Здавалось міжсезоння, тільки між…
Та пада сніг, туман в гаю парує.
І із кущів – як навесні – капіж
Мелодію виляскує дзвінкую.

Вглядаюсь тихо я воді углиб –
Все озеро – як решето чи сито.
І танець чується летючих риб
У плескоті, веселістю политім.

Мов слів зима насіяла собі
Раптово в зошиті моєму хрустко.
А на величне золото горбів
Накинула ясну сріблясту хустку.

29.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Знову я сюди приходжу, знову,
Де не раз на лавочці сидів.
У саду яснім, передзимовім
Пагони погнало молоді.

По траві побігли світлі тіні –
Мов гілля продовжують старе.
Традиційні в нашій Україні
У садах оці ряди дерев.

Вітерець тут листячко ворушить,
День химерні відсвіти плете.
Як батьки тут – яблуні і груші
І молодші стовбури – дітей!

Є тут і ділянка для онуків –
Мов навшпиньки витяглась рідня.
Кожне з них так легко, без принуки
Простягло до сонця рученя.

Може хоч для них колись настане
На землі оцій стражденній рай.
І як захід – знов прийде світанок –
Усміхнеться тихо небокрай.

27.11.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад

Вже перецвіло моє кохання,
Наче перестояна вода.
І скидає листячко останнє
У саду береза молода.

Сухозлітки падають додолу,
Ніби золотом ридає виш.
Ти така беззахисна і гола
На морозі першому стоїш.

Горенько моє, незбутня мріє –
Чистий образ ув очах моїх…
Хто ж таку у світі цім зігріє
І почує твій веселий сміх?!

Пригорну до ще грудей гарячих,
Віти змерзлі в пазуху вкладу.
І від щастя нищечком заплачу,
Мов тебе цілую молоду!

25.11.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад.

Осінній сад, щемливий сад
Зберіг іще чарівні барви
І шурхіт листя «під» і «над»
Знімає всі тривоги марні.

Ця соковита жовтизна,
Легкі мазки її медові –
Як медитація ясна,
Весни провісниця й обнови.

Вечірні відсвіти небес
Погладжують зелені туї…
Дуб, зачарований увесь,
Завмер і також медитує.

23.11.7523 р. (2015)

Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка.

А за вікном вже листопад.
Так холодно і вітряно.
І не вернуть тепло назад,
Поля, що вкриті квітами.

Така погода створена,
Щоб грітися під пледом.
Сиджу собі задумана,
Смакую чаєм з медом.

Дощ потріскує і жебонить,
І печаль насувається рання,
Мов чиясь обривається нить –
Це - природи сумне умирання.

І здригання розпачливе віт,
Наче рідних – німотне ридання.
Пише осінь немов заповіт,
Свою волю диктує останню:

Залишу для красуньок-беріз
Бурштину мерехтливі сережки.
Хай одягне хиткий верболіз
Із дощин мої срібні мережки.

Хай зігріє, мов ковдра пухка,
Рідну землю це листя зів`яле.
А для дуба – накидка легка
З бахромою пожухлих опалів.

Жовтизну в голубі небеса
Поцілунком пошліть з вітровієм.
Хай верба у журбі нависа
І повіки печальні закриє.

І несуть хай ключі журавлів
Той мій настрій щемливий у леті
А надгробне це золото слів
Я прошу, залишіть для поетів.

14.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Пожухли вже листки опалі.
Над гаєм – золотавий дим,
Як медитація печалі
У передзим`ї молодім.

Така пресвітла – до обожнень –
Все розпливається вона
У вітровіянні тривожнім,
У схлипах весельних човна.

Димінуендо* сонця. Хмурі
Злилися тіні в ноту «ре».
Акорд останній на бандурі
Озерній – промінець бере.
* Димінуендо (муз.) – затихаючи.

13.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Рідіє чуб засмучених гаїв,
І дощ висріблює листки опалі.
І виливає прикрощі свої
На золотому килимі печалі.

В німій скорботі схилена вона,
Останню шану віддає цій вроді.
Немов заснула осінь чарівна
В величній усипальниці природи.



8.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став-дача

Зариюся по груди у печаль,
Впірну у жовтизну сумного гаю.
Він золото думок порозсипає…
Зберу. Складу на осені скрижаль.

Стоять озер засипані причали.
Йду між дубів і відчуваю щем.
Обійми розгорну, торкнусь плечем –
Ми так одне за одним заскучали.

І завмираю… І – ні пари з уст.
Аж доки вечір не промовить: «Годі!»
За тихе щастя – бути на природі –
Я Велесові вдячно помолюсь.

7.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Пекучий лазер чую біля скронь -
Осіннє сонце здатне ще зігріти.
Тремтить на гіллі листя, як вогонь,
Поволеньки облизуючи віти.

Розчулена теплом озерна рінь,
Поплескує тихесенько в долоні.
Прощальна листопадова жарінь -
На злагіднілому природи лоні.

Та знову «крещендує»* холодок,
Встромля між променів сталеві жала.
І затверділий сонячний медок
Кущисту тінь вже будить, що дрімала.

Небесне світло з-під веселих брів
Підморгує власкавленому гаю.
І царство ледь усміхнених дубів
Тремтливим сяйвом ніжно огортає.


4.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Як хороше в осінньому гаю
І ласкою тремтить билина кожна…
Чому ж неспокій душу їсть мою
Й на серці так незатишно й тривожно?!

Вуаль знялася лагідного сну,
Що все життя медами мрій маніжив.
Й мінорно налаштовує струну,
Мов здиблює коня, натягши віжки.

Під золотом розкішної мани
І поцілунком сонця лоскітливим –
Сталеве сяйво брижів крижаних
І холоду задушливі припливи.

Пестлива ніжність променів ясних
Побризкує над стихлими ярами.
Прощальне «Цьом!» осінньої весни
Я чую – вже зима не за горами.

3.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Ті птахів далекі голоси,
Плинний час у пам`яті не стер це –
Острівці забутої краси,
Як весни, заснулої у серці.

ПРИСПІВ:
О Боги, яка ж ти чарівна
В зеленаво-жовтому багрянці.
Вогняна осінняя весна
В злотопадовім вируєш танці.

Шурхіт на пошерхлії вуста,
Як piano* лагідне лягає.
Сонечка усмішка золота
Сяйвом розтікається по гаю.

ПРИСПІВ:
О Боги, яка ж ти чарівна
В зеленаво-жовтому багрянці.
Вогняна осінняя весна
В злотопадовім вируєш танці.

І кудись поділася печаль,
Мов на луки відійшла Сварожі.
О сумна щемливосте, відчаль,
Бо журитись навесні негоже.

ПРИСПІВ:
О Боги, яка ж ти чарівна
В зеленаво-жовтому багрянці.
Вогняна осінняя весна.
В злотопадовім вируєш танці.

24.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Сповиває осінній туман
Диво-озеро змовклого раю.
Заливає, змиває, лама
Дня будівлю, що тихо вмирає.

І на стомлені води сумні
Стелять ковдру зажурені тіні.
І немовби завис вдалині
На деревах гірляндами іній.

Потьмяніла небес вишина…
Не здається в полон тільки мреву
Дивовижа, красою ясна –
Барви сонця дзвінкі на деревах.

22.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Чудо…
            …стається!
        “… Дозволь в собі бути Богу”.
            каже Тала Пруткова
        “Сірий будень -
    вершина чуда”…
            хтось-колись-десь неустанно твердить

То чудеса: червоно
на її губах помада,
та… в одному чуді,
як в талмуді:
понад стамільйонно
кольорових
одиниць монАда*:
фігур прямолінійних зорово-здорових
ілюзій в формі крапки
з кривого простору і часу взятих в лапки
і спЕреду і ззаду…
та з безконечності боків
дивитися на Бога:
бачити богів.

… уже казала Тала -
я ж розумів:
дивитись з Бога!
    23.10.2015
    *Монада: “(з грецького μονάς — «одиниця», μόνος — «один»), згідно тверджень піфагорійців, значила божество, або першосутність, одиницю чи єдине, як неділиме…” (інтернет). І виходячи з цього-такого тлумачення терміну монада, ця-така, зроблена Ігорем Шохою з власної ініціативи та на моє прохання інтерпретація “Чудо монада”, ось:

То чудеса: червоно-ру́ді!
То на губах її помада,
але… і у такому чуді,
як у жидівському талмуді –
не міріади
кольорових,
а лиш одна її мона́да
фігурою поміж здорових,
її ілюзії і крапки
кривого простору і часу
узятих знаками у лапки,
що візуально б’є на масу…
Та з нескінченності світів
люблю дивитися на Бога,
коли освітлена дорога,
аби не бачити богів.

… Про це уже казала Тала,
а я її не розумів,
що Бога у собі шукала... (І. Шоха)
    ... ця інтерпретація написана, на мою думку, майстерно і цілком варта самостійного буття, в поетичному просторі, як повноцінна одиниця (своєрідна монада)… Мене ж цей (Шохів) текст, котрий я спробую використати для правки “Чуда монада”, змушує, по-перше: зробити певні доповнення до тлумачення самого терміну “монада”: “пізніше - багатозначний термін в різних філософських системах Нового часу та сучасності…” (інтернет), де поняття одиниці (монада - жін. роду) можна трактувати уже дещо парадоксальніше, а саме: як першосутність “одиницю чи єдине, як неділиме…” (інтернет), але уже (першосутність) як ділиму, котра складається з багатьох одиниць, котрі складаються (в свою чергу) з багатьох одиниць, котрі, начебто (можливо), безкінечно діляться в людській свідомості далі… Мені здається що “монада” втратила ту “піфагорійську божественність” в спробах матеріалістів знайти якусь першооснову речовини котра наповнює простір, як уже далі неділимих складових часток, атомів, потім електронів… і про кожну окремо, одиницю-монаду, візьміть, наприклад, електрон - написано уже не один “талмуд” досліджень. Зрештою поняття "монада" перейшло (чи ще перейде) у якусь, складніше тлумачиму, ідеально-матеріальну субстанцію ідеї-матерії, бо зрештою, очевидною ж є божественно-матеріальна сутність простору… Наприклад І. Кант в "Критиці чистого розуму" вжив термін “монади” у множині: “Тому то Ляйбніц з усіх субстанцій – а він уявляв їх як ноумени (мислимі), - і навіть з складовими частками матерії, відібравши в них, подумки, все, що може означати зовнішні відносини, а отже, й усяку складність, - зробивши з них прості суб'єкти наділені спроможністю уявляти, одним слово – монади” (Про амфіболію…) .
    Мені здається що поняття “монада” набуло нового змісту, - уже як одиниці логічно (чи абсурдно) створеної, оскільки, можливо, природа не знає найменшої матеріальної частки (сучасна космологія перейшла (або перейде) на пошуки очевидних фантомів, в даний час так званої “темної матерії-енергії”) котра б пояснювала сутність простору, а така одиниця для свідомості життєво-необхідна… отже - в цьому, для моєї свідомості, і полягає сам ефект “чуда монада”: “дивитись з Бога” на світ, що й випливає, на мою думку, з “… Дозволь в собі бути Богу” (Тала Пруткова), бо якщо Бог в тобі, тоді ти..?
    По-друге: завжди був свідомий того протиріччя, котре виникає між формою та змістом у тексті і… коли пробуєш його пояснити додатковими словами, то протиріччя завжди наростає, виникає щось подібне до снігової лавини… і, читаючи текст Ігора Шохи, спробую спростити власний текст, щоб спробувати досягти відчуття отої “одиниці”:

Чудо…
            …стається!
        “… Дозволь в собі бути Богу”.
            каже Тала Пруткова
        “Сірий будень -
вершина чуда”…
            хтось-колись-десь неустанно твердить

Ці чудеса: червоно,
губи, помада…

В окремо взятім чуді,
немов в талмуді:
сто мільйонів
одиниць монАда:
нюансів розміру талмуда,
чи просторово-кольорових
здорових - нездорових, тих
ілюзій зоровИх
у формі лінії чи крапки
у викривленім просторі і часі
узятих (і не взятих) в лапки
спереду, ззаду у нескінченній масі
(у розумінні кількості) її боків...

Якщо дивитися на Бога:
бачити богів.

… уже казала Тала -
я ж розумів:
дивитись треба з Бога!

27.10.2015
Вдячний, Ігору Шоху за сприяння… і усім, хто матиме терпіння це читати!


худ. Я. Саландяк – композиція “Чудо монада”. (фотошоп)

Зачарований гаєм іду,
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.

ПРИСПІВ:

По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Сипле осінь так щедро з долонь,
Що земля вся – неначе світлиця.
Сивину прикладу я до скронь –
Хай і в мене вона золотиться.

ПРИСПІВ:

По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Обліта сивина, обліта,
Мов пір`їни із сонця жар-птиці.
Золоті мені, щедрі літа
Знов дарує пора світлолиця.

ПРИСПІВ:

По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

17.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Осіннє сонце величаве
Ще тихо ніжить змовклий гай.
І рибні сплески серед ставу –
Тепла прощального розмай.

Самотня проліта пташина
Під звичний дятла перестук.
Розкинув хмарну павутину,
За лісом зачаївсь павук.

І упіймавши сонце в неї,
Поволі кров із нього п`є.
Й воно поблідлою зорею
За видноколом розтає.

16.10.7523 р. (2015) Конча Озерна

Легкі пташки: цвірінь-цвірінь,
Вібрує знов озерна рінь.

Гаї в полон вітрець бере,
Куйовдить зачіски дерев.

Січе проміння золоте
І листя в озеро мете.

Он силует упав із туч –
Скрипковий віддзеркалив ключ.

В piano ніжнім шелестінь –
Немов струна – тремтлива тінь.

Примхлива музика води –
Вишіптує на всі лади.

Міняє ритм і темп і штрих,
Печаль навіє, потім – сміх.

Веселощі, помірний жаль
Увічнить озера скрижаль.

Ген променя-смичка там злет –
Звучить осінній менует.

12.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Я знову тут і досі ще
Немов очам своїм не вірю.
Легкий бере за серце щем,
З душі зникають барви сірі.

Від променевого мазка
Мені всміхнулася водиця.
Неначе риб'яча луска
Переливається, сріблиться.

Пропурхотіло пташеня,
Впірнуло в жовтий кущ акацій.
Над озером він закуняв,
Немов стомившися від праці.

За пеленою диво-хмар
Жовтава світиться примара.
Спітнілий сонця окуляр -
Немов протитуманна фара.

І холод сковує луги
І навіть небо сіро-синє.
І воду й віти навкруги
Немов пронизує тремтіння.

11.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Конча Озерна

Яка печаль, яка краса німа!
Нові пейзажі бачу на природі.
Радію тихо, мовчки, крадькома,
Як добрій справі зробленій – добродій.

Ген барвами осінніми цвіте
Розлогий вигин озера розкішний.
І павутиння сонця золоте
Холодним сяйвом опліта неспішно.

Повітря найчистіше – бо ж сюди -
В найкращих мріях навіть не потрапив.
У повені небесної води
Пливу я поглядом, сп`янілим раптом.

Вже вітер нагулявся, майже стих,
Лиш на поверхні – ледь помітні брижі -
Місця людей і берегів крутих
Легкими навіваннями маніжить.

10.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Київщина, Конча Озерна.

Такої не повинно бути,
що розтає, неначе дим,
і тільки поглядом одним
перевертає все забуте.
Ім'я, буває, заміняє
усі імення золоті
тієї, що давно немає
у перекроєнім житті,
у перекошеному світі,
у перекошених полях,
у недокошеному житі
веде стежиною на шлях
у вересневі дні погожі,
де інші – тіні перехожі
на недожатому серпом
тієї, що минає сном,
де є ще і на неї схожі.

               09.2015

Вітер розводить дощу акварелі,
Сумно виходить, у сірих тонах.
Як не лукавить ,усе мов в тунелі,
Вицвіла осінь зорею в полях.
Сльози гіркі обірвались з калини,
Жалібну пісню пташина співа.
І наготою верба нахилилась,
Ніби притулку шука в берегах.
А небеса кожухи повдягали,
Скоро на землю сніжком упадуть.
Ось листопад вже відходить кульгавий,
Пані – Зимі прокладаючи путь.
18.11.14р.

Жоржинова осінь фарбує все нові світлини,
Така чарівна ця палітра її кольорів.
Дивуюсь завзятості осені кожної днини,
З мольбертом літає з дібров і до наших дворів.
Ось клен підрум’янився ,це її витівки хитрі,
А ясен засяяв ,мов сонечко біля вікна.
І вільхові шишки, неначе у бронзу, налиті.
Береза бурштинові коси свої розплела.
І тільки ялина не хоче чомусь чепуритись,
Стоїть непорушна,зелена ,немовби у сні .
І золотом осені їй нині не спокуситись:
Клялася ,що вічно зеленою буде,зимі!!!

Сувої дивовижної краси…
З них можна диво-килими розшити –
Відтінки: теплий, ніжний, боязкий,
Суворий, грізний, трішки сумовитий…

І радісний, щасливий… Вознеси
О Боже, шлейфи сяйва самоцвітів –
Мов настроїв поета пояси,
Укрили перевесло розмаїто.

Чого уява лиш не випліта!
Із каменів коштовних висікає
Мости-аркади і гірські міста

Що виростають у небеснім плаї.
Це – про кохання мрія золота,
Де все недобре і погане – скраю.

24.08.7523 р. (2015) Конча Озерна.

Списую зошит думками чужих півкуль.
На ніч вживаю фільми, які знеболюють.
Кажуть, з прощання можна зробити культ,
Тому говори, відкривайся, оголюй...
Руки на ранок шкодують твого тепла.
А я бережу його в пам’яті для історії,
Як правду про те, як у світі кривих дзеркал
Я вперто боровся за тебе, вигадував, створював…
Нині слова під тиском втрачатимуть зміст.
Дозволь я востаннє зніму з нас провину як одяг.
Колись ми кохались без сорому в кожному з міст,
У кожному з ліжок, в якому лишалися в той день.
А зараз крізь пам’ять, торкаючись вуст і плечей,
Цілуй мою шию та глибоко дихай.
Як зранку зберешся, забудь щось важливе з речей,
Щоб знову зайти крізь двері, де вхід – не вихід.

Неначе наливні жита,
У запашнім буянні літа,
Чарівна врода розквіта,
Аж блідне осінь золота,
Бо так не здатна пломеніти.

Немовби в неї слів нема -
Окрилено шепоче вітер,
Бо це - поезія сама,
Любов"ю й ніжністю зігріта!!!)))

8.08.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

Прийшла зваблива ніч, незнано-таємнича,
Мені розповіла казкові знаки снів.
Від губ лишила слід на сонному обличчі,
А душу понесла у безміри світів.
Плила у небуття кудись на її крилах,
В оманливі краї безумства та утіх.
Шаленої снаги ілюзіями вкрила...
А ранок-реаліст узяв мене на сміх!

Невтомне сонце припинило біг,
Поклало промені у теплі люльки.
Рудий котяра на траву приліг,
Бідаку,певно, утомили гульки.
У небі квіти вечір посадив,
Лишив для ночі таємничі знаки.
Картина Бога - просто диво з див:
На небосхилі розцвітають маки.

Ніч голосила , плакав день
В обіймах зливи літо
Занурився у думу степ
Ми розмовляли тихо

І світло включене мовчить
Втомилось майоріти
Чомусь твій голос знов хрипить
Приходить час терпіти

Даремно грім лякав грозу
Ламав деревам віти
Усім хто накликав біду
Клянуть вже власні діти

Посіяні зійшли ростки
Негода їх не тішить
Ідем тунелем до мети
Надать їм віри вірить

Зніс ворогові роги смерч
Бадяжиться мов брага
Застрягла в гогрлі суміш перць
Їм мелена рос - правда

Їх поводир овець кумир
Вже штопає шкарпетки
Ведмедик дуля - підхалим
Став колорадом секти

Нам не відомо скільки ще
Посіє маків кривда
Одне ми знаєм - хто він є ...
Кого накриє кара

Ми боремося в боротьбі
Над нами сходить сонце
Ми всі родина у душі
Нам не під стать потворне.
2015р.

Мла вікно затулила крильми,
Опечалила темінню серце.
Не здолавши удару пітьми,
День упав у безжальному герці.
Сумно мчить одиноке авто,
Прокрадається кіт, ніби злодій.
Одяглась ніч у чорне пальто,
Бо для неї завжди воно в моді.

У моєї мами розцвіли троянди,
Хлопці-чорнобривці стали у рядок.
Заглядає сонце у вікно веранди,
Де сплітаю з віршів запашний вінок.
Застелила постіль чарівлива рута,
Колихають душу пташі голоси.
До творіння Неба я стою прикута,
Бо нема на світі більшої краси.
Розцвіли троянди у моєї мами,
Звеселяє ружу гамірний струмок.
Я забарвлю літо квітами-віршами
І сплету віночок зі своїх думок.
2015

(грам абсурду)
е-е-е шАбуда шабУда --- шАбуда-дАбуда е-е-е
…піщинкою у око і болить мене-е-е
і плачу – а щойно був я ка-а-аменем
а-а-а нЕмене немЕне нЕмене - менЕ а-а-а
15.05.2015

худ. Я. Саландяк – композиція “Шабуда” (фотошоп).

Для розмаїття довгих статтей,
Куцих ночей і днів
Я продукую безліч ідей,
Знаю чимало слів.
Часто сиджу, наслідую вас,
Оком сканую вміст.
Їм ваш папір, емоції, час,
Вулиці ваших міст.
Ось прямо зараз вам у цей текст
Квіти із вази украв.
Хочете – можу поцупити кекс,
Декілька інших страв?
Чи описати природу, людей,
Волю, природу, човни?
Я продукую безліч ідей,
І повен ідеями!

Понад містом висять туманами,
Березневі коти й дощі…
Зустрічайтеся із коханими
І цитуйте для них вірші!

Крокуючи омріяними сходинами,
Ми забуваємо весь час,
Що десь під нами синє море
Бушує кожну мить і кожен час.

Крокуючи безмежними лісами,
Ми кожен раз оновлюємо рани:
Оті холодні кришталеві скріпки,
Що залишились в серці вже навіки.

Крокуючи назавжди в невісомість,
Ми розбиваємо знайомий для нас шлях...
Й навіки вічні залишається між нами
Те море, що завжди бушувало під ногами.


2013

Коли…
темніше-чорна нічка є -
тоді … світліше-сірий ранок
поміж фіранок…
за вікном… стає.

Вже… звЕршивши свої химерні лови
по-хо-ва-лись сірі сови
дрімати…
у кубло своє.

А на гілці коло хати…
це - горобчиком чубатим
не впіймана душа моя – цвірінь-ах-ах!
Я мишкою була у кольорових снах.
07. 02. 2015

худ. Я. Саландяк – композиція “Коли...”. (фотошоп)

Йди крізь чужі міста –
Там тебе мало знають.
Вітер куйовдить страх.
Нерви твої гойдає.
Іноді він мовчить,
Часом – штовхає в спину.
Не реагуй в ту мить –
Ти його не зупиниш.
Далі спокійно йди,
Збільшуй кордони втечі!
Вийде він на сліди –
Ти йому не переч лиш.
Знай: це звичайний біг!
Той хто прийшов стріляти –
В’язень твоїх доріг.
Сам він не може спати!

Лагідна дівчинка років п’яти
Ліпить на скло сніжинку.
Справді у дівчинки років п’яти –
Очі дорослої жінки.
Скільки вже очі побачили сліз,
Злості, неправди і спаму.
Лагідна дівчинка років п’яти…
В неї немає мами.
Світ розглядає крізь темне вікно,
Пальцем рахує зорі…
Діти не граються з нею. Бо
Дівчинка – не говорить.
Та не втрачає останніх надій,
Сильна її волосинка.
Лагідна дівчинка років п’яти…
Із дитбудинку.

В подсвечнике свечи сгорели.
Со тьмой я остался вдвоём.
Мерцает звезда еле-еле
Через оконный проём.

А свет её зябнет и гаснет,
Сгущая вконец темноту.
Становится ночь непролазной,
Избравшая тропку не ту.

Запутались мысли, как в сетях -
Им трудно дорогу найти.
Пока мои свечи не светят -
Им долго сидеть взаперти...

Но вздрогнула ночь.И на диво
Летят сквозь неё письмена:
Что ложно во мне, что правдиво,-
И падают подле окна...

Чергову пережив подію?
Про що тут плакать чи кричать?
Якщо щось сотворить зумієш,
тоді відчуєш благодать.
Потрібне щось для свого міста
змайструй, придумай чи посій.
І в мить натхнення урочисту
оцінить хтось доробок твій.
І хоч мастак ти чи простак,
коли ж бо знатимеш «для чого»,
не так важливо «що», ніж «як»,
бо самобутність – це від Бога.

– Мамо, а правда, що кожній з родин
Діток приносить лелека?
[слизька необхідність штучних тканин
стискує злегка…]
– Так, доню, правда! – Кажуть з новин.
Мама нам теж казали:
Коли не було ще штучних тканин,
Частіше лелеки літали.
І кожна пташина несла під крилом
Кохання новим родинам…
– Скажи мені, мамо, якщо так було,
Навіщо створили тканини?

Коли осінь між пальців сиплеться листям,
Ноги в теплих шкарпетках гріються пледом,
Набувають слова відповідного змісту,
Зігріваючи душу чаєм із медом.
І тоді між містами тонкою струною
Павутинка осіння нанизує рими.
Я цю осінь за листя погладжу рукою –
Ми не вміли й не вміємо бути простими.
Кожен в світі своєму межований чаєм
Та словами до віршів… А також – безсонням.
Де ми є поміж осені – точно не знаємо.
Поміж осені двоє, взаємно сторонні.
І коли хриплий голос перших морозів
Візерунки на вікнах залишить помітні,
Ми допишемо вірш. Та перейдемо в прозу,
Яка визріє може у травні чи в квітні.

Удвох за місто викотили літо,
а втім не все відчули золотим.
У кучерях її найтонше світло
впіймав гуляка
і жонглює ним.

Зрадливий поруч – знала і терпіла,
захмарний, хоч за бороду хапай.
Коли красу втрачала, очманілий
ще й ревнував
до кожного стовпа.

О ні, божився, постарався інший,
бо не цуралась містом – голяком.
В колисці золотій
з’являлись вірші –
хіба від нього – личка васильком?

Хіба прозорі, як і він,
у леті,
емоцій їхніх перші пелюстки?
Картав обраницю,
і недопиті
лилися чвари з помахом руки

Таке життя – від шалу до палітри,
на кожного художник є і гід.
Портрет сімейний
осені та вітру –
в музей небесний.
Золото услід...

2014р.
Художник Володимир Федорчук - "Туман". Полотно-олія.

а груші обернулись на гілля
обсипались посипались корою
останній лист тріпочеться мов «ля»
на вітрові
цей вітер - звідкіля?
ще рано вітру ще удвох з тобою
накидавши грушок й книжок до торби
ходили тут і бачила земля
дивився бог – нам літньо так
так добре
мов у раю до часу до пори
до крапки не поїдженої ще
тріпоче між гілля остання «ля»
все небо нам погрожує дощем
а ми незрілі ми ще не зросли
ще соком ми не налились до краю
ще не готові до примар імли
театру тіней вигнання із раю
ще прагнем спеки нам кортить грушок
гітарних вигинів і виплеску й нектару
а груші обернулись на гілля
збезгрушені
а ми з тобою в тару
у склянки чи у слоїки чуттів
під соусом у маринаді в солі
де я в тобі тремтітиму мов «ля»,
а ти в мені зажеврієш як «соль»

холодні будні бутлі та слова
олія розлилась.. така олія..
гануся оступилась
все бува
і значить бал і точно – голова
чиясь впаде не втримана
дива
скотилась та й розсипалась корою
на вітрові
цей вітер - звідкіля?

а груші обернулись на гілля
як може обернемось й ми з тобою

13.09.2014

Одна. Замальовка

Колисає листя вітер...
Сірим світлом день змарнів...
І осінні пишні квіти
Дожидають холодів....
Ти алеєю проходиш
З жухлим листям у руках...
Очі вгору не підводиш...
У душі панує страх-
Все минуло. Розійшлися,
Як примари. Назавжди.
Мов кохання, жухле листя
Плине Стіксом по воді...
Ти одна. Сама, без мЕне
Йтимеш з сумом у житті...
Пам"ять серця... Тік шалений
У минулім відчутті...
Ще не раз кохати будеш,
Біль від серця відійде,
Та ніколи не забудеш
Те, чого вже не знайдеш...
Те, красиво- неповторне
Дійство шалу двох сердець...
Наче сірість дня огорне
Смуток душу... Все... Кінець...
Колисає листя вітер...
Неба сіра глибина...
Ти одна у цілім світі...
В цілім світі ти одна...




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534272
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 02.11.2014
автор: Сокольник

Спомин про минуле (особисте)

Я літав... Ми літали тоді
Молоді, і щасливі від того,
Що в роках синьозорих надій
Буде все, що попросим у Бога.
Я живим повернувся з війни.
Звідтіля, з чужедальнього краю.
Серця пам"ять приходила в сни...
Та назад вороття не буває...
І я жив... Боже, як ми жили!..
Мотоцикл, полювання, кохання...
Ми навчання пізнАння пили,
І кохались від ночі до рання...
Відійшло. Вдалечінь. Аж туди,
Звідкіля вже листи не надходять.
Друг, кохана...Кого я любив,
З ким дружив, кому був у пригоді...
Відійшли. Хто і жИвим пішов...
Зрадив хто, а хто став нецікавим...
П"ю, як досвід життя, знов і знов
Філіжанку прогорклої кави...
Ночі темні, буремнії дні-
Все здійснилось так саме, як треба.
Та нерідко ще й досі вві сні
Я лечу мотоциклом у небо...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491679
рубрика: Лірика
дата поступления 11.04.2014
автор: Сокольник

Я не верю…

Я не верю в людей. Люди подлы и слепы.
Люди злы откровенно, и сокрыто порой...
Ожиданье любви так порою нелепо,
Как лобзанья Иуды загробный покой...

Я не верю в добро. От добра столько горя
Тем, кого осчастливить возжелают порой...
Случай вертит судьбою в тоске ре-минора,
Подбивая случайный баланс роковой...

Я не верю в успех. По делам не воздастся
Рассыпающим бисер обожанья порой...
Со своими кумирами проще расстаться,
Чем за них углубляться в бессмысленный бой.

Но я верю- в тебя. Не добра и не зла ты.
Ты слепа в наслажденьи... Но и зряча порой...
Ты провал и успех... Неизведанный атом...
Искаженье сознанья... И все ж- будь со мной!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513974
рубрика: Философская лирика
дата поступления 28.07.2014
автор: Сокольник

Зустріч. Заміжній коханці ( 16+ )

Ти одружена панна...
Розумію, що ти
Задля миті кохання
Можеш час не знайти.

Та затішений мрією
Щоб була ти моя,
Про кохання з надією
Розповім тобі я.

Ситуації бачення
Я своє розповів,
І на перше побачення
У готель заманив...

Моя люба паняночко,
Ти до мене прийшла,
І така перелякана
В першу зустріч була,

Що летіли застібоньки,
Об підлогу дзвеня...
Ми кохались заглиблено
З ночі і до рання...

Наполохані рученьки
Обвивали нараз
Еротичними муками
Ексцентричний екстаз,

Тріпотливо-шокована
Ти тремтиш, наче лист...
Дотик шкіри шовкової...
Як непроханий гість

Я собі розмальовую,
Як здолавши межу,
До жіночно-медового
Твого лона входжу...

Ти вершини уявності
Як реальність збагни,
І в відкритості таїнства
Вся віддайся мені!..

Ти гладенько-оголена...
А на смак ти яка?
То з кислинкою солодко...
Далі терпко-гірка...

А яка ти у пластицї?
Мов в чарівному сні
Твоє тіло заласкане
Все тремтить на мені...

Наша зустріч скінчилася...
Нас розносять вітри...
Ти нестриманість хтивості
Приховай до пори.

Наші зустрічі в мареві
Перехрестя шляхів-
Наче погляд у таїни
Потойбічних світів...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498864
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 14.05.2014
автор: Сокольник

Лисиця та Півень. Слово і дія. ( філософська байка )

Людина хоче буть почута.
Навести розуму мости,
І слово, в панцир не закуте,
Хоч на останок донести...

Така на світі чудасія...
Бажання слухати нема-
Хоч будь Пророк ти, хоч Месія,
Що не кажи- усе дарма...

Ну що ж... Як слухати не хочуть-
Станцюєм бойовий гопак!..
Та це не зараз... Не до ночі...
То байку розповім, чи як?
....... ....... .......
Схопила Півня раз Лисиця.
Вже зібралась посмакувать,
Та якось теє... Не годиться
Без приводу життя лишать...

Вона йому- ти на світанку
Нікому спати не даєш!
А він- то я буджу щоранку,
Щоб щастя не проспали вже ж!

Йому Лисиця- ти, поганцю,
Перетоптав усіх сестер!..
А він- то щоб зносили яйця,
І з голоду ніхто не вмер!

В Лисиці нерви "на порозі"-
То що ж тепер мені робить,
Коли відмовками ти в змозі
Мене вечері полишить?

Що не скажу- на все ти маєш
Розумну відповідь давно.
От вуха я позатикаю,
І з"їм тебе усе одно!
....... ....... .......
Ото ж. Якщо лихої ночі
Тебе зберуться грабувать,
І слухати тебе не хочуть-
Слова навіщо витрачать?

Що слово, як воно не діє?
На бій бери ангажемент.
Не слово, а конкретність дії-
Найкращий буде аргумент.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511246
рубрика: Байка
дата поступления 14.07.2014
автор: Сокольник

Гроза ( зарисовка… )

Дождь нехолодный, лета улыбка...
Солнечно-модный, тонкий и гибкий...
Обыкновенный... Все, как всегда...
Нежно щекочет, стекая, вода...

Пары влюбленных в сиянии света,
Словно объяты потоками лета,
Не прикрываясь суровым зонтом
Томно вальсируют в танце босом...

Но- необычна сегодня природа.
Некое таинство в ней происходит...
Дождь истончился и робко затих,
Словно бы в схватках предродовых...

Где-то зарницы, сполохи... Мимы
Дальней грозы, проносящейся мимо,
Изображая волнения лик,
В душах посеют испуганный крик

Молнии блеска и грохота грома...
Юркнули пары в укрытие дома...
Ветер свинцовые тучи увлек...
Где-то прольется холодный поток...

Грянет гроза! Исполнением рока
Где-то суровые струи потока
Грязь выметая, хлынут, бурля,
И возродится, очистясь, земля...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504681
рубрика: Лирика
дата поступления 12.06.2014
автор: Сокольник

Отказ

Я был наивен, может, и смешон,
В своем желаньи лезя на рожон.
Ты "паузу" взяла на этот раз,
И мудро был мне предрешен отказ.

Я был смешон... Но также был и горд.
Корабль ушел. И оголился порт
Моих желаний. Выдержал укол,
Что в самомнение воткнула мне. Ушел.

И- поняла... И- все. Возврата нет.
И молча смотришь в раненый рассвет...
И вот, излившись утренней тоской,
Ты не в гармонии сама с собой.

Когда бредешь по улице в ночи,
О чем поют фонарные лучи?
О чем грустишь, минуя сумрак дня?
О том, что не изведала меня?



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477475
рубрика: Лирика любви
дата поступления 06.02.2014