
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Поштовий переказ від весни
Григорій Семенчук. Внутрішній джихад / поетична добірка: Meridian Czernowitz. – Кам’янець-Подільський, ТОВ «Друкарня «Рута», 2012. – 80 с.
Григорій Семенчук – представник поетичного покоління, котре прийшло в українську поезію тепер і сьогодні. Дати відповідну оцінку цьому явищу непросто, проте потрібно зрозуміти його амальґамну проблематику, враховуючи індивідуальні особливості, можливо, виділяючи саме їх. Проблема осмислення веде за собою визначення критерію неупередженого судження в ситуації, коли стають на герць традиція і деконструкція, прецінь результату двобою ще довго не побачити.
Sensus слова джихад у Г. Семенчука – захист, не війна. Спробую від цього «танцювати», бо, гадаю, зрозуміла його поетичну стилістику, яка переважно позиційно-ігрова: захист? від кого? від чого? А внутрішній джихад – це взагалі кругова оборона, одночасно проти всіх. І тоді, дійсно, «головне – не падати і не пропасти, бо навколо купа халяви і шари», а з цими субстанціями нема бажання спілкуватися відверто, тобто, на шляху трансформації думок і різних емоційних станів, поет вимуровує комунікативний бар’єр, щось на взірець сумнозвісної берлінської стіни.
Як солдат, як останній з останніх собак,
Зупиняєш у барі, крізь ніч свого Ніцше.
Неважливо куди. Перестрибуєш грудень і січень,
Далі тільки вперед, коло тебе – безодня.
Як це звично. Навколо усе так логічно.
Бо навколо – сьогодні. Навколо – лише сьогодні
Зацікавити когось чимось тепер, як на мене, справа безнадійна. Не завжди вдається це і нашому дебютантові, хоча присутні моменти, коли очікування нового та незвичного не обманює («відразу тоді з’являлась відраза / і юність весняна проста кароока / хотіла усього хотіла відразу»). Правду кажучи, далі мої міркування розбігаються, адже семенчукові поетичні візії свідчать з точністю до навпаки, що молодому поетові в його блуканнях хрещатими дорогами внутрішнього джихаду бракує саме розуміння його поглядів, емоцій, ідей. Це вже згадувана гра проти всіх на полігоні власної душі, а гра хоча би припускає наявність глядача (якщо вже не читача).
У певний час, у певному місці та конкретній ситуації поет каже те, що думає, а не те, що потрібно, відповідно, це надає його текстам нефальшивості, непідробленості: «себто всі поети називали один одного графоманами / себто всі графомани називали один одного поетами» – знайома ситуація, чи не так? Вдале застосування засобів performance, як от у вірші «патлатий...», де наявні всі ознаки маленької вистави: час, місце і персонажі – сам автор і бомж, який, власне, філософськи опонує авторові («Далі ми пили пиво. І він сказав мені: / «Знаєш, патлатий, чому ми вціліли? ... Це дико звучить, але я боровся за свою роботу. / Ти ж боровся за те, щоб хоч іноді приходити сюди без бою. / Бо це дійсно війна, патлатий! Це апокаліпсис»).
І ще один аспект, що видається мені важливим. Поезія Г. Семенчука – суцільна дегуманізація. Презирство та осуд («перекоти-поле віяло») і майже ніколи – схвалення і повага. Він дивиться на світ очима людини апокаліптичної доби, більшу частину своєї енергії трансформує в спосіб реагування на зовнішні подразники: фальш, неправду, ліцемірство... Чи правильно так починати жити? Не знаю, але впевнена, що його почуття щирі («знаєш, за віршами / не бачу ранків, / не бачу ран, / стою брудний. / дощ і самота, і важко / стихає сезонна паморозь, / і когось вже, здається, не стане. / а я невпинно дзвоню / і кажу: «Привіт, друже, / привіт»).
Я свідомо не торкаюся версифікаційних аспектів поезії Г. Семенчука. Та якщо це зробити побіжно: поетичний дебют молодої особистості (поетові 21 рік!). Індивідуального досвіду ще замало для створення чогось кардинального, тому в текстах панує модна sur-естетика, що видається поетові найвиразнішою для його химерних імпровізацій («клич мене коли буде холодно коли зникне місцевість – бо я пішов до найближчої заправки / закінчилось пальне і на сьогодні більше немає новин / клич мене крізь танго середмістя / клич мене бо твоя прозорість – остання / клич мене бо з мене зникають видихи»). До того ж, він шибеник, такий собі enfant terrible, котрий завдає всім клопоту нетактовною поведінкою в святому поетичному храмі.
