У Місті Медуз – там під хвилями часу,
Там в глибині життя нашого невизначеного,
Коли в темній, коли в каламутній,
Інколи (коли сонячно) – то прозорій,
Все так слизько, так огидно і так оманливо,
Так холодно і так байдуже (навіть істина),
І так обпікає новина кожна,
Кожне слово самодостатнього горожанина,
Так сліплять очі оті ядучі шмарклі,
Оті жалкі газет щупальці,
Оцей отруйний слиз телебачення,
Оці нетривкі парасолі бургомістрів,
Оці тенета їхніх керманичів,
Оці мудреці їхні – холодці плаваючі,
Споживачі планктону офісного,
І пірнаючи у цей світ незворушний
Істин банальних і огидних вигадок,
Гадалось-думалось: та чого б це
Мені на них ображатися,
Чого б це мені отим містом бридитись:
Бо не люди ж то, а медузи –
Будуть вони слизувати й плодитися,
Аж поки хвилі їх на берег жаркий викинуть.

Кожне сниво – човен вітрильний,
Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,
(Денце прозоре, тобі в душу
Зазирають сріблясті риби).
Пливи, музико, пливи…
Кожне сниво – овече віче:
Таке волохате й шерстистотепле
(М’якість вовни – вовнище,
Картатий твід – осінь),
Кожне сниво – верблюд,
Що бреде пустелею моєї душі
До оази якої нема,
До пальми, яку зрубали,
До криниці, яку засипали,
До ріки, яка висохла,
До намету, який спалили,
До жінки, яку продали в гарем,
До сліпої дитини, яка годує щурів.
Кожне сниво - риплячі старі двері,
Тесані з лускуватого явора,
З одного світиська-пекла
В інше – таки чистилище,
Таки потойбічне й вагоме
(Наче якір, що кидаєш
В прозору лагуну ранку,
Дивишся, як він чіпляється
За мушлі й пісок спогадів –
Твій човен , що пахне смолою
І рибою – таки рибою,
Яку тебе вчив ловити
Юнак-волоцюга
Тесля-безхатько…)

Я живу між двома каменями
На плоскгрір’ї Сумних Віршів,
На плато Безнадійних Поем,
В країні Переплетених Звуків.
Якось зустрів схимника
І то не схимника, а монаха
Втікача від світу хворого
У сутінки шепоту та тиші -
Незнаних слів про Істину
Таки з кляштору Клонмакнойс -
Давно зруйнованого,
Давно спаленого і потлумленого,
Де забули навіть імено короля-дивака
Діармайта мак Кербайлла,
Що камінь перший в підмурки заклав
Разом зі святим Кіараном,
Що шепотів чи то проспівав:
«Нехай моя рука буде над твоєю,
О, королю-воїне, бо будеш ти
Над усіма людьми в землі Ерінн
Владою своєю мудрою...»
І ми з тим монахом блукали
Рядками сумних літописів,
Між словами і літерами
Страшних як життя переказів,
А потім у ніч загорнувшись,
Як у стару сутану подерту,
Він пішов собі тинятися,
А може просто блукати,
А може не блукати, а бути
Лишивши мене між каменями -
Жити чи то пророчити
Про вас - хвилин марнотратники,
Під сонцем оцим - жовтим...

Примітка:
Насправді той монастир зветься не Клонманнойс, звісно, а Клуайн Мік Нойш (ірл. - Cluain Mhic Nois) — «Лука синів Нойша», заснований був у 545 році. Монах з того монастиря до мене справді приходив - у ніч на Імболк. І щось там розказував про святу Бригіту. Я навіть не спитав його коли він жив і коли помер. Просто дозволив йому згадувати і філософствувати....

Є місто зелене-смарагдове-квітковане:
Місто вусатих равликів-поспішайликів
З хатинками-мушлями розцяцькованими,
Листяними стінами-вулицями тонконоговими,
Стеблиновими, тимчасовими, звіробійними
Та мальвовими, запашними й живими.
Там час вимірюють мохом -
Швидкістю його росту,
Там пророкують і проповідують
Віщуни-слимаки слизосині словолипкі,
Там дощ-не-дощ - подія епохи,
Там мурашник - імперія - Олександра,
Мало не Македонського,
Там струмок лісовий Ніагарою
Тече невідому куди і невідомо звідки,
Там дерево досягає Космосу,
Калюжа хвилями океанськими
Колихає жабія-динозавра ненажерливого,
Там попелиці худобою, а муралі пастухами,
Там ніхто не відає, не знає й не здогадується,
Що зима прийде біла
Неминуча.
Як смерть.

Щораз засинаю я із твоїм іменем.
Прокидаюся з ім’ям Божої Матері.
Що за дивна свідомости трансформація?
Чи не вплив сновидінь це чи світу нічного?
Чи настільки багатогранне ім’я твоє?

2010

Я завис між твоїми сутностями,
Як між двома полюсами магніту
Зависа металева пилинка;
Як між панами Джекілом і Хайдом
Зависла душа: котрий з них перетягне?

2010

З оберемком зірок
на плечі,
осідлавши копицю,
сюркотав сон –
серпанком імли
умитий…
Звуки
пеленали
та виколисували
снопи…

Дієзи цієї осені (скрипка):
Люди ідуть в простір дощу
З парасольками чорними
І думками сумними
Ніби ідуть на суд,
Ніби всі ритуали довершено,
Ніби всі вироки винесено,
Лишився останній - для них.
Чорний тягар парасольки,
і краплі: ба-ра-ба-на-ми.
Чап-чалап місиво - а вулиці,
А вулиці-вулиці і провулки-грати
(На скрипках, а ви думали за...)
Осінь закрита, як цвинтар,
Довершена, як мелодія -
Апокриф
Композитора відлюдькуватого
(Назавжди).
Тонкі лінії холодних струменів
Чи то вітру, чи протягів
Міста паротягового
Вікторіанського і спаплюженого
(Клякси на сторінках країни,
Бо кожна країна - то зошит
Учня невдахи, схоласта чи то ваганта
Середньовічного).
А ви теж блукальці - студенти вічні
Йдіть собі від кляштору до бурси,
Від коледжу до академії,
Може якось надибаєте
Тої кволої мудрості
Що буде нам сенсом
В цьому світі жорстокому...

Південними вечорами
Країни нетутешньої
Ні, не моєї – не зболеної,
Не цієї вітряної Ірландії,
А тої, де сонце гаряче,
А ночі нестерпно задушливі,
І не сьогодні – не цієї епохи
Байдужої та невизначеної,
А тої, коли літали залізні бджоли,
І писати вірші
Це було наче підписувати
Собі смертний вирок,
Шарудів серед гілок магнолій,
Серед листя мигдалю,
Що вже давно відцвів,
І наплодив свої горіхи отруйні,
Щур волохатий –
Домовик кам’яниць-фортець,
Господар цього дому-світу,
Той, що подарунки приносить:
Маленькі шматочки болю,
Кожній людині мислячій,
Кожному поету чи то художнику.
Збирали їх, на нитку нанизували,
Носили ці гірлянди й намиста,
Носили замість прикрас і годинників
Носили, доки життя ставало,
Доки писали, доки бачили,
Доки люди з кам’яними мізками,
Очима каламутними
І кров’ю ртутною
Не вганяли кожному
В серце металу шматок…

Дощ шмагає вулиці,
Хмар рядно висить…
Того, хто не журиться, -
Серце не болить.
Хто не знає сумніву,
Хто не бачить снів –
Хай моїх понурих
Не чита віршів.
Хто між сотні виходів
Бачить лиш один,
Не зуміє викрити
Серед мрій стежин,
Не осилить здогаду
Натяків моїх.
Дощ – то не до холоду,
Не до нових лих.
Ніжно він зволожує
Пагінці трави, -
Ти моїх хороших
Слів не розгуби,
Переймися сумнівом,
Сумом і дощем –
Те, що у минулому,
Відійде плачем,
Того, що в майбутньому,
Нам не досягти.
Гладять краплі вулиці,
Парки і мости…
Відійшло в минуле:
Сумніви й плачі,
Відчаї й печалі,
Жахи – болі на душі…
Скільки горя було…
Не злічить біду…
Я в кохання вірить
І в ДОБРО – буду!
Крізь дощі й роки –
Чую я – тебе,
І слова й думки, -
Душу мою пече.
Серце моє самотнє
Тужить за тобою…
Об’явись коханий –
Ранішньою росою…
Скільки літ шукаю,
А тебе немає…
Вітра розпитаю,
Хай же він шукає…
Хмари – розступися!
Дайте сонцю шлях!
Милий, ти, з’явився
В мене – на очах…
Ось прийшло майбутнє,
Ми вже – досягли!
Гладять краплі вулиці,
Парки і мости…
Сонце світить явно,
Обнімаю я тебе…

Все це було - немарно…
І щастя - нас більше не обмине!
Очі твої найкращі
Голос, стан, хода твоя –
Все мені серцю миле!
І сумнівів – вже нема!
У сердець загоїлись рани,
У душах наших – ВЕСНА цвіте,
Відчуваю: тепло, ніжність, пристрасть – до нестями…
Кохання і щастя – поруч з нами іде!!!
( 14.10 1994р.)

За ті постарілі обличчя, що, як сухі метеликові крильця, готові скоро відлетіти,
За ті голубці, які вона винесла в тарілці нашому втомленому водієві,
За слова: «Все було б інакше, якби він тоді одружився з тобою»,
За боязкі доторки загрубілим пальцем до екрану смартфона,
За напхані в дорогу непідйомні торби, від яких неможливо відмовитись,
За розпухлі фотоальбоми, де перемішалися онуки й правнуки з усіх родових гілок (як вони пам’ятають, хто є хто? ),
За ту худеньку незрячу кицю у дворі, яка, певне, не дотягне до кінця року,
За втрачену жвавість ходи і почуттів,
За сльози, які завжди напоготові,
За тишу маленьких міст, які існують століттями і згадувались ще в літописах,
За чорно-білі дитячі фото тебе і твоїх друзів, де всі ще разом і сміються,
За вишиті рушники й сорочки,
За матір Божу у квітах на кожному повороті дороги,
За «всіх і все», як співають у церкві...
І за ту нещасну кицю...

2015

Чим приваблює незнайома жінка?
Поглядом, ходою, поставою,
тим, що проходить повз?
Незнайома жінка, як далека свіча,
як картина, яку не забути і не збагнути,
як дощ, що не торкаючись одежі,
падає за комір і дістає тіла.

2011

Коли-не коли
ми словами скупими
буває перекинемося
про буденне або поетичне
але ніколи – про почуття

Та чому від самого голосу
у душі виникає мелодія
усе навколо світлішає
і на мить зігріває серце
тихе відлуння тієї ніжності
непідвладної силі
шаленого невблаганного часу?

2015

Жити в недобрих краях -
Покликання для старого рибалки,
Що звик бачити в глибинах моря дім
Не для людей — для риб
З байдужими очима буденності
(Мовляв, в холодних глибинах буття
Нічого не змінюється),
Що звик кидати плетиво
В безодню невідомого,
Ловити здобич в прозорості,
Ділитися думками з птахами
(Хоча кожен птах — думка
Біла й легка,
А не важка як якір).
Для старого рибалки
Кожна земля твердь,
Кожне повітря — вітер,
Кожний неспокій — хвилі.
Тому він не шукає землі доброї,
Не шукає землі гостинної,
Не шукає землі спокійної,
Не шукає землі теплої.
Він оселяється в краях недобрих,
Щоб дарувати хліб подорожньому,
Надію — шукаючому,
Зневіреному — істину.

Розкажіть мені бувальщину –
Важку і темну, як брила торфу,
Гірку, як дим селищ Айргіалла,
Не казку моторошну
Не легенду туманну,
Розкажіть мені бувальщину,
Отут, біля старої ірландської печі,
У кам’яній хаті-скрині,
Що згубилась у графстві Оффалі,
Хай розкаже мені цю бувальщину
Сивий копач картоплі –
Найстаріший у цьому селищі,
Таки нашою мовою – гельською,
Хай розкаже мені бувальщину
Не про чорного Крука Битв,
Не про війни кланів без кінця і без краю,
А про короля Домналла Міді мак Мурхада,
Про короля Ірландії,
Сина короля Уснеха,
Ватажка всіх О’Нейллів,
Вождя клану Холмайн.
Розкажіть мені про короля миру,
Про покровителя храмів,
Про оборонця закону святого Колум Кілле,
Розкажіть про короля мудрого
У ті часи божевілля,
Про короля побожного
У ті часи зради,
Про короля справедливості
У ті часи підступу.
Розкажіть про битву Маг Серед,
Про палаючий палац Бодбрайх,
І про коротку епоху спокою
На землі нескінченних війн –
Зеленої й нервової Ірландії.

Примітки:

Домналл Міді мак Мурхада – верховний король Ірландії Час правління: 743 – 763 роки.

Святий Колум Кілле – його ще називають святий Колумба. Справжнє його ім’я Крімптан О’Нейлл. Жив у 521 – 597 роках. Саме він охрестив піктів і королівство Альба.

Нема кому довірити журбу,
Нема кому розповісти
Про клена мить черлену
Про тріпотіння жовтої осики,
Коли шалений падолист
Ще не зірвав її одежу
І літо індіанське ще дарує
Тепло останнє.
Хоч відкричали журавлі
Своє
З тобою попрощавшись,
Поруч люди
З якими вмерти радісно,
Й не шкода
Ці залишки життя
Нести в офіру Вітчизні.
Та нікому довірити печаль:
Хіба що мертвим.
Хіба що їм…

Холодний день Столітньої війни.
Сосни білими монашками
У монастир сутінкових спогадів,
Блідими світанками розуміння
Того малопомітного факту,
Що я ще живу.
А день – просто кузня Гефеста –
Руйнує буття звичне і виковує міф.
Хоча ти розумієш, що марно
Шукати нового чогось у цьому стукоті,
У цьому ливарництві форм –
Все вже було.
І ці нескінченні страждання
Гнаних горем людей,
І ця війна без кінця і без краю –
Все вже було.
Все повторюється – знову і знову
В оцій круговерті.
І все таки:
Знову бачу, як монашками білими
Сосни йдуть у моє буття,
У мій монастир віршів...

Дощі березолю – холодні й відверті,
Як сторінки давньої книги,
Написаної монахом-єретиком
На козячій шкірі проклятих днів.
Цей паралітик-березень
Мокрими деревами Скорботних П’ятниць
Зачиняє врата темного храму Одкровення.
Мокрі люди і сумні пси,
Біла квітка на важкій холодній землі
Яку щедро посипали попелом
Спалених хат селян-втікачів.
Добре, що переліг боліт
Ніколи не ранив плуг:
Надто багато,
Надто багато,
Аж занадто
Сховано у цьому земляному літописі –
Пластах старого торфовища.
Хоч це не чіпайте
Своїми важкими руками.
Чи ви просто забули,
Яка вона – наша історія,
Як воно – дивитися на все це
І німувати.
Мені хочеться вийти з домівки
Цього мокрого дня підсніжників
І крикнути людям пустищ:
Збудуйте храм з дерева живих беріз.
Нехай він вічно плаче,
Якщо вам вже несила.

Ця весна сміялася
Трьома кольорами ірландського прапора:
Зеленим – молодих листочків буків,
Білим – кольором ніжних анемон,
Помаранчевим – вечірніх заграв.
Коли весна сміється,
А ластівки співають все ту ж саму
Травневу пісню рукописного євангелія,
Писаного під наспіви вітру
На жовтій шкірі старих цапів
З розцяцькованою палітуркою квітів.
Якщо ти ірландець,
Якщо музика для тебе звучить
Завжди і всюди,
Пиши вірші:
На полотні вітрильників,
На перламутрі мушель
(З яких роблять ґудзики
Танцюристи джиги і старі торговці),
На каменях, відшліфованих вітром,
І просто на синій площині неба.
Пиши…

Пірнаю в Озеро Трави,
Занурююсь у його глибини,
Куди навіть плескаті зелені коники
Не наважуються зазирати,
Пливу між хвилями королиць,
Між їх терпкою піною:
Їх білих пелюсток просвітлення,
А вітер гойдає
Воду запашної конюшини:
Трирозділену, трилистяну,
Триєдину суть білого шамроку.
Я пірнаю, пірнаю, пірнаю.
Пливу
Капітаном каравели життя,
Спрямовую тіло-човен
У безкрайні океани літа,
Біля острова спогадів,
Кину зламаний іржавий якір:
Лише бджоли чайками
І метелики альбатросами,
І вірші мої кострубаті – вітрилами,
І сон як смерть...

Примітки:
Лох Луйбе (LochLuibe) – Озеро Трави (ірл.)

вона ішла на побачення
красиво убрана
намальована як лялечка

на побачення із чоловіком
який їй дуже подобався

із чоловіком
з яким познайомилася в Інтернеті
і провела кілька годин уночі

спілкуючись по телефону

із чоловіком
якого у мріях вже бачила

своїм майбутнім законним чоловіком

аж раптом ніс у ніс зіткнулася із велосипедистом
не помітивши як випадково
зійшла із тротуару на велосипедну доріжку

велосипедист гречно перед нею вибачився
і хотів продовжити свій шлях
але звернув увагу
що дівчина
яку він ледь не збив

просто осяйна красуня

тоді він до неї усміхнувся і запитав
чи не можна взяти у неї номер телефону

дівчина усміхнулась у відповідь
і не відмовила йому
у цьому маленькому проханні

наступного тижня зателефоную
пообіцяв велосипедист
і нарешті продовжив свій шлях
як і дівчина

а за кілька днів чоловік
до якого вона тоді так спішила
її покинув

і велосипедист не зателефонував
наступного тижня

і хоча ця історія
має своє продовження
але
скоріше за все
ви про нього навряд чи дізнаєтесь


12.06.15

Ти кладеш камінь за каменем, цеглу за цеглою,
І будуєш храм у моїй душі, де я буду молитися....
Далі береш молоді садженці:пагін за пагоном,
Квітку за квіткою
Й ростиш сад у моїй душі, де я буду в тиші....
Потім краплю за краплею,
Хвиля за хвилею наповнюєш океан,
У якому я на золотому човені маю мрії вудити,
що в рожевих сукнях зорями будуть світити...
Ще будуєш терасу над якою заграва сховалася в лампу,
Щоб світити мені незалежно від часу...
Ого яка я велика: храм, сад, океан, тераса,
і все завдяки тобі, ЛЮБИЙ!

Минуло… навіть не болить….
Лишилось відчуття образи,
що на очах моїх бринить
сльозами від тяжкої врази.

І серце крається в жалю.
Журба в душі не знає спину.
І пам'ять, і що так люблю…
карбується… смаком полину.

І з часом, краще майбуття,
Вві сні прийде, мене обійме.
З тобою - все моє життя….
Без тебе - час поволі плине.

Зозуля в лісі не кує,
Спів солов’їний не чарує.
Якщо ти - все, що в мене є,
Чому ж я й досі так сумую?

2013

У прокуреній кімнаті витає дим…
від твоїх сигарет…
від випарів поту наших тіл.
Крізь відкриту фіранку ледь проникає п'янке повітря…
і вогкість вранішніх вулиць…
і голос перекрикувань самотніх людей.
А ми лежимо у цій задушливій задимленій труні…
і нагадуємо двох фараонів,
муміфікованих одним на двох простирадлом…

Однією сигаретою на двох
ми розкурюємо ладан наших минулих стосунків,
і спалюємо їхній спомин на вогнищі уламків думок,
як інквізиція спалила б мене отаку оголену…
і розпатлану
в самому лише твоєму потові і промоклому простирадлі…

Ми граємо у міста лише задля того,
аби здоланий зробив переможцю каву в постіль.
Насправді ж я махлюю,
бо називаю ті міста, в яких мріється побувати з тобою…
Тому перші і останні літери зникають з їхніх назв,
ніби скромність і виваженість вчорашнього вечора…

Розкрию тобі страшенну таємницю.
Мені подобається бути здоланою тобою…
у ліжку і в цій географічній грі…
Адже лише своєю покірністю я можу засвідчити те,
що терплю весь цей бруд і прокуреність твоєї кімнати,
і гірку та несмачну каву лише задля того,
аби принести її для тебе в ліжко
і зробити її своїми руками якомога смачнішою,
з додаванням терпкого післянічного поту
та дрібки цинамону з цнотою в моєму серці…



24.07.2014

Не клич біду бо ще почує
Не клич печаль бо прибіжить
Не клич розлуку бо відчує
Заставить серцем пережить

Поклич любов вінком хай стелить
Звернись до пісні - хай звучить
Усім навколо хай розкаже
Що пустиш в дім - з тим будеш жить...

Спи,спи моя ніжна.
Дякую хоча б за віртуальну зустріч з жаданою жінкою-мрією.
Мені і справді було так добре,хоча я і розумію свою безнадійність.
А насправді так хочеться живого терла,віддавати ніжності і любові усю без меж і остатку,цілувати оці медові губи,ніжні плечі,теплі руки,груди,животик,лебедину шию,оці рожеві вушка,вдихати п’янящий аромат шовковистого волосся.
А на світанні насолоджуватись музикою голоса коханої.
Але спочатку,поцілувати її пелюсткові уста,відчувши їх незбагненну ніжність.
Боже мій!
Богиня прокинулась і все навкруги розквітло і засяяло переливами сонячної веселки!
А ти почуваєшся Лицарем здатним завдячити своїм життям цій Богині Щастя.
Кохана жінка-це найвищій Дар на цому Світі!
І за для неї можливо звершити найбільший подвиг своєї Любові.
І не краса врятує світ,а Світ врятує Любов!
Це найвища,найпрекрасніша сила яка непереборна.
Навіть смерть може відступити перед Любов"ю.
Вона найвище над усе,вона це іпостась самого Бога!

Є птахи, які віщують вечір –
Такий лагідний і теплий,
Вечір роздумів і тиші дотиків,
Коли душі тягнуться
До музики розмов,
А тіла до затишку.
Є птахи які віщують ніч –
Глибоку й бездонну,
Темряву одкровень.
Є птахи, що віщують день –
День великої істини,
День світла і радості.
Є птахи, що віщують ранок –
Навіть не ранок – просвітлення,
Навіть не новий день – нову епоху.
Але є птахи, що віщують війну:
Такі як чорний Крук Битв
З ірландських легенд –
Супутник понурих богів.
Цього птаха накликали люди.
Він шматує холодну плоть,
Що колись відчувала і дихала,
Що колись прагла польоту
В небо мрій і свободи,
За хмари буденності,
Долаючи дух важкості.
А нині це просто пожива
Для крилатого віщуна смерті…

Коли я бачу, як вітер
Грається твоїм волоссям
Кольору крила ворона,
Я починаю розуміти
чому кольором жалоби
Колись був білий.
І називаю тебе –
Чорна радість.

Коли я дивлюся
В прохолодні колодязі твоїх очей,
В затінку яких ховається
Якась немислима для мене таємниця,
Я перестаю розуміти,
Чому ці слова позначають
Щось надто матеріальне,
Коли я називаю саме тебе –
Чорне золото.

Коли я роками не бачу тебе,
А потім небо вирішує
Що воно давно не бачило іскор
З горнила мого серця,
Я згадую, що читав ці слова
У когось із богословів.
Зрештою вони теж писали
Тільки про любов.
І тому я називаю тебе –
Чорний вогонь.

Полгода нежизни -
полгода войны,
на улице лета
немые следы.

Морщины на лицах -
нам всем лет по сто,
нам это не мнится -
нам так "повезло"...

10.07.2013

Якби я жив в маєтку Пауерскорт ,
Я був би тоді джентльменом,
Я дивився б на пагорби Віклоу* –
Такі романтичні і так всім нагадують
Про щось і про святого Патріка,
Злегка примруживши очі –
І то зранку, коли туман
Ще солодкавий, ще нагадує молоко,
Кликав би слугу Джеймса
Та лисого каштеляна Брауна**,
Питав би чому в них імена
Такі як в сасенех – англо-саксів клятих,
Нагадував би їм про обов’язки
Та велів би приготувати чаю***.
А потім дивився би на дерева,
І думав: «О, які ж вони старі!
Старіші, певно, клану О’Ґара!»
Але я ніколи не буду жити
В маєтку розкішному Пауерскорт****
І гуляти господарем
Помпезними його алеями,
Може тому, що я не джентльмен*****,
Не маю чорного циліндру******,
Не вмію дивитися снобом в далечінь,
І взагалі мені не подобається
Жити в маєтку Пауерскорт,
Бо не та епоха і мені хочеться
Грати на скрипці і вештатись волоцюгою
Пагорбами Віклоу,
І слухати як море зле
Б’ється хвилями в чоло скель*******
Майзен Хед або знаходити в літописах
Ім’я короля Коннахта
Домналла мак Гарда,
А це не сумісно з титулом
«Володар маєтку Пауерскорт».

Примітки:

* - а там не тільки пагорби – там ще водоспади гарні є...

** - такі прізвища давали ірландцям в часи англійського короля Генріха VIII – замість ірландських, заборонених.

*** - Шеймус О'Калаган мій старий знайомий, був великим поціновувачем чаю. Він жив в графстві Віклоу, хоч родом був зовсім не звідти. Він знав купу цікавих історій про озеро Глендалох – більшість з них він сам і придумав. Наприклад, про барона О’Данні, що в тому озері потонув, а потім щороку кожної Скорботної П’ятниці приходив у паб «Волоцюга Роні» і сидів між п’яних відвідувачів.

**** - якщо чесно я ніколи і не збирався в тих краях жити. Навіть якби мені сказали: «Шон, поживи трохи в маєтку Пауерскорт, ми тобі за це заплатимо!» Я би все одно відмовився!

***** - а кого нині в графстві Віклоу можна назвати джентльменом?

****** - насправді чорний циліндр у мене є. Але я його ніколи не одягав. Ні, брешу! Одягав один раз – у 1954 році на весіллі в кузени мого доброго приятеля Сема О’Махоні. Але вигляд тоді в мене був дуже старомодний і придуркуватий.

****** - а воно таки там гуркоче! Це в Манстері, біля Бантрі, в графстві Корк. З там бував три рази з Джонатаном мак Кленсі.

Заснуло місто,тістом спить,
тихенько,- знаєш, ще бабуся,
казала, - тісто геть не в дусі,
коли постукують дверима...

Та є одна межа незрима.

Яблука таки доспіли,
Може, скажуть, ще не осінь,
Та душа тепла так просить...

Ти якось сказала мені:
– Ти ж поет? Ми давно знайомі,
А ти досі не спромігся написати
Хоча б коротенького вірша про мене!
Я промовчав тоді….
Зім’яв чимало аркушів усередині себе,
Перш ніж щось народити.
Однак, довго не виходило так,
Як я того хотів.
І справа не в тому, що розбігалися слова.
В іншому.
Про тебе не писати, тобою – жити треба!
Насолоджуватися,
Коли ти сонна в моїй футболці
Йдеш умиватися;
Обіймати і гладити,
Коли почуваєш себе
Маленькою дівчинкою;
Благословити й відпустити,
Коли хочеш завіятися з подругами.
А по поверненні – міцно стиснути в обіймах,
Щоб відчувала: як же я скучив!
І повір мені, скільки б я ще
Не списав усередині себе паперу –
Не зможу передати інакше,
Як саме й чому я тебе люблю…

Під злими променями чорного сонця
Зачіпаю черевиками минулого
Мертву траву Даллана Форгала*.
Прийду в Залізний Дім**,
Запаліть мені чотири вогні,
Бо ніч після чорного дня
Густа, як нутро яблука,
Що привезли на човні,
Що обтягнутий шкірою,
Що носив чорний бик Міде*** –
Землі Недоброго Вогню.
Покладу в торбу камені –
Важкі як наша доля сліпа
Та піду в Айлех –
Землю Коней Каменю,
Землю королів заліза
І чорних кілтів Колум Кілле**** -
Голуба синього неба.
Осідлаю коня кольору гірського туману,
Буду поїти його з джерела Сегайс*****.
Вино роси п’янить нас
Як колись сніг в часи короля Еліма Олфінехта******.
Кінь короля Конна!*******
Копита твої стукають
По сяючим каменям Чумацького шляху.********


Примітки:

* - його ще називають Еохайд Поет. Він був філідом і оспівав Колум Кілле у своїх піснях за те що той заступився за філідів перед людьми в чорному.

** - Дінн Ріг.

*** - гра слів, не більше: «Мі Де» - недобрий вогонь. Насправді всі вогні Міде добрі. Хоча святий Патрік був іншої думки…

**** - то звісно не кілти, самі розумієте…

***** - а колись всі будемо з того джерела пити…

****** - верховний король Ірландії. Час правління 787–786 роки до н. е.

******* - йдеть про короля Конна Кетхахаха (Конна Ста Битв). Час правління 116—136 роки.

******** - ірландською, звісно, не Чумацький Шлях, а Белех на Бо Фінне (ірл. - Bealach na Bó Finne) – Шлях Світлої Корови.

Вербові котики такі м’які і теплі.
Вони лащаться на сонці і туляться до матері-гілки,
Наче кошенята до кішки.

Так до грудей батька пригортається маленький син,
Так обіймає цицьку мами немовля,
Так темінь горнеться до світла свічі,
А морська хвиля у години штилю
Обіймає берег.

Тобі хочеться погладити вербового котика?
Доторкнися пучками пальців
До моєї ніжності.

13.04.14

Весна квітує – ти летиш
У ароматну повінь міста,
В магнолій ніжний передзвін.

У райських яблунь на виду
Цілує небо спраглі губи,
Занурює в обійми хмар.

Вростає, по велінню долі,
Квіток яскраве ластовиння
В давно порепаний асфальт.

А ти летиш – душа співає!
У оп’янінні від натхнення
Їй не потрібно навіть крил.

Бо ти закохана. Тобою
Захоплюються всі довкола,
А ти кохаєш лиш мене.

03.04.14

Дні як і вірші бувають різних кольорів: білі, чорні і навіть зелені. 17 березня якраз зелений день – люди вдягають зелений одяг, зелені капелюхи і навіть фарбують сиві бороди у зелений колір. Я подумав, що в нас, ірландців, більшість днів меланхолійно-дощаві. Але тільки не цей! Мені чомусь пригадалась давня легенда про мореплавця Майль Дуйна: під час плавання він приплив до острова де паслися тільки чорні і білі вівці. Якщо чорна вівця потрапляла у біле стадо, то автоматично ставала білою і навпаки. Я подумав, що в День святого Патріка всі ми вівці, а пастор у нас один і написав таке:

Вітрила вулиць – навіть вони зелені.
Трилистий день дощиська-скрипаля.
Скільки слів стають сьогодні човнами,
Скільки пісень стають сьогодні небокраєм
Сьогодні ми всі мандрівці-волоцюги:
Старі бородаті шкіпери і молоді юнги –
Пливемо від острова до острова –
Від острова Мрій до острова Пісень.
Адже кожен із нас керманич човна,
Що обтягнутий шкірою –
Давнього ірландського човна,
Що пливе через море Вічності.
Сивий пастух пантрує два стада –
Чорних і білих овець.
На острові, що зветься Життя.
Але кожна вівця самостійно вирішує
Чорною бути чи білою.
А в повітрі дзвін: над островом арфи
Проростають легенди листками шамроку.
День, коли можна забути журбу,
День, коли сумні пісні стають веселими,
День, коли ми згадуємо – ми всі ірландці,
День, коли з дідової скрині
Дістаємо старезні картаті кілти
Ми – кельти…

Примітки:
Написано в День святого Патріка.

Сонце зазирає цієї весни
В кожну зворохоблену душу.
Люди гарячого полум’я
Відчувають,
Що ритм їхніх сердець
Звучить барабаном,
Як ритм серця нашого Всесвіту.
У кожного сонцепоклонника
Серце – шматочок Сонця.
Складаємо світилу офіру
Медом – жовтим як Сур’я –
Золотим дарунком
Сонячних літунів,
Що співають своїм гудінням
Вічну славу вогняному серцю,
Першопочатку нашому життєдайному.
Здіймаємо руки до Неба,
До цієї колиски синьої,
До цього колеса вічності,
Шатра буття всеосяжного:
Кличемо тебе, Сонце!
Серце нашого світу!
Зійди над світом темряви,
Спали чорну неправду,
Висуши твань облуд,
Прожени країну мороку
З нашого світу джерел!

Ті, хто поліг за ці зелені пагорби,
Ті, хто підняв прапор республіки
Над поштою сивого міста
У шаленому пориві
Звільнити острів нашої долі.
Вони стали голосом,
Що співає ірландські пісні
Пастухів вересових пустищ.
Вони стали словами
Старих ірландських легенд,
Що вервечкою прозорих істин
Ведуть нас тисячоліттями
Крізь туман забуття
І кощавість байдужості.
Вони стали шелестом
Трави серед білих каменів,
Трави, яка стільки часу
Шепотіла про сховане
В глибинах безодні озера
Наших сліз пам’яті.
Вони стали спогадами
Старого сумного лірника,
Чия пісня птахом
Літає над морем грізним
Вони стали музикою,
Що звучить одвічно
У водоспадах Ерін…

Колись, гортаючи сторінки сумних ірландських хронік XIV століття, я випадково натрапив на згадку про одного чорнокнижника з Коннахта – Домналла О’Коннора, більш відомого як абат Хомонд. Мені тільки нині вдалося знайти серед манускриптів архіву Трініті-коледжу уривок з його «Книги Чорної Корови» - решта його рукописів канули у небуття. Це була обірвана сторінка, писана ірландським скорописом – трохи схожим на закручені літери «Книги Келлс». У цьому уривку, крім роздумів про марноту людської слави і порожнечу титулів, я натрапив на мрію злетіти в небо – за хмари. І тоді я подумав, що я теж чорнокнижник – бо пишу у найтемніший час доби і мимоволі склалися ось такі рядки:

