ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юлія Щербатюк
2024.11.21 13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?

Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне

Володимир Каразуб
2024.11.21 09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п

Микола Дудар
2024.11.21 06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )

Віктор Кучерук
2024.11.21 06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?

Микола Соболь
2024.11.21 04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».

Володимир Каразуб
2024.11.21 01:27
        Я розіллю л
                            І
                             Т
                              Е
                                Р
                                  И
               Мов ніч, що розливає
                  Морок осінн

Сонце Місяць
2024.11.20 21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці

Іван Потьомкін
2024.11.20 13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи

Юрій Гундарєв
2024.11.20 09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…


Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.

Світлана Пирогова
2024.11.20 07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять

Микола Дудар
2024.11.20 07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача

Віктор Кучерук
2024.11.20 05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.

Артур Курдіновський
2024.11.20 05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.

Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві

Микола Соболь
2024.11.20 05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,

Микола Дудар
2024.11.19 21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…

Борис Костиря
2024.11.19 18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.

Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,

Сергій Губерначук
2024.11.19 13:51
Мені здається – я вже трішки твій,
а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.

17 липня 1995 р., Київ

Володимир Каразуб
2024.11.19 12:53
Минулась буря роздумів твоїх,
Ти все порозкидав догори дриґом.
З нудьги напишеш безсердечний вірш,
І злість бере, що їх вже ціла книга.

15.10.2023

Світлана Пирогова
2024.11.19 09:37
Тисячний день...Одещина плаче.
Ворог руйнує безкарно життя.
Гинуть серця безвинні гарячі,
Дійство криваве ввійшло у буття.

Тисячний день...Подільщина в горі.
Тут енергетиків вбила війна.
Вже не побачать сонця, ні зорі.

Микола Соболь
2024.11.19 05:39
Впаде відтята голова до ніг:
«Ну що, скажи, всесильний Ґоліяте,
така за самовпевненість розплата?
За тисячу ночей в яких ти міг
примножити добро у цьому світі,
але була одна жага – убити…
Прийшов, як сніг. І підеш, наче сніг».
Перекуємо ми мечі на

Віктор Кучерук
2024.11.19 05:12
Я так любив тебе донині
І все робив, що тільки міг,
Щоб не шукала ти причину
Почати плетиво інтриг.
Я так любив тебе щоденно
І на красу твою моливсь,
Що серце повнилось натхненням,
А мрії зносились увись.

Сонце Місяць
2024.11.18 21:17
Вникаємо чи як, піпол?
Чоловік з головою жінки
Полінезійські шпалери випнули обличчя, мікс орієнталь-ретро-
водевіль-джезового педа, сформували тверду, трикутну щелепу
жука чи то богомола
Курний поріз бритви, під вухом на горлі
Лице кольору плям нік

Іван Потьомкін
2024.11.18 18:12
Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські, наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом с

Артур Сіренко
2024.11.18 14:42
Прийде колись час (як завжди невблаганний), коли Сонце охолоне, перетвориться спочатку на білого карлика (схожого на тих, що блукали колись стежками Норвегії в пошуках жебраного хліба), а потім через безодню років на чорного карлика – холодну важку метале

Микола Дудар
2024.11.18 13:49
А ось і Осінь… сум осінній
Не забарилися вітри…
Заморосило по обіді
Годин на цілих півтори…
А ось і сонечко трамваєм…
Чому трамваєм? хто йо зна…
Йду на зупинку, там дізнаюсь
Вона від нині вже з’їзна

Володимир Каразуб
2024.11.18 12:11
Я пригадую рис з яблуками, що так любив з холодним молоком.
Пригадую захаращений чагарниками і дикою малиною покинутий сад із домом
До якого мене відправили.
Пригадую величезну галактику паперівок у тім саду
І як збивав їх надломленою сухою гілкою.
Я

Юрко Бужанин
2024.11.18 10:09
Має теща моцне вміння
"Діставати" до «кипіння».
Зять, доведений до «точки»,
Підізвав умить синочка:

-Глянь, у бабці губа трісла.
Збігай, крем візьми на кріслі
В кухні. То – найліпший бренд.

Віктор Кучерук
2024.11.18 06:44
Не тільки вас гарно розгледів,
А добре відчув заразом,
Що пахнете солодко медом
І вкрай ароматним вином.
Красою дурманите розум
Отак, що кров б’є до лиця, –
І легко умієте схоже
Чужі розбивати серця.

Борис Костиря
2024.11.17 19:42
Крижане царство сну,
де під дією холоду
усе розпадається.
Земля поринає в летаргію,
у забуття, у марення.
Смерть летить, як Аттіла,
на білих конях.
Краса руйнується

Іван Потьомкін
2024.11.17 18:42
У мене набагато більше свят,
ніж хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голоси,

Євген Федчук
2024.11.17 15:17
Ідуть якось батько з сином, з гостей повертають.
Сніг біліє під ногами, скрипить на морозі.
Люди по хатах сховались, пусто на дорозі.
Лише гавкотом собаки з дворів зустрічають.
Син на небо позирає, що зорями сяє.
Та у батька розпитує, де яке сузір’я.

Микола Дудар
2024.11.17 11:26
Осінь… зрощена хандра
Ні розваг, ні сміху
Далечінь, димочку грам
Вітру на потіху…
З рук у руки… треба ж так
Небо ж безкоштовне…
Не однакові на смак
Всі оті обнови

Віктор Кучерук
2024.11.17 05:27
Пройшла мигтюча громовиця,
Затихли гуркоти густі, –
Шугають радо в небі птиці
І сіють співи в ясноті.
Від поля віє запах жита,
Повсюди пишно в’ється квіт, –
Мов заохочує цим жити
Мене такий жорстокий світ.

Микола Соболь
2024.11.17 05:26
Цінуйте хліб і тишу. Більше – Хліб –
без нього не існує сьогодення.
Коли синиця вилетить із жмені
чи пролунає кулеметний дріб,
цінуйте найсвятіше в світі – Хліб.

