Тяжка ця ноша. Кров і піт від неї.
Та різкою взамах: "Ану, неси!"
Ревла юрба. Вищали фарисеї:
"Якщо ти бог, хоч сам себе спаси!"

За що вони мене так ненавидять?
Бо я відкрив їм, що живуть у злі.
Прости їх, Отче! Що творять – не видять
Незрячі твої діти на землі.

- Я посланий, щоб ви пізнали Бога.
Вручив мені Він Слово осяйне.
Багато добрих діл зробив від нього.
За котре з них караєте мене?

- Бо ти серед народу смуту сіяв.
І віру нашу древню смів хулить.
Казав, що ти Христос, що ти Месія…
Одна лиш смерть тебе угомонить!

Не відповів. Даремно бісер тицять.
А на плечах не хрест – пекучий біль.
Та враз відчув: чийсь жаль, неначе птиця
У серце б'ється. Десь отам, звідтіль!

Він серцем чув печаль ту незречиму,
Він бачив лиця чесні і смутні.
Он дівчинка з брунатними очима
Губами ворухнула: "Боже мій!"

Я все стерплю. Хай збудуться писання.
Вже світить вогник віри пломінкий!
...Палило сонце пагорби піщані.
В безсмертя йшов Син Божий. Син людський.

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил—
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ—одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!

23.XII.1962

перед тобою чистий простір
перед тобою вільний світ
приходять янголи у гості
прозоро-невагомо-прóсті
немов сусіди – на обід

а ти їм посмішки – у мисці
на таці – спогади про рай
ще невідомих літописців
і слово – в сяйві променистім
неторкане кінцем пера

їх не обходить статус твій
прикраси – хай і найдорожчі
навіки губляться в траві й
не вúзбираєш хоч упрій
на стежці що вертає з прощі

за тижнем пристрастей – весна
воскресла нота Великодня
звучатиме – всеочиснá
довкрýж – розлога і природня…

В небесних висях слухають уважно,
Ніщо повз їх увагу не мине.
Та доки тут ми - прагнем всі одне,
Згораючи в розвагах легковажних.

Випалюючи чварами нутро,
Кидаючися словом ненависним,
А ті, у кого совість є нечиста,
Осатаніло прагнуть власний трон.

Не відрізниш - пророки чи іуди
Над нами хочуть мати вищу власть.
Народу ж залишається - пропАсть,
Або носити душу рабську в грудях...

Бог не простить, розп"яття не простить
Душі людської на хрестах облуди!
То, може, спам"ятаймося - й не будем
Злом тамувати власну ненасить?...

Суцільний жаль, поминки за життям -
За правдою, за волею і щастям...
Як нам потрібне істинне причастя
І не лукаве - щире каяття!!!
27.03.2010р.

На розхрещенні доль
Пошматованих мрій,
О, мій Боже, дозволь
Дочекатись зорі -
Що засяє вогнем,
Воскрешаючим все,
І підійме мене
В піднебесся ясне -
Де не буде журби
І душі шматувань,
Де ненависть юрби
Не розчавить бажань,
Де облудні людці
Вже не матимуть прав,
Де Людина - не ціль
Для забав і розправ,
Де на крилах летять
Мрії-птАхи увись,
Де я вільною стать
Зможу вже - не колись...
Але док Божий перст
Не вказав у мій бік -
Я нестиму свій хрест,
Щоб не зрадить собі!...
23.03.2010р.

Срібна мелодія духу звучить,
Струнно гойдає блакить…
Небо співає… Сьогодні земля
Втішилась мов немовля.

Радість бурливим потоком тече,
Промені сонячні тче…
Море поезії, море пісень…
Здрастуй Освячений День!

Доля велика, щаслива, свята
Ллється у славні літа.
Мир всеосяжний підносить свій стяг
Над острівцем вічних благ.

Лебеді білі летять звідусіль
У запашну заметіль
Райських садочків…
Шумують ліси
Спалахом диво-краси…

Явою стали ті райдужні сни…
Квіти Нової Весни
Вишиті небом і сонцем цвітуть,
Нову розцвічують Суть.

Нову дарують окрасу Землі:
Золотом сяють стеблини малі,
Ніжиться в сонячній купелі Світ –
Витвір небесних трембіт.

Дощ стікає слізьми
з небесних шибок
Господи – я твоя риба
затиснута у жменю
але Ти в кожній сніжинці
у кожному оці
ревно чешеш
вербові коси
незворушним поглядом
зоряним пилом
замітаєш сліди
цитати з євангелій
на білому аркуші
зимового парку.

