То не руни, то не хмари сіроокі —
То печаль мандрує — плаче сивий сокіл.
В поміждум’ї між земним і неосяжним,
Поміжліття огортають крила княжі;
Перетнули рано-врано три тумани,
Перевіяли в дощі нічний неспокій...
То не гнівні поміжчасся басурмани —
То самітником самує сивий сокіл...

1.
отримую себе
як запоруку дихання
як втілення думок
у дотик
утримуюсь
відверто
від
ковтка розлуки
від любові зцілення
а ‘за’ мої
нетлінні
за мною
зі мною
і не ‘проти’

2.
впускаючи чекання
глибше нецвітіння
прийматиму за дихання
цю виразність осінню
очей жіночих

вони
моє благословіння

на
сім
відміряних разів
на
шість
давидових кутів
і п’ять
комуністичних зим
чотири
сторони ідучі
три
букви бубнявіюче-шипучі
дві
розп’ястучені долоні
що втрату стримують
на скронях
одну
на всі слова
мовчанку

3.
від-ранку-і-до-ранку
заходиться
крутиться
лущиться променем
сонячна дзиґа
тоншає крига
життя
між нами
мамо

4.
устами
мов камінь
загачено слово
на вітер
підкова
чекання чеканка
очікую знову
збагачуюсь
ранком
вертається серцем
весна-каторжанка
і просить
зустріти
і перехристосить

5.
не небо
а спліну
нахмарені стоси
а в них
наче голка
загублене ‘кру’

6.
поважне мов крук
це сплетення рук
сідає й чекає
на гілці-коліні
на звук
наче лук
на стріли осінні
на пісню
циганку стару

17 Квітня, 2012

как с ладони песок
как слеза со щеки
по листку отрываясь
ни на что не взирая
это время сбежит от меня

что-то нужно менять
в никуда отправляясь
никому не мешая
никого не браня
не виня и не каясь

но пока
жизнь трепещет в висках
и трава высока
свысока облака
не глядят зависая
но пока
отдышалась река
лунный свет как мука
солнце лепится
снами – летают

и есть ‘но’
и оно не пускает на дно
где нет слов
и душа не ранима
а от страха курок не свело

если память горчит – то светло
если тает – тепло и терпимо

невесомость всегда уловима
мотыльками шагами и сном
если мысль на вино уязвима
пусть крепчает от истин вино
и прокрутит мне жизнь как кино
о любви что осталась сравнимой
с белоснежно-хрустящей зимой

я люблю тебя мир неиной
где я всё ещё кем-то любим и...

12 Апреля, 2012

Судестада стриножить муругі хмари
В побляклості квітневої грай-води,
Громовиці корчмарі — галай-татари
Все крамолять правесело прасади.
Міжтумання жовняріє. Орди Зевса
Ятаганять вишини лазур-лани
Та гогочуть мілководдя сині плеса, —
Колихнулось надвечір’я зі струни...
Розшаманилось піднеб’я — сипче іскри...
Розціловує долини Грозовій —
Престарезний Ярмолай все топче кригу —
Сновиганець креше танець кочовий.

(9 квітня 2012)

І
В руду країну велетнів-мурах
Літала ти у місяць свій медовий
Пастельні ріки розляглися у пісках
Невтомно праця розвозилась у візках
Між парасольками грибів двоповерхових
ІІ
Летовище. Зелено-синій сон.
І острівець у серці океану.
Туземці вбрані «по-гавайськи» в унісон (агенти).
Повітря кримінального мусон...
У змові – викрадення вас. Ги – бондіана...
ІІІ
Аквамарин небес на дні озер
Велосипедна подорож відкрила
Куди Шнель-бан возив вас дотепер...
Засмагу березень розносить волонтер
На пляж біжиш в ліску сховавши крила
IV
Посіпує борідку мудрий Фрейд
Звихнутись можна – тут така картина...
Фантазіям вмикаєш знов апгрейд
Нервово відміряє кроки Юнг
О, психології глибинна гільйотино...

(А мандри – це призначення твоє...)

Ні,я бачила,
Не наснилося.
Вікна вечора
Враз відкрилися.
І злетіла я
Понад рамами,
Дивувалися
Вітер з хмарами,
Тихо марили,
Поспішаючи!
Я летіла ввись,
Зверху бачила,
Що ж то рай
Земний!
Необачні ми...

потрібне
починається
на 'п'
папір
погода
пальці
проблиск

і па
пуантне
і па
пори

поезії
порив
прорив
у прозі

'п'
продиктоване
простудою
повітря
простою
від природи

пригодою
в півголоса
в півсуєти

попробуй
пережий
перекажи
цей
прапівподих

причин палітру
передай
підлінії
що поміж
п_і_ти

9 Березня 2012

два янголи
два голуби
сиділи на вікні
сиділи туркотіли
про голубінь
і сніг

і той
що хоронителем
питався
похоронного
пощо їх
небожителів
із царства
надцерковного
в пустелю
поміж душами
сюди позасилали
щоб силами
меча й коси
це туркотіння
стало

вмивався сонцем
погребний
вискубував
пір’їни
і падали
вони
униз
згораючи
мов тіні
а як вдавалося
якій
через поріг
війнути
і звикнути
до ґанку й ніг
сінне тепло
відчути
ота
зміталася
в курган
вперемішку
зі сміттям
її чекала
кочерга
і димне
довголіття

від променадного
тепла
ховався
охоронець
у груди
тихо набирав
хай_Бог_боронить
і туркотів
коли хотів
а лінь
то в тінь
і дувся
бо знав
всі істини
прості
бо просто
не забувся
за туркотню
хвалитимуть
або примусять
зозулею
кувати
оті
які над ним
які
ще більш
крилаті

два голуби
два янголи
сиділи на вікні
сиділи туркотіли...
а пір’ячко
мов сніг...

