Чомусь не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій...

Безсонна ніч затьмарює мій розум.
Змішалося все: і світло, і пітьма.
Реальна ти?.. Навіяна в гіпнозі?..
Чи плід уяви, вигадка, мара?

Не спиться. Пристрасть не дає заснути.
А ще тривога вкупі з відчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
Чи, може, спокій... Що за маячня?

Заснути б якось... Хоч який сценарій —
Моя душа з тобою назавжди.
Далеко ти, однак я точно знаю,
Що ближчої ніколи не знайти.



Серпень-вересень 2024

маєте рацію
пане
хто я такий
не пророк
місце нагрів
у дивані
вимазав кров'ю
рядок

де мені
грішному
знати
холодно як
бо лише
свічка окопна солдату
рай
поміж куль
і мишей

де тій узятися
люті
силі
увитій вогнем
чи ці молитви
почуті
чи ми усі
за одне

плачуть сади
білим цвітом
спокій навіюють нам
серцю
ще довго боліти
рідних забрала війна

батька
чи сина
чи брата
матір
чи доньку
сестру
ніч не бомбили
вже свято
щось
та й таки не зітруть

щось
та й таки
не під корінь
а розгалужено
вглиб
ми
пізнаємося в горі
в дзвоні
розтрощених шиб

ми
неймовірно багаті
душами
що вже не тут
ворогу
бути проклятим
маки
нехай зацвітуть

в ранах
розстріляних вулиць
в спаленім збіжжі з ланів
Боженьку милий
Ви чули
де та заглада
війні

23 Січня, 2024

Лиш ти так міг збентежити безцеремонно,
Ввірватись вітерцем у тихі сни.
І шепотіти з ніжністю мені "мадонна",
Троянди дарувати навесні.

Лиш ти так міг без дозволу поцілувати,
І розсипати діаманти мрій,
І з пристрастю запалювати в серці ватру...
Гарячих пестощів був цілий рій.

Лиш ти так міг кохати палко до без тями.
На жаль, той сон короткий, ніби мить.
Любові залишився вензель монограми,
І наяву...всередині... щемить.

О, скільки раз я тамувала подих!
Сама безкрила, та мені болять
Всі помахи пташиного польоту,
В стараннях молодих ластовенят.

Лишають після себе тиші зліпки,
Які спадають, сіючи журу,
І чергова з очей зникає дрібка,
Як хто насіння соняха жбурнув,

Щоб вітром підхватило ті зернята.
Де їм, дрібним, чужину пролітать?
Безжальну зиму де перечекати,
Вгамовуючи потяг до гнізда?

І дочекатись миті, що покличе
Назад у небо, у дощі й вітри,
У шлях додому, хоч важкий, та швидший -
Вертатися весняної пори.

ой болю
спопелілого
насипала війна
ні яблука поспілого
ні істини
з вина

ні дзену
в стінах пагоди
чи мислості
в душі
цвіте собі
нелагода
як втома
у іржі

стригун
стає кандибою
вдовою
теплота
за вибитою шибою
не тиша золота

у сонці
сон купається
в легені
лізе дим
любов
не відгукається
з окопної гряди

ті втрати
неосмислені
ці очі
не зі шкла
рядки
що ненаписані
уривком
в горло вклав

нехай
сльоза ковтається
стискається
п'ястук
надія
залишається
допоки в серці
стук

журба себе
не виплаче
дорога
не піде
насушний хліб
не випечуть
коли не буде
де

тому тебе
тримаюся
тобі
моє плече
за нами
діти граються
і час
без нас тече

хай долі
край немислимий
а мрії
в пелюшках
ліси
дарують кисневі
народження
в листках

морями
заколисує
всі суші кораблям
отой
хто править тишею
нектаром для джмеля

отой
із кого світло б'є
незайманим ключем
воно
невпинно
просто ллє
на радощі
і щем

31 Грудня, 2023

Небесні розсипи на землю вересневу -
Фантазія, а чи казкова суть?
Вони яскраво-жовті, білі і рожеві,
Блакитні, сині - зорями цвітуть.

Садки у смугах айстр. Пухнасті заметілі
Плекає ніжно сонячна рука.
І пахнуть, мов ввібрали запахи ванілі,
Пелюсток подих - віхола легка.

І вітерець голівки пестить, кучерявить.
Потоки зоряні і на землі.
Милується й моїх очей жива уява.
Малюю словом образи в імлі.