2010

Під вічним тягарем життя важкого ноші,
Зігнувшись від проблем, іду в пітьму віків.
Ні всі скарби у світі, ані найбільші гроші,
Ніколи не замінять мені моїх шляхів.

Іду крізь вічну зиму, через сніги і гори,
Іду у ранню пору і в час сріблястих скронь.
Іду крізь вир стихії, де є журба і горе,
В дорозі зігріває лише душі вогонь.

Знайду свою дорогу до неба-небокраю,
Знайду свою вершину, що буде лиш моя.
Через роки і терня шляхи свої здолаю,
Які подарувала життєва течія.

Знайду свій шлях до того, хто долею обрАний,
І щастя храм збудую, нехай поможе Бог!
Хоч шлях, яким ітиму, для мене ще незнаний,
Та ми його з Коханим збудуємо удвох!
2001р.

У
щелепи
затиснула
Голгофа
немилий
та
холодний
брус,

за
мить
одну
до
катастрофи
«Звершилось!» -
вигукнув
Ісус…
14.03.10р.

І.Редчицю

Всі в житті ми, як самотні острови,
Ув оцій шаленій битві націй,
Чи ж засяють переможно корогви,
Якщо ми не схочем об"єднаться?

Ледь розвиднялося… Небо ще в зорях…
Снилось мені щось легке і прозоре.
Світлою тінню на темній стіні
Прадід, мов голуб, явився мені.

Був, як на фото в старому альбомі,
Прадід мій рідний, мені незнайомий.
Очі сміялись в ранковій імлі,
Руки зчорніли від плуга й ріллі.

-Правнуче, здрастуй,- він тихо промовив,-
Довго чекав я з тобою розмови.
Вчора ти предків сердечно згадав:
Добре зробив. Ти нам сили додав.

В пам’яті сила, що простір долає.
Та, що приходити в світ дозволяє.
Ми прилітаєм на хліб і пісні,
Щиру молитву, і думи ясні.

Дивно у вас. Вже не наша розмова.
Нова, чудна, перекривлена мова.
Гупають бубни. А пісні не чуть.
Бога не знають, і хліб не печуть…

Та крізь віки, крізь невіру, незгоди,
В сни ваші, правнуче, знову приходим.
Застерегти, захистити від бід...
Так повелося. Такий заповіт.

-Прадіду, любий, а що з нами буде,
Як у майбутньому житимуть люди?
-Людям, що вміють по совісті жить,
Воздано буде. Любов бережіть!

Хмаркою — зник. Не сказав. Та й не треба.
Знати майбутнє... Чи є в тім потреба?
Знати день смерті? Та як тоді жить?
Дні доживать і хвилини лічить?

Я ще подумав: ми владні над часом.
Рід наш безсмертний, коли тільки разом.
Ми - як ріка, що в МАЙБУТНЄ біжить.
Плин поколінь... А життя — лише мить.

Моя нене-Україно, милий серцю краю,
Чом так часто мою душу біль лютий проймає -
Коли бачу, як терзають нашу землю-матір
Й розпродати її хочуть вороженьки кляті?

Ворогами ж називаю не тільки чужинців,
Бо лукаве серце в грудях носять й українці.
Не відають грішні люди, що творять бездумно,
Бо хто руку власну ріже – хіба це розумно?

Зневажати власну матір синові негоже,
Бог карає за це дуже, забувать не можна.
Не живемо, любі браття, лиш одную днину,
Пам’ятаймо: всі ми разом, мов одна родина.

Шанувати треба ближніх, гідність не втрачати,
Бо ж виходим і вертаєм ми в одну й ту ж хату.
Вона зветься - земля рідна, ненька Україна.
То ж любімо й бережімо: вона в нас єдина!
1998р.

По стежках життя людських
Завжди біль крокує.
Серед нас нема таких,
Що його не чує.

Біль проймає нас тоді,
Коли щось втрачаєм,
Коли рідні у біді
Й виходу не знаєм.

Біль терзає душі тих,
Хто з дороги збився,
Душі підлих, ницих, злих,
З горем хто змирився.

Душі вбогих, злидарів,
Зрадників, нікчем,
Тих, хто з душами рабів,
І хто йде з мечем.

В осоружних брехунів,
Лицемірів, блазнів,
У гнобителів, катів
І у їхніх в’язнів.

Душі тих, хто впали в блуд,
Заздрісних, примхливих,
У безбожників і юд,
Гордих, нечестивих...

Біль для кожного із нас –
Наче справжній друг.
Він в житті людськім не раз
Лічить тіло й дух.

З віч зриває пелену,
Наче шкіру з тіла.
Душу зцілює людську –
Щоб не скам’яніла!...
1999р.

