Розбий навік в собі невір'я,
Не розгубись на віражі.
Виходь з вогню гріха й повір"я,
Зламавши розбрату ножі.

Розбий ущент! Розвій по вітру,
Хай пропаде навіки слід -
Усіх навчителів нехитрих,
Що топлять в ложці білий світ.

Високе небо над тобою,
Бо вже прийшла твоя пора.
Мандруй із піснею дзвінкою,
Та повертайся до Дніпра.

Чи розминешся ти з брехнею?
Чи попадеш до неї в бран?
Прошкуй колючою стернею,
Та не зарий в гріхи талан...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997),
нова редакція.

Я люблю велику тайну
Тихих, зоряних небес.
І в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес.

І прозріли серця очі,
І розкрилися вуста.
Я побачив серед ночі -
Сина Божого - Христа...

І хоч я щасливий нині,
Не забуду дні тривог.
Усміхнеться Україні -
Милосердний, браття, Бог...

Тож любіть велику тайну
Тихих, зоряних небес,
Бо в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес!

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Десь, за недопитою чаркою за перерозподіл світу
та заздалегідь переходу бажання в палке лібідо,
де зліва – завмре наболілим, знайомим аж до крові, справа –
спрагою долонь – лопотіти, зникатиме відлунням браво.

Там розгорнулась, мов білий прапор, моя невпинність,
та дегустую, те недолите на сіль та винність.
Як не дивився – себе не бачив на місці лобнім
в сорочці сніжній чи в балахоні з мечем оздобним.
А небо низько, мов на колінах, і тягне соки
із річки щастя по краплі віри по окостоку.
Як дьогтю бракло для брами раю, щоб не рипіла –
в душі копальню за ним нагнувся у робі тіла.
Комусь до діла – аби рипіло, та не остигло,
аби не в яму, аби не в чорну... і Бог не вигнав
де світ за очі себе ховає, а зорі в тернях,
де все нерідне та одиноке і я – мізерний
розвів руками, повів плечима, перехристосив
всіх тих, прибитих i відгорілих в пекельних стосах,
i тих, хто били та прибивали, вогні спускали –
хортів голодних, що в небо гнали по зубоскалах,
бо плаха струхне, а попіл здмухне зі стосу тризна,
і знову чиста понад землею висить білизна,
висить і сохне аж доки треба, аж доки кара
ще недоспіла у громі й блиску. Мов недогарок
від свічки, стліє у веремії вірша багаття,
роздали ролі – бліду сорочку і меч для ката.
Спадай – жахайтесь, січи – бо дане у руки право
укоротити комусь по плечі, собі – во славу.
Такі то справи, такі забави, що й гріх збагнути,
як землю крутять, та не заглянуть – як тут по суті.
А тут господньо, як має бути – дороговкази,
наліво – коле, направо – колом, до неба – разом.

Ось де вони, міцні глаголи, розчавлені неначе грона –
нектар терпкий та оковитий в посудинах судин холоне.

31 Серпня 2009

Коли прийду - тебе тут вже не буде.
Не буде запаху, тепла, прощальних слів.
І зникнуть спогади, думки...
Лиш тільки шепіт
Моїх облуплених схололих стін
Ще нагадає -
Ти тут був учора.
Ти щось хотів сказати, та не зміг.
Забракло слів, забракло духу, нот забракло...
Твоя ж душа благала відпустить.
Я відпущу, ні-ні, мені не складно.
Я її викину в одчинене вікно,
Як зім'яте цієї ночі простирадло -
Нехай летить, мені вже все одно...

Кожен день я бачила твої очі,
А зараз я їх уявляю ...
І ці мої безсонні ночі
Скоро приведуть до краю...
Незнаю чому так сталось,не питай,
Мене ти тільки не проганяй.
Я тону як бачу тебе,
А як посміхаєшся мені - я плачу,
Я мрію, щоб це була любов,
А ти напевне думаєш інакше...
Я хочу побіжати за тобою,
Схватить плече, сказать "Прощай",
Та тільки вириваються три слова,
Які вже так відомі...

2009 рік

Мне страшно
Моя жизнь от тебя зависит
Раскроешь ли объятья
Или ты припасла для меня нож
Всегда на чеку, красные глазища
Я – сам себе сторож

Но время
Придёт, мне придётся уснуть
Ты однажды захочешь спать тоже
Крепко
Руки твои я возьму
И положу их в свои ладоши

Чого всміхаешся мені
Нечиста, темная потворо
А ще являешся у сні
Жадаєш розуму покори

Невже душа моя сліпа
Втамує твою хтиву спрагу
Чи переможеш ти, хтозна
Чи я отримаю звитягу…

«я» є спасіння душ слабких
У світло-янгольському вбранні
Розкольник вірувань хитких.
Полегшую Земне страждання

«я» той, хто плаче, мов дитя
Щоб жаль накликати на себе
Й не потребую каяття
І молитов нестерпний шепіт…

«ти» хлань, що кинеш на узбіччя,
Жадано довго сміючись.
І в час відходу в потойбіччя
У пеклі душу спопелиш

Одеж «твоїх» – лиху оману,
Фальшивий плач – облудний біль
Від ока прихистиш старанно
Від серця не сховаєш гниль.

18.01.2008

Кохання птах
Твої поранив груди,
І кровоточать почуття -
У простір линуть,

Та пильна будь –
Бо хижий вітер зради
В відкриту душу
Дме підступно,

Шукає рану ту,
Він поряд виє,
Що очерет надій
Хитає пружно…

Не будь відкрита
Людям, їх любові –
Вона крихка,
Зрадлива, жалюгідна

Тут тисячі
Скалок колючих зради
Втинаються у серце,
Ріжуть єство біллю,

А рана ниє,
Сумніви стинають,

Аж ось,
Підбитий птах любові
Тихо гине –
Ти помстилась,

І сльози лишень
Капають на крила
Та сіль туги
Ті рани гоїть …

***

25.07.09

***

Душа неприкаяна ходить по Раї,
У вічнім Раю вона раю шукає,
Згорьовано сльози ковтає гарячі:
Вона у раю, але Раю не бачить!

Молитву свою надсилає до Бога,
А та зависа, не знаходить дороги.
Слова замерзають в прозорі градини,
Що впавши із неба, шмагають по спині.

До неї спускається Ангел-Хранитель,
Щоби, горопашну, крильми захистити,
Та пір’я цих крил, що м’які, як з туману,
Мов леза нагострені, бідную ранить.

За віщо покара, у чому провина?
Чому ця душа так страждати повинна? –
Біда її в тому, що в райську обитель
Із пеклом у серці вмудрилась вступити.

Вона була чиста, вона була гожа.
Як трапилось теє, як бути так може? –
А все це тому, що, блукаючи миром,
Душа ненароком утратила віру.

Побачивши всюди обман і облуду,
Вона поступово зневірилась в людях.
Коли ж довіряти всім їм перестала,
То й віри у себе залишилось мало.

Як в себе не віриш – то вірити в кого?
Так в серце вросла недовіра до Бога:
”Наскільки я грішна, чи варта я Раю?
Чи Бог пожаліє, чи Бог не скарає?”

Ці сумніви спрутом її обплітали…
Ввійшовши до Раю – його… не впізнала.

***
О, як би всім нам поскидати ці шори! –
Рай тут, на землі – не в небесних просторах.

Зробили ми пекло із нього відмінне,
Та в силі змінити ще все докорінно.
Земля знову стане вселенським Едемом,
Як віру у себе самих віднайдемо.

Солнце -- желтый жернов
жертвует своей жизнью...
Собран закат рожью
в пору вечерней жатвы.

Вітер тепло коливає,
Твоє серденько бажає,
Почуття що не згасає,
Та щоночі зігріває.

Ніжність квітка полум’яна ,
Вірність деревце рум’яне,
Дружбу можна ж порівняти,
З скелею що не здолати.

В очі б’є краса прекрасна,
Ти сьогодні зірка ясна,
Настрій твій немов погода,
Лиш незмінна твоя врода.

Я росту, вже не дитина,
Біль, розлука за плечима,
Погляди не ті туманні,
Що були тоді востаннє.

Це життя мене навчило,
Хоч і трішечки побило,
Я тепер загартувався,
І в дорослий світ подався.

Там немає просто так,
Щось на завтра, аби як,
Там для мрій немає часу,
Бо в житті нема запасу.

Тяжкі часи спіткали Україну,
Сім ворогів,немов тих сім мечів
Прошили серце рідної країни
Життя забрали в дочок і синів.
Та не зламати їм душі народу,
Не відібрати віру у Христа
Коли такі як Миколай Чарнецький
Із радістю несуть свого хреста.
О,любий отче,владико Миколаю,
Ти добрий приклад українцям всім,
Ти молитвами до Матінки Святої
Приносиш радість й щастя в кожен дім.
Дозволь Тебе нам щиро величати
І прославляти в Господі повік,
А тебе просим нас благословляти
В здоров*ї й радості прожити нам свій вік.
Ти упокоївся й став зіркою на небі,
За твої подвиги Господь нагородив-
Допомагаеш ти усім в потребі,
Коли б і хто Тебе не попросив.
Світися,Славна Зірко України!
Молись за нашу Церкву і нарід
І будь від злого Ти нам охорона-
застерігай нас від гріхів і бід.

Слово. Світло. Земля.
Люди. Час. Пітьма.
Життя. Допитливість. Війна.

Ворожнеча. Крик. Постріл.
Люди. Кров. Розстріл.
Вітер. Пустеля. Кості.

Затишшя. Бідність. Тривога.
Страх. Безумство. Дорога.
Вихід. Бог. Засторога.

Диявол. Розпуста. Влада.
Бездушність. Тіло. Зрада.
Кара. Загибель. Нарада.

Боротьба. Смерть. Кінець.
Людина. Хвороба. Старець.
Світло. Порятунок. Отець.

Китаева пустынь оберни меня в устье,
Укроти мою сладкую слабость,
Обними мою младость,
Усмири мою радость,
Облепи меня влагой,
Побей меня правдой,
И поверь моим вкладам.
Я хочу быть со всеми ладной,
Ладной лодки привязывать к пристани и беречь чужие весла-
богу ведомо повезут они ли вновь.
Китаева пустынь убей меня в пустоте моей.
Демонов бред в ушах убей веслами.
Убей во мне стук гнилой крови и гниль полов в помыслах попали.
Не на крови мне дай поклясться,но из крови убитых в терроре высмотреть имена убийц.
Дай мне быть в тот же миг там где мои побратимы.
Где мои побратимы не мир познают,не девушку,а войну.Дай мне мысленно в пуле, жизнью пули, в чужих Палестины,Ирака.Афгананистана,Грузии встревать.Но докудова точно знать.И когда будет бойне конец-тоже знать.
Дай мне, пуле, в мертвом забыться,за него помолиться и прославленной быть,не найденной в теле жадном до зрелых дней.
Дай мне упасть в награды в теле деименненном,деобособленном,вобщем лишенном.

ти хто рибу ловив для смерти
а потому людей – для життя
ні не книжник не вірник впертий
вже до страху нема вороття

вищих символів мова… темна? –
не для тебе – ти вивірив Ним
силу віри і міцність верви –
Ним Єдиним – навік Живим

Він сказав – ти Мене мій Петре
тричі зрадиш – і це збагнеш
ледве півень запіє втретє…
страшно Господи – не бентеж!

