Мені подобаються
драматичні паузи
у твоїх історіях.
Завмираю в передчутті
неймовірного
вірю
кожному слову.
знову
пауза
літнім
гамузом,
гаміром
кружляють між нами
миті.
Ми ще не в раї,
але вже близько
слизько
стояти поруч -
зовсім тепло й спокусливо
змусити
тебе, себе не піддатись
вину, що вже випито
вилити
тобі на руки
трохи ніжності,
трохи ночі
хочу...

Я прогризла у небі дірку
і з неї викотилося сонце.
Воно здивовано дивилось на мене
і крутило біля скроні пальцем.
Стояла розгублено...
Було незручно, що порушила звичний сонячний розпорядок:
сходити вранці і
знову заповзати за небесну ширму надвечір...

Але ж так хотілося!!!
З дитинства мріяла
мати особисте сонце.
Посадила б його у клітку,
годувала б його печивом і молоком,
вигулювала б, як песика,
на мотузці
(аби не потрапило під авто),
пестила б,
давала б прочухана
за розбитий глечик
і розкидані іграшки,
вкладала б спати, накриваючи пухнастою ковдрою...

Але сонце не далось до рук -
лише жбурнуло в очі
жмут колючих променів.

Побіжу, мабуть,
за нитками і голкою -
дірку в небі зашию -
нехай досипає тих три години,
що залишились до світанку...

Чи має воїн право на сльозу,
Плачем гасить пожежі поєдинків?
Лишіть зіницям жінчиним росу -
Не посягніть на привілеї жінки!
Це вам дано вертати на щиті,
Ваш кінь за вами кинеться у прірву.
Та й вам забракне темряви в пітьмі,
Коли у жінки заберете віру!
Най ліпше ворон карістю очей
Уп"ється й щит розіб"ється на друзки,
З могили світ за очі утече
Калина - не залишиться й галузки.
Не має воїн права на сльозу!
Не оскверняйте привілею жінки.
Вас на щиті лелеки донесуть,
Лиш не гасіть дочасно поєдинку!

Серця палають вогнем весняним,
Два серця б,ються,ставши одним,
Більше навколо немає нікого.
Зорі вкривають шлях до сердець,
Якщо є ніч,то це ще не кінець,
Падає сніг з неба німого.
Ніч сховає навіть тіні,
доки Сонце не зійшло,
сніг лягає на волосся,
і стікає на чоло,
час в повітрі розчинився,
він став тихим вітром знов,
і серця їх зігрівають
тільки воля і любов.
Проліски квітнуть навколо них,
І пробивають кригу і сніг,
Сяють перлинами-пелюстками.
Але вони ті квіти не рвуть,
Зорі в долоні свої знов зберуть,
і ссрізь рознесуть,щоб срібло те
стало піснями.

Вибухи,постріли,хаос і жах,
рани смертельні,уламки в серцях.
палають люди,ліси і машини,
замість будинків лишились руїни.

Світло без тіні,дим без вогню,
і суперечки за різну бредню.
Роблячи ставки,в будь-який час
можуть поставити їх або нас.

І їм байдуже,скільки ще вб,ють,
скільки батьків у дітей заберуть,
гроші дадуть,та не можуть збагнути,
що цим людину не повернути.

Ми такі на світі неприкаяні,
І волочим крила по землі.
Чи то небом прокляті за Каїна,
Чи самі ми небо прокляли.
не лікуєм душі - заліковуєм.
Запеклися кров"ю молитви.
в сьогоденням вічності датованій
вже не знаєш: мертвий чи живий.
Чи у зграї мовчки воронячити,
Поки врешті крила одітнуть,
і чекать, чекать, коли "віддячити"
Знову прийде Цезареві Брут.
А таки усе на світі правильно,
І частуєш душу батогом.
І свого шукає Каїн Авеля,
Брут шукає Цезаря свого.