Одесу закрили і Київ закрили.
Тепер хоч потроху там дихає небо.
Міста постраждалі відновлюють сили.
А як же мій Харків? А Харків - Незламний.

Сьогодні вночі позбивали "шахеди".
Статистика каже, усі позбивали.
В таблиці оновленій - збиті ракети.
А що там наш Харків? Нічого. Незламний.

Шматують країну брудні московити.
Палає вогнем незалежна та Вільна.
Нам треба сильніше міста захистити!
А Харків не треба? А Харків - Незламний.

Країна воює! Країна - не мертва!
Посилено захист важливих локацій!
Але хтось про Харків базікає вперто...
Тримай генератор! Тримайся, Незламний...

Чи не багато осені мені?
У небі осінь, в погляді і в серці,
В неспиннім леті все коротших днів,
У недосяжності примарних сенсів.

У шурхоті листків, ніби листів,
Згасанні їх крихкої позолоти:
Учора ніби перший пролетів,
А завтра всі під ноги вітер скотить.

А ніч, як повінь - розливає тінь,
Що гусне, поки чорною не стане.
Я знаю, любий, як би ти хотів
Моєю усмішкою красити світання,

І захватом моїм від хризантем
Та дзвону горобиної бравади.
Таке бажання тепле і просте.
Чому ж мені так осені багато?

Вересня кроки спекотні, як влітку,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.

Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
Мов на сторожі озброєна рать.

Гриб білобокий сховався під дубом.
Свіжість повітря рознеслась навкруг.
Вересень весело грає на дудці,
Вітер здіймає навколишній рух.

Як же, людино, у лісі приємно.
Збіглась брусниця - щедро у травах.
Ось і дерева вклонилися чемно,
То ж збережи красу цього краю.

Чому ти, мила, завжди у журбі?
Є врода, розум, щира доброта.
Чому ж у серці стільки самоти?
І день за днем лише одна журба.

"Бо він мене не любить, і тому
Моє тепло не гріє вже давно.
Чужі всі ті, що поруч день і ніч,
В душі до них вогню уже нема."

Чим серце він твоє в полон узяв?
Чим зміг він розум твій до сліз звести?
Чому надію в серці ти сховала?
"Бо не змогла я радість віднайти."

Моя країна захлинулась кров'ю.
На тілі не загоюються шрами.
Не гинуть люди ані в підмосков'ї,
Ні в Мюнхені, ні в Лодзі, ні в Майямі.

Продажний світ, стурбований та ситий,
Спостерігає вбивства та знущання.
І думає лише, де заробити
Грошей багато за своє кохання.

Спиняє третій рік сміливе серце
Цю кляту епідемію імперську.
Моя країна за свободу б'ється,
А світ-повія ліг в місіонерську.

Це ж не на нього падають фугаси!
"Ми терпимо, і Україна стерпить!"
Робити треба щеплення від сказу,
А світ стає у позу "шість да дев'ять".

Тут наші хлопці гинуть та сивіють,
Ціна життя не згадується всує.
А світ, ця відгодована повія,
Вульгарно стогне - щось там симулює.

Старанно приховавши всю огиду,
Моя країна задає питання.
Стара повія чахне не від СНІДу -
Смертельно інфікована мовчанням.

Іде війна. Роки. Криваві версти.
Повторюється все в малюнку рондо.
Повія - це, можливо, теж мистецтво...
А ти, продажний світе, - просто шльондра!

Жовтою айстрою сонце у небі цвіте.
Вересневий купаж-аромат на порозі.
І життя набирає звичний осені темп,
Інкрустація дивна чекає за рогом.

У реєстрі осіннім - чорнобривців парад
І жоржинне жабо, хризантем криноліни.
І кизилу підсвітка прикрашає наш сад,
Ще й ожинне намисто схилилось уклінно.

Перезрілість плодів з кракелюровим шармом,
Груш бурштинність і яблук рубіни.
А на небі розкішні шифонові барви,
Серед них журавлині польоти у клині.

І ще теплим крилом пригортає нас осінь.
Час для роздумів, час для натхнення приходить.
У небесну уважно вдивляємось просинь,
Підбираєм ключі до осіннього коду.

Ой, соколику, що ж там сталося?
Не розправив чому ти крил?
Чи не встиг в молодій зухвалості,
Чи біль очі тобі закрив?

В полі спалене лиш перо твоє.
Що ж там сталось в останню мить?
Місяць знає, про що німотствує.
Вітер знає, про що шумить.