Прожити можна навіть без душі.
Живуть бездушні, ходять поміж нами,

Іван Потьомкін
2024.11.16 20:46
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя

Юрій Лазірко
2024.11.16 19:14
чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я себе не впізнаю
мов слова молитву
бо так тихо як в раю
як по горлі бритва
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Кай Хробаковськи
2024.11.19

Ля Дмитро Дмитро
2024.11.16

Владислав Аверьян
2024.11.11

Соловейко Чубук
2024.11.02

Незнайка НаМісяці
2024.11.01

Дарина Риженко
2024.10.30

Богдан Фекете
2024.10.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Артур Сіренко - [ 2021.05.31 00:33 ]
    Свита для Сонця
    Ми сіяли жито на полі глиняному
    Нашого болю, а зійшов мох.
    Намелемо з нього зеленого борошна,
    Напечемо коржів гірких як дні суховію,
    Будемо ними гостити
    Злого божиська Сонце.
    А тобі в кучері
    Я вплітаю фіалки лісів ведмежих –
    Лісів варварів-зайд:
    Нехай на них глипає
    Синє око шамана-травня
    Чекаючи на сузір’я Лева,
    Щоб воно знову на Небосхил вибігло
    Риком захмарним
    Нову звитягу віщуючи.
    А ми все під Небом ходимо-колобродимо,
    Все чогось шукаємо – чи то коней сірих,
    Чи то днів минулих та в криниці втоплених,
    Чи то журавля, що біду пророчить,
    Чи то волі потворами вкраденої,
    Замість ліхтарів собі блиском мечів
    Дорогу присвічуємо:
    Нас праліс ховає,
    А ми зі схову вертаємось
    До людей, що жнуть мох замість жита,
    В ярмо вовків замість волів впрягаючи,
    Одягають свиту на Сонце,
    А на Місяць солом’яний плащ.




    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  2. Артур Сіренко - [ 2021.04.25 23:16 ]
    Брама
    Я стою біля брами
    Розчахнутої, як діжа
    В якої відвалилося дно,
    Я стою на межі
    Між містом і пустелею степу
    І бачу очима сірими
    Як філософи несуть на продаж
    На ринок світу сього
    Свої бороди нестрижені, незачесані
    Наче думки після сієсти в Мілеті.
    Я бачу гетер корінфських,
    Що несуть уламки мідного дзеркала,
    Граючи веселу мелодію Аркадії
    Срібними дзвониками Родосу,
    Що причеплені до босих ніг
    (Пилюка).
    Зрадницький степ,
    Якому паротяг заозерний
    Будує майбутнє
    З цеглинок пари та гуркоту,
    Вабить дорогами-зміями
    У Ніщо.
    А я вірую в ковилу та Сонце
    І досі лишаючись коло брами відчиненої:
    Брами,
    Яку ніхто і ніколи
    Не зачинить руками мозолистими,
    Не приколотить до воріт щита з драконом
    Хвостатим, як все, що минає,
    Не замкне їх списом гострим,
    І не крикне голосно з мурів
    За обрій втікаючим хмарам білим:
    «Варвари!»



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  3. Артур Сіренко - [ 2021.04.21 00:59 ]
    На скронях
    На скронях старого ідола
    Кам’яного, як все минуле,
    Гусне оксамит зеленого моху:
    У кам’яного діда – сторожа льоху,
    Що стоїть на кресах – він теж актор театру –
    Театру абсурду, де коні актори,
    А трава – декорація, а сліди на піску –
    Це лише літери абетки давно забутої –
    Абетки тірсенів чи то пеласгів,
    А вітер – це лише музика – музика забуття.
    Над рівниною сліпого оракула
    Авгуром чужим читаю книгу Неба,
    Здивовано здоганяючи поглядом
    Політ злиденного крука:
    Вистежую чужинецьких варварів,
    Випробовую гостроту стріли
    Пальцями, що звикли до струн ліри,
    Сагайдак і руків’я меча – шлях вершника,
    Що не згубив торбу залатану
    З рукописами пеанів-віршів
    Про бабака-провісника:
    Насвистів він мені пісеньку –
    Пісеньку про майбутнє розстріляне –
    Прийдешнє наше зле, неприкаянне,
    Але не позичене, не загублене.
    А на скронях чи то на кресах
    Мох
    В того самого дідугана кам’яного,
    Що сторожить льох великий,
    Що досі таки не розкопаний,
    Не розкрадений, не розорений
    Зайдами.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  4. Ірина Вовк - [ 2021.04.19 19:47 ]
    Плаче дощ... (пам'яті письменників, які відійшли)
    Плаче дощ, не по-весняному, гірко –
    ховають моїх давніх знайомих,
    любих моєму серцю довгожителів,
    чарівників Слова, заклинателів вітрів-буревіїв.
    Гей, Свароже Великий, відкрий свої луки зелені,
    освіти Душам правим, відлетним
    шлях до Вічного Світла.
    Сьогодні я вичаровую з ледь розкритих бруньок
    дивоцвіти любові,
    вимальовую райські пейзажі,
    озвучую спів пташок на верхів’ях могутніх крон,
    добуваю із серця
    вогонь пломенистий,
    якому назва «НЕЗАБУТТЯ»…

    Сьогодні я – заклинателька змій, нашіптую
    тексти, народжені там,
    у глибинах свідомості
    про сутність людського життя.
    Ви, мої добрі сивочолі чародії,
    що топтали ряст у старезному лісі
    і добували із пахучих смол
    живицю Слова, натхненницю Духа –
    не промине Ваша бутність
    із вітром ненаситним, прощальним,
    із датами,
    викарбуваними на каменях,
    із поверненнями Ваших тіл попеліючих
    у землю-матінку…

    Не проминає бо сила любові,
    вінок з яскравої зелені розквітатиме
    щоразу,
    коли пам’ять світла, немеркнуча
    торкатиме Ваших імен…

    У весняних дощах
    живодайні краплини безсмертя –
    на могилах мужів-чародіїв
    засіється свіжа трава…

    19 квітня 2021





    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (2)