8 Березня 2012

я одягаю його футболку білого кольору
ніжна тканина гріє і грає в мені бавовною
наче гвіздки у горлі стоять зорі впокорені
ніч горностаєва зойком по тишку йде

любиш чи ні
віршем мов словом ріжешся
ярими мальвами рвуться у простір рішення
березнем пересніжено слів золотаві вишеньки
я ще питаю
звичка
де ти
коханий
де

болями голими що на весь світ пручалися
вовком голодним кров із під голки чварами
ніколи знаєш і не іду примарою
там де лишила з місячних пліч жоржет

наче білизна чорна тече по вигинах
тіла мого гримучого тіла білого
я тебе якщо зможу навіки вигоню
вичавлю наче кісточку твій силует

хриплого слова і слова із шовку китайського
нишком чекала падала кішкою кралася
але не знала що тиша зрідні бездарності
що зачаїлася скверна між хтивих жертв

десь у чужій кишені де шоколадом дихає
лунне його відлуння в містичній віхолі
коли спіткнуся то небо не стане кригою
бо в нього пахне мамаю жовтий светр

там де є віяла
віями сонце світяться
де апріорі стовпи задихнувся вірністю
де мені стане легко і півдню його сповіриться
що витягається щастя у стебла на тет- а -тет

мелодія стара
п'є шерехи пера
затримує весну
у горлі

думки
з душі струмки
відталого тепла
пульсують
скронями
міняють
колір

і вірш
забарвлюється
в спрагу
уст

ковтком відваги
запалюсь
і
по живому
перервусь
в згорілих зв’язках
від щему
що звіряє
кров
на голод
і на в’язкість

і в цій кімнаті
де
не дивиться
ніщо
не дихає
Едем
душі післядощем
я
море серця
намалюю

у колір
спраги уст
у сонця
ніжний плюск
у журавлине
алілуя

2 Березня 2012

між небаченим
і непомітним
яв

до забутого
просвітку
я
приганяю
перелітні
сни
і заходжу
мов у кліту
в них

і мене
там зустрічає
птах
і питає
ти за мною

так

за тобою
синьоперий
мій
за тобою
охоронцю
мрій

де ти був
піднявши очі каже
він
як я бився тут
мов до молитви
дзвін
і не йшов гоститись
до нечистих
рук
перестав лічити
скільки раз ще
вмру

я йому
протягую свій
німб
рідний мій
скуштуй
душа як
хліб

він давно
не світиться
від слів
я його
зносив вже
на землі

не смакує
каже птаха
хліб
зачерствілий
наче камінь
і
солі стільки
що три моря
в нім
але в жодному
нема скарбів
на дні

просто з леза
набігає
кров
пий мій любий
я згрішу на римі
знов
і додам
до пари їй
любов

то вона
на що поклявся
й кляв
то вино
в якім купався
я

не вином твоїм
сьогодні я
нап’юсь
бо пекуче
мов змії
укус
ти мені
із клітки
дай
змогу
лопотіти
та й
небо
розстели
на ніч
щоб ясніше стало
в перелітнім
сні

у забутому
просвітку
я
розстеляю
синьоперим
яв

1 Березня 2012

ТАМ
1
-Начудовуйся останнім
тихим ранком—
Враз над вухом
хтось чужий прошепотів—
Вже у просторі
відкрилася фіранка.
В паралельний світ
Потрапити хотів?
На бруківку не звертай.
Іди за мною—
Діловито научав
мій дивний гід.
Раптом—темрява,
закутана імлою...
Вечір. Хмари. Степ...
Невже це перехід?
-Так, приїхали...
Тихіше! Хтось крадеться.
Захищайся
від раптового стрибка.
Небезпека скрізь.
Тобі вже не прийдеться
Пити пригорщами
воду зі струмка.
-Друже лагідний,
ми що, сягнули пекла?—
Жалить скроні
рій запитань і думок.—
Що тут коїться?
Від кого небезпека?
Де ми зараз,
І до чого той струмок?
-Знай, обставини
у нас тут дещо інші:
Кожен другий - злодій.
Тюрем вже нема.
За законом джунглів
правлять найхижіші.
Інколи здається,
що ввесь світ - тюрма.
А з природою
б’ємось, мов дуелянти.
Поле зла навкруг
руйнує все живе.
Непомітно почалось,
з грибів-мутантів.
А тепер потік отруйний
греблі рве.
А напровесні ж
були в нас три дороги...
Із надією
І вірою в любов
Зачинали
наші прадіди з порога
Нові села
серед пралісних дібров.
І лунав до них із неба
Глас розлогий—
Будьте!
ДОКИ НЕ ПРИМИРИТЕСЬ
ЗІ ЗЛОМ
Та сказав хтось:
Нащо ці перестороги?
І пішли ми
через правду - напролом.
Віра? Честь? Любов?..
Хіба що для забави.
Той безликий ХТОСЬ
давно зомбує нас
Напівнатяком
облесним і лукавим:
“Ти люби себе!
Живеш на світі раз!”
І все рідше
діточок несуть лелеки.
І все рідше
серце хочеться відкрить.
Хтось, обмацуючи
наші попереки,
Поцікавиться байдуже:
“де болить?”
Пащекують
надокучливі кумири.
Тужать клятвено,
на Біблії рука,
Обіцяючи роботу,
хліба, миру...
Давня пісня. Чули.
Ще з броньовика.
На етапи гнали
сірі кардинали
Дисидентів.
Нашу совість, інтелект.
Ми майбутнє, генофонд
свій розстріляли,
І потомків не тривожить
Духа злет.
Десь поділись Рафаелі
і Ван—Гоги.
Виставляєм унітаз
на вернісаж.
Споглядають,
наминаючи хот-доги,
У екстазі
не помітивши пропаж.
Пересмішника убили—
темно стало.
Відтоді і в храмі Божім
не були.
Ми нітратами
вола понапихали.
Ми ерзацом собі
душі натовкли.
А природа
б’є наосліп неврожаєм.
Від задухи
позіхає океан.
Бо планету прямо в серце
ми вражаєм
Термоядерним вогнем
випробувань.
Бачить Всесвіт неозорий
нашу неміч.
Нашу нехіть
докопатись до причин.
Ентропією
важкий космічний леміш
Все зрівняє.
Не залишить на почин.
Відчуваємо, що
близько вже, над краєм.
Зіллям душі спопеляємо
дотла.
Ниці втіхи
ми пожадливо хапаєм,
Мов недоїдки
із панського стола.
2
Ось і місто вже
снує вогненні зблиски.
Гуркотить машинним ревищем
спідвей.
-Чуєш постріли?
Бритоголові близько.
Банда підлітків
полює на людей.
-Друже, як же ви
призвели до такого?
От у нас: Добро панує,
мудрий лад...
-Не радій. Від нас
проміння поля злого
Вже несе в світи
руйнівний свій заряд.
Раптом зойкнув
і схопився він за серце.
Людську плоть таки знайшла
одна із куль.
Як же легко вмерти
в цім скаженім герці!
Геть, мерщій із цього пекла!
Ось той пульт!
3
…Я лечу кудись.
Шалено стука в скронях.
Тисну кнопки навмання:
“Надир!” “Зеніт!”
В забутті стинає думка—
Мабуть промах!
Я роздвоївся. Згубився.
Де мій світ?

Все. Скінчилось.
Височить мій дім за рогом.
До під'їзду
ноги радісно несуть.
Що це? Ліфт німий…
Запльована підлога.
Регіт, лайка... Ні!
Цього не може буть!