Нащадку! Пам'ятай жахливу мить,
Як вороги співали підлим хором:
"Ідіть! Ідіть! Не бійтеся! Ідіть!
Ідіть вперед зеленим коридором!"

Вони пішли. Пішли, але не вийшли.
А десь у рідних селах - стиглі вишні,
Дитинство. Мама. Дівчина кохана...
А тут, під керівництвом злих потвор
Брехнею став зелений коридор.

Земля палала, а стріляли - в спину.
Вогонь пекельний все заполонив.
Район - одна велика домовина.
Реакція країн: "Немає слів!"

А хлопці? Хлопці, янголи небесні!
Серпневий день всі плани перекреслив
Та вирвав їх з обіймів матерів.

Брудний загарбник - ниций та смердючий.
Нехай його приб'є відлуння Бучі!
Прокльон! Прокльон! Безмежний мій прокльон!
За кожний постріл - тисяча прокльонів,
А краще - десять тисяч наших куль
В довбешки "орків", "гойдів" і "дон-донів",
Брехливих зайд - вони сконають тут!

Гей, світе! Не пиши новий статут,
Де в кожнім слові - мертва справедливість,
Геть всі слова, порожню галасливість!
Земля це - наша! Наша це земля!
Зійде над нею зірка світла, вільна,
Вона спостерігати буде пильно,
Влаштує помсту зверху та здаля!

Нічого не забудеться, принаймні,
Допоки не загнеться балалайня!

Нащадку! Забувати це не можна!
На відповідь жорстку ти будь спроможним,
Не вір словам рашистської потвори
Про дружбу та зелені коридори!

Живи! Не забувай! Не маєш права!
Зеленого нема - лише криваве,
Тож пункти не згортай свої опорні!

І знищуй ворога! Вбивай щодня!
Бо там брехня. А колір - тільки чорний.

Сіється поле поволе, поволе
Сиплим "довіку", виразним "ніколи".
Леле, як колотослівно довкола!
Пишеться поле.

Пнеться й пашіє позірне у ширі,
Зриме у тисняві зерен і пилу.
В зораноокому – зорянощирі
Гості на пирі

Гаються сміло. О вітре, повій но
Скорозарадно на колососмійних!
Мріється поле і рійно, і рвійно
Посеред слів.

29.08.2024

Жахіття Іловайська. Серпень, Спека.
Тоді з'явилась армія рашистська,
Створили нам котел чорно-пекельний,
Бо розстріл був в упор бійців - фашистський.
Ворожі батареї всюди " Градів",
Могутня авіація і танки -
Вони гатили цим смертельним градом,
По двох колонах били спозаранку.
Розбиті БМП, УАЗ, машини,
Бійців загиблих полягло чимало.
Поранені волали тої днини,
Потвори убивали всіх зухвало.
Навіки пам'ятатимем героїв,
І той "зелений коридор" обману.
І доки матимем сучасну зброю,
Ми переможемо лихих тиранів.

Тобі сьогодні канонади - джазом!
Тобі сьогодні - зАспівом сирени!
Та я не впав, не втік - з тобою разом
Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!

Тобі сьогодні зАспівом сирени
Над містом, де дитя моє заснуло,
Дружина жде, і звІдкіль мати кревно
Молитвами летить над бою гулом.

Та я не впав, не втік - з тобою разом
Засліном стати хочу всьому світу,
Майбутнє зберігаючи від сказу,
Тарасовим натхненний Заповітом!

Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!
Піднімемо до бою світ наївний!
Нам Бог послав прожити час буремний
З тобою, Незалежна Україно!

Розлука тінню серце огорнула,
Як холод лісу, вийшовши із мли,
Без звуку й слів у душу увірвалась,
Залишивши лише пусті сліди.

Болюча в серці пам'ять залишилась,
І тягне за собою тінь ночей,
Як незворотній, невмолимий час,
Що лине тихо в тиші без надій.

Нехай минуле в серці відпочине,
Як річка, що в морях своїх зника
Та в серці ще живе палке бажання,
Що тихо у коханні знов зроста

І навіть коли біль цей час змете,
В душі залишиться тепло прощання,
Де світло ніжне, мов весняний день,
Любов знайде і принесе натхнення.


2024

Спливає літо, як життя моє.
Лише дощі чекають на порозі.
На скрипці серпень тихо награє
Напів прозорі натяки на осінь.

