Досі плаче сиротина
Понад хвилями Дніпра,
Не цвіте в степу калина,
Не минає зла пора.
І сміється ворог досі,
Вишкіривши два ікла.
Вкотре дітям твоїм в носі
Те, що матір знемогла.
Обманув усіх Художник -
Наша пісня ледь звучить,
Рівно як і Слово Боже.
Славі предків не ожить.

Важкі печалі лягли на груди,
І плаче серце-роса на очах,
Від мене ти не втечеш нікуди,
Бо я залишусь у спогадах.
І я від тебе втекти не зумію,
Наснись мені у таємних снах,
Ковтаю запах твій невловимий
І присмак попелу на вустах.
Корали, золото, срібло, персти -
Усе дарував би жертовно так,
До ніг поклав би пахучі весни,
Дияволу - душу, за просто так...

Кажинный раз на этом самом месте
я вспоминаю о своей невесте.
Вхожу в шалман, заказываю двести.

Река бежит у ног моих, зараза.
Я говорю ей мысленно: бежи.
В глазу -- слеза. Но вижу краем глаза
Литейный мост и силуэт баржи.

Моя невеста полюбила друга.
Я как узнал, то чуть их не убил.
Но Кодекс строг. И в чем моя заслуга,
что выдержал характер. Правда, пил.

Я пил как рыба. Если б с комбината
не выгнали, то сгнил бы на корню.
Когда я вижу будку автомата,
то я вхожу и иногда звоню.

Подходит друг, и мы базлаем с другом.
Он говорит мне: Как ты, Иванов?
А как я? Я молчу. И он с испугом
Зайди, кричит, взглянуть на пацанов.

Их мог бы сделать я ей. Но на деле
их сделал он. И точка, и тире.
И я кричу в ответ: На той неделе.
Но той недели нет в календаре.

Рука, где я держу теперь полбанки,
сжимала ей сквозь платье буфера.
И прочее. В углу на оттоманке.
Такое впечатленье, что вчера.

Мослы, переполняющие брюки,
валялись на кровати, все в шерсти.
И горло хочет громко крикнуть: Суки!
Но почему-то говорит: Прости.

За что? Кого? Когда я слышу чаек,
то резкий крик меня бросает в дрожь.
Такой же звук, когда она кончает,
хотя потом еще мычит: Не трожь.

Я знал ее такой, а раньше -- целой.
Но жизнь летит, забыв про тормоза.
И я возьму еще бутылку белой.
Она на цвет как у нее глаза.

1968

Запросини як годиться...
Зелені мої батьки –
Малина і полуниці –
Годують мене з руки.
З налитих теплом по вінця
Маленьких яскравих тіл
Солодка стікає крівця
У серце і у поділ.
На пальцях її потьоки...
І смачно, і залюбки
Злипаються літнім соком
Слова мої у рядки.
Із фактором-резус – згода,
Ти, серце, і стук притиш.
Спасибі тобі, Природо,
За донорство і... за вірш.

У супермаркеті собі купила
Шикарні Крила.
Справжнісінькі: із пуху-пір'я.
Із ранку вийшла в них у двір я
І видерлася гіллям на горіх,
І вгору, та додолу тягне гріх,
Порвала сукню та забилась трохи.
Так міцно на землі тримають ноги.
А увісні я крила відчуваю,
Наздоганяю я пташину зграю
І піднімаюсь в небо вище гір...
Щоночі кличе хтось мене у вир.

Там за стежкою знов
Хтось лежить горілиць –
Чи померти прийшов,
Чи нарвати суниць?

Крім колючих отрут,
Вже ніщо не росте…
Добрий день. Що ж ви тут
У траві лежите?

Нерухомо затих.
Прокидайтесь, ку-ку!
Я завжди до таких
Викликаю швидку…

Руки-ноги розклав
Між некошених трав.
Може, сон подолав,
Може, Бог покарав…

все потроху стає на місця,
на вірні життєві позиції,
незабаром чекайте прем*єри буття,
це - лише репетиції.
і які б не шугали вгорі літаки -
перипетії чи то агонії,
я сміливо скидаю додолу замки,
ну ж бо, плескайте у долоні.

Ніч, бажаннями духмяна,
Напилася почуттів.
Ми з тобою, тілом п'яні,
В ліжку слухаєм котів.