думав – Кіфа – твердий мов криця
вірив – витримаєш усе
та спокутуєш власну ницість –
страх зізнання – мов щур гризе

Він пробачить тебе бо любиш
і підтвердиш любов каяттям
на хресті не заради згуби –
для життя

Мне не простить себя за Бога.


И страшной местью не упиться.
Ведь он мне так неутомимо долог.
Ведь я его нащупала на теле мирозданья.
Ведь я его отверстые глаза,залила копотью греха.
Мне он приходит всюду на пути.
Я вижу,как устал он от поклажи.
И как звенит его молва.
Мне он являлся всюду на пути.
Но я спешила и не знала.
Не стала время тратить на него.
Скажите, кто не думает:мы знаем бога и не идет вершить дела,совсем не помня для чего.
А вот теперь скажите как найти-любовь,которая лежит в гробу отрады.
И чем сильнее блещет радости забрало,
Тем все быстрее свет уходит в никуда.
И я в своем бессилии пропала.
Но не пропал мой божий дар.

(избранное из цикла)

1.
Мой отец знал что такое надел земли,
что такое родство и ломоть хлеба,
но не видел снов.
Моя мать знала, что такое праведность,
но не знала,
что такое счастье.

А мне нравилось
со всей детской страстью
бродить босиком по пыли
и видеть небо.
Но никто из нас не знал, что такое любовь.
2.
В запахах трав
и в биении вен -
грех.
В буквах лозы виноградной на тёплых камнях стен –
грех.
Стать флейтой для ветра
и, сбросив одежду,
завернуться в жаркий солнечный мех -
грех.

Ваше золото, страсть и презрение -
тлен.
Ваши площади, рынки и храмы -
тлен.
Ваши цари и небесные мытари -
тлен.

4.
Сам Господь говорит им в уши,
у них много детей и овец с шерстью белой,
и на всё есть цена - на хлеб, на чудо, на кровь...

Но когда я прохожу по улицам,
они смотрят мне вслед
и сладострастно щурятся.

Они судят меня за продажность - и мне прощения нет.

Но это я покупала их душу,
Расплачиваясь телом.

Это я покупала любовь...

5.
Мы - разные.
Но даже у мытаря каменноглазого
есть дверца
в сердце.

7.
Когда я танцую на грязных полах харчевен,
и лампа с дешёвым маслом чадит, угасая,
ложатся мне под ноги цветные камни Ниневии,
и звезды другого неба сквозь рваную ткань проступают.
Когда от жажды сквозь почву
приподнимается
Земледержица-Черепаха,
ртом беззубым кусает пятку босую,
и прячутся мне под юбку
от зноя
полдневные тени,
то трещины в письмена
я пальцами ног дорисую
и взглянет
сухая земля в небо
ликами Древних.
Их губы живые,
я в небо вопьюсь без страха,
и накренится белёсого неба чаша,
и воды обрушатся,
и напоят Черепаху,
а с нею напьются и люди,
а также ослы и пашни...

9.
Как улитка свой дом, влачу за собой пустыню...
Люди кругом промятым... куда мне...
под босыми ступнями пепел так ласково стынет.
Идёт презабавное время -
Время разбрасывать камни.

Камню не падать орлом или решкой,
С легкой руки у камня пути просты.
Отче, послушай, если Ты сам безгрешен
Кинь в меня камень - Ты.

1998-…по нынешний момент

Ти хочеш бути більшим за небо,
що не має краю,
але небо - у тобі.

Ти хочеш бути сильнішим за мене,
але проходиш наскрізь.
Бо як тіло твоє в мені,
так діла твої крізь мене у цьому світі.

Я - це пісня. Почуй мене.

І коли земля хоче бути -
я стаю травою.
І коли вітер хоче бути -
я стаю сопілкою.
І коли я хочу бути -
я іду до тебе.

Я - це пісня. Проспівай мене.

Чи не марно кликати тебе,
жбурляючи скалки Імені
у криве дзеркало цієї землі?
Чи не смішно будувати себе із відлуння?

Але ми - вуста Бога,
що кажуть «нехай буде».

І якщо камінь є в твоєму світі,
а ти-в його,
то чи не єдина мова у всього?


Світ - це пісня. Склади ії!



(листопад 1999, 2 квітня 2000)

Сонм невостребованных мыслей
Наружу рвется из тюрьмы.
Поэта не смогли возвысить
Всего лишь блестки в стане тьмы.
Но что поэту возвышенье,
Коль глухи люди к голосам,
Зовущим мыслить? Век ’тупенья.
Покрытым плесенью строкам
На желтых пагубных страницах
Готовы зрение отдать
Читатели. На глупых лицах
Не бродит дум глубоких рать.
И что ломиться в толщи камня,
Объявших скудные умы?..
Но я продолжу мыслей пламя
Бросать из узких стен тюрьмы.

“Гать будуйте кріпку і високу…”
Б.Лепкий)
…Кидаю слова...
Стою і кидаю у грунт живі слова,
Немов ратай руде зерно у спраглу ниву...
Дивлюсь на схід і прислухаюсь, мов сова:
Чи дихає рілля, чи буде диво?...
Надіючись на те, що дух зерна,
Між скиб ріллі, де все життя моє,
Розбудить юна дівчинка Весна...

…І те зерно, поставши в стебла і колосся,
Напившись сили Сонця в сіножать,
Почувши дзвонів голосних многоголосся –
Постане в гать!...

…Постане, щоб спинити грізну повінь...
Постане, щоб збудити внуків знову!..
Щоб пам’ятали ми прапредків славних слово…
Щоб не забули ми на смак своєї крові...

…А я стою, дивлюсь на схід і тихо слухаю:
Пітьму просторів, круговерть подій...
…Орю...
Впрягаюся в ярмо – і землю рухаю,
Та дзвін гуде, як і колись, тривожно:
- Ді-і-і-й!...

