
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Кодола-гойдалка
Ця невигадана пригода сталася зі мною багато років тому, коли навчався у середніх класах cільської школи. Пам’ять вибіркова, на жаль, щось забулося, приміром, ім’я дівчини – старшокласниці, але все инше – незгладиме!
Отож. Осіннього сонячного дня, на великій перерві, більшість школярів заполонили спортивний майданчик, розташований на пагорбі через дорогу. Там розкинулося футбольне поле, трохи нерівне, з нахилом до ставка (часто м’яч скочувався прямо у воду) і баскетбольний майданчик. А ще висів товстий канат, сплетений із конопляного прядива, приємний на дотик. Він був закріплений дуже високо на перекладині між двома осокорами, а внизу мав великий подвійний вузол.
Старша від мене симпатична дівчина осідлала отой вузол і, схестивши ноги та тримаючись руками за канат, попросила мене розгойдати її. Я залюбки погодився. Ще б пак – старша, а вибрала мене, неопереного хлопчиська! Взявшись за канат, я бігав туди-сюди, розгойдуючи, а далі, вловлюючи ритм, підштовхував обережно у спину. Вона високо злітала, і вітер надимав її шкільну сукню вітрилом, оголюючи коліна. Їй вочевидь дуже подобалося, бо смішки не вщухали і вона просила ще і ще. Коли я зупинив гойдалку, геть розпашіла дівчина подякувала мені і запитала: « А ти зумієш вилізти по канату з допомогою лише рук?». Опустивши очі, відповів: «Та я пробував колись, але спромігся лише до середини, бо канат товстий і долонями важко охопити». – « Ну ти ж сильний. Спробуй. Ти зможеш – для мене». А далі з бісиками в очах додала: «А я тебе підтримаю!»
Не задумуючись, поліз. Дівчина підстрибувала внизу, плескала в долоні і вигукувала: «Ну давай! Лишилось ще трішки! Ти зможеш!» У ту мить, коли я зрозумів, що все ж піднімусь на цю вершину, від великої напруги тілом перейшли ще незвідані раніше судоми – солодкі такі! Вхопившись за поперечину і закинувши ногу, я вмостився на ній. Відчуття тріумфу заповнило все моє єство. Поглядом кондора озирнувся. Якимись маленькими видавалися школярі – наче мурахи, ба, й будівля довоєнної школи – занизькою. Може, я б ще довгенько тішив своє себелюбство, але тут пролунав дзвінок на урок. Дівчина кликала, щоб я мерщій спускався, бо запізнимося. Я знизився вмить, обпікаючи долоні. Промовивши: «Ти – молодець» і, поцілувпавши у щоку, вхопила мне за руку, і ми побігли. Мені хотілося бігти хоч до горизонту…
Мине десяток років і, перебуваючи в короткій відпустці перед службою у війську, я приїду в село та завітаю до рідної школи на прохання директора, щоб розповісти учням про навчання у виші та роботу. У коридорі на стіні побачу стенд із яскравим оглавом: «Спортивні рекорди школи». Там знайду і своє ім’я та вид спорту – метання гранати. На жаль, на стенді не значилось такого виду, як «лазання по канату»… Як виявилось, на спортмайданчику не було вже і каната! Лишився лише огризок завдовшки з метр, який розсупонився і від сонця, снігу та дощу – посивів. Сизі волокна космами погойдувались на вітрі, ніби жіночі коси. І вже не осягнути і не торкнутися…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кодола-гойдалка

Отож. Осіннього сонячного дня, на великій перерві, більшість школярів заполонили спортивний майданчик, розташований на пагорбі через дорогу. Там розкинулося футбольне поле, трохи нерівне, з нахилом до ставка (часто м’яч скочувався прямо у воду) і баскетбольний майданчик. А ще висів товстий канат, сплетений із конопляного прядива, приємний на дотик. Він був закріплений дуже високо на перекладині між двома осокорами, а внизу мав великий подвійний вузол.
Старша від мене симпатична дівчина осідлала отой вузол і, схестивши ноги та тримаючись руками за канат, попросила мене розгойдати її. Я залюбки погодився. Ще б пак – старша, а вибрала мене, неопереного хлопчиська! Взявшись за канат, я бігав туди-сюди, розгойдуючи, а далі, вловлюючи ритм, підштовхував обережно у спину. Вона високо злітала, і вітер надимав її шкільну сукню вітрилом, оголюючи коліна. Їй вочевидь дуже подобалося, бо смішки не вщухали і вона просила ще і ще. Коли я зупинив гойдалку, геть розпашіла дівчина подякувала мені і запитала: « А ти зумієш вилізти по канату з допомогою лише рук?». Опустивши очі, відповів: «Та я пробував колись, але спромігся лише до середини, бо канат товстий і долонями важко охопити». – « Ну ти ж сильний. Спробуй. Ти зможеш – для мене». А далі з бісиками в очах додала: «А я тебе підтримаю!»
Не задумуючись, поліз. Дівчина підстрибувала внизу, плескала в долоні і вигукувала: «Ну давай! Лишилось ще трішки! Ти зможеш!» У ту мить, коли я зрозумів, що все ж піднімусь на цю вершину, від великої напруги тілом перейшли ще незвідані раніше судоми – солодкі такі! Вхопившись за поперечину і закинувши ногу, я вмостився на ній. Відчуття тріумфу заповнило все моє єство. Поглядом кондора озирнувся. Якимись маленькими видавалися школярі – наче мурахи, ба, й будівля довоєнної школи – занизькою. Може, я б ще довгенько тішив своє себелюбство, але тут пролунав дзвінок на урок. Дівчина кликала, щоб я мерщій спускався, бо запізнимося. Я знизився вмить, обпікаючи долоні. Промовивши: «Ти – молодець» і, поцілувпавши у щоку, вхопила мне за руку, і ми побігли. Мені хотілося бігти хоч до горизонту…
Мине десяток років і, перебуваючи в короткій відпустці перед службою у війську, я приїду в село та завітаю до рідної школи на прохання директора, щоб розповісти учням про навчання у виші та роботу. У коридорі на стіні побачу стенд із яскравим оглавом: «Спортивні рекорди школи». Там знайду і своє ім’я та вид спорту – метання гранати. На жаль, на стенді не значилось такого виду, як «лазання по канату»… Як виявилось, на спортмайданчику не було вже і каната! Лишився лише огризок завдовшки з метр, який розсупонився і від сонця, снігу та дощу – посивів. Сизі волокна космами погойдувались на вітрі, ніби жіночі коси. І вже не осягнути і не торкнутися…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію