А я сиджу на березі
І бачу гладь води,
А ти сидиш на дереві.
Іди, іди сюди.
Я весь тоскою з"їдений,
Поточений увесь,
А ти сидиш, о, боже мій,
У верховітті десь.
Спускайся. Поговоримо.
Як звать тебе? Ассоль?
Харчі поділим порівну,
Та й те ото... чи шо ль?
Не хочеш? Ах, закохана
Ти у вождя давно!
Так вилізу непроханий
До тебе все одно!
І поки вождь на мамонта
Кермує наш нарід,
Не утечеш від мене ти,
Не вмре поетів рід!

(присвячується Миколі Лукашу)

Дон Кіхот переміг вітряка:
проштрикнув лист – поштову скриню…
А в листі: віща совість живка…
Яку Враг* прагне вкрасти чи вимінять

ще відтоді, як Бог створив світ…
Нагрівалася персть* закоцюбла.
Проживав біль Вкраїни, мов свій:
«Ну, дозвольте мені замість Дзюби…»

На дно скрині упали слова
й проросли громовим правдоцвіттям.
Він державність святу здобував,
а переклади – волі оцілок*!

Раптом час повернувся назад…
Пригадалася Роза єврейка:
- Перейду в християнство…
- Не так! Тікай звідси!..
Ні стейки, ні гейки…

І з’явилися циган і кінь,
танці, вогнище, сміх, вихиляси…
Школа – Валя Зелінська – які ж
були вірші тоді… закохався…

За життя мав один лише ґандж…
Як згадаю… «Ілля Турчиновський»…
Пальці пересмикнув, сльози аж…
«Ну, навіщо спалив я ту повість?»

Йшов неквапно, бубнів: «Є – зажин…
Я ще так Вам в перекладах дзюбну
Українством відвертим, живим…
Ваша ласка, дозвольте за Дзюбу…»

Якесь тепер воно, оте їхне добро-
незрозуміле.
Туманне і бліде у темряві бреде,
мов задуріле.

У небі чути дзвін, але не знає він-
звук- неведимка:
Усі їхні слова- розмиті,мов вода,
а павутинка

Заплутує думки в невидимі клубки
таємно, тихо.
Коли ж ударить грім-побудить тишу слів,
прожене лихо?

Панночко, судження Ваші смішні,
Трохи пасують до мого кравату,
В сенсі, що можуть призвести до страти,
Тільки різниця в смаку і ціні.

Ви надчутливі, а в нинішні дні
Будете морепродукти чи м’ясо?
Ідеалізм популярний до часу
Пошуку істини в білім вині.

Хочете впоперек стати юрбі?
Я поділюся із Вами секретом,
Може замовимо чай до десерту?
Вигрів я біса у власнім ребрі.

Навіть без натяку на сивину,
Ніби презент мені до ювілею.
Ні, не віагра, і не панацея,
Прошу, куштуйте яловичину.

Панночко, Вам не здається, що Бог
Мріяв про тайну вечерю для двох?

Стомились якось ми вночі
І майже вже заснули,
Та захотілось калачів
Моїй коханій Юлі.
Я сік березовий приніс,
Тарілку з калачами
І ось розмова вже біжить
Струмком дзвінким між нами.
Кажу їй : Мила, подивись –
В Європі криза ходить,
А мила каже : Відчепись,
Нам криза не зашкодить!
Та як то так, кажу, – весь світ
Наляканий бідою!
– Нехай той світ хоч весь тремтить,
Я ж, милий мій, з тобою.
Людей звільняють, я кажу,
Харчів не вистачає,
– А в нас вродило все своє,
Іди сюди, – благає.
Росія ціну нам на газ
Підвищить для порядку,
– Я рапсом, милий, засаджу
На полі цілу грядку!
– Держава крутить нас весь час,
Як я тебе у ліжку,
– Я показати можу їй
Гарненьку, білу ніжку.
Та вже до мене йди скоріш,
Замерзла я без тебе,
Свою кохану берегти
Від кризи, любий, треба.

Оті години з подругами ранні,
шматочки сну, потоплені в горнятах, -
дає неділя свято – і до свята.
При добрій новині чи свіжій рані -
спіши в кубельце кавових пиятик .

Спіши в кубло, що звили цокотухи,
де пелюшки уже і ще – не в моді;
де слово й думка зріють на свободі,
дарма сторонній нашорошить вуха,
йому нитки зв'язати в ціле годі,

бо невтямки таємні ритуали,
страшать оці химерні знаки, назви,
що ляжуть павутиною одразу…
Та відьми - якби там не називали -
сердечні сестри,
не ляльки у стразах.