"Рознявчались біля хати!
Лютий - їм давай весну!
От зчепилися, вусаті,
Я сьогодні не засну!"

"Люба! Ти ж в мене не злюка,
Тільки п'ять хвилин тому
Нам сусіда в стіну стукав,
Дуже заздрилось йому.

Щільно пригорнись до мене,
Спи, кохана, тишком-нишком.
Після муркотінь, я певний,
Під вікном засне і кішка".

Загорнувшись у сірячину,
Світ засне біля ніг моїх
Знявши маску свою, личину
І турбот непід’ємний міх.

Він засне, як мале дитя,
Так довірливо, безборонно,
Із росинками втоми на скронях
І тривожним серцебиттям.

Я тихенько постережу
Цей невинний перепочинок,
Цю містерію, не чужу,
що заснула, знявши личину.

Вранці світ навряд чи впізнає,
Ту,що сон його стерегла...
Помолитися на Синаї,
Я б за нього іще могла.

Непереоброблене поле, небом що раннім залите
морська глибина.
Мужності б влити до крові! В небі залізні підкови
часу нема!
Йде по полях косарівна, йдуть робітничі пісні
з краю по край.
Поки останній листок ще не злетів з верховіть,
збирай урожай!

Антіпова Анастасія
листопад 2008р.

знову в путь – моя в твоїй руці
(що? – рука!) заснула й чи жива ще?!
бути мною набагато важче
ніж тобою (правди манівці)

я не хочу правди – тут кохання
тепло-тихо-вічне (день у день!)
добре не співаємо пісень
ні хвилино не спиняйся! – рання

пташка у затерплій пучці – ні!
нічичиркне про свою утечу
радість просторікам – вистиг вечір
ніби шведський стіл на чужині

Я Вас люблю... А Ви мені - про море...
Укотре вже історію свою,
Неначе прісну з мітингу промову,
Читаєте... Я ж просто Вас люблю...

Я Вас люблю... А Ви мені про зорі,
В цю українську, виплекану ніч.
І про степи...небесні, неозорі.
А ми ж віч-на-віч, з Вами віч-на-віч...

Я Вас люблю...І що б не говорили,
Як не було б медово від речей.
Противитись несила, й мов на крилах,
Лечу до повних ніжності очей!

*
У небі гуси!
Тільки подивись!
Кричать і вигинаються дугою.
Аж серце зупинилося на мить,
Неначе мила повела бровою.

*
Щасливі сльози
по щоках рікою.
А спрагу не вгамую.

Якщо раптом знайдеш
на дорозі дві мідні монети –
вважай пощастило!
В магазин увійдеш –
не дивись на коньяк-сигарети,
візьми лиш вітрило!
Прилетить буревій –
хай завалить у лісі сосонку
(шкодá, але треба!),
там лісник – хлопець свій –
зробить щоглу міцну, хоча й тонку,
високу – до неба!
Човен хвиля приб’є –
звідки, чий підпливе – невідомо –
десь повінь зірвала,
щогла файно стає,
начебто повернулась додому,
бракує штурвала!
Не проблема – штурвал,
десь дідівський лежав на горищі,
напевно, знайдеться!
Де дев’ятий той вал,
де той вітер, що снасті рве й свище,
ось-ось вже зірветься!
Добра яхта твоя,
так і рветься в буремні простори –
де чайки літають!
І зникає земля,
спершу – берег, а потім і гори
помалу зникають.
Отакий тобі шлях
відкривають дві мідні монети –
а міг проминути! –
по далеких морях-островах,
де гітари і кастаньєти –
де ж там заснути?!
…………………………
Кинем якір, читачу,
шторм вночі почикрижив вітрила –
потрібно латати.
Я тримаюсь, не плачу –
підрізані, друже мій, крила –
не можу літати!
Бо колись я знайшов
на дорозі дві мідні монети,
вважав – підфартило,
в магазин увійшов
і - віддав їх за сигарети...
Пробачте, вітрила…
03.2009

                     To fight aloud is very brave -
                     But gallanter,I know,
                     Who charge within the bosom
                     The Cavalry of Woe.
                     Who win,and nations do not see,
                     Who fall,and none observe...