  5. Артур Сіренко - [ 2021.03.24 09:31 ]
    Замість струн
    Ми танцювали
    Ногами босими під музику вітру
    По землі притрушеній попелом
    Під жовтим Сонцем.
    Ми говорили
    Слова колючі наче плоди нетреби
    Мовою темного лісу і порожнього поля
    Під жовтим Сонцем.
    Ми лічили
    Білі каміння серед чорної гальки
    На рінні ріки сподівань марних
    Під жовтим Сонцем.
    Ми ліпили
    З липкої глини людей подоби
    Чи то богів байдужих краю солом’яного
    Під жовтим Сонцем,
    Яке слухало крик людини,
    Що знала коли впаде дощ
    Мідними краплями на душу хліба
    Під жовтим Сонцем.
    Ми жили на попелищах,
    На землі, що втомилась
    Дарувати нам зерна кольору Сонця,
    Ми жили ніби мріяли,
    Ніби на щось сподіваючись
    І приносили треби
    У печері підземного мороку
    Тій, що стала чужою.
    Ми пішли, заховавши Істину
    Десь там – у глибинах спогадів
    Шляхом жовтого Сонця.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  6. Артур Сіренко - [ 2021.03.04 21:35 ]
    Випити сни
    Сни, в яких достигає пшениця,
    Жовтогарячі сни колеса Сонця –
    Воза огненного, в яке повпрягав
    Коней білих нестримних шалених
    Час (а ми його бачимо).
    Сни солом’яні літа довершеного
    Вип’ємо замість меду п’янкого –
    Бо Час (а ми йому треби вершили…)
    Келих піднімемо снами наповнений –
    Таки цими, серпневими, ковиловими:
    Піднімемо келих за жорна:
    Важкі, кам’яні – які все перемелюють:
    Радість, журбу, одкровення, ніч і натхнення:
    Навіть оту чорноту Ночі одвічної –
    Все перемелюють – сиплеться борошно:
    Біле розсипане борошно зір.
    Руки які з того пилу зірок тісто замісять?
    В печі якій хліб нам спечуть
    З тіста отого небесного?
    Ми оремо землю – кожного разу
    Як кусень щербатий Місяця-коржика
    Травам накаже рости.
    Оремо, в плуга впрягаючи
    Білих коней світанку,
    Чорних коней ночі,
    Каурих коней вечора,
    Чалих коней присмерку.
    Оремо землю чорну
    В яку колись ляжемо попелом
    Наших домівок.
    Ми – подорожні вічні
    Кидаємо в праматір землю –
    Ні, не зерна – зірки.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  7. Шон Маклех - [ 2021.02.03 17:50 ]
    На схід від Сонця, на захід від Місяця
    Йду я від заходу Сонця
    На його горобиний схід –
    Туди, де воно прокидається,
    Де воно вмивається
    І виглядає між пагорбами,
    Де воно розтулює вогняні очі,
    Щоб споглядати каміння:
    Особливо оцей – Камінь Долі,
    Я йду від заходу Місяця,
    Де він ховається переляканий,
    Подивившись на Ночі Зла,
    Де Місяць знаходить спокій,
    І виймає свої сни з торби,
    До наступної тьми банші,
    До наступних криків боліт,
    До наступних сутінок Пака.
    Я йду до сходу Місяця,
    Туди, звідки він викочується,
    Звідки його чекаємо:
    Ми – сліпі у темряві,
    Ми – жадаючі світла,
    Нехай ось такого – холодного,
    Нехай ось такого – підступного.
    Я йду від берега моря,
    Де хвилі співають реквієм
    За старим рибалкою –
    Пастухом оселедців.
    Я йду до іншого берега
    (Бо на острові куди не підеш –
    Приходиш берега хвилями битого*),
    До берега, де хвилі сині
    Такі ж солоні, як сльози,
    Де замість риб лускатих
    Плавають срібні ножі**.
    Я з клану блукальців –
    Волоцюг рудочубих,
    З клану каменярів вільних,
    Що збудують вам башту,
    Вам – вбраних в картаті кілти.

    Примітки: Назва твору взята з назви казки народу країни, яку в нас в Ірландії називають Лохланн.
    * - а не всі в нас в Ірландії знають, що ми живемо на острові. Я знав одного Ронана Мерфі з Кілкенні, який був впевнений, що Ірландія це такий материк.
    ** - мені розказували колись, що в озері Лох-Дерг замість форелі плавають срібні ножі і відкладають в його прозорі води ікру на Страсну П’ятницю, але це неправда. Срібні ножі водяться і ловляться інколи в сіті рибалкам в морі біля селища Данґарван, що в графстві Вотеорфорд.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  8. Артур Сіренко - [ 2020.12.23 14:19 ]
    Вік золотий
    Винахіднику плуга – щиро.

    Вік золотий зернами кольору Сонця
    У землю чорну масну
    Перший орач волів щойно приручених
    У перше ярмо дерев’яне.
    І перший плуг з рогу оленя і кореня дубу.
    Перший орач ліпив глеки
    З глини кольору золота
    І малював чорним – кольору ночі і мудрості
    Знаки закручені – втілення Вічності –
    Знаки Галактики – сліди солі розсипаної
    На долівці тьми.
    Чи то молока розлитого корови одвічної.
    Ще залізо не краяло
    Перший хліб гарячої печі,
    Ще меча ніхто не вигадав
    І не тямив ним плоть шматувати,
    І не гострив його біля кузні кіптяви:
    Кузні лихих чаклунів руди болотяної.
    Ще земля була щедрою, а поле неміряне,
    Ще вершників степ не знав,
    І земля не стогнала
    Під копитами номадів довгих мечів,
    Ще Сонце вмивалося – наче прокинулось
    Водою світанків і рік
    Незнаних, неназваних, ненаречених
    Ще треби приносили
    Тільки Землі-Праматері,
    А не Арею – мечу двосічному,
    Ще земля була щедрою,
    А Місяць рогатий до худоби лагідним,
    Ще до епохи сокир бронзових
    Було тисячі літ…


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  9. Євген Чорний - [ 2020.12.16 12:23 ]
    Слівце-райце (9)
    Усе намріяне збулось, та мало трапилось із того.

    9.01.20
    Змагався, поки не всрався, а як всрався, то вже і не намагався

    10.01.20
    Поки (за стіл) всідались – сміялись, коли придивились – зажурились.
    Поки в крісло отамана всідались – весело сміялись, коли придивились – усі зажурились.
    Усе це було і задовго до..
    Усе не так і все якось не з тими..
    Усе якось не так і все - не з тими..

