Чарівливий світиться неон,
Тихо заповзає він до гаю.
І розкішну літню зелень он
Полум`ям жовтавим випікає.

Посушило спекою траву,
Вже вона – прим`ято-поруділа.
І її колише, ледь живу
Легіт соромливо і несміло.

Всохли молоденькі деревця,
Стовбури – як ті довгасті струдлі.
Листячка скрутилися тільця,
Мов старечі пальці закоцюблі.

І сяйливий дух отут вита
І крадеться холоднеча рання…
Так приходить осінь золота -
Ця пора світіння й умирання.

7.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

коли ти пишеш вірші здається — легшаєш
нібито вбираєшся в пір'я вивільняєшся з тіла й серце може злетіти саме по собі
ніби ти у червоному німбі будди або той
хто дарує вино та рибу ходить по воді
ніби можеш зігріти всесвіт чи остудити з груба нахрапом руську піч
проте – розтає ніч – ти прокидаєшся умиваєшся повстаєш з мертвих вариш каву одягаєш носочки
стаєш прозаїком буденних клопотів рабом побуту клопом з натовпу
точкою незворотності
увечері мовчки падаєш – таки життя дає під дих кричить – на тобі!
по голу – за цих і за тих!
голову бережи – духовна недуго доросла жінко
згинаєшся дугою захищаючи печінку та інші органи свого божественого тіла
робишся важкою як місія робокопа ескалібур або нечиста сила – такою
як погляд горгони медузи пояс волонтера з ІДІЛу
волочиш крила
та як би хто не хотів як би ти не хотіла як би я не хотіла – минає все –
нікому немає до нас діла –
у богів інші плани та варіанти розвитку дій
а все що умієш ти – писати вірші власної безнадії
песимістичні опуси про соціо-паті соціопатів
про психопата у колі психопатів
духовних кастратів в прострації псевдоелекторат прокуратора й
сучасні офіційні варіанти давнього палкого обряду саті
уколи від представників іншої школи іншої віри іншої статі
про школоту із вулиць та касту що в мармеладі довічно
гейби засуджені на двадцять прижиттєвих строків суворого едему
це все що умієш ти – більше
немає тем –
вічність закрито на вході
там табличка «не відкривати – уб’є!»
наші життя – твоє-моє – пролонгований МММ від одного хитросплетеного мавроді
якому частина вкладників вірить – частина ж заперечує що він є

коли ти пишеш вірші дівчинко
то даруєш волю розв’язуєш шворочки послаблюєш ринговочку виймаєш ножа
й – вона дихає вільно у ці хвилини рукописання
твоя остання акція безумного вкладника –
твій персональний кальцифер –
твій головний заряд –
твоя (даруй за банальність) – душа

ти пишеш дівчинко свої вірші – цей світ точно не стає гіршим
я видаю тобі ліцензію на довбання дзьобом ядра даю сервітут на фонтануючий буцім «стрибаюча відьма» літературний гейзер –
пиши майко!
сяй яскравіше врешті хто як не ти світ сколихне червоним німбом будди
вибухнеш – розбуди мене хочу побути зрячою у цю мить стоокою
роздивитися як ти покинеш остогидлу окію
ступиш упевнено в зимове коло ховаючи сяйво сором’язливо
на шість мідних зірок застебнувши свій темно-синій блейзер
гейшо моєї самотності аlter ego α оri....

лист адресовано втомленим автором
любій його бетельгейзе

Ще днина тягне світлу нить,
Та сходить вже зоря сяйниста.
Під вітром листя мерехтить,
Неначе пальці піаніста.

Присіло дерево в «пліє»*
Немов зібралось танцювати…
А інше мовби дограє
Вечірню осені сонату.

У сутінок сумній красі
Так ненав`язливо, аж кволо
Цикади в кілька голосів
Доповнюють пташине соло.

Ці саду ніжності п`янкі…
Та зоддаля на всіх них тисне –
Автівок гулом, літаків,
Мов духовим оркестром – місто.

3.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Все ще збереглося: сонечко яскраве,
Печія-спекота сушить береги.
Озеро сміється сяйвом величаво
І лілеї – в танці злотнім навкруги.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Завмирає вечір у чарівнім гаї
І шепоче тихо лагідні слова.
Він мойого серця ласку зберігає,
А воно, зраділе, ніжністю співа.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Де-не-де палають, багряніють віти,
Осінь, ти – художник, вже іди, іди.
Барвами чаруєш дивно, розмаїто,
Та прошу – затримай мряку й холоди!

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

2.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

У порожній кімнаті — зрадливі тіні
Ніби видіння — на тій он стіні
На цих стінах на тих стінах
На кожній із них —
Мов чорно-біле кіно за романом Лавкрафта
Ну ти ж не проти що я навпроти
Ну ти ж не проти що я з портрету дивитимусь пильно
Ніби я Вольф Мессинг чи Ріхард фон Ебінг-Крафт
Ніби я дівчинка Хідекі Юкави — та сама — ядерна й сильна
Четверта з-поміж фундаментальних сил природи

Слухай
Ти можеш кричати якщо хочеш
Якщо можеш
Якщо не заціпило рота
Квантова хромодинаміка — це так звана Сучасна модель
Збірна знань про мікросвіт
А ти мені — про тіні на стінах
Тут показує кіно телестудія Потойбічний Світ
Для неофітів та давно навернених сивих-аж-синіх
Від життєвих потуг досвідчених людхантерів
Визначся вже на якій ти стороні
Й не дихай так шумно ніби у тебе задавнена хвороба Хантера
Ніби ти побачив наживо Мату Харі на тій стіні

Лиши своє серце — мені
Мій любий
Я вже у іншому світі та ти — ще ні
Ти зачаровано вдивляєшся у тіні на цих стінах ніби на старовинну таємну карту
Не варто
Мій любий -
Дограєшся до інфаркту

У тебе більше немає спроб
Немає карт
Немає фарту
Це не роман Берти фон Зутнер - Ні!
Я чекаю тебе у нашім новім кіні - бачиш для тебе он там є місце на стіні
Твоя свідомість вже здійснена -
Буття по Сартру

У тебе лишилися — берета палець куля та лоб
Порожня кімната
І кілька секунд до старту

24.08.2018

Як хороше в останні дні серпневі…
Ще літо домліває в небесах,
У тихому замисленому дневі
Ген подих його стомлений зачах.

Хтось молоко немов би п`є із глека –
Густу сметану хмарну чи вершки…
Воює літо, шле задуху й спеку,
Та дух його розвіює важкий

Вітрець живлющий, мов ковток водиці…
Трави медовим запахом п`янить,
Закручує в спіраль повітря нить,
І купол вже сміється світлолиций.

Брунатне перше пасмо у гілля
Шляхетному зеленому волоссі –
Немовби натякає звіддаля,
Що йде за обрієм жовтавим… осінь.

19-21.06. 7526 р. (Від Трипілля) (2018)

я лежу в своєму ліжку кімната сяє мов церква
простирадла білі обличчя біле за склом вікна біліє небо
я лежу в своєму ліжку – розірвалося серце
холодець у неї серце було – кажуть – так їй і треба

і коли я встану
коли я зберу червоні бризки в букет троянд
коли я зумію перевернути рубікон догори дриґом
тоді пролунає з могильної ями мій останній ямб
міф римоплетіння а поки обличчя біле ніби припудрене снігом

поки я ще пульсую –
не знаю як довго триватиме це чекання у передпокої
шматки мого серця розтягли вже мурахи миші інші споживачі дармової манни
біла кімната біль перебитий спокоєм
третє сонце зійде – і тоді я встану

будуть трояндами встелені ваші шляхи
будуть утеплені моїм теплом ваші нори
миші мурахи інші споживачі дармової манни
небо впаде небо вам роздушить хребти
аж тоді я встану

розриваються гранати бомби петарди
кулі наповнені рідиною суєта фальш старту
переброджені бутлі банки із консервацією
і серця переповнені менструальною кров’ю нації

тихо-ша каже мені душа
я ще тут потерпи почекай лоукосту моя манюся
я дивлюся на неї я чую її та сміюся –
я не вмію молитися тому й не молюся
стиха тону у тоннах води – рубікон дороги дриґом – мені душем
тихо-ша каже біла біла моя душа
і цілує мене востаннє
і душить


17.08.2018. Рівне

Від руки мов зодчого –
Хмари злет.
Личка то дівочого –
Силует.

Напливає густо так
Інший он.
Цьомає у вустонька
Дівчину.

Чи постав примарою –
Долі знак?
Чи й зі мною трапиться
Може так?!

Хмара в нічку велетом
Утекла.
Чи глузує з мене то
Доля зла?!

6.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Під хустками сивими
Мліє сад.
Спів цикад напливами,
Спів цикад.

Вечір заворожений
Завмира.
Мов його стривожила
Ніжна гра.

Вже вона за межами
Дзюркотить.
Душу всю збентежила
Не на мить!

Звук закучерявила
У момент.
Вітру це русявого
Інструмент.

Сяє вже гірляндою
Тихий змрок.
Вітру це трояндовий
Голосок…

4.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Знову вечір сонливий іде.
Закуняла розморена тиша.
А дівчисько біжить молоде –
Кобилиця вогнем ніби дише.

Наче вихор увись полетів –
Так вона шаленіє в пориві.
Розвіваються коси густі –
Розкуйовджені, мов білогриві.

Що за мить? Дивовижна то мить!
Затулили усе білі крила.
Амазонка, бігунка летить,
Білим полум`ям сад запалила.

Знак арійський упав із небес,
Мов з`явилась Богиня то Слава…
Наче дух ніцшеанства воскрес –
Біла бестія мчить величава!

31.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Це місто сердешне миле ніби умите Матір’ю
Стереометрія простору під паттернами дощу – під останніми краплями –
Така…. –
Німби ліхтарних стовпів – остовпів алкоголік-гуляка і я остовпіла –
Змито усю провінційність місто оголене стерео огорнуте небом стерво
Захоплене у полон сірих калюж й холодного подиху –
Озонової хвилі – дихай! Кричить мені місто. – Дивна ти дика ти –
Ось твій декатилен хвора на все горло птахо. Краплі важкі мов тахо*…
Наче удар важковаговика
З верби з берези граба та дуба з кожної гілки з кожного даху
З кожного помаху крил з кожного капелюха з кожного божого духа –
Краплі важкі мов тахо… вбито задуху збиту пилюку пущено до водостоків
Надмірний об’єм кровотоку стоки мого міста знову бурлитимуть мовби після
Битви двох велетенських Моріарті на полі їх власної морфійної брані
Дощ місту вимив вуха дощ йому вимив рани дощ був його Іоаном
Залиті вулиці заснули заколисані оргАном дощу – ця ніч для спасенних
Бредемо із песиком булькаю черевиками – блажен хто йде
Вузькою смужкою суші між рукавів Океану
Ми йдемо по дощу
Я впаду – і наступним дощем встану
Я вимию вуха мого міста я вимию його рани я буду його Іоаном
Його стереометрією простору
Коли мені на смужці вузькій
Світла у світі Ра не стане

Краплі важкі мов тахо —
Падай
Птахо...


*тахо - українські патрони для мисливської зброї

Місяць і зірка – закохана пара,
Чом на все небо одна?
Інші усі заховались у хмари,
В лоно небесного дна.

Зірка полярна, немов королева –
Найяскравіша з усіх.
Сяйво її золотаво-сталеве –
Ночі химерної гріх!

Ковдрою наче сповив їх раптово
Вітер легенький за мить.
Ох і кохання палке вечорове –
Небо палає й димить!

22. 07. 7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Ще липень золотавий зеленню буяє,
І прохолоду вилива після дощу.
І вітер-легковій ледь-ледь гілки торкає,
І пестощі дарує кожному кущу.

Скидає небо все біленьку хмар керсетку,
Від спеки мов його – оголена душа.
Дуби і ясени у графському маєтку
Смарагдами вгорнули чарівливих шат.

І скрізь, куди не глянь, сонливе пообіддя,
Куняють волоски утомлені трави.
Хитавиця дерев у змореному літі…
Богине дрімоти, у сіті світ лови.

21.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Плакучі верби понад ставом,
Троянд зарошених кущі…
Неначе пестощі дощів –
У срібних краплях величавих.

Невже круг мене ви, невже ви?
Ці ніжні розсипи немов –
Красуні білі і рожеві,
І пурпурові, як любов!

Ці краплі падають так лунко,
Мов серце серцю промовля –
Крізь вуст вологі поцілунки -
Аж усміхається земля!

І я не знаю, я не знаю,
За що мені – оце усе?
Красу трояндного розмаю
Ласкава доленька несе.

18.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Знову я прийшов до тебе, гаю,
Щоб красою душу напоїть.
Хай Боги тебе оберігають –
Тчи між нами сокровенну нить.

Хай твій дух живе отут - навколо –
Живить душу зранену мою.
Сонячне Богів чарівне коло,
Мов лелека, я щороку в`ю.

Радий сам кожнісінькій нагоді,
Мов на сповідь, серце принести.
Пестять погляд плеса срібноводі,
Мов на варті – хащі ці густі.

І не треба їхать на Багами,
І шукать заокеанський рай.
Тут щасливий – з рідними Богами,
Парадиз мій ось. Це – рідний край!

15.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Нависають кучугури
Із небесних площ –
Невеселі і похмурі –
Певно, буде дощ.

І пливуть, не поспішають,
Десь у далечінь.
Вітер шепче кожній з гаю:
- Стань і відпочинь.

Вилий тугу, вилий горе
Морем теплих сліз.
Смуток радістю побореш,
Як поглянеш вниз.

А внизу - дерева спраглі -
Хочуть літніх злив.
Щоби їх гілок смарагди
Щастям зацвіли!

13.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Сутеніє понад садом,
Вітер спеку прибива.
Прохолодою відрадно
Ніжно дихає трава.

В небі місяць – наче скибка,
Зорі – в мерехтливій грі.
І немов фальшива скрипка –
Кантилена* комарів.

Йде в атаку камарилья,
Й паралельно – як Мара –
В небі хмарок ескадрилья -
Атакує небокрай.

Місто ще гуде, гуркоче –
І машини й поїзди.
Та заледве чуть сюди –
Сад немов стуляє очі.

*Кантилена (італ.) – зв`язний спів.

12.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Ще недавно зима - завірюха сяйна -
Кружеляла пухнасті сніжини.
А уже, наче мить, промайнула весна,
Пролетіла, як пух тополиний.

Одцвітають каштани, бузок одцвіта,
Час черемсі печально зітхнути.
І кульбаба на луках - ну зовсім не та –
Сіє пухом свої парашути.

Вилітають із серця печальні слова
І летять між дерева і віти.
Лиш один соловейко бадьоро співа,
Зустрічає, закоханий, літо!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Пора дощів жене траву угору,
І сонце за химери десь хова.
Пора дощів утомою заморить,
Притлумлюючи радості дива.

Дощів пора – води подібна глеку,
Що з неба в душу тугу ллє густу,
І прибиває знавіснілу спеку,
І чарівну дарує самоту.

Пора дощів бере тебе в облогу,
У розпачі ридають небеса…
Та увібравши ту снагу вологу,
Буяє ще розкішніше краса!

12.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Кінець весни такий, неначе літо…
Вже спека, майже люта, навкруги.
І комарі нахабні, ненаситні
Навколо все описують круги.

Лише трава не всохла, а буяє,
Ще свіжість не втекла із вечорів.
Сплелись черемха і бузок в розмаї,
В запаморочливих змаганні-грі.

Кому між них надИхатись удасться,
То він, без перебільшення таки
Спроможний захлинутися від щастя,
Його мов наковтавшись навіки.

Як морем розлилось благоухання –
І кольорів і запахів парад…
Це – квітів шаленіюче кохання
Наповнює поезією сад!

5.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Як шерсть овечок тонкорунних,
Так забуяв посеред віт
Весни розкішний подарунок –
Черемхи чарівливий цвіт.

І ніжним усміхнувся мревом,
Мов дивом сонним оповив
Той цвіт магнолії рожевий,
Немов п`янкий нектар Богів.

Пахучим солодом черешні
П`янила всіх бузкова мла.
Яскравим сонцем нетутешнім
Форзиція он зацвіла.

І розмаїття це довершив -–
І запахів і кольорів –
Наш соловій – од щастя вперше
Він ласкою заговорив!

29.047526 р. (Від Трипілля) (2018)

Немов краси хтось розкидає грона,
Палає фіолетова свіча,
Шпилі бузкові, мов зубці корони,
Якою Бог природу увінчав.

Під пестощами вітру так грайливо
Вигойдується ніжність весняна.
Лиш раз у рік являється це диво,
Як у богині Лелі віщих снах.

На гілку сіла пташка золотая
Й висвистує мелодію п`янку.
Крізь віти повний місяць підглядає,
На королеву цілиться бузку!

28.04.7526 р. (Віл Трипілля) (2018)

Цвітуть сади і серце завмирає
Від солоду і хмелю, і жаги.
У цьому передпокої розмаю
Замріяно всміхаються Боги.

Рожева ласка розлилась високо.
У щебеті пташинім ожива,
Відсвічує на сонці, пестить око
Свіжесенька травиченька-трава.

Дерева - щогли, хмари - як вітрила -
Цей світ мов одривають од землі...
Немов би я у далеч легкокрилу
Пливу увись на щастя кораблі!

20.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018).

Дивлюсь на тихий плин і згадую творця,
У хмарні небеса лелека легко лине.
Тече моє життя, як річечка оця -
Умиротворено, замріяно, спокійно.

Та спокою немов увесь зникає чар,
Як увірветься дисонанс раптовий звуку -
Поверхню розриває враз важкий удар -
Вечеряє плотвичкою вже хижа щука.

І пастораль хмільна руйнується, кона,
Немов би знагла до розвесненого гаю
Насунулась громами, грозами війна.
І душу спокою на віки позбавляє!

15.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Коли під тихим небом кришталевим
Немов зникають десь лихі думки.
Здається – усміхаються дерева,
Свіженькі випускаючи бруньки.

Просторо сонцю, розгулятись є де…
Воно у верховітті догоря.
І – мовби із трояндового меду
Доріжку простеляє ген зоря.

І спів птахів – легкий то звуку лоскіт,
Рожевощока з ніжністю мана.
І опливає злагіднілим воском
Ця чарівлива днина весняна.

10.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Ти час, о Велесе, спини,
І суєті скажи цій: «Годі!»
Відчути подих весняний
Сьогодні хочу на природі.

Сюди я йшов, як уві сні,
Ступив у передпокій раю.
Як, Боже, хороше мені!
Твоє натхнення я вбираю.

Співає чарівливо птах
У цій легкій озерній тиші.
Води поверхню Хтось хита,
Немов листа у вічність пише.

І так поволі опліта
Весни вечірня прохолода.
І стелить постіль дрімота,
Дарує сонну насолоду.

6.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Квітучий місяцень весни
Теплом розкішним удостоїв.
Окраєць неба заяснів
Ніжненькою голубизною.

Земля прокинулась од сну,
Снігів одкинула чимало.
Ярило променем дихнув –
І навкруги усе розтало.

Пташині висвисти-слова –
Осанна мов порі обнови.
В гаю Стрибог бешкетував,
Гілки ламаючи соснові.

Несла захмелені дива
Осонцена весна – ще рання.
І Лель навколо розливав
Щемливі пахощі кохання!

1.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Ранок, день, вечір - стражі добові.
Граматично всі три чоловічі.
Ніч найбільше дотична любові,
По-жіночому сяє у вічі.

Розшиває яскравими стразами
Темні шати напівпрозорі
І слугують дороговказами,
Тим, що в морі, північні зорі.

Йде в обійми звабливої ночі,
Відпочити від сонця і втоми,
Мов коханець в тенета жіночі,
Подорожній далеко від дому.

Срібний місяць - небес новобранець
Медитує у хмарній пір’їні.
Ніч опівночі вечір на танець
Повела під пісні солов’їні.

Євлампій на ковзанах у моцних штанах з начосом їхав на базар по свіжі огірочки
Клара забила на кларнет, корали та Карла і, бляха-муха, шукала теплі носочки

Пункти обігріву ем-ен-ес показали прогрес на кривій квартального звіту про зроблене
Люди пост-восьмого березня стали знову трошечки сильно схожими на січневих гоблінів

Охрінівші коти, завіяні у асані тигра, розгублено змінили вуличну фізкультуру на хатню йогу
Снігу — в коліна, дме хуртовина третю добу, ялинки підморгують, бляха. Кінчається березень.
Весна ж, їй богу)

18.03.2018
Рівне

Вже ущухли снігопадні зливи,
Не підніме вітер і поли.
І вогні вечірні, чарівливі
В небесах засмучених зійшли.

Ніби вись прокинулася сонна,
Потяглась гілками, як жива.
Світлом усміхнулася неону
І веселим сяйвом зігріва.

Осягнувши поглядом заграву,
Шепотіли вдячно щось вуста.
Пещений теплом цим величавим,
Я тремтіти, мовби, перестав.

18.03.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Немов не березень, а січень.
Уже ж було – весна прийшла…
І знов душа замерзла лічить
Дні, що лишились до тепла.

І що із дивом цим ти вдієш?
Сніг не розтопиш крадькома…
Тому й вітаєш цю подію –
Хоч добре – слякоті нема.

Ізнов – мороз. І на санчата
Сідають в парку малюки.
І взимку також раювати
Вони уміють залюбки.

Змістились пори року – звідки
Нам знать, коли прийдуть вони?
Весна настане, певне, влітку.
А літо, мабуть, восени.

17.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Где русло Сниводы картинно,
Перебивая звоны рос,
Доносит ветер петушиный
Зов – огородами насквозь.

И вторят петуху как будто
Заливисто луга, поля –
Частушки, юмор каламбуров…
От снега вольная земля

Примятую траву расправит,
Освобождаясь ото сна.
И птичье царство миром правит,
Заполнив песнями сполна.

О лёд вода звенит, стекая,
И – чуть заметно, так, слегка –
Весенней неге потакая,
Решила слизывать снега.

Ну, а в затоке – там иначе:
На берег льдина налегла.
На вербе же, как чёрный мячик,
Кустисто виснет омела'.

На холод ветер щедро веет –
Зима нам эхо донесёт.
Когда же всё это согреет
Весенний солнца хоровод?!

12.03. 2018 р.

Де пойма* Сниводи чарівна –
Бринить легенький вітерець.
Доносить гук бадьорий півня
Через городи навпростець.

І вторять півневі неначе –
Заливисто ізвіддаля –
Веселі вигуки юначі…
Од снігу звільнена земля

Випростує траву прим`яту,
Мов прокидається од сну.
І птаство радісно співати
Береться пісню голосну.

Об лід вода текуча дзенька
І – ледь помітно навкруги –
Тремтливі хвилечки легенькі
Навислі злизують сніги.

Та у затоці ще добряче
На берег крига налягла.
А на вербі – як чорний м`ячик –
Кущиста звисла омела.

На холод вітер ще багатий –
Зима відлуння нам несе.
Коли вже буде зігрівати
Весняне сонечко це все?!

12.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

с. Іванів, Вінниччина.

Рівне тане. Таке вологе
Як путана стара на побаченні
Зі своїм черговим мейбі Богом –
Юним принцом вузького призначення…
Аполлоном ринкових розкошів,
Апогеєм її вульгарності.
Рівне - ода палка ілюзорності
І бездарності, і базарності.
І безкарності ще - елегія
Горор - в дії, стратегія чортиків
Або просто найгірша стратегія
Виглядати прицвілим тортиком -
Монстром, чудиськом, страхом, мимрою...
Ніби все живе давно вимерло.
Мовби ясність дощами вимило.
Наче гостра потреба виникла
Заховати обличчя за мейкапом
Гобліна чи строкатої розелли
З арсеналу пристаркуватих повій,
Спокусниці рудого Азазелло
Какофонічної до кінчиків вій...

Такі емоції від зустрічі -
Краще б із мужиками - та в баню.
Але гуляє це місто парками,
Цмулить каву-чи-чай на майдані,
Шукає свій власний вчорашній дзень -
Із репертуару тих самих повій,
В яких із найцікавіших подій
В майбутньому – хіба тільки розтин…

Рівне - тане. Всього лиш - березень.
Весна, нарешті. Розтань!
А красиво так, ніби саме тут
Оселився, прожив та
Нещодавно умер Вій...

10 березня 2018. Рівне.

Зазиває Зима місяць Лютий, свій посох даруючи...
Знов вальсує сама, про січневе уже не сумуючи...
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, владний муженьку,
намети сніги, забіли дахи, кликни стуженьку!”
Погуляємо ще, поміж віхол-стуж, погуляємо –
поміж білих руж, сніжинко́вих руж, Долю вкраємо...
„Хто мене таку за жону візьме! - то здивує світ,
Між гарячих зір, білих чистих зір, між ледових віт –
На баскім коні пролечу вві сні Нареченою, -
Закую мости, уберу сади та й пеле́ною:
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, милий друженьку,
намети сніги, забіли дахи, кликни стуженьку”...
Ох же буде ніч, сім весільних свіч в Нареченої,
У вінок із руж, білих сніжних руж, обрамленної,
На семи вітрах та по всіх світах шати віються –
Та по всіх кутках, по усіх стежках снігом сіються...

І біжить Зима на баскім коні ощасливлена,
На семи вітрах на Чумацький шлях, в Ніч задивлена...
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, невпокорений,
Та лютуй-лети, та мети – не жди, сніг незораний”...

І лютує Князь, та дарує Князь дар-за-да́рами,
Веселиться Князь, п’є-гуляє Князь із боярами...
І мете – не жде між гарячих зір білу віхолу...

...І минає в нас цей зимовий час щастям-втіхою...

3.02.2018 р.

Не зовсім день іще погас,
Не зовсім ще розмерзлись води.
Минає час, минає час,
І тихо підсумки підводить.

Хоч словом я тебе колов,
Себе поводив необачно.
Та за велику цю любов
Тобі одній навіки вдячний.

Поглянь: минає вже зима,
Взаємин тане холод наче.
Відчув я – десь там тайкома
Твоя душа за мною плаче.

Все небо – молока мов глек,
Вечірнє світло у імлі є.
О Леле люба, я – з лелек,
Тебе мов леготом лелію.

Бо доля в нас – на двох одна
І небо нам одчинить браму.
До нас любові йде весна,
Вона уже не за горами!

3.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Їм ніби й добре. Рік удався легкий, без зусиль.
У привезеній з моря мушлі вона слухає шелест хвиль,
Він в наушниках – іншу музику, про яку їй ніколи не говорив.
Все в них звично й буденно. Ніхто не дає вказівок ні з боків, ні згори.
Їй ночами бачиться сонце, хвилі, невідомі дорожні знаки,
Він тим часом на балконі курить і думає: все одно вони всі однакові,
Тож Господь, наперед я прошу тебе, забери
Весь наступний наш рік. Можеш одразу два або навіть три.
Він вважає, все найкраще вже з ними сталося, тож вони
По інерції з моря везуть додому на осінь цибулю та кавуни.
І хоч все набридає, сходить засмага, минає день там і тут.
Вони бережуть сім'ю, разом цибулею рятуються від застуд.
Та приходить літо. Нове, не таке, як було завжди.
Вона знову хоче на море. Він їй каже в чергове: не їдь, зажди.
І відтягує час, якого у неї нема. Тож вона вирушає сама.
І щось в серці його тоншає, стирається мов струна,
Коли вона виходить волога з води й проти сонця лягає перед всіма.
Через кілька днів він поспіхом їде за нею туди один.
Пригадує всю дорогу тепло́, розгалудження ліній її та судин,
Свої слова, обіцянки старі, емоцій морські відтінки...
Там він бачить: вона на березі, все, як він собі й уявляв.
Повагавшися трохи, підходить до неї, мовляв,
Як ти тут? Та до нього обертається зовсім інакша жінка.
Він прокинеться. Вони вдвох лежать на вологому рушнику,
Вона рахує родимки на тілі, камінці на піску,
Він струсить із себе химерний сон, міцніший клею.
Потім гляне на море й скаже: Господь, забери
Назад весь минулий рік, а ще краще – три
Натомість подаруй мені ще таке літо з нею!

Нарешті - холод справжньої зими,
Застигли хвильки снігу шовком білим.
І знову усміхаємося ми,
Здоров`я додає мороз і сили.

І вогнище неонове навкруг
Розсипалось жаринами-вогнями.
Туман затьмарив димом виднокруг
І попіл дум розвіяв над гаями.

І клаптями сади заволокло,
Мов сіть павук накинув на дерева.
Та сяєво пробило темне тло
І усміхнулось ніби сонне мрево.

21.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Темноти навалився огром,
І небесна імла загуса.
Чарівливі вогні над Дніпром –
Дивовижна вечірня краса.

Вітер віти колише сумні,
Я милуюсь, милуюсь, іду…
Як же хороше, Боже, мені,
У спустілому цьому саду.

Пломеніє ясний краєвид,
Скрізь неону жарини самі.
Мов під пасмами хмарних сивин
На півнеба палає камін.

О предиво оце осяйне,
Я над ним свої роздуми в`ю,
Хоч не гріє це сяйво мене,
Зігріває уяву мою.

7.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

На гори київські – туман
Упав червоною зорею,
Зими справдешньої нема
Лиш полум`я тепла над нею.

Мов розтопило сніг увесь,
І понад садом неукритим
Він випаровується десь,
І небо хоче оповити.

Поволечки холоне вись
І світло дня потроху тане.
Зима повіялась кудись,
Лишивши марево туману.

6.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Змахнув день стомлений крильми,
Я знову сам, я знову сам -
В обіймах теплої зими,
Підвладний тільки небесам.

Вони – у сутінках усі,
Ген простелився хмарний дим.
Все світле у небес красі
Він виссав подихом одним.

Та боротьбі цій завдяки
В імлі зродилися умить
Вогнів чарівні світлячки,
Щоб вечір ніжністю умить.

І знову світ степлів добром
І заяснів, і аж воскрес.
І лівий берег над Дніпром –
Як віддзеркалення небес.

30.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

І знову Божич народивсь,
І довга ніч у Лету кане.
І біло усміхнулась вись,
І світло прибува жадане.

І тане сніг, і ручаї
Дзюркочуть, навесні неначе.
І грудень сльози шле свої,
Немов розчулився і плаче.

На радощах вітрець упивсь
І віти шарпає сердито.
І смокче, смокче білу вись,
Немов горілку оковиту.

25.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Тривожилась. Трималась. Віщункою оберталась…
Ворожила мені на комір сліди своєї помади.
Рано бігла з дому, пізно поверталася
Голодна, спустошена, виснажена, обкрадена.
Потім півно́чі плакала. Стільки ж – гоїла рани.
На ранок міняла зачіску, сукню й парфуми.
Синці під очима затирала пудрою бездоганно
Одягала усмішку, щоб ніхто й не подумав!
Спи, золотце, спи! Ночі короткі нині.
Ранок уже готує вівсяночку, тут, за рогом.
Та хоча б іноді на роботі – пий чай з малиною
І їж якесь печиво. Це краще, ніж геть нічого.
Бо знаєш, краса сьогодні –дуже умовна штука.
А застудитися легко, у тебе ж душа, мов протяг.
Хочеш – я так спланую, щоб він у купе постукав
Прямо на Новий рік, як тільки ти сядеш у потяг?

Якщо вже про зміни – зали́шилось кілька дій.
Прокидається рано весна, вітрами кличе.
Допоки зі снів виринає майбутнє з минулих подій,
Мій внутрішній всесвіт цілує твоє обличчя.
Ранок у місті доповнює сіра легка імла.
В телефоні й мережі – сповіщення, повідомлення.
Час позбутись каміння, відкрити тіла й імена
Для очищення, змін, усвідомлень, оновлення…
Час летіти вперед – монета не стане ребром!
Поміж бути чи ні – точно бути! (не знаю доки)
Хай на заклик весни озоветься тепло і добро,
Розіллється у тілі, як повінь, березовим соком.

Я знаю жінку, яка поверталася двічі.
За спиною місто ставало їй сірим тлом.
Очам тим властивий поспіх та відчай.
А вся вона – ніби злам перед злом.
Це – гарна опція, мов чуттєвий тюнінґ,
Який я не сплутаю ніколи й ні з ким.
Це – струм, не одразу доступний юним,
Коли вона злегка торкалась моєї руки.
В пошуках дому, тіла, тепла і крові,
Стишую подих, діставшись її грудей…
Кожна спокуса породжує хибний промінь.
Якщо люди перетинаються, то коли і де?
І якщо перетинаються – невже це відчай?
Що їх тримає разом ще певний час?
Якщо не любов чи звичай – взагалі навіщо?
Не я тримаю її – вона це робить за нас.

Це клоччя сивого туману
Зимовий вкрило сад немов.
У нім, як привид, я розтану,
І вирину зненацька знов.

Та поки вирину – вдихаю
Печаль цю сиву, що плете
Химери світлі в темнім гаю –
Примарний завірюх вертеп.

І вітер листям вже опалим
Так таємниче шурхотить…
Мов причаїлися шакали,
І в горло вчепляться за мить.

Клубочиться безперестану
І тчеться, наче біла нить –
Як паморозь – життя омана,
Що нас чарує і п`янить.

І ми, піддатливі спокусам,
Цю чашу сиву п`єм до дна.
Допоки день не усміхнувся,
І не розвіялась мана.

9.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прийшли до мене сутінки печальні,
Зронили на папір іскрини слів.
Засяяли вогнями сповідальні,
І я чомусь од того звеселів.

У цьому справді радість хоч одна є.
І супити не варто, певно, брів.
Хоч день життя іще один минає,
Та недаремно все ж він одгорів.

Хоч тихий сум чоло моє скородив,
Та знову вкотре дива я зазнав.
Ці спазми дум, поезії ці роди –
Серед зими – як творчості весна.

Благословенні будьте: ця відлига,
Що в сад мене ізнову занесло,
І ця зима, як осінь – ще без снігу,
І це, як сніг на голову, тепло.

3.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

І хто склав притчу про старих ворон,
І хто сказав, що око в них вороже.
Он прилеліла, сіла і тріскоче,
І сніг збиває з гілки, онде, он…
Розважна вельми і поважна. Може,
Побачила за свій пташиний вік,
Що кожен рік зима лютує, кожен -
Але під сонцем гине рік-у-рік.
...І, каркнувши собі на повні груди,
Ворона підлетіла до вікна:
Вуглини крил – і снігу білизна…
- Що принесла, вороно?
- Місяць ГРУДЕНЬ!


З раннього.

З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991.

У гаї хлюпотить. Усе припорошило.
Чи манна чи мана тут сіється до ніг?
І укриває все білесеньким настилом,
Подобою зими спадає мокрий сніг.

Чи сніг чи напівдощ іде і розмовляє:
Потріскує де-де, бурмоче, моросить.
Оголена стоїть берізка чарівная,
Мов статуя жива цнотливої краси.

Всі кущики навкруг – в накидках мов із газу,
Дерева напівшуби з хутра одягли.
На голім гіллі сріблом – крапельки алмазів,
Неначе б то застиглі сльози із перлин.

2.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Зорі в небі неначе з намиста,
Конкуренція сяйву реклам,
У куточку великого міста,
В одній з тисяч квартир знову сам.

Він не спить. Сигарети і кава,
Все скінчилось, не бігти ж у ніч,
А для неї кохання -- забава,
Все комфортно і без протиріч.

В телефоні знов скинутий виклик,
Ну навіщо йому це усе?
Все ж нормально і всі давно звикли,
Нових клопотів день принесе.

Місто буде кипіти як завжди,
І вона передзвонить: «Прости,
Я кохаю, нема тому ради,
Та тримають в минуле мости.»

Скора зустріч і місто стіною,
Каву треба купить, сигарет,
Обірветься кохання струною,
В тілі міста чужий рудимент.