                     Emily Dickinson

Боротись з любов'ю - отак,як кричати -
щоб чув ти і бачив!
А ти незворушний,як вартовий на чатах.
Сумуєш,наче.

Пробачиш мені?Бо сміливість - мілка калюжа,
всохла сьогодні.
Кінноту Смутку мені вже й в собі не подужать,
долоні холодні.

І надто вже близько до грудей сіріє грива
Баскої печалі.
Згадаєш:до бою я надто була красива.
І свиснеш чалих.

Летіти разом,щоб ніхто не помітив поразки,
супроти вітру.
Забуду назавжди жадане завершення казки.
І сльози витру.

Вчепились ми за край пташиного крила
й мчимо чимдуж вперед, на запах сонця,
не знаючи напевно, чи не сон це.
Як губка наші пористі тіла
всі барви часу в себе увібрали -
фрі-ланс, фрі-лав, фрі-райд, картопля фрі...
Танцюємо босоніж попурі
і зрієм світ в зелені окуляри.
Ще швидше, швидше грайте тамбуріни!
Пульсує в жилах кава замість крові
і млосно терпне тіло від любові
та передозування ендорфіном!..

Стежину протоптали волошкову.
Я з пам'яті її іще не стер.
Стару вербу і річку як підкову,
що з вигином підходить до озер.
П'яніли в поцілунках передчасно,
смакуючи, збирали свій нектар.
Цвіли волошки у ту пору рясно
і молодість... Фіксує календар.
Ми у дощі блукали серед грому,
віддавшись силі літніх блискавиць,
а то ховались під вербову крону
і чули шум небесних колісниць.
Промокла сукня і дівоче тіло.
Я зігрівав її своїм теплом,
так обережно, трепетно, невміло,
з бажанням захистити під крилом
Волошки наші відцвіли з роками.
Шкода, але повернення нема.
Не наші, не для нас цвітуть полями,
лишилась згадка добра, не сумна...

Коли води аж по вінця –
торкнися губами,
щоб не заплакав світ.

Приймачиком володію,
Що хвилю небесну ловить –
Од відчаю до надії,
Від ненависті до любові.
Вмонтовано мені в груди
Живий геніальний пристрій.
Служити ще довго буде –
Гарантія років триста.
Дай сили, маленьке серце,
В собі не відчути втоми.
Не треба твоїй поетці
Неякісного прийому.

Нервозность, лёгкая тревога,
Возможно, я влюблён не много…
А утро наступило, ночь без сна,
И мысли нет, одна она,
Дрожаньем сердце награждает.

Николай Блоха 22.03.09 г. 7:25

С. Єсенін – 1924 р.
(переклад з російської)

Ви пам’ятаєте?..
Минулим небагаті,
Ви не повірили і ранній тій весні…
Рішуче ви ходили по кімнаті
І наче кидали слова
В лице мені.

Сказали ви,
Що справ вам не зріктися,
Що вас вже знудило
Моє дурне життя,
Що вже прийшла пора
Й потреба розійтися,
А моя доля –
Далі, в небуття…

Моя кохана,
Ні, ви не любили.
Ви не відчули,
Що у найважчі дні
Я був, як кінь
Знесилений і в милі
Із вершником сміливим
На спині.

Не знали ви,
Що полум’я і дим
Понівечили
Наш звичайний побут,
А я страждав,
Міркуючи над тим –
Чи принесе нам доля
Спокій і добробут…

Лице-в-лице
Обличчя не збагнеш.
Все на великому
Лиш з відстані побачиш.
І човен під час бурі
Не спасеш.
Слізьми кипінню моря
Не зарадиш.

Земля – то корабель
І до стерна
Схопилися охочі керувати.
Новітню славу грізного човна
Розпочали
У бурях гартувати.

Хто серед нас
На палубі життя
Не падав, не блював,
Не лаявся щосили…
Їх мало серед нашого буття,
Кому триматись
В бурях
Пощастило.

Отож і я,
Крізь жах і глум,
Свідомо втративши вагання,
Зійшов у корабельний трюм –
Не бачити
Людське блювання.

Той трюм –
Кабак російський,
І в хмелю
Я міг усе на світі забувати.
Міг всі печалі, розпач
Без жалю
З життям своїм
Водночас поховати.

Моя кохана,
Я замучив вас.
Невміло ви
Ховали сум в очах,
Безмежно карих,
А я навмисне кожен раз
Себе розтринькував
У чварах…

Та ви не знали –
Полум’я і дим
Понівечили
Для нас звичний побут.
А я страждав,
Міркуючи над тим –
Чи принесе нам доля
Спокій і добробут…

Тепер літа минули.
Я давно
І почуваюся,
І мислю по-новому.
І теж кажу у свято за вином:
– Хвала і слава стерновому…

Сьогодні не здолав я ніжні почуття,
Згадав ваш сум, несамовиту втому…
Тож поспіх мій несе вам каяття
І дивні зміни у мені самому.

Моя кохана,
Я ще не помер
І не пропав серед вогню і згарищ.
Я в ріднім краї відтепер
Щонайщиріший співтовариш.

Я іншим став
І відчасу
Всі ваші болі можу зрозуміти…
Хоч до Ла-Маншу стяги понесу
Свободи й Праці,
Як весняні квіти.

Мені пробачте…
Знаю, ви – не та…
Живете ви з розумним чоловіком
І вас гнітить найменша суєта,
А я для вас –
Пропав уже навіки.

Ну що ж, живіть
За покликом зорі,
Що осяває дім ваш
Світлий і пісенний.
Я пам’ятаю вас,
Дарую вам привіт,
Знайомий ваш –
Сергій Єсенін.

Грудень 2000 року

Десь під Різдво
І, мабуть, до світання
Прийшла до мене Муза.
Гостя рання
Стояла на порозі без пальтечка
Мов пташеня,
Що впало із гніздечка.
Легкий хітон
Прилип до її тіла,
Брудна та мокра
Вся вона тремтіла.
Холодна ліра
На плечі повисла,
Померзлі пальці
Муза ледве стисла…
Без хустки,
В шкарбанах на босу ногу,
Вона здолала, видно,
Неблизьку дорогу.

Як після довгої
Нестерпної розлуки,
Богиня впала
В мої теплі руки
І мовчки попросила обійняти.
Я обережно,
Наче квітку м’яти,
Притис її до серця
І в знемозі
Вустами вуст торкнувся…
На морозі
Лице у Музи всохло,
Постаріло
І тільки у очах
Святе тепло горіло…
Я на руках
Відніс її до хати –
Зігріти чимось
Чи почастувати…
З плеча богині
Непомітно впала
Богонатхненна ліра.
Ніжно заспівала
Її струна… і стихла.
Те звучання
Коротке й чарівне
І по цейдень нуртує
В моїй душі.
Душа моя
Чомусь весь час сумує…

Зітхнувши важко,
В Музи я питаю:
¬– Куди ти йдеш?..
Я чув ¬– до мого краю
Ти вже давно прийшла
І, що живеш у Ліни…

– О люди, о поети…
То вже не новини!..
Нагрів би чаю
Чи якоїсь кави.
Лиш я – до хати, –
Ти мерщій – про справи…
Недавно в Ліни
То була не я.
Нас, посестер, багато.
Муза я – твоя…
А серед нас є чорні
І біляві,
Пруткі, меткі,
Є дещо мляві…
Червоні, жовті…
Навіть є блакитні
Та всі вони чужі тобі.
Окраєць житній
Я розділю, поете мій,
З тобою.
Слізьми він змочений
Чи прісною водою…
Здалеку я прийшла,
Бо ти повинен знати,
Що слави за життя
Поету не пізнати.
А хочеш за життя
Визнання заслужити –
Творити треба
І змістовно жити.
Собі не зраджуй.
У душі твоїй
Тепла надміру,
А спокусник-змій
На кожнім кроці здобич вимагає
І більше з тих,
Хто в серці пломінь має…
Ну, досить моє тіло зігрівати,
Візьми цю ліру –
Спробуй щось зіграти…

…А вранці на столі
Лежали дивні квіти
І поряд – лист…
Його собі відкрити
І по сей день
Чомусь-таки вагаюсь…
А що, як в тім листі
Злий вирок Мусагетки*,
Повчання жінки –
Зверхньої поетки…

…І як мені те диво зрозуміти –
Багато літ і непідвладні часу,
Щодня цвітуть
На підвіконні квіти –
Дарунок милий гості із Парнасу…

2002р.
м. Житомир

Ось затих мій “Маяк”
І остання з касет
На долоню мені
Важко впала…
Я дізнався сьогодні
З центральних газет,
Що тебе серед нас
Вже не стало…

Ти пішов у притулок,
Де тіні снують
І пітьма,
Наче спалена вата.
Там за волю і правду
Вже не повстають,
Не повстане невинний
На ката.

Гнівний спів твій
Кричав і ридав серед струн,
Наче птах поривавсь
Поміж хмари.
Бивсь об скелі відважно,
Неначе тайфун,
Як провісник небесної кари…

Серед гімнів партійних
У вовчім витті
Ти співав для своєї еліти.
Вся країна чекає
На зміни в житті
Як на милість
Знедолені діти…

Ти пішов назавжди
В ту холодну сім’ю,
Звідкіля вороття
Вже немає…
Я вмикаю “Маяк”,
Наливаю вина,
П’ю і смуток мене огортає…

Лицемірних ридань
На могилі твоїй
Вже не буде ніхто
Рахувати,
Ти пішов назавжди…
Хай же подвиг земний
Батьківщина вшанує,
Як мати…

Стиснутись до крапки. Тільки - очі.
Й ті тоді заплющити. Пробач.
Потяг нехай довше прогуркоче,
Сонце хай закотиться, мов м’яч.

В сутінках хай згаснуть горизонти,
Розпливеться акварельна вись.
Я свій біль заховую під зонтик, -
Прошу, дуже прошу – не дивись!

Не торкайся поглядом, як дротом,
Обійди незнаним, відпусти.
Я сьогодні на питання „Хто ти?”
Ще не знаю, що відповісти.

Він проходить тут караваном
Між лиманом і диким степом.
Над розливами – сонце-рана,
Мов прострелене наскрізь небо.

Проводжаючи день за рогом,
Він єднає із часом простір,
І вечірня печаль до нього
Дуже часто заходить в гості.

Впізнає він її відтінки,
Яким сам роздає імення,
Коли хмари легкі, як пінка
Щойно звареного варення.

Зупинитися б, зняти одяг,
І – у води ці придорожні!
Тільки – знову він впрягся в потяг
І – у котре – йому не можна.

……………………
… А я, живий, прийшов до вас, живі,
Сказати, чим людська доба значима,
Для чого ми, на ноги ставши дві,
Звели це небо синіми очима.
Хай буде все, хай буде все, як є:
І дзвін весни, і паморозь осіння.
Нехай своє зозуля відкує,
Нехай розгубить яблуня насіння.
Нехай відійде тихо чоловік
У ту країну, із якої вийшов, –
Адже устиг він за короткий вік
Із насінини викохати вишню.
… але які там скидки на літа!
У мудрім світі, що дикунство знищив,
Тепер свободи влада золота…
А тільки влада золота найвища.
Лиш де знайти родовища нові?
Шукай, вишукуй, рукава підкочуй.
Цікався вмістом золота в крові,
Як є, викачуй, золотошукачу.
Лиш де твоя білесенька душа?
В пустелі людній голос надриває?..
Та повен ківш, і ллється кров з ковша,
І золота пропасниця триває…


1962
………………………..

#Один#

Ці довгі і красиві назви
З рецептів, карт і записничок
Вичитивував. Здригався сам
Від урочистості моменту
Й надію лоскотно живу
До піднебіння притискав.
Не спав, боявся проковтнути,
Ішов босоніж на балкон,
Мов на всенощну.

Вона ховала в пелені
Зірки, люстерка й коліщатка,
Сливові камінці, ґердани,
Пастельки й мармурові кульки...

Чолом до шибки притулившись
Все на торочці ворожила,
Чи ж ще прийдуть
Єдинороги
зірки
злизати

Ластівка зводить гніздо,
носить з урочища глину.
Дім свій я довго ліпив,
завтра надовго покину.

Ластівки глину беруть
з рову, де нас постріляли.
Наші серця вам на гнізда підуть...
Ночі ще теплі. Роси вже впали.

З неба, землі і води,
з кров'ю, сльозами і потом
ліпим гніздо і вертаєм сюди
наші болючі, забуті сліди,
наші тіла, перемотані дротом.

Скоро холодна зима
Губи зведе німотою...
Смерті на світі нема —
Я повернусь за тобою.