    Поснимали все маски – пришла пора, как в сказке.
    Для кожної людини своя є хворостина.
    Дай Біг, щоб наші бажання були для них, як сподівання.
    Сам(о) мудрує, а інших турбує.
    Сам ще мудрує, а інших вже турбує.
    Для доброї людини гарні усі причини.
    Не чекали ви на нас, та припхалися ми до вас.

    13.01.20
    Хай усе зробиться, що мені подобається.
    Хай усе зробиться, що нам подобається та ще більше зродиться.

    15.01.20
    Судьба бессовестная сука (с), а жизнь безжалостная тварь
    Когда судьба бессовестная сука(с), тогда и жизнь безжалостная тварь.
    Сперечається - поки пручається, а як вгомонилося – вважай, зголосилося.
    Якщо пручається – значить, сперечається.

    20.01.20
    Робили як краще, вийшло пропаще.
    Робили як краще, звелось на нінащо.

    22.01.20
    Із цього всього не осягнули ми нічого.
    Оце було єдине, що і могла зробить людина.

    28.01.12
    Бувайте здорові, багаті, щасливі, а ще для коханих були щоб красиві.
    Бувайте здорові, багаті, щасливі, для любочок завжди були ще красиві.

    30.01.20
    Звідки лихо те взялося - проте так вже повелося.
    Так вже повелося, хоч ніхто не знає звідки лихо те взялося.
    Таке сталося, що не склалося, а так (хоч і) сподівалося..
    Не склалося, а так сподівалося..
    На одне сподівалися, сповідалися - та інше сталося.

    6.02.20
    І Богу чинить службу, і з лихварями водить дружбу.
    Чинить Божу службу, а з лихварями водить дружбу.

    19.02.20
    Життя незаймане для здобуття.
    Народ не переймається, своїми справами займається.
    Зачем же водку понапрасну мучить, когда нам не о чем поговорить.

    20.02.20
    Хамил как мог, но нахамить во всем сполна не получилось

    24.02.20
    Настала кепська днина, зустрілася лиха людина.
    Горе насилається, лихо насувається.. дурнею називається.

    4.03.20
    Зробив усе, що міг, та себе не переміг. (12.02.19)
    Як не має тями, то і грається такими речами.
    Хто не має тями, той грається такими речами.
    Не все в житті трапляється, що в світі відбувається.

    6.03.20
    Така причина - не правильне це, бо вторинне.
    Коли дурне, то все не так, бо і саме не знає як.
    Мечты сбываются, мечты сбиваются. .

    21.04.20
    Як хочеться вірити у дива - кому від того біда?

    5.06.20
    Думав, думав – не додумав, передумав – як й надумав.

    10.06.20
    Де паскудство, з того і сором людства: коли неподобство чуже, а сором облягає тебе.

    24.06.20
    Носила сила, носила, та несила підкосила.
    Лиха сила його носила, та несила ноги підкосила.

    7.07.20
    Чи то усе лише здається, чи Біг над нами так сміється? (до 12.2017)

    12.07.20
    Кожне речення правду нести приречено.
    Речення правду нести приречені.
    Ми приречені правду нести у кожному реченні.

    16.07.20
    Чого собі не вистачає, іншим не вибачає.
    Як когось спитаю ся, наче спотикаюся.
    Багато слів, та обмаль знань.

    21.07.20
    Може допоможе, дай Боже.
    Може, це лихо нам і допоможе, дай Боже.

    22.07.20
    До горя мало тоді герою цьому перепало.
    До горя мало перепало – з того й поводиться зухвало.
    Що зробиться в кінці кінців, те й збулось на початку всіх початків.
    Що буде у кінці кінців, було вже на початку всіх початків.

    6.08.20
    Якось вас дофігенькі, як у тої неньки, що бере із жменьки.

    17.08.20
    Чим далі – тим гірше, чим гірше – тим ближче.

    25.08.20
    Единственное, что удивляет, что ничего уже не удивляет.
    Єдине, що іще дивує, що вже нічого не дивує.
    Єдине, чим життя іще дивує, що вже нічого не дивує.

    27.08.20
    Взагалі-то літо, а дощ - як крізь сито.
    Завжди чогось іще не вистача від Бігу.. зимою – сонця, влітку – снігу.

    30.08.20
    Як же набридла оця стара конидла.

    2.09.20
    Не забарився, не загубився, на диво дивовижне подивився, ледь не вдавився.
    Хтиве та мстиве. . Чуже забулося, своє минулося.
    Якщо поглянути зненацька – життя таке дивацьке.
    Чужою глупотою задурився, з того і зажурився.
    Кохання змарудив – життя спаскудив.
    Якщо кохання дні, як листя восени, почали облітати - на стане сили позбирати.

    7.09.20
    Ніхто нікого не примушує, лише один іншого придушує.

    9.09.20
    Хоч і верзне дурне, аби тішилось саме – оце головне.
    Верне дурне та тішиться саме.
    Хай тобі насниться гарна молодиця.

    16.09.20
    У кожного боса має бути своя кнопка -соса.
    Багато років, та мало кроків.
    Багато кроків, хоч мало років.

    17.09.20
    Ніщо біди не провіщало, та ось явилося (приперлося) віщало.
    Оце вістило нам сповістило.. розправивши неначе крила, оголосило..
    Яка б не була ти красуня – життя і це усуне.
    Якою б не була ота дівиця, з лиця води все ж не напиться.

    18.09.20
    Переробляли весло на коромисло, та вийшло дишло.
    Така зараза: кожного разу доводить до екстазу.
    Зродились ми недоброї години.. хоча година доброю ніколи й не була.

    19.09.20
    Хто нас душить - той нас рушить.

    20.09.20
    Какие люди есть.. и их таких не счесть..
    Гарні новини у доброї людини.
    У доброї людини завжди гарні новини.

    2.10.20
    Наче у вуха слуха, а в голові своя муха весь час дмуха.