Хочеш, долю видобудь із каменю,
Тільки сам, прошу, не скам"яній.
Нас і так неправдою покарано
На землі чужинницько-своїй.
Нас до нитки спродано на торжищах,
До сльози зголосено в піснях...
Вигрій долю на родовім вогнищі -
Ще останній пломінь не прочах.
Ще земля до неба так і тулиться,
Ще вуста бувають не німі...
Пракриниця мулом захлинулася,
Ти із неї долю підійми.
А душа, бо мусить, то й терпітиме
На землі, що й нині ще - свята.
Видобудь із каменю не ідола,
а меча, тризуба і хреста.
2006

Сьогодні зорі спродував звіздар,
Кому - за щастя, а кому й за гривні.
І відмовлялись ночі на вівтар
Свої пісні покласти треті півні.
Ще хтось живий, ридаючи, просив,
А хтось дійшов Харонових причалів,
І в тиші до надриву голоси
На ланцюзі короткому пручались.
За душу зорі спродував звіздар.
Були охочих зграї прокажені.
Хтось зір гострив і очі видирав,
Дзвенячи лунко зорями в кишені.
Хтось поступався місцем у раю
(Хоча не мав, по суті, і у пеклі)...
"Я, люди, зорі... зорі продаю!.."
І враз ікони інеєм затерпли,
Осиротіла на вогонь свіча,
І зник звіздар, збеззоріла кишеня.
А третій півень дня не возвіщав,
і нічим було викупить прощення.

Ми - покоління кави і цигарок,
снікерсів, кока-коли, піци...
Ми - пластмасові діти
з акриловими нігтями,
штучним волоссям,
латексними презервативами,
синтетичним одягом,
фалоімітаторами,
дієтичним пивом,
глянцевими журналами,
фарбованим хутром...
Наші герої - кілери,
наші антиподи - ветерани війн.
Ходимо у нічні клуби,
нюхаємо кокс,
займаємось сексом у туалетах,
ставимо раком етичні норми,
нав'язувані тими ж ветеранами.
Ми вивчаємо юриспруденцію,
аби безкарно порушувати закон
і стаємо дантистами,
аби заробляти більше.
Катаємось взимку на сноубордах,
влітку їздтимо до Туреччини,
(або до бабусі в село)
і доводимо всім - нам не гірше!

Не грайся зі мною в демократію!
Не давай мені вільного вибору!
Не покладайся на мою чесність,
не гадай, що я здатна на дію.
Не!..
Я дурна і нечесна з тобою,
я синя та інертна, як неонова лампа,
я схожа на дощ,
який падає з неба лише тому,
що хтось захотів,
я подібна до зірки, яка згасла
за сто мільярдів років
до твого народження - від мене лишився запізнілий відблиск.
Не грайся зі мною в демократію!
якщо вірити Арістотелю- це найгірший з режимів -
режим очікування...

Коли ніч наповнить своїми слізьми
мою чашку з-під учорашнього чаю,
коли дощ за вікном доспіває схололу пісню,
коли волоцюга доп'є пляшку своєї надії останню
я прокинусь.
І побачу тебе...

Лишила в тебе на руках свій запах.
Ненароком, просто так трапилось...
Не дивись на мене із захватом -
не люблю я вляльковість гратися.

Я благаю, не роздягай мою душу -
не побачиш нічого крім падолисту.
За сценарієм зараз заплакати мушу,
проте, як завжди, всміхнуся, навмисно.

Давай краще блукати нетрями,
пити чай у мене на кухні,
цілуватись давай до нестями
і кохатися мовчки будемо.

Спати вдень, при зашторених вікнах
і вдавати, що ніц не трапилось,
розмовлятимем про політику,
голод в Африці та інфляцію...

По обіді ти йтимеш додому,
я лишатимусь досипати,
відчуваючи смертну втому,
адже знов довелось зіграти...

Нудні ці роздуми про вічне
хвилинами безжурно хляпають
а у житті усе трагічне
стає, та сльози щось не капають

Великий Фарс іде до бою
гальмує весь прогрес собою
і у час спеки, а чи зною
так жити думкою одою:
я просто хочу бути живою
без тебе, чи з тобою,
Сум...

Коли дійду уже до мрії майже.... впаду!
не доведу своїх думок я все одно до ладу
не зрозумію сенс життя до смерті
усі думки мої і висновки – давно затерті
Часом...