завтра пересядемо на човен
і гайда в плавбу по Дністру
місяць білий місяць повен
роздягає дерево в бору
і припливши аж до моря
чує музику холодну й голосну
але ми не знаєм скільки горя
нам переказом поштовим надійшле весна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поштовий переказ від весни
Григорій Семенчук – представник поетичного покоління, котре прийшло в українську поезію тепер і сьогодні. Дати відповідну оцінку цьому явищу непросто, проте потрібно зрозуміти його амальґамну проблематику, враховуючи індивідуальні особливості, можливо, виділяючи саме їх. Проблема осмислення веде за собою визначення критерію неупередженого судження в ситуації, коли стають на герць традиція і деконструкція, прецінь результату двобою ще довго не побачити.
Sensus слова джихад у Г. Семенчука – захист, не війна. Спробую від цього «танцювати», бо, гадаю, зрозуміла його поетичну стилістику, яка переважно позиційно-ігрова: захист? від кого? від чого? А внутрішній джихад – це взагалі кругова оборона, одночасно проти всіх. І тоді, дійсно, «головне – не падати і не пропасти, бо навколо купа халяви і шари», а з цими субстанціями нема бажання спілкуватися відверто, тобто, на шляху трансформації думок і різних емоційних станів, поет вимуровує комунікативний бар’єр, щось на взірець сумнозвісної берлінської стіни.
Як солдат, як останній з останніх собак,
Зупиняєш у барі, крізь ніч свого Ніцше.
Неважливо куди. Перестрибуєш грудень і січень,
Далі тільки вперед, коло тебе – безодня.
Як це звично. Навколо усе так логічно.
Бо навколо – сьогодні. Навколо – лише сьогодні
Зацікавити когось чимось тепер, як на мене, справа безнадійна. Не завжди вдається це і нашому дебютантові, хоча присутні моменти, коли очікування нового та незвичного не обманює («відразу тоді з’являлась відраза / і юність весняна проста кароока / хотіла усього хотіла відразу»). Правду кажучи, далі мої міркування розбігаються, адже семенчукові поетичні візії свідчать з точністю до навпаки, що молодому поетові в його блуканнях хрещатими дорогами внутрішнього джихаду бракує саме розуміння його поглядів, емоцій, ідей. Це вже згадувана гра проти всіх на полігоні власної душі, а гра хоча би припускає наявність глядача (якщо вже не читача).
У певний час, у певному місці та конкретній ситуації поет каже те, що думає, а не те, що потрібно, відповідно, це надає його текстам нефальшивості, непідробленості: «себто всі поети називали один одного графоманами / себто всі графомани називали один одного поетами» – знайома ситуація, чи не так? Вдале застосування засобів performance, як от у вірші «патлатий...», де наявні всі ознаки маленької вистави: час, місце і персонажі – сам автор і бомж, який, власне, філософськи опонує авторові («Далі ми пили пиво. І він сказав мені: / «Знаєш, патлатий, чому ми вціліли? ... Це дико звучить, але я боровся за свою роботу. / Ти ж боровся за те, щоб хоч іноді приходити сюди без бою. / Бо це дійсно війна, патлатий! Це апокаліпсис»).
І ще один аспект, що видається мені важливим. Поезія Г. Семенчука – суцільна дегуманізація. Презирство та осуд («перекоти-поле віяло») і майже ніколи – схвалення і повага. Він дивиться на світ очима людини апокаліптичної доби, більшу частину своєї енергії трансформує в спосіб реагування на зовнішні подразники: фальш, неправду, ліцемірство... Чи правильно так починати жити? Не знаю, але впевнена, що його почуття щирі («знаєш, за віршами / не бачу ранків, / не бачу ран, / стою брудний. / дощ і самота, і важко / стихає сезонна паморозь, / і когось вже, здається, не стане. / а я невпинно дзвоню / і кажу: «Привіт, друже, / привіт»).
Я свідомо не торкаюся версифікаційних аспектів поезії Г. Семенчука. Та якщо це зробити побіжно: поетичний дебют молодої особистості (поетові 21 рік!). Індивідуального досвіду ще замало для створення чогось кардинального, тому в текстах панує модна sur-естетика, що видається поетові найвиразнішою для його химерних імпровізацій («клич мене коли буде холодно коли зникне місцевість – бо я пішов до найближчої заправки / закінчилось пальне і на сьогодні більше немає новин / клич мене крізь танго середмістя / клич мене бо твоя прозорість – остання / клич мене бо з мене зникають видихи»). До того ж, він шибеник, такий собі enfant terrible, котрий завдає всім клопоту нетактовною поведінкою в святому поетичному храмі.
завтра пересядемо на човен
і гайда в плавбу по Дністру
місяць білий місяць повен
роздягає дерево в бору
і припливши аж до моря
чує музику холодну й голосну
але ми не знаєм скільки горя
нам переказом поштовим надійшле весна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію