Я бачу осінь. Осінь каже - "Все..."
Я хочу осінь, теплу, наче літо,
Щоб написати й видати есе
Про те, кому і скільки днів налито.
Аби спитати в неї, де взялось
Моє життя. Чи важить і що значить.
Я бачу осінь, ось вона вже, ось!
Я бачу. А вона мене не бачить.
Підбори невисокі - тихий рай,
Прощально шелестять шматочки сонця:
"Це я. Ти все дізнаєшся, чекай..."
А мимо - літо, кроком іноходця...

2.12.2010

Лечу за небокраєм навздогін
З очима королівського пінгвіна...
Твоя душа не прагне перемін.
Як думаєш, не я у цьому винна?
Давно нема спонтанних рандеву
І зникли десь серпанки кольорові...
Моя вина - у тім, шо я живу
Із поглядом вагітної корови?
Все може бути: простори без меж,
Гортанний спів і ритуальні танці...
Чия вина у тім, що ти живеш
З душею наполоханого зайця?

01.12.2010

Любов гаряча і безтямна
Пірнала з берега у річку.
Зелені дивні чоловічки
За нею стежили у плавнях.
Вона стрибала з мосту в воду,
Вона купалася у щасті...
А зореліт чекав нагоди,
Аби лишень любов украсти.
І ось – розставлені тенета,
Зловили, налягли на весла...
Любов померла й не воскресла,
Свою покинувши планету.
Вона живе – поки тріпоче,
До тями прийде – миттю зникне!
Такі в прибульців гарні очі...
Проте від заздрості – великі.

Безмовності. Осінніх моїх днів
Ти, сонце, прошиваєш каледарик
Стрілою з-поміж хмар,
Прощанням без ремарок.

Самотності. Ми - ангели у них,
Коли так прагнемо до світла
Коли приймаємо у дар
Терпінням жити.

Тинятись парком. Бігати на схил.
В наплічник термос, книжку і безодню.
Там моє дерево, росте у прохолоді,
Піду, посижу разом з ним.

А потім, сутінків не дочекавши
Поплентатись ліниво пестячи бруківку
До рідного під'їзду.

I

В таку погоду можна тільки пити.
А я не вірю, мрію і співаю.
З погодою такою ми вже квити:
я їй – свій сум, вона – квиток до раю.

Я їй – свої страхи й жалі забуті,
яких в Пандори скрині ще чимало.
Вона мені – кайдани дум закутих,
й ключі від них, і слова гостре жало.

В таку погоду можна тільки пити.
Та, щоб всю ніч не спати, – краще каву.
І хоч дощі давно сльозами ситі,
не віддаю я їм кохання право.

І знов стрічаю промінь сонця ніжний,
хай п’ять хвилин, та душу зігріва.
Чи дощ занудний, чи періщить грізно,
погода духа – не лише слова.

II

В таку погоду можна тільки пити.
Лякають грипом вкупі з Таміфлю.
Хтось вирішив: та годі без кобіти,
а хтось гада – люблю чи не люблю.

Комусь мезим дав чудо далі жити,
знов диха він на заздрість ковалю.
Хтось кинув шахи і пішов курити,
на щастя королеві й королю.

Така погода – мрія для поетів,
яка різниця, кварти чи квартети,
танцюють всі, смачні саке і суші.

Комусь забракло грамів ста до норми,
та він співа, мов арію із "Норми":
тілам гаплик, врятуйте хоч би душі.

III

В таку погоду можна тільки пити
кефір, чи ряжанку, чи біойогурт.
Коли тебе печінка ладна вбити,
не допоможуть лінекс і мезим.

Коли брехнею ти по вінця сита,
коли сім бід – одвіт – ти бідний Йорик,
не бачиш ні знайомих вже, ні літер,
не згадуєш ні літ старих, ні зим.

В таку погоду друг приносить пиво,
затягує козацької тужливо.
І розпрягають хлопці коней в лад.

В таку погоду ми чекаєм дива,
а диво допиває наше пиво.
Останній глик чи перший – все підряд.