Де вороння і погари лихі,
Зросла калина юна при дорозі.
Ех, братчики!.. Передчуття глухі
вростали у серця в німій тривозі.

Лише моє співало ще зі снів,
А та калина, як моя дівчина!
Ех, братчики!.. Там ворогів і стрів,
І кров’ю запалала шабелина...

Калину посікли у тій борні,
І братчиків, що з кетягами болю
Вмирали так, як умирають ті,
Що люблять над усе життя і волю!

Тепер ви вітер, очі вам – блакить.
А я вернусь, я виховаю сина!
Ех, братчики!.. Йому тепер любить,
Росте для нього дівчина-калина.

Ця тінь так дивиться на мене,
неначе зупинився час.
Неначе бісектриса долі
зламала тонко шитий план.
Ця тінь крадеться тихим горем
у вечір наших сподівань,
народжених перед престолом
ранніх присяг і побажань.
Ця тінь витає сірим смогом
в повітрі нерозкритих мрій,
у просторі забутих Богом,
чи несказанних нами слів.
Ця тінь питанням проростає
про незавершену любов,
про час Голгофи у долонях
розділених чужим руслом.
Ця тінь так дивиться на мене
неначе я вже не живу.
А я усім своїм благанням
надії клапоть в Бога рву.

– Эти добрые люди, – заговорил арестант и, торопливо прибавив: – игемон, – продолжал: – ничему не учились и все перепутали, что я говорил. Я вообще начинаю опасаться, что путаница эта будет продолжаться очень долгое время. И все из-за того, что он неверно записывает за мной…

– И в этом ты ошибаешься, – светло улыбаясь и заслоняясь рукой от солнца, возразил арестант, – согласись, что перерезать волосок уж наверно может лишь тот, кто подвесил?...

Иешуа Га-Ноцри

…Тягнеться нитка, виткана ткалею-долею…
Слід крізь дрімучі ліси і безкраї поля…
Ти, що покликаний в сутінки аспидом-волею,
Знаєш, від чого здригнулося в яслах маля?...

…Ти, що глитав молоко, відригаєш отрутою…
Тридцять брудних тетрадрахм – поторгуйся, юдей!...
Правда – його! «Добрі люди» усе переплутали…
Істина – біль! Та чи БІЛЬшає добрих людей?...

…Ти, що шукаєш непізнану смертними істину,
Мовчки стояв під Горою, закутавшись в хустку…
Зрадити – легко! Бо ж завтра… Що ж завтра ти їстимеш?...
Їстимеш – істину!... Ти, боягузтвом оплутаний…

…Тягнеться нитка, виткана ткалею-долею…
Скоро Ріка, там зустрів ти пророка Івана…
Ти, що покликаний досвітки Господом-Волею –
Синедріон – відпустив… Не тебе – Варравана…

Кумпала Вір,
23.02.2010 року,
м. Хмельницький

У храмі молитвою білені стіни,
Молінням - іконостас.
Приходили ми і стояли камінні,
І сльози точили нас.

І дихали свічі, й від подиху гасли,
Як воїни від ножа.
А ми покаяння тримали, мов гасло,
Мов голими брали жар.

Намолені лики дивились іконно,
Вторили - і ми жили.
І нам ізгори посилали закони,
Звіршовані у псалми.

Сповагом приймаючи тіло смиренне,
Як усмішку на вуста,
У нас відживали затоптані гени
До істини, що проста.

Вставали з поклону, немов по затону,
У лаврах монастирів.
І в нас прокидалися звуки, як дзвони,
Не потребуючи слів.

2010

Никуда дороги не ведут.
Воля! Никуда не еду.
И повсюднообозримый путь
не украшу следом.
Все пути ко мне сошлись.
Царственна теперь — вершина!
Можно только вниз и ввысь.
Выбирай, раба Ирина!
Голубь веточку несет.
Ковчег — для других спасенье.
Выберу себе полет.
Выберу себе терпенье.

1997

Розлетілося сонце
На смужки тоненьких доріг,
Що ведуть всі до Божої хати.
Та знайти ту дорогу,
Що Бог лиш тобі заповів
Не у кожного вийде,
Прийдеться шукати.
Пошук той, як рулетка
Обманом кишить.
Знов дорога не та,
Знов бреду манівцями.
І розбита мов жбан
Терпелива душа
У потоках брехні
Непомітно розтане.
Де дорога моя
В небеса, озовись,
Дай лиш знак
Для зчерствілого серця.
Боже, зглянься прошу
І на нас подивись
Бо без тебе так важко
І сумно живеться.
По тоненькій дорозі
Іду в небеса
Крок вперед,
А три кроки зворотньо
І мабуть нам не стане
Цілого життя
Все чекає нас Бог
у хатині самотньо.

