Так скупо відображені життя –
а смертю так нахабняче розвінчані?
У стосах документів з забуття
волають ску́ті, досі не помічені!

Мов піліґрими, ста́ріють віки
і йдуть за обрій з вивченими ві́ршами,
а ці життя, а ці єретики́,
поза́вше штампами обвішані найгіршими!

Брудні сліди державного тавра
по особо́вих справах, по посвідченнях,
по всіх життях – криваве слово "враґ"
і вирок "розстріляти" на закінчення.

Хто владі дошкуляв аж до тертя,
полеміку розводячи й дискусії,
з півслова правди – вже́ не мав життя,
а тільки час на лічені конвульсії.

Навряд чи час підніме імена,
усі-усі з німого диму-пороху,
бо й ще на нас тримається вина
боязні й ницості перед свавільним ворогом.

Державний інквізиторе, стривай,
ти ще не навчений новітньою крамолою!
Невільне людство хлине через край
і вирве правду мовою некволою!

Тоді – нехай це буде хоч колись –
по книзі, повній чистої історії,
навчиться правді попотомок чийсь
і всі лани засіють зерна о́ріїв!

27 липня 2001 р., Богдани́

Налаштуй на мелодію вітру
Я за хмари увись полечу
І веселкою в небі розквітну
Та нап"юсь дощу досхочу.

Налаштуй на мелодію ночі.
Пригорнусь до твого плеча...
Перламутровий місяць-зодчий
Шлях небесний свій розпочав.

Налаштуй на притишене щастя.
Бо щасливим не треба слів.
А твій дотик, немов причастя,
Незбагненно теплом зігрів...

Налаштуй мене, налаштуй...

Твоїх очей безмежний океан
Дивитися у них мені несила,
Даруй, моя любове, міцні крила
Доки життя не кінчився роман…

Даруй ще не написані слова,
Які прошепотіти зможу ніжно,
Даруй святе і, звісно, трішки грішне
Від чого геть не тямить голова…

Так полюбити тільки ти могла.
Дай ніжно доторкнутися губами,
Я теж тебе кохаю до нестями.
Дозволь росу обтерти із чола…
14.06.20р.

За хвилею хвиля, то па́діл, то гребінь,
і пусто на милі окру́г.
В пучину безсило і знову до неба
злітає життя мого струг…

Шторми, урагани, цунамі і шквали
чатують його на шляху.
Вітрила не раз і не два шматували
вони в лютовій і пургу.

Та лише долине мелодія скрипки,
озветься за нею кларнет –
упевнено знову мілини і рифи
долає вже справжній корвет!

З бабусею пішли ми якось раз
В село сусіднє, «по́другу» провідать.
Вже осінь підбиралася до нас
Та сонце припікало по обіді.
Щоб не вдихати спечений асфальт,
Дорогою пішли ми польовою.
Неспішно. Я би сам туди й назад
Устиг би вже пройти. Бабуся ж мо́я
Не поспішала, видно, нікуди́.
Я біля неї ледве-ледве плівся.
Вивчав ретельно в пилюзі сліди
Та на поля навколишні дивився.
Дощу давно вже, видно, не було,
Гарячий пил аж обпікав підошви.
Мене на став скупатися тягло,
Щоб скинути цю з пилу й поту ношу.
Але ж бабусю кинути не міг.
Тож мовчки йшов, притишуючи кроки.
Рослину дивну раптом спостеріг,
Що вздовж дороги по обидва боки
Стелилася, мов килим чималий.
Чи то одна так буйно розрослася,
Чи то багато так сплелися в ній?
І без дощу, а, бач, як розляглася.
Зелено-сіра, з пилюги, мабуть.
Я аж присів, щоб краще роздивитись.
- Бабусю, як оцю рослину звуть,
Що так уміє по землі стелитись?
Бабуся зупинилася на мить.
Не роздивлялась, знала і без того,
Про що онучок взявся говорить.
- Не знаю, називають як у кого,
А ми собачим милом її звем…
- Собаче мило? Дивна назва досить.
Для мене це було зовсім нове,
Я щось подібне не чував ще досі.
- Чому назвали люди саме так?-
Я вивідати вирішив одразу.-
Я щось не бачу навкруги собак?
Чому ж така пристала тоді назва?
- Як хочеш знати, то я розповім.
Від бабці ще моєї пам’ятаю.
Було то, кажуть, у селі однім,
Жила сім’я бідняцька в хаті скраю.
Жили так бідно, що й не кожен день
Вдавалося їм голод заморити.
Чого багато – то дітей лишень,
Було в сім’ї. І хочуть їсти-пити.
Батьки у полі зранку до зорі.
Працюють і спини не розгинають.
А дітвора товчеться у дворі,
Бо ще ж мале – коли повиростає?!
Якось батьки уранці в поле йдуть,
А у дворі приблудний пес блукає.
Худий, давно уже не їв,мабуть,
Весь в реп’яхах…Та в очі зазирає,
Немов прохає: дайте хоч шматок.
А від самого аж смердить здалека.
Хотів прогнати, але діточок,
Якраз із хати винесла нелегка.
Побачили вони собаку ту,
Просити батька стали: хай лишиться.
- Від неї ж он смердить аж за версту!
- Нічого, тату, вимиєм в водиці.
- А годувати будете ви чим?
Самим же їсти не завжди буває.
- Якимсь шматком поділимось своїм…
В нас ні курей, а ні кота немає.
Хай хоч собака буде при дворі.
І нам самим лишатись веселіше.
Махнув рукою батько: та, беріть
І сам зітхнув при тому тяжко лише.
Тут саме мама винесла коржа
Аби на всю малечу розділити.
Руками поділила,без ножа
Та й роздала, мовляв, тримайте, діти.
Та лиш батьки із двору відійшли,
Малеча свій окраєць розділила
І всі собаці по шматку дали.
Собака в одну мить усе поїла
Та помахала радісно хвостом.
Весь день малеча у дворі гасала.
Собаку мити не зібравсь ніхто
Та і води у хаті було мало.
А до криниці ще малі іти…
Набігались та й полягали спати,
Не встигли з поля ще й батьки прийти.
Собака умостилась біля хати.
Раненько з хати вийшла дітвора –
Нема собаки, десь за ніч поділась.
І вже найменше сльози утира,
На ганку у одній сорочці всілось.
І в інших також сльози на очах,
За день вже звикли, що в дворі собака.
А тут лишивсь хіба один реп’ях.
Ну, хто б, скажіть, від того не заплакав.
Лише батьки із двору подались,
Пішла собаку дітвора шукати.
Усі гуртом через село пройшлись,
Людей зустрічних бралися питати.
Ніхто не бачив і ніхто не зна.
Утомлені, заплакані вертались.
Аж тут сестричка дивиться одна:
Якась собака на лужку качалась.
Вони туди – вона чи,може, ні…
Підбігли, ще здалеку - їхня, бачать.
Та шерсть немов виблискує на ній.
Й від неї запах зовсім не собачий.
А та все треться по якійсь траві,
Останній бруд із шерсті витирає.
Помітила, хвостом виля: привіт,
Як я, тепер вже краще виглядаю?
Трави нарвали діти та й пішли,
Прине́сли, щоби вдома показати…
І з нею люди митись почали
Й собачим милом стали називати.
Це нині в магазинах всього є:
І мила, і шампуні скільки хочеш.
А уяви: в дитинство ще моє
Не було чим промити, навіть очі.
У місті, навіть, що там вже в селі.
Тож користались – що природа да́ла.
Білизну, скажем, прали в попелі,
Собачим милом бруд свій відмивали.
І хімії ні грама не було.
Тому, можливо й здоровіші бу́ли…
Аж ось уже і «подруги» село,
Дорога непомітно промайнула.

Вечоріє. Заквітчана спальня,
Від інету голівка бо-бо.
Не писатиму більш про кохання!
Надокучило, сестри, їй бо!

О, моя пишногруда Венеро,
Коли поруч ти - шкрябвти гріх.
А в куми Джомолунгма з паперу,
Скачуть букви, як полчища бліх.

А за спиною любонька дише,
Озирнувся, а тамко... ух ти-и-и!
Диво спрвжнє, гаряче! Не вірші!
Вивільняю його з-під кофтин.

У дуеті жаркім філігранно
З Камасутри танцюєм балет.
У обіймах коханої файно,
А не те, що малює поет.

Ні спондеїв, ані анапестів -
Тільки любощі! Чисті, як Бог!
Може й ловкі у геніїв тексти -
Ну їх к бісу! Нам ловко й удвох.

14.062020 р.

В селі маленькому, у краю буковинському,
У славнозвісному куточку України
Блакитнооке, тихоплинне озеро
Руйнує хвилями морозу стіни.

У серці озера є джерело глибинне,
Що не дає йому геть кригою покритись
І прилітають до водички лебеді,
Немовби до святині тихо прихилитись.

Бо непросте оце село на Буковині!
Іванком ходжені дитячі тут стежини...
А раптом, серед тих птахів привабливих
Його душа... до нас приходить... на гостини.

03.01.2015

Ти пробач, це було ніби всує,
Завдавало тяжкого жалю.
Божевільно тебе я ревную,
Бо тебе божевільно люблю.

Я усю заховав би від світу,
Й не казав би нікому про це.
Бо готовий я кожного вбити,
На твоє хто погляне лице.

І в думках моїх тільки одне є –
Володіть безроздільно я рад.
Так немовби я не європеєць,
А страшенний дикун-азіат.

Але ти… ти - публічна людина,
І прекрасна в стосунках з людьми.
І чаруються всі щохвилинно…
Що робить мені, Боже? – Прийми

Все, як є, і стринож свою ревність,
І любов їй даруй свою ти.
Бог сказав, - вона вірна, май певність,
І любов`ю своєю світи.

Покажи, що ти кращий мужчина,
І шляхетний святий чоловік.
І хай вірність твоя лебедина
Подарує Вам щастя навік!

13 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

І Монако тобі піднесу…
І Маямі вслід кину під ноги
І ромашок ранкову росу…
Шаленій, непокірна, з порогу...

Ось такий я…
Щоденний "коктейль"
Твоїх мрій і моїх поцілунків
А на вечір десерт - Буковель
Ну хіба це не царські стосунки?
Про Монако дізнався з газет…
А, Маямі? - фрагменти кіношні…
Ось ранкову росу і ромашок букет
Дочекаємось літа… отож, і...

Ой зозуленько-діво-життя
Не гніви ні себе… словом, вибір…
Диригує, хотів би, не я
Евфонії приземлений вирій…
14.06.2020.
Евфонія - милозвучність

Яка нея́сна глибина історії!
Я́к завтрашні зірки закаламучені!
О, здогади! – Дрібненькі інфузорії!
О, вигадки! – Мутанти закарлючені!

Людина – посередині як істина:
то "Одіссея", сповнена патетики,
то Русь, похре́щена й напіврозхристана,
то двопалаття: мрійники і скептики.

А поскрізь – Космос шаленіє бурями!
Дощами йдуть комети й астероїди.
На Сонці вітер підіймає куряви…
А що Земля? Тут – чукчі, там – неґроїди…

І єдності не буде – як минулого:
у вічнім поєдна́нні людство вистигне!
Першолюдина жне ячмінь майнулого,
бо раптом? надлюдина ноги вистягне.

15 серпня 2003 р., Богдани́

Маленьке серце б’ється пташенятком,
Воно кохає віддано та щиро,
Бажає щастя на землі та миру
І чаю з молоком мале горнятко…

А ми його вдягаємо у шати
Всіх лихоліть і досвіду мирського,
Здається не вбиваємо нікого,
Але й не даємо йому кохати.

І загасає серденько потроху,
І черствіє хлібиною у грудях…
То не питайте звідки зло у людях,
Бо власноруч звели їх на Голгофу.
13.06.20р.

Я видел во сне человека
С кривым и зеленым лицом,
Он горько-прегорько смеялся
И радостно плакал потом...

***

Немов узагальнення епатажних
Звичаїв,
Вночі бігав містом
Чорний Чоловічок.

Ну що тут скажеш, тільки –
«се ля ві»,
Життєві вибрики нелегко
Зрозуміти:
Добродія не помічав ніхто
У Тем –
Ряві,

Він і слідів не залишав
Помітних…
Мабуть ніколи
Не траплялася йому
Підкова,
Підкова Щастя,
Яку знаходять,
Хоч не дуже часто,
Навіть Злидарі:

Він перекинув на світанку,
Випадково,
На себе горщик фарби
Кольору Зорі.

І цілий день у Сонячному
Світлі
Його ніхто розгледіти
Не міг,
Сліди його були теж
Непомітні
І Сонце вже заходило за ріг…

Отак не поталанило малечі,
Даремно стільки витрачено
Сили…
Коли ж настав, нарешті,
Тихий Вечір,
Підсохла фарба й потемніла вся
Від Пилу.

Настала Ніч
І «знов за рибу гроші?»
В проблемі цій не просто
Розібратись:
Навіщо був повинен
Світлий
Фарби Горщик
Перекидатись!?

... Дідьчий страх не в передчасі
Днесь в обіймах донде ніч…
Оминайте їх на трасі
Ваше - вам, знайома річ

А якщо "тринадцять" - догма
Гальма - нуль… і скрізь грачі
Краще вже сидіти в дома
Невгамовний поручій…
13.06.2020.

Пішли до лісу з татом навесні,
Пройтися та подихати повітрям.
Погода зранку сонячна, без вітру
Та й дні останні всі були ясні.
Отож роси могли ми не боятись.
Пройшли по стежці, де ходили всі.
Зелений ліс у всій його красі
Став перед наші очі розкриватись.
Зайшли в підлісок, зарості густі
І раптом чуєм «черрр» чиєсь лунає.
Ми зупинились. Я тихцем питаю:
«Хто це?» А тато, ледве чуть: «Постій!»
Стоїм, підлісок пильно озираєм.
Очима тато показав: «Дивись!»
Якиїсь птах малесенький крутивсь
На гілочці малиновій. Я знаю,
Десь може вдвічі менший горобця.
Якби не тато, я б і не помітив.
Хоч звуки сильні долітали звідти –
То «черрр» то «чек». Неначе птаха ця
За розмірами має буть велика,
Якщо судити з голосу її.
Завмерли з татом, слухаєм, стоїм.
До нас, здається пташка трохи звикла,
Лиш скоса чорним оком позира.
І хвіст стирчить, немов антена в неї.
Знов завела мелодії своєї
Але тепер «тік-трік-трік-тррр» гра.
А потім підхопилась й подалась,
Коричневою кулькою майнула.
«Десь тут гніздо її, напевно, бу́ло,
Кричала, щоби самка стереглась!»-
Промовив тато, - Та, ходімо далі.
Не будем пташку у гнізді лякать.
Вони в гіллі, як правило сидять,
Гніздечко з віття й моху збудували…»
«А хто вони? Як оту пташку звуть?»
«Так то ж волове о́чко чи кропивник!
Я думав, ти знайомий з нею, сину?!»
«Та ні, хоча доводилося чуть».
«Легенду?» «І легенда, навіть, є?»
«Звичайно є. Я можу розказати
Поки ми лісом будемо блукати,
Якщо на то бажання є твоє».
Іще б мого бажання не було?!
Я завжди полюбляв легенди слухать,
Тому швиденько нашорошив вуха,
Аби нічого мимо не пройшло.
- Було то, - тато розповідь почав,-
В часи, коли сюди з степів широких,
Злітались орди ледве не щороку
І край в сльозах і крові потопав.
Не бу́ло, мабуть, міста чи села,
Куди б орда була не завітала,
Кого побила, а кого забрала
І десь в краї далекі продала.
Тож кожен був не лише хлібороб,
Але і воїн, кожну мить готовий
Пустити зайдам чималенько крові.
Міг кулею зустріти просто в лоб
І шаблею, не просто помахати,
А битися з ординцем нарівні
І пішо, якщо треба – на коні.
Тож діставалось добре супостату.
Було колись над річкою село,
Ховалося від злих очей в долині,
Кохалося у вишнях і калині,
Тож, наче райський закуток було.
Не знала шляху ще сюди орда,
Якось все стороною оминала.
Селяни у спокої працювали,
Хоч сторож степ постійно оглядав
З високого розложистого дуба,
Який один на пагорбі стояв.
Удень, як люд дорослий працював,
То хлопчаки ту пантрували згубу.
Тут же важливо зір хороший мать,
За шляхом так, як слід спостерігати
Та і сигнал тривоги вчасно дати,
До нападу село приготувать.
Вночі ж тим всім займались парубки,
Бо хто ж пошле у темну ніч малечу.
Вона вночі залазила на печі
Аби там сон зустрівся їй легкий.
Жив у селі тім чоловік один.
Був не місцевий. У селі з’явився
Одного ранку – та і залишився.
Прийшов сюди з маленьким сином він.
Був мовчазний. Робота, дім і син -
Ото і все, чим чоловік займався.
І дуже вже у синові кохався,
Немов мета в житті єдина - він.
Народ по слову, іноді по два,
Усе ж дізнався трохи про родину.
Що мав кохану чоловік дружину,
Але якось набігла татарва.
Поки чоловіки з ордою бились,
Жінки із дітьми кинулися в ліс.
А тут ординці їм напереріз
Не знати й звідки раптом нагодились.
Хто відбивався – того посікли,
Всіх інших хутко у мотузки взяли,
На коней собі кинули й пропали,
Чоловіків здолати не змогли
Та й не хотіли, мабуть. Здобич взяли,
Навіщо далі важити життям?
Тож чоловік знайшов своє дитя,
Його убита жінка прикривала.
Її татарин шаблею дістав,
Малого брати зиску було мало.
Воно ж весь час лежало і мовчало,
Аж доки й батько і до рук не взяв.
Дружину він кохану поховав
Та жити у селі не залишився,
Блукав, доки сюди аж не прибився.
Тут і зостався, дім побудував.
Знайшов маленьке, затишне село,
Куди татари ще не зазирали.
Хотів: дитина щоб його не знала
Того, що у житті йому було.
І ріс синочок, наче із води
Лицем на свою маму дуже схожий.
Стрічав веселим сміхом ранок кожен,
У ліс, на річку з хлопцями ходив.
А потім вдома все розповідав.
Адже любив він дуже тата свого
І цілий день він сумував без нього
Та ввечері з роботи виглядав.
Було йому тоді уже літ п’ять.
Вже стали хлопці і на дуба брати.
Самого ще боялися лишати,
Але до справи слід уже привчать.
Одного дня зайшов за ним сусід,
За нього старший може вже утроє
Та і пішли стояти зміну свою,
В степу ворожий пантрувати слід.
Вже піднялися аж до верховіть,
Як враз сусід згадав: забувся торбу,
Там молоко і паляниця добра.
А як їм тут голодними сидіть?
Сказав: «Сиди, малий, спостерігай,
А я, тим часом, миттю обернуся».
Лишився сам хлопчина, озирнувся.
Як добре видно і село, і гай,
І поле. Онде із косою тато.
Покоси рівні по стерні лежать.
А он над річку їхня сіножать…
Забувсь малий, що слід спостерігати
За шляхом степовим – не за селом.
І, доки він за татом роздивлявся,
Загін татарський у село ввірвався,
А попередить нікому було.
Зі страхом хлопчик бачив, як орда
Одразу крайні хати запалила,
Ураз заулюлюкала, завила
І розлилась селом, немов вода.
Піднявся лемент, крики голосні.
Хто встиг, за вила, за дрючки вхопились
І з супостатом скільки сили бились,
Зайнявши сільські вулиці тісні.
Та що вони розрізнено могли?
Вже скоро і останні мертві впали.
Жінок, дітей ординці пов’язали.
Одні ясир на південь повели.
Другі ж село взялися грабувати,
Тягли усе, що цінне їм було.
З усіх боків палало вже село.
Аж коли бачить: мчить із поля тато.
Хотів його окликнути та де.
Хіба почує в гаморі такому?
Вже тато із косою біля дому.
Вже бій з якимсь татарином веде.
Другі тут нагодились на підмогу
Й татарин тату голову зрубав.
І на очах малого той упав.
Татарин хутко сплигнув біля нього
І голову скривавлену вхопив
Та десь далеко у корчі закинув.
Заголосила з відчаю дитина.
Сльозами листя дуба окропив.
Сидів на дубі і боявся злізти.
Вже і татари подались кудись.
А він, як міг, так Богу і моливсь,
Просив для себе порятунку слізно.
І Бог, мабуть, ті молитви́ почув.
Щоб в самоті не згинула дитина,
Перетворив її він на пташину,
Маленьку зовсім, бо ж малий і був.
В корчі ця пташка любить заглядать,
Неначе батька голову шукає.
Коли знайде та з тілом поховає,
Хлопчиною, говорять, може стать.

Понавизбирує цитат
моя любов у твій підручник,
душа напише реферат
про те, який з амура лучник!

А на високому вікні
ту мить, коли ввійду на іспит,
розтануть вірші льодяні –
і буде вуст гарячий виступ!

Усе складу тобі до ніг!
І не чекатиму оцінки!
Я бачу рух думок твоїх,
коли цвітуть очей барвінки!

Ти вчиш мене, всім серцем вчиш,
долати власні загороди.
У порівняннях сотень тиш –
зерно такої нагороди!

Комусь – гризот бджолиний рій,
комусь – недо́їдки зі столу.
А ми сховали море мрій
в одну маленьку матіолу.

30 січня 2001 р., Київ

А чаєчки крила
Над морем бурхливим
Гойдались, як білі хмарки.
І пінились хвилі,
Високії хвилі
Сердиті-сердиті такі.

Ніяк не вщухає
Вітрисько - гуляє,
Все котить їх, котить кудись.
Хвилюється море,
Розбурхане море
То вгору здійметься, то вниз.