- Вставай! Вставай! Великий і малий!
Бо землю боронити треба вміти,
Щоб не прокляли нас з тобою наші діти,
Щоб ми з тобою у багні не зогнили!..

…І, через гамір, шум, біду і рев скажений:
- Будуйте гать! Будуйте гать! Будуйте гать!..
А поміж внуків і дідів і я, блаженний,
Метаю слово своє в гать ту, як печать...

…Слова мої впадуть униз, немов насіння,
У каламуть води, на саме дно...
А звідти, завдяки майстрів умінню,
Зведуться в мур: каміння, глина і вапно...

…А що, як стане диво, й жовті стебла,
Ті, що впадуть на чорну землю в сіножать,
З самого споду піднімуться в грізну греблю,
Й постануть в гать!..

…А від словес моїх, немов від муру греблі,
Відступить з шумом в океан ворожа хвиля!..
І стануть води каламутні тихі й теплі...
Невже не пропадуть мої зусилля?...
І так, як мур товстий просте вапно скріпляє,
Слова скріплятимуть в основах те насіння,
Яке, як богатир, з води зростає,
Бо муром тим нові проходять покоління...

…Слова – наріжний камінь, а на ньому,
У травах і квітках – висока гребля:
Тінисті липи, що знімуть смертельну втому,
Яскраві квіти і хлібів златаві стебла...
І безтурботні хмари на блакиті,
До них тягне свій стан тонкий струнка тополя…
Щасливі діти – галасливі, вільні, ситі,
І двоє душ – він і вона, посеред поля…

…А десь далеко, грізне море, в скали вперте,
Годує хвилю ненаситну жовтим соком…
Тому, живіть і до самої миті смерті,
У праці щирій відкривайте своє серце,
І –
Гать будуйте, кріпку і високу!...

Кумпала Вір,
22.10.-03.11.2007 року, м. Хмельницький

В кругу хороводов седых облаков
Усталое солнце седеет луной
Забыв обо всём, теряют покой
Беглые птицы в дороге домой
Мы ищем ключи от старых замков
Оставшись с собою один на один
Но время стареет на оборот
Не замечая душевных морщин
Убегая в себя сквозь серебряный лес
За собой рассыпая оставленный прах
Мы не в силах сдержать слёзы небес
Убивая синицу в холодных руках
А шрамы на сердце рвутся по швам
Приборы не в силах заставить дышать
Земля будет пухом усопшим ветрам
Они только знают, кто из нас был не прав...

Як тяжко приручити Ангела, що літає там на небесах,
для нас вони завжди щасливі, а сум таїться в їхніх серцях...
І як на Землю вони спускаються раз в житті своєму,
вони дикими стають і ми їх не впізнаємо...
О, Дикий Ангел! Де ти літаєш? чи там у небесах, чи ходиш по Землі?
та тільки тут я тебе бачу, як ти сумний ходиш там в далі...
Невже кохання ти даруєш, воно назавжди в наших серцях,
та ти приходити до нас невмієш, тому приходиш тільки в снах...
А як тебе ж я можу приручити? якщо живеш ти серед хмар...
собі ти не береш, а коному із нас вручаєш дар....
Чому ти ніколи не говриш? чому спускаєшя на Землю тільки раз?
адже хто ми є для тебе?але ти всеодно на Землі охороняєш нас...
Робота Ангела тяжка й невдячна, але вони щось бачать у наших серцях,
вони це бачать, чують і розповідають всім на небесах....
Але живуть Ангели і на Землі....вони спускаються в подобі людини,
ці Дикі Ангела, і ми так само змішуємось в побуті разом з ними...

Отче наш, Боже єдиний,
У всесвіті вічному сущий!
Усі ми – Твоя родина,
Що вірить у день свій грядущий!

Ім’я Твоє хай святиться,
Нехай Твоє Царство розквітне
На нашій Землі, що, як птиця,
У Царстві кружляє всесвітнім.

Хліб дай нам, Отче, насущний
На день, що прийшов сьогодні,
І диво Життя невмируще,
Як свято Своє великоднє.

Пробач нам гріхи і слабість,
Як ми прощаємо іншим,
І дай Просвітління та Радість -
І пастирям Твоїм, і грішним.

Хай нас не введуть у спокусу
Брехня і дарунки лукавих,
Не дай нам збитися з курсу,
Просимо, Отче, ласкаво.

Бо є Твоє Царство і Сила,
І слава Твоїх Творінь!
В ім’я і Отця, і Сина,
І Духа Святого - віднині
Й вовіки віків.
Амінь.

Якось вранці прийшла розпука,
Походила по хаті скрізь…
Опустились безсило руки
Підступила до серця млість
Світ, мій Боже, такий жорстокий
Стільки в ньому біди і сліз
Мабуть, плаче Всевишнє Око,
Коли дивиться долі вниз,
Мабуть, буде спочинок світу –
Он, усюди, - вогонь і дим,
Бачиш плачуть старці і діти,
А потішити їх нічим…
Тут , у світі, як в злому вирі,
Душу витрясуть, так і знай,
А на небі в святому мирі,
Богу моляться…Хочу в Рай!
Засміялась розпука глухо,
Піділляла масла і сліз
Янгол білий в куточку слухав
І за плечі обняв навскіс
-Дам я, серце, тобі розраду -
Побиватися нема путя,
За воротами того Саду
Як-не-як, але є Життя!
А за нього велика плата,
Бо за нього – Господня кров,
Він для тебе, спитай Пилата,
На Голгофу з хрестом пішов!
Сонце знову встає незмінно
Крізь каміння росте трава
Ти для Нього, дитино, цінна,
Ти прекрасна, бо ти – жива!
Ти надія Його, ти воїн,
Дій, кріпися, молися знов,
Серед страху, вогню і воєн
Цьому світу неси любов!
Може хтось за тобою в тузі,
Хтось тебе потребує вкрай,
Може рідні, кохані, друзі?
Їм без тебе і рай не рай…
Усміхалась моя розрада
І тоді міркувала я
З чим піду я до того Саду -
Мушу сповнити завдання
І тепер - я розпуку гоню,
А коли вже немає спасу
Пригортаю до серця доню
І читаю для неї казку… )