Ніч...
дикий розпач чи щастя.......банально!
я дивлюсь на життя так загально,
як на цукерку, в якої давно вже вийшов термін придатності.
напевне я сховала її ще в глибокому дитинстві,
щоб з’їсти потім.
23.06.06

Хрусь гробової кришки –
то гупнули мої двері
я справді сховалась нишком
в своїй маленькій печері

я знову тут маринуюсь,
як труп в хробаків салаті
а потім я намалююсь
і піду людей лякати

я стану, як повний місяць:
приречена і щаслива
і пофіг мені, де мій витязь,
я сама. я юродива.

Вийти за межі реальності
Рутинно розбитого рила
Триклятої трансцендентальності,
Яка всіх просто втомила

Втопитися нафіг у крові
Порізаного пальця папером
Дибільна рима „любові”
Вискакує старезним хером

Напевне й поняття любові
Вигадали старі імпотенти
Щоби добратись до крові
А потім і мозок зжерти

Так боляче коли надто комфортно
Ілюзія речей навколо
А в серці ножа поворотно
Хтось крутить по колу, по колу...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я знову прикладусь до чарки
Цигаркою розпалю мрії
І ніби я сестра циганки
Станцюю в чорта на весіллі

Трохи більше вина
Трохи менше любові
Це не моя вина
Я забула смак крові

Цілувала всі рани
Забивала тобі памороки
Я твої бездиханні
Досі чую невпевнені кроки

Малювала тобі на спині
Ієрогліфи побачені в сні
Кров стікала по твоєму тілі
Бо ж порізи були страшні

Малювала я знаки ножем
По спині як по полотні
Твоя кров буде нашим ключем
Твої очі знову чужі

Зацілую тебе я до смерті
Твій останній подих – моя насолода
Всі слова, що я кажу не ті
І обличчя – вкрадена врода

Ніж потоне і видно лиш тінь
Стогін стихне і місяць зійде
Твоє фото повішу на стіну
Хай самотність мене не знайде

Намалюю собі пістолетом
Вбивче коло десь там на скроні
Це не буде злетом на небо
Всі дороги в пекло – мої

Люди будуть дивитись на нас
На ображених героїв Шекспіра
Та замовкнуть, все змінює час
І кінцева точка – могила

Він десь там ходить
П‘є чиєсь вино і слухає
Чиїсь чужі розмови
Він десь там ходить
Бавиться з дощем
І постійно поривається на сповідь
Він десь там ходить
П‘є чиюсь печаль
Купається навмисно в чиїсь крові
Він ходить там
А тут його нема
Як і не було тут його любові
Я ходжу тут
Марнію на очах
І посекундно падаю в провалля
Я ходжу тут
І на свій тихий жах
Знаходжу сторінки його зізнання
Я ходжу тут
І п‘ю його печаль
І повсякчас втрачаю краплі крові
Я ходжу тут
А там мене нема
Як і не буде там мої любові
Ми ходем десь
І танемо як лід
Ні там, ні тут не буде більше щастя
Ми йдемо десь
Обходим цілий світ
Але назад не можемо прокрастись
Ми ходем десь
Й п‘ємо свою печаль
Зникаємо з прокляттям крові
Ми ходем десь
І десь вже нас нема
Як і немає нашої любові

***
Ми зустрілись. Що сказати?
Декілька стандартних запитань.
Як дитина? Жінка? Мати?
В мене?
Добре все. Люкс стан
Є коханий, є робота...
Мама, тато всі живі...
Я сумна?
Здалося вкотре!
Втома осідлала мої дні
... Та нічого!
Ти як? Як ти?
... Розлучився?! Не зійшлись?!
Ми зустрілись...
Лягли карти?
Доля?
Випадок?
Сюрприз?...
... Ні не можу. Не п’ю кави
... Серце? Так, чомусь болить.
... Я не знаю.
Може завтра?
Або, як завжди „колись”...
... Та яке там дуже гарна?
Просто вдалий макіяж
... Що ти, що ти? Це вже зайве!
Ще не пізно...
Ранній час.
Ні, не треба проводжати...
... Телефон...
Ну, ти дзвони...
Ми зустрілись!
Попрощатись
Ми до ранку не змогли.
Все балачки... все розмови...
А як ти? Ні-ні, як ти?
.............................................
Не повернемо любові!!!
Ми зустрілись!
Ми – чужі!!!

