Наскрізний сюжет пропонованої статті – це спроба аналізу осучаснення літературного процесу на Тернопіллі, уявна подорож сторінками останніх в часі видань прози та поезії, що, на мій погляд, репрезентують теперішнє обличчя літератури нашого краю.
Існує думка, що світовою літературою всі найважливіші теми давно вичерпані, і ця обставина неминуче прирікає письменників на повтор. Але ніхто не може передбачити, на чому зосередиться проникливий погляд сучасного літератора, які відкриття чекають на читачів романів Лесі Романчук-Коковської, Ніни Фіалко, Олександра Вільчинського, Олексія Волкова, Лесі Білик, Сергія Синюка, Петра Федоришина, Богдана Андрушківа; короткої прози Богд ана Мельничука, Жанни Юзви, Зоряни Замкової, Богдана Грабовського, Василини Вовчанської; книжок для дітей Валентини Семеняк, колючого гумору Зіновія Кіпибіди та Миколи Базіва, аналітичної критики Ігоря Фарини та Анни-Віталії Палій; літературознавчих розвідок Марії Назар, Романа Ладики, мистецьких проектів та програм Наталі Волотовської, Марії Баліцької, Лесі Любарської та багатьох інших. Вони творять певний інтелектуальний і духовний клімат сьогодення, сповнений нескінченних пошуків, роздумів і проблем.
Від прозаїка очікують, умовно кажучи, якоїсь глобальної стратегії, а він пропонує світові багаж приватних відчуттів, досвідів, травм і образ. Зрештою, справжній майстер слова у певному сенсі завжди медіум. Творення прози – складна алхімічна процедура. Українська проза залишається переважно автобіографічною, лірико-романтичною, соціально-драматичною, краєзнавчою, просвітянською, інтелектуальною, іронічною… Гадаю, коли мине ця перша хвиля літератури факту, коли люди випишуть свої щоденники стресів від щоденних обстрілів, повітряних тривог і болючих втрат, і стане можливою якась відсторонена рефлексія, схоже на те, що будуть написані, (а можливо вже пишуться!) широкоформатні епічні твори на воєнну тематику.
Вважати, що прозові жанри тільки віддзеркалюють реальність, не зовсім правильно, все одно працюють уява, фантазія, інтерпретація, трактування – багатошарове, багатовимірне. Для літератора різниця тільки в одному: це те, що під його контролем. Він може запалюватися, кудись охоче вестися, проте все одно лишається тим, хто цим керує, адже все має бути добре продумано. Єдина річ – баланс якості та кількості. тут справді існують ризики, адже у літературі закон переходу кількості в якість не діє. Потрібно також зважати на перспективу, на суть природної метаморфози матеріалу. Буває, що минає певний час і зміст книги сприймається інакше – так до доброго вина час додає нових смакових ноток. Хоча, у кожному конкретному випадку справу вирішує логіка літпроцесу, а вона дама з характером і сюжет про останніх, котрі стають першими і навпаки, час від часу пускає в хід.
Об’ємний епічний роман у трьох книгах «Благословен, хто йде» Лесі Коковської- Романчук належить до аґіографічного жанру – жанру літератури, котрий описує легенди про життя, подвиги й страждання людей, канонізованих християнською церквою. Леонід Ушкалов у своїй книзі «Від бароко до постмодернізму» пише: «… вся сучасна література, в принципі, народжена на субстраті sacrum’у, що її підложжям є християнське світовідчування homo religious». Не викликають жодного сумніву сакральні першоджерела творчого натхнення письменниці. Говорячи про сакральне, ми розуміємо цінності найвищого рангу, те, що існує поза буденним і належить до абсолюту та відзначається незмінністю своєї сутності для людини. Сакральному в українській культурі найближче відповідає священне, але також і метафізичне, трансцендентне, містичне, ірраціональне, божественне, магічне, духовне – у різних його проявах.