Чи з парадизок Вітрове дання?
Враз полюбила дворище, сад, глечик…
Його сорочку вишиту, коня…
Гарячу хвою сипати б на плечі,
Змітати б із коханого чола
Волосся Грозовиці – злегле, чорне…
За це мольфару півжиття дала б!
Я увійшла б у див червоне горно!
Моя жага зростала б у сосні...
Вільце на свайбу сина Вітру – з мене…

– Щоб уколола й отруїла? Ні…
Зцілися від жаги, дівча зелене...
Отямся, мавко! Трави звеселяй…
Сосною? Щоб губити днів галуззя?!
Та Грозовиця дерево спиля! –
Обняв мольфар.

Я – ніжний квіт у лузі.







Нічна фіалка ще відома як любка дволиста.

2004-2012

1

Просилася у причт Фата-Морґани.
Вона сміялася: „Увосени! Без крил.
Сяйливі пера відучора ганять.
Лиши найзеленіше... І – щосил...”.

Відсікти сяйво узялася Чапля.
– Одумайся! – тремтіли Мак і Хвощ…
Як біль ущух – я рушила в захмар’я.
Грім відмовляв. Сріблив дорогу Дощ.

2

У Ночі храм ніс Вечір сьому требу…
Жував
стежу
строкатий
небосхил…
Ти йшов у млу, а я – до брами в небо,
За шир стезі віддавши сяйво крил.

Вітри губаті хмаровиння гнали...
Ти голіруч ламав образ гілля…
Тепер відкрилося: у вир - за яйли
Путівець прокладав, мольфара кляв.
Ти взяв торік латунний компас, карту –
Й віддав зорю, що сяяла обом.
За умовивід «Рвати шори - варто!»
Заласно цмулив трьохсотлітній ром…

Чекати не уміла...
Я – Жар-птиця –
Жила серед бекасів, комарів.

Стезю
осяяли
чотири
блискавиці.
Снажний пожар здійнявся...
Ти побрів...






2006-2012

1

Згорну пелюстя, хоч на кручі
Липневий день…Сонця – в зеніті.
В тенета розпачу блискучі
Я запливла, Осоте... Сіті!
Так плачно в них.
А із пригірка
Дід-заздрісник Полин щипає...
Не хочу мед згірчити. Віриш?
Сюди літає бджілка з гаю,
Бо я ж Лілея… Чорні очі.
Спориш несе іржаві міри –
Щоб важити мої листочки…
Шугають кажанята сірі.

2

Де сяйна заводь? Це ж – болото!
Довкіл буяє лепеха…
В цю твань їдку анциболоти
Несуть руді мішки Гріха.
В багнищі зорі звільна стигнуть –
А прагли креп-жоржету хвиль.
Усі чуття мої – найвищі –
По Дивосилу жовтий бриль.
Щербатий місяць косить мрії.
Отут – ні вовка, ні кота…
Осіння мжичка влітку сіє.
Із гаю бджілка не літа.
Мо", стала здобиччю філанта,
Що здатен висмоктати рій.
Її смарагдові крилята
Змітали сум із жовтих вій.

– Тут живодайно – у болоті...
– Засни… – шерхоче лепеха.
Прощай навік, гінкий Осоте:
Я в ніч лечу – під жаб «ква…ха!..».

3

О… Тамариск!..
Я - з верші. Лету б!
Леліє простір через тин.
– Це – берег Мар… Отут – поети
Шукають перли і бурштин.

Легенький поштовх.
Плин у Вічність?
Спиняє віттями Каштан.
В линовищі вужаки Вірність -
Латає палевий кафтан.
Виходь на волю! Витри сльози!
– Закуйте в ланці! Краще – скін.
Любов…отам, де хата, лози…
Отам, де все з’їдає тлін...
Серед болота, взявши вудку,
Просився в мандри лис Обман…

Плаксійки Вірності не чути.
Цікаво: день чи ніч – в землян?
Кому ж мій янгол - вперше… всоте -
Крізь панни Вечорівни трен
Розкаже сагу про чесноти?
Немає саун і антен…
Відрадний закут «Світ поета».
Сховалось „Я” – від віл і вил.
Тут чує шелест очерету
І чорногузів білих крил...




2004-2012



наголос СонцЯ - узгоджений з коректором книги "Птахокардія".
Всі персонажі вигадані.)

Прилинула в Едем із чагарів,
Щоб розмах крил (не чіп!) демонструвати.
Враг забажав придбати чіп – за гріш.
Друг бовкнув:„Крила можна приховати!”.

Я струшую з рамен вохристий пил,
Що сиплеться
з готичного склепіння…
В чагар вернутися – ще досить сил.
Забракне - продаватися за мідні.

Так рвалася у рай крізь кропиву!
Сплатила пугачу за виліт мишу.
Блаженно посміхається співун...
Кидь - луїдор!
Завізно, як в Парижі.

Тьмяніє золотавий гобелен…
Лечу – зі сну в буденщини нірвану…

– Па-па! – махає вслід сумний Верлен. –
Я - без Рембо... Рим богом тут не стану…






2012



* прохання: не запитувати,
чому в Едемі Верлен - без коханого Рембо...)
У цьому творі коефіцієнт прозорості відповідає задуму.
Щільно, як в Едемі.

У наші дні товаришів поступливість породжує,
а правда лиш ненависть.
Теренцій (183-158 рр. до н.е.)




Іду в півтінь. Під сонцем в’яну я,
Бо роздала зонти і опахала.
Бурчать оті, хто радо їх узяв:
– Троюдиш очі, червінькова крале...
– Пос…туплива… – кахикає Горіх…
Цвіркун чиргикає Морквині скерцо…
Подумала: в зела – короткий вік,
Цвістиму і яскраво, і відверто.

Па-па! – махнула квіточкам отим,
Що насміхалися – з пелюстя барви.
Хай зазивають нагідок рудих…
Чи огірків…
Я – вольна Мальва!

Шовкові трави…
Груша. Погрібник.
Росту собі… Маля приносить мушлі.

Правдива я. Цей ґандж такий страшний,
Що із собою лиш дружити мушу.





2006-2012

Коли не втрима ближнього плече,
Кінь приліта, що виріс із Горгони.
За гони від вагонів і речей
Вірш заяскріє - скороспілий сонях.

Не зрань пелюстя і не мрій про чин,
Пегаса не скеруй у Злоби вилом,
Коли над хмаровинням ночі мчиш,
Встеляючи стежу зірковим пилом.

Летиш у схов нетлінних перлів, рим.
Ось по долоні срібній - ватні кроки...

Ти ще не зірка - тихий пілігрим,
Який утратив сон і віру в спокій.





2007-2012
Пегас виріс із тулуба Медузи Горгони,
голову їй відсік Персей.

