Ви цеглу класти вмієте? А з каменю щось мурувати? От і я – ні. А доведеться ж. І мені, і вам… Як?! Ви ще не в курсі, що тепер усіх примусять навчатися мулярській справі? Тоді слухайте…

«Кров мою пити прийшла?!»
Сусід мій надумався гараж побудувати. Ото потихеньку підмурок вигнав, тепер стіни кладе. Сам. З білої цегли. Гарно так, я аж замилувалася… а як придивилася добре – мамцю моя! Стіна в одному місці криво викладена, прямо «пузо» висить, а він собі наспівує та далі мурує…
Я – у хвіртку, та на сусідське подвір’я.
- Драстуйте, - кажу, - переробіть ондечки стінку, а то ще завалиться, чого доброго!
А сусідонько на мене, вибачте, с… ну, спиною дивиться і мовчить.
- Гей, сусіде! – волаю щодуху. – Стіну рятуйте, бо впаде!
А він цеглиною об бетономішалку – шварк! Цегла – навпіл, а він до мене:
- Шо, кров мою пити прийшла?!
І зиркає люто, і кельму в кулакові затис…
- Та ні, - знічено відступаю, - я той… підказати… осьдечки… - і пальчиком тремтячим у ту кривондяку тицяю.
- Хату будував – вугли тобі криві були, а тепер уже в гаражі стіна не така, як треба?!
І відром із цементним розчином об землю – хрясь! І кельму до рук мені – тиць!
- Як ти така хитра, то ставай і переробляй.
- Е, ні, - рішуче протестую. – Гараж – ваш, ви й робіть, досить того, що я вам підказала, де непорядок! А у мене своєї роботи гора, он варення на плиті кипить… е-е-е… втім, що те варення… почекає те варення… чого б і не підсобити по-сусідськи… - круто передумую я, запримітивши, як сусід намацує позад себе замашний ломик…

Не вмієш – навчимо
Приречено зітхнувши, наляпую трохи розчину, беру цеглину. Приміряюся і так, і сяк – холєра його знає, правильно чи ні…
- Сусіде, - кличу обережно, - а то нічого, що я у мулярській справі – ні в зуб ногою?
- А ти армійську мудрість чула: «Не вмієш – навчимо, не хочеш - заставимо»?
І, прихопивши ломика, чоловік моститься на ослінчику під хвірткою, перекриваючи мені шлях для відступу. Дістає цигарки - і мружиться солодко, і вже тютюновий дим тягнеться пасмами догори, поміж вишневе гілля, підкопчуючи вишні – стиглі-перестиглі… мої, між іншим. Ще не обірвані. Йой! Варення ж на плиті!
Що ж, додому дорога відрізана, але можна спробувати вибратись на вулицю через обійстя іншої сусідки – у них тут між подвір’ями перелаз низенький, мені б тільки непомітно підкрастися до нього, поки сусід задрімав, а там…

Засада
…А там – сусідка. Посміхається приязно - і ствол «калаша», направлений на мене, ла-а-а-гідно так погладжує.
- А я давно вже, - каже, - пропонувала закон такий прийняти: сам критикуєш – сам і виправляєш. У примусовому порядку. А то, понімаєш, ходять тут усякі, пальчиками тицяють… людина, може, працює тяжко, а їм, бачте, «криво»! Ну й що, коли криво? А ви знаєте, як наробитися треба, щоб оте «криво» вийшло?!
І, сторожко тримаючи мене на прицілі, перебирається до сусіда, під вишню. Удвох їм явно веселіше.
- Нехай попрацює, - мстиво зауважує сусідка. – Будівництво - це така невдячна річ, що, тільки відчувши цей процес на власній шкурі, можна зрозуміти муляра, подивитися на стіну його очима, а це дуже важливо!
- Та їй це не нада і не інтересно…
- Ну ясно. Але якщо шановна - як там її? - знову прийшли з власними пропозиціями і так наполегливо їх пропонують, то, певно, вони передумали і вирішили взятися до важкої мулярської справи, але соромляться про це сказати.
- Це вряд лі. Просто вона таки й справді давно не пила моєї крові…
- Ну що ти, просто жінки - дуже суперечливі створіння. Вона хоче класти цеглу, це її істинне глибинне бажання і твоя висока місія - допомогти їй це усвідомити!
Любі сусідоньки так захопилися балачками, що на якусь часину втратили пильність – і за мною лише тин затріщав… Навздогін – автоматна черга:
- Куди?!!

Реальніше – нікуди
Кажете, так не буває? Ну, за справжнє будівництво не ручаюсь, а от у перекладацькій справі – точно буває. Репліки з діалогу, наведеного вище, виділені курсивом – практично слово в слово взяті з реального діалогу ось тут: http://www.maysterni.com/publication.php?id=79240 (тільки йдеться там, звичайно ж, не про цеглу).
Вважати всіх, хто не займається перекладами, сліпими, недоумкуватими, пришелепкуватими і нездатними відрізнити гарний переклад від халтури – смішно. А проголошувати обов’язковість для кожного, хто підмітив якісь недоліки у чужому перекладі, самому ж їх і виправляти – навіть не смішно, а дико.
Ніхто не зобов’язаний працювати за автора. Жоден автор не має права вимагати в інших, щоб вони витрачали свій час і сили на нього, дорогоцінного. Ні, звичайно, коли в когось є час, натхнення і хист – то це чудово. Але – лише добровільно. Бо це, вибачте, не мені прийшла в голову ідея перекласти саме цей вірш. І мені глибоко паралельно, справився перекладач з текстом граючись за десять хвилин чи сидів над цим твором десять місяців і останні патли повидирав з відчаю.
Для мене як для читача головне – результат. І нічого скаржитися, що це зашибісь_як_тяжко. Не можеш – не берись. А взявся – зроби до пуття.

P.S. До речі, мій сусід і справді будує гараж. Поки що тільки підмурок зробив. Наче рівненький… Але я не дуже пильно приглядаюся. Про всяк випадок. :))