Сучасна українська лірика, увібравши традиції письменства попередніх епох, з її досі недостатньо вивченим потенціалом та художнім арсеналом є певною реакцією на стан нашої культури, котра по-своєму відображає поліфункціональні рівні соціокультурних деформацій світу. Незважаючи на чималі проблеми, з якими вона залишилася сам-на-сам, а тут – відсутність виробленої державної стратегії як по відношенню до самого мистецтва, його творців, помітна своєрідна невизначеність перспектив подальшого розвитку національного письменства, його повільна інтеграція до загальнокультурного простору. На цих особливостях сучасного світу зупинявся академік І.Дзюба, підкресливши, що тільки цілісна концепція національної культури в Україні можуть по-справжньому вплинути на універсалізацію власного досвіду через інтерпретацію національного буття [2, c. 627-636]. Тож нинішня література, котра, очевидно, розвивається за внутрішніми законами, реалізується в полі концептуального моделювання міфопоетичного простору, до якого причетні й ті митці, чиє життя і творчість пов’язані з Миколаївщиною. Тож серед основних завдань дослідження, побудованого на краєзнавчому матеріалі – визначити концептуальні особливості сучасної української лірики, вказати на роль і місце творчості окремих авторів у моделюванні загальнокультурного контексту.
У числі тих, хто започаткував розвиток національного мистецтва на півдні України, прийнято вважати Спиридона Черкасенка, Дніпрову Чайку, засновника Миколаївської „Просвіти” Миколу Аркаса, а також деякі з літературних об’єднань, які заявили про себе вже на початку ХХ століття і, безперечно, у пореволюційний період, насичений розмаїттям художніх стилів і напрямів в молодій радянській літературі. Першим із таких слід назвати діяльність окремих мистецьких об’єднань – літературного гуртка, який виник у Миколаївському ІНО у 1920-х рр. на хвилі українізації та політики НЕПу, очолюваний відомим філологом, учасником миколаївської „Просвіти”, краєзнавцем Миколою Лагутою, який зміг об’єднати довкола себе чимало молодих літераторів, які згодом стали професійними літераторами. У їх числі – російськомовний поет Дмитро Надіїн, який, видавши кілька поетичних збірок, зокрема, „На світанні” (1929), „Втручання поета” (1931), „Прозорість” (1933), завоювавши авторитет оригінального автора з гострим відчуттям поетичної строфи, загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни. У тій же когорті були майбутній поет, доктор філології Степан Крижанівський, який, ставши автором чи не більшості книг з історії новітньої української літератури, у молоді роки очолював миколаївське відділення „Молодняка”, тож організовував зустрічі в м. Миколаєві з пролетарськими письменниками В.Сосюрою, В.Елланом-Блакитним. Згадана розмаїта просвітницька і літературно-критична діяльність не заважала молодим літераторам публікуватися і в місцевій пресі, зокрема, в газеті „Красный Николаев”, де, до речі, була окрема літературна сторінка, проводити оригінальні мистецькі імпрези тощо. Пізніше С.Крижанівський, який врятував немало молодих літераторів від уважного ока цензури і, звісно, каральних органів, з особливим щемом згадував студентство в Миколаєві та, безперечно, М.Лагуту, якому з часом інспірували причетність до СВУ.
Серед найвідоміших учасників того легендарного літгуртка був і Георгій Блохин. Будучи школярем, він самодостатньо проявив організаційний хист: організував підліткову політично-мистецьку організацію „Гарт юнаків”, яка ставила за мету патріотичне виховання молоді на літературному матеріалі, а також вимагала від управління освіти викладання у школах українською мовою. Вступивши у 1927 р. до Миколаївського ІНО, майбутній письменник організував об’єднання „Робос”, яке, окрім іншого, мало на меті популяризувати у зросійщеному місті українську мову. Подібна робота збільшувала інтерес не тільки до окремих явищ літературного життя краю, але і до впорядкування індивідуальних рис характеру амбітної і талановитої молоді, котра в такий спосіб чинила опір деморалізованій, атеїстично спрямованій політиці молодої, але заанґажованої держави. Пізніше, коли Ю.Бойко-Блохин буде заарештований в м. Миколаєві за написання літературно-критичної статті за драматургічною творчістю Л.Курбаса, а пізніше – звільнений за відсутністю доказів, він, пройшовши роки поневірянь, очолював Вільний Український Університет у Мюнхені, був духовним лідером української діаспори в Європі. Тим не менш, перші літературні кроки в Миколаївському ІНО, очевидно, стали в його житті ключовими. Є припущення, що під час перебування у Харкові, де він познайомився з засновником модерного театру Л.Курбасом, Ю.Бойко-Блохин зустрічався не тільки із І.Щекою, котрий, по суті, „заклав” того працівникам спецслужб тільки через те, що мав у біографії відомості про притягнення до кримінальної відповідальності, але і з своїм другом – тодішнім студентом Харківського Інституту профосвіти С.Крижанівським. Таким чином, зв’язки між миколаївськими літераторами, які брали активну участь в мистецькому житті країни, не перервалися тоді. коли почалися масові репресії творчої інтелігенції.