Я теж чорнокнижник –
Палітурки моїх книжок потемніли
Чи то від часу, чи то від втоми,
Чи то просто ніч
Зазирнула поміж рядків
Сумних слів нашої історії,
Чи то торкнулася кожного літопису,
Кожної ірландської хроніки
Своїми темними пальцями,
Шовковими рукавичками простору –
Кожної легенди
Про відчайдух-королів
Та несамовитих вождів кланів.
Всі мої рукописи
Писані чорними чорнилами,
Чорним пером старезного крука.
Я теж чорнокнижник –
Мої кострубаті фрази і речення
Ніхто не розуміє –
Навіть місяць,
Що зазирає щоночі
Блідим єретиком
У мої одкровення самітника,
Що нагадують більше плачі
Чи то голосіння
Давно померлого співця-кельта.
Я теж чорнокнижник –
Мої твори темні
Навіть для Темного Патріка,
Що примандрував зі сторінок
Смішно-сумної казки
Чи то з пагорбів Донеголу,
Що теж були сторінками
Сумної книги-легенди
Яку хтось (тільки не я)
Назвав «Erin go Bragh».
Я теж чорнокнижник –
Час мені на вогнище…

Залишаєш по собі диво-сліди
Тільки плескіт хвиль у моїй пам’яті
Все, що розпочинали з тобою, розтануло, як той сніг
І немовби вуха не чули тебе
І очі не бачили

Ні про що не жалкую
Твоя з’ява – першоцвіт весни
Босоніж блукаючи травами, вірити у щастя так легко нам
І минуле у прийдешнє вплітається
Адже спогади – то вірні кати
Що ніколи не залишать без нагляду

Ти приходиш у снах і це трохи тривожить
Межа надто тонка
Ми ж залишили Наше життя
Тепер кожен окремо у сповіді днів
І немає бажання повернутись
Переслідує тільки первісний страх
Що як будемо порізно, станемо холодом лютим

Бо любові ковток, мов вода з джерела – то є дар, що губити негоже

Промінь світла в пітьмі мить осяював нам
Що тепер берегти?
Спомин, спомин..

07(01)2014

Колись читаючи скелу «Руйнування дому Да Хока» я подумав, що король Кормак Довга Борода (що по суті так і не став королем Уладу) був дуже самотній – як і кожен ірландський король. Бо навіть ті, хто помирав за нього помирали за ідею, за свій клан і своїх родаків, а король був для них лише абстракцією. І подумавши так я написав ось це:

Дві тисячі літ*
Вітер ставав крижаним,
Як торкався леза меча
Короля королів – володаря Ерін.
Дві тисячі літ
Ми шукали дзвінких істин
серед блиску мечів,
Шукали ключі
До найбільшої таємниці Землі –
Темної як глибини пагорбів Круахана,
Терпкої, як терен зі скель Слів Ліг** –
Таємниці смерті.
Дві тисячі літ королі –
Бородаті герої широких мечів
Шукали правди в бою –
Правди королів***,
Куштували воїни сніг,
Що був на смак як вино,
Шанували вогонь і бенкети,
Дерева й світанок, Місяць і вітер.
І тільки себе –
Себе ми втратили
У цих нескінченних пошуках,
Не схаменулись,
Коли прийшли із-за моря чужинці
І поневолили нас.

Примітки:

* - це я рахував з часів правління короля Тігернмаса мак Фоллаха (1209 – 1159 до н. е.) до часів правління Бріана О’Нейлла (1258 – 1260). Звичайно, виходить більше двох тисяч літ…

** - колись там зобразили на скелях велетенських напис Eire, але той напис давно змив дощ, сніг і вітер…

*** - це я про те, що в Ірландії називають «fir flathemon».

Ми всі зліплені з плоті і крові,
Наші тіла - це потріпані одежини
Для білого вогню вічного духу.
Плоть тягарем тягне донизу –
Важкими каменями гріхів – на дно.
Та нині Судний День – зважено
Всі помилки й огріхи кожного.
Всім людям призначено чистилище:
Не в потойбічному світі – на площі
Міста давнього і незнищенного:
Чистилище барикад!
Тільки торкнувшись вогню втямили:
Рай – не порожня вигадка,
Не казочка для засинаючих,
Рай це шлях зоряний –
Крізь галактик спіралі прокладений,
Для поетів морозу й холоду,
Що шукають світла одвічного,
Що пройшли цю кузню істини –
Чистилище барикад!
Ми стоїмо між Небом і Твердю,
Між словами й повітрям,
Між людьми й машинами,
Чужі й свої гріхи спокутуючи
На чистилищі барикад!

Вогонь
Прийшов у давнє місто
Очистити його від скверни,
Спалити масний бруд,
Що налипав до бруківки
Десятиліттями та декадоепохами.
Його запалюють не жерці,
Не бундючні сенатори,
Не любителі смаженого,
Його запалюють діти –
Діти зимового повітря,
Діти розхристаних вулиць,
Діти білого снігу,
Діти літаючих слів.
Цей вогонь – шматочок сонця,
Шматочок першопочатку Всесвіту,
Посланець одвічного.
Згорають у ньому брудні думки,
Брехливі слова і чорні роботи.
Сонце, ми любимо тебе!

раніше я спілкувався російською
та потім виплекав ідею власної україномовности
то був експеримент чи ідея, підігріта жаром нещодавніх подій – не знаю
але я наважився і зрозумів, що недарма
мені відкрилися відмінності між двома мовами

не вдаватимуся до банальности – про красу й мелодійність мови стільки вже написано, що паском з присвячених цій темі творів можна підперезати Галактику
реякція мого оточення вам ні до чого – вона була неоднозначною
головне ось що:

російською я часто лаявся
злісно, отрутно, гостро, настирливо
отими лайками можна було залляти чорноморський басейн
і вони наробили небагато добра

а українською не залаєшся
от не залаєшся і все, ніби джгутом затискує язика, ніби свинцем наливається рот, і взагалі – СОРОМНО СТАЄ
мабуть, перед богом
далебіг, російська – то гостра емальована сталь, бойовий молот, незламний, твердий, величний, як ото пам`ятник петру першому
неначе виведено на етикетці: за вмілого використання ВИПАЛЮЄ ДУШУ

українська мова душу не випалить
вона загоїть, пом`якшить, вилікує
цілюща вона
і на пам`ятник зовсім не схожа – скорше на дівчину в білій сорочці серед золотого лану
чи на чумака що втомлений заспав на степовім шляху поряд із хитким возом
віз поскрипує, віл повільно дихаючи підіймає спину, а чумак хропе
і в небі – зорі, а навколо – поле
величного мало, та задивишся – і очам приємно, і душі добре

москаль теж лікує – антибіотиком
ефект дає, та залишає пустелю
українську мову радше уявити листом подорожника з руки сільської знахарки
приклав – і прохолодно рані і легко, тепло

мої слова то мої слова, а не ваші
як до них відноситися вам – теж діло не моє
та замисліться ось над чим
чи давно ви чули українську з вуст задвіркового п`янички?
а з вуст цинічного душогуба? а з вуст шахрая?
то може варто погодитися що українська – то мова письменника а не волоцюги?
а щодо злочинців та їх москальства – тут багато думати не треба:

не витримують святости

28.12.12

5.30…
А мої очі вже десь,
По дорогам блукають,
Чогось їм не вистачає,
Чогось шукають.
Криків і критики,
А може спокій благають,
Думок відкритих, відвертих,
А може мої очі давно
Вже брехня підтирає..
Чого тобі треба?-
Знову лаюсь я на себе.
Годинника стрілки,
Хрупкі я зламаю,
Ненавиджу час й на що
його витрачаю.
Все частіше здається,
Що бігти-надто повільно,
Щоб збагнути все те,
Що в груди ввірветься..
Бажання взлетіти
Й потрапити в казку,
Й як нахаба хапати
Все і відразу…
Страх запізнитись,
Куди біг все життя,
А можливо,що просто,
Моя трохи дурна голова,
Не тямить,що швидко
Занадто стираюсь…
Що чОго тут варте?
Я досі вагаюсь…

Мої курсори вивчили твоє тіло
Люблю курсивом плекати в тобі мурашок
Де контури тіла молоко розливають біле
Вибухають нарциси розростаються в ціле поле
Ти їх зриваєш серветкою або розмазуєш
Наче солодкий мед що може швидко скапати
Тобі так хочеться мене лизнути стиснути
Однак боїшся що злетяться бджоли

Чоловіки клану О’Коналл –
Старі воїни в кілтах кольору
Давнього гірського заліза,
Що бувало в бувальщинах.
Чоловіки клану О’Коналл –
Моряки з потопленого корабля
Просякнуті сіллю і запахом моря,
Що ховає в собі рибу Сонце.
Чоловіки клану О’Коналл
Просякнуті віскі і холодом роси
Уладського туманного дня
П’яніють від північного вітру.
Чоловіки клану О’Коналл –
Музиканти вересових пісень,
Скрипалі потойбічних танців,
Співаки водоспадів неба.
Чоловіки клану О’Коналл
Цінують джигу більше
Ніж сон життя.
Чоловіки клану О’Коналл –
Вміли вмирати за короля
Тари і землі Дун на н-Галл.
Рибалки і ковалі,
Казкарі й пастухи,
Майстри твіду і вівчарі –
Скільки вас
У чужу землю лягло…

Минають роки і століття, але ірландці не забувають 1690 рік і річку Бойн… Це досі не річка, а відкрита рана…

Покладіть мене на траву -
На м’яку траву на рінні
Прозорої річки Бойн –
Тої самої річки,
Що пам’ятає ірландців,
Вдягнених у зелені плащі
Кольору цієї трави,
Кольору цих пагорбів,
Кольору цього острова.
Вони тримали гострі мечі –
Гострі, як стерня
Скошеного назавжди поля,
Гострі як списи
Давно мертвого короля.
Вони стали тепер травою
Добровольці чорного року
На цій рівнині одвічної журби
У цій долині,
Де поховали не тільки мрійників,
Але і їхнє одвічне жадання
Закарбоване між словами пісень.
Покладіть мене на цю
М’яку зелену траву
Коли я помру…

Читаючи «Літопис Ольстера» я наштовхнувся на таку фразу: «Воїни заходу закрили дорогу біля Фіннахта, король Кенн Фелад був стятий – хотіли відібрати в нього не тільки життя, але й честь…» І тоді я написав таке:

Коли Жовта Чума*
Спустошила Острів Долі
Коли два королі**
Пішли в світ мовчазних тіней
У глибини пагорбу Тари***
Того самого пагорбу Слайне,
Що дав імено клану –
Славного клану Сіл н-Аедо Слайне
На рівнині Маг Рах,
Де крім стріл та списів
Нічого не сіяли в землю
Споконвіку часів,
Виросло дерево
Крислате, як думки друїдів,
Зелене, як конюшинові рядки Ойсіна.
Хтось у дірявому плащі легенд
Сказав, що то ясен святого Патріка.
А ми й повірили,
А ми й сподіватися –
Почали чи то перестали,
А ми й арфу
Дістали, меча сховавши
А даремно…
Тому що озеро Лох Дерг
Так і зветься –
Червоним озером,
Бо від крові ірландців
Воно потемніло…

Примітки:

Crann Lá Fhéile Pádraig – дерево святого Патріка (ірл.)

* - йдеться про страшну епідемію, що почалась в Ірландії у 664 році і ввійшла в історію під назвою «Жовта чума».

** - йдеться двох королів – співправителів Ірландії – братів Блахмака мак Аедо Слайне та Діармайта мак Аедо Слайне (657 – 665 роки правління).

*** - Тара – давня столиця Ірландії. Слайне – назва одного з пагорбів Тари.

**** - на берегах озера Лох Дерг (Червоного Озера) був підступно вбитий король Кенн Фаелад мак Блахмайк у 675 році.