Ватний слово є в академ. словнику.)

Миколі Гоголю було раз п р о с в і т л і н н я.
Йому відкрилась тьма російської душі.
Та заплатив за це він повним помутнінням
в своїй «хахляцкой» геніальній голові.
Ввижалося йому, що я і Спілберг
разом з Толстим й Мохамедом Алі
з таранею п’єм оболоньський «Zibert»,
позуючи Да Вінчі і Далі.
Що ніби я з Бетховеном і Бахом
зіграли проти Марадони і Пеле;
а Горбачов ширяв над нами птахом,
і «пролетіли» всі тоді незле.
Із Майком Тайсоном ми ласували салом,
«Сонця В Бокалі» випивши стакан.
Займався з Джекі Чаном я вокалом –
пісні «Deep Purple» ми співали під баян.
Під «Smokie», «Space» і «АББу» танцювали
з дівчатами із групи «Boney M».
Оркестром Поля Моріа диригували
бригада хоббітів і «лічно» Tolkien.
Кумири й генії сюди не наближайтесь.
Політики, спортсмени і бомжі,
дурнЯ щоб не ввижалась, ви тримайтесь
подалі від російської душі.

цей рік піднебесся... призвідець огню
огненними водами змиє кордони
і небо і землю окреслить в одно...
а світ поміж ними такий вільнозмогий
як сокола крила як оленя ноги

зітерто прокляття провІдні до болю
не попіл розвіює вітер - облуди
і серце і розум тепер заодно
а Ядерця мрій самолущаться в цебра
доступні корали так легко й Говерла

але за вогнем на душі лише дим
і в Драко_очах полонений усесвіт...
не в магії сила, в надмірності - дно.
є крила безкрилі. в очах - небеса.
...а фентезі змиє маленька сльоза

Побережусь – і не влечу в цей зал,
Де ти чекаєш див.
Манто б – на плечі...
Ти дарував перлини, мушлі, шал,
Підводних рифів мерехткі вервечки…
Ти з лісу виманив, під клен подав «Рено»!
Мов талісман сяйливий, брав у море.
Тепер відвідуєш театри, казино...
Так прагну бути – безтілесна – поруч!

Рушаю... Відпустив на днину ад.
Я рік горіти, остигати вчилась.
Потайно,
скрадливо
пливу...
Твій ряд.
О, скільки тут біноклів, рук, потилиць!

Для мене є природнішим політ.
Згадай обійми,
крах човна,
рев шторму...

Я – над тобою...
Милий мій, поміть
Самотній промінь, що пропік дві штори!




2006-2011

Страдно стало в понаддашші,
небожителі ви наші.
Димова завіса – сірість
проковтнула хутко ірій,

язики повиривала –
в стосах неба – пекла мало.
Мало око оніміти,
та нема де серця діти –

так на листя сніг кривавить,
переводить кров на трави,
а гризеться – бо завчасно
страдно стало... там , де ясно.

3 Листопада 2011

Коли соковита убогість
прокрадалася у жилаву заводь листа
і проточно-поточне життя
протискалося, наче під зашморгом кров судинна,
я сушив, немов сухарі,
очманіле у кронах і скронях осонне проміння.
До безслів’я ласкав
потоки гортанні – тремтливі світи на устах.

Коли виникала дорога
від проникнення світла, що кріпло, як лід,
і нагліло, мов смерть –
не давало зібратися з подихом, часом і духом,
мій зір промерзав,
від напруги – наслуханим серцем ледь рухав
і вразливою краплею тлів –
затерпав, бо з повітря – здіймалася кліть.

Коли ж не вникати дослівно
у міміку вітру, у правопис дощу для води,
не знати – як сплін позбирати з вікна,
струсивши з віконниць нічну обережність,
то легше при півнях,
при їхньому славні до торби складати належне,
себе відпускати
і сліпо за світлом до овиду серця іти.

1 Листопада 2011

За ніжністю, вкритою інеєм
неянголів і пісень,
іду по вишневій лінії,
де ніч сповиває день.

Ти плинна – де трави некошені –
незаймані ще жінки,
небесність птахів – ріки осені,
а голос – у синь – тонкий.

Пручлива, в’юнка, непідкована,
з вродливих – із вад моїх,
до лику нічниць – зарахована,
така неземна – аж гріх...

Даєшся – живеш другим диханням.
Під марш барабанний скронь
здаєшся – молитвою тихою
і холодом райських крон.

Мов мамина чуйність – стривожена,
не губишся у юрбі.
Я справджуюсь і ототожнююсь –
по вінця благий в тобі.

Непрошений і розпорошений
у образах і ходьбі,
той вічний в несказанім прощеник,
що серце несе тобі.

24 Жовтня 2011

У могильнику вірша –
у, затягнутих часом, словах
я заліг і не дишу,
мов по хрипи увігнаний цвях.

Ти відкрив мене, Боже,
дочитав до краплини тепла.
Я здавався порожнім –
як сльозою остання зійшла.

Та не рвався, не збігся
ув осінньо-сухотний листок,
не здирався на місяць,
набираючи неба ковток.

В тім безмежному "нині",
що покраяний щастям на сни –
усміхнувся дитинно,
в подорожній зорі – заяснів.

Світе, миттю забутий
по дорозі у райські сади,
розцвітися у руті –
хай любов не минає – як ти...

22 Жовтня 2011

Вірю в ірій – у рану відкриту на тілі грози,
у непевність руки, голод кулі на відстані ласій.
Я збираю тебе у відлунні жаскому коси
і травою тремчу, не вникаючи в дихання часу.

А мені не цвісти... словом – леготом звірених губ,
тих непройдених фраз – не торкатися і не минати.
Ескадрони-рядки – відчадушний загін-душегуб –
переходить убрід легеневу залеглість кімнати.

Скоро вікна навхрест. Знята осінь, неначе з хреста,
ледь припавши – засне, мов маля при вже виссаних персах.
І вороння зими – вітром збілені душі в листах,
що мороз описав, принесуть на списах Боже серце.

20 Жовтня 2011

В промінчиках твоєї диво-ласки,
Коли душа сопілкою бринить,
Знайшов любов омріяну, мов казку,
І я її не зрадив ні на мить.

Нам випало пройти життя стежками,
Напитись ніжності з джерел землі.
Люблю в тобі і палкість вечорами,
І пристрасність у вранішній імлі,

І всю тебе, до крапельки, до краю,
До самого глибинного зерна.
І двадцять літ потому вірю й знаю,
Що тільки ти мені потрібна,
Ти одна.
2011

В красі осінній є тріумф, і біль, і гріх,
Відлуння почуттів й сердечних мук минущих.
Тому, можливо, так світліють наші душі,
Коли ми входим в ліс, як в храм надій своїх.

