Хрести, хрести, кругом хрести,
А поруч дзвони відбивають…
Цим душам хрест вже не нести,
Вони на показ виставляють
свої хрести!

Крилаті ворони літають,
Збирають дань за упокой.
Нехай останюю співають.
Для цього взяв в ковчег їх Ной.

Хрести, хрести, кругом хрести...
І дерев’яні й кам’яні,
І квіти мертві поросли
пластмасою в живій землі
на вічну пам'ять!

Хтось прийде,
Посидить, сумом обійме
Засіяне тугою поле,
Приборкає сердечне горе
І повернеться у життя,
Чекаючи свого кінця.

Хрести, хрести, кругом хрести…
Ох, Отче Наш, Ти нас прости
І мертвих нас, і ще живих.
Лиш знаєш Ти скільки нести
нам ці хрести!

Анастасія Антіпова
Травень 2008р.

Ті, що народилися згори,
Свої стежки ведуть низами.
Від горизонту і туди,
де ми завжди чекаєм з вами.

Хто міг би впевнено назвать
Той час, коли на перехресті
Наші дороги зможуть стать,
Щоб Богові віддати честі!

А ми давно уже ідем
по цих омріяних стежках,
лиш тільки очі підведем
і знов опустим в молитвах!

А може ми самі згори
Народжені якоїсь днини?
І тільки крила… Ось, бери!
Дарунок Божої Дитини!

Чіпляй собі на свої плечі,
Й за руки в сірому тумані
веди народ, і сам, до речі,
не сумнівайся в свому стані!

Дав Бог ім’я і душу й віру,
Лиш скористайся даром цим,
У серці враз відчуєш силу,
І Господа в житті своїм!

травень 2008р.

На гук Богів Прадавніх я спішу,
запізнююсь,
боюсь,
та все ж іду,
бо тільки но проснувсь,
від сну тяжкого,
що скував давно,
мою країну.
Знаю, все одно,
полуда не спаде вся вмить,
потрібна боротьба
Ну що ж...
Куди Богам спішить ?

Вільна! Сміється день,
дуб горне свої віти
і чути вітер,
і шурхіт хвиль до теплих берегів.
Шумить прибій,
шепоче до русалок нові чутки.

Дійсно! Сміється день.
Раптовий перехожий.
І чути схожі
на шум доріг швидкі думки.
Шалений біг.
Спішить у вирій заклопотаних людей.

Щастя! Сміється день
прикутий ланцюгами,
як дзвін ногами,
як шуркіт хвиль до теплих берегів.
Шалений біг
шепоче про свободу нових ідей.
18 січня 2009 року

Там, де живе моя душа - в горах - спів чудернацьких птахів;
спить біла заздрість. До зір яснооких їй не дістати
ні пальцем, ні кроком.

Там, за межею зефірових хмар — місце своє посідає Селена,
йде небосхилом. Веде злотокосих своїх дітей
ніч зустрічати.

Там би і вчилась літати душа - в скелях могучих, та їй не дано
плата за заздрість, що спить у тіні
своїх навіки приречених мрій.

7 листопада 2008 року
Антіпова Анастасія

(Кармен-Альфонсі-Фернанді-Естрелії-Наталені Королеві,
не українці за походженням, та справжній українці по духу, присвячую.
Написано за мотивами легенди Наталени Королеви “Опойний дим”
з циклу “Легенди старокиївські”)

...Горіло вогнище, лизав пітьму ватран,
Щербатий місяць кидав тіні з-попід гілля...
Волхв бачив лик його, в рубцях і шрамах ран,
А скит сидів і важко дихав димом зілля...
...“Волхове-старче! Чари висвітли мої...
Чому закутує мене хвороба-нуда?..
Чом душу ятрять баї-стріли, як рої,
А серце жаба тисне, ніби чорна груда?”..

...А старець мовив: “Просто дихай і вдивляйсь!..
Дим одягне твій дух у плаття нових духів...
Це ті, хто будуть після тебе, не лякайсь...
Відкрий же серце своє, синку, й просто слухай!..”
...І він вдихнув оте зело, і враз вогонь
Немовби кінь, помчав галопом, крізь століття!..
Дим закрутив у люту вихолу його,
І він побачив війни, сльози й лихоліття...

...От ява перша: ти – ще немовля,
І руки матері вкруг тебе, ніби Сонце...
З тобою міць її молитви й примовлянь,
І в спіле гроно виростає юне гронце...
...І ти вві сні ростеш, і мовби птах, летиш,
І через річку на той бік шукаєш кладку...
І сам не відаєш: це сон, чи ти не спиш?..
Бо бачиш шлях, яким підуть твої нащадки...

...От ява друга: в тебе шолом, а не шлик,
І в крицю крита рать, і степ, і січа!..
І ріки крові, й меч горить, як вовчий клик,
І Борисфен тече червоний через вічність...
...А ти, від крові п`яний, правиш межи хвиль,
А смерть сплітає ворогів в плетво й обійми...
Ця помста й ненависть – розряд твоїх зусиль,
І ти глитаєш перемогу й спиш спокійно...

...От ява третя: знову річка Борисфен...
Встає волосся! Поміж хвиль заходять люди!..
Та що ж за дим опойний в воду їх зове?!..
Що бачать очі їхні – Сонце чи полуду?!..
...Нові волхви вчать про покірність і любов,
Одначе хрест їх – наче меч твій коло паса...
Що ж принесе на Землю правнуків сей Бог?..
Чи ж буде Дух твій з ними під іконостасом?..

...Четверта ява: Нестор каже – вір, не вір:
“Хрестились люде, а князі з них глузували...”
А імена у них чудні – Аскольд і Дір...
Чиєю ж волею ті браття князювали?..
...І знову брязкіт, зойки смерті і біда,
Палання мурів, тупіт воїв, кінське ржання!..
І воля Божа – Бату-ханова орда?!..
І воля Божа – Боголюбського гуляння?!..