Повз моє вікно пливуть зізнання.
Повз життя регочуть поїзди.
Я ні в чому. Ні в однім зітханні.
Не тужи. Не кайся. Не ходи.

Тільки розсмакують перехожі
Твій мотив і складку моїх штор.
Ти вже чийсь. Не мій, а все ще схожий,
Як на зустріч схожий коридор.

Про що писати? Вичерпальність тем,
Розбіжжя душ, роздвоєння оплакувань.
Про що писати? Всі колись пройдем
Між одиноких спогадів і згадувань.

За чим страждати? Сльози не болять.
Лиш згірклий здогад спалює свідомість.
За ким страждати? Двадцять днів по п'ять,
А ти мені стонадцять дав натомість.

За що молитись? Сонце з-під поли
Обслинене, нагадує амебу,
Обкусане іще хтозна-коли.
Хто вірує в любов, а хто - в потребу.

По що зітхати? Навіть при зорі,
Коли немає винятків без звершень.
Як муки, запалали ліхтарі
І Той, хто ВСЕ почав і ВСЕ завершить.

* * *
Коханий тихіше! Я все розумію.
Коханий тихіше! Благаю помовч!
Бо крають слова твої небо те сіре.
Поріжуть до крові, розплачеться дощ.

Тихіше коханий! Благаю тихіше.
Я все розумію сьогодні без слів.
В артеріях – вітер, а небо чорніше,
Спадають ілюзії з мрій і дахів.

Комусь в парасолі, комусь у долоні.
Тихіше коханий! Благаю помовч!
Бо наша любов – це крила ворони,
Які приміряє на вулицях дощ.

Чорним чорнилом Чорнобиля
Розлито українське горе,
Чому ми постійно останніми
До фінішу, командоре ?

Усе заростає кривдою,
Повсюди – одна амброзія,
Я знаю – щось знову вибухне,
Та вдіять нічого не в змозі я.

Від рік залишились річища,
Від хуторів – лише згарища,
Нам брешуть , а ми у все віримо,
Бо ми – унікальне явище.

Ми любимо гарні метафори,
До лікаря йдемо лиш при смерті,
І відпочиваємо в камері,
Як в кандалах ноги затиснуті…

Здавалося б : ще крок – і кінчаться
Усі наші біди – чорнобилі,
Та скаже месія – навіщо це ?
І знов просинаємся в попелі…

01/12/2005

Кривий ятаган світанку, і тінями впали коси,
Острижена ніч мігрує, а місяць біжить услід;
Від буйного літа нині щедрішою стала осінь,
Вона – в ловеласа-сонця кохана спізнілих літ.

В шерензі, немов солдати, Деметри дари від рана,
Сповита, і на базарі капуста городом снить,
Розмова шумить у кухні, неначе вода із крана,
І зчищую з картоплини я темних ілюзій гніт.

Вже терка, мов леді Макбет, в крові уся буряковій;
А він ще лежав спокійно в коробці - тісній труні,
Крізь сльози кришу цибулю – вже все до борщу готове,
Крізь бурю гучних овацій на сцену ступив сірник.

Один диригента помах, аутодафе коротке –
І ось у вогні ясному ущент єретик згорів;
Тобі нагорода вища – не лестощів шум солодкий:
Червоний борщу Везувій на нашім пашить столі.

Життєвий килим. Влігся мудрий лев.
І відступила смерть на дві хвилини.
Я наче мармур в божевіллі мев.
Я раб себе, небіжчик самотини.
Розкол і біль. Хрустить гілля думок.
Бентежить плин прискореного часу.
І не горить на столику дашок.
А на шпалерах — погляд ананасу.
Самотньо плин кульгає на перон.
Але його ніхто вже не зустріне.
Гуде трамвайчик. Чути обертон
хвилянь і каянь. Прогинає спину
останній лев, що килим розідрав.
Хвилини пір’я потонули в часі.
Моє обличчя обвива удав.
Я лабіринт без Мінотавра... Класик...
Чужі роки проходять на столі.
Більярд ідей і хвилювань бентежних.
І тільки сіль самотньої землі
втопає в морі марностей безбережних.
Кудись подівся компас і ціпок...
Іду мов тінь, пливу на роздоріжжі
чернеток світу. Мабуть, то мій рок?
І час зростає, наче в ньому дріжджі.
Життєвий килим. Спочиває лев...
Чекає небуття вже дві хвилини.
Я наче мармур в божевіллі мев.
Сміливий раб... небіжчик самотини...