Ці кавоманки - руйнівниці гребель
розділять cум увесь на рівні скиби,
неначе жартома - утім несхибно.
І кожна забере одну для себе -
пірне в горня
і замовчить
як риба

Від холоду парою подих літає –
Зима завітала до нашого краю.
Ховаючи в бороду білі смішинки
Мороз перетворює дощ на сніжинки.
Було у хмаринки краплинок чимало,
Та краплі замерзли, сніжинками стали.
Сніжинки танцюючи землю вкривають,
Дерева у одяг зимовий вдягають.
В бруньках сплять маленькі листочки і квіти,
Не мерзне травичка, як снігом укрита.
Комашки від холоду в шпарки сховались,
Сплять, і не бачать, що з дощиком сталось.
Синичка у вирій від нас не літає
Нам взимку про літо вона нагадає.
Та важко їй взимку себе годувати,
Зробіть годівничку для неї, малята!
І жабка у вирій літати не може,
Гуляти по снігу без хутра не гоже,
Мала зігріватися взимку не вміє,
Тому, заховавшись, вона ціпеніє.
Всю зиму у схованці спить їжачок
Листям укривши колючий бочок.
Снігами закутує землю зима
Бо знає - працює вона недарма:
Будуть сміятися радісно діти,
Будуть в санчатах із гірок летіти,
Буде малеча на кризі ковзатись,
Буде зі сміхом сніжками кидатись,
І додадуть сніжним бабам краси
Жовтогарячі морквяні носи.
А вітер, пустує, жбурляє сніжинки,
Кусають за щічки колючі крижинки.
Погані це жарти, та вітер не знає,
Бо вихователя в нього немає.
Холодна зима на блискучих санчатах
Привозить у гості нам радісне свято,
І Новому року радіє із нами,
Виблискує сніг усіма кольорами.
Та інколи взимку запахне весною,
Струмочки співають, хлюпочуть водою.
Причина події такої проста :
Весна до Зими надіслала листа.

Ой люди!
Криза наступає,
На п*яти вже,
За хвіст хватає.
Спасайтесь всі -
Хто ще, щось має.
- Та в мене пенсії -
На кусок хліба не хватає.
До кого бігти?
І, що кричати?
Кого на допомогу звати?
Бо ті,що вже могли,
-При владі ті,
Давно пожитки всі,
І за кордон ,
І в банки -
Перевели,сховали -
Всі манатки,
Свої,чужі,украдені,
Та награбовані.
А ми зосталися -
Пусті,у кризі вже глухі!

Біленькі айстри стали в ряд,
Мов наречені у цвіту.
Вони зібрались на парад,
Щоб славить осінь золоту.

І бальзаміни серед трав
Співають оди голосні.
Для них веселий час настав,
Бо небо ллє додощі рясні.

Дзвіночки в бубни виграють,
Радіють сонцю і теплу.
А в небесах у дальну путь
Несуть птахи свою журбу.

В коридорах рожевих без кисню
За тобою годинами кисну.
Завагітніла нашими мріями,
Замість крапок над і- я, ми.

Над тобою витають сутінки,
В голові твоїй лише суть, вінки.
У плакат 2 на 2 помістив життя,
Цей папір - це всього лиш сміття.

Ти сьогодні обрав нелінійний струм,
І житло більше схоже на сміттєрум.
Відшліфовую гострі кути,
Схоже, сили тертя не знайти...

Найбільший злодій вкрав у більшого.
А більший вкрав у меншого.
А менший вкрав у меншого за нього.
А менший меншого – іще у меншого.

І кожен крав і в нього крали,
аж поки менших не задрали.

Якби ж то крали з головою –
міністр, банкір, і сам з братвою!

Нема нічого «більшим» красти.
Ні те що різати, а й пасти.

А більший той все краде й краде.
І він, і той електорат,
який і досі дуже радий,
що в брата краде – рідний брат.

2008-12-13

Під промінням сонця золотавим
Сніг сміється полум'ям яскравим,
Кольорами граючись. Дзвенить
Пісня крижана в ранкову мить.
Щільно вкрита льодом оболонь -
Ковзає небесний там вогонь.
Танго він виконує з морозом,
Пригравають радо верболози,
Струшує ялинка сніг з гілок,
Ніби теж зібралась на танок!

Де-не-де ширяють купки хмар,
Сяє поміж ними птиця Жар,
Мов надії вранішня заграва...
Сонце посміхається ласкаво.
І вітає ранок сон легкий,
Білосніжний подих чарівний.
Сипле візерунки на шибки,
Де зиму малює залюбки.

Осінній хлопчик у вікні осіннім
Закутаний у татів теплий шарф
і листя кволе у бою нерівнім
Окрилене від forte вітру арф

У пуделя зіпсовано перуку
дзеркалить дощ мережку фіранок
Складає Світ осінньо-довгу злуку
і часу заповільнюється крок

Колись ти станеш деревом,
А я перетворюсь на вітер
І буду чистим маревом
Зривати твої квіти.

Дмухну – й напну твої вітрила,
Що складені з широких рукавів.
Ти бачиш, я дарую крила,
Легкі, як у небесних кораблів.

Я – вітер, я не хочу слів.
Лише щодуху битиму в обличчя
І руйнуватиму завісу снів.
Мій подих – холод потойбіччя.

Я – скульптор, бачиш он ті дюни?
Бо не буває диму без вогню.
Переберу волосся, ніби струни,
Прозорим духом серце спорожню...

Вечірнє тихе завивання
Десь за засніженим вікном
То голос мій, моє звучання,
Реальність сплетена зі сном.