...Наступна ява: люди всі – такі, як він,
Спішать до бою знову – піші, і комонні!..
А понад Руссю калата набатний дзвін,
І Сонце з Місяцем горять за склом віконним...
...А дим угору йде, палахкотить вогонь,
І нові скити з кров`ю змішують руїни...
А дух колопняний розморює його,
А Борисфен крізь сон несе до України...

Кумпала Вір,
02-03.04.2007 року, м. Хмельницький

...Чи судилося нашим човнам до порогів дійти?...
Чи судилось заритись у шторм нашим білим вітрилам?...
Чи судилося нам диво-птаха у нетрях знайти?...
Чи судилося нам не спалити його білі крила?...
Чи судилося нам знати міць нерозімкнених рук?...
Чи судилося нам розірвати неволі вудила?...
Чи судилося нам стати з ворогом в полі на пру?...
Чи судилося нам?... Хто повідає нам, що нам судилось?...

...Він до тебе кричить – ти не чуєш його через скло!...
То не грім з-під небес, то не вершників-блискавок стріли...
Він до тебе мовчить, він ковтає, як дим, твоє зло...
Але ти у омані своїй палиш крил його тіло...

...Чи судилося нашим човнам до порогів дійти?...
Чи судилось йому, як герою, на сцені померти?...
Хто з нас першим до краю дійде? До межі – я чи ти?!...
Хто навспак розверне скакунів, що летять навстріч смерті?...
Чи судилося нам перейти перевали вершин?...
Чи судилось нам випекти хліб, той, що нива вродила?...
Чи судилося нам переміряти долі аршин?...
Чи судилося нам?... Хто повідає нам, що нам судилось?...

...Він до тебе кричить через час, він стає у вогонь!...
Він приносить офіру – він кидає в жар свої крила...
Але води відносять тебе, ти не чуєш його...
Ти дрейфуєш, як тінь, стяг спустивши і склавши вітрила...

...Чи судилося нам пережити зневіру зими?...
Чи судилося нам у любові і мирі прожити?...
Хто нам скаже про те, як востаннє побачимо ми
Сонця схід і як зранку у полі колоситься жито?...
Чи судилось дійти до кінця нашим чайкам-човнам?...
Чи написано нам загасити запалені крила?...
Чи подивляться ще, навзаєм, в очі він та вона?...
Чи пристануть човни, чи впізнає Він наші вітрила?...

...Він до тебе кричить – ти не чуєш його через млу!...
То не грім з-під небес, то не вершників-блискавок стріли...
Догорає вогонь, він згортає докупи золу...
Свої крила він спалить ще раз, щоб човни наші стрілись...

Кумпала Вір,
08-09.02.2008 року, м. Хмельницький

Я заблукала в просторі і часі,
шукаючи притулку між світами,
я проявлюсь у вищій іпостасі,
коли не формою, а змістом стану.

Мій погляд тішать тисячі доріг,
серед яких маю знайти свою,
змінивши крила на утому ніг,
у п’єдесталу Істини стою.

І я безвільна вічності раба,
в погоні за примарливим фантомом,
чи радість точить серце чи журба,
виснажує мій дух холодна втома.

Втомившись від гріхів і каяття,
я відповідь шукаю на питання,
Чи вистачить мені цього життя,
чи приведуть до чогось ці блукання?

І чи існує відповідь урешті,
а чи безцільно я ковтаю пил,
Іти проти усіх, чи жить, як решта,
коли себе позбавила від крил.

Я гостя із "нікуди" йду в "нікуди"
залишивши "ніде" свої сліди,
і кинута мов камінь поміж люди,
не прийнята й не прошена сюди.

Я вчитимусь любити і вмирати,
й приймати це життя таким як є,
я вчитимусь прощати і карати,
я вчитись мушу жить життя моє.

Зашкарублі перила підвіконня,
зашкарубле моє смішне життя,
а за вікном холодна ніч й бездоння,
і втрачені навіки почуття.

А за вікном осінні плачуть зливи,
хоч кажуть всі, що вже давно зима,
я знаю - істина мінлива,
або, напевне, істини й нема.

Колись фарбовано в блакитне батареї,
обшарпані, облуплені та теплі,
проведено світами паралелі,
і через те так холодно й нестерпно.

В струхлявілім вікні гуляє протяг
і холодом торкає моє тіло,
і мій відходить від платформи потяг,
який, на жаль, не встигла, не зустріла.

А душі покалічені навколо,
змордовані самі своєю зверхністю,
життя все знов замкне у своє коло,
а потім сльози назвемо відвертістю.

А потім забуття знайдемо в крайнощах,
і розум затуманений від жалості,
і як непотріб совість йде на звалище.
Все результат духовної відсталості.

мне страшно! Господи помилуй
возможно если мимо пронеси
судьбу лихую. Но даруй же силы
назначен если путь мне сей еси.

храни мя Боже от души роптанья
ума последних капель не лиши
святую кротость подаруя в тайне
блаженна аки немощность души.

о славен Господи! Я силою Твоею
былинки немощной пониже во стократ
прости мне гордости! О том сказать не смею
как был вчера ещё я несказанно рад.

во теле немощном прославься Сущий в Вышних
душе покров и упованье рук.
ведь я сих не бегу! Чужих помилуй (слышишь?!)
на жизненном пути мне созерцаньем мук.

так страшно участи что не снесу по тяжести
углами острыми мне давит этот крест
дорогой ровною даруй хотя бы радости
и милых лиц видением окрест.

велик и немощен Ты в Сути Триединой!
Знаменье Крестное - надежда Ты моя!
от злая участи мя Господи помилуй
во гневе тяжка ведь десница нам Твоя!