А чайка кигиче,
Когось ніби кличе,
Спинив щоби гнів той морський.
Й навкруг тихо-тихо,
Забулося лихо,
Як мовлять, щоб був повний штиль.

2020 р.

Цей звук не сплутати ні з чим,
Де косу по росі мантачать,
Я косарю бажаю вдачі…
Й тримаю косовицю з ним.
Косили, пам’ятаю, вдвох…
Лягали хвилями покоси,
А солов’ї дзвінкоголосі
Нам щебетали – тьох-тьох-тьох…
Та нині не коса – бензин
Гарчить неначе зла собака…
Аж хочеться до болю плакать,
А може й загарчати з ним.
Той звук не сплутаю ні з чим…
12.06.20р.

Чи справді вони у нашому світі,
Ці двоє закоханих в сніг пелюстків.
Підійняті весла, між вербовим віттям
Їх човен пливе до широких морів.

Чи справді це - люди, не марево ранку…
Такі непорушні, їх річка без хвиль,
Неначе їм небо співа колисанку,
І світ їх сховав від своїх божевіль.

Опісля півночі прокидається
нестерпна жага до слів.
Чи як воно називається,
коли тобі не до снів?

Слова розквітають квітами,
гуляючи на полях.
Кружляють у танці літери
на аркуші і в думках.

Ти бачиш їх дивні образи
і чуєш дзвінкий цей сміх,
коли збираєш у фрази
сумбур розмаїття їх.

І цілу ніч тебе натхнення
по своїх обріях веде...
Сю довгу ніч, аж поки сонце
зійде.

2020.

Шторм містом гуляє весілля.
Свавілля...!
Під ковдрою спокій-контроль!
І затишку запах насіння
І ніжність перин під бочком...

А там за вікном...
Сірим.Чорним.Далеким...
В товщину міліметрів скла.
Шторм містом гуляє весілля...
Свавілля...
І страшно-німа пустота...

У намірі дістатися до неба,
Минаючи чужі бажання,
Дивують силою міські дерева,
Що на своє формуємо уподобання.

Обрізуємо, аби поступово
Губили своє я у часі
Та опускали голови до долу,
Аби себе самі не бачили у масі.

І дію цю уміємо робити,
Ламаємо, де маємо творити,
А дерево усе вертає…

Природа не дає себе скорити,
Нової течії не зупинити,
І молоде гілля у небо виростає.
2020

- Пробачте, ви постійно нас вчите,
Що шапку слід в приміщенні скидати.
А звідки це – не можете сказати?
- Питання, хлопче, зовсім не просте.-
Учитель відірвався на хвилину
Від книжки, що якраз її вивчав,
Закладку між сторіночок поклав,
Закрив та й каже:- Слухай же, дитино,
Легенду давню. Так було чи ні -
Того не знаю. Бо в часи далекі
То все було. Жилось тоді нелегко
У тій від нас далекій стороні.
Жилось нелегко, бо блукав там страх
Поміж людей жорстокістю зачатий.
Боялись люди вийти навіть з хати,
Якщо й ходили – тільки при мечах
Та озирались, щоби зі спини
Бува хтось потай не завдав удару.
Отож ходили, наче чорні хмари
І увесь час боялися вони.
Аби себе хоч трохи захистить,
Вдягли на себе ще й залізні лати
Броню на коней узялись чіпляти
І так по світу білому ходить.
Росли могутні замки, як гриби,
Щоб стіни від напасті захищали,
З-за них назовні люди виглядали
Готові кожну мить до боротьби.
Стрічались часом – зразу за мечі,
Хто першим схопить –
той живим лишиться.
А ні – той там навіки залишиться.
Хто знав – чи верне, з дому ідучи.
Звідкіль та ворожнеча почалась
Ніхто уже й не пам’ятав допіру.
Не рятували молитви і віра.
Як хочеш жити – з дому не вилазь.
Раніше було страшно, а тепер,
Як в залізяччя люди повлізали,
Узагалі жахливо в світі стало.
І жах той душі людські хутко жер.
А хіба ні? Раніше хоч стрічав,
Щось на людину схоже може зовні,
Тепер усі в залізі – люди, коні
І кожен має гострого меча.
Раніше хоч, можливо, по очах
Побачить можна – що людина хоче:
Чи з миром йде, чи ніж на тебе точить,
Чи меч трима для того у руках.
А нині де й ті очі? У вузьких
Глибоких, темних прорізях в залізі.
Які вони там – добрі чи то грізні?
Які бажання світяться у них?
Не розбереш. Бо не побачиш їх.
А це ще більше страху навіває
І кожен першим за меча хапає
Ледь-ледь ступивши з дому за поріг.
Чим далі йшло – тим більше собі люди
Поначіпляли різних залізяк,
Нема проходу вже від зарізяк,
Панує страх дедалі більший всюди.
І що робити? То ніхто не зна,
Ніхто у гості не ходив нікуди.
Хто зна, які думки тримають люди?
Шолома знімеш, випити вина,
А тут тобі мечем по голові
І вже душа у ірій полетіла.
Лише залізо захищає тіло.
Поки в залізі – доти і живі.
Вже люди ледь ходили по землі,
Вгиналися від того залізяччя.
Уже і коні ледь бредуть – не скачуть
І поту ніяк втерти на чолі.
Як розірвати було коло те?
Ніхто не знав. У очі б подивитись
Один одному та живим лишитись.
А то ж завдання зовсім не просте.
Це ж треба мужність і сміливість мати,
Переступити через власний страх
І при чужих відточених мечах
Хоча б шолома з голови ізняти
І показати, що з добром прийшов,
Що зовсім зла у серці не тримаєш
І на таке ж у відповідь чекаєш.
Щоб цим стіну ворожості зборов.
Та от знайшовся врешті-решт один
Сміливий лицар без страху й докору,
Прийшов у гості до чужого двору,
Як і усі: в залізі кінь і він.
Зайшов у замок, двері відчинив
І на порозі зняв свого шолома,
Як це робили інші лише вдома.
Господар спершу було занімів,
Меча схопив, але у очі глянув,
А в них, відкритих, лише доброта.
Знітився він і гостя привітав,
Віддав йому належну гостю шану.
Змінились люди по випадку тім.
Він усім людям допоміг згадати,
Що чесним очі нічого ховати
І ось, коли людина входить в дім,
Вона знімає з голови убір,
Показує, що зла у ній немає
І що вона безмежно довіряє
Господарям. Так і пішло з тих пір:
Хто поважає дім, в який прийшов,
Той зніме шапку, на порозі ставши,
Відкриє наче серце, її зявши,
Покаже, що в нім віра і любов.

Асфальт гарячий, світлофор, гудок...
нестерпна спека палить мізки...
А як же добре там за містом,
де скрапує із променя медок –
тягучий, бурштиновий, золотий –
в духмяне поле колосків налитих,
прямісінько в шовкове, стигле жито.
З небес гіпюрової висоти
на звіробій, сокирок фіолет,
ромашок, незабудок, маків звичних.
Зірву, поставлю в вазу екзотичну,
яскравих квітів польових букет.
Дивитимусь на сонця пектораль,
хоча… дістану пензлик й намалюю
все те, що так обожнюю, люблю я.
У натюрморт не вміститься, на жаль,
полинний, калгановий смак лугів,
пташиний трепет голосів діброви.
На полотні застигне рай квітковий,
шаленство різнобарвних кольорів...