Так сталося, нічого вже не повернути,
Але не знаю чи простити, чи тебе забути.

Чи камнем в прірву полетіть?
Якби все знати заздалегідь.

Хіба могло так статись, що ця казка
Була моя й твоя поразка?

Була б щасливою для нас обох,
Про це міг знати лиш Всевишній Бог.

Та йде життя і має воно в собі,
Білий вельон і хустку у жалобі.

Як чорне й біле, ніч і день,
Зіграє доля різних нам пісень.

Хоч люди є найвищі із земних істот,
Та часто піддаються марноті-марнот.

Такі ми є і так заведено у нас
Усе розставе і покаже час.

Погляньте лиш на милих голубів,
Їх воркутіння - це небесний спів.

А лебеді, їх вірність лебедина.
Хіба уміє так любить людина?!

Кажуть, що кохання - квітучий сад душі,
Та потребує він плекання на землі.

Так часто об скарб безцінний ноги витираєм,
Як жити в світі і самі не знаєм.

Багатство, вроду ми цінуєм,
Серця ж власного не чуєм.

* * *
Заплітаючи вечір в косу.
Зав’язавши на бант святу тишу.
Я залишуся дотиком сну
На твоєму сумному обличчі.

Я залишуся вітром знадвору,
Я постукаю в шибку й втечу.
Не любов, а лиш спогад любові
Принесу… Я тобі принесу.

Ну, а ніч – незаплетена панна
І ця тиша – байдуже дівча,
І це серце так схоже на рану –
Незавершений дотик пера.

Незачесане пустослів’я…
Вечір мовчки заплівся в ніч.
І скотилась із щік покірно
Сива тиша у сивий світ.

Самотність... грає привид... виє тигр.
Окасто вічність дивиться на сходи.
Лунає музика. Бетовен. Ти.
І грозові примарності природи.
Кульгає час... на ліжко впав цейтнот.
Рубає воду стомлений годинник.
Пройшов котяра. Грюкнув бегемот.
І ще якась тварина чи тваринник.
Бельканто слів... самотність із октав.
Блискучий лев розсівся на фотелі.
Раби із королів... Султан не спав...
І розплились на сонці акварелі.
Пап’є-маше... Курличе скринька. Змій...
збирає мотлох... Стомлений фламінго.
шукає склянки. Забарився Вій.
І тільки за вікном шепоче: “Інго...”

Знаєш, я зовсім не вірю, що ніч ця приречена
бути такою ж мовчазною, як самота.
Риби ковтають в повітрі розчинені речення,
замість їх значень у небі хлюпоче вода.
Любий, цей острів із святозаступника іменем –
біле тавро на засмаглості душ і куліс.
Єй, чудотворче, у царстві земнім пом’яни мене:
просто я більш, ніж у небо, закохана в ліс.
Тому й витримую візові шаржи і збочення.
Тому і йду на ночівлю до букових стін.
Замість дахів – аж під небо – німого оточення.
Замість закутого в храми свавілля цеглин.
Дихаю димом дивацького дикого вогнища,
знаючи вперто :не ти його палиш вночі,
певне, шамани зійшлися на острів, бо хто іще
голосно, гостро, мов ріже, так клято мовчить?
Тут, на самому краєчку і суші, й історії
я виживаю, як древні, без слів.
                                           Тільки ти
ревно не думай про зраду, бо, знаєш, це море я
вчу щосвітанку тобі відсилати листи.
Пляшки і равлики, фрески абетки піщаної, -
як це нагадує фільми про море мені,
де послання із країни відомо-незнаної –
мо’, найцінніше, що є по сьогоднішнім дні...