Да, солнца глаз моргает тупо -
Закат-рассвет, рассвет-закат...
Ему вторит лазурный купол:
То он широк, то мал и сжат.

Что вы увидели, скажите,
В том хороводе быстрых смен?
Что не отлаженной орбите
Недостает опор и стен?..

Так есть - уставший прах свой клонит
К своим истокам, что в земле,
В забытом сне, в галактик лоне
И в не промыленной петле.

Вселенной бег - не исключенье,
И всякой жизни - смерть своя!
Рассвету, солнцу - час вечерний,
Покою - свежая струя!

Усередині мене ростуть дерева,
З них спадає листя,
Пересохле, як в осіннім лісі,
Мало б щось лишитись.
Сльози не можуть триматись,
Бо сили зосталось на те,
Щоб кінець відпустити і полетіти,
Розбитись об землю в пусте.

Пташкою сонце прямує на мене
І дзьобом своїм
Розтуляє ми заспані вічі,
Дивлюся, ніби у дим.

А ми летимо...

Над смереками із лелеками,
У часи, де я мала.
В казки вірила, і довірилась,
А спинитися не змогла.
Із лелеками, за далекими
І самотніми слідах днів,
В що я вірила розгубилося,
Й птахи прийняли у свій клин.

У середині мене ростуть дерева,
З них спадає листя. Осінь
У душі вселилась, і душа змирилась,
Й постаріла вдосталь.
А життя, як сон:
Хочеться проснутись інколи,
Але час минає, я все забуваю,
Крила підіймаю білі.

І ми летимо...

Навкруги так тихо, що
Гул в повітрі ледве пройшов,
Відпусти мене у ніщо,
Я чекатиму там.
Поки дощ затопить сліди,
Стану з самотою на “ти”,
Руку вже мою відпусти,
Я її нікому не віддам.

Світ забуде всі імена,
Він існує – нас вже нема,
Тільки передвісниця сна – весна
Щось згадає.
Як фіалки на полі цвіли,
Наче люди наївні були,
Дощ прийшов і змив їх усіх
Вже немає. Більш немає.

Сльози перетворяться в роси,
Прошу, пригорни їх, у серці носи,
Тільки хмари мені їх приносять
Ще раз нагадають, де ти.
У повітрі тануть всі звуки:
Музика, слова, вірші і думки.
Вічно пам’ятатимуть тільки мої руки,
Теплий і прощальний дотик самоти.

Що бачиш ти, Всебачащеє око? –
Усе, що нам в віках незрозуміло.
Усе, що так наївно і жорстоко.
Хотілось в рай, а пролітаю мимо.
Я почала звикати до тій болі,
Сьогодні, поки завтра не прийде,
А вже весна й так хочеться на волю,
У водоспад із з’єднаних сердець

Метеликом злетіти в піднебесся,
Над квітами, лісами і полями,
До сонця в синім небі стати ближче,
В прозорих хмарах плисти за зірками.
І, майже долетівши, вмить завмерти,
У теплому і лагідному світлі.
І, злившись з ним, ніколи не померти,
Зостатися назавжди в вічнім літі.

А тисяча років, неначе вчора,
Були, я пам’ятаю й досі їх.
На цій землі горіли й охололи
Два почуття, а попіл кудись зник.
І другий шанс не варто вже чекати,
Все, як тоді, залишити без змін.
Піти, бо вже не в змозі щось додати –
Усі слова згоріли у вогні.

Що бачиш ти, Всебачащеє око?
Ми тільки слід твоїх нечітких снів.
Ти дивишся давно на нас з висока,
А вгору глянуть з нас ніхто не смів.
Ми бачимо лиш те, що під ногами,
Де все життя уміститься в кільце,
На зрізі дерева, що щойно ми зрубали,
Невже майбутнє наше саме це?

Я сховаюсь в тіні від землі,
У повітря линуть наша сни,
Їх продовжать рухи у імлі,
Наче невагомі станем ми.
Скляний панцир ночі спинить час,
Його блиск не відобразять більше нас,
Моя кров тобі замість душі,
Нею серце на стіні ти напиши.

Приспів:

У тіні вампіра,
В дзеркалах красиво,
І у чому сила
Скажуть після нас.
Я тебе зустріла,
Ніч мене зміцнила,
Кров мене зцілила,
І не владен час.

Стиснуть зуби шкіру у імлі,
Я не леді – ти мене змінив,
Для мене сонце тепер вічне “ні”
А вічність – плащ тонкий у мене на спині.
Бліда троянда зрізана униз,
Спадає й засихає в шкірі зріз.
В очах читаю жах і тиху злість.
Там червоні вина ріками пились.

Приспів:

У тіні вампіра,
В дзеркалах красиво,
І у чому сила
Скажуть після нас.
Я тебе зустріла,
Ніч мене зміцнила,
Кров мене зцілила,
І не владен час.

Следы копыт на облаках,
Сквозь них струится слабый свет.
В безвольно тлеющих лучах
Один исход, один ответ.

Ты, сердце небес, летающий конь,
Увидишь меня – возьми в свою свиту.
Надёжным крылом взовьётся ладонь,
На полосы режа тучей ракиты.