12.06.2020р.

Безпам’ятства глибока течія
рубцює землі пращурів моїх.
Чи ця могилка дійсно нічия?
Чи з часом виросте в один курган на всіх?

Скресає крига відчаєм в очах,
пливуть сумні льоди рікою сліз.
Навко́ло серця крижаніє жах,
бо знов мерця на цвинтар віз привіз.

У тих, хто звик дивитися на це,
мов крізь туман чи пальці, чи більмó,
живі й мерці – всі на одне лице
й відсутня пам’ять, як в авто – гальмо.

Ані згадає той своїх дідів,
ані спитає вчасно ні про що,
а тільки дасть ще декілька життів
таким, як сам, і зникне у Ніщó.

Як листя прозаїчно облетить,
народжене для витівок вітрів,
так ці життя, немов за миттю мить,
попадають безцільно в чорний рів.

І я́к їх пробудити від мани?
Як вивести з дрімучості на шлях?
Між цих питань сплив океан вини,
без жодних хвиль, і крижаний, мов жах.

9, 10 листопада 2002 р., Богдани́

( пісня)

Ой, життя, життя, ти, як полечко,
Пшениці шумлять й бур"яни.
Та куємо свою ми доленьку,
Та куємо свою ми доленьку
З юних літ аж до сивини.

І прожили ми й пережили ми
Та зазнали добра і зла.
Залишатися завжди слід Людьми,
Залишатися завжди слід Людьми,
Яка б доля в нас не була.

А лелеками, а лелеками
Відлітають кудись літа.
Та за днями тими далекими,
Та за днями тими далекими
Душу сум чомусь огорта.

2020 р.

Він добре зна: не здатен я на помсту.
З його шляху камінчик кожен підберу,
Аби котримсь він не пожбурив потім.
Що жодним словом я не прохоплюсь,
Коли, бува, спитають: «Хто він?»
«Довідайтесь самі»,- скажу натомість.
Та помсти все ж уникнуть не вдається,
Коли його на місце ставить доведеться.
Всім арсеналом починає мстить:
Слух несусвітній потайки розносить,
Щоранку кур'єр до нього із доносом мчить...
...Та знаю – це допоти, допоки не настане мить,
Як обійтись без мене він ніяк не зможе.
Віддам тоді свій присуд крижаний:
«Звертайсь до тих, кому ще не нашкодив.
А я збиратиму камінчик кожний».

Утомлюють, немов головоломка,
Мізки до щему майже щодоби
То мрії про красиву незнайомку,
То спогади про ту, що розлюбив.
Як, зазвичай, насіння на жаровні,
Усталеними рухами руки, –
Помішую неквапно і любовно
Болючі та спокусливі думки.
Мов блискавиці, родяться й зникають
Рої тих дум від рання до темна, –
Нічого випадково не буває,
Ніщо в житті безслідно не мина…
10.06.20

Таємницю ховає
різнотрав'я медове,
Сум лікує і тугу
ароматом п'янким,
Гостра мить раювання,
ледь вловима, чудова,
Нашу тайну ховає
різнотрав'я медове,
Вітер пісні співає,
чарівні, сопілкові
І миттєвості линуть,
неповторні, легкі.

Різнотрав'я духмяне -
запорука кохання,
Ми з тобою, неначе
у зеленому раю.

Ми прокинулись
зрання,
ми усе подолаєм,
Наше щастя безмежне,
всеосяжне, безкрає,
Тайну ми збережемо,
щоб кохання жило!

Сиділи ми малі із дідусем,
Запитували в нього геть про все.
Бо ж він такий – усе на світі знає.
Він нам багато чого розповів,
Немов стежками різними провів,
Де ми колись, можливо, побуваєм.
Аж тут над нами одуд пролетів.
Він десь, напевно, недалеко жив,
Бо ж я його частенько досить бачив.
І тут сестричка, старша аж на рік,
Схопилася на ноги і у крик:
- Тож одуд! Одуд! – а сама аж скаче.-
Я знаю, звідки одуди взялись.
Царем хтось бути захотів колись
Та так ото з короною й лишився!
Дідусь всміхнувся: - Справді, майже так.
Та трохи все по іншому, однак…
І одудові вслід він подивився.
А ми завмерли, знаючи, що дід
Відкриє перед нами новий світ.
Тож з нетерпінням вже того чекали…
- Було то, - дід почав, - все так давно,
Що з часом геть забулося воно.
Мені то ще діди розповідали.
Жив у краях оцих народ один.
Ніхто й не знає, як же звався він,
Десь загубилось те ім’я в дорозі.
Від злих сусідів той народ страждав,
Бо ж всяк на оці землі нападав,
Відбитись від усіх він був не в змозі.
В однім бою кривавім вождь поліг,
Хоча навалу зупинити зміг.
Вождем обрали сина після нього.
Той син іще був юним на той час.
І звали його Одудом якраз.
По смерті батька він звернувсь до бога,
Якому поклонявся весь народ,
Бо ж уважав, що жив з його щедрот.
Упупом бог того народу звався.
Поклявся Одуд в вірності тому,
Пожертви щедрі обіцяв йому
І бог, здавалось, справді одізвався.
Бо якось швидко все на лад пішло.
І кылька літ відтоді не пройшло,
Як Одуд, об’єднавши усі сили,
Не тільки напад ворога відбив,
Свою державу сильною зробив,
Його війська сусідів всіх скорили.
Пожертви щедрі богові ішли,
Десяту частку здобичі несли
І бог приймав пожертви ті охоче.
Країна багатіла і росла,
Піднятися над усіма змогла,
Здолати всіх, хто ніж на неї точить.
З походу Одуд якось раз привів
Дочку-красуню одного з вождів,
Зробив її дружиною своєю.
Вона, неначе ясочка велась
Адже доволі хитрою була,
Тож Одуд скоро закохався в неї.
Вона ж і стала користатись тим –
Та непомітно керувати ним,
Як то жінки іноді гарно вміють:
Де ласкою, де губки надима.
І натяка йому весь час сама:
Ти – голова, а я всього лиш шия.
Мабуть, і в нього щось в душі було,
На шлях його негідний завело.
Став він поволі на очах мінятись.
Замість намету, у якому жив,
Собі палати чималенькі звів,
Почав в заморські шати одягатись.
Не всяке, що привозили і брав
Та все під один колір підбирав –
То в чорному,то в білому виходить,
То колір помаранча обирав,
Його, мабуть, найбільше полюбляв.
Став неприступним для свого народу.
Парфумів із-за моря навезли,
Усе в отих палацах облили,
Щоб запахи стояли неприродні.
Вже, як раніше, у шатрах не жив
І про́сту їжу, як колись, не їв.
Давай йому делікатеси різні.
Розумних друзів з двору розігнав,
Облесників в палац понабирав.
Став поміж ними прозиватись Грізним.
До ночі з ранку всі вони товклись,
Співати величальні узялись,
А він не намагався їх спинити.
На троні разом з жінкою сидів,
На свій народ із висока глядів:
Гадав, кого би ще йому скорити?
Упупу менше слати став дарів.
Почувши про життя чужих царів,
Себе царем схотів проголосити.
Та й в жінки царство з язика не йде,
І мову кожен при дворі веде,
Як тут було йому не захотіти.
І скоро він царем себе назвав,
Корону золоту собі нап’яв,
Велів монети золоті робити,
Щоб він у профіль красувавсь на них,
На тих його монетах золотих
І гарний ніс, яким він так гордився,
Побачити, нарешті, всі могли.
Корону жінці також одягли.
А він іще бундючнішим зробився.
І вирішив якось одного дня,
Що він, нарешті, богові рівня́.
А нащо аж два бога для країни?
Тож капище Упупа повелів
Знести, скарати всіх його жерців
І стати богом для людей єдиним.
Отож в палаці у своїм сидить,
Зі свого трону звисока глядить,
Коли жерців до ніг приве́ла варта.
І він скривився, дивлячись, мовляв,
Кого раніше здуру прославляв.
Хіба людці Упупа того варті?
Махнув рукою – виведіть уже,
Хай помирають, врешті, під ножем,
Найперші жертви для нового бога.
Аж тут найстарший голову підвів
І Одудові в очі поглядів,
Аж тому стало моторошно, навіть.
І мовив, наче, голосом чужим:
- Ти, Одуд, межі перейшов оцим!
Ти посягнув тепер на боже право!
Гординя в серце увійшла твоє.
Я дав тобі усе, що в тебе є,
А ти мені за це отак віддячив?
Ти надто довго не по-людськи жив
Ну, що ж, отримай те, що заслужив.
Хай мою кару весь народ побачить!
І він ще щось тихцем прошепотів
Й над троном птахом Одуд підлетів,
А вслід за ним дружина полетіла.
Вони під саму стелю піднялись
І крізь вікно з палацу подались,
Поки усі від страху заніміли.
Бог за гординю так, як слід воздав.
Пістрявий одяг Одудові дав,
Всіх кольорів, що той любив, потроху.
А гарний ніс на дзьоб перетворив,
Причому, довшим вп’ятеро зробив.
Не більші оченята від гороху.
Делікатеси той раніш вживав,
В землі тепер він порпатися мав,
Шукати всяких черв’ячків, комашок.
А, що раніше у палаці жив,
За то тепер у дуплах гнізда вив,
У норах він виводив своїх пташок.
Ну, і парфуми бог не зміг простить,
Бо одуд, кажуть, так тепер смердить,
Що його краще, навіть, не чіпати.
А його жінка панькана була,
Змінитись з часом так і не змогла,
Не спромоглась біля гнізда прибрати.
Тож, і від нього повсякчас смердить,
Мов кожному говорить: обійди,
Бо тут живе відома нечупара.
Єдине, чого бог їм не змінив –
Корони, хай і з пір’я залишив.
Нехай в коронах не забуде пара,
Ким вони бу́ли і за що їх бог,
Отак жорстоко покарав обох.
І хай би вони мучились від того.
І одуд, схоже, добре пам’ята,
Адже весь час із криками літа,
«Ук-ук!» - кричить, звертається до бога.
Та бог, як видно, не проща його,
Поки він не позбавиться всього,
За що донині відробляти має.
А, може, бог ту кару не зніма –
Нема народу, то й його нема.
Того уже, мабуть, ніхто не взнає.

Коли відступить Борисфен,
синкопи хвиль заллють мольберт
і перейдуть у твій портрет, –
я скіфську амфору знайду.
У золоту її орду
з монет, комет і домінант
сам Нострадамус взорив кант, –
а я впаду,
мов раб на трон!
І буду в ній,
як ембріон
первіснорождених століть,
вдихати першу скіфську хіть, –
а не тебе, а не любов.
Передчутливий ембріон? –
На вічній амфорі тавро:
"Відступиш ти, як не Дніпро."

23 грудня 1992 р., Київ

Підпора вишколу- сарказм…
Хто нівілює погляд вулиць -
Не притуляйте до поразк
Душі своєї - Божий вулик…

Спокуси наші… Тло бажань…
Усі ми в чомусь комуняки!
Пройди крізь хащі, не-по-рань
Того, чий дім - одні гілляки…

Ну ось, допустим, Смерть… Авжеш
Як розпізнати наші кроки
Серед тайфунів і пожеж
Тому, Хто Судить, без мороки?..
11.06.2020.

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

Життєдайного сонця невщухаючий струмінь
Іскрометно несеться з розколини хмар, -
Хоч оголені плечі обпікає, як струмом,
Я без муки та болю сприймаю цей дар.
Очманілий від спеки і хмільний від задухи
Ароматів і чаду зів'ялих цвітінь, -
Спочиваю опівдні без усякого руху
Там, де вишня крислата запрошує в тінь.
Позолочене сонцем, все вщухає довкола,
Заховавшись од спеки в безмежжі земнім, -
Лиш важке безгоміння перенизують бджоли
Клопітливим й упертим гудінням своїм.
09.06.20

Вітре, вітре, ти про що співаєш
І про що з дубами розмовляєш
Та стрункій берізці що шепочеш,
Чи зізнатись у коханні хочеш?

Що калині ти казав тихенько,
Чи приревнував до соловейка,
Що співав калиноньці ще зранку
І виконував її він забаганку?

Нащо ти вербичці розплів косу
Та водив її росою босу?
Потім полетів, її покинув,
Плаче вона бідна, сльози лиє.

І сережки ти зірвав із вільхи,
А таку від них та мала втіху.
Вітре, вітре, не роби ти збитків,
А дістань же свою срібну скрипку,

Хай полине музика чудова
Та усім хай серце заспокоїть:
Вільсі і калині та вербичці,
Твоя скрипка й справді чарівниця.

2020 р.