Безсила, надовго до ліжка прикута,
Покинута долею, світом усім,
Така одинока, безправна, забута,
Вже навіть не снився далекий мій дім...
Навкруг роздавався приречених стогін,
І сльози котились невпинно з очей,
лиш зрідка вривався притишений гомін
Похилих, безликих якихось людей.
Вони безнадійно твердили: "Даремно...
(Безвихідь з них кожен як слід розумів).
Лишилося мало... Ще нині, напевно..."
Я в Бога благала хоч декілька днів.
Хотілося жити і смерть зупинити,
Хотілось кричати на весь білий світ:
"Не йдіть, зупиніться, я мушу ще жити,
Всього дев'ятнадцять прожила я літ!"
О, як не хотілось прощатись зі світом...
За дротом колючим проснулась весна,
І тундра покрилась уся первоцвітом -
Ніколи прекрасна така не була...

Я вижила, може тому що верталась
До рідного краю, ним марила в сні!
Крізь тундру до нього летіла, бо знала,
Що там тільки вернуться сили мені.


1949
Мінлаг, Інта

Колись ви тюремні згадаєте ночі,
І дні арештантські, до болю сумні,
В нужденнім одінні обличчя дівочі,
Крізь сльози відспівані нами пісні.

Колись пригадаю і я мимоволі,
Як з вами ділила надію-печаль,
Як мріяла вголос і прагнула волі,
Хоч марно ті прагнення рвались, на жаль.

Тоді ж я, потайки, у думці, звичайно,
Складала невольничі вірші про вас
І в них виливала всі помисли тайно,
Про що у розмовах мовчала не раз.

Нехай ви знедолені, щастям забуті,
Пройшли крізь знущання, тортури, біду,
Безправні і гнані, у морок закуті,
Одначе лиш з вами я далі піду.

І вам я віддам свою музу убогу,
Нехай тільки з вами іде вона в світ
І чесно пройде ту страждальну дорогу
Крізь тюрми й заслання, крізь сталінський гніт.


1949
Львівська тюрма "Бригідки"

- Він пише надто спрощено і дивно,
Воно не варте навіть і гроша…
- Можливо це здається примітивним, -
Так відчувають серце і душа.

- Ну де, скажіть, тут милозвучність рими,
Політ фантазій, витонченість слів?
- Я, звісно, завше переймаюсь ними,
Та більше тим, що висловить хотів.

- Якісь і стиль і форма тут туманні,
Банальні порівняння й почуття…
- Окрім да Вінчі також Піросмані
Напевно має право на життя?
==========================
Крізь хаос «еґо», шкіл і філософій
Незримо і одвічно пророста
Та, до котрої підійти б хоч трохи -
Господніх слів велика простота…
2009

…що є істина?
      Пілат

Всемилостивий – не грозив перстом.
Усюдисущий – не манив нікуди.
Лише обрав на другу роль Іуду,
І розіп’яв тривимірність хрестом.

А як ішов у вічність на престол,
Залишив нам світлинку для спокути.
Плече в плече, єдиним ланцем скуті
Ідуть на ній Іуда із Христом.

Нові часи – старий театрик «Глобус».
В нових фасонах – старосвітські ролі.
В гламурній свитці нудиться король…

А як набридне п’єска – голий опус,
І в глибині куліс заграє промінь,
«Плече в плече» – твоя спокутна роль.

Пече в плече…

Когда-то радость
Изливая щедро,
Была ты девушка – весна,

Прекрасною ромашкой,
В лучистом свете весело
Кружилась в танце лёгком,

Красавицей,
Глазами ангела смотрела
В мир счастья дивный,
Широкой чистоты,

Где крылья радости
В объятиях безбрежных,
Раскрывала нежно,
В мечтах девичьих
Красота природы …

Но вот, с небес далёких
Странствий бесконечных,
Прозрачными ладонями
Тебя коснулось лето,

Тёплыми устами
Целовало юность,
Шептало тайные
Слова стыдливо,

Трепетно вторгалось
Дрожью, неизведанных
И сладких ощущений в тело,

И первые ростки
Любви несмелой,
Тянулись жадно к солнцу,
Испить напиток жгучий,

Обжигаясь,
В объятиях сжимая
Радости дары,
Невесты огненной
Переживаний острых,

И сердца боль,
Почуяв душу рядом,
В глубины самости
Проникла сокровенно,

Раскрывши тайну знаний,
Прочного покоя,
Стеною нерушимых чувств
Покрыло тело
От ощущений жизни спрятав;

Взгляд осенний,
Из глаз твоих стремится,
Убить настойчивость тревог
Решительно и верно,

Сердца ровность
Растворяет чувства,
Покрываясь льдом
Далёкого экстаза
Мысли безупречной,
И тайной чистоты,
В ладонях мудрости
Хранишь надёжно ты
Прикосновение
Зимы холодной …

***

... лови мене, мій світе! О, лови!
В кублі – пташина, у норі – лисиця.
До кого Сину Людському проситься?
До кого йтиме Постать сяйнолиця?
Нема де ні молити, ні молиться.
Нема де прихилити голови.

... о, плинь до мене, благовісте, плинь!
По зáсвіти розливано теплінь,
По горню білину, по персть, по глину,
По плодь солодку, гіркоту полинну,
По літепло, по вінця часоплину...
О, плинь до мене, благовісте, плинь!