Ми входимо у велич гаснучих дібров,
Спокійних кленів, і дубів, й берізок гордих.
І під звучання лісових птахів акордів
Ми особливе щось в серцях відкриєм знов.

І хай це відкриття непевне і бліде,
Але воно прийшло! Ми зрозуміли раптом,
Що, попри біди всі, тоді нам жити варто,
Коли одне - на все життя -
Кохання нас веде.
2011.

До віднаходження відпруги для судин
і неознак переплітання рим в чорнилі,
розхристаність, в рядках защемлену, сльоти
по слову відпускатиму на серця хвилі.

Проникливість очей над нею заквилить
у небі блюзу, під луну речитативу –
у наболілому, по серцекраю догорить –
золою білою приникне непримхливо.

Допалюю, але не струшую її.
Думки під ребра втягнені квітучим димом.
До міді – голосу протерлися краї,
протоки срібла задихаються між ними.

У цій загладі поетичного рядка
вбачаю виразність кордонну світлотіні,
де з Богоявлення тремтять – перо й рука
і розливається курсивом небо синє.

12 Жовтня 2011

Від непорочного зачаття зливи – вістка,
росте і ділиться несамовито там,
де сіре тоншає. Під пензлем неба – місто.
За мідним стуком – на дахи прийшла вода.

Черпнули краплі свіжого для крил повітря,
так щиро й хтиво – ним черкнули вістря вух.
Влетіли, не зважаючи на опір вітру
і падали – неначе яблука в траву,

що у саду осіннім – на мої простори,
де блискавок стриножила давно гроза
і я виходжував – любов’ю серце хворе –
переливав із олов’яних куль назад

стійких солдат – мого дитинства зброєносців,
а з похоронок днів моїх, що відцвіли –
кораблик, опаперивши у підсвідомій млості,
сльозою відпускав, як усмішку – палив.

Себе ураз відчувши краєм непочатим –
ділився з вісткою, де стукіт – виникав,
до шиб віконних – пальці перестав привчати,
бо стала берегом для ласк – моя рука.

30 Вересня 2011

Сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Свашці кирпатій доріг не знайти
в царство крислатої пісні.

Віхи епохи – гербарій з гербів,
віхоть планиди сухої –
викажіть вітру мовчання гробів,
що не знайшло супокою.

Хай рознесе він по гніздах сердець
віхолу часу і спрагу,
з неба відлиє для слова свинець,
для Батьківщини – відвагу.

Б’ється у грудях, тремтить на щоці
і розпинається щемом.
Сльози і кроки – правда і ціль,
поки не всохли – живемо.

Поки до щастя стежина летить,
колір міняє сутанний,
поки ще тепло мені від ходи
а між акордів – духмяно –

сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Хто би струною тебе пригостив
й голосом, вигнана пісне?

3 Серпня 2011

1.
Слова зламана печать.
Нишпорять рядки в кімнатці –
ані трапези ні капців,
стіни ситі – то ж мовчать...

Світлу – славень, вікнам – світ.
Я стелю під рими просинь,
хай лежать – бо ще неосінь,
за бідою – зграя бід.

2.
Просвіт неба – тарганам,
видих зір – і легше трохи.
Для зотлілої епохи
тло зіниці – мілина.

Хоч Пегаса напоїв –
не лечу, та сподіваюсь...
Довго серце не вдихає –
заливайтесь солов'ї.

3.
Сум на вигоні листа
проростає через іній.
Наповняється ретина
відображенням хреста.

Тільки б серце донести,
задихаючись від зрушень,
в кам’яницю вашу, душе –
де розходяться світи.

4.
За вікном душа болить,
при свічі чуттям горіти.
Хай чорнильна кров – пролита,
жити між рядками вчить.

Я живцем оте візьму –
недострелене мисливим.
Що би небо не просило –
з головою поверну.

5.
Впенений у правоті,
караван вірша віз музу –
дюни огинав ілюзій,
розчинявся в суєті.

Валування псів, міраж –
стали вітром каравану,
відкривали даллю рану
янголу – жерцю пера.

6.
Ближче даль і глибше зір –
світ під лупою нічною.
Щоби знати – Бог з тобою –
скільки треба смерті зір?

Запал вигасає, стих.
По живих рядках – по криках
думки загнана патика
шкандибає. Слід застиг.

28 липня 2011

1.
Вскрыта слов моих печать.
Если хочешь в их жилище,
вместо тапочек и пищи
соглашайся помолчать.

Кто сказал: "да будет свет"
и под рифму мысли бросил?
Пусть лежат – пока неосень,
стая бед – один ответ.

2.
Неба тараканья щель –
звёздный выдох, сердца вдохи.
Перетлевшие эпохи
на зрачков садятся мель.

Через тернии к любви
не лечу, но ожидаю...
Долго сердце не вдыхает –
вдруг зальются соловьи.

3.
Грусть на пастбище листа
прорастает через иней.
Наполняется ретина
отражением креста.

Только б сердце донести,
задыхаясь от волнения,
к вам, мой камень преткновения,
на неведомом пути.

4.
За окном душа болит,
при свече сгорают чувства,
кровь чернильная негусто
между строчками шалит.

Мне живьём поймать бы то,
что поэты подстрелили.
Что бы небо ни просило –
я вернуть ему готов.

5.
Убеждаясь в правоте,
караван стиха шёл дальше -
огибая дюны фальши,
растворялся в суете.

Лай собак, любви мираж –
стали ветром каравану,
открывая далью рану
ангела – жреца пера.

6.
Как под лупой, под луной –
ближе даль и глубже взгляды.
Сколько нужно звёздам падать,
чтобы знать, что Бог с тобой?

Угасают пыль и пыл.
По следам строки горячей
мысли загнанная кляча
ковыляет. След простыл.

15 Июля 2011

Так сталось, закохалася в Портрета,
Відомого на сайті тут поета,
Хто він - хто я, як викликать повагу,
Стрибнути б так, щоб він звернув увагу.
Був чемпіоном Бубка зі стрибками,
Замість жердини я стрибну "віршами".
5,25 здолала я із лавки,
Красу віддала в жертву аватарки,
А що поет, - лише знизав плечима
І віршик просто так пробіг очима.
Що ж піднімати планку мушу,
Як треба, то віддам я навіть душу.
Стартую з крісла - взято 5 і 5.
А далі що? За "6" - на стіл чи вище брать?
Якщо красу і душу, - можу сміло
За висоту віддати я і тіло...
16.06.2011

Присутність. Тут ваше крещендо й майбутність.
Карбовані голубом у туркотінні,
осіли на струни небесної лютні,
невидимі зверху, пришиблені й сині.