IV

В таку погоду можна тільки пити.
Вино у крові. Істина – в вині.
Налито всім, коханням пахнуть квіти.
Та я твереза. А кохання – ні.

В таку погоду хочу вовком вити
на повний місяць, що у вишині.
Мої надії до основ розбиті,
а не вмирають, вперті і сумні.

В таку погоду… та при чім тут вітер,
коли ми горді і коли ми квити.
Коли ми і в думках – немов чужинці.

Та віриться: знов зеленіють віти,
і ми – не п’яні, ми смішні, мов діти.
Налийте ж, сомельє, мені по вінця.

14/11/2010

Душа - метелик , візерунки крил
розкинулися між нічними зорями .
Торкнувся темно - синій небосхил
моїх сердечних необізнаних просторів.
Тендітних крилець золотавий шовк
кохання огорнув терпкими митями.
Той серця голос зовсім не замовк .
Вичікує нові акорди стримано .
Душа - метелик в нічнім сяйві зір
купається в словах давно намріяних .
Тільки в хрептах нічних величних гір
лишається їх ехо нерозвіяне .

Безмовності моїх осінніх днів
як осад , випадають в кружку з чаєм.
Поріг покрили золоті листки ,
що з дерева так щедро опадають .
Для чого підбирати нам слова .
Краса ж погоди зачаровує незмінно .
Мовчить душа в моїх осінніх днях .
Я поглядом ловлю красу невпинно .

В таку погоду можна тільки пити
солоних сліз цілющу простоту.
І день, що знов настав, благословити, -
дощем укрив душевну наготу...

Забрав у неї біль, розвіяв вітром,
згубив його, як губить падолист.
Із серця струн видобуває світло,
немов з бандури звуки бандурист.

Любовно вичакловуючи пісню,
що лине до небес, у далечінь,
дрібним дощем вмиває осінь пізню,
змиваючи журби холодну тінь.

В таку погоду можна тільки пити
цілющих сліз солону чистоту.
І кожен день новий благословити,
хвилину кожну, долю непросту...

«В таку погоду треба тільки пити» -
Один поет так розпочав свій вірш…
І як його такого не любити,
Давай до мене дуй сюди скоріш!

Поети, знаю, хлопці непогані,
Тому бери що є – ікру, лимон,
Вони ж напевно в тебе не останні,
А в мене у заначці – самогон!

Погода, наче жінка – річ примхлива,
Часу не гай, з візитом не барись:
Коли ще ждати нам такого дива,
А то ще розпогодиться, дивись!

В таку погоду можна тільки пити
захований у тумбочку коньяк,
спостерігати флегматично, як
в калюжах скачуть горобці, мов діти,

притиснутись до теплого кота,
і в сон його потрапити котячий,
де він, малий, лякається і плаче,
бо знає вже, що значить самота,

і, загорнувшись у дрімотний мох,
не чути, як тихенько ти підходиш,
і дивишся, і світ над нами зводиш,
прокинутись –
і випити утрьох.

В таку погоду можна тільки пити вітер,
Його мелодію в душі нести
І колисати мокру й не зігріту,
І додавати світлим фоном у листи.

В таку погоду можна тільки пити осінь
З долонь кленових, щирозолотих,
Сумну, самотню й незбагненну досі
За всіх загублених і втрачених отих.

В таку погоду можна пити тільки зорі
З холодного, чумацького шляху,
Як сни мої примарні і прозорі
Топити пам'ять черству, сіру і лиху.

В таку погоду можна тільки пити небо
Із келихів замріяних озер,
За всіх кому тебе уже не треба
За всіх, тобі іще потрібних до тепер

В таку погоду можна тільки бути пилом
Обдертим з крил приречених надій,
Молитися аби достало сили,
Не дати осені зостатися одній.