В бездонности глаз храним коридор,
В нём сотни дверей, риторика, тайны.
Уйти бы с тобой – таков приговор,
Скиталец воздушный, мой странник.

Прейди же за мной, свобода моя…
Тебя я заставить не в силах.
Изящен твой стан, грациозно пленя,
Вьётся алмазная грива.

В безвольном беге облаков
Застыл изгиб подковы.
Ещё недавно там был конь –
Мы разминулись снова.

И туч кружева распустит вода,
Лишь знай, что всегда буду ждать
Свободный полёт в туманную явь,
Пока я умею мечтать.

З крислатих брил скрапає ніч,
А ми з тобою віч-на-віч.
Палкий рубін серце моє,
А ніч по краплі зорі л’є.

Скажи мені, чи ти кохав,
Щось крім любистків й кволих трав?
Когось крім себе на землі,
І чи байдужа я тобі?

Горить запалений рубін.
Бажає слів, чеканних слів.
Так хоче чути їх парад.
Та погляд твій – важкий смарагд.

Мовчиш. Чому? Чому? Чому?
В обіймах зір вогких тону.
Смарагд твій холодом опік.
Карбую правду цю на вік.

В ранковім світлі льон заграв.
П’янять нектари свіжих трав.
Ми разом в полі, віч-на-віч,
А ти закоханий у ніч.

Флейта грала все тихше,
Танув сонячний вир.
Сльози, великі, мов вишні,
Втер сивочубий сатир.

Пісні задумлена згадка
Плила крізь заспаний став.
Як він малим козенятком
Вперше на світі кохав.

Як із богами надмінно
Він сперечатися міг.
І як роками покірно
Зносив удари доріг.

Вгору піднявши знамена,
Як звіром кидався в бій.
Коней хапав за стремена,
Воїнів жалив, мов змій.

Все це було, ніби вчора,
Чи кілька років назад?
Флейта зажурена й квола
Плакала теж на свій лад.

Сонце понурене зникло.
Став засинав, гаснув вир.
Зойкнула флейта і стихла. –
Спав і останній сатир.

Дозволь мені дихати степом,
Пізнати навпомацки схід,
Губитись між травами й небом,
Зірок розгадати політ.

Дозволь мені снитися сонцю
В зимові тяжкі холоди,
Воно на твоєму віконці
Залишить від снів цих сліди.

А чуєш: співає дорога,
За руку бере і веде.
Ми птахами станем на трохи –
Злетімо – ніхто не знайде.

Від літа на згадку лишився
Сухий волошковий вінок.
Уламками скла розлетівся
Пелюсток тендітний дзвінок.

Вінок на вікні, а дозволь-но,
Вікно я умить розіб’ю.
За ним недоторкана воля,
Яку, мов тебе я люблю.

Скляної запони не шкода –
Хоч сонце й малює там сни, -
А ми вже птахи і у згоді
Полинем шукати весни.

В травневі поля, на узлісся,
Пізнати навпомацки схід,
Ми в небо так легко знялися,
В цей чистий світанковий світ.

В степу златохвилім, нестримнім,
Між стежок неходжених – доль,
Ми вічно крилаті і вільні.
Коханою бути дозволь.

Не відірвати очей –
Місяць зійшов над балконом
Круглим мідяним прокльоном
Довгих безсонних ночей

Не доторкнутись руці -
Зорі крізь пальці не видно,
Морок солодкий огидно
Терпне на вогкій щоці.

Всі треті півні мовчать –
Ночі не тане закляття.
В тихім зірковім багатті
Тліє остання свіча.

Скільки триватиме ніч? –
Вічність. Накриє безодня
Приречених на безсоння
Кличе знов місячний німб.

Спокій безсмертних речей...
Місяць устрянув обличчям
В північ безмежну, величну –
Не відірвати очей.

Недописані лейтмотиви,
Я дивлюся в вас, мов в свічадо,
Розправляю побиті крила
І вплітаюся ними в грати.

Неподілене із СУМЛІННЯМ,
Недоказане із КОХАННЯМ,
Чому кожне нове прозріння
Видається мені останнім?

Неполохані хащі БОЛЮ
Продираюсь крізь них до ПРАВДИ.
Відпустити себе на волю
Відчуваю: не маю права.

Із обіймів сліпого СУМУ
Вириваюсь, біжу по колу.
Море критики, стіни глуму
Знов чекають на мене долу.

РАДІСТЬ, ВІДЧАЙ – одна монета.
Кину, знайду – усе моє.
Розбить душу всю на куплети
Силу маю, а сенс ще є?

Недописані лейтмотиви...
Ще наївні й місцями кволі.
От байдужої корективи
Не почути би вам ніколи!

У ляльковій хатинці вимкнули світло –
Хазяйка вирішує: “Вам час лягати”.
А ляльки не хочуть, бо їм всім набридло
Чужі забаганки задовольняти.

Ну навіщо їм очі намалювали?
Їх не стулити – та як тут заснеш?
Великі коробки, забуті в підвалах –
Омріяний простір на тисячу меж.