З пера ви навчились мости будувати,
в луні кремувати замовчену сутінь.
На клаптики неба – рядки ці потяті,
дрібніше не можна – дощу не почути.

Я в стані вібрацій, у гирлі події.
Пробіг медіатор, любов стала ближче.
Поезія серцем рядок пересіє,
нікому не скаже, що він – перебіжчик.

Прикута до пальців, згорівша усоте,
хай тінь проростає в папір у чорнилі,
уста відчиняє, породжує протяг
у цій недослуханій стінами хвилі.

24 Травня 2011


And in English:
---------------

I sense your crescendo in presence.
It’s shaped by the cooing of dove,
alighted on edges of Heaven ,
crestfallen, unseen from above.

You know how to build feather bridges,
crepuscular silence cremate
in echoes. Abridged to the smidges
amaze with what poems are made.

Ahem! And the vibes are upshifted
and Love tracks a plectrum with throat.
Through airs and graces I’m sifted
and seen in some eyes as turncoat.

Immured, immolated by shafting,
your shadow shall rest under nibs
and, read by my lips, make them drafty
in case... for your adage ad-libs.

May 24, 2011

З нізвідки
і раптово,
без угаву
рядки виходили
собі на славу.
І я там був,
на Небі Сьомім,
поділенім
Любов'ю
й громом,
де янголу
утнуть
новопокрій душі
на леотарду,
де сіють
і пожнуть
тактильні відчуття
для барда.
Я вибирав їх,
мов на трон
британський
королеву.
У клітці серця
рими вимираючі
і холоди грудневі.
Охороняв
всі виходи,
де снів спливає
човен,
збирав росу
опалу –
безкарантинну
мову.
Заставив літери
спивати кров перисту
і білизна паперу
йшла на дно
думок петлистих.
Назавжди чи можливо
я клітку серця відчинив.
Крикливі
вони були
і нетерплячі,
занадто древні, дикі,
та без вдачі.
І просто бігли
бозна-де, з'їдали
майбутнього повітря,
набраного читачем,
несталість.
Побільшало рядків
на морі хвилювання,
їх виразність ловив,
немов себе
в зітханні.
Тут простір
на сторінці
змився,
він вибився
з білил,
кровився.
І спраглі тиші,
татуйовані у блюзі,
з нізвідки
і раптово,
рядки ставали
кров'ю музі.
Із неба
скинуте насіння,
але в мені
його коріння.

20 Травня 2011

And in English:
---------------

Out of nowhere,
all of a sudden
the lines felt
to be known.
My mind was up there,
on the Seventh,
stratified by Love,
Heaven,
where all new-born souls,
leotards for angels,
are tailored
and tactile sensations
are sown.
I picked them
like British
enthrone
their Queen.
My heart
was too busy
with cooping
endangered rhymes
and guarding the passage
where dreams could sublime,
so I had to skip
underlined quarantine
and force every letter
to drink
my fountain pen
ink.
The whiteness of paper
had sunk in blue loops,
for good or for maybe
I opened all coops.
They were impatient,
untamed, and too ancient
to move me...
to flame.
Just ran who knows where
and ate future air
a reader will gain
to spell their names.
More lines,
more excitement
to catch every game.
A page lost its space,
and ran out of food,
hungry for silence,
bluesy tattooed.
..........................
Out of nowhere,
all of a sudden
the lines became
ink-blooded.
They stabbed me
with their roots.

May 20, 2001

Інстинкт гніздитися очима
переміг.
Відчуй,
знеси, мій Вічний Феніксе,
іще одну розтятість.
Обледенілий у одній з аттосекунд
завмри
і синкопуй
дві букви 'з' і 'а' –
перефразовуй
"у запеклі дні".
Шрихи і образи готові,
накинуті і зняті
для сторінок
у книгах Гіннесса рекордів,
чи то,
з накрапаних дощем, акордів.

Давай зачнімо,
установим
кольорові цяти.
І ось роздріблені,
немов куп’юри
в банкоматі,
картини.
Розводимо пустелю –
маємо піщину,
дощу торкаємось,
цінуючи краплину.
Затримай
всі слова їдкі
на потім.
Усе,
що бачу я
в мені,
це слайд,
закам’янілий дотик.

Рахуючи ворон,
збиваючи в траві
крилаті тіні,
ви б не могли
укоротити
відстані поріг,
де вітру – на ковток
і паростки розмаху
крил вже сині?
Чи можете
її відчути
у рядках,
затамувати
глибоко
в думках
віднині?

Простір спалено
між променем й щокою,
якраз перед
повстанням
в голові
думок цунамних.
Майбутні хвилерізи
синаптичний карб
формують
і деформують півдугою,
готують площу
для комірки
Далай-лами.

Ні, команди зась
в події цій.
Ані пошуку,
ані виконання.
Не звести
всі “проти” й “за”.
А поту косяки
душаться
в бровиній слані.
Відчуває спрагу
дно морщини,
оміліла зовсім,
жде причини,
щоб заглибитись
в думках скоріше.
Але зараз –
мертва тиша.

Усмішки краї
не можуть осягти
їх благословенної постави.
І, змастивши кров,
легені впали
в штиль
до наступного
при видиху обвалу.
Горло оніміло,
в серці давить,
мов притих на ньому
ніж кривавий.

Стіни піднебіння
висохлі і зимні,
вільні на язичну слизь.
Губи штивні.
Зморщені у 'О',
від нетерпіння
після вибуху у 'Б' –
ставатимуть
глухими в 'Г'
колись.

На руках
бальзам і дно небес,
це вони для світла –
дві опори.
Стережуть коліна
гравітацій скрес,
де траві заважко
вибитись угору.
Це коли
наш Всемогутній Бог
підсуває день,
сідає відпочити.
Це тоді
печаль з Його очей
починає
гнізда вити.

12 Травня 2011

And in English:
---------------

Your eye-nesting instinct
had prevailed.
Lay
one more
or less dissections,
Everlasting Phoenix.
Frozen in
the dying scene
of yoktosecond,
syncopate
all the letters ‘s’
“in wordless space”,
and paint
a sketchy face
for yet unwritten page
in books of Guinness.

Let it start
with setting dots
in color,
split the view
in you
the way
most chink machines
break dollars.
All it takes
a grain
to breed a desert,
in the sense
of rain
each drop is treasured.
Hold this lippy-slippy
words for later.
All I see
in me
a slide,
astounded matter.

Counting crows
and grassing their shadows
could you cut
the distance well defined,
laid between
a gulp of wind
and recent flap of wing?
Could you sense it
through my lines?
Keep it deeply
in your mind.

Space is burnt
between a ray and cheek
right before
uprising thoughts
create a brain tsunami.
Future breakers
notch synaptic gaps
and strain an impulse,
peak,
grasp a promise
to allot a cell
for Dalai Lama.