Я знову до світанку не засну,
До краплі розчинюсь у монолозі.
На фоні мрій про радісну весну -
Лише суцільні натяки на осінь.

Холодний промінь сонця - не мені...
Завершують свій бал смугасті оси.
У душу стукають такі сумні,
Але красиві натяки на осінь.

Обравши не дорогу, а стерню,
Дивлюсь на пасма сивого волосся.
Цей білий колір я вже не зміню,
Бо розумію натяки на осінь.

Україно моя, хоч страждала від болю,
Не збороти нікому твій вільності дух,
Не вчепити гнітюче ярмо твоїй долі,
Не здолати вкраїнської нації рух.

Бо народ твій одвічний сіяч(хоч стражденний)
Веселкової мови, любові, добра.
Бо народ з пелюшок вже крилатий у генах,
Джерелом його духу є води Дніпра.

Зазіхнула потвора на землю родючу,
На державу, на сина, на матір і рід.
І чекає розплата її неминуча.
Будуть жити - Вкраїна і гідний нарід.

Місяцем долоньки -
Пригорщі для світла.
Ним лице умию,
Щоб душа заквітла.

Краплі позолоти
Джерельцем стікають,
І рожеві барви
У струмочках грають.

Так плюскоче сяйво...
Блискіт водограю...
У багрянці ранку
Небо обіймаю.

З-орі серпневі дають тобі світло,

Д-ні урожайні збирає земля.

Н-і! Не захопить ворожа імла -

Е-ра нова - військо мужнє, елітне.



М-онстри російські зазнають поразку.

Н-а́ворот швидко - кривава ганьба.

Е́-йдос підкаже - відійде журба,

З-лагода, людськість - до миру зав'язка.



А́-брис подій відслідковуєм знову,

Л-инуть загиблі, мов янголи в рай.

Е́-хо приносить співзвуччя у край.

Ж-ити б Героям, плекати б їм мову.



Н-ебу безхмарному людям радіти ,

О-ду співати лише без тривог.

С-онце зійде́ - переможе сам Бог.

Т-иша потрібна, упевненість дітям.



І́-ній трагедій у душах розтане,

У́-смішка блиском - на лицях людей.

К-рила ростимуть для мудрих ідей.

Р-анок барвистий покличе у та́нець,



А ворогів заметуть, як непо́тріб,

Ї-хню запеклість, нена́висть і слід.

Н-ині, Вкраїно, плекай родовід.

О-брій манли́вий, а щастя вже поруч.

Засяє сонце Перемоги
Крізь тлю війни на полі бою,
Крізь згарища й важкі дороги,
Хоч є потоки втрат і болю.

Хоча ятрять глибокі рани.
Засяє сонце Перемоги.
Впадуть кремлівськії тирани,
Затихнуть прислані тривоги.

Бійці повернуться додому,
І шануватимем героїв.
Засяє сонце Перемоги
Для українського народу.

І запанує мир і тиша.
Вкраїнці славитимуть Бога.
Країна розцвіте сильніше,
Засяє сонце Перемоги.

Схильність твоя слухати, як дощ шумить,
спроби пристрасні творити з тиші джаз –
перетин меж. Тоненька павутини нить
сплітає мимоволі срібну сіть образ.

Спокушає вилиць твоїх палке здригання,
покірно простір замовкає вдвох зі мною,
схрестивши вії. Сенс, причини існування,
природа почуттів – в пожовклому сувої.

Присутність твоя – психоделічний нейрон,
молекула, з якої виникають взаємини:
наставника скромних безіменних ворон
і едельвейсу, що бояться його демони.

16.06.2024

Мене обман в людському серці ранить.
Як сніг холодний, падає в долоні,
То гострий, ніби ніж, то тихий, сонний,
І в серці шрам від неї не зникає.

Мене обман в людському серці ранить.
Той, що здається зовсім невеликим,
Той, що вважають добрим, але диким,
І жодним словом я не заперечу

Мене обман в людському серці ранить.
Болить душа, і сміх вже не втішає.
І біль у серці, душу розриває.
Як темрява, що світло поглинає.

Мене обман в людському серці ранить.
Брехня залишає глибокі шрами.
Колись би меч поставив межу в слові,
Але сьогодні вже не допоможе.

Мене обман в людському серці ранить.
Залишені сліди час не зітре.
Пошуки правди туманні й марні.
І буря в серці ніяк не вщухне

2024

Мій воїн гряде пісками за подвигом, як за прахом.
Без наміру ломить птаху маршрут на простий політ.
Простуй, мій відважний воє! Відвага – потужна зброя.
Що тужна самітність шляху – те многість прийдешніх літ.