не мало сердце небу помолилось
дела же рук черствеют кожурой...
осанна Вышний! Уповать на милость
хочу я всё же утренней порой.

Тисячі судеб, доль, життів
Повз, крізь мене, крізь душу,
Тут не треба ні щирості, ні почуттів,
Стати каменем, зчерствіти мушу.

Тисячі гірких слів, мов каміння летять,
І мене розбивають і страшно,
Після чого примушу себе знову встать,
знов зродитись із пеплу відважно.

І шалено хитається дикий мій світ
І мене теж від нього хитає,
Ми залишим по собі скупий слизький слід,
І як йдуть – вже назад не вертають.

В мене знову запаморочилось в голові,
Чи від себе, чи може від ритмів,
Всі навколо як роботи, мов неживі
У неонових лампах зігріті.

Всі снуються, копошаться , грають в життя,
А вночі не заснуть від запитань,
тут не треба ні щирості, ні почуття
вічних жертв спаленілого світу.

Цей вірш був написаний як відповідь на вірш
Сергія Дяківа:
"-Я перший раз живу і ще не знаю,
Де продають перепустки до Раю.
-У Пеклі каса, там стоїть межа,
Єдині гроші там - твоя жива душа".
**************************

Ми тільки раз живемо на землі,
Коротка мить, а далі зустріч з Богом...
Вузька межа, як лезо у меча,
Один лиш крок і ти вже за порогом.

Життя одне, а ти марнуєш дні,
Розкидуєш без ліку їх як гривні.
Життя пройде і всі прийдем на суд,
Там пропуск в Рай показувать повинні.

Не в пеклі каса, щоб придбать квиток,
Перепустку за гроші не придбати,
Лиш Божий Син, розп'ятий на хресті,
Нам хоче в рай дорогу показати.

Лише прийди до нього і бери,
Бери без плати, й миті не вагайся,
Лише вручи життя своє Христу
І у гріхах своїх Йому признайся.

9-го березня 2009

Матір
Маємо милу
Мову маємо мудру,
Містить міжзоряна
Мрія
Майбутню майстерність
Митців.

Ми
Мусимо мати
Мужність,
Мов меч металевий
Міцну,
Мороку мракобісся
Мстити
Моралі мушкетом
Метким.

Може
Марнуємо мозок
Милицями мови
Москальскої,

Мов мавпа
Микаємось масово,
Мудрість москалика
Маємо?



***


--------------------------

ПЕРЕКЛАД
Цікавості заради:

--------------------------


***

Мать
Имеем милую
Язык имеем мудрый,
Содержит межзвездная
Мечта
Будущее мастерство
Художников.

Мы
Должны иметь
Мужество,
Словно меч металлический
Крепкое,
Мраку мракобесия
Мстить,
Морали мушкетом
Находчивым.

Может
Расточаем мозг
Костылями языка
Москальского,

Словно мартышка
Мыкаемся массово,
Мудрость москалика
Имеем?


***

02.03.09

Снігів доторкання і подих морозу,
Берези, берези… причастя і сльози.
Берези і сосни, берези, ялиці.
Кущі забіліли, запіли синиці.
Дерева зусібіч прийшли закружляли –
Відсутність у часі, загубленість в далі…
Пропасти, згубитись... Утрата дороги,
Утрата всіх прагнень, утрата тривоги.
Турботи утрата, а завтрашній ранок –
Пробудження в спокій, без древньої рани.
Утрата досади, образи, рутини,
Утрата всіх «треба», «ти мусиш», «ти винна»…

Незнана земля, чи планета спочатку?
Душа, як праматір, безвинне дівчатко.
Сусіда – сам Бог, а дияволу – пусто,
Нема заборони, нема і спокуси.
Не стало зміїного жала пізнання –
Утрата сивин і утрата страждання.
І тиша безкрая і хор повнозвучний.
Утрата запитань, учителя й учня.
Сплітаються віти – зливаються лиця,
Утрата стіни і утрата границі.
Неначе вигнанку додому вертають,
У рідну оселю забутого раю.
Розкрилося серце, як двері – у свято.
Вигнання вигнання! Утрата утрати!

переклад з російської

Казала ти
що треба йти
Куди? Не знала
із серця гнала
Не пускала в душу...
Я ж не порушу
твого спокою
і рукою
зітру печаль
Той тихий жаль
з твого лиця.
Без компліментів
пливли моменти
Із м'яти пили чай
Ну що ж? Прощай.
В альбом життя
я поскладаю
зловлені миті.
я не прощаюсь
не п'ю на прощання віскі
йду по-англійськи....

весна светится еле заметно
кому-то
каплями воды на проводах,
отражением шагов в разбитых сосульках,
воспоминанием лета,
запахом земли да грязью на сапогах,
тучами в луже,
рыжей кашицей снежных кружев,
почерневшим гнилым валежником...

а кому-то
нужны подснежники.
и только.

Покарай мене, Боже, за хтивість,
Доторкнися до моїх думок,
Бо відколи ми всі з гори вниз покотились –
Я чіплявся за землю, аж змок.

Але хвиля людської зневіри
Мене змила до темного дна,
І я бачив життя лиш у кольорі сірім:
Так, неначе мені Сатана

Окуляри на очі нап’ялив,
І забув я про всі кольори.
Тільки ступені сірого світла буяли.
Навіть пекла вогонь засірів.

Зогрішив я відтоді багато.
Покаяння настав мені час.
Не залиш мене , Боже, без кари і ката,
Але барви… Хай сяють в очах

Хоча б день, хоч годину…хвилину!
Дай побачити світ в кольорах.
В мені знову заграла та хтивість нестримна
Але в серці залишився страх,

Що не буде прощення, і милість
Не зійде з твоїх сильних долонь.
Відчуваю: хвилини мені залишилось
Існувати. О! Боже! Либонь

Не померти без віри у краще,
Не згоріти у пеклі без барв!
Ось тепер вже можливість прозріння не втрачу…
Погребальний вогонь відгорав…

Дим угору злетів. Крематорій
Працювати почав як завжди:
Нових трупів привозили голими з моргів
Попіл свіжий огидно смердів.