Теплінь у світі. Господи, лишень
Хай не зникає цей безокрай синій,
Цей сад молінь, і злагоди, і скиній.
... лиши мені леліточку на глоді,
Лиши мені ці спалахи вишéнь,
Повеликодню тишу – й годі, годі...


10 квітня 2009 р., Київ

Вірую в Єдиного Бога
І в Єдиного Бога прошу
Навернути мене на дорогу,
Де є істина, я ж бо грішу.

Обіцяю хранити таланти,
Боже, дай же мені талану.
Я хранителю, свому атланту,
Довіряю ввесь день і час сну.

Під крилом Христа і Марії
Я навчилась корити свій гнів.
Якщо Божа любов мене гріє,
То хто ж невірів так обділив?

Вірую в Єдиного Бога
І в Єдиного Бога прошу
Показати, де моя дорога,
Бо творити добро я спішу.


Грудень 2008 р.Б.

Однажды, стекло
Беспечной жизни
Треснет - холодными
Ресницами моргнёт
Бездушно, и тогда,
Щербатина кровавая
Полезет в сердце криво,
На миллион осколков
Изгибаясь ядовито,
Так больно сдавит грудь
Корявою рукою,
Пытаясь вырвать
С корнями радости
Из глубины сознания
Последнюю надежду…

Ты помнишь как
Порхала бабочкою
Пёстрой, беззаботно,
Вёсёлая мечта о раё
Вечных наслаждений,
И славы дым слащавых
Оргий, незаметно, касался
Ядовитым мёдом
И осадком горьким
Обволакивал он душу;
На стенках сердца
Закупоривал сосуды,
Перекрывал дыханье,
Постепенно высасывая
Красоту пиявкой тайной,
Пенистыми волнами
Ощущений сладких
Упивался вдоволь…

Хотя,

Поклонники еще
Дарили долго,
Цветы - букеты
Драгоценностей,
За тело,
Лелеяли, любили
Рефлекторно, но
Плодотворно,
Красоту земную,
Ценили щедро,

Нити радости
Девичьей ткали,
Оплетая сердце
Струнами порока,
И прочно, как паук
На мотыльков беспечных
Ловушку прядет,
Невидимою нитью ловит их
Летающую радость…

Но истощилась
Молодость и сила
Быть любимой
Среди бездушных
Мимолетных манекенов,
Измялись вскоре
Нежных чар цветочки,
Осыпалась пыльца
На крылышках измятых;
И мотылёк висит
Истрепанный,
Ненужный вовсе,
Колышет в паутине
Равнодушно его ветер…

И ядом чёрным
Вытекают слёзы
Из сердца раны …



***

06.04.09

Ти чекаєш надворі стомлено.
Очі дивляться, очі споминів.
Біль ще в мозок проходить списами,
Розгортає душевні стогони.

Очі плачуть, кричать, бо... зломані.
Ти в них серце відняв дароване.
І залишив їм, закатованим
Тільки подих Свій замордований.

Очі дивляться, поневолені,
І вбивають у тебе стогони.
Ти любов віддав загартовану.
Їхнє серце віддав короноване.

3.04.2009

(Переспів болгарської християнської пісні)

Перед Тобою на колінах, стою, о Боже, зі слізьми
Благаю – будь же милостивий і щире каяття прийми.
Почути радість дай і втіху і Свого не ховай лиця,
Щоб я біліший став від снігу і, вдячний, прославляв Отця.

Згрішив я - ніде правди діти, вчинив лукавство, заздрість, гнів,
І не дотримав заповіти, покірним бути не зумів.
Подай же, Боже, серце чисте і духа віднови в мені.
Вщаслив Своїм благоволінням тепер, завжди і по всі дні.
2009

Безудержной свободою пленима
в погоне за улыбкой синей птицы,
собой побеждена и так ранима,
что, снежная весна, тебе вновь сниться?

Не песни ли зовущих океанов,
что разбивают боль всю о причалы,
не сказочно ль пленительные страны,
где ты концам всем ищешь все начала?

Не шёпот ли ветров зовущих в бездну,
что буйствуют, с вершинами играя,
не мертвая ль трава, что вновь воскреснет,
и обретает вечность умирая?

Зачем себя так яростно терзаешь,
рабыня необузданных желаний,
скитаясь где-то там, здесь исчезаешь,
без очага и веры вечный странник.

Куда ты не придешь, там нет уж места,
согревшись, вновь зовешь к себе дорогу,
сбежавшая несмелая невеста,
что снова упадет к чьим-то порогам.

Нет сил тебя держать, нет сил проститься,
ты будто на цепи, мой нрав нескромный,
что, милая тебе, теперь присниться,
я спрятала себя в себе укромно...

Я слухав передачу про глухих -
Ті почуття і жаль забути важко...
«Яка в вас мрія?» - запитали в них,
Хтось відповів: «Почути пісню пташки…»

Бринять у серці досі ті слова…
А зовсім поруч не глухі і зрячі
Ведуть себе, як часто це бува,
Так, начебто, не чують і не бачать…

Як мало ми цінуєм Божий дар -
Ходити, чути, бачити, любити,
Розгледіти щось дивне поміж хмар,
Дощу і сонцю тішитись, як діти.

Дещицю, як задуматись на мить,
У цьому світі треба чоловіку…
Даруй нам, Боже, віру не згубить
І ще – людьми лишатися довіку.
2009

Посвящение Валере Бугаеву,
замечательному Человеку и Учителю,
суфию, представителю Ордена Каландеров


Эти Люди приходят от… Бога –
От того, что в самих нас живёт:
И от них сразу Света так много,
И желанья – идти лишь вперёд;

Разобраться в себе и в событьях,
И Любовью наполнить Сердца.
Эти Люди для нас – как открытья:
В каждом светится Мудрость Отца!