Хай лижуть солоний погляд правічні правдиві хвилі!
Хай стрічні вітри ламають коріння твоїм врагам!
Спочинеш опісля, брате! Хто подвиг зумів підняти,
Той мусить його доконче розвіяти, наче прах.

Що сталось з тобою, чом губи холодні,
а очі сталеві всуціль — каламуть?
Уникнути легше кичери підводні,
ніж долі колючу стерню оминуть.

Боїшся поранити душу зізнанням
і тягнеш, як гумку, змарнований час.
Не хочеться вірить, що наше кохання
із любощів перетворилось на фарс?

Твій погляд не гріє промінням ласкавим,
і доторк статичним розрядом не б'є.
Уже ревнувати немає підстави
до тої хто мріє украсти моє.

В бурштинових згардах загусла живиця,
і серце без ласки: черстве, кам'яне.
Мабуть, збайдужіла, та й ти не божився,
любити до гроба лиш тільки мене.

21.09.2024р.

Він у минуле - каменем з балкону,
З крилом підбитим безпорадний птах.
Розбив надію пристрасно-червону
Беззвучний сум - печатка на вустах.

З крилом підбитим безпорадний птах
Не відповість на оклики зухвалі.
У спогадах, несказаних словах
Його не забували і кохали.

Розбив надію пристрасно-червону
Акорд мінорний з тонікою ре.
Що буде пам'ятати птах до скону?
Найважливіше! Те, що не помре.

Беззвучний сум - печатка на вустах...
Та спрагу не вгамують свіжі роси!
Тримає птаха на своїх руках
Остання подруга - журлива осінь.

Якщо підселяють в мозок кохання (нещасний випадок) -
Про це сповіщайте листівкою! Ну, а щипавок!
Ми самі знайдем, розведемо і потім випустим!
Так! Самосуд! Аматорською - судилище!

Повалять сосну і тріски почнуть приносити,
Від слів відречуться ввечері, але досвіта
Читатимуть про любов, зошит - в косу лінію!
Надворі світає. В серці цвіте дельфініум.

Увечері Мері завжди пʼє джин із тоніком,
Говорить з котом, жовтим кактусом, підвіконником…
І падає в ліжко своє незручне й розхитане,
Трохи шкодує, що більше немає випити.

Мері о пів на восьму кермує Tesla(ю),
Свіжа, румʼяна - вчора сушила весла вже…
Мері керує офісом в центрі Києва
І всіх колишніх кличе відром з помиями.

Вона викликає бухгалтера, аудитора,
Відділ реклами просить знайти кондитера…
В Мері є син, але в сина немає Мері!
Що стоїте? Ви не знаєте де тут двері?!

Мері б усе це кинула вмить у пічку
Пішла в монастир, прала руками в річці…
Сталась любов у Мері, а потім сина
Їй поміняла на офіс «її людина».

Зʼявишся, або скажеш йому хоч слово!
Винна сама! Все тут! Бувай здорова!

Що ж тепер їй аудитор або бухгалтер?
Напис на торті «We wish you a happy party!“.
Торт анонімно пакують! Доїде цільно!
Мері - розбита по джин, щоб не в божельню!

Підемо зараз
так
впевнено не сиди.
Я відведу тебе
і покажу сади
Буду питати в яблук
дозволу на відвертість.

Скільки тут яблук є?
Це - яблуко твоє!
Це - яблуко моє!
Це - викинь
десь обабіч!

Тут я сиджу в траві,
Сестри мої вгорі
Яблуню вже тепер
Яблука не цікавлять.
Знаєш, буває так
страшно від цих атак
Як рукави тріщать -
Яблука опадають.

Сад на собі тримай!
Яблука підбирай!
В яблуні на очах -
кидай собі в кишені!
Котра там? Вже трамвай?
Краще біжи! Встигай!
Я тебе підожду
Тут
на великій сцені.

Хто врятував сади?
Той, хто приніс води?
Чи той, хто позбирав
Яблука всі на світі?!
Ні!
Врятував їх лиш,
Той, хто скосив спориш!
І цю пустелю всю
Облив
Яблуневим
Цвітом!

Мені з тобою легко, мов пір*їні,
Летіти там, де теплий віє вітер,
І поринати в мрію й говорити
В ефекті за штрихами світлотіні.