    4.10.20
    Ходить дурненький шляхами сліпеньких, та ще й жаліється, що бідненький.
    Ходи собі дурненький дорогами сліпеньких.
    Ходи собі дурненький дорогами бідненьких.
    Кожна дівиця різниця, як і ті дзвіниці.
    Дівиці, як дзвіниці,- мають різницю.
    Як ті дзвіниці, кожна дівиця різниця.

    7.10.20
    Найкраще знати, найліпше шукати.
    І сам не ходить, і іншим не годить.

    12.10.20
    Якщо паркана не побудував, вважай - життя змарнував.
    22.10.20
    Шукав згоду, та наробив шкоду.

    6.12.20
    І себе не дбає, і іншим заважає.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  10. Євген Чорний - [ 2020.12.09 12:57 ]
    Слівце-райце (6)
    24.05.18
    У цікаві часи відкриваються дивні світи. . З'являються як чудесники-молодці, так і людці.
    Дивні світи в переламні часи відкриваються - різні сутності проявляються.
    Куди б ми не заселялися - біда з радістю зустрічалися.
    Хоч біда із радістю і зустрічаються, та ніколи не обіймаються.
    Якщо шукаєш наснагу - не втрачай рівновагу.
    Нащо питати вчасно чи невчасно свіча його життя загасла?
    Така дівка красна, що й дивитись «опасно».

    25.05.18
    Неуку годити, що сліпаком ходити.
    (У нас \ Маємо) Два охоронця – Місяць і Сонце.
    Місяць і Сонце для РаМану поставлені, як охоронці.
    Маємо два охоронця – Місяць і Сонце, а Біг - за оборонця.
    Ра-Ману тоді добре панує, як люд дрімує, а край квітує.
    Ра-Ману (РаМа) життя сниться, хоч і не спиться; має два охоронця – Місяць і Сонце, а Біг - за оборонця.
    Хай Ра наші шляхи освітлює і не осліплює.
    Хай Мати Ґа квітує і нас лікує.
    Було б про що сперечатися, як нема з ким стрічатися.
    Хай вже так і ведеться, поки не схаменеться.
    На очах - шори, на п’ятках – шпори.. не козак, а горе.
    (Зарозумілий) Не для знання задає питання, а для хизування.
    Того, хто потопає – вогонь не лякає.
    Що за притча така: горнеться найбільше до нас лише найгірше.
    Що можна казати, коли за сина невтішна мати.
    Виявилось, що недоліки власні є переваги наші прекрасні (класні).
    Перетворилися недоліки власні у переваги наші прекрасні.

    28.05.18
    Не все так плохо как нам кажется порою, порой все хуже, чем нам кажется совсем.

    29.05.18
    У кожної людини свої є городини.
    У кожної людини свої гордині. (4.12.19)

    30.05.18
    Кожний має померти, та не у кожного є смак до смерті.
    Найвище жадання – смерті бажання.
    Смерть звершує життя та прибирає сміття.

    31.05.18
    Не заважайте дурням (дурню) говорити – спокійніше будете жити.

    5.06.18
    Як нездару не навчай – у нього свій звичай.

    6.0618
    Наче і весь час прибирає (ють), а порядку не має (ють).
    Лише з великої хмари блискавка вдаре.
    Якщо жінка бурмоче, як грім гуркоче, - десь і блискавка проскоче.
    Батьки тому повчають, чого дитині не вистачає.
    Воно завжди іншого навчає, чого самому не вистачає.
    Іншого тому повчає, чого самому не вистачає. (20.03.18 У чому іншим дорікає - собі вибачає.)
    У іншому те (найбільше) дратує, що у нутрощі власній (собі самому) нуртує.
    Тільки спитали (-ай, -ють): куди дівся – а він і з’явився.
    Тільки спитай за нього (такого): куди дівся – він і з’явився.
    Таке (вродилося) нездарне, що вже й збрехати незугарне.
    Таке нездарне - до пуття й збрехати незугарне.
    Ліниве, брехливе, зарозуміле, а має себе за дитятко миле.
    Було б смішне, аби - не таке дурне.

    7.06.18
    Було б потішне, якби не таке невтішне.
    Життя успішне, як смерть потішна.

    11.06.18
    Краще в дівках весь вік залишатись, ніж з таким залицятись.

    12.06.18
    Якщо на чуже не зазіхатися, нема про що і сперечатися.
    Коли щось здається – то Біг над тобою сміється.

    14.06.18
    До чого не торкається - усе в лайно перевертається - вродилося таке і не кається.
    До чого не дотикається - усе лайном кінчається, чи у гімно перевертається.
    Таке вже вродилося та при нас опинилося: до чого не торкається - усе в лайно зміняється.
    Коли (якщо) по-іншому нічого не поробиш – через глузду йому і доводиш.
    Нічого не поробиш – через глузду до всього доходиш.
    Не тратьте, куме, свої сили, бо для куми однак (все-дно) ви не милі. Як кум – однак, хіба він кумі не рад чи їй він невпопад (невлад)?
    Не тратьте, куме, свої сили, бо для куми однак ви не милі. Як кум–однак може бути їй невпопад, як він кумі сам рад?
    Не тратьте, куме, свої сили, бо для куми однак не милі..
    Як кум–однак їй може бути невпопад, як він кумі сам рад?
    Я, может, был бы и быстрей, но с каждым годом все тяжелей и тяжелей...
    Дійшли до точки, хоча були і сумніви, свої примочки і задрочки.
    Чи то дивлюся, чи дивуюсь, а все не намилуюсь.
    Треба кавочки попити, бо нам ще довго сидіти..

    20.06.18
    Все життя шукає - чого і сам не знає.
    Любов шукає, а кохання не знає.
    З цього вона і дружина: не вміє ні готувати, ні прибирати, та вміє добре стріляти.
    У кого, що не запитаєш – нічого не взнаєш, на яку пику (образу, кого) не поглянеш – сам дурнем станеш.
    На яке обличчя не поглянеш – розуму не розглянеш.
    На кого не глянеш – від подиву вклякнеш.
    Зібралися воювати, та не встигли посрати.
    Наші нероби дійшли до згоди: нічого не робили, їли-пили, а тепер спочиваємо і горя не знаємо.
    Зібралися нероби та дійшли до згоди.
    Дивиться в очі, а в душу зазирає - отак до себе і навертає.
    На велике зазіхалося, та через дрібниці не склалося.