Давно минулії літа,
Часи, уже напівзабуті,
Легенди, мимохідь почуті,
Що людська пам’ять зберегла.
І ми, як свідки мимовільні,
Тих славних днів, великих справ,
Що зникли в полум’ї заграв,
Шматки складаєм уцілілі.
Чим далі відступає час,
Тим менш про нього нам відомо.
Могили у степу по кому?
Життя неві́доме для нас.
Колись, можливо, ця людина
Була грозою тих країв,
Ім’ям лякали дітлахів.
А нині – пагорбик єдиний.
Пройшло чимало уже літ,
Як у степах примеотійських
Життя буяло кіммерійське.
І навкруги весь знаний світ
Дрижав від імені одного.
І правив ними цар Тіркук.
Він меч не випускав із рук
Та із коня не злазив сво́го.
Водив народ по всіх краях
І сіяв смерть, лишав руїни.
І не було, мабуть, країни,
Де він не викликав би жах.
Був в нього син, його надія.
Ізмалку на війну ходив,
Ізмалку кров ворожу пив
І був таким, як батько мріяв.
Тіркук жорстоким був царем,
За погляд міг любого вбити,
Не відав, що таке жаліти.
Вважав порядність тягарем.
І мук не відчував від того,
Як слово власнеє ламав.
Усіх негідними вважав
Одного імені свойого.
Любив в житті одного сина,
Якщо вважать то за любов.
І син ріс також будь здоров,
Не схожим на добру людину.
А звідки взятись доброті?
Коли з дитинства кров і муки,
Ото і вся його наука
На всім життєвому путі.
Уже імення Кіммеріка,
Так син цар свого назвав.
Довкола люд страшніш вважав,
Ніж батькове. За гори й ріки
Чутки про його гнів пішли,
Який спинити було годі.
Що там людей, та він народи
Під ноги ко́нями валив.
І батьку теє серце гріло –
Достойний в нього виріс син.
Ще й батька переплюне він
Жорстокістю, що серцю мила.
Та якось з дальнього походу
Син повернувся не один,
Красуню – полонянку він
Привіз, небаченої вроди.
У серці старого царя
Щось її врода зачепила.
Чи молодість знов відродила,
Немовби вранішня зоря.
- Віддай, - сказав своєму сину, -
Ти молодий, іще знайдеш.
Та син закоханий був теж
У ту заморськую дівчи́ну.
- Ні, не віддам. Вона моя.
Я звів державу через неї,
Тому не бути їй твоєю!
- Не смій перечить! Цар тут я!
Не віддаси – позбавлю влади,
Корону брату передам.
Тоді жаліти будеш сам.
Усе віддати будеш радий.
Даю тобі до ранку час…
А вранці він отримав звістку:
Син втік кудись зі своїм військом,
За сонцем у степи подавсь.
Цар наказав сідлати ко́ней,
Підняв на ноги весь народ.
Полинув степом клич. І от
Весь степ здригнувся від погоні.
Шалений гін і хрип коней.
А слідом воронячі зграї.
Вони вже здобич відчувають,
Жадають поклювать очей.
А втікачі круг Меотиди
Шукають порятунку шлях
І на потомлених коня́х
До Боспору невпинно їдуть.
А далі берег їх спинив,
Широка Бо́спорська протока.
Тамань далеко з того боку.
Та хто б до неї з них доплив?
А тут уже слідо́м погоня.
На сонці зблиснули мечі,
Щось батько звіддаля кричить.
Та син у нього також воїн.
Хай меч і вирішить їх спір:
Кому належатиме діва,
Кого із них двох ощасливить
І утішати буде зір?
Три дні тривала люта січа.
Лилася кіммерійська кров.
Вставало сонце знов і знов
І день закінчувався ніччю.
Надвечір впав останнім син,
Покритий ранами страшними.
Жах в батька встав перед очима,
Коли прозрів нарешті він.
Він сина втратив через хіть,
Згубив народ свій через неї.
Вона ж, з посмішкою своєю
Жива, незаймана стоїть.
Цар скликав всіх, хто ще лишився,
Велів загиблих поховать.
Могилу ж синові копать
Сам власноручно заходився.
І кляв себе, і хіть свою,
І у богів просив розплати.
Нелегко сина поховати,
Хай і загиблого в бою.
А коли ліг в могилу прах,
Він їй ножа встромив у груди:
Нехай і далі з сином буде
Десь там, на синіх небесах.
Курган поволі насипали
Бо надто мало рук було.
Як вранці сонечко зійшло
Та й доки сяде – працювали.
Пройшли з тих пір віки й віки.
І кіммерійців вже не стало,
Від того бою занепали,
Втонули у часу ріки.
Та іще довго на Боспо́рі
Стояло місто Кіммерік
І Боспор Кіммерійський тік
Із одного у інше море.
Сьогодні вже і назв нема.
Кургану майже теж не видно.
Промчало, не лишило сліду.
А пам’ять довго ще трима
Давно минулії діла,
Часи уже напівзабуті,
Легенди, мимохідь почуті,
Що пам’ять людська берегла.

Вірш постукався
І увійшов,
Не чекаючи
На дозвіл…

***

Тріумф Прем’єри,
Аншлаг Спектаклю,
Емоцій Злива така рясна…
Упала дзвінко
Червона Крапля
У Келих білого Вина…

Буяє, бродить
Кохання Сила,
Чи дивний Сон це,
чи дивна Яв…

Ось покотилась
Краплина Біла:
Бордовий Келих
Її сприйняв.

Коханню спротив
Чинить не варто,
Все рівно програш
буде твій.
Чаклунська сила
У Брудершафта –
Любовний в Келихах
Напій!

Напій – Кохання
Почесна Варта,
Який той Келих,
що буде Твій?

Сьогодні небочко змерзло,
Хмарин у небі багато,
На себе воно натягнуло
Ковдру з пухкої вати.
В хмариноньках грілися зорі
І тихо казки шепотіли,
Їх погляди неозорі
Палали від того щосили.
Промінцем так легко писалось
Про сяйво чарівно-небесне,
Поетам сьогодні не спалось -
Гляділи як зіроньки скресли,
Як світло пробилось крізь хмари,
Як місяць палає велично,
Як небо зігрілося миттю,
Як римами дихає вічне...

Ех, лопух я! Хто б ума позичив?
Треба перевтілитись! Їй бо!
Жінкою побути хоч би нічку,
Зрозуміти - що таке ЛЮБОВ.

Може, я народжений від турка?
Мавка в ліжку горнеться без лах,
Ну, а я і досі не дотумкав
Нащо млосно шепче "Ох!" та "Ах!.

Нащо обціловує де треба,
В'ється у руках, неначе в'юн...
- Оберни мене на жінку, небо!
Буду учнем ловким, зуб даю.

Кліпнув оком двічі ...матір Божа!
В стелю настовбурчились цицьки!
Ранок, а мене уже тривожать -
Ломляться до хати мужики.

Кум і свекор, дядько і племінник
Та сусід Микола-жеребець.
Всілися рядочком на напірник
Й нумо залицятися! Капе-е-еь!

У дядини вуса - ой хороші!
А Микола ставний, не гладкий...
Пропонують руку, серце, гроші
І врізнобіч тягнуть за литки!

В хаті рейвах! Бійка! Січа! Троща!
Страшно так, аж лускає сичуг.
Вискочив у сподньому на площу:
- Ой ряту-у-йте! - як на пуп кричу

Не любов, а жах! Сталеві жорна!
Та недовго ляк діймав та шок:
- О мій муже! Ти кричав спросоння!
Ляснула по пиці, щоб замовк.

Став розумним, просвітліло лобі,
Тулиться кохана голяком.
Жінкою не хочу бути, пробі.
Залишуся краще мужиком.

08.06.2020 р.

А в небі синім кучеряві хмари
Недбало так і вільно розбрелись,
Наче овець великії отари
Ходять собі то вгору, а то вниз.

А вітер, як пастух на полонині
За ними стежить, докупи зганя,
Щоб не пропали, щоб не загубились.
І так вже літ багато та щодня.

А хмари, як і вівці - неслухняні,
Коритися не хочуть батогу.
Як лагідно із ними - на все ладні,
То ж ти, пастуше добрим з ними будь.

2020 р.

За вікнами пташиний щебет
все ближче й ближче до землі.
Мені б подумати про себе,
а не про море й кораблі.

І серенаду заспівати,
(світає у душі якраз.)
Зникають тіні, запах м'яти
я відчуваю повсякчас.

Бальзамом, ладаном - олива.
(Вдихаю свіжий аромат.)
Гірку п'ю каву, а щаслива -
в креманці пригорща цукат.

У очі бризнув промінь світла,
загоївши на серці шов.
Так щемно, сонячно, розквітла
весняним проліском любов.

10.06.2020р.

Розбуджу тебе вночі,
поцілунком привітаю,
погойдаю на плечі
і на шиї покатаю,
понесу тебе у сад,
де цвіркун лоскоче тишу,
де спадає виноград,
утворивши штучну нішу,
покладу в старий гамак,
розхитаю, розтривожу,
розпитаю, що не так?
що для тебе ще я можу?
Теплим серпнем догоджу,
довгим вереснем утішу,
сніжним днем наздожену –
так ніколи й не зали́шу.
Не покину рідний рай
цих очей перепочилих –
молодий шумливий гай
повний дотиків чутливих.
Цю найвранішню зорю,
цю – царівну, цю – чарі́вну
задурю, заговорю:
"Будь моєю! Будь все рі́вно!.. "
Тиху відповідь твою
я присплю і розсміюся –
я люблю тебе, люблю…
ранку, ранку я боюся.