2009р.

Весна, насправді, - це стан душі,
Коли у серці не йдуть дощі,
Коли біль втрати в нім не щемить,
Як чуєш - щастя вогнем горить,
Коли згораєш - та не до тла,
Але не носиш у серці зла,
Як відступають усі страхи
І ти долаєш свої шляхи.
Коли літаєш на крилах мрій
І ти готовий завжди у бій -
В ім"я Любові, Добра й Краси -
У СОБІ ВЕСНУ ЗАВЖДИ НОСИ!

На березі ріки, в долині,
Між віковічних білих гір,
Як пам’ять древності, донині,
Собор возноситься до зір.

І час не владний над Собором,
Ані над золотом хреста.
У піднебессі неозорім
Сіяє нам його краса.

Тут віру предків люди свято
В своєму серці берегли,
Пізнали мудрості багато
І нам її передали.

Усім зневіреним вдихали
Вони надію у серця.
Тут люди наче прозрівали,
Пізнавши велич їх Творця.

...Та ось, покинули святиню
Усі, що тут жили віками.
Стоїть Собор самотньо нині,
Стоїть, всіма забутий нами.

Тому й сьогодні так бракує
Нам величі його, святого.
Лиш той в душі її відчує,
Хто зверне погляд свій до Бога.

І може з вірою прийти
До нього в мить розчарування,
У час журби і самоти,
В хвилини відчаю й вагання.

І привести своїх синів
До древніх стін цього Собору,
Згадати мудрість праотців,
Піднявши погляди угору.

Туди, де золотом хреста
Сіяє вся небес блакить,
Де віра в серці воскреса
І Боже слово в нім звучить...
1999р.

Мить без Тебе – втрачена,
День без Тебе – згублений.
Ти – любов небачена,
Ти – мій сон улюблений.

Ніч без Тебе прірвою
Є мені глибокою.
Шлях до Тебе міряю
Вічністю неспокою.

Як душі дозволити
Каменем зробитися,
Серце поневолити,
Горю покоритися?

Ще не все в нас втрачено:
Долю перемінимо
І любов небачену
Ще колись зустрінемо!

У світах самоти ми, мабуть, не одні –
Раптом хтось добре слово промовить мені,
Хтось пришле гарну звістку з далеких світів
І розвіє мій смуток, що в серце забрів.

Хтось молитву промовить за душу мою,
Щоби дух мій зміцнився в нелегкім бою,
А як ворог на мене піде із мечем –
В мить останню хтось завжди підставить плече...

Хоч тернисті дороги ведуть крізь життя –
Свою душу лиш вірою зцілюю я,
А ще - Друга словами, що сум прожене
І життя моє світлом осяє земне!

Біля водоспаду, у високих горах
З рук моїх живицю ти з коханням пив.
Пив і мовчки слухав, що вуста говорять,
Ти на них давно вже спокій свій згубив.

Я ж до тебе стиха, Любий, промовляла:
"Вже тобі від мене не втекти, повір!".
Я це говорила, хоч сама не знала,
Ти - для мене святість і мій шлях до зір...

Цілував ти руки, випивши живицю,
І вуста медові й очі цілував.
Нам співали гори повінчальну пісню,
Водограй, мов батько, щиро промовляв:

Хай не роз"єднає вас розлука й горе,
Хай не розлучають люди вас повік.
Де б ви не зостались - пам"ятайте гори,
Що дали вам щастя і безсмертя сік!

...Біля водоспаду, у високих горах
З рук моїх живицю ти з коханням пив...

Зарано йти, нам ще потрібно жити,
Нам треба ще до себе дорости!
Цей хрест, крім нас, нікому не знести,
Не вирвати душі і не змінити.

Лише такі – залюблені у світ,
Які вдихають волю повногрудо –
Вмиратимуть, та віритимуть в чудо,
На все в житті шукаючи одвіт.

Над прірвою крутою стоячи,
Як хижа смерть у вічі зазирає –
Недолі виклик завжди ми кидаєм,
Коли весь люд впокорено мовчить…

Нам рано йти!
Душі ще рано йти!...

Чим далі йду – тим більше скрізь могил,
Одні хрести – мовчазні свідки краху.
Де взяти мудрості, терпіння нам і сил,
Щоб вирватись з тенет безсилля й страху?

Чим далі йду – тим більше безнадій,
Зневіра душу кидає за грати.
І в серці вже немає навіть мрій:
Ніж жити так, то краще помирати.