    21.06.18
    Зробив усе, що тільки міг, а міг, признатись чесно, - мало.
    Зробив усе, що тільки міг, а міг, правдиво кажучи, - не мало.
    Робив усе, що тільки міг, аби нічого не робити.. і вмів, правдиво кажучи, - не мало.

    22.06.18
    До ладу справу довести - не цеберко води донести.
    Таке зарозуміле, аж несила: ні в чому не сумнівається, а все життя мається.
    Подивишся – зовнішньо наче людина, а по суті все ще тварина.
    Їй-бо: (Оце) їжаки-мудраки розвідали всі шляхи.
    Народні обранці-засранці, керманичі пирхаті – у політику грають: ціни щодня підіймають і горя не знають.
    Лише ціни підіймати – єдине, чому навчились з науки керувати.
    ВОНО, керманичі пирхаті, (пихаті та пархаті) єдине, що вміють із керувати, - ціни підіймати, у свої кишені гроші крадені пхати та народ мордувати.
    Навчатись завжди є чому, було б від кого.
    Навчатись завжди є чому, було б від кого і для чого.
    Буде чим пишатися, якщо завжди навчатися.

    25.06.18
    Ніхто не знає, хто, насправді, хто, але впізнати можна..
    Воно і пташка наче невеличка, а насрати на інших має звичку.
    Одне дурне торочить, а друге – йому заглядає в очі.

    26.06.18
    Так гарували-працювали, що батьківські статки просрали.
    Так весілля святкували, що й труну придбали.
    Хто до Раю рветься, на Ра-дію хай озветься.
    Хто сміття своє розкидає – щастя не знає.
    І у гаманці – катма, і ідей – повна тьма.
    З головою задуреною, гадає, у працю занурений.
    З головою не дружить, а на посаді (у поліції) служить.
    Якщо з головою не дружить, хай у війську служить.
    Господар зростає: і своє охороняє, і про чуже дбає.
    Таке з телевізора вже базікає, аж екран смикає.
    Таке вже з екрану базікає, що аж зіниці смикає.
    Наче, як чоловік, сидить (стоїть), а дурне, аж рипить.
    Не довіряє, перевіряє – само не знає, чого шукає.
    Звіряє, вивіряє, перевіряє – ні горя, ні щастя не знає.
    Один до одного ходять, кінці з кінцями не зводять – лихо за руку водять.
    До чого не дотикається - про все сперечається.

    27.06.18
    Мелкий жалкий человечек ищет для себя увечий..
    Якщо в житті свого нового не шукаєш – марно життя проживаєш.
    Якщо не працюєш, весь час бідуєш – просто життя марнуєш.
    Година кохання краще за роки чекання.
    О добрій годині і страви смачніше у господині.
    О добрій годині смачніше готують усі господині.
    Якщо тебе життя не веселить – Біг того не простить.
    Святий не той, що у молитвах головою б‘ється, а хто святкує кожний день, що зміг Ум Ора досягти – з того весь час веселий і сміється.
    Святий не з того, що суворий має лик, а що від нього свято звеселяє всіх навколо цілий вік.
    Святий не той, що у молитвах головою б‘ється.. а той, хто свято у собі щодня несе: Ра-діє сам й навколо все сміється.
    Не кожний, хто іншого повчає, - розумному (добру) навчає..
    Хто знає - не питає, хто питає – Слово не знає.
    Там, де сперечаються, добру не навчаються.
    Не до істини добираються там, де сперечаються.
    Над іншим сміється поки не схаменеться.

    28.06.18
    Скажіть мені, що це все сон і я страшні видіння бачу.. вони сміються, а не плачуть.
    Кого (чего) бы мы не захотели, не этого хотели.
    І саме бідує, і іншим щастя не дарує.

    3.07.18
    Годі сподівання марнувати, що прийдуть пра-царі за нас працювати .
    С поду діва є ся - сподівайся, з-під діви є ся.. се по Віді дає ся - сповідайся..
    Брутальне і бруд з одного словокорення йдуть.
    Зроблено недбало – вважай пропало.
    Розум гострий, а годує монстра.
    На всі питання у того вуйка – одна жуйка.
    Де народився, там і пригодився, якщо зі шляху не збився.
    Зугарних думок не зібрати у стіжок.
    Гарних думок збирай (зібрав) свій стіжок - буде з чим жити, як добре обмолотити.
    Буденні турботи зводять життя до роботи-скорботи.
    З чого воно отак гордує: іншими гидує, а саме бідує? (саме бідує, а іншими гидує?)
    Нехай ті, що над нами сміються, горівкою обіп‘ються.
    Хто над своїми пращурами сміється, тому по світу не довго блукати вдається.
    Хто над пращурами нашими (нами) сміється - по світу не довго гуляти вдається (йдеться).
    Хто нами сміється - по світу не довго блукати вдається.
    Хто над пращурами нашими (нами) сміється - по світу не довго блудити вдається.
    З нічого так не роздує, як цілий день голодує.
    Як цілий день голодує, так не надує.
    Спить уволю, не голодує - з того все й сумує та нудьгує.
    Нема долі, нема долі.. і навіщо цілу ніч проходили голі?
    Якщо життя не вдається, це долею зветься, як доля усміхається, це вдачею називається.
    Кожний бачить своє, хоч і дивляться на одне.
    Наче й дивляться на одне, а кожний бачить своє.
    Гарна молодиця: ластиться, як киця, а б‘є, як левиця (тигриця).
    Справна (Славна) вийшла молодиця, як копне, аж в очах іскриться.

