ПРОМОВА НІНИ ВИНОГРАДСЬКОЇ НА СТУДЕНТСЬКОМУ ЗІБРАННІ, ПРИСВЯЧЕНОМУ РОКОВИНАМ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ.

Я перш за все звертаюсь до молоді. Пройшло 75 років з того часу, коли померла частина України. Саме так , це не просто люди померли, це померла багатомільйонна частина нашої Держави. Померли ті, хто міг би народити вчених, письменників, художників, робітників, селян...
Звертаючись до вас, я хочу, що б ви зараз, саме в цю хвилину находячись тут зрозуміли, яка страшна трагедія відбувалась 75 років тому, трагедія людей, які закінчили своє життя у розквіті літ і не з власної волі! Чи не правда, якщо дитина помирає від голоду в 4 місяці чи в 2 місяці од роду - це страшно. Але ще страшніше те, що їй не дали вижити , не дали стати людиною, просто не дали відбутися як особистості в цьому житті.
Я письменниця і серед моїх творів є поема, яка так і називається „Голодомор”. Написана вона зі слів моєї матусі, яка пережила голодомор32-33 років, пережила німецький концентраційний табір, голод 46-47 років, дуже багато бачила і чула протягом життя. Але я хочу вам сказати, що ті люди, які все це пережили і яких ще багато є в містах і селах України, вони досі тримають це все в собі , і в більшості ця інформація немає ніякого виходу. Памятаю, за радянських часів ця тема навіть у сімейних розмовах приглушувалась, називали ті події „голодовкою”, а про грабіж і знущання ні слова, бо держава забороняла говорити про те , що тоді відбувалось.
А відбувалось ось що: в 32- му році урожай хліба був гарний, але його відібрали і вивезли за кордон, бо комуністичній владі будь якою ціною була потрібна валюта для виконання сталінських планів індустріалізації, навіть ціною людських жертв. Сталін і його приспішники не забули, що український селянин, який працював тоді на землі, що він не хотів іти до колгоспу, не хотів віддавати оту конячину, оту корівку, яка годувала родину, той реманент, який був нажитий важкою селянською працею. Але ж мусили все віддати у колгоспи, які примусово створювала держава. Відомо, що найбільше цьому противились наші українці. І ось настав час помститися - зерно відбирали саме у них, вигрібали дочиста і з когоспних комор, і з дворів. А чому саме українці, чому кажуть про геноцид українців? Знаєте, я багато їздила, багато читала. Кажуть, в Росії було те саме. Але російський селянин був бідніший, а грабували, виселяли до сибіру й розстрілювали більше заможних селян, так званих „куркулів”. Крім того, коли ми говоримо в цьому сенсі про Росію, ми знову ж таки говоримо про українців, адже Кубань, Ставропольський край були заселені козаками, фактично українцями, які не тільки розмовляли українською мовою, але й дітей навчали у українських школах. Ось вам приклад: в станиці Полтавській Ставропольського краю в 1933 році було 32 українські школи, мова була тільки українська, бо всі нею користувалися з діда-прадіда.
І саме в цих краях застосовувались найжорстокіші репресії до селян. Чому? Чому Сталін згодом дає наказ саме станицю Полтавську примусово виселити повністю на Далекий Схід в дике необжите місце, а в їхні ошатні подвір’я переселити росіян?
В станиці закрили всі українські школи, не дозволяли говорити українською мовою. Розумієте, отаким чином вичищалося все українське. Тому й вимирали українці в цих краях з голоду, адже хліб забирали там, де його вирощували.
Так от , я хочу вам сказати щановні молоді українці, я прошу вас , послухайте уважно оці речі, запам’ятайте, це дуже важливо пам’ятати. Колись, коли ми розбудуємо Державу, ви розкажете своїм дітям , онукам і правнукам. Нехай це залишиться у вашій пам’яті, всотуйте як губка в себе, бо ви ніколи можете не почути, не побачити оцих всіх літніх людей, які справді були свідками того страшного злочину.
Моя мама родом із Сумщини, тоді це була Харківська область. Велике село, надзвичайно красиве село Піски. Воно тягнеться уздовж річки Сейм в Білопільському районі недалеко від Путивля. Ви знаєте Путивль, це всі, мабуть, пам’ятають: „ В Путивлі-граді вранці-рано ридає-плаче Ярославна”... Це ті місця, де князь Ігор з військом своїм бився з ворогами, де досі височать скіфські могили, це з пра-пра-прадіда земелька наша українська, на якій люди сіяли хліб і збирали гарні врожаї. Непогано вони жили і на початку тридцятих років, коли прийшов той страшний голод на оцю святу землю, яка хлібом завжди повнилася й переповнювалася. Прийшов не сам, його привели. А привели його ті, хто намагалися зламати селянина, запрягти, як воляку у колгоспний віз і щоб він тягнув, не маючи нічого свого,щоб своє стало нашим. А ви ж знаєте, як народ каже – „гуртове-чортове”. Ніхто не знає, де своє, а коли воно не своє, то його й ніхто не жаліє.