Серед активних учасників літературного життя молоді 1930-х рр. був і колишній член ВУСППу В.Малагуша, який, закінчивши інститут, працював директором робфаку Миколаївського ІНО, а також координував роботу творчих груп пролетарських письменників „Жовтень”, брав участь у роботі комсомольських письменників Миколаєва „Молодняк” та ін. До того ж, він підтримував літературні зв’язки з тоді популярними Едуардом Багрицьким, Яковом Шведовим, поетами-земляками Марком Лисянським, а також Леонідом Вишеславським, котрий став послідовником традицій Вєліміра Хлєбнікова в світовій літературі. Є припущення, що десятки радянських творів написані на місцевому матеріалі не без участі випускників філологічного відділення Миколаївського ІНО, зокрема, дилогія Іллі Ільфа і Євгена Петрова, „Весілля в Малинівці” Леоніда Юхвіда, „Вершники” Юрія Яновського, оповідання Ісака Бабеля, Шолома Алейхема та ін.
В післявоєнні роки було немало спроб відродити україномовне літературне угруповання та, безперечно, мистецьке життя в зруйнованому Миколаєві, до оновлення якого в різні роки долучалися нині відомі письменники, зокрема, Олександр Сизоненко, який дебютував на сторінках республіканської преси у 1949 р. Пізніше ним були написані легендарні епічні полотна, зокрема, трилогія „Степ”, удостоєна Державної премії України імені Т.Шевченка. Згодом, ставши директором фільму „Тіні забутих предків” С.Параджанова, О.Сизоненко разом із класиком закарпатської літератури І.Чендеєм був у числі тих, хто підставив плече не одному з числа шістдесятників, чия творчість вже тоді була визнана „націоналістичною”. А Симоненкову книгу поезій „Тишу і грім” із передмовою „Радість першовідкриття” благословив сам С.Крижанівський, який стверджував, що новаторство поета перебуває у сфері нових художніх ідей. Це, по суті, стало свідченням високого професійного мистецтва молодого автора, а з боку його критика – викликом системі, котра вбила одного з найяскравіших поетів доби.
Роками пізніше література краю пожвавилась оригінальною творчістю поетів Анатолія Поперечного, Еміля Январьова, Валерія Бойченка, Володимира Пучкова, В’ячеслава Качуріна, Валентина Коллара, а також автора славнозвісного роману „Канал” прозаїка Івана Григурка, краєзнавця Віктора Жадька, автора оригінальних творів для дітей Анатолія Качана, представника „нової хвилі” в українській драматургії Альберта Вербеця, котрі по-своєму відроджували славу корабельного краю, своєрідної козацької вольниці, співпрацюючи із робітничою молоддю міста, талановитими авторами півдня України, хоч і не уникнули у своїй творчості штампів соцреалізму як провідного літературного методу радянської доби.
Незважаючи на різні мистецькі шукання миколаївських літераторів, зокрема, певне захоплення образами новобудов, проблемами виробничого характеру, умови для успішного розвитку літератури на півдні України залишалися нестерпними. Вже наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. з ініціативи ніби то студентів обласного центру проводилися молодіжні збори, на яких критикувалися тоді вже шельмовані радянською системою українські автори: Р.Іваничук за його роман „Мальви”, О.Гончар і його „Собор”. Не уникнув тієї критики і відомий шістдесятник, згодом – лауреат Шевченківської премії М.Вінграновський, якого після виходу дебютної публікації звинуватили у формалізмі, а на його Батьківщині влаштували народний суд над його родиною. Звісно, що Миколаївщина – це не тільки оспівувачі радянської дійсності, але ж і борці за іншу, сувереннц і незалежну Україну – дисиденти Олесь Бердник, Олекса Різників, а в діаспорі – Ю.Бойко-Блохин, чия творчість в радянські часи була забороненою, а їх піддавалися нищівній критиці.
