Він бирає щастя тоннами

Колишній шахтар з міста Красний Луч Луганської області п’ятнадцять років збагачує вітчизняну науку

Дивна людина

Вони і справді чарівні, ці дивовижні квіти у сірому шматку породи. Золотаві, з тонкими стрілочками стеблин та ажурними пелюстками. За шахтарським повір’ям, той, хто знайде таку квітку, повік буде щасливим.
Проте Сергій лише посміхається:
— Насправді це тільки відбитки хвощів. Триста з лишком мільйонів років тому не те що квітів, динозаврів не було. На квіти ж вони обертаються, якщо вірно і точно розколоти камінь.
— Звідки ж така краса?
— Все з відвалу.
Від хати Гризодубів до відвалу шахти „Известий” - близько трьох кілометрів. І двічі на тиждень, на вихідних, колишній шахтар, поклавши до рюкзака кирку та клевак, вирушає у похід за скарбами.
В місті, де багато працюють і багато пьють, Сергія Гризодуба вважають диваком. Начебто чоловік не старий, як кажуть, у повному розквіті, але за жінками не вчащає, хоча давно розлучений. Ніби й справжній шахтар, але горілки на дух не переносить.

„Маргарин” — не завада

Громадити скарби Сергій почав у 1992-му. Часи були важкі. Настільки, що студенту-історику Ростовського державного університету довелося покинути навчання і, щоб якось прогодувати сім’ю, спуститися в забій шахти „Княгиненська”.
— Якби не палеонтологія, напевно, помер би з нудьги! — чесно зізнається він. — „Княгиненська” виявилася справжньою скарбницею. Чого там тільки не було: трилобіти (доісторичні молюски), хвощі та цілі скам’янілі ліси папороті. Хоча всі ці багатства, звісна річ, відкривалися не одразу. Ось!!!
І з цими словами він передав мені невеличкий камінчик.
— Бачите?
Крім двох жовтуватих плям, там не було нічого надзвичайного.
— Бачу... плями...
— А це, між іншим відбитки перших на Землі комах. Я й сам спочатку не звернув на них уваги. Поклав до рюкзака про всяк випадок. Це вже мені вчені Луганського педагогічного університету очі відкрили. Виявляється, всі давно підозрювали, що такі існували, але доказів не було. Більшість шахтарів цих речей взагалі не бачить. Та й роздивитись під землею щось подібне важко. Все вкриває так званий „чорний маргарин” (суміш води та вугільної пилюки), тому треба точно знати, що саме розшукуєш.
В цьому Гризодубу допомогли гори книжок з палеонтології та довгі самотні мандри підземним світом.
— Хлопці сядуть обідати, а я перекушу нашвидкуруч і, поки перерва, пішов обходити старі виробки. Начальству моє хоббі, звісна річ, було не до вподоби: «Вештається невідомо де. А як привалить? Хто за нього відповідати буде?» Та за рік я вже міг ходити «Княгиненською” з зав’язаними очима. І вже добре знав місця, де колись текла прадавня річка, де росли прадавні ліси і... куди самому краще не потикатися.

Про що мовчать гірники

На моє „чому?” Сергій відповів не одразу.
— Розумієте, шахта — це наче інший паралельний світ. Там свої власні закони життя, свої дива. Думаєте, легенди про гномів, тролів та іншу нечисту силу з’явилися на пустому місці? Чеські шахтарі й досі жахаються розповідей про білого коня-людожера, що нападав на людей під землею. Старі розказували, що до революції такий випадок стався і на одній з тутешніх шахт.
Кінь, що вивозив вагонетки, збісився і на шматки роздер свого погонича. На крики прибіг сам Автоном Іванович. Про цього дивного чоловіка, до речі, теж розказують чимало байок. Кажуть, свій рід він вів від запорізьких козаків і «щось таке знав» — тобто вмів чаклувати. Автоном Іванович і вбив того коня кайлом.
— А крім легенд?
— Одну виробку в нас називали „базою прибульців”, бо там постійно бачили чоловічків в блискучому. Молоді жахалися, а старі заспокоювали: «Ніякі це не прибульці, а віли (духи, яким присвячено багато легенд південно-слов’янського фольклору – прим. авт.)! Вони людям шкоди не роблять».
— Може, просто глюки?
— Може й так. Крім родону і метану в шахті багато інших газів. І хто зна, як вони діють на психику. Такі глюки, хоч раз у житті ловив кожний шахтар, але стороннім про це не розказують. Нікому не хочеться записуватися в божевільні. Згадують хіба що між собою... Добре, досить про дива.

За дарунком не жалкує

Три роки тому Сергій відібрав з колекції найкращі екземпляри і безкоштовно віддав їх обласному краєзнавчому музею. Науковці були вражені, отримавши тридцять пакунків (близько тонни) унікальних експонатів — скам’янілих свідків дитинства планети. Трохи згодом такий самий дарунок отримали і палеонтологи Харкова і поділилися ним з хмельницькими колегами.
— Не шкодували? Стільки сил, стільки років праці...
— А чого мені шкодувати? Не для себе ж збирав, для людей, для науки. Та й для нових знахідок треба місце звільнити.
Два роки тому Гризодуб пішов з шахти і влаштувався на цегельню. Але збирання скарбів науки не покинув. Тим більше, що на відвалах вдосталь цікавих експонатів для майбутніх музейних колекцій.
— І цей теж звідти?
Узятий мною невеличкий камінець підозріло нагадував самородок золота.
— А-а-а! Непотріб. Так зване дитяче золото — пірит. У нас ним діти бавляться. На вигляд - справжній самородок. В Америці часів золотої лихоманки через такі камінці стільки крові пролилося! А справжні скарби — глибоко під землею.
У Красному Лучі Сергія Гризодуба вважають диваком: читає якісь незрозумілі книжки, кожної зими пірнає в ополонку і з року в рік вперто тягне додому важке і нікому, крім вчених, не потрібне каміння. Але треба ж комусь збирати щастя.
Юрій ТКАЧЕНКО

P. S. Колекція, яку Сергій Гризодуб передав Луганському краєзнавчому музею, налічує півтори тисячі відбитків прадавніх хвощів, плаунів, папороті та інших рослин так званого карбонового періоду історії Землі. Кожному з них більше 300 мільйонів років.