1.
хрестатим вікном
нагороджений містом
розвіявся сном
по душі ніби листям

не бійся мене
я спокійний покійник
в тобі як помер
мов у тілі снодійне
то рук не складав
не котився сльозою
літа як вода
нашу тишу загоять

2.
слова дощові
перехожі й безнебі
лишаю тобі
я на згадку про себе

хай кров повелась
поплила без любові
не хлипай мала
усміхнись і на сповідь
до вітру пристань
з вітрячка матіоли
до ранішніх ран
прикладаючи голос

3.
розкрилена лю
у натхенному світлі
я шлях простелю
з берегів несусвітних

не бійся ступай
не дивуйся що зорі
мов біла крупа
під ногами говорять
про холод в раю
і про мандри безкраї
я там на краю
я є той хто чекає

4.
я той що тримав
всі надії не в клітці
зима не зима
я весню тут і звідси

до мене лети
ластів’я щедрувати
займуться сади
із вапна вийде хата
із піни глибінь
так виходить на сушу
мовчання і тінь
ти возносишся в душу

25 Січня, 2013

У цьому мороці міськім,
де радіоли гучно грають,
у середовищі слизькім
поети вірші не читають.
Кому потрібні вірші ці?
Було би сало і до сала.
І викидають папірці:
якась там, щось там написала.
Але на тисячі - одна
душа знайдеться небайдужа,
що схоче випити вина
із сліз поета. Мов недужа
до губ питво це піднесе
й осушить подані бокали.
І біль із кровю потече
з дезінфікованої рани.

2004

Іду, щоб знову повернутись
до гір, до скель фальшивих фраз,
до рік печалі і отрути,
їдкої куряви образ.
Щоби з тобою знов збирати
із вовчих ягід мед-нектар.
Безодню бачити й ступати
у створений мені Тартар.

2012

"В тебе очі грозового неба,
з них ще мить і блискавка злетить"
В тебе очі грозового неба -
фраза ця мені й тепер болить.

Потім говорили:
- Дві криниці.
- Дві безодні чистої води.
-Твої очі, мила, мов зірниці,
що вогнем висвічують сюди.

Вже минуле вдалеч відлетіло,
та чомусь, як в небі загримить,
все раптово стрепенеться тіло,
й фраза давня знову заболить.

Синє небо скаламутить хмара.
По землі розкотиться гроза.
Давній спогад, наче Божа кара.
Знов з очей покотиться сльоза.

В мене очі грозового неба.

2002

Як ненаписаний роман
моє життя перегорталось:
була любов і був обман,
і там, де тонко, завжди рвалось.

Страждання, муки, біль розлук
з чиєїсь неземної волі.
Я відчувала дотик рук
фортуни злої, злої долі.

Посперечалася з життям,
що цю химеру переможу,
що більше я себе не дам
на милість неба, милість Божу.

Я розпочала цей роман,
я вже зайшла за половину,...
в очах рябить, в душі туман.
Я прославляла там людину!

Та засміялася судьба,
що я її не переможу:
"Хоч ти красива й молода,
та я тебе зламати зможу".

Як недописаний роман
моє життя перегорталось:
була любов і був обман,
і там, де тонко, знову рвалось.

2010

Я хочу тебе сховати,
У тайну давнього міста…
Де я королева-мати,
Опіка сину не тисне…

Дам тиху йому пораду,
Бо я ж таки царівніша.
Він, чоло схиливши, слуха,
Матуся не схоче гірше…

Я буду ходити замком,
Тихенько сидітиму в кріслі,
Дзеркальні раптові уламки
Зі скелі кидатиму, звісно…

Я хочу тебе сховати
В чарівність далекого міста…
Чому королева-мати
Тебе не слухалась, грізний?..

2012

При сході прадавнього Сонця,
Де сяяли роси ранкові,
Я виникла, ніби з нічого,
На очах у хвиль молодого моря,
На вустах у вітру п’янкого.

Доки світ у пісок точив каміння,
Висихали озера, горіли мости,
Хтось мріяв літати над Тінню,
Інші Світоч топили в багні;

А я тямила власний шлях у світі -
Вгору, слизьким серпантином клепсидри,
Космічні роки і земні лихоліття
Й заледве не зникла у прірві страхів,

І нарешті кружляла довкола тебе,
Натякала пошепки – ніжно, прозоро,
Ти почув і слухняно вдивлявся в небо,
Побачив і дав мені ім’я.

З чотирьох елементів буття земного
Втілив, вистраждав і вдихнув життя.

Зрозуміють? Засудять? Рядном накриють?
Осипатимуть золотом творця?

А мені що? Я в тілі вже народилась,
Облиште, я вільна – сама своя!

1.

пам’ять
базар іконний

німба
пришити лінь

царством
три дні безсонним
править
адреналін

править
і виправляє
кардіограмний
стан
я
вже не позбираюсь
відчаєм
на устах

2.

світло
мов сома вуса
риба
вікно старе
виб’юся
і переб’юся
спогадом
сухарем

позавіконний
безмір
втягує
наче вир
в серце його
розверзле
погляду
начавив

погляду
за тобою

мамо моя

я тут
свічку
зробив сліпою
тіні чужі
задув

3.

біль відпустив
присісти

каже

старий
дихни

серце твоє
мов тісто
ще не спеклося

мни
жуй-пережовуй неміч

тут
у душі тісній
я
і біда
живемо

а до біди
у ній
дні доживала
гостя
буря емоцій

та
в горло лягала
врозтяж
там
де слова
ковтав

4.

пам’ять
базар іконний
вишиті
тропарі
крила
для підвіконня
і на той світ
поріг

14 Липня, 2012

1.

Адама
щойно
наче з воску
вітер вилив
хоч коники ліпи
таке глевке
нутро
він ще не знає
про своє
ребро
і просить
доліпити крила

2.