    4.07.18
    Отак воно вибачається, наче сперечається.
    Вбачається, що це так сперечаються, мовби вибачаються.
    Все життя кохаються - наче сперечаються, а сваряться - наче граються.
    Хто п'є сому не знає втому.
    Воно як союз - від уз, так і союзниця - від узниця.
    Справи визначають, чийому (чиєму та якому) слову довіряють або й уваги не звертають.
    З таким, як поруч сісти доведеться, і не співається, й не п'ється.. Наче і наливає по вінця, а на серці у самого гниль ця.
    Йому наливають по вінця, а воно відвертає рильце.
    Такому й наливають по вінця, а воно однаково (все) відвертає рильце.
    Кожне зубожіння має своє тяжіння.
    Не страшно помирати – нещадно не знати, куди тоді правувати (справляти).
    Народжуватися важче, ніж помирати, якщо Прав де (правду) знати.
    Працювали-гарували, аж поки не впали.. тепер полягали та й заспівали.
    Що влітку заготуєш, тим взимку нагодуєш.
    Отак собі і працюємо – у вус не дуємо.
    Не признаюсь никому.. Третий срок я с колен встаю, мне не верят, но я - в раю..
    Життєвий шлях мав небезпечний: приречений був бути забезпеченим.
    Нема чого (Не треба) сорочку на грудях драти, як вже потрапив за грати.
    Як вийшло все програти, навіщо (нема чого) і останню сорочку ще драти.
    Як (Коли) все програти, можна (чого б) і останню сорочку розідрати.
    Як нічого не мати, то і останню сорочку латану не важко віддати.
    Від такої звістки, як на розжарену пательню сісти.
    Коли оттакі надходять звістки, як на розжарену пательню присісти.
    Кого душа не приймає, того і серце не чекає.
    Серце не чекає, коли душа не приймає.
    Таку мають злість ті, кляті, що й у вогонь готові залізти і там спочивати.
    Того й очі не шукають, кого серце не сприймає.
    Грається у забаганку з вечора до ранку.
    Позбираються на ґанку і граються у забаганку з вечора до ранку.
    Знайшли на ґанку собі забаганку – стоять на колінцях та наливають по вінця.
    Взяти б полінця та надавати за оте: по вінця.
    Як тільки берешся за полінця – зразу стає на колінця.
    Хоча воно і придурасте – та таке вже їхнє (наше) щастя.
    Спочатку самі втрачають, а потім на інших серцем серчають.
    Так про нас дбає, що, схоже, не заспокоється, поки не задовбає.
    Чи щулиться, чи то жмуриться, наче, журиться – не розібрати, ковінька його мати.
    Хай над нами сміється, поки власною кров’ю не захлинеться.
    Вони схаменуться, лише як власною кров’ю їх очі заллються.
    Звідки воно, не сіло, не впало, а до нас пристало.. та все йому мало.
    Власної тіні лякається, на кожному кроці зупиняється та оглядається.
    Якщо власного розуму забракло – шукай собі оракула.
    З того і вийшло таке ракло, що власного розуму забракло..
    Аби знати, з якого боку біду чекати: гадав, звичайне ракло, а воно - Геракла.
    Шукав роклу, а знайшов оракулу.
    Думав, зустрів ракло, а привели до оракулу, ще й кажуть: вклонись Гераклу.
    Таке ракло вколошкає і Геракла.
    Такого від людей не сховаєш – що знає, то і співає.
    Не зрозуміло - з якого діла-дива ми побачили це тіло.
    Залишилося не зрозуміле, для якого діла-дива ми побачили це тіло.
    Само в багні копирсається, а як пан навколо оглядається.
    Воно і дівка наче красива, але терпіти дурне – несила.
    Хай не всім вона і красива, а серцю мила.
    У кожного отамана своя омана.
    Не смерті треба лякатися, а при народженні не пізнати ся.

    5.07.18
    Мовьте з любого рівня : Сьвіте дивний, освіти чарівне .. се віти дивні - ось віти чар рівні
    Говіти нам (вам), чи не говіти - однаково нічого не змінити. Що нам говіти що вам говіти - однаково голови не зносити.
    Навіщо Біг дрочить словами : Він з'явиться.. Він прийде.. Він навчить..
    Навіщо марними думками Біг дрочить : Він з'явиться.. Він прийде.. Він навчить..

    Можливо втратив десь я розум.. можливо, розуму й не мав - З якогось дива не це наразі нам важливо.
    Не кожний, хто розуму вчить, розумному навчить.
    Можливо все.. усе можливо – не це, насправді, нам важливо.
    Хто вміє чути Слово, той голос Бігу злове.
    З якогось дива у хмарі ці нас заносило, у темряві водило.
    З якого такого дива наша гарна дівка йому – некрасива.
    Ні з чужими, ні зі своїми не знається, як скажений пес на людей кидається.
    Будитель – не Спаситель: хто-що питає – нічого не знаю.
    Голий зад у глузду перетворили, а розуму так і не нажили.
    Говорити іншим, так і орати – однаково треба за врожай дбати.
    Нескорення теж прискорення.
    Нескорення злу - дає добру прискорення.
    Злу нескорення - надає добру прискорення.
    Душа у нього щедра, така щедротна.. ще драти та драти такого, як казав ротний.
    Щедра ви, кумонька, така щедротна, що не затулити рота.
    Запхати все у свого рота – така вродилася вже щедротна.
    Маєш гарну кумцю - будь при власній думці.
    Залишайся при власній думці – (от і) матимеш (будеш мати) гарну кумцю.
    Ніхто не здатен того розвеселити, хто сам (якщо само) не вміє жити.
    Ніхто не зможе тебе розвеселити, якщо не вмієш жити.
    Не потрібен ніякий порадник, як сам для себе є розрадник.
    Не допоможе ніякий порадник, сам для себе маєш бути розрадник.
    Не чекай допомоги від порадників, будь для себе самого розрадником.
    Не треба ніяких порадників, як вмієш бути собі розрадником.
    Зібралася купа радців – не знайти місця для всіх їх задів (задців).
    Куди воно їм лізе, у пики сизі?. У горлянку заливають, аж очі вилізають..
    Розрадник - не Утішитель, бо не Учитель; не для Спаси-тіла, а як Буди-тіла наставник.
    пророцтво від жіноцтва: Розрадник Буде єство – від того прокидається: суспіль-ство, люд-ство..
    Збиралися йти на битву, та сіли на бритву.
    Чи то воно так сміється, чи то мені здається.
    Чи то біс над нами сміється, чи то нам так здається.
    Ніхто не озветься, наче над нами дідько сміється.
    Усе б було нічого, якби, за те нічого, нічого б й не було.
    До ладу поки й не зрозуміло: чи має розум, чи буде сила.
    З тої породи, що скрізь шукає і знаходить пригоди.
    Для такого і дурна пригода – нагорода.
    Для такого абияка пригода, як нагорода - ніщо не зупиняє, бо в голові дурне закипає.. на місці не сидить, бо в глузду дурне шкварчить.
    Як тільки зустрічаємося – зразу напиваємося.