No command
through this event
is followed, executed,
even put in doubt.
Shoals of sweat
are suffocating
in an eyebrow shrub.
Frowns are thirsty,
shallow,
almost gone
and callow.

Edges of the smile
can’t reach
their gracious state.
Lungs are done
with lubricating blood
and wait
to collapse,
exhale unwanted life.
And the throat
is numb
as someone
pressed against it
bloody knife.

Walls of palate
dry and linger
freed of tongue.
Lips are still.
They cleave
to frozen ‘O’.
It survived
last tongued-up ‘D’,
assessed by `G’,
and wants to go.

Hands,
embalmed by Heaven,
prop up light.
Knees
preserve
the gravitation
where the grass
can’t fight.
This is when
Almighty God
can rest,
this is how
I see
His eyes
build nest.

May 12 2011

Хто то мандрує проділом кудлатим?
Причесане мастак він окрадати,
цей західний бродяга невеселий,
підмайстер ліпки на небесній стелі.

Рай протікає. Бачу невмолимо
краплини на щоках стають важкими
і громи припідносять серцю плинність.
А кроки, генератори новинні,

розплескують купчасту кров усоте.
Твоя Високосте, не мри в болоті!
А брами вен прочинені допоки
зірки ще не позбирані в канопи.

Не сам іде він сонцю на поклони,
йому лиш мить потрібна – мати клона
із дотиками – як ніхто раніше,
задатками – перелистати тишу.

10 Травня 2011

And English:
------------

He travels throughout hairline woods,
rips them off for trimness and soot.
Another westward vagabond
replasters the skyish plafond.

I look up to Heaven, it leaks.
Its droplets are heavy on cheeks
and thunders heart-lifting my muse.
Made steps, generators of news,

splash wide cumulonimbus blood.
Your Highness, don’t die in the mud!
The wind leaves all gate veins ajar,
collects in canopic jars stars.

His journey is never alone,
it uses a second to clone
the touches like never before
and something to live… to the fore…

May 10, 2011

Чи ви бачили її
кроки ласі,
провокуючі й рясні
в час нещастя?
Вдвоє сили тьми зросли,
ще так – чари,
випасала синь в росі
хмар отара.
Гляньте, як її нутро
поглинає
світла свіжого цебро.
Не пірнає,
за підошвою, коли
ту підносять
і за хмарами кровить,
де їх косять.
А ті стіни, що вкрива, –
проти тверді,
і ті фарби на словах
легко стерти.
Ти, вона і джерело.
Видна Пані
все латає, що пройшло,
трісло й ранить.
Воском знань вона стіка
з аналоя
і тече її ріка,
серце гоїть.
На сторінці, що закрив,
тіснувато –
зачекає до пори
стане звати.
Оживе при свічці враз,
рухам – свідком.
Це вона саджає вас
в темну клітку.

6 Травня 2011

And English:
------------

Have you seen her
greedy walking
in provoking way,
invoking
steps in times of trouble?
What was dark in her
had doubled
since the sunlight
started choking
with a flock of clouds.
Watch her inner ego docking,
eating light,
and sprouting out.
Then she sticks
her fishy doubt
perfectly,
where soles outmount,
follows every bowing cloud,
stocking it.
The walls she’s cloaking
are against
whatever’s hard.
She revives a sense of art,
rattles in its tints and foibles.
Interposed by you,
this Lady Noble
mends old time
in cracks,
keeps
left knowledge
on bookracks,
and bushwhacks
its way through rhythms
of New Age.
Find her
hiding
on a page
you just turned
for good
or to a plack.
She is spry
when sun is back,
bathes
in a holy water stoup.
She’s you
inside her lightless coop.

May 6, 2011

Гудуть рядки вірша – високовольтні лінії.
Їх струм, за кліткою звіря, тремтить під інеєм
забутого, прожитого, по буквi знятого,
такого видного нічим і перейнятого
мене.
І нерв
від рим кігтястих попадає в рай непрошений,
де літо бабине вітрами не покошено,
птахи води складами гам на дощ збираються,
вмиваються у простоті і серцем краються
на лет.
Каркле,
весна строфою золотою в сонці тріскає
у темряві лакується і сохне мискою
для місячного перекотиполе-яблука.
За ним, убогий волоцюго-хисте, я блукав
і крок,
курок
чи корок, щоб душа для істини відкрилася,
давав мені добро і випинав у вилицях
роками схожими, поношеними зливами.
Крикливими для зору, a на слух – дратливими
крильми
пройми,
поезіє, це небо, що бринить над інеєм.
Хай осипається воно, папір осинює,
переплітає несподіване із баченим,
несе мене туди, де ще не страчено
любов,
або
перебіжи – де не стікає сонце маками,
де все за так, за все, що у словах проскакує,
не дякують і не визбирують покришене.
І літо бабине летить, де світ побільшено
думкам
і вам.

4 Травня, 2011

Чого накоїв, що вчинив?
Чим дихають твої вітри,
хто збереже для них відрив
з вакантних мушель, як від них
ітиме за вогнями дим?
Мене ж по натяку веди.

Тепло тремтливе. У руках
Любов зігрію я колись,
де ще гойдання збереглись
колиски світу. Зачекай,
я знаю, я живий – ти тут,
в дощі збираєш гіркоту.

Долоні падають униз –
покрова на пруги чола,
де не засне ніяк хула.
Ховаю жаль у плач без сліз,
ці блискітки. Їх бальзамуй,
в очах порожніх зазимуй.

Попробуй сонце принести
у срібно-місячнім ковші,
надії – рани для душі,
бажання зцілення. Зайди
в це скоро, що зарано знов,
мов кисень у голодну кров.

Не дай затнутись, я затих...
Oсічко, у затишші гри
чим дихають твої вітри,
з вакантних мушель, як від них
ітиме за вогнями дим?
Веди мене туди – де ти!

19 Квітня 2011


And in English:

What have you done
------------------

What have you done?
What would you breathe
from vacant shells
to reckless winds
when smoke is gone?
I need at least
a tint
of hint.
Oh Love,
I’m used to chafe
these trembled hands
and share the warmth
with cradled World.
I know
you wouldn’t leave...
My pain expends
in rains impossible to hold.
Two palms
are dropped,
they shroud my restless brow
and bury it
in tearless cry.
Embalm
the angel sparkles,
eyes in tow
by emptiness...
I’ll let you,
try...
to bring with every moon
reflections of the sun,
another hope to kill
and will to heal,
another soon
too soon.
Oh Love,
you are
my endless and revolving spin
in once misfired gun.
What would you breathe
from vacant shells
to reckless winds
when smoke is gone?