Цього попелу купа сіренька
Залишилася з дядьки того,
Що про Бога згадав у останній свій день та
Безбарвно пішов у вогонь.

Дозволь мені відкланятись – як жив,
в Твоїй дощем розтанути пустелі,
приспати у напнутих рейках жил,
приборкане у точці. З рамки стелі

набратися бездихання, бездих...
Відчувши як душа скидає тіло,
ставати голосом і силою води,
закладеним під небеса тротилом.

Мій весевіт вибухне. Повстання зір,
відродження галактик – одночасно.
І я збудую землю, сад і двір
і цю кімнату і бажання власне –

дозволити відкланятись – як жив,
в Своїй дощем розтанути пустелі,
приспати у напнутих рейках жил,
приборкане у точці. Знову стеля...

25 Лютого 2009

Наділи мене дихати словом,
місцем крапки над `і` називати
із Влахернського храму Покрову,
де свій полог знесла Богоматір.

Зневажай в мені все що від хвойди.
Що устами присплю та зігрію
знеязичеться, прийме аскольдно,
мов сліпий німоти веремію.

То ж даруй за тожсамість до смути –
так я знатиму, де моя сила,
де земля утікає забута,
а в кирилиці думка носилась.

Назбирай в торбу серця каміння,
щоби важко було відірватись,
але помічно гнутись корінню,
те, що п`ю, освятити на water.

І коли з неба випаде коло,
пасмо днів колотнечі із тінню,
приведи мене, правдонько гола,
у наступне душі покоління.

19 Лютого 2009

Ми дуже часто скаржимось усі:
Розплодилося нівроку зло на землі,
Правда з брехнею п’ють на брудершафт,
Помінялися ролями жертва та кат.

Спробуй тепер щось зрозуміть у житті,
Все переплуталося в нашім бутті.
Хутчій панцир остороги одягнім,
Спробуєм від лиха врятуватися в нім!

Серцем й душею ми чисті самі:
Не вбиваєм, не крадем, - не блукаєм в пітьмі,
Совість наша спокійна від усяких докорів,
Лиш би спастия від дикого світу сваволі!

А можливо подумати пора,
Чому усюди біда снува, снува…
Якби жили всі гідно і по честі,
Не мало б зло між нами місця!

Можливо, час згадати крадькома,
Чи не байдужа нам чиясь біда?
Чи окраєць хліба сироті ми подали?
Чи ганьбить невинного спинити помогли?

Чи вхопили ми брехню за язик?
Чи почули чийсь зболений крик?
Чи не дали над святим поглумиться?
Чи завадили чиїйсь мрії розбиться?

Ми чинили по совісті чи боялись?
У мушлю індиферентності ховались...
А ждемо всі щастя апріорі,
Як будемо байдужі – не бачити його нам апостеріорі!

Говорять "мудреці", що світ це – просто тлін,
І що життя – лиш мить сліпа у Всесвіту просторі,
Тому не варто віддавать йому поклін,
І сенсу жодного в препетіях долі.

Ніщо не є важливим на Землі,
"По-філософськи" на життя дивіться:
Ми всі – мурахи на безглуздя тлі,
У медитацію усі хутчій перенесіться!

А я не згідна з твердженням таким,
Це вчення зерна злі у душі засіває,
Життя повинне мчати вихором палким,
А не жевріти попелом, що серце розтліває.

Ми маємо свою жарптицю упіймать,
А птаха ця аж надто вередлива.
Потрібно радощів і смутку скуштувать,
Щоби вдихнути в груди: «Я щаслива!»

Сумна ніч, втомившись спати, тихо відлітає
А веселий соловейко Сонечко вітає.
Соловейко той щебече, радісно порхає,
На Вкраїні, у садочках, любоньку шукає.

Чує співи соловейка, Сонечко, й радіє –
Бо мабуть земний народе вже не лиходіє.
На Вкраїну щиро ллється, пестить та й питає –
Чи дбайливо стара мати дітей споглядає?
Чи розумні її діти, щасливі й багаті
Сильні духом та величні, вдячні чи пихаті?

Подивилась в очі сумно Україна мати -
Нема чого, Сонечку, мені розповідати,
Не шанують мене діти та й не пам’ятають,
Всі розумні, язикаті – а душі не знають.
Сили духу теж не мають, величі не мають,
Занедбають, розкрадають, брехні потурають …

Бо прижились вражі Змії підлого й дурного,
Того Світу, що прямує до всього лихого.
Пазурами, заздрощами - серце нишком крає,
Діточок моїх дурненьких злиднями лякає.

Дітоньки не люблять правду, брехнею плекають,
А наймудріші серед люду тільки сплять й читають.
Гадають оті мудреці – які ж бо ми розумні,
Культурні та освічені, не те що інші дурні,

Що нам діло до людини – спокою не мати,
Як нам добре на Вкраїні спати й розмовляти.
Боятись нам нема чого – нас усюди чують,
Порадами цікавляться, люблять та шанують.
Сплять спокійно мудреці – не турбуй їх, мати,
Все що їм не до вподоби - не бажають знати.

Засмутилось Красне Сонце, нахмурило вічі,
Схвилювалось, засіяло яскравіше втричі:

«Отакеньки дітки стали,
Перед злом пасивні.
Розвиватись перестали,
Такі жалюгідні,
Знати Всесвіт не бажають,
Мудрість позабули,
Про кишені тільки дбають -
Які дрібні люди!»