де світло тоншає
стає прозорим сон
тендітніший
за перший крок
дитини
де тінь теплішає
'пугу' зникає сов
розлогіше
за шум віків
у днині
що нині
привела думки
на світ
наповнений
і виплаканий
Богом

від сліз Його
бідніє звук
і лід
і потопає
у весні вологій
весло з човна
світлішого
за краплю
втіх
земних
як гріх
і нетривких
як дим
від бурі

3.

де все буремне
не конечно
буре
а карколомне
віроломніше
за те
що присягалося
та обійшлося
що осягалося
та не збулося
у місяць
барвило волосся
там ліпиться
святим святе

не горщики
а галактичні русла
в яких судини
від Святого
Духу гуснуть
там
протікатимуть
і напуватимуть зірок
всесвітні ріки
і мандруватиме
душа
у море дике
не займане ніким
нічим не оповите
де ясність настає
щирішою
світила
де ‘я’ незмінно
є
стовимірне
стокриле

28 Червня, 2012

Панночка і кішка, і розкрита книжка.
У кімнатнім горлі тиші перехлин.
Він поїхав щойно, і лише на трішки,
вже такий далекий до оцих місцин.

Панночка і кішка не встають із ліжка -
за вікном безсонний, ним забутий, дощ.
На столі сумує шоколадна мишка
і уже нікому не найкращий борщ.

Панночка і кішка, і слідів доріжка
з пам’яті луною лине навпрошки -
упівнеба квітне райдужна інтрижка,
звівши у обійми дальні бережки.

І невдовзі пішки Панночка і кішка
по веселці зійдуть над низькі дахи,
і на світлий крайчик хмарного горішка
сядуть розплітати і плести шляхи.

Він поїхав щойно, і лише на трішки.
З пам’яті майбутнє лине навпрошки.
Чорно-білий ангел підбирає лишки.
Панночка і кішка - доленьки стьожки.

если лето попросит
я уйду в эту осень
но не с пулей височной
не в удавке не срочно
а на зов журавлиный
истлевая картиной
застывания красок
отпевания басом
мимолётного ветра

погружение в метрах
ответвление в клетках
тела дряхлые ветки
выси хрупкие руки
расставания муки
расстояния млечность
созидания вечность
отпускания сочность
распускания точность
отцветания скупость
жизни краткая глупость
с детства в старость пробежка

ни орёл и ни решка
суеты неполярность
всех сторон солидарность
состояние смерти
рай в небесном конверте
только нет адресата
адресанта и даты
жизнь – лягушка на ужин
цапле в солнечной луже
жизнь достойная битвы
вечно ходит по бритве
превращается в камень
если чувствует пламя
или приступ одышки

светит каинам вышка
дележа ждет наследство
панацея ждет средства
сокровенности – игры
внутривенности – иглы
икс ждёт игрек и зету
и рождение света
в этом мире отменном

в этих сношенных венах
дни дорогой стареют
тлеет сердце но греет
реют мысли и тучи
беглой смесью гремучей
и взрываются звёзды
раздевается воздух
в рваных лёгких Вселенной
лишь Любовь незабвенна
лишь Любовь незабвенна
лишь Любовь

1 Июня, 2012

Запалює світ і зворушує вигнані далі
поет – цей дратливий дивак, що постійно скандалить
і крутить довільно словами, мов сонцем циганським.
Він глушить рядки і римує "непанське" й "шампанське”,
підкидує образ – млинець із небесних метафор,
а ловить – що є – словомаз цей завзятий за фахом.

Йому не потрібно таємних дверей відчиняти,
бо тоншу за шпарку сонетну, мов місяць, сонату
змайструє із вітру надутого ранішнім сонцем,
розчулиться в ній, мов зима від рибин в ополонці,
і стане по букві себе і свій світ затягати
у серце глибоке, в його золоті каземати.

А змістом залиється, наче пробудження з крану,
у лоскотну душу – то легшим за пір’я він стане
і стане летіти просторами вільними думки,
замірявши звуком – де тісно йому, а де лунко.
Застигне, як очі на персах налитих жіночих,
та встигне згоріти і правдою дословоточить.

Наповнений щастям, пригублений згубленим часом,
на випас він гнатиме знов легкокрилих пегасів
далеко, ще далі – за обрії вправного ока,
де трави дичаві, а небо пошите – нівроку.
Молочно-зчумачена й море-невпинно-ігриста
поезія вітру народиться в зграбному листі.

У листі, що дихає блюзом і видутим джазом
із тіні гіллястої – із прохолоди оази,
у образах крутиться – в душу лісисту лягає.
Хай горнеться світло, а думка – прасонцем палає.
У дзвонах почута, в цитатах дослівно-роздерта,
вона ще не раз виринатиме з прірви безсмертя.

Байдужим – більмо, для цікавих – сочиста потрава –
слова – ті самі і читаються зліва направо,
послужать в молитві – одним, може іншим – за воду.
Отак собі йдуть, чи течуть і рядками заводять
чимшвидше, чимдужче, чим вміють, чим гріють, чимдалі…
…і зріє цей світ в перехрестях любові й печалі…

10 Травня, 2012

Пливу між лодій…
А єдваб словес
Бузково буяніє круг палітри…
Не знаючи прогрес це чи регрес,
Пливу – із Ліри у сузір’я Гідри…

Великий Віз скрипить:«Сядь…
Під...ве...зу…”.
Рись ошкіряється: "Ультрамарину б!".
Злетіла крізь ясмин і дерезу.
Екліптику пишу сімсоту днину…

У дощ благословив жаский Дракон.
Стовп іскор видихнув:
«Я – твій добродій!!!».

Ну як мені, ступивши на балкон,
Забути зблиски величавих лодій?



2007-2012

Перо моє на старті,
Зворотній часу лік :
- Слова, поезій варті,
Летіть в майбутній вік.

В безодній голубіні
Кружалом золотим,
Розбивши пута ліні
Усеоружжям рим,

Заграй, чудова ліро,
На сцені хмар блідих,
І хай буденність сіра
Останній робить вдих;

Дай óбразам ожити
На мить одну хоча
У космосі відкритім
Уяви читача,

Де зоряні світила,
Душі солодкий щем…
Не опекти би крила
І приземлитись ще.