Мені з тобою легко, ти ж романтик
В чаклунстві сонячному слів і струмі,
Живлющої води для серця-руни,
В гармонії співучій звуків мантри.

Мені з тобою легко і в мовчанні,
У тиші зашифрованій врочисто.
Своїм вражаюче люб*язним хистом
Коректно у життя моє втручатись.

Так буває, що натовп — мов тінь,
Тільки сам ти в цій тиші один.
Друг не кожен, хто поряд стоїть,
Інколи він лиш вдаваний дим.

Ти не гірший, це люди не ті,
В них серця, мов застиглі граніт.
Серед безлічі схожих облич
Знаєш ти, що важливо лиш мить.

Ти шукаєш у простому тепло,
Та знаходиш лиш холод і скло.
Не сумуй, бо у світі цьому
Ще є люди, що щирі й живі.


2024

В моїй правиці - відголоски болю.
Стискаю руку, і тримаю рв'яно.
Тримаю міцно, щоб згоріле поле
Не сіяти на весну кураями.

Вміщаю в п'ясток окрики тривоги.
Стискаю так, що побіліли пальці.
Коли сушу від сліз, то ненадовго
Розтягую на слово, як на п'яльця.

Гаряче слово важкість непосильну
Обвітрює пекучими рядками.
І сталка у каштані дивно сива
Мені щоденним сумом дорікає.

А сум важкий. В долоні загрубілій
Пульсує серцем, ранить більше, більше.
Від того я , здається, заніміла.
Аж ні. Червоним скрапую на вірші.

А ось і нічка в довгій темній сукні,
Зірки шпильками заблищали,
І неба з місяцем ясна сполука
Пишалася на п'єдесталі.

...А він все грав і грав на саксофоні
Мелодію чарівну ночі.
І сумніви розвіяли мусони,
Краплинки сліз з очей жіночих.

Жадали так давно серця любові,
Немов ковток води в пустелі.
І снились серіали кольорові,
І двоє в ролі менестрелей.

Де соловей співав, та хутко змовк,
Де місяця відбиток бовваніє
Серед напівзаплющених зірОк,
У чагарях нічних моїх думок
Біла сова шукала для гніздів'я
Безпечне місце - висидіть надію.

Як біле розправлялося крило,
В совину мудрість, як у білі чари,
Повірила, й забула про печалі.
І голову до мене підняло
Пташа-надія. Радо зустрічає.
А я йому бажаю, щоб росло.

Вже сотню днів минуло,як я тебе чекаю,
В келихах вина тонув мій сум.
Десятки ночей добігли кінця,
А я все шукаю тебе у далекій імлі
------------------------------------
Я чекав тебе в мандрах безупинних,
Сотні міст пройшов у пошуках марних.
Тисячі доріг шукали твою тінь,
Зорі нічні вели мене у шлях.
------------------------------------
Чекав тебе з вітром і дощами,
Кілометри слів і тисячі листів.
Сміх твій у дощах чув вечорами,
В очікуванні мрій, що не збулись.
------------------------------------
Два серця, що б’ються, як гроза,
Три зламані пера, що згубили всі слова.
Сотні листів, що впали в забуття
Прагну знайти те, що зникло навіка
------------------------------------
І ось ти з’явилась на світанку,
Очі сяють, мов зорі у ночі.
«Вибач, я згубилась у мріях забутих,»
«Чи залишишся ти зі мной назавжди »

2024

Цей світ здригнувся від невдач
Колись він був квітучим раєм
Та захлинувшись кров'ю в мить
Він став жорстоким і зухвалим
Де промінь світла наче згас
Він загубився серед люду
Чиї серця закуті на віки
Всі наче сплять, ховаючись від болю
В надіях віднайти покій
І поки всі шукають миру
Там десь в пітьмі лютує кат
Його рука плюндрує все
На що впаде невтомний зір
він там де біль, страждання
Невпинні війни і журба
І всі неначе у кайданах
Чекають мить ту рокову
Коли за всі свої гріхи
Потрібно буде хрест нести


2024

Дві різні речі: любов і закоханість,
Перша - як вічність, друга - мінливість.
Обидві заманюють, обидві чарівні,
Але одна справжня, інша - примарна.

Любов - це світло, що радість дарує,
Закоханість - промінь, що вмить пропадає.
В одній є жар, що вічно палає,
В іншій - полум'я, що швидко згасає.

Звідки нам знати, де щастя шукати?
Між грою і пристрастю любов відчувати.
Коли в серці закоханість грає,
Любов, як зірка, повільно згасає.

Шукаючи радість в обіймах мінливих,
Ми часто втрачаємо почуття справжні.
Хай вірність і ніжність ведуть нас в житті,
Щоб не втрачати любов у боротьбі


2024

Вона та, що завжди говорить "все добре",
Навіть коли біль серце з'їдає.
Так хочеться просто уткнутись в плече,
Та поруч його, на жаль, не буває.

Вона та, про яку всі завжди говорять,
Ті, хто справжньої її не знає.
Як багато сліз, що в тиші лунають,
Усмішку бачать, що все приховає.

Вона з тих, що все здолає сама,
І здається завжди незламною.
І Поруч є люди, а вона все сама,
Так хочеться бути для когось тією самою.

Так хочеться знайти втіху в обіймах,
Щоб не ховати сльози, коли серце кричить.
Щоб хтось помітив, що "все добре"
Так часто приховує наскільки все болить.

Щоб вночі, коли тиша огортає,
Хтось тихо шепотів, що все мине.
Щоб поруч був саме той,
Хто зрозуміє і ніколи не піде.

Щоб душу зігріти теплом доброти,
Щоб поряд була людина одна.
Хочеться знати, що хтось допоможе
Пережити ці ночі, цей біль і цей страх.

2024

Співатиму я ще тобі, зажди,
Коли розбавить сльози струмінь прісний,
Душа моя огорнеться у пісню
Джерельної холодної води.

Пробач, коли від того защемить.
Співатиму я, мабуть, дуже тужно,
Як скине пелюстки спізніла ружа
В німі сніги прийдешньої зими.

Коли із саду відлетять птахи,
Осяде дощ на шибці, як намисто,
Мелодія проллється дивно чиста -
Моє бажання здійсниться таки!

Постеляться яскраві килими
Тобі під ноги, щоб в зачаруванні
Не думалось, що то листки останні.
Пробач, коли від того защемить.

В тому, що ти не забутий і досі потрібний,
Я під бузком зізнаюся тобі уві сні.
Слід від образи упав, й павутиною сріблить
Клумби рожевої айстри, що вторять весні.

Одна за одною зграї відносить на південь,
В стишених ранках самотніх - бузковий туман.
Та не почути тобі, що ти досі потрібний
У легковажних словах, що зроню жартома.

Вкотре відчую - напружено дивишся в слід мій .
Не обертаюся, спішно зайшовши за ріг.
Щоб і здогадки не мав, як ти досі потрібний,
Муку вагання у кроках зловити не міг.

Бабине літо ласкаве, хода моя кріпне.
Зрадити осінь хіба що захоче з дощем,
В ньому помалу розмиється слово " потрібний",
З айстри пожухлої краплею суму стече.

Відпочинеш, прислонившись до святкових передзвонів,
Щоб тілесність волі й духу вкарбувалася в іконі,
Світлий воїне розрухи, рушний стовпе неопертих,
Розкажи хиткому світу, як убитому не вмерти.

Розкажи застиглим в миті, як плисти поміж знетями,
Як розжитись перехрестям з заґратованої ями,
Як виймати з ока краплю, щоб не втратила причини,
Бо нищівно дзвонить в дзвони, прислонившись, відпочинок.

Сонце гарцює в серпневих покосах,
Світло медове розли́ло до ніг.
Рай абрикосовий пробують оси,
День золотавий на фініш прибіг.

Вечір притих в ароматах сливових,
В розкоші яблук, у ложах ожин.
Місяць з любов'ю підняв сиві брови,
Суму зерно перемелює млин.

Ніч розляглась у небесному ліжку,
Зоряна постіль розсіяла блиск.
Вітер погойдує персики трішки,
Серпень не спить, бо дарує свій хист.

У долоні твої пов'їдалося збройне мастило.
І мозолі без ліку. Ну де так багато взялося?
Чим зараджу сьогодні тобі, мій солдатику милий?
Любий хлопчику мій, що недавно спішив у дорослість.

Загрубіло лице у обрамці щетини м'якої.
А засмага, як тільки но з літа, хоч пізня вже осінь.
І від опіку слід. Чим сьогодні тебе заспокою?
Ніжний хлопчику мій, що так сильно спішив у дорослість.

Тільки очі такі ж. Бо ховаєш нове щось на денці,
Показати боїшся, чого ще не бачила досі.
Який болісний слід залишає тривога у серці,
Рідний хлопчику мій, що нестримно спішив у дорослість.