- «Отакої, Сонечко, каже сумна мати,
Не одній моїй Вкраїні плохих дітей мати.
Розповсюдилась по Світу ця брехня погана,
Коли Істина далеко - тільки й грошам шана.

Коли позабули Мудрість, Правду позабули,
Позабули тяжку Волю, що батьки здобули.
Проростає в серцях людських це лихе насіння,
Проростає, не минає жодне покоління...»

Послухало Красне Сонце що то каже мати,
Більш нічого не спитало, зникло на ніч спати.

А на ранок сяйвом лине, величчю сіяє,
Будить матінку Вкраїну, і питає далі:

« - А чому ж ти, люба мати, оце зволікаєш,
Та дітей своїх сонливих чом не виховаєш?
Чом не вкажеш їм лінивим, як то треба дбати,
Щоб не тільки жити в світі, а ще й душу мати.

Щоб душа в людей світилась, ніби сонце сяє,
Щоби щира правда лилась немов птах співає,
Щоби думка бистрокрила розум прикрашала,
Щоби Сонячна Вкраїна гідних дітей мала?»

- Ой не можу, Сонце любе, я їх виховати,
Бо тоді потрібно людям прочухана дати,
Та й добрячого такого, щоб їм нагадати,
Те, що Сонце є їх батько, а Земля їм мати.
Їх натомість огрубіла, Голосу не чує,
Тільки побут свій будує, а Землю плюндрує…

«- Прочухана, кажеш, дати? – не складне завдання:
Бо який матеріал – таке й використання!»
Посміхнулось Сонце сяйвом, хитро засіяло,
Та на Землю й до Вкраїни променів послало:

«Летіть мої промені, діточки маленькі,
Лагідні, усміхнені, кругленькі і миленькі,
Летіть мої дітоньки, робіть свою справу –
Перетворіть повітря в витончену страву,

Тільки незвичайну, з сонячним промінням -
Нехай буде нове цим живим створінням.
Нехай собі дихають, Сонечко куштують,
А що саме робиться той недомудрують.

Нехай
Величне й світле –
Радісно засяє,
А низьке та темне –
Хай собі зникає.
Нехай серце щире –
Світлом упивається,
А грубе та підступне –
Хай від світла вдавиться!
Нехай Країна Сонячна –
В Світі сяйвом лине,
А все лихе й брехливе –
Хай від світла гине! »


***

08.02.09

Тиша…

Останній промінь вкрала
Байдужа ніч. Її безмежні крила стискають чорноту,
Темрява холодно змикає вії, шукає серце,
І т́́уги хижий птах чекає здобич ласу …

А ти сама.

Я знаю, пам’ятаєш моє дихання
Поряд ночі,
Ласкавий погляд… Далекі та тужливі очі,
Обіймів лагідних дарунки,
Й солодкі поцілунки дня…

Ти не моя…

І квіточки зів’яли, котрі збирали разом,
Щирими долонями удвох тримали казку
Незайманої радості простих весняних квітів;
Де серед пахощів в обіймах засинали,
В тиші лісів, втомившись, спочивали
Й плекали мрії лісової пісні...

Але украла щастя - лиха хмара,
Шматками темними вкриває твою душу,
Вкрапила в серце щільно міць отрути
Триває розум в мареві підступнім…

І згасла ти…
Мов сонце з’їдене іржею ночі,
З середини… не зовні…

В темряві,
Примара-нетопир чигає кроки пильно,
Накрила тебе тінь…І ссе життєві соки
В жадобі, непомітно …

Шепчу у вічі – «Згинь біда підступна!»…
Але дарма. Мене ти вже не чуєш.
Геть пустощів шумних несуть строкаті крила,
Плекають мрію на життя солодке…

А я закрив…

Своє таємне серце,
Й думок прозорих очі щирі,
Не треба мені пестощі дівочі
Коли нема кохання, мрії…

Минуло літо, скінчились розваги
Заможні друзі повиїжджали в місто,
Їм не до снаги одноманітні страви
До смаку йде інакше товариство…

А осінь мокра холодними вітрами
Дме в душу…
Хворобою, поволі, топче тіло,
Вкриває пилом, сплутує волосся,
Косим дощем по щоках ріже сльози…

І неміч охопила подих,
Мов м́ара, мороком в липких обіймах,
Твої принади повиває сумно,
Склепіння тиші…

І т́уги хижий птах шматує здобич…


***

                             Героям Крут

...І їх нема...
Чия важка могила
Зависочіла праведним
хрестом?..
Це Україна тут
похоронила,
На верхогір'ї,
над святим Дніпром,
Їх, воїнів, що
у похмурім полі
Від ворога не знали
вороття.
Їх, лицарів,
що віддали за волю
І молодість,
і радість, і життя...
...Тоді вони
пішли в завію,
Задивлені в блакитну мрію,
І круто стали біля Крут!

...А орди пруть,
а орди пруть...
Не зупинили... полягли
В снігу...
Серед важкої мли...

...Колись розкаяний Каїн,
Що брата свого убив,
Тікав од страху стежками
Серед зарослих нив.
І юродивий Юда,
Що грішно продав Христа,
Як зникла з очей полуда,
Мов неприкаяний став.
Оглушений тяжко глумом,
Не стерпів намулу мук,
І, гнаний, немов самумом,
Сам зачепився за сук.