М’який телевізор, гігантська розчіска
Ніяк не даються в пластмасові руки.
А вранці згори заглядає дівчисько,
І їй не збагнуть ці невичерпні муки.

Вона, як богиня, велика, всевладна,
Проте, в забаганках завжди однобока.
В ляльковій хатинці рожево і ладно,
Але квартирантці – суцільна коробка.

Для неї богиня вже не дивовижна.
Вона підросте і трохи втратить запал.
Мине щонайбільше, як декілька тижнів –
Лялькову хатинку опустять у підвал.

Омріяний простір! ...обмежений простір,
Нами хтось вищий забавляється завжди.
У темнім підвалі тепер часті гості
Також іграшкові, як ти, і не справжні.

Проте, не сумуй, це ж не справжнє життя,
Це все – бутафорія, іграшки, глум.
Лише посміхнись, хай живі почуття
Розвіють назавжди пластмасовий сум.

“Ліпше жити біжучи, ніж вмирати гніючи”.
І. Багряний
Крок, крок, ще раз крок, швидко, аж скипіла кров,
Біг по вістрю, біг по краю, біг, куди ніхто не знайде.
Втеча – течія слідів розтеклася знов.
А по ній йде людолов. Ти ж вже й вдома остарбайтер.
Згасніть, кола від води, замаскуй, трава, сліди,
Щоб не внюхали собаки, і не загинув щоб ніде
В таборах НКВД. Дисидент? – Чекай біди
І втікай, втікай, як хочеш жить, до таких самих людей.
Зустрічай Далекий Схід, може, захід, Новий Світ,
Та яка уже різниця, як то не твоя землиця?
Хоч Сибір, а хоч Канада, хоч Америка строката
Дім тобі на довго літ. Посади хоча б вербицю,
Чи калину краснолицю, чи маленьку осокору,
Схожу так на ту, що вдома. І засій в полях полову
Та пшеницю. Відчуй втому, ту, що вдома, як удома. Знову.
З серця пісня ллється чиста – там плекаєш рідну мову.
Крок за кроком, зміна кроку, їх багато вже нівроку
За життя своє зробив. Як на все це стало сил?
Ось перон, коліс злий брязкіт, а тебе полишив спокій –
Тяжко бачить край широкий, де колись твої сліди
Дощ в брудну калюжу змив.
І трясе брудні вагони, як тоді, та по-новому:
Все туди-туди, туди-туди, туди-туди – додому.
Ти тремтиш їм в унісон: може, то усе був сон?
Причастися рідним словом і почуй знайому мову
У відповідь, як аксіому, що ти вже вдома. Вдома.

Куди відлинає казка,
Зраджена серцем людським,
Коли прагматична маска
Твердіє, мов дуб на нім?
Хочеш, ми попливемо в небо
На білім пухкім кораблі?
Дай руку, повір у себе,
Відштовхнися від пут землі.

Високо десь, в небокраї,
Де в обрій стікаються ніч й білий день,
Тремтячи, довічно марять
Затравлені мрії цинічних людей.
А хочеш летіти крізь море,
Мов душі на спокуття?
Там дніє, занурена в морок,
Колиска Всього Життя.

Та мрії повільно гинуть,
Перевтілюють в сни дива:
Русалок усіх – на піну,
Легенди – в прості слова.
А хочеш заплющить очі
Й піти в чарівні світи,
Де кожен бере, що хоче,
А думи його – мости.

Бо тут помирають феї
Під зірок бліде мерехтіння,
В сірих шовкових алеях,
На заспаних квітосплетіннях,
І йдуть по стежках - сузір’ях
В утопічні святі країни,
Де є лише казка й мрійник,
Як хочеш, пішли за ними.

Не мар, наче вітер, крильми,
Повір – і твої вони.
Не бійся, будь інфантильним,
За щастям своїм женись,
Очі заплющуй, дай руку,
На нас зачекавсь корабель,
Життя первородне і звуки –
Веснянки малих добрих фей.

Крізь наші струни тихе відлуння
Лине і стигне навік.
Липке повітря важко вхопити –
Марно кружляв білий сніг.

Крила стирчали, але все марно,
Ми вже сьогодні не ті,
Вічність не вічна, і все скінчиться,
Наше ім’я в пустоті.

Лиш з листопадом під зорепадом
Знов по домівці журба.
В небо злетіти, міцно вхопити,
Ми вже не зможем, пробач.

Крізь наші крила, уже безсилі,
Світло проходить бліде.
Янгол мій грішний, в рай утопічний
Шляху ніяк не знайде.

Щоб нам вернутись, треба забути,
Як стукотіли серця,
Коли твій погляд мій уподобав
Й дивились ми так до кінця.

Наша спокута, якщо і бути,
Разом, то тільки життя.
Як цього мало, але між нами,
Щось більше за небуття.

Цвіт весняних квіт
Розлився полем проміж жита.
Минають миті, їх політ,
Як пори року - не змінити.

Невтомно час штурмує фланги,
Та є незмінна колія:
Як десь на світі живе ангел,
То в нього усмішка твоя.