І що тобі з тої жриці, скажи, маестро? –
Ну, очі примружені, наче не вірить гриму,
і рухи такі нетутешні, немов fiesta
без танців на пляжах Мехіко – для екстриму.
Вона не владнає твій світ з чорно-білих клавіш,
розсипаних абияк на піску горішнім.
Минулої осені – ти ж про це пам’ятаєш? –
вона переплутала в конкурсі прозу й вірші.
....Яєчня, гриби – на сніданок – і кава з цукром:
ти майже аскет, але музика для гурманів.
Зустрічним коханкам ти біло малюєш руки,
завжди залишаючи замість обручок рани.
...Вона повертається вранці. Напевне, з клюбу.
І п’є свій з цитринами чай. І на скатертині
лишає печатки розпачу – штампи шлюбу
між нею й обов’язком: Богу, тобі, країні.
Вона не відчує твої опівнічні болі,
пологи натхнення,де плодом - симфоній ліки.
Це, знаєш, як птаха з вечірніх небес – без волі.
Як жінку, яка не кохає тебе – навіки.
Гримаси провінцій на зоряній мапі світу.
І це відзеркалення з неба – у наших душах.
...Вдягайся тепліше ( на дворі здійнявся вітер),
ходімо у сад, де ростуть ліхтарі, як груші.
Ти просто мовчи, хай голосять в душі оркестри.
Ти просто іди – і дощем, і невчасним градом.
Оця твоя музика, сивий ти мій маестро,
на плечі мені осипається білим садом.

На вітрилах вашої історії
білі плями – дивні острови.
Все відоме : капітани, море і –
не мовчить, аборигени, – ви .
Гостроокі темношкірі легені.
З душ, як з глини, статуї-жінки.
Віші діти – світ з рівнянь і леготу.
Із воскових рун і трав – батьки...
То чому ж у краї навіщованім
не здійснитись всує молитвам ?
Ваші старці ворожіють мовами,
та слова їх Богу, а не вам.
Ваші вівці, ваші бджоли вранішні.
Ваше пізнє сонце на дахах.
Сонні дзвони на приморській ратуші.
І живі легенди, й свіжий цвях.
Імена. Каміння, що прозоріє,
коли губи зрадницьки мовчать.
Все реальне.
То чому ж в історії
білі плями слів – від „аз” до „ять” ?
То чому ж ви мовчки, як не навчені,
між столом і словом – на межі ?
Ваші гості завжди сито вдячні вам,
хто ви є – для них немає значення,
але, мов колумби передбачені,
відкривать приходять вас чужі.

І каміння, що росте у гавані,
і жінки, що пестять немовлят –
знов змовчать.
Щасливого вам плавання,
Адмірале східний !
Чи пірат ?

***
Розставити крапки над «і»,
чи звичайну трикрапку, як символ.
Самотність як колір води,
Акваріум. Страшно і зимно.

Сказати звичайні слова
Чи дати можливість фантазії.
Самотність на вигляд крива,
Математично без партії.

Дивитись очима услід
Чи діри свердлити в асфальті.
Самотність на дотик, як лід,
Самотність – синонім «вмирати».

Чула я твій загадковий сміх,
Падала до твоїх сильних ніг,
Бачила, що робиш ти зі мною,
Мріяла стати твоєю весною.

*Танцюй на моїх долонях,
Щось боліло у моїх скронях,
Не зникай, моє серце візьми
Назавжди, назавжди.

Знала я, що ти не зробиш крок,
Шукала ключ, щоб відімкнути замок,
Слухала, про що говорять дощі,
Мріяла стати твоєю вночі.

*Танцюй на моїх долонях,
Щось боліло у моїх скронях,
Не зникай, моє серце візьми
Назавжди, назавжди.

Манго на смак, як морква,
сонце - бузкового кольору.
Ось так проживаєм відміряні роки,
піддаючись фантазіям хворим.

Одне в одному вишукуєм вади,
у зраді підозрюєм, у ворожбі.
До оселі нашої сарана занадилась,
опинились в друзях спільні вороги.

Мій чай давно вже вихолов,
твій не димить кальян,
очі наші вихолощені,
затерлись імена...

Ти снігом тепло-білим
наповни мені ванну,
у супер-маркет по каву збігай
і разом із снігом розтанемо.

Побіжим із стічними водами,
будем співати у трубах,
давай влаштуєм самі собі проводи
і навік нерозділені будем!