А більмоватий більшовик
До крові, до розбою звик,
Стріляв, і різав, і колов,
Розтрощував
злорадно кості,
І п'яний
захлинався в злості
Аж поки труп не захолов...
Вгамуйся, серце...
Не руш їх спокою, не руш...
Чи чуєш голос їхніх душ?
— Як вони нас катували!
— Вістрями очі виймали...
— Недостріляних
розпинали....
— Багнетами протинали...
...В той день,
коли вони у Київ
Удерлися, як татарва,
І біль неначе серце виїв,
І з туги никла голова,
Прийшла до мене
скорбна мати
І слізно мовила: — Яка
Недоля!.. Важко розказати...
Я мала — Боже мій! — синка,
Як сонце в небі...
Він пішов
Тоді до Крут. Пішов у бій!..
І не вернувся...
О, де ти? Де ти, сину мій?!
Коли б я заломила руки
І проблагала: — Пожалій!
Стигне кров...
То він би не пішов з розпуки
Туди, де кат і лиходій.
Та я... Не сила розказати!
Перехрестила я дитя...
Його чекала друга мати,
Її жалі, її життя.

О, рідна Мати-Україно,
Благословенна з матерів,
Клянемося тобі уклінно
Життям і долею синів —
У цій Аскольдовій могилі,
Де Володимирська гора,
Ми їх, померлих, схоронили,
Та воля наша не вмира!
Вона здіймає гори-хвилі,
Як гнів ревучого Дніпра!


1958

І

Тоді на площу вийшла вся столиця
І залунала, наче клич, сурма.
Ідуть! Ідуть!
Чи наяву, чи сниться?..
Що їх зове?! Що крила підійма?!
Вони ж ішли — ясніла синь Софії,
Переливалось золото хрестів,
Шалів мороз, але їх гріли мрії
І колихав, неначе хвиля, спів!..
Трисотня йшла... Тризуби, наче зорі,
Іскрилися серед юнацьких лав,
Летів Богдан на скелі, як на морі.
І рвійно в бій за волю посилав!
Вони ж ішли — їх кроки й досі чути!
Як сонце в небі, сяяла мета!
їх кликали, в снігах чекали Крути!
І Володимир простягав хреста!

II

Вихрить зима, встеляє землю снігом,
Скрипить над шляхом сивий осокір.
Згасають зорі. Місяць вовчим слідом
Бере в полях, вітрам наперекір!
У ніч таку — її не позабути! —
Коли здригала й студеніла мла,
Трисотня тихо облягала Крути,
Трисотня в шанцях грізно залягла!..
Над Бахмачем курів кривавий обрій,
Доносивсь гуркіт, віяло димком.
І в цій хвилині, довгій і недобрій,
Здавалось, вічність маяла крилом...
А коли ранок крокував полями
І стрінувся із сонцем вдалині,
Неначе грім, рокочучи в нестямі,
Ударив бій!.. Як у гарячім сні.
Земля стогнала, корчилась від болю,
І сніг чорнів від сажі і від ран...
— Вогонь! Вогонь!.. Немов табун по полю
Хрипить орда — лютує Джінґісхан!..
Та триста куль, як блискавки летіли.
Неначе знов підвівся Святослав
І кидав жаром смертоносні стріли
І печеніга згубою долав!..
— Вогонь! Вогонь! — палав порив залізний,
І курінний Омельченко в бою
Метавсь, як тур, віддавши для вітчизни,
Своє життя і молодість свою!..
...Зловісна ніч — її не позабути! —
Пливла над полем, студеніла...
Лягла трисотня у бою за Крути,
За Україну у снігах лягла!..
Ти чуєш?.. Чуєш?.. Де ж є Твої лави!?
Де Мати-Січ... Батурин... Козаки!..
Де, Україно, цвіт Твоєї Слави!?
Що Ти жива! Що йдуть Твої полки!
Що не Трисотня стріне хижу зграю,
А вся Ти встанеш з ворогом у бій!..
Я плачу, Рідна, плачу, як згадаю
Тих, що лягли із мукою надій!..

III

І прийде час... В тайзі Ти зраниш крила,
Ти скропиш кров'ю слід на Колимі...
Тоді сувора, в горі заніміла
Ти знов підеш назустріч злій зимі!
Ти знову станеш на широкім полі
І грізно глянеш в синю далечінь,
І знову — Боже! — знов на видноколі
Орду побачиш — Джінґісхана тінь.
Та вдарить грім, і спалить блискавиця
Усіх неситих — і не стане пут!
І Ти злетиш на Волю, як орлиця,
Напоєна снагою Крут!

Як хочеться інколи просто не бути,
Як хочеться часто все просто забути,
Особливо тих, перед ким ми винні,
Щоб спинити докори сумління невпинні.

Як хочеться часто звинуватити долю,
Аби уникнути гострого болю
За справи свої лиховісно-жорстокі,
Підступні, як наші доброчинства короткі.

Як хочеться вчинок здійснити свавільний,
Весело й гордо крикнуть: «Я – вільний!»
Я вільний від всього, що Святе Слово велить,
Бо ж наша совість все дужче спить!

Як хочеться…

Як хочеться, щоб душі наші трохи змінились,
Як треба, щоб наші каяття не спізнились,
Як необхідно мати високу мету,
Щоб не перетворитись на чорну золу.

Він мене сотворив із любові й дорожнього пороху,
дав добро на заселення храму – щоб віру прийняв,
для парафії дум та для совісті – кволого пароха
і для янгола в брамі, прочиненій майже щодня.

Прибивав образи та клякав на коліна до образів
і на серці образ не тримав – не було місця там,
а в душі вітражах розбивалися сонячні обручі
і світлів восковито та гаснув хвилинами храм.

Прибували невчасно, молились думки, часто каялись,
та й до сповіді йшли розпинаючи гордість свою,
як приймали причастя – то серце для кожної краялось,
та для кожної серця не стало, як місця в раю.

А коли непогода впивалась у бані та ранила,
виростали дзвіниці, мов крила, і дзвін відлітав.
А на хорах хорали впивались до хрипу осаннами.
Не секунди, а терцїї милості поміж октав.

Розривались легені від крику, гоїлися протягом –
вибігали думки, набиралася пустка вітрам.
Залишилась любов, що у пролежнях вічного пороху.
Він прийде, забере та розвіє дорогою храм.