Навшпиньки в’ється виноград
І притискається до тину.
Мов до грудей, крізь літній сад
Його обійми ніжно линуть.

Які тендітні його лози!
Які надійні і міцні!
Твої обійми в верболозі
Такими ж видались мені.

Напившись вітру з небокраю,
У вирій журавлі летять.
І дише небом вільна зграя,
Гука осіння благодать..

Ти вмієш розправляти крильця –
Для мрійників нема зими.
Дивись, у зграї вільне місце.
Можливо, для таких, як ми.

Минають миті – пори року,
Якісь спекотні, якісь – ні.
Коли ти поряд хоч на трохи,
Світ захлинається в весні.

Ввижайся, снися, будь насправді,
Під зір сплетінням сплелись руки,
Мов у молитві, бо по правді,
Хоч щось незмінне має бути.

Влучно й приємно, наповнена світлом
Стріла увійшла між передсердь.
Світ затремтів й феєрверком розквітнув,
А будні пішли шкереберть.

Хлопчик-голубчик невинно всміхнувся,
Ховаючи за спину лук.
Він від повітря собі відштовхнувся,
Крильцями тріпнув – і вщух.

Лиш білими п’ятами блимнув прощально
Й комашкою в небі розтав.
Відтоді годинами з рання до рання
Розгадую стріл його сплав.

Ніби із золота – гріє приємно,
Та надто тендітна й крихка.
Стріла його гостра, та чую непевно
Біль від уколу вщуха.

Натомість приходить легке хвилювання
Й думки в павутину плете.
Все плутає, плутає дні, турбування
І каже: “В житті щось не те”.

І кличе шукати ось цю недостачу –
Таку ж злотогостру стрілу
Й того, хто потрапив також під роздачу –
Хлопчинки крилатого гру.

Ти казав, що в понеділок підем ми на fashion-ринок,
Я прийшла – там second-hand. Підманув ти мене вщент.
Ти казав, що у вівторок обійдем бутиків сорок.
Обійшли ми всього три. Підманув, та ще й підвів.

Ти ж мене підманув, ти ж мене ще й підвів,
Ти ж мене молодую з уму-розуму ізвів.

Ти казав, що у середу підем ми на “Містер Кредо”,
Я прийшла – там група “Борщ”. Ти знущаєшся, чи що ж?
Ти казав, що у четвер в модний клюб мене ведеш,
Ми прийшли – там face-control, я зайшла, а “ты – постой!”

Щоби не підманув, щоб більш не підвів,
Щоб ми’ молодую з уму-розуму не звів.

Ти казав, щоб у п’ятницю взяла сіль та паляницю
Президента зустрічать. Ми до нього – він тікать.
Так ганялись до суботи, я істерла всі чоботи.
Ти грошей узяв у мамки і купив мені...в’єтнамки.

Що ж з тобою робить, як перевиховать,
Як в тебе молодого уму-розуму напхать?

Ти казав, що у неділю підем разом на весілля.
Ти прийшов – мене нема. Підманула, підвела.

Я ж тебе підманула, я ж тебе підвела.
Я ж з тебе молодого відігралася сповна.

Сплять озера у летаргійнім сні
І чорні скелети дерев.
Тиша набилась у вуха мені –
Щось вже не так тепер.
Місяць, тремтячи трохи,
Нервово торкнувся храму.
Душу залишив спокій.
Що ж тепер буде з нами?

Морок ва повітрі висів,
Й вітер співав про це.
Вовки стогнали в лісі,
Проковтнувши назавжди сонце.
Білі Цариця Тиші
Відкрила незриму браму.
Звідти метілі вийшли
Й важкі каламутні хмари.

Вітер, мене розіп’явши,
Спитав тихо: “Що ж тепер?
Дивись, як природа плаче,
Старий ж бо король помер!
Він – це твої ідеали й мрії –
Їх вже нема.
Що може бути далі,
Коли слідом іде зима?”

“Зима, знай, не буде вічна, -
Кажу я йому, - повір,
Якщо мрії в людини знищить,
Породить вона нові.
Й природа прийде до ладу,
Підтримавши душу мою.
Помер король? – така плата
За довгі літа королю”.

Романтика вмирала непомітно,
Метіллю засіває падолист,
Та мальви більш не зійдуть, не розквітнуть,
Їх душі моляться до неба: “Ну озвись!”

Їх душі задивилися у простір,
Сплелися і застрягли у росі.
Безпомічними стати дуже просто,
Коли кохання кличе звідусіль.

Коли любов тендітна, мов лебідка,
Причахує до себе назавжди.
Та мальви більш не зійдуть, не розквітнуть,
Помруть і вже не зможуть прорости.

Вони були натхненні почуттями
До сонця, до небес і до зірок.
Лишитися хотіли до нестями –
Та це тюрма, а не в безсмертя крок.

Коли прозріння обірвало тишу,
Остання осінь дарувала світло.
Зачахли коцубаті чорні вишні.
Романтика вмирала непомітно...

Як відчайдушно не благали мальви –
Кохання вже не кличе звідусіль.
В повітрі майоріли до світання
І плакали краплинками роси.

Романтика – це пафосність кохання,
Тендітне і прекрасне почуття.
Коли вона помре, немає Раю.
Немає й Пекла. Тільки забуття.

Хто, якщо не я,
Розплітатиме сонця промінь,
Стискатиме у долонях
Мереживо хмар буття?
Хто, якщо не ти,
Триматиме світ на плечах,
Слідкуватиме за часу втечей,
Без напрямку і мети?

Хто, якщо не ми,
Ходитиме в полонини,
Зануриться в небо синє,
Коли стане мало землі?
Хто будуть вони,
Народжені з наших марень,
Як квіти із гирл вулканів,
Власних віків пани?

Хто буде та,
Що дасть вітру себе розіп’ясти,
Піде в поле, щоб в житі упасти
Й дивитися крізь літа?
Мабуть, все ж таки я,
Перероджена в поколіннях,
З тобою в чергове вільно
Проживати нове життя.

        "Will you live to 83?
       Will you ever welcome me?"

Тихо миєш руки,
дивишся на
червону
заходову заграву,
від якої відходять
рештки вчорашньої бурі.
Думаєш:
"А що -
що буде,
коли й мені
виповниться 83?"

Волт Вітмен
допив чашку
солодкавого
(проте без цукру)
зеленого чаю
і поставив її
на стіл.
Сказав:
"У житті
є місце для всіх,
юний друже.",
й осміхнувся
правою половиною
доброго,
з білою бородою,
обличчя.
"Навіть тій
половині мене,
що поки є з вами."
"Хвороби - це як
обов'язковий додаток
до тіла
із плоті й крові.
А душа моя
ще досі бажає бавитися
у піску,
літати
на велосипеді
і спати під зорями."

у лісі хата на ніжках Буша
там відьма варить зупу чи зілля
в тарелі стигне яблуко-груша
така собі страсно-пісна неділя

стоять на варті трухляві солдати
у їхніх чревах птахи-паразити
летять із неба зірки-гранати
якесь до біса спекотне літо

о пів на першу сходяться духи
з рогами копитами і на підборах
суфлюють по черзі відьмі на вухо
хто із самиць безнадійно-хворий

хто неготовий на шабаш летіти
у кого мітла зацвіла любистком
кого не підхопить на руки вітер
хто наче в горлі осикова кістка

довкола хати чеширські гієни
зуби скалять плюються сміхом
якщо в дерев повсихали вени –
воду святи
і готуйся до лиха

кесарів розтин
наркоз
спецефекти
і горе-матері вбивство шиють
сина-місяця в стані афекту
коли пуповина – петля на шиї

Нічка тихесенько двері відкрила
І залетіла у гості до нас.
Мама любесеньких діток накрила
Ковдрами теплими. Спатоньки час.

Нічка-чаклунка усім заспіває
Казку прадавню, що ліс розповів
Легко на променях місяць заграє
Ніжну мелодію злен-гаїв.

Зорі нашепчуть сни кольорові
І принесуть їх з далеких світів,
Щоб нам наснились поля веселкові,
Сплетені з диво-мережива слів.

Ах, юначе, всміхніться мені -
Ми не бачились цілих три дні!
Ну не будьте суворим таким,
Недосяжним і трохи сумним...
Чом насупили раптом ви брови?
Ах, юначе, всміхніться мені!
Погляд, сповнений ласки й любові
Подаруйте мені, і відвагу,
Та холодну лиш бачу повагу
До своєї персони, ти ба!..
Ах, юначе, всміхніться мені -
Пропаде тоді в серці журба.
Проте ви помічаєте лиш
Від руки мій написаний вірш...

Що блукаєте, ваша величносте, поміж горбками
поховань недосягнутих цілей, уламків надій?
Що посіяли ви, те й пожали своїми руками,
а стерня буде тільки стерня, як би не нарікали,
хоч і квилить душа, не загоєна після падінь.

Пане Ліре! Ви так захотіли зрівнятися з Богом,
(лиш йому підкоряється світ без фортець і багатств.)
Та з пустими руками ви попанували не довго -
залишилась дитяча любов неоплаченим боргом,
і посіяне зло, як відлуння, вернулось до вас.

Для душі ви, у розладі з нею, знайшли порятунок -
скаламутивши розум, ви стали мудрішим стократ.
Як офіра від долі, всемилостивий подарунок,
як для невиліковного хворого - трунок,
мить - і звільнення від непосильних умовностей - грат.

Ваші гени в нащадках успішно витримують іспит
на двуличний танок на костях благородних ідей.
Ані біль від недуг, ні ворожожахаючі вісті,
не порушать здорового глузду в уявах батьківських,
як байдужа колодка на душах у власних дітей.

Коли у вікнах — зорі,
і всі сопуть на ліжках,
і мамі сниться море,
а доні — нова книжка
про янголят і літо,
а янголятам — мама,
хтось тихо ходить світом
із повними торбами.
Збирає сни в кишеню,
щоб вибрати гостинці:
кому — цукерок жменю,
кому — по мандаринці
і ще всього такого
натицяти під вушка,
щоб не було ні в кого
без начинки подушки.
А десь ізранку-зранку
із першим потягусем
чарівні диво-санки
чарівного дідуся
вже повезуть до хати
на самому крайсвіті
дарунки досинати,
яких наснили діти.

