Тема рідного краю є домінуючою у поетичній спадщині І. Низового. Митець постійно повертається до неї, не зважаючи на ідейно-тематичні задуми збірок. „Я просто громадянин Вітчизни”, – так неодноразово наголошував автор. Саме тому І. Низовий прагнув не лише абстрактно зобразити картини рідного краю, а й подати своєрідну картографію власного життєвого маршруту, де локуси презентовані багатством онімів.
Онім „Марківка” є одним з домінантних у загальній ономастичній картині поетової творчості.
У своїх поезіях І. Низовий плавно переходить від малого до великого: від рідного Білопілля до України загалом. Автор викриває та гостро засуджує роздробленість одного народу, однієї матері синів, які свідомо розділилися вздовж берегів Дніпра-ріки. Гідронім Дніпро у цьому значенні використаний амфіболічно: з одного боку, він являє собою прірву, що гранично ділить один народ, сприяючи його розбрату, з іншого – це життєдайна артерія України, що служить символічним мостом, який з’єднує історично відокремлені одна від одної частини єдиного цілого – України.
У поезії „То клеїться, то рветься ненароком” митець засуджує половинчастість українців: правобережних і лівобережних, що, поділившись так, живуть „заради півмети” [2, 15]. Духовне страждання, біль від розбрату І. Низовий змальовує через фізичне ураження, використавши для цього прийом метафоризації: „Болять мені обидві боковини, / просякли вогневицею бинти” [2, 15].
Такі роздуми є цілковитим підтвердженням біографії митця, доля якого не завжди була до нього привітна, та змусила шукати свого притулку то на східних, то на західних берегах Дніпра. І знову Дніпро виступає центральною фігурою, яка з’єднує не лише береги однієї країни, а й життєві проміжки автора: „Ві Львові я всю юність промоскалив / і первістка свого там колисав… / В Донбасі все життя я промаячив / на дикопіллі соняхом чужим” [2, 11]. Таке донкіхотське існування поета, „позбавленого Ламанчі”, і навертає його на думку суспільної єдності українського народу, братерства та дружби. Для І. Низового це особливо важливо, він ніби робить сам для себе висновок у кульмінаційній частині вірша „Зі мною доля повелась жорстоко”: „У Львові – син. В Луганську маю доню. / По всіх усюдах – друзі та рідня. / На дві частини рвуть єдину долю / найближчі вороги мої щодня!” [2, 11]. Використання астіонімів Львів, Луганськ та хороніму Донбас створює ефект фактажу, що робить поетичну сповідь більш правдивою, відвертою перед реципієнтом.
У поезії „Придінцеві простори” І. Низовий підносить хвалу рідній землі – території безмежних степів та божественної природи: „Слов’янщино, живучою кровиною / Ти протекла аортами віків, / Щоб зацвісти нарешті Україною / В краю степовиків!” [5, 3]. Використання макротопоніму Слов’янщина покликане об’єднати в єдину когорту весь слов’янський люд загалом, жителів обох берегів Дніпра зокрема. Поезія переповнена емоційним пафосом, це відчувається і на підсвідомому рівні, і виражено пунктуаційними знаками. Вірш „Придінцеві простори” у збірці „Сум’яття” містить лейтмотив, який буде частково розкритий і в наступних поезіях збірки: „Зозуляться гаї. І солов’їними / Піснями стоголосяться сади, / І гарно все це зветься – Україною. / І буде так завжди” [5, 3].
Концепт рідний край постає у пейзажній, громадянській, навіть урбаністичній ліриці митця. Сільські пейзажі, ідилія духовного спокою змальовані діаметрально протилежно з „залізною рукою міста”. Це протиставлення нерідко загострюється до рівня контрасту, де, з одного боку, рідні поетові села з мальовничою природою та гостинними мешканцями, а з іншого – похмурі, одноманітні міські вулиці з байдужими, „холодними” людьми: „…На цім луганськім ринку / …Я не пристосуюся ніяк… / Поїду в степ, / в чебрець і материнку, / в полин гіркий, шалфей і коров’як” [3, 6]. Використані в наведеному уривку градаційні образи степ, чебрець, материнка, полин, шалфей, коров’як передають позитивну конотацію, не дивлячись на конкретизацію гіркий, використану перед головним (опорним) словом полин. Яскраві порівняння використовує митець для зображення рідних місцин, де людину самий лише звук бджіл, здавалося б, може вилікувати від хандри та жури: „Там, де Айдар – мов дар, / а річка Красна – / мов стрічка в закосичених полях, / Серпневодна зоряність / незгасна / до Сватового висвітлить мій шлях” [3, 6 – 7]. Потамоніми Айдар і Красна, ойконім Сватове у своїй послідовності створюють авторський путівник, а оказіоналізм серпневодна передає емоційне піднесення авторського ставлення до рідних місцин.