Важливими спробами у сприйнятті сучасної української літератури, яка творилася миколаївськими поетами, варто назвати літературознавчі розвідки Інни Берези, Валерія Бойченка, Поліни Водяної, Людмили Старовойт, Тамари Пересунько, Анатолія Ситченка, Олександра Пронкевича, Тетяни Кондратенко, що виходили останнім часом, присвячені окремим аспектам художньої свідомості представників сучасної літератури. З іншого боку, ключовим фактором утвердження української лірики є, очевидно, ще й організаційна робота, яка була покладена на окремі з нових літературних угруповань та об’єднань, яких у Миколаєві було декілька, що пояснювалося, очевидно, специфікою закритого корабельного міста. Відомо, що впродовж 1980-1987-х рр. ефективно діяла літературна студія „Джерела” при обласній молодіжній газеті „Ленінське плем’я”, яку очолював український поет з Закарпаття Д.Кремінь, якого зараховують до покоління вісімдесятників. Він, навчаючись в Ужгородському університеті, дебютував у 1970 р., хоча був відомим у молодіжних мистецьких колах краю як автор поеми „Меморандум Герштейна”, поетичних симфоній „Сад”, „Параноїчна зона „А”, „Танок блукаючого вогню”, „Коні Адамові”, які, окрім іншого, поширювалися у самвидаві, що, по суті, стало причиною вилучення цих текстів, а також „відправлення за розподілом” самого автора на Миколаївщину. Вже 1999 року він був удостоєний Шевченківської премії за книгу віршів та симфоній „Пектораль”. Отож, першими з учасників цієї чи не найбільшої студії стали не тільки україномовні, але й російськомовні автори, зокрема, Людмила Артюхова, Григорій Бічков, Георгій Бязирєв, Володимир Гладишев, Валерій Гросман, Ольга Карагодіна, Наталя Лущан, Сергій Піскурьов. Поети цього покоління змоделювали власний художній ареал, причому в естетичному полі формування свого літературного ідіостилю, замішаного на специфіці традицій закритого і, переважно, російськомовного міста, багатовікової причорноморської культури, замішаної на циркумпонтійському фундаменті, здобутків новітньої літератури, причому не тільки української, але і світової, з елементами модерного поетичного письма, що, звичайно, було своєрідним викликом офіційній літературі. А своєрідним полігоном для тодішніх молодих літераторів краю стали шпальти молодіжної газети, а також окремі видання республіки, які об’єднували талановитих письменників-початківців. По суті, певна концептуальна спрямованість членів літстудії „Джерела” докорінно відрізнялась від естетики представників інших літературних угрупувань, зокрема, літоб’єднання „Стапель” при ЧСЗ, очолюваного Емілем Январьовим та „Рефлектор”, яким завідував В’ячеслав Качурін. Відмінність полягала не тільки на жанровому, але й стилістико-семіотичному рівні: кожен з учасників тодішньої мистецької групи уміло працював над шліфуванням художнього слова, брав активну участь в обговоренні художніх творів колег, широко публікувався, в тому числі, в республіканській і всесоюзній молодіжній пресі.
Подібні передумови, і не тільки мистецького характеру, сформували підґрунтя до появи у 1993 р. іншої літературної студії – „Борвій”. Діючи при Обласному будинкові творчості, під її гаслом „творити з чистого листа” об’єдналися молоді письменники, без яких нині важко уявити сучасний літературний процес. Серед перших студійців, власне дев’ятдесятників – Наталя Парасочко, Іван Кушнір, Олександр Павлов, Світлана Іщенко, Сергій Колесник, Лариса Матвєєва, Вікторія Чорноброва, Наталка Білецька, Ростислав Бічков, Тарас Кремінь, які, взявши участь в перших українських літературних акціях, зокрема, літературних конкурсах, фестивалях, нарадах молодих літераторів під патронатом НСПУ, дебютували на сторінках престижних молодіжних видань України та світу. Важливим кроком до формування концептуальної сфери у творчості миколаївських поетів стала участь у першому конкурсі молодих літераторів краю „Золота арфа”, поява якого – ініціатива Д.Кременя (1995 р.). Першими лауреатами цього мистецького фесту стали, в тому числі, учасники літературної студії „Борвій”, які невдовзі завоювали призові місця на Всеукраїнських конкурсах. Зокрема, Н.Парасочко стала дипломантом Всеукраїнського літературного конкурсу ім.Б.-І.Антонича „Привітання життя”, а В.Чорноброва, Н.Білецька – однією з перших лауреатів Міжнародного конкурсу молодих літераторів „Гранослов” та ін.