Піщинки спадають на гору піску,
Ще декілька – й рік проминає,
І днина куценька – маля в сповитку
До « Ганни» від сонця втікає до гаю.

Туман із морозом на гілку тонку
Сріблясті одежі дбайливо вдягає,
І сива хустина лягла на ріку:
Накрила дерева, стежину до гаю.

Ще день – й Миколай принесе у мішку
Дарунки для всі, хто їх щиро чекає,
Поставить таємно вночі у кутку,-
Сьогодні пташок він вітає у гаю.

…Піщинка спадає на гору піску,
Зоря вечорова іскристо сіяє,
І днина куценька – маля в сповитку
До ранку пішла ночувати до гаю…

(За мотивами народних пісень)

Заманулось птасі доленьку знайти,
Подалась по щастя у чужі світи,
Подалась по долю у чужі краї,
Та й звила гніздечко на чужій землі.

Приспів:
А у ріднім краю десь джерельце є,
Тільки з нього пташка вже води не п’є,
І гойдає вітер там гніздо стареньке,
І блукає пісня, що співала ненька.

Бавить пташка діток – пташенят малих,
Своїм ніжним співом розважає їх,
Та у пташки туга на душі лежить,
Бо за рідним краєм серденько щемить.

Із джерельця пташка воду п’є у снах,
Занесло снігами у минуле шлях,
Не рушати птасі у далекий путь,
Діти це гніздечко уже рідним звуть.

Рассветных отблесков не зная
И снисхожденья царских лиц,
Кружится туч чернее стая,
Большая стая грустных птиц.

И люди, птиц не замечая,
Спешат усталые, бегут
В свои дома, где чашка чая,
Качалка-кресло и уют.

В домах тепло, огонь в камине,
Там смех и шорохи газет...
Все спят и мыслей нет в помине,
Чтоб в окна вдумчиво глазеть.

Кто поглядит - увидеть сможет
Среди угрюмых райских лиц,
В тени кромешной истин ложных
Большую стаю чёрных птиц...

Як можу я свій скромний дар
До генія твого рівняти.
Твій геній – пан в ясних палатах,
Мій дар – у полі орендар.

Мій вірш в чорноземі стопою,
А твій – крилом у небесах:
Аби ти тільки щось писав –
Поправить геній за тобою…

Мене поправить вже Творець.
Спитає душу полонянку:
«Ну, як там лірика, без няньки?
Внесіть йому – його вінець».

Мене скоротили,
Мені пояснили:
Біда в мільярдерів,
прибутки збідніли.

Щоб графік мільярдів
Вверх пнувся щосили
У шию всіх гнати –
Мене скоротили.

Притихли тихенько
Усі політсили.
Де ж їх правда-ненька?
Мене скоротили.

Чи їх застрахали?
Чи їх підкупили?
Одного в державі
Мене скоротили?

Новини вмикаю,
Вслухаюсь щосили
Усюди зростання.
Мене скоротили.

Залишуся схоже,
Тепер без квартири.
Не дам банку грошей -
Мене скоротили.

Не збутися планам
походів на пиво.
П’ю воду з-під крану,
Мене скоротили!

Нема на шампанське
Красуням примхливим.
Прощайте коханки,
Мене скоротили.

Хотів до театру,
На курси латини.
На жаль, це не жарти,
Мене скоротили.

Куди мені ваш цинізм?
Навіщо мені пихатість?
Насправді,
це як оркестр сифонних клізм,
що виголошує курс на строкатість.

твій потяг спинився
посеред пустелі.
подумав -
чому б і ні,
чудове місце,
сповнене тишею.

твоїми друзями стали
вітер і дощ,
та ще запах сухих рослин,
що повертав
час до часу
тебе до думок
про плинність життя.

і тому ти відшукав
у пустелі жінку.
доглядав її,
плекав її коріння,
поливав у засуху
й захищав од сухого вітру.

тоді жінка від тої праці
зацвіла.
і дала плід -
сотні радісних осміхів
та нежданих поцілунків.

і серед пустелі
ніхто не заважав
вашому коханню -
воно пишно
роздалося вшир,
і навіть інколи
затуляло вас,
зморених працею коло землі,
від надмірної
любові Сонця.

ваші діти швидко росли -
їх благословив Господь,
дав їм правди й любові
у серце -
і ти був щасливий.

і коли, зрештою,
ви покинули цей світ,
онуки зробили вам
камінний пам'ятник -
місто серед оаз,
створених вашою любов'ю,
куди ще довго
навідувалися твої
щирі друзі -
вітер і дощ.

навіть вони горювали
за найщасливішим
із мужів.

Над старими дахами -
геть!
(понад дахами)
Над кривими
старими
будинками
(геть!)
Минаючи церков хрести
і сонних голубів,
по черепиці
двоповерхових столітніх
маєтків,
стрибаючи
крізь антени,
що підтримують
небесний ефір -
геть,
назустріч
СОНЦЮ...
...Доброго ранку!