Я випила до дна твої бажання, літо.
Я перейшла межу повернень і прощень.
Сплатила за любов і за розлуку мито.
Та щось лишилось там несказаним іще
у білих пелюстках ромашкового раю,
в лататті на воді, між буйночолих лип.
Я в липні ще горю і в серпні догораю,
ще на стегні тремтить полин, який прилип...
Я випила до дна свої бажання, літо.
Пожовкну і стечу у вічність із дощем.
Або прийду у світ в останніх числах квітня
рожевим янголям... і молоком іще...
05.11.10

В таку погоду можна тільки пити.
Хмільні літа, настояні на літі,
десь там, позаду,
половіє жито,
в червінні дзвони
дзвонить пізній мак.

А я іду на спраглий гомін поля,
і серце в небі
ластівкою молить:
нехай назавжди, хай...
це – доля, доля!
і молодість вертається навспак...

Заковано луну в дереворити,
бо їй тепер не вільно половіти,
на спогади двоколірні розбита,
вона тепер німує –
просто знак.

В таку погоду можна тільки пити
Гіркополинну суміш швецьких трав.
Уже б і дощ, здавалось, перестав,
Графіті осені поплямувало плити
Мишаво-сірі. Жовтень наслідив
На аркушах буденного реалу.
Сьогодні осінь небо вкотре прала,
Щоб звести плями веселкових див.

Ми не збіднієм тим, що віддаємо.
Дні згорнені сувоями церати.
В таку погоду добре Книгу взяти
І пити Вічне, солодко, до щему.

В таку погоду можна тільки пити,
хмеліти у туманах і словах...
Мій зовсім сивий і сумний піїте,
я, наче ти учора, не права...
Розлий обом пробачення в бокали –
таке воно невигране, як ти.
Останнього у серпні не сказали.
То, може, осінь маємо пройти?
26.10.10

В таку погоду можна тільки пити,
Мрячить, і тіло бродить як фантом.
Я тінню зрадництва по горло досі ситий,
Мов п’яна осінь, що вовтузить до вікон.

Голодна юність застигає в передмісті,
Квилить собакою, скавчить під’їзд, квартира.
Бетонний крик у вікна слів пронісся,
Засів у відчай, в тугу, що накрила.

Самотня пам’ять наливає щось у склянку,
Не гріють труби, завоздушило тепло,
Я дім закрив, на двері звісив клямку:
20-го опалювальний включиться сезон.

Зірватись з місця, вийти в двір пасторій,
Шукати погляд з тих блідих облич.
Я ж знову, осінь, анонімно хворий,
Ти дощ в калюжах не чіпай, облиш.
26.10.10

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
душею перекреслено мій профіль.
Ще трохи, й шлях би вийшов на шосе,
та дощ розмив сліди, слова і строфи.

А втім, байдуже - день мій розмета
усі думки і хмари достобіса.
Хто вигадав, що є якась мета?
Не фініш - цикл. Ведикт. Межа. Реприза.

Усе, так все. Посаджене зійшло.
Щось виросло, а щось давно в засіках.
І чи не всоте пересічний жлоб
сховає щастя жмут в дупло осики?

Відколи світ пізнав палеозой,
відколи день і ніч - усе по колу.
Кінця нема - є летаргічний сон.
Не ставте крапку - ставте жирну кому

В таку погоду можна тільки пити.
Ліхтарне світло п’ють гермафродити
В осіннім парку, туляться до ніг
Трикольорові кішки, кольорові
Трикішки. По короткій післямові
До пляшки підступає перший сніг.

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
за мене, і за тебе, і за тишу.
Безлистим віттям спомин заколише,
у пам'ять літа барви занесе.

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
усе безмовне тишею речисте,
як цнота первородством грішним чиста,
як немовля, що в мами груди ссе.

Устами ніжними припавши до соска,
не відає, що вже по цей бік часу,
що світ його народженням почався,
що час його в пружинну мить стиска.

Я бачу осінь. Осінь знає все -
ніхто того не сміє заперечить.
Від першого листка до самозречень
життєву мудрість в пам'яті несе.
23.10.2010

Я бачу осінь. Осінь каже: все –
горіхами доземно відстрілялась,
згасила у душі пташиний галас...
Вже вітер хмарами холодними трясе.

Вона така, що спробуй, не поміть! –
зваблива, в горобиновім намисті...
І туніка на плечах їй охристо
хмільною поволокою димить...

Гасає вітер там, де чорноріль,
і там, де небо сходиться з горою –
хизується бажанням буть героєм
в її очах, та в них я бачу... біль.

Бо день її стриножений, мов кінь,
а в келиху вино ще не допите,
і серце – світла даль в дзвінких копитах,
що зникла спогадом зухвалих провидінь.

Я бачу осінь. Осінь каже: все...
21.10.2010

Я випила до дна твої бажання, літо.
Ввійшла в сезон дощів, осінній падолист.
У схованки душі проміння перелито,
аби в зимові дні зігрітися колись.

Я випила до дна, і келих той -у друзки...
і стало враз мені - як з моря свіжий бриз.
Як порваній струні. Як тиші - хруст галузки.
І осінь одягла туман печальних риз.

Посивів виднокіл. Цілує вітер щоки -
зализує сльозу, що сплакнута дощем.
А час - немов крізь нас обцасами процокав.
В шипшинових свічках горить незгасно щем

20.10.2010

В безликості моїх осінніх днів,
в безлисті, що нанизана на хмари,
у хмарах, що пливуть, немов примари -
б'є пульс життя, що десь на самім дні.

Душа, мов яблуня, з глибинних праземнин
п'є сік життя, щоб цвітом розговітись.
І час, що на коні, як гордий витязь...
І саркофаг віків завис над ним...

Осінній день, як постриг для ченця -
дерева листопадом не вмирають.
Їх спокій, як молитва перед Раєм -
таке життя: без краю і кінця

20.10.2010

Прощай і все, нічого більше.
Листок кленовий вмерз в граніт.
Де планувалась березіль ще,
Дві дати і солоний слід.

Оплаче віденська кав’ярня
Потрійний флейм за сорок днів.
Маленький Принц із буцегарні
Свій кращий трек відбубонів.

Липке віконце Інтернету
Підсліпло. Шальки аніхить.
Мій Принце, на яку планету
Змією вкушений летить?


20.10.2010

Я бачу осінь. Осінь каже - "Все!
Гуд бай! Соу лонг! Адью!” – ну і так далі,
Я бачу – там Семен теля пасе,
А там – зворотна сторона медалі.

Я бачу все, неначе той рентген
Я зазираю в саму серцевину,
Я бачу, як вмирає Карфаген,
Я бачу – Леннону стріляють в спину.

Першопричину бачу всіх причин,
Як гине правда, звідкіля беруться чвари,
Але на смак ця правда – як полин,
І я вдягаю чорні окуляри...

Лечу за небокраєм навздогін
З очима королівського пінгвіна,
Лечу на Схід, де мудрий жив Ібн-Сін,
Бо я люблю читати Ібн-Сіна.

Говорять, що вмирати треба там,
Де народився,де твоя Вітчизна,
Але ж немає тут життя птахам,
Тут не життя,тут вічна,вічна тризна.

Тут стільки вже обіцяно було,
Що зовсім не лишилося вже віри,
При владі тут вгодоване мурло,
Котре коха пінгвінів у всі діри!

Оцю любов я на собі відчув,
Це почуття, мов проковтнув гидоту,
І з висоти пташиного польоту
Тепер я бачу: дурень же ж я був!!

Я усвідомлював так болісно ту суть,
Що скрізь в верхах-дегенерати ниці,
І з їхнього добра пінгвінів жруть
Руді й нахабні виродки-лисиці.

Нас до межі такої прірви підвели,
Що далі – нікуди уже, могила,
Та ми усе ж таки птахи, хоч не орли,
І я згадав, що в нас іще є крила.

І я зробив назустріч прірві крок,
І вітер сам здійняв мене угору,
І я покинув цю Содому і Гоморру,
І полетів на Схід у край казок.

А ти, країна бидла і рабів,
Чиновників і бандюків країна,-
Гуд бай, на тебе чхати я хотів
Із висоти летючого пінгвіна.

Вдягнувши пояс вірності на очі
І ув*язнивши тіло в паранджу,
Сховаюсь я за темрявою ночі,
Сховаюсь і нікому не скажу.

Я буду десь за сивими дощами,
За листопадом, що повзе у ніч,
За журавлиним клекотом прощальним.
Ти не шукай мене там і не клич.

Сховаюсь я від тебе якнайкраще,
Та прийдеш ти тим образом зі сну.
Відчую я твій смак гіркий, неначе
Зробила осінь чай із полину.

Відчую я на відстані твій запах:
Гріхом ти пахнеш, літом і вином,
Ще ароматом чабрецю і м*яти,
Ще морем, сонцем, полуденним сном.

І погляд я відчую твій сміливий,
Він кличе у незвідані світи.
Тебе відчує моє спрагле тіло –
Тепер його володар тільки ти.

Почую я твій голос серед гілля,
Бо то не вітер в листі шелестить,
І це не він шепоче про весілля
Й співає про кохання через мить.

Вдягнувши пояс вірності на очі,
Я думала, що відверну біду.
Сховаюсь я за темрявою ночі.
Та все одно сама тебе знайду.
17.10.10г.

Прощай і все, нічого більше
Тобі не хочу я сказати,
Тебе б забуть мені скоріше,
Хоча й нелегко забувати.

Хіба ж таке забути можна,
Хіба ж таке забуть можливо?
Нагадує про тебе кожна
Травичка, кущик, вишня, слива.

А яблуню ту пам’ятаєш?
А грушу ту? А абрикосу??
Таке ж повік не забуваєш,
У літо-зиму-весну-осінь...

Таке забуть- не здатен розум,
Хоч стій, хоч плач, хоч плигай гопки, -
Хіба що захворіть склерозом
Чи... трепанація коробки?..

У таку погоду
Можна тільки пити,
Бо інакше можеш
В пекло загриміти.

Вріжеш, нафіг, дуба,
Відкинеш копита,-
Заплачуть дітиська
Й кохана кобіта.

Заплачуть коханки
Зі Львова й Одеси,
Пришлють телеграми
Прем’єрки й принцеси.

Такий молодий,
І ще міг стільки жити,
Топтати коханок,
Траву, ряст і квіти,

Але – кинув пити,
А тут – непогода.
Не випив, замерз,-
Отака життя кода.

Так от, любі друзі,
Щоб ви довго жили,
Девіз в непогоду-
Ні дня без текіли!

Якщо до кісток
Вас пронизує вітер-
Від лютої смерті
Спасе джин „Біфітер”.

Щоб жаба осіння
Не дала вам циці-
У пиво гаряче
Кинь меду й кориці!

Як взялися в іній
Твої бідні мізки-
Ковтни для початку
Ледь теплого віскі.

Хай вітер, хай дощ,
Хай сльота, небо сіре, -
На кожен прогноз
В нас готові контрміри.

Від наглої смерті
Рятуймось, як вмієм!
Ударим по нежитю
Зеленим змієм!

Я бачу Осінь. Осінь каже «Все!
Досотано останню павутинку!»
Прозорих днів вкорочує плісе,
З туману шалик в’яже – що то, жінка!
Їй тільки б позолоту та парчу!
І так вдає, що, буцім, вся в роботі.
Нуртує, шепче: «Я й тебе навчу,
Як світ купати в золоті й болоті!»
Я бачу Осінь! Ви собі ідіть,
Хіба що жолудь в шпарку серця кине.
(Вже трохи більше трьох десятиліть
Вона мені щороку шле світлини!)

Умань 13.10.2010р.

я тебе розкохаю й забуду,
і подамся копати буряк,
нагнітаючи в серці огуду,
три разочки сплакну накрайняк.

чесно-чесно, і більше – ні разу
цей – останній(побачите!) раз,
ну й засів ти у душу, зараза, -
в тил, у профіль і в повний анфас.

бачу живо дебелу фігуру
в тілогрійці, прокуреній в дим,
як ти сіно громадив на хуру,
як ми... ой, що це я, іже з ним...

увижаються скрізь твої брови
і неголена пика твоя,
чи дою, чи пасу я корову,
чи веду її до бугая.

кожна річ на моєму подвір’ї
не пускає забути тебе,
свинка - рохне, чи півень- запіє,
чи вівця, щемно блеючи «бееее».

Пробачала тебе разів тишчу,
прощавай, отеперка навік...
Зеню-Зеню...На маєш!-навіщо
жмут оргиній мені приволік?

2010 р.

с. Старі Гачі

Я тебе розкохаю й забуду.
Стигне кава під стукіт коліс.
Їду. Вироком Вищого Суду
Наречена виходить «на біс».
Словникові ускладнення долі –
Тут щільнішає пам’яті крок.
(Певно, наші заручини кволі
Мали надто аморфний зв'язок).
Я тебе розкохаю і витру
Посилання на згадку про нас.
Бачиш, серця розструнену цитру
Я ховаю у сейф НЕобраз.
У жовтневій сонаті стихає
Щось, від чого б пожовк Мендельсон.
Я до смерті тебе розкохаю,
Мій прадавній, правіщий мій Сон.

Безмовності моїх осінніх днів
пасує дим тонкої сигарети
і гіркота мигдалю Амаретто,
відлуння стократмовленого «де ти?»
від напису на склі, що дощ не змив.

Безмовності твоїх осінніх днів
так личитиме шурхіт за стіною
і ті бентежні наслідки двобою,
які напівпрозорою юрбою
притуляться до світу, що збіднів.

Безмовності осінніх наших днів...
Дві посмішки відрубаних голів.
:)

Безмовності моїх осінніх днів
Нагадують зелені ниви літа,
Що сховані в очей сумних на дні,
Дощами сліз даремними политі.

Безмовності моїх осінніх снів
Такі багатотомні й непривітні.
Пожовкла пустка виростила сніг.
Кульбаби в полі більше не розквітнуть.

Безмовності моїх осінніх слів -
Німіє крик до літа наостанок.
В долоні в мене сонця теплий слід,
Як та сніжинка, що от-от розтане...

20 вересня 2010 року

Вдягнувши пояс вірності на очі,
ви не забули про п’яту - пекучі
сліди лишаючи у серці мандрівнім,
ви провели його тайком у зваби дім.

О досить гратися із самотою
щоночі із мрійливістю святою
у „дам”, „не дам” – усе йому, що навіть дзвін
церковний чує, як ляский кохання плин!

Бо проминуло літо і журою
упите все, і вам не до покою -
о хто збиратиме безсоння урожай,
і зі щедротами торкне і небокрай?

І марите уважною рукою,
яка полине тихою ходою,
і тоном голосу - у ніжності твердим,
в якому ваше „ні” розтануло як дим.

І ви йому - ні в чому неповинні,
даруєте осяяння перлинні,
місцині тій надавши лад, любовно, - де,
усе незібране узимку пропаде...


2010

Я випила до дна твої бажання, літо,
відверто, жадібно, несамовито,
як перед смертю п’ють,
неначе про запас.

Ти безтурботно спрагу гамувало, ніби
за це собі примірювало німб і
пекучим блиском цим
поєднувало нас.

То нащо ти тепер жадаєш так спокути?
бо келих не такий? йому не бути
нічим, крім келиха,
з якого ллється час…

залий мене відмоленим дощем,
залий –
я хочу пити ще!

Любов, гаряча і безтямна, пірнала з берега у річку -
Була оголена і п’яна, струнка і гарна, як смерічка.
Пірнула в хвилі водограю, зблиснувши білим ніжним тілом -
Удалину, за виднокраї, шалене літо відлетіло.


10.09.2010