26.04.12

слава Богу что весна
все "прощай" звучат как "дальше"
беглый взгляд как пацана
мне легко поймать на фальши

в чём-то ведь молва права
где-то кто-то что-то знает
зеленей не здесь трава
тут её не замечают

возвышаясь над собой
и паря не испаряясь
не прочитанный судьбой
я пишусь как в небе стая

в мыслях мало головы
крыша медленно съезжает
в тучах пламенной молвы
закаляются кинжалы

зарождаются грехи
накаляются огрехи
страстью кормятся стихи
грустно увядают вехи

как мираж видна душа
та в которую влюбляюсь
точки ставлю не спеша
и горча не огорчаюсь

не решив что решено
чашу не испив кометы
Синей Птице на пшено
рассыпаются рассветы

отдавая дань словам
что хранят любви богатства
мысль идёт по головам
создавая птичье царство

24 Апреля, 2012

То не руни, то не хмари сіроокі —
То печаль мандрує — плаче сивий сокіл.
В поміждум’ї між земним і неосяжним,
Поміжліття огортають крила княжі;
Перетнули рано-врано три тумани,
Перевіяли в дощі нічний неспокій...
То не гнівні поміжчасся басурмани —
То самітником самує сивий сокіл...

1.
отримую себе
як запоруку дихання
як втілення думок
у дотик
утримуюсь
відверто
від
ковтка розлуки
від любові зцілення
а ‘за’ мої
нетлінні
за мною
зі мною
і не ‘проти’

2.
впускаючи чекання
глибше нецвітіння
прийматиму за дихання
цю виразність осінню
очей жіночих

вони
моє благословіння

на
сім
відміряних разів
на
шість
давидових кутів
і п’ять
комуністичних зим
чотири
сторони ідучі
три
букви бубнявіюче-шипучі
дві
розп’ястучені долоні
що втрату стримують
на скронях
одну
на всі слова
мовчанку

3.
від-ранку-і-до-ранку
заходиться
крутиться
лущиться променем
сонячна дзиґа
тоншає крига
життя
між нами
мамо

4.
устами
мов камінь
загачено слово
на вітер
підкова
чекання чеканка
очікую знову
збагачуюсь
ранком
вертається серцем
весна-каторжанка
і просить
зустріти
і перехристосить

5.
не небо
а спліну
нахмарені стоси
а в них
наче голка
загублене ‘кру’

6.
поважне мов крук
це сплетення рук
сідає й чекає
на гілці-коліні
на звук
наче лук
на стріли осінні
на пісню
циганку стару

17 Квітня, 2012

как с ладони песок
как слеза со щеки
по листку отрываясь
ни на что не взирая
это время сбежит от меня

что-то нужно менять
в никуда отправляясь
никому не мешая
никого не браня
не виня и не каясь

но пока
жизнь трепещет в висках
и трава высока
свысока облака
не глядят зависая
но пока
отдышалась река
лунный свет как мука
солнце лепится
снами – летают

и есть ‘но’
и оно не пускает на дно
где нет слов
и душа не ранима
а от страха курок не свело

если память горчит – то светло
если тает – тепло и терпимо

невесомость всегда уловима
мотыльками шагами и сном
если мысль на вино уязвима
пусть крепчает от истин вино
и прокрутит мне жизнь как кино
о любви что осталась сравнимой
с белоснежно-хрустящей зимой

я люблю тебя мир неиной
где я всё ещё кем-то любим и...

12 Апреля, 2012

Судестада стриножить муругі хмари
В побляклості квітневої грай-води,
Громовиці корчмарі — галай-татари
Все крамолять правесело прасади.
Міжтумання жовняріє. Орди Зевса
Ятаганять вишини лазур-лани
Та гогочуть мілководдя сині плеса, —
Колихнулось надвечір’я зі струни...
Розшаманилось піднеб’я — сипче іскри...
Розціловує долини Грозовій —
Престарезний Ярмолай все топче кригу —
Сновиганець креше танець кочовий.

(9 квітня 2012)

І
В руду країну велетнів-мурах
Літала ти у місяць свій медовий
Пастельні ріки розляглися у пісках
Невтомно праця розвозилась у візках
Між парасольками грибів двоповерхових
ІІ
Летовище. Зелено-синій сон.
І острівець у серці океану.
Туземці вбрані «по-гавайськи» в унісон (агенти).
Повітря кримінального мусон...
У змові – викрадення вас. Ги – бондіана...
ІІІ
Аквамарин небес на дні озер
Велосипедна подорож відкрила
Куди Шнель-бан возив вас дотепер...
Засмагу березень розносить волонтер
На пляж біжиш в ліску сховавши крила
IV
Посіпує борідку мудрий Фрейд
Звихнутись можна – тут така картина...
Фантазіям вмикаєш знов апгрейд
Нервово відміряє кроки Юнг
О, психології глибинна гільйотино...

(А мандри – це призначення твоє...)

Ні,я бачила,
Не наснилося.
Вікна вечора
Враз відкрилися.
І злетіла я
Понад рамами,
Дивувалися
Вітер з хмарами,
Тихо марили,
Поспішаючи!
Я летіла ввись,
Зверху бачила,
Що ж то рай
Земний!
Необачні ми...

потрібне
починається
на 'п'
папір
погода
пальці
проблиск

і па
пуантне
і па
пори

поезії
порив
прорив
у прозі

'п'
продиктоване
простудою
повітря
простою
від природи

пригодою
в півголоса
в півсуєти

попробуй
пережий
перекажи
цей
прапівподих

причин палітру
передай
підлінії
що поміж
п_і_ти

9 Березня 2012

два янголи
два голуби
сиділи на вікні
сиділи туркотіли
про голубінь
і сніг

і той
що хоронителем
питався
похоронного
пощо їх
небожителів
із царства
надцерковного
в пустелю
поміж душами
сюди позасилали
щоб силами
меча й коси
це туркотіння
стало

вмивався сонцем
погребний
вискубував
пір’їни
і падали
вони
униз
згораючи
мов тіні
а як вдавалося
якій
через поріг
війнути
і звикнути
до ґанку й ніг
сінне тепло
відчути
ота
зміталася
в курган
вперемішку
зі сміттям
її чекала
кочерга
і димне
довголіття

від променадного
тепла
ховався
охоронець
у груди
тихо набирав
хай_Бог_боронить
і туркотів
коли хотів
а лінь
то в тінь
і дувся
бо знав
всі істини
прості
бо просто
не забувся
за туркотню
хвалитимуть
або примусять
зозулею
кувати
оті
які над ним
які
ще більш
крилаті

два голуби
два янголи
сиділи на вікні
сиділи туркотіли...
а пір’ячко
мов сніг...

8 Березня 2012

я одягаю його футболку білого кольору
ніжна тканина гріє і грає в мені бавовною
наче гвіздки у горлі стоять зорі впокорені
ніч горностаєва зойком по тишку йде

любиш чи ні
віршем мов словом ріжешся
ярими мальвами рвуться у простір рішення
березнем пересніжено слів золотаві вишеньки
я ще питаю
звичка
де ти
коханий
де

болями голими що на весь світ пручалися
вовком голодним кров із під голки чварами
ніколи знаєш і не іду примарою
там де лишила з місячних пліч жоржет

наче білизна чорна тече по вигинах
тіла мого гримучого тіла білого
я тебе якщо зможу навіки вигоню
вичавлю наче кісточку твій силует

хриплого слова і слова із шовку китайського
нишком чекала падала кішкою кралася
але не знала що тиша зрідні бездарності
що зачаїлася скверна між хтивих жертв

десь у чужій кишені де шоколадом дихає
лунне його відлуння в містичній віхолі
коли спіткнуся то небо не стане кригою
бо в нього пахне мамаю жовтий светр

там де є віяла
віями сонце світяться
де апріорі стовпи задихнувся вірністю
де мені стане легко і півдню його сповіриться
що витягається щастя у стебла на тет- а -тет

мелодія стара
п'є шерехи пера
затримує весну
у горлі

думки
з душі струмки
відталого тепла
пульсують
скронями
міняють
колір

і вірш
забарвлюється
в спрагу
уст

ковтком відваги
запалюсь
і
по живому
перервусь
в згорілих зв’язках
від щему
що звіряє
кров
на голод
і на в’язкість

і в цій кімнаті
де
не дивиться
ніщо
не дихає
Едем
душі післядощем
я
море серця
намалюю

у колір
спраги уст
у сонця
ніжний плюск
у журавлине
алілуя

2 Березня 2012

між небаченим
і непомітним
яв

до забутого
просвітку
я
приганяю
перелітні
сни
і заходжу
мов у кліту
в них

і мене
там зустрічає
птах
і питає
ти за мною

так

за тобою
синьоперий
мій
за тобою
охоронцю
мрій

де ти був
піднявши очі каже
він
як я бився тут
мов до молитви
дзвін
і не йшов гоститись
до нечистих
рук
перестав лічити
скільки раз ще
вмру

я йому
протягую свій
німб
рідний мій
скуштуй
душа як
хліб

він давно
не світиться
від слів
я його
зносив вже
на землі

не смакує
каже птаха
хліб
зачерствілий
наче камінь
і
солі стільки
що три моря
в нім
але в жодному
нема скарбів
на дні

просто з леза
набігає
кров
пий мій любий
я згрішу на римі
знов
і додам
до пари їй
любов

то вона
на що поклявся
й кляв
то вино
в якім купався
я

не вином твоїм
сьогодні я
нап’юсь
бо пекуче
мов змії
укус
ти мені
із клітки
дай
змогу
лопотіти
та й
небо
розстели
на ніч
щоб ясніше стало
в перелітнім
сні

у забутому
просвітку
я
розстеляю
синьоперим
яв

1 Березня 2012

ТАМ
1
-Начудовуйся останнім
тихим ранком—
Враз над вухом
хтось чужий прошепотів—
Вже у просторі
відкрилася фіранка.
В паралельний світ
Потрапити хотів?
На бруківку не звертай.
Іди за мною—
Діловито научав
мій дивний гід.
Раптом—темрява,
закутана імлою...
Вечір. Хмари. Степ...
Невже це перехід?
-Так, приїхали...
Тихіше! Хтось крадеться.
Захищайся
від раптового стрибка.
Небезпека скрізь.
Тобі вже не прийдеться
Пити пригорщами
воду зі струмка.
-Друже лагідний,
ми що, сягнули пекла?—
Жалить скроні
рій запитань і думок.—
Що тут коїться?
Від кого небезпека?
Де ми зараз,
І до чого той струмок?
-Знай, обставини
у нас тут дещо інші:
Кожен другий - злодій.
Тюрем вже нема.
За законом джунглів
правлять найхижіші.
Інколи здається,
що ввесь світ - тюрма.
А з природою
б’ємось, мов дуелянти.
Поле зла навкруг
руйнує все живе.
Непомітно почалось,
з грибів-мутантів.
А тепер потік отруйний
греблі рве.
А напровесні ж
були в нас три дороги...
Із надією
І вірою в любов
Зачинали
наші прадіди з порога
Нові села
серед пралісних дібров.
І лунав до них із неба
Глас розлогий—
Будьте!
ДОКИ НЕ ПРИМИРИТЕСЬ
ЗІ ЗЛОМ
Та сказав хтось:
Нащо ці перестороги?
І пішли ми
через правду - напролом.
Віра? Честь? Любов?..
Хіба що для забави.
Той безликий ХТОСЬ
давно зомбує нас
Напівнатяком
облесним і лукавим:
“Ти люби себе!
Живеш на світі раз!”
І все рідше
діточок несуть лелеки.
І все рідше
серце хочеться відкрить.
Хтось, обмацуючи
наші попереки,
Поцікавиться байдуже:
“де болить?”
Пащекують
надокучливі кумири.
Тужать клятвено,
на Біблії рука,
Обіцяючи роботу,
хліба, миру...
Давня пісня. Чули.
Ще з броньовика.
На етапи гнали
сірі кардинали
Дисидентів.
Нашу совість, інтелект.
Ми майбутнє, генофонд
свій розстріляли,
І потомків не тривожить
Духа злет.
Десь поділись Рафаелі
і Ван—Гоги.
Виставляєм унітаз
на вернісаж.
Споглядають,
наминаючи хот-доги,
У екстазі
не помітивши пропаж.
Пересмішника убили—
темно стало.
Відтоді і в храмі Божім
не були.
Ми нітратами
вола понапихали.
Ми ерзацом собі
душі натовкли.
А природа
б’є наосліп неврожаєм.
Від задухи
позіхає океан.
Бо планету прямо в серце
ми вражаєм
Термоядерним вогнем
випробувань.
Бачить Всесвіт неозорий
нашу неміч.
Нашу нехіть
докопатись до причин.
Ентропією
важкий космічний леміш
Все зрівняє.
Не залишить на почин.
Відчуваємо, що
близько вже, над краєм.
Зіллям душі спопеляємо
дотла.
Ниці втіхи
ми пожадливо хапаєм,
Мов недоїдки
із панського стола.
2
Ось і місто вже
снує вогненні зблиски.
Гуркотить машинним ревищем
спідвей.
-Чуєш постріли?
Бритоголові близько.
Банда підлітків
полює на людей.
-Друже, як же ви
призвели до такого?
От у нас: Добро панує,
мудрий лад...
-Не радій. Від нас
проміння поля злого
Вже несе в світи
руйнівний свій заряд.
Раптом зойкнув
і схопився він за серце.
Людську плоть таки знайшла
одна із куль.
Як же легко вмерти
в цім скаженім герці!
Геть, мерщій із цього пекла!
Ось той пульт!
3
…Я лечу кудись.
Шалено стука в скронях.
Тисну кнопки навмання:
“Надир!” “Зеніт!”
В забутті стинає думка—
Мабуть промах!
Я роздвоївся. Згубився.
Де мій світ?

Все. Скінчилось.
Височить мій дім за рогом.
До під'їзду
ноги радісно несуть.
Що це? Ліфт німий…
Запльована підлога.
Регіт, лайка... Ні!
Цього не може буть!

Чи з парадизок Вітрове дання?
Враз полюбила дворище, сад, глечик…
Його сорочку вишиту, коня…
Гарячу хвою сипати б на плечі,
Змітати б із коханого чола
Волосся Грозовиці – злегле, чорне…
За це мольфару півжиття дала б!
Я увійшла б у див червоне горно!
Моя жага зростала б у сосні...
Вільце на свайбу сина Вітру – з мене…

– Щоб уколола й отруїла? Ні…
Зцілися від жаги, дівча зелене...
Отямся, мавко! Трави звеселяй…
Сосною? Щоб губити днів галуззя?!
Та Грозовиця дерево спиля! –
Обняв мольфар.

Я – ніжний квіт у лузі.







Нічна фіалка ще відома як любка дволиста.

2004-2012

1

Просилася у причт Фата-Морґани.
Вона сміялася: „Увосени! Без крил.
Сяйливі пера відучора ганять.
Лиши найзеленіше... І – щосил...”.

Відсікти сяйво узялася Чапля.
– Одумайся! – тремтіли Мак і Хвощ…
Як біль ущух – я рушила в захмар’я.
Грім відмовляв. Сріблив дорогу Дощ.

2

У Ночі храм ніс Вечір сьому требу…
Жував
стежу
строкатий
небосхил…
Ти йшов у млу, а я – до брами в небо,
За шир стезі віддавши сяйво крил.

Вітри губаті хмаровиння гнали...
Ти голіруч ламав образ гілля…
Тепер відкрилося: у вир - за яйли
Путівець прокладав, мольфара кляв.
Ти взяв торік латунний компас, карту –
Й віддав зорю, що сяяла обом.
За умовивід «Рвати шори - варто!»
Заласно цмулив трьохсотлітній ром…

Чекати не уміла...
Я – Жар-птиця –
Жила серед бекасів, комарів.

Стезю
осяяли
чотири
блискавиці.
Снажний пожар здійнявся...
Ти побрів...






2006-2012

1

Згорну пелюстя, хоч на кручі
Липневий день…Сонця – в зеніті.
В тенета розпачу блискучі
Я запливла, Осоте... Сіті!
Так плачно в них.
А із пригірка
Дід-заздрісник Полин щипає...
Не хочу мед згірчити. Віриш?
Сюди літає бджілка з гаю,
Бо я ж Лілея… Чорні очі.
Спориш несе іржаві міри –
Щоб важити мої листочки…
Шугають кажанята сірі.

2

Де сяйна заводь? Це ж – болото!
Довкіл буяє лепеха…
В цю твань їдку анциболоти
Несуть руді мішки Гріха.
В багнищі зорі звільна стигнуть –
А прагли креп-жоржету хвиль.
Усі чуття мої – найвищі –
По Дивосилу жовтий бриль.
Щербатий місяць косить мрії.
Отут – ні вовка, ні кота…
Осіння мжичка влітку сіє.
Із гаю бджілка не літа.
Мо", стала здобиччю філанта,
Що здатен висмоктати рій.
Її смарагдові крилята
Змітали сум із жовтих вій.

– Тут живодайно – у болоті...
– Засни… – шерхоче лепеха.
Прощай навік, гінкий Осоте:
Я в ніч лечу – під жаб «ква…ха!..».

3

О… Тамариск!..
Я - з верші. Лету б!
Леліє простір через тин.
– Це – берег Мар… Отут – поети
Шукають перли і бурштин.

Легенький поштовх.
Плин у Вічність?
Спиняє віттями Каштан.
В линовищі вужаки Вірність -
Латає палевий кафтан.
Виходь на волю! Витри сльози!
– Закуйте в ланці! Краще – скін.
Любов…отам, де хата, лози…
Отам, де все з’їдає тлін...
Серед болота, взявши вудку,
Просився в мандри лис Обман…

Плаксійки Вірності не чути.
Цікаво: день чи ніч – в землян?
Кому ж мій янгол - вперше… всоте -
Крізь панни Вечорівни трен
Розкаже сагу про чесноти?
Немає саун і антен…
Відрадний закут «Світ поета».
Сховалось „Я” – від віл і вил.
Тут чує шелест очерету
І чорногузів білих крил...




2004-2012



наголос СонцЯ - узгоджений з коректором книги "Птахокардія".
Всі персонажі вигадані.)

Прилинула в Едем із чагарів,
Щоб розмах крил (не чіп!) демонструвати.
Враг забажав придбати чіп – за гріш.
Друг бовкнув:„Крила можна приховати!”.

Я струшую з рамен вохристий пил,
Що сиплеться
з готичного склепіння…
В чагар вернутися – ще досить сил.
Забракне - продаватися за мідні.

Так рвалася у рай крізь кропиву!
Сплатила пугачу за виліт мишу.
Блаженно посміхається співун...
Кидь - луїдор!
Завізно, як в Парижі.

Тьмяніє золотавий гобелен…
Лечу – зі сну в буденщини нірвану…

– Па-па! – махає вслід сумний Верлен. –
Я - без Рембо... Рим богом тут не стану…






2012



* прохання: не запитувати,
чому в Едемі Верлен - без коханого Рембо...)
У цьому творі коефіцієнт прозорості відповідає задуму.
Щільно, як в Едемі.

У наші дні товаришів поступливість породжує,
а правда лиш ненависть.
Теренцій (183-158 рр. до н.е.)




Іду в півтінь. Під сонцем в’яну я,
Бо роздала зонти і опахала.
Бурчать оті, хто радо їх узяв:
– Троюдиш очі, червінькова крале...
– Пос…туплива… – кахикає Горіх…
Цвіркун чиргикає Морквині скерцо…
Подумала: в зела – короткий вік,
Цвістиму і яскраво, і відверто.

Па-па! – махнула квіточкам отим,
Що насміхалися – з пелюстя барви.
Хай зазивають нагідок рудих…
Чи огірків…
Я – вольна Мальва!

Шовкові трави…
Груша. Погрібник.
Росту собі… Маля приносить мушлі.

Правдива я. Цей ґандж такий страшний,
Що із собою лиш дружити мушу.





2006-2012

Коли не втрима ближнього плече,
Кінь приліта, що виріс із Горгони.
За гони від вагонів і речей
Вірш заяскріє - скороспілий сонях.

Не зрань пелюстя і не мрій про чин,
Пегаса не скеруй у Злоби вилом,
Коли над хмаровинням ночі мчиш,
Встеляючи стежу зірковим пилом.

Летиш у схов нетлінних перлів, рим.
Ось по долоні срібній - ватні кроки...

Ти ще не зірка - тихий пілігрим,
Який утратив сон і віру в спокій.





2007-2012
Пегас виріс із тулуба Медузи Горгони,
голову їй відсік Персей.

Ватний слово є в академ. словнику.)

Миколі Гоголю було раз п р о с в і т л і н н я.
Йому відкрилась тьма російської душі.
Та заплатив за це він повним помутнінням
в своїй «хахляцкой» геніальній голові.
Ввижалося йому, що я і Спілберг
разом з Толстим й Мохамедом Алі
з таранею п’єм оболоньський «Zibert»,
позуючи Да Вінчі і Далі.
Що ніби я з Бетховеном і Бахом
зіграли проти Марадони і Пеле;
а Горбачов ширяв над нами птахом,
і «пролетіли» всі тоді незле.
Із Майком Тайсоном ми ласували салом,
«Сонця В Бокалі» випивши стакан.
Займався з Джекі Чаном я вокалом –
пісні «Deep Purple» ми співали під баян.
Під «Smokie», «Space» і «АББу» танцювали
з дівчатами із групи «Boney M».
Оркестром Поля Моріа диригували
бригада хоббітів і «лічно» Tolkien.
Кумири й генії сюди не наближайтесь.
Політики, спортсмени і бомжі,
дурнЯ щоб не ввижалась, ви тримайтесь
подалі від російської душі.

цей рік піднебесся... призвідець огню
огненними водами змиє кордони
і небо і землю окреслить в одно...
а світ поміж ними такий вільнозмогий
як сокола крила як оленя ноги

зітерто прокляття провІдні до болю
не попіл розвіює вітер - облуди
і серце і розум тепер заодно
а Ядерця мрій самолущаться в цебра
доступні корали так легко й Говерла

але за вогнем на душі лише дим
і в Драко_очах полонений усесвіт...
не в магії сила, в надмірності - дно.
є крила безкрилі. в очах - небеса.
...а фентезі змиє маленька сльоза

Побережусь – і не влечу в цей зал,
Де ти чекаєш див.
Манто б – на плечі...
Ти дарував перлини, мушлі, шал,
Підводних рифів мерехткі вервечки…
Ти з лісу виманив, під клен подав «Рено»!
Мов талісман сяйливий, брав у море.
Тепер відвідуєш театри, казино...
Так прагну бути – безтілесна – поруч!

Рушаю... Відпустив на днину ад.
Я рік горіти, остигати вчилась.
Потайно,
скрадливо
пливу...
Твій ряд.
О, скільки тут біноклів, рук, потилиць!

Для мене є природнішим політ.
Згадай обійми,
крах човна,
рев шторму...

Я – над тобою...
Милий мій, поміть
Самотній промінь, що пропік дві штори!




2006-2011

Страдно стало в понаддашші,
небожителі ви наші.
Димова завіса – сірість
проковтнула хутко ірій,

язики повиривала –
в стосах неба – пекла мало.
Мало око оніміти,
та нема де серця діти –

так на листя сніг кривавить,
переводить кров на трави,
а гризеться – бо завчасно
страдно стало... там , де ясно.

3 Листопада 2011

Коли соковита убогість
прокрадалася у жилаву заводь листа
і проточно-поточне життя
протискалося, наче під зашморгом кров судинна,
я сушив, немов сухарі,
очманіле у кронах і скронях осонне проміння.
До безслів’я ласкав
потоки гортанні – тремтливі світи на устах.

Коли виникала дорога
від проникнення світла, що кріпло, як лід,
і нагліло, мов смерть –
не давало зібратися з подихом, часом і духом,
мій зір промерзав,
від напруги – наслуханим серцем ледь рухав
і вразливою краплею тлів –
затерпав, бо з повітря – здіймалася кліть.

Коли ж не вникати дослівно
у міміку вітру, у правопис дощу для води,
не знати – як сплін позбирати з вікна,
струсивши з віконниць нічну обережність,
то легше при півнях,
при їхньому славні до торби складати належне,
себе відпускати
і сліпо за світлом до овиду серця іти.

1 Листопада 2011

За ніжністю, вкритою інеєм
неянголів і пісень,
іду по вишневій лінії,
де ніч сповиває день.

Ти плинна – де трави некошені –
незаймані ще жінки,
небесність птахів – ріки осені,
а голос – у синь – тонкий.

Пручлива, в’юнка, непідкована,
з вродливих – із вад моїх,
до лику нічниць – зарахована,
така неземна – аж гріх...

Даєшся – живеш другим диханням.
Під марш барабанний скронь
здаєшся – молитвою тихою
і холодом райських крон.

Мов мамина чуйність – стривожена,
не губишся у юрбі.
Я справджуюсь і ототожнююсь –
по вінця благий в тобі.

Непрошений і розпорошений
у образах і ходьбі,
той вічний в несказанім прощеник,
що серце несе тобі.

24 Жовтня 2011

У могильнику вірша –
у, затягнутих часом, словах
я заліг і не дишу,
мов по хрипи увігнаний цвях.

Ти відкрив мене, Боже,
дочитав до краплини тепла.
Я здавався порожнім –
як сльозою остання зійшла.

Та не рвався, не збігся
ув осінньо-сухотний листок,
не здирався на місяць,
набираючи неба ковток.

В тім безмежному "нині",
що покраяний щастям на сни –
усміхнувся дитинно,
в подорожній зорі – заяснів.

Світе, миттю забутий
по дорозі у райські сади,
розцвітися у руті –
хай любов не минає – як ти...

22 Жовтня 2011

Вірю в ірій – у рану відкриту на тілі грози,
у непевність руки, голод кулі на відстані ласій.
Я збираю тебе у відлунні жаскому коси
і травою тремчу, не вникаючи в дихання часу.

А мені не цвісти... словом – леготом звірених губ,
тих непройдених фраз – не торкатися і не минати.
Ескадрони-рядки – відчадушний загін-душегуб –
переходить убрід легеневу залеглість кімнати.

Скоро вікна навхрест. Знята осінь, неначе з хреста,
ледь припавши – засне, мов маля при вже виссаних персах.
І вороння зими – вітром збілені душі в листах,
що мороз описав, принесуть на списах Боже серце.

20 Жовтня 2011

В промінчиках твоєї диво-ласки,
Коли душа сопілкою бринить,
Знайшов любов омріяну, мов казку,
І я її не зрадив ні на мить.

Нам випало пройти життя стежками,
Напитись ніжності з джерел землі.
Люблю в тобі і палкість вечорами,
І пристрасність у вранішній імлі,

І всю тебе, до крапельки, до краю,
До самого глибинного зерна.
І двадцять літ потому вірю й знаю,
Що тільки ти мені потрібна,
Ти одна.
2011

В красі осінній є тріумф, і біль, і гріх,
Відлуння почуттів й сердечних мук минущих.
Тому, можливо, так світліють наші душі,
Коли ми входим в ліс, як в храм надій своїх.

Ми входимо у велич гаснучих дібров,
Спокійних кленів, і дубів, й берізок гордих.
І під звучання лісових птахів акордів
Ми особливе щось в серцях відкриєм знов.

І хай це відкриття непевне і бліде,
Але воно прийшло! Ми зрозуміли раптом,
Що, попри біди всі, тоді нам жити варто,
Коли одне - на все життя -
Кохання нас веде.
2011.

До віднаходження відпруги для судин
і неознак переплітання рим в чорнилі,
розхристаність, в рядках защемлену, сльоти
по слову відпускатиму на серця хвилі.

Проникливість очей над нею заквилить
у небі блюзу, під луну речитативу –
у наболілому, по серцекраю догорить –
золою білою приникне непримхливо.

Допалюю, але не струшую її.
Думки під ребра втягнені квітучим димом.
До міді – голосу протерлися краї,
протоки срібла задихаються між ними.

У цій загладі поетичного рядка
вбачаю виразність кордонну світлотіні,
де з Богоявлення тремтять – перо й рука
і розливається курсивом небо синє.

12 Жовтня 2011

Від непорочного зачаття зливи – вістка,
росте і ділиться несамовито там,
де сіре тоншає. Під пензлем неба – місто.
За мідним стуком – на дахи прийшла вода.

Черпнули краплі свіжого для крил повітря,
так щиро й хтиво – ним черкнули вістря вух.
Влетіли, не зважаючи на опір вітру
і падали – неначе яблука в траву,

що у саду осіннім – на мої простори,
де блискавок стриножила давно гроза
і я виходжував – любов’ю серце хворе –
переливав із олов’яних куль назад

стійких солдат – мого дитинства зброєносців,
а з похоронок днів моїх, що відцвіли –
кораблик, опаперивши у підсвідомій млості,
сльозою відпускав, як усмішку – палив.

Себе ураз відчувши краєм непочатим –
ділився з вісткою, де стукіт – виникав,
до шиб віконних – пальці перестав привчати,
бо стала берегом для ласк – моя рука.

30 Вересня 2011

Сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Свашці кирпатій доріг не знайти
в царство крислатої пісні.

Віхи епохи – гербарій з гербів,
віхоть планиди сухої –
викажіть вітру мовчання гробів,
що не знайшло супокою.

Хай рознесе він по гніздах сердець
віхолу часу і спрагу,
з неба відлиє для слова свинець,
для Батьківщини – відвагу.

Б’ється у грудях, тремтить на щоці
і розпинається щемом.
Сльози і кроки – правда і ціль,
поки не всохли – живемо.

Поки до щастя стежина летить,
колір міняє сутанний,
поки ще тепло мені від ходи
а між акордів – духмяно –

сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Хто би струною тебе пригостив
й голосом, вигнана пісне?

3 Серпня 2011

1.
Слова зламана печать.
Нишпорять рядки в кімнатці –
ані трапези ні капців,
стіни ситі – то ж мовчать...

Світлу – славень, вікнам – світ.
Я стелю під рими просинь,
хай лежать – бо ще неосінь,
за бідою – зграя бід.

2.
Просвіт неба – тарганам,
видих зір – і легше трохи.
Для зотлілої епохи
тло зіниці – мілина.

Хоч Пегаса напоїв –
не лечу, та сподіваюсь...
Довго серце не вдихає –
заливайтесь солов'ї.

3.
Сум на вигоні листа
проростає через іній.
Наповняється ретина
відображенням хреста.

Тільки б серце донести,
задихаючись від зрушень,
в кам’яницю вашу, душе –
де розходяться світи.

4.
За вікном душа болить,
при свічі чуттям горіти.
Хай чорнильна кров – пролита,
жити між рядками вчить.

Я живцем оте візьму –
недострелене мисливим.
Що би небо не просило –
з головою поверну.

5.
Впенений у правоті,
караван вірша віз музу –
дюни огинав ілюзій,
розчинявся в суєті.

Валування псів, міраж –
стали вітром каравану,
відкривали даллю рану
янголу – жерцю пера.

6.
Ближче даль і глибше зір –
світ під лупою нічною.
Щоби знати – Бог з тобою –
скільки треба смерті зір?

Запал вигасає, стих.
По живих рядках – по криках
думки загнана патика
шкандибає. Слід застиг.

28 липня 2011

1.
Вскрыта слов моих печать.
Если хочешь в их жилище,
вместо тапочек и пищи
соглашайся помолчать.

Кто сказал: "да будет свет"
и под рифму мысли бросил?
Пусть лежат – пока неосень,
стая бед – один ответ.

2.
Неба тараканья щель –
звёздный выдох, сердца вдохи.
Перетлевшие эпохи
на зрачков садятся мель.

Через тернии к любви
не лечу, но ожидаю...
Долго сердце не вдыхает –
вдруг зальются соловьи.

3.
Грусть на пастбище листа
прорастает через иней.
Наполняется ретина
отражением креста.

Только б сердце донести,
задыхаясь от волнения,
к вам, мой камень преткновения,
на неведомом пути.

4.
За окном душа болит,
при свече сгорают чувства,
кровь чернильная негусто
между строчками шалит.

Мне живьём поймать бы то,
что поэты подстрелили.
Что бы небо ни просило –
я вернуть ему готов.

5.
Убеждаясь в правоте,
караван стиха шёл дальше -
огибая дюны фальши,
растворялся в суете.

Лай собак, любви мираж –
стали ветром каравану,
открывая далью рану
ангела – жреца пера.

6.
Как под лупой, под луной –
ближе даль и глубже взгляды.
Сколько нужно звёздам падать,
чтобы знать, что Бог с тобой?

Угасают пыль и пыл.
По следам строки горячей
мысли загнанная кляча
ковыляет. След простыл.

15 Июля 2011

Так сталось, закохалася в Портрета,
Відомого на сайті тут поета,
Хто він - хто я, як викликать повагу,
Стрибнути б так, щоб він звернув увагу.
Був чемпіоном Бубка зі стрибками,
Замість жердини я стрибну "віршами".
5,25 здолала я із лавки,
Красу віддала в жертву аватарки,
А що поет, - лише знизав плечима
І віршик просто так пробіг очима.
Що ж піднімати планку мушу,
Як треба, то віддам я навіть душу.
Стартую з крісла - взято 5 і 5.
А далі що? За "6" - на стіл чи вище брать?
Якщо красу і душу, - можу сміло
За висоту віддати я і тіло...
16.06.2011

Присутність. Тут ваше крещендо й майбутність.
Карбовані голубом у туркотінні,
осіли на струни небесної лютні,
невидимі зверху, пришиблені й сині.

З пера ви навчились мости будувати,
в луні кремувати замовчену сутінь.
На клаптики неба – рядки ці потяті,
дрібніше не можна – дощу не почути.

Я в стані вібрацій, у гирлі події.
Пробіг медіатор, любов стала ближче.
Поезія серцем рядок пересіє,
нікому не скаже, що він – перебіжчик.

Прикута до пальців, згорівша усоте,
хай тінь проростає в папір у чорнилі,
уста відчиняє, породжує протяг
у цій недослуханій стінами хвилі.

24 Травня 2011


And in English:
---------------

I sense your crescendo in presence.
It’s shaped by the cooing of dove,
alighted on edges of Heaven ,
crestfallen, unseen from above.

You know how to build feather bridges,
crepuscular silence cremate
in echoes. Abridged to the smidges
amaze with what poems are made.

Ahem! And the vibes are upshifted
and Love tracks a plectrum with throat.
Through airs and graces I’m sifted
and seen in some eyes as turncoat.

Immured, immolated by shafting,
your shadow shall rest under nibs
and, read by my lips, make them drafty
in case... for your adage ad-libs.

May 24, 2011