Эти Люди – лучами в пространстве –
Открывают иные Миры.
Они учат – с Любовью нас, страстно –
Принимать нашей Жизни дары.

Эти Люди – наместники Знаний.
Их орбиты идут сквозь Сердца.
Они лечат – одними руками!
Они любят – одними глазами!
Они верят – одними Сердцами!
Остаются – как Ангелы – с нами –
До Любви,
до Небес,
до конца!

Переклад відомого християнського гімну

Яку Ти втішну новину
Мені, мій Боже, дав,
Щоб я, пропащий і сліпий
Віднині зрячим став.

Ти серце зболене зігрів
І всі жахіття змів.
Мені до віку не забуть
Ту мить, як я прозрів!

Крізь бурі, пастки і шторми
Нам довелось пройти -
До дому рідного в кінці
Нас допровадиш Ти.

Лише добро і благодать
Від Господа мені,
Моя надія тільки в Нім
Довіку, по всі дні.

Забракне десять тисяч літ
Щоб славить раз у раз
Отця, і Духа, і Христа
Що нас від смерті спас.

Яку Ти втішну новину
Мені, мій Боже, дав,
Щоб я, пропащий і сліпий
Віднині зрячим став.
2009

Дощ, не дощ, та й не сніг здається,
а тут все раптом у сонце обернеться...
Ось так і у житті: то дощ, то сніг,
і хоч би промінь сонця допоміг!
Крапля за краплею, дощ починається,
від нас біжить, куди - незізнається...
Сніжинка кружляє і вже на Землі розтає,
свою прохолоду їй віддає...
То знову сонце з-за хмар посміхнеться,
і та посмішка у кожному з нас відіб"ється...
Ось так і у житті: то падаємо, то знову вгору летимо,
і здається ж не спіши, а ми жити - спішимо...
Дощ, не дощ, та й не сніг здається...
а то знову із-за хмар сонце посміхнеться...
А у нашому житті: то смуга чорна, то смуга біла,
але все не так, як ти хотіла....

Слова, що кинуті на вітер більше значення не мають,
вони десь в голові, десь там блукають...
Навіщо вже їх перекручувати знов і знов,
а може то є пристрасть, а не любов...

Слова ти кинув, а в голові вони місця собі не знаходять,
просто між рядками цими тихо бродять,
Вони навіюють печаль і серце більше не може розриватися,
і плакати не можу, і навіть щиро посміхатися...

Слова, що в собі не мають більше сили,
Вони не оживуть, якби ми не хотіли,
Вони зруйнували все, нічого вже немає
щоб повернути тих хто ще кохає...

Слова, слова, слова...а чого вони вартують,
то їх намагаються позбутись, то без них сумують...
А вірші, поеми, пісні без них вони не живуть,
без них вони пусті, без них вони і не існують...

Олександру Б.
присвячується

Тут все на схилах. Інколи крутих.
Все віддано вітрам, бува пожежам.
Лиш на вершинах ніби видно тих,
Хто вийшов на пласке лівобережжя.

І зазираючи в торішні сни,
Щоб відібрати віщі поміж віщих,
Упевнені, що всі – в о н и –
Батьки, сини – ніколи не колишні.

Там все інакше. Та не знаю як.
Напевне так, до чого хто притерся.
Ти родич мій, ти ближній мій, земляк,
Протяте часом, як стрілою, серце.

Ще довго сперечатись, хто осліп.
І в потойсвітті є свої макітри.
О, як непросто бачити углиб
Твого життя, опущенного в титри.

А в наших жилах вічність розлива
Одвічну тугу, мов навари м’яти.
І втішно думати, що в нас ще є слова
Самих себе колись переписати.

Від «цілування» до «во істину воскрес!»
Вмістився світу поступ і прогрес,
Убгалася віків ганьба і слава.
…Ми, десь, на точці «відпусти Варраву!

Коли я в печалі — не сила глядіти у небо.
Таким недосяжним стає його спокій і мир…
Любов’ю зігрію печаль і полину до тебе,
крізь виміри світу і час я полину до тебе.
Тепло твого серця — мій посох і мій поводир.

Коли я в печалі — хмаринкою випарюсь в небо.
«Чому мені тужно?» — спитаю ясні небеса.
«За хмарами сонця не видно… Тужити не треба,
бо сонце — в тобі, та захмарене жалем до себе.
Не місце у серці зневірі, образам, сльозам.»

Коли я в печалі — щосили згадаю про радість.
Бажання — тягар, але легкість — моя простота.
Я все відпускаю, бо знаю, не варто чіплятись
за те, що минуло, і з чим би давно попрощатись,
за чим так сумує невсипна моя самота.

Ти бачиш, коханий, — печаль переходить у радість.
Від туги до тиші — півкроку, до мужності — крок,
ще крок — до любові, а далі чекає крилатість.
Все має свій термін, свою глибину, свою вартість,
свій шлях до гармонії, свій неповторний урок.

Может, время и не доктор…
Может, вера в «после», зря…
Ведь, когда башмак истоптан
Под ступней горит земля…

И ступая по осколкам
Разных истин, чьих-то слов,
Ты не сможешь беззаботно
Упорхнуть в пространство снов…

Привыкая жить в прозренье
Объясненья в нем найдешь
И поступкам, и явленьям…
Ты не веришь – ты идешь.

Хрести, хрести, кругом хрести,
А поруч дзвони відбивають…
Цим душам хрест вже не нести,
Вони на показ виставляють
свої хрести!

Крилаті ворони літають,
Збирають дань за упокой.
Нехай останюю співають.
Для цього взяв в ковчег їх Ной.

Хрести, хрести, кругом хрести...
І дерев’яні й кам’яні,
І квіти мертві поросли
пластмасою в живій землі
на вічну пам'ять!

Хтось прийде,
Посидить, сумом обійме
Засіяне тугою поле,
Приборкає сердечне горе
І повернеться у життя,
Чекаючи свого кінця.

Хрести, хрести, кругом хрести…
Ох, Отче Наш, Ти нас прости
І мертвих нас, і ще живих.
Лиш знаєш Ти скільки нести
нам ці хрести!

Анастасія Антіпова
Травень 2008р.

Ті, що народилися згори,
Свої стежки ведуть низами.
Від горизонту і туди,
де ми завжди чекаєм з вами.

Хто міг би впевнено назвать
Той час, коли на перехресті
Наші дороги зможуть стать,
Щоб Богові віддати честі!

А ми давно уже ідем
по цих омріяних стежках,
лиш тільки очі підведем
і знов опустим в молитвах!

А може ми самі згори
Народжені якоїсь днини?
І тільки крила… Ось, бери!
Дарунок Божої Дитини!

Чіпляй собі на свої плечі,
Й за руки в сірому тумані
веди народ, і сам, до речі,
не сумнівайся в свому стані!

Дав Бог ім’я і душу й віру,
Лиш скористайся даром цим,
У серці враз відчуєш силу,
І Господа в житті своїм!

травень 2008р.

На гук Богів Прадавніх я спішу,
запізнююсь,
боюсь,
та все ж іду,
бо тільки но проснувсь,
від сну тяжкого,
що скував давно,
мою країну.
Знаю, все одно,
полуда не спаде вся вмить,
потрібна боротьба
Ну що ж...
Куди Богам спішить ?

Вільна! Сміється день,
дуб горне свої віти
і чути вітер,
і шурхіт хвиль до теплих берегів.
Шумить прибій,
шепоче до русалок нові чутки.

Дійсно! Сміється день.
Раптовий перехожий.
І чути схожі
на шум доріг швидкі думки.
Шалений біг.
Спішить у вирій заклопотаних людей.

Щастя! Сміється день
прикутий ланцюгами,
як дзвін ногами,
як шуркіт хвиль до теплих берегів.
Шалений біг
шепоче про свободу нових ідей.
18 січня 2009 року

Там, де живе моя душа - в горах - спів чудернацьких птахів;
спить біла заздрість. До зір яснооких їй не дістати
ні пальцем, ні кроком.

Там, за межею зефірових хмар — місце своє посідає Селена,
йде небосхилом. Веде злотокосих своїх дітей
ніч зустрічати.

Там би і вчилась літати душа - в скелях могучих, та їй не дано
плата за заздрість, що спить у тіні
своїх навіки приречених мрій.

7 листопада 2008 року
Антіпова Анастасія

(Кармен-Альфонсі-Фернанді-Естрелії-Наталені Королеві,
не українці за походженням, та справжній українці по духу, присвячую.
Написано за мотивами легенди Наталени Королеви “Опойний дим”
з циклу “Легенди старокиївські”)

...Горіло вогнище, лизав пітьму ватран,
Щербатий місяць кидав тіні з-попід гілля...
Волхв бачив лик його, в рубцях і шрамах ран,
А скит сидів і важко дихав димом зілля...
...“Волхове-старче! Чари висвітли мої...
Чому закутує мене хвороба-нуда?..
Чом душу ятрять баї-стріли, як рої,
А серце жаба тисне, ніби чорна груда?”..

...А старець мовив: “Просто дихай і вдивляйсь!..
Дим одягне твій дух у плаття нових духів...
Це ті, хто будуть після тебе, не лякайсь...
Відкрий же серце своє, синку, й просто слухай!..”
...І він вдихнув оте зело, і враз вогонь
Немовби кінь, помчав галопом, крізь століття!..
Дим закрутив у люту вихолу його,
І він побачив війни, сльози й лихоліття...

...От ява перша: ти – ще немовля,
І руки матері вкруг тебе, ніби Сонце...
З тобою міць її молитви й примовлянь,
І в спіле гроно виростає юне гронце...
...І ти вві сні ростеш, і мовби птах, летиш,
І через річку на той бік шукаєш кладку...
І сам не відаєш: це сон, чи ти не спиш?..
Бо бачиш шлях, яким підуть твої нащадки...

...От ява друга: в тебе шолом, а не шлик,
І в крицю крита рать, і степ, і січа!..
І ріки крові, й меч горить, як вовчий клик,
І Борисфен тече червоний через вічність...
...А ти, від крові п`яний, правиш межи хвиль,
А смерть сплітає ворогів в плетво й обійми...
Ця помста й ненависть – розряд твоїх зусиль,
І ти глитаєш перемогу й спиш спокійно...

...От ява третя: знову річка Борисфен...
Встає волосся! Поміж хвиль заходять люди!..
Та що ж за дим опойний в воду їх зове?!..
Що бачать очі їхні – Сонце чи полуду?!..
...Нові волхви вчать про покірність і любов,
Одначе хрест їх – наче меч твій коло паса...
Що ж принесе на Землю правнуків сей Бог?..
Чи ж буде Дух твій з ними під іконостасом?..

...Четверта ява: Нестор каже – вір, не вір:
“Хрестились люде, а князі з них глузували...”
А імена у них чудні – Аскольд і Дір...
Чиєю ж волею ті браття князювали?..
...І знову брязкіт, зойки смерті і біда,
Палання мурів, тупіт воїв, кінське ржання!..
І воля Божа – Бату-ханова орда?!..
І воля Божа – Боголюбського гуляння?!..

...Наступна ява: люди всі – такі, як він,
Спішать до бою знову – піші, і комонні!..
А понад Руссю калата набатний дзвін,
І Сонце з Місяцем горять за склом віконним...
...А дим угору йде, палахкотить вогонь,
І нові скити з кров`ю змішують руїни...
А дух колопняний розморює його,
А Борисфен крізь сон несе до України...

Кумпала Вір,
02-03.04.2007 року, м. Хмельницький