Очі подібні до старої міді
на куполах соборів -
такі ж зелені і такі ж
вдавано холодні,
металеві, але той метал ніжний, первісний, мінливий,
як розплавлений час.
Руки - довгі, тонкі,
з пальцями-цяхами,
що вбивають ритми у деку гітари -
грати ж бо не вміють по-іншому.
Волосся - дроти високовольтних ліній,
пояких пробігає струм із тисяч дотиків.
Вуста - роззявлена паща голодного лева,
чи пелюстки соняшників - однаково усміхнені.
Хребет - вісь неіснуючої нині планети,
а лоно - бермудський трикутник, чи озонова дірка -
ніхто ще не повертався...

***
Самотність на колір біла,
Така, як стіни палати.
Ти чуєш, як плачуть крила
У птаха, що вмів літати?...

Самотність на колір сіра,
Така, як очі асфальту.
Ти бачиш: зривають пір’я
Із птаха, що вмів літати?..

Самотність на колір чорна.
І в ній наче у домовині...
І що тепер стало з птахом,
Що очі мав як... у людини?..

Самотність – вона прозора
І ти вже на дні плящини.
Ти бачиш нитки узору
Душі, що у людини...

Пішов...
Не зачинив за собою двері,
бо поспішав на потяг.
На потяг, що їхав до Неї.
В кімнаті нашій завили протяги.
У квартирі моїй стрибає вітер -
діти з вулиці вибили шибки.
На підлозі стогнуть зів'ялі квіти-
їх просто не встигли полити.
Від подушок наших літає пір'я,
сигарети зітліли у банці кавовій,
кішка вмерла - не хотіла повірити,
що ти мене раптом зрадив.
Я постаріла літ на двісті!!!
Поховайте мене в моїй ванній,
оголосьте зниклою безвісті,
я вберуся у сукню рвану.

Нам снились суничні галявини -
ми лежали від сонця п'яні,
а потім збивали халявами
ягоди цнотливо-рум'яні.

Ти пішов і забрав останню
скибку черствого хліба,
а натомість залишив виразки,
що й до тебе мала без ліку...

грець з тобою - не буду плакати,
не збиратиму скло побите
і не дам тобі знову внадитись -
не ведуся на всохлі квіти!

Принцип: "стукайте й вам відчинять"
чомусь не діє на тебе.
не знаю, як інші в подібних випадках чинять,
я ж просто беру і тікаю в небо.

провокаційні пичання на кшталт "навіщо?"
часом навідують хвору уяву.
Я на себе ярлик повісила
про непотрібність явну й удавану.

я заплуталась в лабіринті із судин і волосся,
я, блукаючи, марю про втіху тіла.
пророцтво старого мольфара збулося - не знайшовши тебе,
взялася інеєм...

Втаємничені, зламані, зраджені,
заплакані, з хворими серцями і чистими сумліннями,
голодні, спраглі істини, перманентно натхненні і знуджені,
дивні, розхристані, непочуті,
з тьмяними думками і холодними очима...
Будем лежати і дивитись на небо.
Або на стелю.
Яка різниця?
Головне, що не разом...

Часом марю, що я - акула,
запхана у трилітрову банку,
що мені бракує часу і простору
і я все рідше прокидаюсь зранку.
я зрослася із снами, це точно!
Інакше б звідки у мене взялося
три ряди зубів і плавці на спині?
Чому б мені стало тісно у моїй порожній квартирі?
Чому б я, аби не стала акулою,
так полюбила запах крові
і з якої причини мала б тіло вкрити лускою?
І якого хріна я б задихалася
лежачи тут,
під лампочкою, потужністю у 100 Вт?!

Зіграй на мені, як на скрипці...
зіграй мене, якщо зможеш.
виграй мене в лотерею,
чи просто виграй...
Що б не обрав - переможеш!

Я ковтала ноти колесами,
я вводила їх під шкіру
і внутрішньом'язово, як кетамін,
я нюхала ці згустки світла і темряви...
ноти скінчилися.
згасла музика.
кайф припинився.
у мене ломка...

* * *
Схаменутися від бажання…
Відсахнутися від небес…
Пояснити… Слова тут зайві
… Надто близько цей стук сердець!

Схаменутися, чи злякатися?
Відсахнутися, чи втекти?
Від бажання тобі віддатися,
Й небажання кудись іти…

До останку напитись пристрасті,
Не зронивши жодну краплину…
До останку втопитись в ніжності…
Я жадаю цього мужчину!