Великого значення в подібному концептуальному самовизначенні поетичної культури стала взаємодія з іншими літературним угрупуваннями та школами, або, зокрема, творцями власної манери. Так, зокрема, впродовж 1990-х рр. у Миколаєві на базі нинішніх ЧДУ імені П.Могили та МДУ імені В.Сухомлинського відбулися зустрічі з представниками творчого об’єднання „500” (М.Розумний), „Новою дегенерацією” (І.Андрусяк), організаторами Всеукраїнського літературного конкурсу „Молоде вино” (О.Куценко, Р.Мельників), творцями андеґраунду (М.Холодним, І.Дзюбою), представниками поетичного покоління вісімдесятників (В.Герасим’юк, Д.Кремінь, А.Кичинський), письменниками з діаспори (Яр Славутич, В.Біляїв), літературними критиками (М.Ласло-Куцюк, І.Фізер). Подібна взаємодія культур виробила ціннісні орієнтири у молодшого покоління до формування оригінальної концептосфери. Суттєву роль у творенні сучасного поетичного простору Миколаївщини останніх років відіграла і літературна студія „Секрет”, яку очолила поетеса Катерина Голубкова. Саме вона відкрила імена тепер уже відомих поетів, зокрема, Дарини Березіної, Сергія Пастухова, Євгена Цимбалюка, чия творчість вплинула на формування окремих рис сучасної української літератури.
Однією з перших спроб оновлення модерної регіональної культури стала її художня антологізація: у 1998 р. видано першу антологію сучасної молодої поезії миколаївських літераторів „Борвій”, яка започаткувала серію періодичних видань подібного характеру [1]. Водночас почав виходити альманах переможців обласного літературного конкурсу „Золота арфа”, який вміщує твори відповідно до свого жанрового розмаїття [3]. Пізніше вийшли „Бузький Ґард”, „Письмена”, які урізноманітнили сферу побутування сучасної миколаївської поезії. Суттєвими спробами періодизувати літературний процес доби стало ще й укладання альманаху „Борвій” (2003), який продемонстрував творчість інших перспективних поетів: Юлії Бабенко, Ольги Дідусенко, Богдана Поліщука, Юлії Кремняк та ін. Окрему сторінку літературного життя краю посідають тепер уже знані поети Аркадій Суров, Сергій Піскурьов, Сергій Вольнов, Іван Кушнір, котрі, ставши переможцями престижних конкурсів, завоювали авторитет самобутніх письменників, чия творчість відома далеко за межами України. До того ж, престижу миколаївської літератури додають ще й авторитетні молоді критики: Наталя Лебединцева, Владлена Руссова, Світлана Підопригора, Людмила Бондар, котрі немало зробили для визначення концептуальних рис сучасного письменства. До числа інших літературних угрупувань, творчість яких припала на початок 2000-х рр., котрі випускають часописи з однойменною назвою, варто зарахувати, зокрема, „Дев’ятий сфінкс”, представлений творчістю Олексія Торхова, Надії Агафонової, Ксенії Коваленко, „Літера „Н” з її духовним лідером Михалком Скаліцкі, а також Євгеном Проворним, Сергієм Зубцем, Олегом Головатим та ін.
Таким чином, творці сучасної української літератури, представленої іменами письменників, чиє життя або творчість пов’язана з Миколаївщиною, зробили чимало суттєвих спроб до визначення, зокрема, концептуальної сфери художнього простору суб’єкта історії, дослідження ключових стилістико-семіотичних засобів творення авторського світу, домінуючих міфопоетичних елементів окремих поколінь, запропонували своє бачення поезії, тож визначили перспективи розвитку самобутнього українського письменства.

ЛІТЕРАТУРА
1. Борвій – ІІІ: альманах творчості молодих / Упорядник Т.Д. Кремінь /Т.Д.Кремінь/. – Миколаїв: Іліон, 2007. – 172 с.
2. Дзюба І. До концепції розвитку української культури // Дзюба І. З криниці літ: тритомник /І.Дзюба/. – К.: Обереги : Гелікон, 2001. – 848 с.
3. Золота арфа: Творчість молодих митців Миколаївщини. Випуск VII. – Миколаїв, 2007. – 476 с.