Проте в поезії „Місто моєї любові” автор висловлює вдячність місту, що дало притулок, „всиновило блукальця, взяло під надійне крило”, „не питаючи роду і племені” [1, 5]. Однак все ж таки в останніх строфах автор наголошує, що життя в місті – не таке солодке, як здається: „Не хвалюся нічим – / Лиш хіба що своєю пропискою / На луганській землі, / Де нелегко й непросто живу” [1, 5].
Елементи патетики стосовно тематики міста спорадично простежуються в поезії „День добрий!”: „Горде місто моє над Луганню / Розкриває обійми світанню, / Каже світові: „Доброго ранку!”” [1, 5]. Урбаністичні мотиви цієї поезії зображені без звичного негативного забарвлення, навпаки, ключове слово „місто” поєднується в субстантивно-ад’єктивне словосполучення з лексемою „горде”.
У поезії „Затуманились терикони” І. Низовий змальовує гірку розлуку з омріяним рідним краєм, передаючи його узагальнюючим образом Донбасу, знову поєднуючи описи природи поза містом і урбаністичні картини: „Затуманились терикони, / Геть відхлинула ковила, / І розлука ота / Гіркою, / як ніколи, / Мені була” [4, 28]. Автор це робить наскільки вміло, що важко навіть чітко провести межу між цими описами. У вірші зміна картин поступальна, часом швидка, почасти з різкими поворотами: „Повернуся – не повернуся?.. / Я думками лечу туди, / Де мигтять у невтомнім русі / Антрацитові поїзди. / За тополями, за полями, / За Дінцем, / Що сяйнув і згас, – Закурличений журавлями, / Даленіє мій край – Донбас. / Мимо котиться котиполе… / Тепловоза журний гудок…” [ 4, 28 ]. У канву величезного багатства апелятивів автор вміло додав, окрім Донбасу, ще один топонім – Дінець, який наряду з Айдаром, Дніпром, Красною становлять потамонімічне тло його поетичного доробку.
Насичений просторовою конкретикою вірш „Ні, не всі донбасівці – ковбасівці”. У ньому для топонімічної вказівки на досліджуваний концепт використано вісім населених пунктів, які у своїй сукупності і становлять авторську малу батьківщину, не дивлячись на віддалені дистанції між ними: Дебальцеве, Стаханів, Лисиче, Сватове, Ужгород, Вінниця, Київ, Суми, а також конкретно – квартал Зарічний [2, 15].
Отже, зображуючи в поетичній палітрі рідний край, І. Низовий задля розкриття своєї концептосфери почасти використовує різновиди топонімів: хоронім Донбас, ойконіми (астіоніми, урбамоніми: наприклад, Луганськ, Львів, Сватове), гідроніми (потамоніми Дніпро, Дінець, Айдар, Красна), мікротопоніми (Сула, Лисичине, Марківка, Білопілля), макротопонім (Україна). Використання такої просторової конкретики сприяє уточненню окремих місцевостей, які автор зобразив у творчому доробку.





Манько А. М. Онімія як елемент фактажу у змалюванні концепту «рідний край» І. Низового / А. М Манько // Образне слово Луганщини: матеріали ХІV Всеукр. наук.-практ. конф. імені Віктора Ужченка (м. Старобільськ, 15 травня 2015 року) / за заг. ред. проф. А. В. Нікітіної; ДЗ «Луган. нац. ун-т імені Тараса Шевченка». – Вип. 15. – Старобільськ: Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2015. – С. 160 – 164.

Література:

1. Низовий І. І калина своя, і тополя/І. Низовий. – Донецьк: Донбас, 2003. – 78 с.
2. Низовий І. Лелечі клекоти в тумані: поезії, проза, переклади/І. Низовий. – Луганськ: ТОВ „Віртуальна реальність”, 2010. – 264 с.
3. Низовий І. Оскома осені: лірика/І. Низовий. – К.: Шлях, 2006. – 63 с.
4. Низовий І. Стебло/І. Низовий. – К.: Молодь, 1977. – 61 с.
5. Низовий І. Сум’яття: лірика та антилірика/І. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2003. – 55 с.