У цих трьох книгах можна знайти безліч перегуків, як із нашим українським сучасним життям, так із славетними попередниками, адже за рахунок творення нових художніх смислів, їхніх трансформації та розвитку, виникає аналітична перспектива бачення твору: «назад-у-майбутнє» (термін Леоніда Ушкалова). Біблійні образи, мотиви, сюжети, алюзії розростаються у текстах книг ніби зсередини, із зерняток Святого письма. У протестантського містика Якоба Беме можна зустріти думки про перехід від Біблії та Книги природи до книг, у яких представлені й реалізовані божественні осявання. «Благословен, хто йде», на мою думку, є саме таким твором. Символічно, що перша за часом пам’ятка оригінальної української літератури – «Слово про закон і благодать» Іларіона Київського заснована на інтерпретаціях Святого письма, а в творах Григорія Сковороди є близько 7000 біблійних цитат, алюзій та ремінісценцій.
«Поет – це натхнення, а прозаїк – це перш за все важка фізична праця» - одного разу в інтерв’ю визначила Леся Коковська-Романчук. Це перший і єдиний твір – ретельне дослідження про сподвижництво і життя першомучениці святої Теклі – покровительки Тернополя, яка була дочкою римського прокуратора Альбіна Ксанфа, ученицею святого Павла. (Її фігура стояла на початку вулиці Верхньої Панської, нині бульвар Тараса Шевченка). Зокрема, розкрито сповнену драматизму та поневірянь життєву стежину Теклі, котра кинула виклик тогочасним загальноприйнятим нормам у суспільстві, оскільки вирішила присвятити своє життя служінню Господеві. Звісно, такий сміливий вчинок дівчини став причиною осуду, переслідувань, ув`язнення та засудження до поєдинку із левом на арені для гладіаторських боїв. Авторка з енциклопедичною достовірністю описала побут і звичаї римської провінції часів імператора Клавдія, кожну подію, деталь чи обставини, у яких живуть та діють персонажі. Роман спонукає до роздумів про християнські цінності, що були і залишаються вічними: любов до ближнього, любов до рідного краю, вчить цінувати і бути вдячним Господу за кожну мить життя. Вважаю, що цей розлогий об’ємний твір порушує питання, що цікавлять не лише істориків чи теологів, а дають поживу будь-якому інтелектуалові, оскільки торкаються фундаментальних проблем «орієнтації на місцевості», тобто в часі та просторі культури.
Ніна Фіалко — майстриня тонкого аналізу життєвих проблем та світоглядних принципів звичайної людини. «Люди не міняються, міняються декорації – цей афоризм письменниці можна вважати за credo її письменницького стилю. Композиція, форма, принадний характер дискурсу нагадують задушевний діалог з читачем і допомагають встановити емоційний контакт із ним. Романи письменниці зазвичай побудовані на матеріалі пострадянської дійсності, де майстерно переплетені приватні спогади і розповіді інших людей, реальні та сфантазовані події й факти. Втім, літературні герої волею пера письменниці наділені власними правдивими історіями, а щирість тут – велика цінність, адже в сучасному світі багато речей перебувають, на жаль, по той бік нормальних людських емоцій.У романі «Дві обручки» йдеться про схрещення поглядів двох поколінь на події, які відбувалися на теренах західних областей України у сорокових роках минулого століття; про високий патріотизм усіх верств населення, особливо молоді, яка за національну ідею віддавала життя. «Обірвана струна» висвітлює початок гібридної війни на сході України, коли гинули її найкращі сини. Головний герой твору Михайло Гончарук — учасник Майдану, Революції Гідності, згодом — боєць добровольчого батальйону, який дивом вийшов з Іловайського «котла. Роман «Коли брати стають ворогами» дає змогу читачам оцінити події 2013–2014 років, змушує осмислити багато подій, що відбувалися на українській землі. Читачі дізнаються про деякі моменти з історії України, які не висвітлювали в підручниках і про які не дискутували. Карколомний сюжет, несподівані повороти долі головної героїні, заплутані життєві ситуації — саме це вирізняє інтригу книги «Зламані жоржини» з-поміж жіночих романів інших авторів. У книзі «Небезпечна межа» письменниця розмірковує над явищем заробітчанства. Кохання, дружба драматичні колізії долі привертають увагу до роману «Родинні гріхи», а «Наречена для бразильця» розкриває непросту долю кількох поколінь однієї родини, зокрема акцентовано на спробі доньки вирватись із рутинного, сімейного кола, щоб не повторити долю матері. Письменниця пропонує читачам зануритися в життя без прикрас, можливо, через призму чужих помилок зрозуміти власні. В одному з нових романів «Колискова для Софії», письменниця конструює мелодраматичний сюжет на основі складних життєвих історій двох подруг. Головна інтрига побудована на ориґінальній темі, що поки є ексклюзивною у сучасній літературі. Це – тема сурогатного материнства. Мало хто знає про те, що у світі цей бізнес заборонений, та в Україні він поки що процвітає. Один з найкращих творів Ніни Фіалко – «Холодний вітер перемін». Як переважно ведеться у письменниці, оповідь починається спокійною розмовою про те, як у звичайній сім’ї три сестри торують шлях у майбутнє. Вибір старшої зупинився на мальовничому Тернополі, де швидкими темпами будували бавовняний комбінат і заманювали дівчат перспективою не тільки гідної праці, а й наданням безкоштовного житла. Роман, на мою думку, допитливим оком безпосередньої учасниці подій, засвідчує гострі моменти становлення незалежності України саме в Тернополі, нашому рідному місті. Ця перевага реальних історій над вигаданими свідчить, що перо Ніни Фіалко ще багато чого може нам розповісти. Це істини про вертикалі життя, що утримують людину біля своєї землі та віри, істини про зрілість та відповідальність, які множаться стократ в людині, котра проходить випробування.
«Усі чекали глобального потепління, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злішими, аж поки всі ми не дійшли крайньої межі, стали над прірвою самознищення і зрозуміли, що треба просто набратися терпіння і якось жити далі». Саме таким суспільним діагнозом починається роман «Льодовик» Олександра Вільчинського. Новітній льодовик, що товстим шаром криги укрив майже всю Східну Європу, зупинився на кордоні з Україною. Олександр Вільчинський написав роман у жанрі антиутопії. Спокійне художнє слово, слово, що не дратує – наразі рідкість. Письменник пропонує читачеві уявити ситуацію, коли під тиском зовнішніх обставин, наприклад, глобального льодовикового катаклізму планети, життя людей, ні, не припиняється, а навпаки… у дечому змінюється на краще… Роман – свого роду імпровізація, процес досягнення мети, коли у читача виникають асоціації та відчуття різного рівня абстрагування: від предметної ситуації до філософських категорій. Це роман-застереження: що було б, якби раптом підтвердилася одна з наукових гіпотез про початок нового льодовикового періоду. Пазли конструкції форми у письменника розмаїті: це і таке собі відтворення минулого, коли хтось блукає серед руїн, або в лабіринтах часу та історії, а хтось – у паралелях світлих і гірких думок про роки дитинства та юності, коли був щасливий, тому проживає їх знову й знову й міркуючи філософськи, думає про ці роки, як про ласку Бога часу Хроноса. Текст роману «Льодовик» просякнутий гумором, присмаченим легеньким сарказмом, а деколи й прямою сатирою, і це, можливо, один із найпринадніших елементів твору. Читабельність роману від цього мовного факту стрімко зростає.
«У степу під Авдіївкою». Роман про російсько-українську війну. Відправний топонім, довкола якого збудовано сюжет – місто Авдіївка, що розташоване за 13 км на північ від Донецька. Від 2014 року і дотепер – прифронтова зона постійних обстрілів, де гинуть військові та мирні жителі. Деякий час там, у цій зоні, перебував письменник Олександр Вільчинський… Ще ніхто ще не відмінив єдності форми і змісту, іншими словами, дотепер важливим залишається не тільки про ЩО говориться, але й ЯК. Проте у нашому романі саме ЩО, сливе документально усвідомлене, живе власним життям. Книжку робить сильною саме її негаласлива відкритість. Боєць з позивним Луїс (у цивільному житті працівник архіву Роман Данилюк) – напевне, образ збірний. Він і його бойові побратими живуть поряд із ворогом у кризовому часі. Без моралізаторства й критичного пафосу Олександр Вільчинський змальовує атмосферу буденності смерті – цей український апокаліпсис, де жити – це насправді очікувати смерть. Досвід подолання страху як окремою людиною, так і людською спільнотою, гадаю, є найважливішим сенсом роману. Стилістичною домінантою авторського наративу є аскетизм. Саме з огляду на це у романі відсутні патетичні метафори, поетичні епітети й вибагливі порівняння. Ця проза є зразком суцільного мінімалізму, коли значень більше, ніж слів. Увага до деталі, уміння зауважити ніби й не дуже помітні подробиці, надає текстові особливих ознак довіри до авторської інтонації. У світовій літературі чимало прикладів, коли особиста військова біографія переплетена з національною трагедією. Це проблеми загальнолюдські. Письменник ще по гарячих слідах подій, яких був учасником, прагне зберегти їх. Фрагменти, погляди, перебіг думок, пам’ять про загиблих і про тих, кому пощастило вижити – зафіксувати для сучасників, для нащадків, для дослідників, які прийдуть опісля. Адже over time everything changes – з часом все змінюється, але факти – ніколи!
Роман-спогад «Інші двері» репрезентує Олександра Вільчинського як прихильника зміненої реальності, яка в романі отримує можливість автономного існування. Прозаїк – майстер психологічної стенографії потаємних кутків душ своїх героїв, але його психологізм не завжди очевидний, його ще треба помітити й виловити! Отже, перед нами, один день із життя колись великої родини. До Марії в село приїздить син Алік, в цьому ж в селі живе її племінник Валентій, і вони проводять цей один день разом – оце й вся лінійна канва сюжету, основу якої становлять спогади. Елементи згадування/пригадування – головна й вельми важлива складова тексту. Очевидно, що минуле ми не можемо перезаписати. Що саме згадує письменник і що його пам’яттю відбувається, коли він згадує? Американська дослідниця пам’яті Елізабет Лофтус у своїх працях говорить, що мозок відтворює спогади, подібно до того, як актори кожного разу відтворюють вивчену з режисером на репетиціях постановку. Кожного разу це інша вистава. У такий спосіб ми кожного разу збираємо заново події минулого. Збираючи, ніби перезаписуємо їх. Автор докладає зусиль, щоб керувати уявою читача. Навіть якщо він занурюється в минуле, все одно присутні моменти ігрової дії, концентрації, певного стискання часу або ж навпаки – розщеплення. Все це є кропіткою роботою письменника з часом та простором.
За словами автора, головні герої – «три споріднені душі, три лінії життя, три погляди на одні й ті ж події, кожним прожиті по-своєму» Читач відчуває, бачить, чує, як герої роману розмовляють, чогось бажають, чогось очікують, всіх люблять і всіх пам´ятають, або пам´ятають вибірково. Текст роману насичений внутрішніми монологами, що безпосередньо фіксують роздуми, переживання, почуття, зовнішні враження, відчуття усвідомлених та неусвідомлених настроїв, інтуїтивних осяянь, перепущених через пам´ять персонажів, переважно, головних, але й супутніх – «мертвих, живих і ненароджених». Змінюється погляд на речі, що наповнюють твоє життя, – складність стає звичкою, яка, в свою чергу, може колись несподівано врятувати. Звісно, якщо ти цього захочеш… Життя – найекзотичніший жанр з усіх можливих романних форм, робить висновок письменник, а за ним і читач.