Сторінка закінчилась,
і він перекреслив
останнє слово
в короткій фразі
“я так боюсь смерті!”
Замість нього
він хотів написати...
Та вже не залишилось
місця, —
сторінка закінчилась,
червоно-чорний адмірал
влетів в кімнату...

Очі згубились
в чорному лісі,
Місяць скотився
з небес.
Шурхоти, шерехи,
в листі,
Осінь стомилась,
як пес,
і прилягла...

Свіжозеленою лукою
промінь сонячний
висипав стежечку.

Осяйне немовля
зморшкуватими ніжками
ступає там злісно, упевнено.

Його шати лляні
від кольчуги міцніш
найгустішої.

У очах – блискавиці,
в устах – слова,
гострі, невимовлені.

Стежкою за дитиною
чорна змійка
в’ється улесливо.

На плечах сидять
птиці, метелики,
мушки і коники.

Рученята –
у німби закуті,
беззахисні й кволенькі.

У руках несе
диво-яєчко,
золотом сліпляче.

Та чомусь за дитиною
стежка кров’ю підходить
злотно-багряною.

Моим стихам,
как драгоценным винам,
Настанет свой черед.
Марина Цветаева
1
Не втратила букет вина
Терплячіша з дружин,
Роками закоркована,
Немов у пляшці Джин.
Відбиток винного рядка –
У тисячах дзеркал.
Як брати (аж тремтить рука)
За талію бокал?
Неначе Ви дали мені
У келисі рубін,
Настояний на імені
Дорогоцінних вин.
Все випите до мізера,
До невпізнання рис...
Бокалом пальця врізала,
Аж на душі – поріз.
2
Чи то брага, чи то моря піна?..
Сургучева зламана печать.
Відкоркую амфору Марини,
Кажуть – п’яній море – по коліна,
Тільки б на колінах не стоять.
У бокалі і у мові – красно.
Я смакую виброджений вірш,
Де рядок з’являється невчасно
Тільки зараз і ніколи більш.
Тут ніхто не відає загрози
І зі мною, мабуть, заодно
П’є і п’є ( і не втрачає розум)
Влежане Маринине вино.
Почуття наповнюю по вінця
Смаком грона, сонця і трави...
Від свого до Вашого мізинця
Я така ж гурманка, як і Ви.
3
Заховатися від чужих очей,
В кров підмішувать молоде вино –
У червоному – буде гаряче,
А у білому – дуже холодно.
Серцем живлений кров’яний лафіт*,
Ваша Шедросте, наливайте ще.
Розсургучила, і на тому квит,
Книгосховище – виносховище.
У душі моїй і за межами
З ними – рима я, з ними – пані я...
Незалежні і незалежані –
Вина віршів – моя компанія!
* сорт червоного виноградного вина

Я знов у світах надсвідомих.
Я знов хочу знищити всіх.
Відомих мені й невідомих,
Щоб більше не бачити їх.

Я дам не майбутнє, а мрію.
Фантома залишу в думках.
Я дам лиш безглузду надію
І сам розіб'ю її в прах.

Не вірю я більше у неї,
У мрію, як засіб життя,
У мрію, як клаптик надії...
Віднесу її до сміття.

Мій образ зітреться у часі.
Із сповіді вирвуть рядки.
Лиш слід на м'якому матраці
Залишать бездушні кістки.

Не варто тікати від долі.
Не варто ховати очей.
Різниця "в труні чи на волі"
Не надто відчутна в людей.

Жалю і прощення не треба
І гарних тих слів у листах.
Ви прагнете чистого неба.
Мій дім це палата і страх.

Поміж мілин хатин -
багатоповерхівок рифи,
одлякують серпанок боязкий.
Неквапно, повагом,
неначе ситі грифи,
смакують високості літаки.
Згори в тобі копирсаються
блиском,
мільйони зачудованих зіниць.
І вуха, скуті нанівець,
підхмар`я тиском,
вслухаються в слова,
що ти шепочеш,
лігши горілиць:
"Бувайте!.. Вкраїноньку
пам`ятайте...
Та ж, лебединим пір`ячком,
злітайте і сідайте!
А діточки - хутчіш
додому повертайте..."
...Уклін тобі за все,
Борисполе привітний
мій...

30.09.08

Я простелила бы ковер к Твоим ногам,
чтоб Ты чрез море, реки и долины,
забыв, что льют дожди, метет пурга,
в мой город путь преодолел бы длинный.

И чтоб не сбился с долгого пути,
Дни разделяя на закаты и рассветы,
Я бы могла Тебя по звездам провести,
Меняя климат зимних стран на лето.

К святой иконе пала бы, прося
Глубины обернуть для Тебя мелью…
…дожить бы, пока дух мой не иссяк,
чтоб услыхать...
... шаги Твои за дверью!

Життя, як мить, час то збігає,
Що там, попереду чекає?,...

А вже,
.......... по трохи, зморшкі бачу,
Та очі ну от от, заплачуть,
Серце болить, ясно ж,
............................... не камінь,
Авжеж, старіємо звічайно,

Важко?,
............ от тількі сумувати,
Чи щось, у Бога вимагати,
Дурниці,
............. було б, лиш бажання,
Ти зрозумієш, що кохання,

То є життя,...

На досьомому небі шукаємо спільну долю...
Полинова безлюдність найбільше не
Наболить.
Ненароджені нами за нас може ТАМ відмоляться
І пробачать за вкрадену, але кохану мить...
На розп’ятті сердець
Воскресає велика втрата...
Із віршованих тіл виростає одна душа.
Тільки хочеться вкрити
Терпким благородним матом
Всіх неангелів юних,
Що нас вберегти спішать...

Треба на старість щось лишити,
Щоби жага тривала жити,
І щастя щоб було бажання,
Ну і мабуть, іщє й кохання,

Може і скривдить хтось тебе,
Пробач,
................ бо це, колись мине,
І ми усі, колись минемо,
Радій життю, як лебідь небу,

Радій жіттю,
...................... залиш на старість,
Саме оце, най буде радість.

Стогне місяць на вітрі, неначе гірка повія,
Що за щастя крилате платила уже сповна...
І розхристано пісня на струнах порваних тліє,
А самотність по-дружньому тихо наллє вина.
Хтось рахує до ста на промоклих вчорашніх зорях,
Щоб заснути, загоїтись,
Легше отак, мабуть,
І за тридцять,
Хай срібних,
Продати останнє горе,
Ще не втрачену зовсім, не вбиту до краплі суть.
Зі сльозами змішалась гірка перевтома ночі,
І прокурена совість, за пазухою мовчить.
Ще до ранку не довго –
Чекати ж уже не хочеться...
Догоріла свіча, ніби пісні остання мить...
Це заплакане лезо холодне таке і хтиве,
Кров у жилах гаряча,
Розбавлена з болем кров...
Все так просто, хоч важко,
І навіть ледь-ледь красиво...
Рветься світ із грудей до високих своїх основ.
Ніби програно все, хоча не було ще бою…
Доля, курва ця клята, продалась давно сповна.
І глибока молитва – як сповідь перед собою,
Як останній ковток недопитого вже вина.

Сфотографуй напам’ять нашу пам’ять,
Хоча вона і не фотогенічна.
Моя боїться холоду панічно,
Твоя не може зладити зі спамом.
А ми з тобою поряд на світлинці –
Обоє і приємні, і доладні.
Але серця давно вже поодинці,
Бо пам’ять наша дихає на ладан.
Бо пам’ять наша- безпритульна квітка
Цвіла узимку, влітку замерзала,
На кожнім серці чорно-біла мітка
Лишилась від реліктових азалій.

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності
І рукою пошерхлою виведіть вилиці
На обличчі, де пара очей примружених
Найстараннішої з учениць.

Мов пліткарка салонна, на мить знепритомнію,
Розчинившись у хвилі міазмів ромових,
І, caramba, на ваше коліно джинсове
Я без остраху приземлюсь.

Гойда-гойда-гойдалось сонечко,
Че-че-че-червоніло маково,
Настромилось сонечко
Та й на щогельку,
І застигло сонце,
Одне на всіх…

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності…
Де ви сльози бачили.. в пересмішниці?
Сизий дим пливе, зазира під вії їй..
Дим, сеньйоре, і жодних сліз..

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності
Хоч з місточка рибного, хоч у мильниці..
А не втопите, то й сама втоплюсь,
Mi amor libre,
Mi Habano Blues.