29 Січня 2009

Не засинай, народе мій, прокинься.
Не час зневірено ховатись по хатах.
Здолай мару і світові відкрийся,
знайди свій шлях, свій неповторний шлях.

Нехай цей шлях об’єднує простори
степів на сході з величчю Карпат,
несе благословення в Кримські гори,
хай мир несе без перешкод і втрат.

Сама земля шепоче нам: замучили…
скрізь свари, розбрат, скрізь твоє-моє.
Сама земля річками скаламученими
ледь живиться, та жити нам дає.

Для чого труд її? Невже зростила
землиця-мати власних ворогів?
Віками годувала і поїла
ні, не дітей своїх — своїх катів?

Недбалих, жадібних, нестримно-похітливих,
завжди нещасних, невдоволений і злих,
слабких, безжалісних і пусто-гордівливих,
душею черствих, тьмяних і сліпих?…

Сама земля шепоче нам: живіте
і засівайте час своїм трудом,
руками й розумом працюйте, багатійте,
хай край ваш славиться порядком і добром.

Не треба чвар, народе мій, не треба.
Ти вже зустрівся на Майдані сам-на-сам
з самим собою. Під осіннім небом
майдан сердець нескорених палав.

Згадай могутню, теплу й світлу хвилю,
що оповила душі і серця,
згадай, народе... Ще ж не на могилі
стоїш своїй. Борися ж до кінця.

Так, ми пізнали і блакитно-білих,
і помаранчевих… Єдиний шлях
у нас у всіх — ще юних і вже сивих,
єдиний край, єдиний біль в очах.

Можливо — наша єдність, наша воля —
то наш єдиний вихід в майбуття.
Благослови себе і свою долю,
живи, народе мій, Землі дитя.

Не жди царів і не чекай на ласку
тих, хто на владу іспит свій не склав.
Ніхто не подарує тобі казку…
Тож треба, щоб ти сам про все подбав.

Навчайтесь, сильнії, ростіть, талановиті.
Все буде — і достаток, і хвала.
Твори, народе мій, і в кожній миті
нехай твоя величність ожива.

Переклад з англійської християнського гімну

Як пильнували пастухи овець в нічній пітьмі,
Господній ангел їм з'явивсь у сяйві неземнім.
Не бійтесь! - зляканих втішав, і так промовив їм:
Звіщу велику радість вам, що станеться усім.

В Давида місті щойно ось,- який преславний день! -
Прийшов у світ Господь Христос, – Володар всіх племен.
Підіть, погляньте, ось вам знак – не в шатах золотих,
Дитя, сповите в пеленах, у ясельцях лежить.

Силенна сила в небесах з'явилась ангелів,
І над землею забринів хвали і слави спів:
Всі славте Бога! – раз у раз лунає звідтіля,
Хай миром й спокоєм уся наповниться земля!
2008

Переклад з англійської відомого християнськго гімну

Мале містечко Віфлеєм
Вже сон заколисав,
Коли новий з'явився день
у темряві з темряв.
Зайнявся раптом сяйвом незвичним небозвід.
родився Той, Кого весь люд чекав багато літ.

В долину сліз зійшов Христос,
щоб смерть перемогти,
І Добру Звістку в царство зла
Із неба принести.
Хвалу несіте, зорі! Співа Тому, Хто є
В небесному просторі, – усе єство моє.

В найтихшу ніч, що тільки є
Свій мир небесний Сам
Спаситель в яслах подає
Всім струдженим серцям.
Невидимо й нечутно, крізь гомін бур і гроз,
До всіх хто тільки жде Його, – прийде Ісус Христос!

Будь з нами, Христе, повсякчас,
Твоя безцінна кров
Змиває гріх і кожен раз
Дарує нам любов!
Хор ангелів небесних співа про Бога сил:
«Прийди, пануй завжди між нас, – Ісус Еммануїл!»

2008

Переклад з англійської відомого християнського гімну...

Не бійся, душе, - твій Господь завжди
З тобою поруч в радості й журбі,
До Нього линь, до Нього лиш іди –
Він допоможе нести хрест тобі.
Не бійся, душе, Друг найкращий твій
Тебе провадить там, де мир й спокій.

Не бійся, ні, - минуле й майбуття
В Його руці, бо Він керує всім,
У Ньому певність, втіха і життя,
Твоя надія – тільки в Нім однім.
Не бійся, душе, – я скажу чому:
Вітри і хвилі коряться Йому.

Не бійся, душе, у найважчі дні
Коли найближчі зрадять в день біди, -
Лиш пам’ятай – Господь не зрадить, ні,
Ти свій тягар на Нього поклади.
За всі гріхи твої Він заплатив,
За тебе на Голгофі кров пролив.

Не бійся, душе – недалекий час
Коли з Христом навіки ми будем
На небесах, де Він чекає нас,
Де сліз не буде і земних проблем.
Не бійся, душе, злу прийде кінець,
Хто вірним був – отримає вінець!
2008

І мертвим, і живим,
і ненарожденним землякам моїм
в Украйні і не в Украйні
моє дружнєє посланіє.

            Аще кто речет, яко люблю бога,
           а брата своего ненавидит,
           ложь есть.
                           Соборно[е] послание Иоанна.
                               Глава 4, с.20

І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схамениться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивиться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог вас создав не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою,
З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ божій
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізите на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» – «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав'яне».
«Слав'яне! слав'яне!»
Славних прадідів великих
Правнукі погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, –
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те щоб прості люде.
А гвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика, та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! і Коклекси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

14 декабря 1845, Вьюнища

джерело тексту: Кобзар.
Фотопортрет з "Творів у 5 томах",
т.5, "Дніпро", Київ, 1985

Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель! (Об'явлення 1:8)
Сказав Ісус Христос: Хто має вуха, нехай слухає!.. (Від Матвія 11:15)

!!! ... Господь буде з вами.
Віруйте в Господа, вашого Бога, і будете запевнені, вірте пророкам Його, і пощаститься вам!..
Дякуйте Господу, бо навіки Його милосердя!.. (2 Хроніки 20)

Сказав Господь Ісус Христос:

Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці.