Спочатку забрали все зерно у колгоспах, навіть посівний фонд забрали.
А потім з’явились бригади, які ходили по хатах. Мамі було в той час вже 9 років і ось як вона розповідала: „Штрикали отими залізними штрикалками, шукали скрізь: в хаті, в стрісі, по городах шукали, може десь люди й закопали відерце чи два, щоб спастись від голодної смерті, і знаходили. Зайшли до хати і полізли на піч, а там завжди зберігалось насіння – вузлики з маком, з чорнушкою, кропом, петрушкою і воно гріється, всю зиму, прогрівається те зернятко для того, щоб всмоктати оте тепло, щоб краще сходило на кращий майбутній врожай – і те все забрали. Навіть якщо дитина щось їла – виривали з рота, викидали, топтали, але не давали з’їсти.”
Розумієте, мама каже, що брали напівживих людей, просто напівживих кидали на безтарку ( ви, мабуть, знаєте, це віз такий), везли і кидали в яму. Яма та ворушилася, бо там, крім мертвих, ще живі люди були. А сусідка мамина, їй 7 років було, її теж вивезли у ту яму, а вона якимось чином виповзла, мабуть зверху не було трупів. Її підібрала якась бабуся і ця дівчина дожила до 75-тирічного віку. Розумієте, ця дівчинка виросла, мала родину і прожила 75 років. А скільки ж людей залишилось там, у тих ямах.
А ще мама розказувала, що в селі поїли все, абсолютно все, навіть листя. За річкою на заливних лугах ріс дикий часник, так голодні люди повзали по лузі, їли той часник і там і помирали. Весь луг був засіяний трупами, просто лежали мертві люди. Розумієте, скільки людей померло в той час! І діти, і дорослі і старі! Поряд з нашою хатою, пам’ятаю, були пусті двори, і я спитала: „Мамо, а чого це з одного боку в нас залишки хати, і з іншого хата пуста, ніхто не живе.” Вона каже: „ Дочко, з одного боку жила сім’я дід з бабою, батько, мати і семеро дітей, з другого боку така ж сім’я, тілки дітей було восьмеро. Всі померли з голоду. Повністю вимер увесь рід. Повністю! І люди боялися селитися на тих дворах, боялися, щоб така нещаслива доля на їх рід не перейшла.”
Оце таке відбувалося на Сумщині. Зараз моє село – це єдине село в Україні в якому чудом збереглися і були знайдені всі книги записів актів громадянського стану за 32 і 33 роки. Адже такі книги за таємними наказами НКВД були вилучені і знищені по всій Україні , а у нас збереглися. Мабуть розумний був голова сільради, який заховав і зберіг книги, в яких написано: помер з голоду, помер з голоду, помер з голоду... І книги ті зараз є безцінним доказом про те, який насправді був голод! Для розуміння масштабів голодомору наведу такі цифри: за всі роки війни в селі загинуло або померло з різних причин трохи більше 400 людей, а всього за три місяці зими 1933 року померло майже 2000 жителів села! Ви ж подумайте, це ж у сільській хаті одинадцять або й більше душ, три або й чотири покоління, це вже рід! Це те, що віками йшло, віками накопичувалось суто українське – його більше немає! Померли всі до одного – і старий дід-хлібороб і двомісячна дитина!
Це дуже правильно, що держава зараз повернулась обличчям до отієї страшної трагедії. Вам пощастило, і дай Боже, щоб ви ніколи в житті не пережили чогось подібного. Але ви будете скоро батьками, матерями, ви розкажіть своїм дітям про те, що ви сьогодні почули, що почуєте по радіо чи побачите по телебаченню. І не забудьте того ніколи, скільки будете жити на світі, навчіть дітей своїх, щоб вони не забували і ставили свічечку пам’яті. Нічого не треба, просто покладіть шматочок хліба і запаліть свічечку за упокой душі тих, хто помер в отих канавах, на дорогах, на вулицях нашого міста. Адже люди намагалися знайти спасіння в містах, пробивалися через кордони, залишали дітей в надії, що хтось підбере і спасе.
Мені розповідав один чоловік, батько якого в 1933 році працював машиністом паровоза. Батько сказав йому: „ Синку, ти повинен знати, в 33-му кожного дня збирали трупи в Харкові і грузили на платформи –цілі потяги. І я вів ті потяги за місто де починався ліс і трупи просто викидали в ліз уздовж залізниці. Ти про це ніде не прочитаєш, але знай що отут поряд в лісі біля Мерефи на глибині 30 сантиметрів – там одні кістки.”
І якщо ми з вами , ми живі , не збережемо пам’ять про тих людей, то гріш нам ціна! Тому що держава і нація будується на пам’яті поколінь. Ваші діти і онуки будуть пам’ятати вас, і діла ваші, і свічечку поставлять бо навчені будуть вами, якраз тими, хто сидить зараз у цьому залі.
Про все оце, так як мені розказувала колись мама, я написала у своїй поемі „Голодомор”, невеличкий уривок з якої я вам зараз прочитаю, а ви, якщо матимете нагоду, прочитайте її коли небуть повністю.

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.
Далі читайте тут:
http://www.maysterni.com/publication.php?id=42051

Записано на диктофон