Чим далі йду – то все коротший шлях
До рубежу, що вічність прочиняє.
В душі так важко вбити власний страх,
Коли надія в зародку вмирає.

А я все йду крізь темряву світів
І промінь світла в мороці шукаю.
Лиш мерехтить в очах від тих хрестів,
Й могильний холод в душу проникає...

До тебе, Господи, взиваю
І сподівання щирі маю –
Що Україна вільна буде
Від лицемірства і облуди,
Від бездуховності й зневіри
Людців, душею зачерствілих;
Від злої долі та безправ’я,
І тих, які завжди лукавлять;
Від нетерпимості і зради,
Ярма грошей, полону влади;
Від фарисейства лже-героїв
І збайдужілості людської;
Від тих, хто дух вкраїнський нищить,
Забувши все святе та вище,
І наче круків хижа зграя
Вкраїну навпіл розривають,
Розбрату сіючи в нас зерна...
Від всього зла, всієї скверни
Зціли, Всевишній нас Владико,
Щоб вільним став народ великий!!!

У всі часи між нами жили Юди,
Не зайди, не чужинці – земляки,
Заручники лукавства, лжі й облуди,
Що відробляють зради мідяки.

Немає в них ні честі, ні сумління,
Продати й матір здатні за гроші.
Не знають, що у зради павутинні
Не віднайдуть поживи для душі.

Не є герой христопродавець Юда,
На нім довіку буде кров Христа.
Хто зрадив раз – до скону зрадник буде,
Така у світі істина проста…

Сумні часи, на жаль, ми маєм нині,
Між нами повно зрадників й нікчем.
Але є й ті, які свою Вкраїну
Не зможуть зрадить навіть під мечем!

Ми - сильні духом, здатні за Ідею
Іти до бою, з вірою, вперед.
Відстоїмо святу нашу Ідею
Й життя достойне завтра оберем!

Чому душа так боляче болить,
Стикаючись з життям цим очі в очі?
Вона мов з тіла вирватися хоче,
Тамуючи за світлом ненасить.

Вона торкнутись прагне вічних істин,
До котрих люд давно вже збайдужів.
І лиш у мить – зі смертю на межі –
Від скверни й зла душа себе очистить.

В житті чи в смерті більше переваг?
Допоки тут ми – це нам не збагнути.
Та лиш душа, любовію діткнута –
Щаслива буде тут й на небесах!
2009р.

Ні, не вдасться втекти від жорстокості днів,
Від життя, що так міцно тримає.
Не позбутися їхніх болючих обійм,
Що в лещатах мій дух затискають.

Не сховатись мені від журби-самоти,
Не втекти в далечінь неозору.
Не так легко позбутись життя гіркоти.
Ще не скоро, не скоро, не скоро!

Не втечу ні від себе, ані від життя,
Ні від болю, що душу згризає.
Чи є сенс, щоб боятись свого майбуття?
Страх лиш силу в людей забирає.

Та, на жаль, не втекти і від власних страхів,
Що, мов круки, кружля наді мною.
Я ж втікаю у світ своїх марев і снів
І зціляю в них душу маною...
2000р.

На церковні хрести із вікна
Поглядає душа крізь туман:
Порятунку жадає вона
Від образи людської і ран.

Зазираю у неба блакить:
В піднебесся сягають хрести.
Голос Божий тут вічно звучить,
Наші душі бажає спасти.

Тихо голос з небес долина,
Та у серці відлуння, мов грім.
Він звучить, як чаклунка-весна,
Помагає прокинутись всім.

Він звучить, як ранкова земля,
Мов глибінь у морської води,
Промовляючи Боже ім’я,
Відвертаючи нас від біди.

Він звучить різнобарв’ям тонів,
В нім мелодії всі й голоси.
Це – неначе всіх янголів спів
І відлуння святої краси...

З-під небес Божа ласка зійшла,
Я готова їй серце розкрить.
Порятунку волає душа,
Голос Божий для неї звучить!
2001р.

(Валерію Войтовичу)

…Блукає білим світом осінь золота…
Мокоша-Мати хліб-вино збирає в кошик…
Перун дощами кропить села і міста,
І я багатої весни в Дажбога прошу…

«…А ти накрий мене своїм святим крилом…
А ти накрий мене святим Покровом білим…
Ти огорни і відігрій мене теплом:
Нетлінну душу, сущий дух і тлінне тіло…»

…А десь на Січі козаки, зібравшись в Круг,
Болотом вибілять чуприну отаману…
О, як давно я не підтягував підпруг,
У коней наших, білогривих і буланих…

…І я засну, і в мене буде дивний сон:
Йде перший сніг, а серед поля Діва боса
Із немовлятком на руках, немов з ікон:
Мокоша з Хорсом на руках, простоволоса…

Кумпала Вір,
14.10.09 р. м. Хмельницький

Ти, моя люба, довго спала,
Тепер прийшла в моє життя.
І з моїх віч нарешті спала
Прадавня темінь забуття.