А наймит, і той, хто не вівчар, кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й полошить.

А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці.

Я Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають.

Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю, і власне життя Я за вівці кладу. (від Івана 10:11-15)

А першого дня Опрісноків, коли пасху приношено в жертву...
Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і дав їм [учням], і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє! І взяв Він чашу, і, вчинивши подяку, подав їм, і пили з неї всі. І промовив до них: Це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається. Поправді кажу вам, що віднині не питиму Я від плоду виноградного до того дня, як новим буду пити його в Царстві Божім!
(Від Марка 14:12,22-25)

...Христос, Первосвященик майбутнього доброго, прийшов із більшою й досконалішою скинією, нерукотворною, цебто не цього втворення, і не з кров'ю козлів та телят, але з Власною Кров'ю увійшов до святині один раз, та й набув вічне відкуплення (до Євреїв 9:11,12)

Сказав Ісус: ... бо це Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!
(Від Матвія 26:28)



Господня Кров, за нас пролита,
Дає наснаги далі жити -
Не гнутися під тяжкістю гріхів,
Відкинути прокляття ворогів,
У душах мир плекати, в нім ходити...
В Любові Божій - неодмінно
Жити!

Я знову, рідний храме, став твоїм,
Торкнувшись порохнявого порога.
Ці стіни знов хисткі, неначе дим,
І стеля чорна, і брудна підлога.
Шляхи позаростали і стежки.
Руйновище. Ані плачу, ні свята.
Тремтять у павутинні павуки,
І крячуть у покрівлі воронята.
    Здригаються колони на вітрах,
    Відламки стін потрощено на прах.

І порохи, і Тори вже нема,
Гниють у бочці плісняві сувої.
У тишині торкається сліпма
Самотній промінь темряви сумної.
О стіни храму, стіни ці святі!
Народу й духу схов у часоплині, —
Чому ви стоїте у німоті,
Розкинувши ці довгі чорні тіні?
    Чи Бог пішов навік од цих руїн
    І вже до вас не верне більше Він?

Покинуті, похмурі, мовчазні,
Скорботою німою оповиті,
Згадали ви зі мною давні дні
А чи синів, розвіяних по світі?
Питайте, я чекаю запитань
Про всіх синів з далекої долини.
Здолала нас ворожа чорна хлань,
З Ахору я прийшов під рідні стіни, —
    Вернувся я, знеславлене дитя,
    Звитяжцям не судилось вороття.

Немов жебрак похилений, стою.
Мій храме, ми спустошені з тобою.
Зруйнованість оплакую свою
Чи плачу над руїною святою?
Твої сини, птахи твої сумні, —
Так тінь майне і у конарах щезне —
Розвіялись вони по чужині,
Покинувши кубло твоє старезне.
    Вони помруть, забувши рідний храм,
    Чи інша смерть судилася синам?

Мої шляхи — полин і ковила.
Божисту славу втрачено в розстанні.
Вода під саму душу підійшла —
Я відчував ті дотики останні.
Твій прихисток, твоя затишна тінь —
Рятунок мій, — душа моя нетлінна,
І серце досі сповнене стремлінь,
Дарма, що підгинаються коліна,
    Що спорожнілий, став на твій поріг, —
    Я Бога спас, і Бог мене зберіг.

Не хочу ні шаленства, ні ганьби,
Відтак любов'ю житиму палкою,
Таж ми неправди лютої раби, —
Вернися, мій жаданий супокою!
Мені не оскверняти Божих див
І права первака не продавати,—
Брехню зневажу, — Бог мені судив
Не левом бути — з вівцями вмирати.
    Ні пазурів, ні ікол чотирьох, —
    Вся сила — Богу, все життя — то Бог.

Мов ящірці зіщуленій луска —
Для мене духу вічного фортеця.
Далека та хвилина чи близька —
Коли до бою вийти доведеться,
Біля правиці завше буде Бог,
Я битимусь в шаленому пориві,
Нестримно йтиму з Ним до перемог.
Лежать убиті леви злотогриві.
    Живло — травинка, висохла й німа, —
    Лиш подув Божий — і його нема.

Та не навчився бити мій кулак,
Я сили не віддав питву і блуду —
Я для пісень родився, і відтак
Я, бранець правди, їх співати буду.
В усіх кінцях небес мої пісні,
У горнім горлі кожної істоти, —
І вже простує правда в тишині,
І голосів божистих не збороти.
    Ні звуків, ані слів ізвіддалік —
    Слова божисті лишаться навік.

Моє ім'я зневажив лиходій,
Воно ж без плям перелюбу і крові
На тій межі, останній і святій,
Постане знаком Божої любові.
І знатимуть: відлюдник-мандрівець
Білоголовий брів між лиходії,
Бісівську силу звівши нанівець,
Очистив душі, юрбам дав надії, —
    Він тільки й мав, що срібло голови,
    Торбину, костур, тихі молитви.

Намете шемів, не впадеш повік!
Я з купи праху відбудую стіни.
Мій храме, ти у темряві не зник!
Мій храме, ти відродишся з руїни!
Постане для прийдешніх поколінь
Храмина і просторіша, і вища,
Проллється світло, відтіснивши тінь, —
І Божий дух сяйне з-під хмаровища.
    Уздрить усе живе: загинув лох,
    Зів'яла квітка, та навіки — Бог.

З івриту переклав Мойсей Фішбейн.

Хаїм Нахман БЯЛІК