ІV

- Мадемуазель Розіз, я розумію, Ваше становище відрізняється від бажаного і все склалось всупереч Вашим сподіванням. Ви не потрапили в Квебек, як планували, і до того ж втратили свій багаж. Однак я хочу запропонувати Вам компромісне рішення, – граф зробив невелику паузу пильно дивлячись на Елізу. – Компромісне, тому що обставини мені не дозволяють надати можливість дістатись цілі Вашої подорожі. Без надійного супроводу молодій дівчині неприпустимо вирушати в путь, тим паче Ви не тутешня і тому навіть уявлення не маєте про небезпеку і загрозу життю, що віщує мандрівка необізнаної людини в цьому краю. Зізнаюсь, Ваша поява на галіоті стала цілковитою несподіванкою для мне, адже зазвичай молоді дівчата не рушають в таке довготривале міжконтинентальне плавання на, скажімо, не зовсім надійному і придатному для комфортних подорожей пасажирів судні. Та з іншого боку, залишитись в цьому форту, очікуючи більш сприятливого часу, Ви також не можете.
Еліза цілком була згодна з графом де Монтре, їй абсолютно не посміхалась перспектива перебування в компанії солдат. Тому вона з нетерпінням чекала на пропозицію графа.
- Наступного ранку я рушаю з невеликою групою углиб континенту до поселення «Diamant forestier»*. Ви також поїдете з нами. І, зважаючи на отриману Вами освіту в Парижі, я пропоную на деякий час зайняти місце гувернантки для моєї доньки Сюзі. А згодом я влаштую Вам перехід до Квебеку.
Еліза не очікувала такого повороту, тому здивовано дивилась на графа, обмізковуючи його слова. Та спантеличення тривало не більше миті. Зваживши своє нинішнє становище – то чому б і ні. Адже хіба орієнтовно не таким і було її бачення перебування в Квебеку.
- О, монсеньйоре! Я вельми вдячна за Ваше щире проймання моєю долею і за цю чудесну пропозицію. Вважатиму за честь навчати Вашу доньку всьому, що знаю сама.
На цьому і вирішили. Група відправлялась вдосвіта, тому граф порадив Елізі добре виспатись, аби набратись сил, адже, за його словами, перехід буде нелегким і довготривалим. Еліза була щаслива врешті відпочити. Поспіхом повечерявши принесеним комендантом овочевим рагу, вона почепила на віконну раму змайстровану з простирадла занавіску і забулась міцним сном лиш торкнувшись подушки.
Із сновидінь Елізу раптово вихопив невмовкаючий глухий гул. Спросоння вона не відразу усвідомила звідкіля лунає цей всюдисущий шум, і де це вона власне. За мить Еліза, пригадавши усі події вчорашнього дня, розпачливо відкинулась на подушку. Та уже через кілька секунд мало не звалилась з ліжка на підлогу від переляку, що викликав раптовий сильний стукіт у двері.
- Мадемуазель Розіз! Прокидайтесь! Зараз Вам принесуть сніданок. – Прогримів за дверима голос коменданта. – Мадемуазель Розіз, Ви мене чуєте?
- Так-так, мосьє Габен. Дякую, я вже прокинулась, – Еліза намагалась надати голосу якомога спокійніших ноток.
«Господи, яка нахрапистість! Але чому дивуватись, адже звик цей комендант мати справу лише з грубими солдафонами…» – заспокоювала себе. Одягнувшись, Еліза відкинула свою горе-штору і враз їй перехопило дихання від картини ясного світанку, що розлився по тихій воді цитриновим кольором. Тепер вона зрозуміла, чому саме так було назване це невелике прибережне поселення – «Льо матен».
Форт знаходився на пагорбі, що приблизно на півтора туаза був вище рівня океану. Смарагдовим килимом води пробігали іскристо-перлисті кручені баранчики хвильок. Ближче до берега вони ставали більшими і сильнішими; з розбігу навертались на дрібну золотисту гальку, поглинаючи за собою в безодню, примушуючи її підстрибувати, мерехтіти та перекочуватись з місця на місце.
Але це видовище не йшло в ніяке порівняння з красою сходу сонця. Величезне бурштиново-рубінове світило цвіло на малахітовім горизонті, вивільняючи з темної безодні мільярди шафранових променів, що розтікались аквареллю по блакитному небесному просторі, підсвічуючи рампою легкі білосніжні хмаринки, що навмисно позлітались глядачами цієї диво-вистави.
Еліза настільки була приголомшена побаченим, що не почула як постукали в двері і як, не дочекавшись відповіді, зайшли в кімнату. Вона так і продовжувала зачаровано споглядати це неймовірне видиво природи, аж допоки чиясь рука не торкнулась її плеча.
Від несподіванки вона здригнулась, ледве стримавши зойк.
- Доброго ранку, мадемуазель Роз, – смішкуватим тоном промовив граф де Монтре. – Я бачу Ви теж не в змозі відірвати погляд від тутешнього сходу сонця. Так, це неймовірно чаруюче видіння і, повірте, Ви не перша завмерли від захвату вперше побачивши його. Але доведеться Вам перервати своє заняття і повернутись думками на землю. Часу у нас обмаль, тому я Вас прошу швиденько поснідати, тим паче, що їжа вже холоне. Зустрінемось за десять хвилин перед воротами. Люб’язно прошу не затримуватись.
Граф вклонився і вийшов з кімнати. Еліза так і не спромоглася й слова вставити в його тираду. Вона не могла повірити, що так захопилась видом висхідного сонця, що зовсім не чула нічого навколо себе.
«А виявляється, що природа цього краю має якийсь дивно-містичний вплив на людей.» – заключила дівчина і прийнялась за їжу.
Швидко впоравшись із сніданком, Еліза переодяглась в чисту чоловічу сорочку, яку вгледіла в шафі, вирішивши, що власник не буде дуже проти. Поверху накинула свою коротку камізельку, волосся зібрала в хвіст на потилиці і, окинувши поглядом востаннє свою кімнату, вийшла з корпусу.
Перед воротами зібралась група з чоловік двадцяти. Одні прилаштовували вантаж на коней, інші перевіряли збрую.
Вранішнє сонце залило своїми променями весь форт. Яскраві промені різонули по очах і на мить засліпили Елізу, зробивши зовсім невидющою. Коли очі поволі адаптувались до різкого світла, вона раптом відчула себе центральною фігурою комічного спектаклю. Мало не всі присутні на подвір’ї форту завмерли, витріщаючись на неї. І було через що. Еліза була доволі красивою дівчиною. Гнучкий стан, витончені риси обличчя, довге біляве в’юнке волосся, розвиваючись на вітрі, створювало ореол навколо стану. Від такої несподіваної уваги вона зніяковіла. Мешканці форту не звикли до присутності молодих дівчат. Крім кількох далеко не молодих жіночок, які займались господарськими справами, на цю суто чоловічу територію не ступала тендітна дівоча ніжка. Тому не дивно, що лицезріючи чарівну молоду мадемуазель, чоловіче населення форту застигло від незвиклого видива. Але ця кумедна пантоміма враз обірвалась тільки-но з корпусу вийшов граф де Монтре. Як за німим наказом, всі одразу ж прийнялись до своїх справ, як ні в чому і не бувало.
- Ви готові до подорожі, мадемуазель Розіз? – звернувся до неї граф.
- Так, монсеньйоре, – усмішка освітила її лице.
- Я маю надію, що ви їздите верхи?
- Звичайно. Що може бути краще за верхову їзду.
- Ви праві, мабуть, – в його голосі Еліза зауважила легку іронія. – Я розпорядився вибрати для Вас найспокійнішого скакуна.
- Дякую, Ви дуже люб'язні. – Еліза присіла в легкому реверансі, чим знову не оминула цікавістю присутніх.
Елізі дістався гнідий невисокий кінь. Вона була не лише чудовою наїзницею, а ще й чудово поралась з упряжжю. Тому не чекаючи на допомогу, заходилася закріплювати ремені сідла.
- Як підказує моя інтуїція, а вона рідко помиляється, наша подорож затягнеться на зайвих днів п’ять, – мовив стрункий білявий юнак до свого товариша, які стояли неподалік Елізи.
- Що в тебе викликало такі невеселі прогнози? – запитав другий.
- Та це ж очевидно! Вартує лише глянути на це недолуге дівчисько. Вона певно ледве тримається в сідлі, а ще й пробує впоратись зі збруєю, – єхидно мовив він, кинувши зверхній погляд на Елізу.
Така нахабність несподівано розгнівала Елізу, викликавши невтримне бажання їдкої відповіді.
- Я б на Вашому місці не робила передчасних висновків, зовсім не знаючи людину, про котру взялися судити, – з викликом сказала вона.
Від такого неочікуваного пасажу юнак розгублено дивився на неї. Але оторопіння тривало лише якусь мить.
- Не про Вашу честь, мадемуазель, робити мені подібного роду зауваження! – гнівно відповів він.
- Не думаю, що це така вже й велика честь звернути на себе увагу чоловіка, який так зневажливо говорить про незнайому дівчину, яка нічим перед ним не завинила, – парирувала Еліза.
- Та як Ви смієте, дівчисько! – злість його так і пашіла лицем, від чого воно набуло якоїсь суворої привабливості і, здивувалась Еліза, викликало дивне тривожне хвилювання.
Поки Еліза спостерігала ці незрозумілі метаморфози, юнак майже впритул наблизився до неї. Але відразу ж підбіг його товариш і відсмикнув за руку.
- Та що це з тобою, Алан? Заспокойся, ти привертаєш зайву увагу. – Зашипів він до нього, озираючись по сторонам. – Мадемуазель, прошу вибачення за мого брата, він зазвичай більше стриманий. Не знаю що це на нього найшло, – вибачливим тоном звернувся він до Елізи. – Дозвольте представитись, Фабьєн граф де Монтре, – і галантно вклонився. – А цей нахабник – мій брат Алан.
«Отакої!» - приголомшено витріщалась Еліза на молодиків. «Брати? А зовсім різні. Один – різкий, зухвалий, із золотавою копною волосся; другий – ввічливий, уважний і з смолянисто-чорною шевелюрою. Цікаво чи є ще один, і якщо є, то навіть трудно уявити яким би він міг бути». Ці думки розвеселили Елізу і її устами гуляла посмішка. Це не залишилось поза увагою Алана, який відразу прийняв за глузування, і обов'язково б щось сказав дошкульне, якби в цей момент до них не підійшов монсеньйор граф.
- Я бачу, мадемуазель, Ви вже познайомились з моїми синами. Це добре, тому що я якраз збирався просити Алана бути Вам допомогою під час нашої нелегкої подорожі, – граф запитально глянув на юнака.
- Так, звичайно, як накажете, монсеньйор, – сухо відповів той.
- От і прекрасно. Вирушаємо негайно.
Коли граф де Монтре відійшов на достатню відстань, Алан кинув зі злістю:
- Настійно раджу Вам, мадемуазель, не завдавати мені зайвих клопотів, – і подався геть.
- Не ображайтесь на нього. Все буде гаразд, тримайтесь не далеко від мене, – промовив підморгуючи Фабьєн.
- Дякую. Рада знайомству, – обдарувала посмішкою Еліза.
Накинувши на плечі темно-синій плащ з багряною підкладкою і надівши капелюх з загнутими широкими полями, що приніс Елізі комендант за розпорядженням графа, вона легко вскочила в сідло, намагаючись розпізнати норов коня. Як і обіцяв граф де Монтре, кінь виявився спокійним і слухняним. Це дуже її потішило, адже вона ще не знала, якою виявиться дорога. А спокійний і слухняний кінь був точною перевагою у такому випадку.




V


Дорога, а точніше широка стежина, що стелилась серед мальовничої природи самобутніх лісів Канади, була доволі кам’янистою і по ній гучно цокали копита коней. По обидва боки стінами стояли блакитні кедри і настовбурчені ялини. Це був неймовірний калейдоскоп химерних завитків навперемінно темно-смарагдових і блакитно–сірих тонів.
Еліза з першого дня цієї нелегкої подорожі зіткнулась із незвичними для неї труднощами. Вона навіть собі уявити не могла, що означає такого роду переходи на далекі відстані в Новому Світі. Ці звивисті і ледь помітні стежки, що то петляли по гірських схилах, то опускались в долини, то губились в болотах, зовсім вибивали зі сил подорожніх, а надто непризвичаєну до таких переходів Елізу.
Дорога, по якій вони зараз піднімались, була вузькою і вела вверх до пагорба. З одного боку їх підпирали непрохідні хащі, а з іншої зіяла глибока ущелина, з дна якої доносився гул водяного потоку. Еліза напружила всі свої сили аби втримати коня і не давати йому дивитись в сторону прірви. Копита коня ковзали по слизькій траві і він час від часу падав на коліна. Ця прірва, здавалося, і лякала, і в той ж час пришпорювала розхвильованого скакуна. Еліза з такою силою натягувала повіддя, що у неї побіліли пальці, а шкіряний повід став гарячим від її вологих долонь. Вона зовсім вибилась зі сил, тому намагалась знайти поглядом Алана. Та його ніде не було видно. Їй нічого не залишалось, як продовжувати нерівну боротьбу то з конем, то з підступною прірвою, що постійно намагалась заманити в свої тенета налякану тварину. Та раптом під копитами коня невідомо звідки з’явилась змійка. Скакун на неї наступив і змійка звиваючись вкусила його за ногу. На щастя це виявився звичайний вужик і життю коня нічого не загрожувало. Це з одного боку, але з іншого – від несподіванки кінь здерся дибки і позадкував до урвища. За одну мить в думках Елізи промайнула кольорова картина падіння в темну безодню. Але, відкинувши геть ці думки, вона з усієї сили припала до шиї коня, намагаючись привести непіддатливу і налякану тварину в горизонтальне положення. І тут раптом кінь покірно опустився на передні ноги і поспіхом відійшов від такої реальної загибелі. Піднявши погляд, Еліза побачила Алана, що з натягом тримав повіддя, відводячи коня в глиб дороги. Вона з вдячністю глянула на парубка, але той вже відвернувся і повів горе-мандрівників до вершини пагорба. Попереду Еліза зустрілась з стривоженим поглядом Фабьєна, що тримав повіддя братового скакуна.
Вона йому заспокійливо посміхнулась, мовляв – все добре, і Фабьєн відповів теж посмішкою. Караван невпинно продовжував свій путь до своєї цілі.
Стежка підіймалась все вище. І, от, нарешті, вони досягли вершини пагорба, невеликого плато, на якому гуляв легкий вітерець насичений запахом хвойної смоли.
Вечоріло. Табір влаштовували на ночівлю.
Звичайно, на особливу зручність розраховувати не доводилось, але для Елізи поставили на ніч намет. На землю накидали гілки ялини і накрили зверху шкірами ведмедя.
Погода була хорошою і це дуже тішило новоспечену мандрівницю. Принаймні, не доводилось сушити промоклий від дощу одяг.

Чоловіки полювали на дрібних тварин, а під час зупинок біля озер ловили рибу. Тому кожний вечір на привалі у них була хороша вечеря, до якої ще додавались сухарі і сало, які взяли з форту.
Еліза вдихнула на повні груди свіже і п’янке від ароматів лісу повітря. Їхня подорож тривала вже тиждень, а цього вечора вона відчувала себе зовсім розбитою.
Хоча літо було в повному розпалі, та вечори і ночі прохолодні; з різкими поривами вітру віяло нічною свіжістю. Щоб вгамувати дрижу, Еліза присіла біля вогнища і закуталась щільніше в тонкий плащ. Потріскування гілок діяло заспокійливо.
- Важким сьогодні виявився день, – промовив Фабьєн підсівши, на колоду біля Елізи.
- Так. Для мене він міг закінчитись фатально, – скоріше стомлено ніж сумно відповіла вона.
- Ну що Ви, мадемуазель Розіз, вище ніс! Все ж обійшлося, – підбадьорював Фабьєн. – Я Вам приніс гарячого чаю з шипшини, він відновить сили.
Еліза взяла до рук металеве горня і вдихнула пахучу пару, що виходила від гарячого напою. Вона відпила ковток і чай чудодійним еліксиром обволік її горло. Майже миттєво зігріваючи, повернув рум'янець її зблідлим щокам.
- Ви справжній чарівник, мосьє граф, я Вам дуже вдячна, – щирим і вдячним поглядом вона нагородила Фабьєна.
- Ну що Ви, мадемуазель, – знітившись, потупив погляд той. – Це мій, е-е, наш обов’язок піклуватись про Вас. Адже дорога важка для людини, яка не звикла до таких переходів, а тим паче, для такої тендітної дівчини, як Ви.
Фабьєн був статним молодиком, з чорним як смола волоссям, що лискучими хвилями спадало по плечах; з приємними рисами обличчя, що нагадували його батька, графа де Монтре. В нього був дзвінкий голос з веселими нотками, який міг будь-кому підняти настрій. Коли він дивився на Елізу своїми великими карими очима обрамленими довгими чорними віями, їй відразу ж хотілось посміхатись, забувши про втому і пережиті незгоди. З першого ж знайомства він відразу викликав в неї симпатію.
День за днем їх загін, не зважаючи на втому, долав труднощі шляху: один за одним, вершник за поводарем, носильник за вершником, пробиралися через лаз, що відкривався в лісових хащах (який був схожий скоріше на звірячу нору ніж на дорогу), або через межигір’я, або річку з численними порогами, чи долали крутий підйом в сутінках. Долали і йшли далі. І кожний раз це здавалось неможливим, але сумніви розвіювались після щоразу досягнутої цілі.
Спочатку все відбувалось дуже швидко, а тепер тягнулося занадто повільно, думала Еліза споглядаючи лісові простори. Час йшов і люди з кожним днем втомлювались все більше. Десять днів позаду, а скільки їх ще чекало і коли вони нарешті прибудуть на місце, вона не знала, а спитатись не насмілювалась, щоб не здаватись надокучливою і примхливою.
І от одного дня Еліза побачила на горизонті довгий ланцюг гір. Це були перші справжні гори, що зустрілись на їх шляху. Біля самого підніжжя її взору відкрилась долина, що була затягнута прозорою пеленою туману, здавалось, рожевого кольору. Долина була дуже великою, залитою світлом і в ній панував спокій. А в самому її центрі розмістилось поселення «Diamant forestier».

Картина, що повстала перед нею, відкрила їй всю велич і безмежність світу, який її оточував. Це викликало в неї пригнічення. Тільки зараз Еліза усвідомила всю важкість того, що її чекало. Тепер їй важко було уявити, що ще зовсім недавно вона жила в іншому світі, серед інших людей, що десь існує Париж, королівські палаци, що взагалі десь є на землі великі і гучні міста. Серед цієї самобутньої краси і безмов’я лісів в це було майже неможливо повірити. Тут, в цій величній природі, де нема нічого, крім води, землі, неприступних скель, дерев і чистого неба, вона себе відчула людиною, яка жила в перші дні творіння.
Але вона тут. Вона свій вибір зробила, хоча і не за власним бажанням.
І тепер її завданням є пристосуватись і вижити.




VI

Спускався їх невеликий загін вервечкою по вузесенькій кам’янистій стежці. По обом бокам стежки здіймались високі трави з гострими сухими паростями відцвілого квіту, що створювали свого роду живий тунель. Засохлі парості були такі високі, що боляче впинались в ноги якщо кінь вершника відхилявся від стежини. Еліза таким кшталтом вдостоїлась кількох подряпин. Деякі з них були глибокі і кровили, просочуючись через тканину штанів. Та вона не мала часу звертати увагу на такі дрібниці, адже цілковито була поглинута намаганням контролювати всі рухи свого скакуна, аби той не оступився на вузесенькій стежині. Така осічка могла загрожувати падінням і коня і їздця. Адже кам’яниста стежка, якою вони сходили в долину, була вологою від вранішньої роси і тому небезпечно слизькою.
Таким ж вологим але не від роси, а від натуги було і чоло в Елізи коли група нарешті досягла цілі і подолала цей, на перший погляд пологий, але насправді дуже підступний спуск.
Підніжжя долини зустріло їх м’яким і пахучим килимом із трав. Кожна травинка вигравала барвами веселки, меркаючи мільйонами крапельок роси. Трави ними були осипані наче мініатюрними діамантами. Трохи поодалік трав’яний килим був вигаптуваний дуже красивими багряними квітами. Що це за дивовижні квіти Еліза не знала, та її охопило непоборне бажання торкнутися цього дива. Тому незчулася, як відбилась від попутників. Із закляклого стану її вивів чийсь роздратований вигук:
- Мадемуазель! Ви тут до ночі зібрались стовбичити?
Здригнувшись від несподіванки, Еліза обернулась на звук голосу. Це був Алан. Його очі кололи злістю, а вуста шпильками слів.
- Витріщайтесь хоч цілий день на траву, та вона Вас додому не доставить, – кинув Алан, розвернув коня і поскакав геть.
Іншим разом Еліза знайшла б що відповісти на його брутальність, але зараз її вразило одне слово, кинуте графом де Монтре – «додому»… «додому»… «додому…» вторило в думках Елізи. За цей час, відколи помер батько, вона забула що значить бути дома. Забула відчуття тепла і ніжності батьківської опіки; забула благосний і жаданий затишок, що дарувала родинна оселя. Вона не могла пригадати як давно була вдома. І тепер, стоячи напередодні змін, на порозі свого нового сьогоденного обійстя з казковою назвою «Diamant forestier», на «краю світу», Еліза намагалась вгамувати тривогу що граничила з цікавістю – а чи можливо таке, що цей «Лісовий діамант» стане її домом?
Поглинута цими думками Еліза поквапилась наздогнати попутників.
Десь за чверть години їх невеличкий загін прибув в поселення. Лиця мандрівників зоріли задоволенням, полегшенням, радістю і блаженною втомою.
Поселення «Diamant forestier» розвернулось на доволі великій площі, займаючи майже всю зелену долину. Обрисом поселення слугувала височезна огорожа – за 2 туаза заввишки , виконана із загострених піками зрубів. Зруби потемніли від часу і огорожа набула благородного темного відтінку та вражала своєю грандіозністю.

Входом фігурували не менш грандіозні за розмірами ворота, обрамлені кованим металом. Ширина воріт сягала близько 3-х туазів, тому новоприбульці входили великою шеренгою.
Йдучи слідом Еліза розглядала поселення – кілька десятків житлових будинків, довжелезна стайня, кузня, якісь складські приміщення і ще декілька невеликих споруд призначення яких Еліза не змогла окреслити.
На протилежному кінці майже навпроти воріт височіла красива будівля в три поверхи. Вона була мальована білилами, оздоблена різьбленими ставнями з чудернацькими кованими елементами. Це був будинок господаря поселення графа де Монтре і його сім’ї . Новоприбулі попрямували саме туди. Та чим ближче група підходила до будинку, тим швидше танула її чисельність. Таємничим чином члени загону розчинялись по дорозі до маєтку, кожен за власним керунком і своїми справам. Врешті до ганку підійшов лише з десяток людей.
Їх зустрічала дружина графа де Монтре із челяддю.
«Цікаво, для кого з них я маю бути гувернанткою?» – гадала Еліза. Але її роздуми обірвав ураган в образі дівчинки років чотирьох-п’яти, що раптово пронісся повз. В урагану було величезна копиця білявого волосся, розпатланого в різні сторони, яке більше нагадувало вибух маленького сонця аніж чиюсь шевелюру.
«О так! Це точно має бути вона!» – прозріла Еліза. «Думаю, це саме те дівча якому я маю стати наставницею і учителем. І щось мені підказує – ох і нелегко мені прийдеться».



__________________

* «Diamant forestier» – «Лісовий діамант»

Вітаю, шановний читачу!
Представляю свій перший роман і щиро надіюсь на поблажливість щодо мого першого творіння :)
Також я відкрита для конструктивної критики і пропозицій щодо покращення тексту.
Вдячна наперед!