Ти двері в світ мені відкрила,
В якім не була я ні раз.
І я душею, мов на крилах,
Літаю там крізь простір-час.

Ти надихаєш на творіння,
Бентежиш душу мою й кров.
А я корюсь твоїм велінням:
Берусь за ручку знову й знов.

Не раз не чую місяцями
Поезій пристрасних твоїх.
Та ось ти поряд, й мов до тями
Приходжу знову я від них.

Тепер ми рідні, наче сестри.
І навіть в мить, як я сумна,
Твої вірші, немов оркестри,
З висот небесних долина...
2000р.

Місячне світло дивним промінням
Землю покрило, мов злилося з нею.
Нас поглинають нічні сновидіння,
Плоть розділяючи нашу з душею.

Сяйво його обіймає планету,
Дивні світи виринають довкола.
Місяць заманює нас у тенета,
Чарів його не позбутись ніколи.

Ми відчуваєм, як силу незриму
Нам в повнолуння хтось наче дає.
Кров закипає у жилах нестримно,
І чоловік, мов примара, стає.

Що диво-світло вночі з нами робить?
Цього напевно ніхто ще не знає.
Місяць нас в світ таємничий заводить,
Двері в незвідане нам прочиняє.

Часто живемо й не знаєм самі,
Хто ми такі і чого ми бажаєм.
Може, себе віднайдемо в пітьмі,
Власне призначення врешті пізнаєм?

Може, знайдемо в країні тіней
Те, що бракує в реальному світі?
Може, загадки землі і людей
Місячне світло поможе розкрити?

Накотилася ніч, дивних марев пора,
Ніби й сон мене мав вже зморити.
Та жорстоке безсоння, неначе мара,
Знов не хоче мене залишити.

Мов якесь божевілля: рояться думки
І свідомість багаттям палає.
Наче струмом пронизує душу й кістки –
Це безсоння мене розриває.

Я бажаю покинути це вигнання,
У яке мене ніч заточила,
І поринути в сни, де, немов вороння,
Мої мрії літали б на крилах.

Я бажаю втекти від жорстокості днів,
В ірреальні полинувши сфери.
Від безсоння втікаю до кращих світів
І у снах відчиняю в них двері...

Лиш той герой, який своє життя
Без страху за вітчизну покладає.
Лиш той поет, який всі почуття
На волю з серця-клітки випускає.

Лише герой на зло всім ворогам
Зуміє шлях тернистий подолати.
Лише поет простим для нас словам
Безсмертну силу й мудрість може дати.

Лише герой готовий йти на прю
Зі світом зла й ніколи не скоритись.
І лиш поет промовить: ” Я згорю,
Щоби у власних віршах відродитись!...”.
1999р.

Вдихає літо на повну силу
Духмяні квіти, цілющі роси...
Та сумом серце знов оповило,
Час заплітає журбу у коси.

Вдихає літо на повні груди
Безодню неба в зірках печальних.
Від сну важкого мене розбудить
Відлуння дзвонів у мить прощальну.

Вдихає літо мої тривоги
На повну силу, на повні груди.
Такі невтішні мої дороги,
Бо шлях без Тебе веде в нікуди.

Вдихає літо мою зневіру
І почування непроминущі.
Моя печаль не знає міри,
Бо… я люблю Тебе ще дужче !

Щодня бачим стільки облуди –
Серця мізерніють, мабуть...
Лукавством заражені люди
Без честі й сумління живуть.

Ще вчора чесноти великі -
Сьогодні струхнявіли вщент:
Ось знову моральний каліка
Продав рідну матір за цент.

Ось друг тяжко б’ється у груди,
Клянеться про вірність свою.
Він завтра ці клятви забуде
І зрадить найпершим в бою.

А ось той, хто влади заради
По трупах іде до мети,
Забувши батьківські поради,
Довіри спаливши мости...

Ніколи великим не стане
Той, в кого мізерна душа –
Ціною лукавства й омани
Ще слави ніхто не досяг.

Ніколи дорога облуди
До Правди вершин не веде.
Чоло лицемірного юди
Вінець переможця не жде!

Буває, настає хвилина німоти,
хвилина милування першотвором.
Тоді мене божественно світи
від слів звільняють легко. Й скоро
вже розумієш мудреця рядки,
що споглядання — то буття найвище —
без збудження і без напруження думки.
Де спробуєш гармонію знайти ще?
Мистецтво тонке — розчинити дух
І тіло у пилку квітковім,
щоб гомін крові грішної ущух,
щоб припинилась пульсу буйна повінь.
І з пелюсткової роси — зіницями комах —
захопленим мовчанням світ любити.
Або, як птах, з душею на крилах
злетіти і склепіння хмар розбити,
не боячись падіння із-під хмар...
Ось так себе творити у живому!
Вдихати заходу прощальний жар
на повні груди — до утоми.
А вранці десь прокинутись в стеблі,
в пелюшках бруньки на бузкові...
І пилом вкриються папери на столі
й слова на них, бо необов'язкові
рядки віршів, що сплетені із мук.
Частіше дозволяй собі свободу
від примусу поезії із рук...
Дивись, листком останнім падає у воду
душа
кленова...

1989

(Диптих (грец. Δίπτυχος «складений удвічі») – термін, що найперше вживався греками і римлянами щодо табличок для запису (записних книжок), що представляли собою дві дерев'яні, кістяні або металеві дощечки, з'єднані один з одним)

Табличка 1:

…Ці двоє зустрічаються завжди –
Стара карга і зовсім юна панна…
Дві протилежності терезів: «Йди…» й «Зажди…»
Велика пря – анафема й осанна…

…У цьому стрітенні – ненависть і любов…
Непримиренність. Світ і Всесвіт. Чорне й Біле…
Снігур останній, що на білому, як кров…
Найперша ластівка із синьо-чорним тілом…

…І може бути так, що загримить,
Завиє вовком в хащах лютий-громник…
Вода затопить всі пороги і хороми,
І баба з дівкою зустрінуться на мить,

…Щоб освятити воду й запалити,
Від грому-зимобору квітку-свічку…
І воду ту святу, як кров, пролити,
Щоб із вогню й води створити Світло…

…Ці двоє зустрічаються завжди,
На берегах замерзлого Йордана…
Карга Яга, що знає всі сліди,
І юна Леля, що каргою скоро стане…

Табличка 2:

…Вмирав у храмі старець Симеон,
І Сина Божого уздріти щиро мріяв…
Молилась Анна за затоплений Сіон,
Єрусалимський храм очікував Марію…

…Вона принесла сина в Храм в день сороковий,
І Симеона відпустив Владика з миром…
Тут суть така: Старий Завіт, що зняв окови,
Завіт Новий, який приніс Ісус, як вирок…

«…Спаситель Світу, що прийшов в людському тілі…»
Про це розкаже Анна всім в молитві й пості…
Горять свічки в людських долонях, жовті й білі…
Ікони плачуть і не тліють тлінні кості…

…З тих пір минуло безліч зим і безліч весен…
Багатство – зовні, але в душах – тьма і злидні…
Для того й «стрітення» - збагнути і пронести:
«Багатство світові завжди давали бідні…»

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
14-19.02.2010 року

…У всьому – я. У всьому – ти. У всьому – Бог.
У всьому – ключик золотий для тих, хто вдвох,
Від Коляди до Коляди, рука об руку,
Навіки разом… В суєті і у розлуках…

…В усьому – ти. В усьому – я. Господь – в усьому.
У цьому радісному дні, у сонці цьому…
Трава зійде, почнеться дощ чи сніг розтане –
Невпинне коло: від Йордану до Йордану…

…У всьому – ми. У всьому – мир. У всьому – Слово,
Що проросте або розквітне від Любові…
Життя, це казка, переказана для двох:
У всьому – мир. У всьому – ми. У всьому – Бог.

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
19.02.2010 року

Я не вірю у те, що Коханий помер,
Він у серці моєму живий дотепер.
Наче просто пішов, не сказавши, кудись,
Прийде час, і зустрінемось знову колись.

Я вдивляюся нині у неба блакить,
І душа моя знову до Нього летить.
Знаю я, що Він поруч, що десь при мені,
Бо щоночі приходить до мене у сні.

Я вдивляюся знову в небесную вись:
“Мій Коханий, з далеких світів відізвись!”
І до мене відкликнеться Любий згори,
Донесуть його голос до мене вітри.

І краплини дощу, що на мене впадуть,
Його ніжність і ласку мені принесуть.
Наче Він, обійме промінь сонця мене,
І в солодкім цілунку зіллємось в одне.

Я не вірю у те, що Коханий помер,
Бо ми з ним поріднились ще дужче тепер.
Розлучити недоля зуміла тіла,
Але душ розвести все ж вона не змогла!

Крізь буревії й долі терня
Іду, долаючи свій путь,
Навколо мене зло та скверна,
Людської зради каламуть.
Іду незнаними шляхами,
Лиш небо синє наді мною,
Колюче терня під ногами,
А за плечима – міх з журбою.
Іду на голос, що лунає
І кличе в далеч невідому.
Там, де весна завжди буяє,
Там, де забути можна втому.
Несу тягар свій за плечима,
Мандрую вперто, без упину,
Щоб скоро власними очима
Побачить край, в якім спочину –
Де благодать й любов є Божа
І де душа радіє кожна...

Як скаже світ - ти крихта у мені!
Йому повім: душа моя - безмежжя,
Йдучи вперід - не знаю я обмежень,
Згораючи - воскресну знов в огні...

Я - крихта, без якої бракне світу
І сили, і потуги, і снаги,
Я - крапля, без якої береги
Ріку життя по вінця не наситять.

Я - нота, без котрої не складе
Маестро душ гармонії в акордах...
Так, крихта я - та впевнена і горда,
Яка до зір крізь терня все іде!!!

Пітьма скрадається з екрану,
Байдужість душі занедбала,
І всіх нас модифікувала -
Жуємо жуйку і рекламу.

Байдужості в порожні очі
Жбурну я світло кришталеве.
Звалю конструкції сталеві,
Що вивергають морок ночі.

Ось так, у латах Дон-Кіхота
Я розпочну свою роботу.
І хай не тішаться зухвало,
Що одного мене – замало.

* * *

Асоціації на
“Страсті Господа
Нашого Ісуса Христа”
(укр. комп. Олександр Козаренко).
Страх і холод,
Що шматують душу,
і болем тріскає
Земля під ногами...
Невірні!
В страсі і бруді.
Полишаючи праведного,
В пустці молились.
У холоді...
Самотньо...
Пусто...
Смерть виголошує Істину!
...

Всі дзвони Надії
Переповнені болем.

Колись у небуття навіки я піду,
Зринатиму лиш в спогадах краплинами дощу.
Безмежність всесвіту мене поглине враз,
Бо в світі цьому править всесильний завжди час.

Життя моє погасне, мов вогонь,
І серце перестане гучно битись,
Тепло не вийде з моїх вже долонь,
В очах промінню більше не відбитись...

Багряний захід сонця на схилі мого дня
Принишкне і згадає про все моє життя:
Про друзів і про рідних, про дім, в якому жила,
Про тих, кого всім серцем в житті своїм любила.

І дзвони церкви, де хрестилась,
Згадають душу мою грішну,
А дім, в якому народилась,
Коли піду, вже стане іншим.

З роками стане вулиця старою,
Кого любила - тих уже не стане.
Лиш в сад родинний за туманною стіною,
Сумуючи, душа моя загляне...

А я піду, не візьму в путь нікого,
Залишуся одна, як і колись,
Лише птахи співатимуть в дорогу,
Душа ж летітиме у неба синю вись...

Ніщо моя душа не забуває,
Вона є вічна, тіло ж - тільки тлінь!
...Я вже пішла, лиш птах все ще співає
Хвалебні гімни сонцю та землі...
1998р.

Споконвіків ми тут несли свій хрест.
Іще з трипільських веж, крізь лихоліття
Вростало в землю, вилось до небес
Мого народу мозолясте віття.

На рідній мові тисячі років
Ми плакали, молились і співали.
Немов добірне зерно засівали
Вкраїнське слово у ріллю віків.

Чому ж сьогодні в нас переважа
Імперський рик північного ведмедя?
Бентежить слух говірка та чужа,
Згина мене аж до земної тверді.

Я підіймусь. І стану я на прю
Сторуким велетом, і стоголосим словом!
Піснями предків небо підіпру.
Ти ще розквітнеш, рідна моя мово!

Дійде від німоти, від юдолі, коли
яничарами звикло ставатимуть діти, -
ви повстанете знову. - О, благослови,
Боже, тих, чия путь - Україні служити!

Дійде злої біди. О, звичайно, не ви,
вороги зворохобляться зводити квити.
Шепотітимете: - Боже, благослови
Тих, що здатні ворожі серця усмирити!

Дійде і до стрільби, і осягнете ви,
що не так умирати - страхітливо жити,
Батьківщину віддавши... О, благослови,
Боже, тих, що зуміють дієво любити!


2010

Ти тримаєш у руках своє життя.
Завжди ціни і відчувай його буття.
Завжди присвячуй і втрачай
З новим натхненням на душі.
Себе вирощуй й віддавай на цій землі.

2007, Бердичів