Я чекаю на тебе, моя поетесо!
Незрівнянна, замріяна жінка-весна...
Задля тебе життя своє ще не закреслив,
Я холодних ночей наковтався сповна.

Листувався я з тінями вчора й сьогодні,
На обличчі шар сміху - накладений грим.
Але це не завадило бути самотнім
І приходити ввечері в темний свій дім.

Я молюся за тебе, моя поетесо!
І готовий до зустрічі в будь-який час!
Пролітають повз мене нестримані весни...
Я про тебе пишу. Ти напишеш про нас.

Не сприймаю ніяких абстрактних малюнків,
Беззмістовних, порожніх, заїжджених слів.
Вже, можливо, й не час для палких поцілунків,
Та хоча б твоїм вогником руки зігрів...

Всі надії мої - мов розкидані речі,
Пошматована віра горить у вогні.
Озирнувся навколо. Німа порожнеча
Демонструє свої нагороди мені.

Я наслухався звуків безжальної меси!
Запросив на життя. Я благаю! Мерщій!
А коли вже запізно, моя поетесо,
Хай хоч разом помруть дві самотні душі!..

сніг тихо йшов
і без вагання
падав
тополі
снився легкокрилий пух
а гіллю вишні
пелюшковість саду
а я
ловив снагу вітрів
на слух

здавався їхніх фіґлів
миттєписцем
ловив себе на слові
що давав
погожим дням своїм
зів'ялим в листі
що стану врешті
вісником заграв

знаходив передчасність
в неконечнім
а у зневірі
похибки рахуб
тримав
у клітці серця
недоречність
цю недоторканість
фатальну губ

летів пір'їною
у круговерті
бажань
вагань
переживань
і нот
акордів мандрівних
життя
і смерті
і відчував
Різдво
яке воно

світлішого
нема де пошукати
аби збагнути
мізерню жалів
кому належить
жертви роль
і ката
і клаптик неба
на оцій землі

24 Грудня, 2023

у Бога
руки
не доходять
хай голова
комусь болить
за снігом вкриті
в небо сходи
за цю непрохану ще
мить

мій подих
гойдалка для думки
мій погляд
проникає
в суть
в душі
так незмістовно
лунко
вірші
хурделицю несуть

самотність
рай для менестреля
його наснага
і їство
клейноди
міражі в пустелі
і ясність зірки
на Різдво

час бездоганний
в ролі ката
як і в народженні
мастак
життя
насправді
світла свято
раниме слово
на устах

без богоявлення
зневіра
без обезсвітлення
ніяк
та день
колись
не стане сірим
бо зброя
у кутку
твоя

засне
оговтана
від бою
застигне
тиша
на фронтах
що ниє
раною живою
осиротіє висота

нахрапом взята
з болем втрати
золівчений на мапі
хрест
один такий
на всіх солдатів
немов на гілля
ожелест

і спомин
танутиме довго
стискаючи у грудях
дух
нескорений
з людського довгу
міцніший криці
і огуд

і десь
у солов'їних трелях
проснеться божа благодать
в квітучім серці менестреля
де сни
і зорі миготять

22 Грудня, 2023

в грудневім відчаї
затаєна весна
собі постукує тихенько
в грудях
кульбаби парасолька
в кольорових снах
літає
світ чекає снігу
й чуда

мій рай закутаний
у бездорогу даль
йому не посміхається
світило
пригадує гучний потік
з-під криг вода
а тіні
набирають в хмарах
сили

а очі
хочуть бачити
в собі тебе
моя
забута в напівслові
мріє
так мало
в глибині душі
твоїх небес
лиш голками в обличчі
вітер мліє

так мало щастя
потребує дотик губ
здається
що від нього
ніч розтане
як білизна
від краплі крові
на снігу
розбитки
у безодні океану

хай
ходить ще за нотами
у тишу
дзен
і світло бруниться
у серці
щемно
клубком з кота
на руки йде
до мене день
вібрує в муркотінні
недаремність

17 Грудня, 2023

Люби мене щоліта, мов веселку,
Яка містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

Декілька днів, тиждень, згодом два.
Лишилися останніми слова,
Та не прощальні, тоді не думала й сама,
Що буде тиша, така довга й затяжна.

Під голос твій хотілося кружляти,
В обіймах теплих на світанку засинати.
А діалог не думає мовчання проганяти
І теплий дотик запроторений за ґрати.