно мертвий,
В твоїй крові палає білий демон,
Він хоче жерти, а їжі вже нема.
Нічого вже нема. Все кануло у пропасть.
Лише якісь слова, ще з попереднього життя,
Та ні…їх теж ти викинув у пропасть.


Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф.
Душа мучиться в конфузії,
Головне в житті для тебе кайф.
Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф,
Щастя на дозу, любов на кайф.

Мені жаль тебе, ти сам зруйнував собі життя,
Знищив себе, життя батькам,
Ти хочеш вирватись, та уже не можеш.
В тебе немає нікого, ніхто не допоможе,
В твою сторону не подивиться жоден.
Тебе чекає смерть на смітнику або в брудній канаві,
І сумніваюсь, що хтось тебе по-людськи поховає.
Бо у тебе вже давно життя немає,
Немає…
Мені жаль тебе, тебе ніхто не чекає,
І жодне серце заради тебе не палає,
Не згоряє…
Пізно вже! Ти обрав свій путь!
І будь що будь!
Та такі як ти ДО ТРИДЦЯТИ ВСЕ ОДНО ПОМРУТЬ!!!!!

Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф.
Душа мучиться в конфузії,
Головне в житті для тебе кайф.
Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф,
Щастя на дозу, любов на кайф.

Епілог: Перш ніж щось зробити, зробити найгірше подумай: а тобі того треба?
Ти думаєш біла доза дасть тобі щастя? Ти забрехався сам собі.
Пропадеш… Повір мені.

Поселені на Божій території,
Духовності і волі «мудрі зодчі»,
Творці слиняво-слізної історії –
Ми – вакуум у вишитій сорочці…

(inspired by Paul van Dyk’s “The Politics of Dancing 2 part 1”)

Я вижу то, чего не видишь ты,
Собой я заполняю кванты пустоты,
Свободным ветром по миру ношусь.
Хотел найти я радость, но обрёл я грусть.
Как плохо быть всевидящим, я глохну,
Мой слух тончайшим был – теперь он просто тонкий.
Хромаю, будто старец, но я юн;
Теряюсь вновь в барханах, среди дюн.
От жажды гибну и гоню вперёд песок,
И расшибаюсь лбом о каменный порог.
Прохлада скал – мираж такой жестокий.
Полёт души моей достаточно высокий,
Напрасно я стараюсь опуститься:
Я слишком лёгок – не могу разбиться.
Я буду вечен. Трансом облачён.
Сбежал от смерти. С раненным плечом.
Натёр ремнём, любви таская бремя.
Никто даже не спросит: а зачем я?
И злость пусть хлещет из свободных трещин,
И пусть удары счастье разобьют –
Есть в мире и обыденные вещи,
Но их не вижу я. Не вижу я люблю.

Диво-річка і зелений гай.
Любий пригортає – і навколо рай.
Цілу вічність так мене тримай!
Та, напевно, кожен знає, що усе, усе минає…

Приспів:
В’яне з часом і трава,
Є в житті і кропива,
Та час кохання і твої слова
Ні, ніколи не зникають,
І до гаю повертають!
В’яне з часом і трава,
Є в житті і кропива,
Та час кохання і твої слова...
Я пам’ятаю всі слова.

Диво-річка, поруч водограй.
Йдемо з нареченим у зелений гай.
Де нас люблять, там і справжній рай!
Та, напевно, кожен знає, що усе, усе минає…

Приспів.

Де та річка, почуттів розмай?
Де той гарний леґінь і зелений гай?
Час кохання, прошу не минай!
Та, напевно, кожен знає, що усе, усе минає…

Приспів.

за столиком на двох
пили зелений чай
текіла сіль і лайм
і подихи так тісно

губи кажуть так
захоплено тіло
засмаглий долі смак
круїзи оплатили

хапали з неба зорі
на небі малювали смайли
в бокали наливали море
і зберігали в файли

лягаю на пісок
навколо завжди рух
на хвилях теплий рок
і крутять нові фільми

підносять з льодом фреш
живі офіціантки
і на прогнозі стрес
хто ж залікує ранки

накрив шалений сон
здійснились усі плани
а за моїм вікном
пірс хвилі океану

коли я прокидався
і серце чуло біль
на твої сині очі
падав мокрий сніг

облизувала губи
і замерзала біль
ковзалась і просила
я завжди сипав сіль

але життя сторінки
перегорнулися нові
змінилися бажання
групи крові і телефонні номери

не скажу
що так
але й не можу
сказати ні

сьогодні не теплий
вечір
і фільми
ставлять не ті

і я шукаю хвилі
немає
в ефірі штиль

а настрій
твоїх очей
бадьорить
солодом
і запахом снів

а я все ще
не кажу так

я посилаю нерви
у порваних конвертах
стискають душу перли
не зійти по сходах
пальцями не стерти
ми не живі ми вмерли

на шпалерах сльози
стриптиз колін накритий
плетуться руки в лози
я з ситцю в марлю звитий
під снігом жадібної прози
я не живий я вбитий

ти виглядаєш сьогодні
не розфарбована осінь
не вистачає комодів
скласти одяг
бракує світла
проснутися зранку
в синій кімнаті
мій друг купив Касабланку
буде завжди там жити

ти прокидаєшся завтра
від кофеїну
із сигаретного диму
дивись яку я сплів павутину
ти кажеш небо плаче
але мені все так
здається себто наче
сьогодні зовсім інакший
не схожий на тебе
бо розфарбована осінь
в конвертах жовте листя розносить
я б охоче продовжив
але вже пізно і досить

я березень твоєї тіні
я космос твоїх думок
втомився від твоєї ліні
розсипав компліменти на листок

я захоплю всі акварелі
і намалюю твій портрет
чекатиму тебе в готелі
куплю тобі з троянд букет

я хочу пити твої сльози
вдихати запах твого тіла
на вечір замовляти грози
і ти так само щоб хотіла

у грудях біль
і не твоє питання
сьогодні я вирішую
де буде наша спальня
в яке вікно
куди засвітить сонце
в якому напрямку
дме сильний вітер
і перемети протяги
ти одягаєш
на свою душу светр
коли кордони
вже порушено
і на твоїх долонях
не медові квіти
крапки розставити
ми в змозі
ми вже дорослі діти

попросиш зняти
я сміло зніму
закриваючи очі
і сміх і сміх

знову пестиш димом
не на жарт захопила
забираєш в полон
мої зламані крила

ти лікуєш росою
мій сон
одягаєш зорі
і сміх і сміх

розплющивши очі
погожого ранку,
на повні груди вдихни.

відчуй всю красу
і свіжість світанку,
думки всі докупки згорни.

усвідом, ти -мистецтво
і твориш прекрсне.
Нема тобі в світі ціни.

Думки твої вітер
як питимеш каву
вкраде і здійме догори.

Все якось так - було і не було.
(старий сусіда човга в темний вечір).
Із вени брали кров. Пили вино.
Відкрили двері. Кликали Предтечу.
Згубивши совість, принесли вогонь
(щось має в дикій темряві світити).
Всі відcахнулись. Зупинились осторонь.
Хотіли жити.
А що життя? - було і не було.
Степи ж живуть копитами і травами,
над ними сонце не одне цвіло,
і не одна душа здавалась гарною.
Ось тут. Де все було і не було,
і там, де ще слова постануть справжністю,
ми сидимо. Терпке вино п"ємо.
Здаємося привітними і гарними.
Мовчить люстерко. Бо воно сліпе,
покрите пилом, щастя віджило
(тому воно й не розрізнить тебе).
Ось так і все - БУЛО І НЕ БУЛО...

Лезом пам"яті з намулу днів
повертаєм радощі і втрати,
лист, що ми не встигли дочитати,
а початок знаємо одні.

В дзеркалі вже не розтануть зморшки,
тепла ніч не принесе спокою.
Нас одною ранило стрілою
і одні нам стеляться волошки.

На льоту пообпікали пір"я -
линути над хмарами нелегко...
І календарю еквівалентно
заглядає в очі надвечір"я.

Друзі нам не шкодували солі,
та ми спільно рани лікували.
Наче в дзеркалі в овалі рами
на моїй твоя відбита доля.

Те, що у минулому лишилось,
нам негірко знов переглядати.
А на фото крізь події, дати
молодість усмішкою спинилась.

Дощем вчорашнім - прісно-мовчазним….
Дощем цілющим - радісно-пестливим…
Ти можеш бути рідним чи чужим…
Ти можеш бути вірним чи зрадливим…
Ти можеш бути світло і пітьма...
Упевнено іти чи сумніватись…
Ти можеш куштувати все на смак,
але і можеш сильно обпікатись…
Ти можеш погасити почуття,
а можеш, просто дати серцю волю.
Ти можеш смакувати це життя,
якщо захочеш – вибір за тобою.

Змінюсь? Звичайно!.. Може й до пуття =)
Життя ж іде - химерне і мінливе,
А той, хто бачить в ньому лиш красиве -
Не уявляє, що таке життя...

На Україну повертає птах.
Відтрепетав. Відмислились надії.
Дивлюся - він летить в твоїх очах,
щоранку воду п"є з криниць, на віях.

Збентежений. І тихий, як ліхтар,
що свідком є вечірніх поцілунків.
Уміть мовчати - це великий дар.
(Мовчить і небо. Сиве. Хмароруке).

Дрібнять дощі... Тремкі і затяжні...
А птах летить. Об вітер сушить крила.
Летить глибоко. В хмарах, у душі.
Кадять тумани крізь важкі кадила.