8 березня 1996 р., Київ

***андеграунд***

Лід у серці розтанув,
Мов морозиво... П"єм
Ми напій не останній,
Що гар...сон... подає.
Відлаковані мантри
Прейскуранту кохан-
ню... І з вишуком тантри
Еротичне меню
Охолоджених доти-
ків... Цукати в моро-
зиві... Вдачею, о, ти
Ресторан!.. Не бістро...
Погурманити право
Надає ресторан
До гарячої страви...
До гарячої спра...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120060908925

І ти одна, і я один,
а сонце гляне із-за хмари,
гадаю, – що за карантин,
коли тобі немає пари?

Ані піти удвох у ліс,
ані податися у поле...
Як файно нам було колись,
коли ми бігали до школи!

Не на уроки – у поля,
де ще розкошували маки,
а ми були такі ніякі...

А як дивитися здаля,
то помагає ще Ілля
у баняку варити раки.

06.20

(англійська легенда)

Зібрались якось різні птахи світу
Й сороку стали всі гуртом прохать
Аби вона взялася їх навчити,
Як саме треба гнізда будувать.
Бо ж славилась сорока поміж ними
Своїм уміння гарно гнізда вить.
- Ти поділись уміннями своїми!-
Взялися усі дружно говорить.
Сорока ж дуже любить всіх повчати,
Пом’ялася для виду, а тоді
Сказала: - Добре, згодна показати.
Та тільки раз, отож, як слід глядіть.
Взяла спочатку і з багна зліпила
Щось схоже до кругленького коржа.
- Мені уже все добре зрозуміло!-
Озвався сірий дрізд, не побажав
Дивитись далі,сам подавсь ладнати.
З тих пір в них гнізда саме отакі.
Взялась сорока гілочки вкладати
На отой коржик із усіх боків.
-Ах, ось як треба!- голосно гукає
Тут чорний дрізд.- Тоді я полетів!
Отож гніздо їх так і виглядає,
Бо ж він дивитись далі не схотів.
Сорока ж знов багна понабирала
Й обклала шаром гілочки оті.
- Все далі ясно! – тут сова сказала-
Та й час уже прийшов мені летіть.
Тож так, як слід собі гнізда й не вила…
Сорока ж гілочок іще взяла
Й гніздо іззовні ними знов обвила,
Зв’язала їх гарненько, як змогла.
-Це саме те, що треба! – процвірінькав
Тут горобець і теж подався десь.
Йому гніздо, як слід зробити ліньки,
І ліплять, що, мовляв, і так зійде.
Ну, а сорока далі майструвала.
Ганчір’я, пір’я відшукала та
Гарненько ними все гніздечко вслала.
Що, навіть, шпак промовив: - Красота!
В шпака, і справді, затишне гніздечко,
Бо ж він сороку слухав довше всіх.
У пух м’якенький відклада яєчка,
Висиджує там пташенят своїх.
Сказав то шпак та й полетів робити.
Всі розлетілись по одній одна -
Хто політати, хто гніздечко вити
Зосталась лише горлиця дурна.
Сорока ж все працює, все ладнає,
Показує, як класти пух та мох.
Аж гілочку упоперек вкладає
І чує: - Мало двох! – та, - Мало двох!
Але сорока: - Досить і одної!
А та їй: - Мало двох!- знов завела.
Сорока глядь, а крім її самої,
Поблизу лише горлиця й була.
Розсердилась вона та й полетіла
І зареклася вчити гнізда вить.
Тож кожен ліпить, як кому схотілось,
Бо не бажав тоді, як треба вчить.

Чому ж так важко на душі? -
Сама не знаю.
Все наче добре і хрущі
в гіллях літають,
посеред гаю.

Жасмин, півонія цвіте -
природа мліє.
Все наче гарно, а не те,
сльоза на віях...
Нема надії.

Якесь передчуття біди...
Була у храмі...
Зелена Трійця, ківш води -
лікую рани...
На серці камінь...

Дивилась в очі тет-а-тет -
в безодню сіру.
Чудовий, співаний дует -
злітала в вирій...
Чому ж не вірю?

08.06.2020р.

У номінації шедеврів ти у списку.
На полотні їси квадратний виноґрад.
Цей невідомий сорт я вивів напідпитку
за допомогою паперу, пензлю й фарб.

Один відвідувач моєї ґалереї
пропонував за цей ґротеск мільйони лір.
Він, профілюючись на мокрій акварелі,
так само розумівсь на зміні форм і мір.

Його жива уява все домалювала –
автомобіль, котедж і той сумний момент,
коли наїлась ти і круглий вигляд мала,
шматуючи в одній з кімнат оцей портрет.

15 серпня 1995 р., Богдани́

Пісковий Годинник,
Але не Пісок
пересипається в ньому,
Пісковий Годинник
Чомусь величезний такий…
Горизонт Багряний
Для нього – основа,
Не пісок у ньому,
А Порох
дрібне –
сень –
кий!
Порох –
Розпечений
І невимовно
Важкий!

На порох перемелені
Люди, будівлі…
На порох покришені
Радощі, Мрії…
Снаряди, кулі, боєприпаси
Слугують порошинками
Для відліку Часу.

Коли цей Порох
пересиплеться весь,
До останньої порошинки
ляже на дно!?
Камертон Біди
лунає щоденно:
«Тресь, тресь…» -
Поранили ще двох,
Вбили ще одного.

Годинник цей
Не перекидається,
В землю,
Корінням отруйним
Вростає…

Коли ж він
Від Гніву,
від Болю Народного
Розплавиться,
Коли ж,
як Примара,
Назавжди
Розтане!?

Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так же можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».

P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Хеппі енд щасливий лиш в кіно,
Хочеш правди - то мене послухай:
Там де мухи - горбиком лайно,
Де москаль - війна, біда, розруха.

Бомбами засіяна Чечня,
Придністров'я вмилося рудою.
В Грузії, Донбасі - кацапня:
Не сиди в тилу! Пора до бою!

Я пішов - тепер без ніг, без крил,
Ти ж - утік, длубАтися у носі.
Руська мова, Путін і Кіріл -
Для хахла цієї трійці досить.

Вдома жінка варить суп харчо,
Смажаться свинячі м'яса кусні.
Ситий, білозубий землячок
Прищики почісує на ґузні.

Каже: - Все в державі - не моє!
Мова остогидла аж до дрожу.
На халяву газ москаль дає,
Україна - продає за гроші.

Гарна зупа! Плаває жирок,
До вечері шинка і кав'яр є.
Хай реве зі стогоном Дніпро
І горами хвилі підіймає.

08.06.2020 р.

Можна про кохання помовчати,
Але промовчати - аж ніяк.
А чи серденько буде відчувати
Те, що ти думав, та усе ж мовчав.

Погляну у твої блакитні очі
І зрозумію все без зайвих слів
Усе, що ти мені сказати хочеш,
Чи любиш мене, а чи, може ні.

Чи іще буде соловей співати
Для нас обох, а чи вже відспівав.
Можна про кохання помовчати,
Але промовчати - аж ніяк.

2020 р.