Сканую тебе...
Мої очі зупиняються на кожному
міліметрі твоєї шкіри.
Мій язик обмацує всі шпарини у твоїй підсвідомості.
мої пальці вивчають гладкість твого волосся,
а ніздрі вловлюють ледь помітний
запах страху
переді мною,
що витікає із тебе
березовим соком.
Ти починаєш тремтіти, немов від холоду,
але ж ми з тобою знаємо, що то інше.
Сканую нижче...

Навіщо люди носять червоне???
від цього кольору тхне смертю і зрадою.
Відразу згадую індиків, або кроликів у бабусиному селі.
і стає ніяково, адже знаю:
тварини все-одно будуть з'їдені.
Червоним брешуть, блюють,
плачуть за втраченою цнотою,
залишають вже НЕкоханих
за філіжанкою кави, що, холонучи,
набуває червонуватого присмаку,
фарбують підлоги у псх-лікарнях,
оббивають м'які фотелі
в борделях.
червоний - колір пристрасті і розпусти,
дешевих парфумів,
еротичної білизни
сутани Папи Римського,
вбрання ката,
газети "Комуніст"
дитячого і дорослого порно,
шуби Діда Мороза, його носа
і героя коміксів
Супер Мена,
національних і державних символів
(наприклад, калини чи стягу СРСР),
артеріальної і венозної крові...
Носячи червоне, відчуваю себе
биком і ганчіркою перед його носом
І, як і весь натовп -
обожнюю кориду...

Я плакав ув осінні зливи,
А листя путало петлю...
.......................
Скажи, тоді в тумані сивім -
навіщо скрикнула: Люблю...

мені
сама підморгуєш
ока не спускаєш

коліна шалом
моїм ніжиш

світом червоним
памороки забиваєш

ради не дам

піду звідси
перекотиполем

полюби м'я
з дону до дунаю

любове, - кажу, - любовонько
пестинонько срібнослізна
росинонько мукосердна

озовися, озовись

будеш мною князювати
барви-квіти
вподобати

я навіки твій

Маленька яблунька в саду у нас росте.
Лиш кілька років яблуньці, проте
Вона цвіте яскраво навесні,
Вкривають гілочки квітки рясні.
А як зірве пелюстки ніжні вітер –
Плоди з’являються на місці квітів,
І день у день все більшають вони,
Стають солодші, достигають… Восени,
Коли у яблуньки гілки аж до землі,
Їй дуже важко. І тоді мені
Моя єдина і рідненька мати
Доручує із дерева збирати
Достиглі яблука…Тоді
Гілки тоненькі, молоді
У яблуньки встають з землі,
Й «Спасибі» каже яблунька мені.
Хоча маленьке дерево це зовсім,
Та ще попереду багряна осінь,
А за зимою і весна прийде,
І яблунька маленька підросте!

Знов панікую. Врешті знати будете:
Нікчемний я, дурний і нещасливий,
Всі ваші фрази, праведно-осудливі,
Тавром ввіп'ються радо в плоть вразливу.
Я - ліра, Лірів блазень. Засторогою
У королевих вухах жарт мій свище.
За ним спішіть думками! А дорогою
Не думайте, що в мене на горищі.
Творіння власні, - лайтеся і смійтеся, -
М'ячем пасую у юрму шалену.
Не жду хвали. Їх копайте, не бійтеся,
Лише не озирайтеся на мене.

Це байка, що Ерос сліпий, - він же найманець-кілер,
Твій внутрішній космос занурить в безодню хаосу,
Як "зніме" мішень, коли влучно у серце уцілить
Й "контрольним" розбризка навкруг самовпевнений мозок.
Своє кожен має. Концтабір на двох такий милий.
Замовкни ж бо,ratio! Досі у простір белькочеш?
Могутній Зевес обернувся биком сніжно-білим,
Щоб звабити "тьолку". А що ти од смертного хочеш?
Я мушу зізнатись: живу в романтичнім полоні,
І, може, боротись із цим навіженством не треба.
Пояснення зайві. Поставить нам марш Мендельсона
Обкурений діджей в пронизливо-синьому небі.