April 19, 2011

Я проникаюся у гру наливу, ти – броди.
Стає так солодко, немов у паморозі грону.
Міцного і добротного себе – не розведи,
твоє, настояне на вистоті, хай Бог боронить!

І послужи для розуміння істини плечем,
розмову проганяй, здувай тривоги павутиння.
Повітря в легеневий міх несковано стече,
прорветься на пороги скронь у вихорі прозріння.

О крапле спрагла, небом поділись, вбери думки –
дощі жалю і прикрощі, що розстелились настом.
І грішному мені сходи, немов сніги, з щоки.
Коли проник – не дам я глибині твоїй пропасти.

І у проникненні, у грі, при охмелінні чар
поезія згорить у танці вітру і осоння.
Оте космічне і легке – післясловесний гар –
твоє, настояне на вистоті, хай Бог боронить!

8 Квітня 2011

Не так легко – скільки взяв до голови,
а тепер – хоч бийся в груди, а лови
звірину, що топче серце кожну ніч,
залишає недотопчене мені.

Не так вітру – скільки піни з перемін,
просто з моря, що по вінця чаш колін.
Терня світла. Біль по пам’яті гребе
сіно слів – суху потраву для небес.

Не так стріхи – скільки втіхи у сльозі
від пера – чорнильного гасила зір.
Хай стікає паперова білизна,
проступає крізь безмовність чужина.

Не так плахи – скільки розмаху й біди.
Знав би де – не клав би голову туди.
Очі світу – і для круків і для ніг,
повен рот набрав дощівки… і побіг.

Як-не-як – поета видно по віршу,
але я – не він, бо римами грішу.
Не так риму – скільки скошене прогріб,
аби вам – на око, Богови – на хліб.

6 Квітня 2011

Відчути день як сонце, радість, сміх.
Відчути ніч, немов безодню болю.
Відчути поцілунок наче сніг,
Що прагне вирватись з небес на волю.
Пройти крізь всі обмани самоти
Зовсім давно забутими шляхами.
І вже від себе більше не втекти
Похмурими осінніми ночами,
І не знайти рятунку у віршах.
І втратить силу одинока відьма,
Згорівши у чужих очей вогнях,
І їй допомогти ніхто не прийде.
Не здійме крила колись вірний птах,
Й словам не місце в цьому божевіллі,
Де тане осінь у простих казках,
В твоїх небес щасливому промінні.
І ніби треба знов почати жить,
А я не вірю. Вже ні в що не вірю.
Мене направду треба би спалить,
Бо я по-іншому давно не вмію.
Бо хто я – бранка болю й терпких сліз,
Моя душа заблукана в тумані…
За мною тужить золотий осінній ліс
І його тіні, вічністю незнані.
А тут з'явилось чудо із чудес!
Чиясь весна несе мені(?!)кохання!
І віє подихом тепла з небес…
Але, повір, я не скажу зізнання!
Колись ти зрозумієш і простиш
За те, що не дала напитись горем,
Якого в відьми досить. Й ти залиш.
А я здіймуся яструбом над полем.
Я знаю, що завжди на все свій час,
Що цей полон – це все ж таки неволя.
Гіркий полин, як згадка, як наказ,
Що в нас з тобою зовсім різна доля.

Як маєш сили, то мені пробач,
За мене помолися… і не плач.
5.11.2007

Я пригостив тебе дощем,
коли до серця сіль чумачив.
І ти прокинулась і плачеш,
питаєшся мене про ще.

Я перейшов тебе убрід –
води наніс за мною вітер
і так хотілося пригріти
те плазовиння – серця хід.

Я розв'язав тобі кінці –
до ліній рук вносив крислате...
Мене так легко нанизати
на сповідь моря по щоці.

Я охрестив тебе "Мій Щем" –
в координат згоріли вісі
і крил примножилось до вісім
за серафимовим плечем.

9 Березня 2011

Четыре тыщи лет тому
В Шумере
Пишу тебе письмо
На клинописной,
Стремительно твердеющей табличке.
Еще бы - по такой-то по жарище!

Я тороплюсь сказать тебе, послушай,
Что я люблю тебя все также нежно,
И жизнь моя затем и длится, чтобы
Послать тебе письмо, что ты любима.

В P.S. я прилагаю список правил
Хранения кормов для канарейки,
Два способа очистки ожерелий
И два рецепта молодости кожи.

Но главное - хочу к тебе приехать,
Чтоб наша страсть так быстро созревала
И так же вечно сохраняла свежесть,
Как эта нетяжелая табличка.

2009

В инакий век чему б откуда взяться?
По смерти взятки гладки? Нет, постой.
И целый ряд суровых рекламаций
Шекспиру предъявляет Лев Толстой.

Что весь итог лихого фестиваля
Совсем иначе мнится поутру.
Что вкупе несчастливцы и канальи
Совсем не учат свету и добру.

Что в вихре грез о залихватском бреде
Был копьеносец на руку нечист.
Отчаянным развитием трагедий
Так недоволен зрелый моралист.

А что Шекспир? Осадки свесив свыше,
Небесных таинств выглянув за край,
Чего видать? Какой-то барин пишет
О войнах и о мире? Ну, пускай.

2009

Фарби змішує лютневий вечір,
Сніг у сутінках - як молоко,
Поглина зорю, мов жар у печі,
Лісового "попелу" наскок.

Білий колір темінь ця не витре,
Лиш його розчинить звідусіль,
Хміль я п"ю холодного повітря,
Наче фіолетовий кисіль.

Ніби йогурт - з молоком чорниця -
Тільки в ньому солоду нема.
Ох, яка химерна чарівниця -
Світляків родзинками іскриться -
В чорносливній темряві зима.

19. 02. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Брехня з брехні народилася,
В просторі сміття молотилася,
В світі як мухи плодилася, й тепер
Без брехні ще ніхто не вмер.

Тісто життя на брехні замішане,
В правді з водою залишене, -
Аби не черствіло життя,
Різновид буття.

Сумно від цього мені...
Чистих правди промені
Брехнею закутані,
Шляхи життя переплутані.

Мне вдруг приснилось счастье и несчастье,
Мне вдруг приснилась вся моя вина:
Как будто ты была моею частью
Любимой, а не только частью сна.

Как будто вместе стали на карниз мы
Какой-то общей истины, и вот
Задвигались над нами механизмы,
Любую мелочь зная наперед.

Как будто не стреноженные ношей
Под звуки расправляемых ветрил, -
Как будто ты была во всем хорошей,
Как будто я тебя достоин был.

Как будто мы пошли с тобой под ливень
Как в наш с тобой отныне общий дом,
И я тебе был вовсе не противен,
И было нам поговорить о чем.

2009