А птах летить. Додому. Навпростець.
Знеможений. Присяде на подвір"я.
"Я тут. Привіт. Я сонячний гінець.
Погладь моє легке і біле пір"я".

На Україну повернувся птах...

Усміхаємось
розбігаємось
так нещиро небес торкаємось
хай пробачить нам Господь Бог

Пізно каятись?
кажеш, пізно?
і ми з тобою зовсім різні?
та тільки серце в нас -
на двох...

Комусь дано сміятись у душі,
І плакати солоною росою.
Мені ж – писати втомлені вірші,
Від тебе втомлені, і створені тобою.

Немов птахи, роз’єднані із небом,
Неначе вітер, скований дощем…
Їх не читати, ними вмерти треба,
Відчути біль, не стриманий нічим.

Ти не зумів. І це чомусь банально.
До сліз. Як наш єдиний дотик рук.
Ти вибрав все таке просте й реальне,
Де кожне слово – це порожній звук.

А я – це музика. ЇЇ любити треба.
А ти ж ніколи не любив пісень.
Моя стихія – це блакитне небо,
Це світлий сон, а не вчорашній день.

Комусь дано прощати у душі.
А я прощаю, щоб усі почули.
Нехай летять твої сумні вірші.
Вони ніколи моїми не були

Я загубила лінію часу,
Я шукаю себе у житті,
Не можу влитися в масу
Цих, інших людей...

Я не впевнена в тому, що завтра,
Я не чую того, що було,
Я не знаю про себе, чи варто
Йти далі в цей день...

Я народився не таким, яким мав би народитись.
Змалку моє пір’я стало чорним, наче ніч глуха,
Пуста душа у мене. Може, не треба було дивитись
В море нічної пустоти. А ти,
Брате, народився з білим пір’ям, так, як має бути,
Так, як родяться усі. Лише я один
Пішов проти законів. Не визнав моральності кордонів
І став серед своїх ізгоєм. Ізгоєм!
Моє чорне пір’я палило ваші очі,
Ви шептались позаочі, не дивились мені в очі.
В вас росла ненависть, ви мене кляли,
Ви мене боялись, прогнали, відреклись.
Ви мене боялись, прогнали, відреклись.

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.

Всі дороги однакові, коли нікуди йти,
Коли тебе кинули на поталу орлам. Життя без мети,
Як поле несіяне. У ньому немає чому прорости.
Мене прогнала рідна сім’я, бо я народився
Не таким, як вони. Бо у мене пір’я
Чорне—не біле. А це вже гріх. Для нього спокути немає.
Я! Лечу назустріч смерті, куди ж іще летіти?
Коли ніхто не любить, не чекають дома діти,
Коли нема до кого летіти.
На очі навертається капля дощу
Та не зринає, бо не знає, не знає,
Не знає, як плакати має. Я прошу!
Дай сили мені долетіти!
Дай надію, якої немає!
Дай щастя, що у битві здобути я маю!
Дай жаги, щоб волі напитись!
Бо мені треба самому летіти,
А впереді темнота і небес пустота. Пустота…

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.

Можливо, чорне пір’я—то моя доля.
Я не кляну її, ні, ніколи.
Чорне пір’я—моя зброя, і відколи
Я зрозумів хто я, для мене зникли кордони.
Моє темне пір’я, смертоносні кігті—
Прокляття і благословення. Я відречений всіма,
Та я такий один. А вони всі білі—клони
Всі однакові, їм не світять корони.
А я чорний. Злий чи добрий. Ще не знаю.
Про майбутнє не питаю. Я летіти маю
Ввись. Далеко в небо. Аж до сонця.
І я знаю: дано мені злетіти на престоли,
Здобути найдорожчі корони, порушити усі заборони…
Або—упасти додолу, вниз і розбитися вщент.
І ніхто не згадає, не заплаче.
Або-або—така у мене доля.
Я чорний голуб—супутник волі.

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.
Я впаду або долечу.
Головне, зі мною вітри.

Як відчувати себе
поряд із цим піднесенням?..
Ревнощі, сум, безталанність...
Нащо рівняти свою
з іншими веснами?..
В пóмилках дум безпристанність...

Як дотягнутись до неба,
щоб не лишати Землю?..
Нáдвоє - вихід чи схованки...
Як перетнути водою
рибам суцільну греблю?..
Нащо поетам ці поверхи...

Чом відчуття безпорадності
не розуміє суть?
Ревнощі, розум, характер...
Вірші без ясності
в сóбі ніщо не несуть?..
Рими, книжки та редактор...
07.2006

Я не впаду до ніг твоїх зів`ялою трояндою,
Не стану проліскою в сторінках думок.
І не розквітну гірною лавандою -
Вже не для тебе мрій моїх танок!

Я м`ятою розтану на чужих вустах,
Та не для тебе подих гіацинтів.
Не зміниш вже нічого - буде так,
Бо кущ піонів більше не розквітне!

18.05.2006