Неправда, що ти не боїшся нічого.
Неправда, що я не боюся втрачати...
Я хочу проміння на моє підвіконня,
Я хочу квіти з живим корінням,
Я хочу білі твої долоні,
Я хочу теплого вітру в легені,
Я хочу світла о третій ночі,
Я хочу тиші, коли писати,
Я хочу на віденській площі кави,
Я хочу ожини край чорного лісу,
Я хочу світу, що поза мною,
І так боюся його минути...

Коли з'являлися рядки
я ще не знав —
щоби вони виросли, треба
з'єднати їх з власною долею.
А коли зрозумів,
було вже пізно:
віршовані рядки
переплелися
з жилами моїми,
крізь тіло й душу
проросли...
Як би й хотів —
не розірвати
те сплетіння...

НАПРИПОЧАТКУ був вогонь
була вода наприпочатку
дощем пропахло полотно
одним червоним вишита сорочка
ти попросила: “Принеси
холодного й п'янкого розмарину”
та де його візьмеш посеред ночі,
наприпочатку смерті і життя,
наприпочатку нашого кохання,
торкаючись устами всіх початків.

Збільшилось самоти,
Збавилось гордості...
Це вже не ти, —
З іншої повісті.

Травень. Гуркоче парад.
Цезій на плитах.
Хто ми? Йдемо куди?
Що нам робити?

В лоні затруєно плід,
Зболеність кроків.
Топче Вкраїну орда
Ядерних блоків.

Села похмуро мовчать.
В'їзд заборонено.
Тільки дерева кричать
Чорними кронами.

Ось і розмові кінець.
Мчить електричка.
3 мокрих байдужих небес
Сіється мжичка.

Легко сміються уста,
Очі зажурені…
Дівчинко моя золота,
Як нас одурено!


ІІ

В глибинах всесвіту занедбана душа
ніяк не знайде вічного притулку.
Свій біль і смуток вже не поспіша
несуть комусь. Шукати порятунку
вже не потрібно їй.
Збулося все…
Життя земне потроху відболіло,
і всі страждання світлом стали.
Ми тут зустрілися і — не впізнали
самих себе, забутих на Землі…

У мене під серцем
Відкрилися дверці
У нове життя.
В осяянім лоні
У Божих долонях
Зростає дитя!

Бабця місить тісто,
кисло-запашне і пружне,
руками ніжними і теплими,
зшерхлими,
згрубілими,
від праці зчорнілими,
з нігтями
темними,
повищерблюваними,
хліб місить.
І дим із печі
по хаті чадно розходиться,
зміями розповзається
і...
вогнем займається?
зголодніло стіни облизує?!
виривається?!!
Ні.
Клубочиться... клекоче... зм’якає... розходиться... розсіюється...

Отака дисперсія
диму душі чадного.

Бо без вогню.
Бо стіни лишаються.

Стіни
завжди
лишаються.

А на них – чадний дим душі
укладається.
Без вогню...

Як незручно правду в вічі,
про свої гріхи почути.
Краще вже в трамваї повнім
на плече сусіду чхнути.
Полетіла слина - витер,
вибачився, та й забули,
Правда ж прямо в вуха лізе,
щоб усі її почули.
Тут виходить нонсенс:
Правда різна повсякчас буває.
Всі гадають - правда,
а дивись - брехнею вслід лягає.
Очорнили сажею брехні,
без того чорні очі.
Той, хто вчора звався друг мені,
наклепи хвацько строчить.
Покотилась голівонька,
із плечей, мов шапка, знята.
Вже в мені для себе кожен,
бачить ката- супостата.
Що тоді робить - відмитись?
Важко; Просто все забути?
Легше совісті лишитись,
та й собі на когось чхнути...
...Правду крутять, як ту дзигу,
Не встигає повертати,
на всі боки, наче циган,
через вогнище скакати.
Але завжди він не може,
без проблем перелітати.
Хоч коли, та й каже кожен:
Караул! Спеклися п`яти!..

зима 2001р.

У кожного в житті своя дорога:
Хто до диявола прямує, хто – до Бога…
А я? Душею – ангел Божий,
На грішника лиш зовні схожий.
«Лиш зовні»? – Цю лукаву фразу
Цей грішник і втулив відразу!