    6.07.18
    Нездарне: і жило марно, і померло незугарно. (9.07.18)
    От кожного разу оця зараза: під ногами бовтається, ніяк не оговтається.
    Почоломкалися два бевзя: у вухах дзвін, у головах плин.
    Важко в таке повірити, та не можна тобі не вірити - що то значить жінка і красива, і розумна.
    Здається від того і на роботу приходить, що вдома зранку до вбиральні не ходить.
    Яку долю має - таку дулю й тримає.
    З такого гонору і має життя ворону.
    З таким гонором і живе вороном.
    Як та попадя, постилася, молилася, аж поки сама не занапастилася.
    Не маю ні часу, ні бажання бачити усі ці над-баня.
    Так веселиться, наче злиться, а коли злиться – отоді веселиться.
    Що маємо, те і запрягаємо – може, кудись і доїдемо, якщо у корчму не заїдемо (на комин не наїдемо).
    Що маємо - те і запрягаємо, куди приїхали – вважай, туди і їхали.
    Що маємо, те і запрягаємо, а чи свійська маржина, чи з війська – кому яка кручина-причина.
    Таке кручене-верчене, як наперчене.
    Вихопився із бучі та потрапив у кручу.
    Як потрапив у бучу, вважай, утоп, як у кручі.
    Як потрапив у бучу, вважай, як у кручу.
    Воно і мовити ще не вміє, тільки зик підіймає, бо хоч і має язик, та Слова не знає.
    Воно і мови не має, тільки зик підіймає, бо хоч і має язик, та Слова (ще) не знає.
    З чужих корінь не заходять у наш курінь, а хто заходить – вже не виходить.
    Закон Гуку: хто гукає, той і шукає.
    Поїхали в гості, а приїхали на кості.
    Поїхали в гості до свахи, а приїхали до костомахі.
    Коли жнива приходять і женці виходять.
    Так танцює, наче когось лупцює.
    Його (її) лупцюють, а він (вона) танцює.
    Просто чудово: у всіх все є і все готово.. тільки сержанту нема провіанту,.. ще на світанку зламалось два танка,.. три міномета обміняли на два мінета..
    Навіщо сперечатися, коли немає сил пручатися.
    Не варто втручатися, коли не можеш (вмієш) захищатися.

    7.07.18
    Все, як завжди: нема пророка - від них та їхніх слів одна морока. (6.12.18 )
    Нема пророка, як завжди.. нема пророка – від них самих та їхніх слів одна морока.
    Для толоки не потрібні пророки.
    У кожного пророка своя толока.
    Погодка была чудесная, мы тоже были прелестные..


    9.07.18
    Людина нездарна: жила намарно і померла незугарно.
    Лиха людина з‘являється в лиху годину.
    В лиху годину шукай добру людину.
    Для доброї (лихої) людини змайструємо найкращу домовину.
    Рясно обіцяли та напрасну чекали.
    Нічого не розумію, а виправляти я умію.
    Нічого не розуміє, але виправляти уміє.

    10.07.18
    Кайся, не кайся, але не зарікайся і не зрікайся.
    Професорсько-пихата наукоподібність найгірша обридніть, найбільша огидність.
    Як візьметься (береться) до справи наша Параска – не буде поразки.
    Я є ніхто, як звуть мене – ніяк.. ЗнаМя: хто знає ймення – той зна мене.. ЗнаМя піднявши над го лово you.
    Якщо вже воно, як правду: так чи не так – бо інше вже: нікому і ніяк – воно й виходить так, що, навіть, дурень, то не дурак.
    З кого спитати, чого бідуєш, як чужинець-зайда у хаті твоїй панує?
    Терпне з часом, навіть, нестерпне.. І нестерпне часом терпне.
    Нема ідей – нема бажання.. З’явилася ідея – грошей катма, не відаю: і де я?
    Воно так просто – «просто жити», як помідор на підор перетворити.
    Ностальгічний дисбаланс з’являється, як через років 20 зранку зустріти колишню коханку.
    Ностальгічний дисбаланс трапляється, коли побачиш однокласниць через років 20.
    Така вона мила.. така мила.. щоб її короста усю покрила.
    Слава богу усе у нас нівроку: і цього року нема у нас пророку.
    Усе було у нас нівроку, поки до нас не завітали чужі пророки.
    Ор-Отче наш, настав пророчий час!
    Одною рукою вітає, а друга дулю в кишені ховає. (куксу кукіш)
    Знає матка, яка у дівки гадка.
    Чого оце наша Галина спозаранку така синя?
    Мала Галина гарного сина, та настала недобра година – наче із тіста з’явилась невістка.
    Мала наша Галина доброго сина, та прийшла недобра звістка – з’явилася невістка.
    Невістка, як недобра звістка, з далеку приходить і не відходить.
    Ото все, мамцю, ваше вшистко, вшистко – і маємо таку звістку (невістку).
    Wszystko Вшистко в пожонтку = всё в порядке «Wszystko mi jedno» (Вшистко ми едно Мне все равно) «wszystko dobrze» (вшистко добже — все хорошо). Wszystko będzie w porządku {вшистко бенджє в пожонтку}. – Все буде в порядку porządku – право? порядок
    Великий розум має – на (у) кожну гузку заглядає.
    Такі маємо причини: з невеликого розуму, а біду велику чинить.
    Зійшлися (Знайшлися) мужчини: розуму невеликого, а біду велику чинять.
    Зібралося чиновництво чин до чину: розуму невеликого, а біду велику чинять.
    Якщо цивільний – хіба й від розуму ти вільний?
    За таким звичаєм і не добирає (і сама не знає): чи то питає, чи то повчає.
    Схоже, він не може.. а вона хоче проти ночі.
    Схоже, я не зможу (можу).. хоча, коли схожу, то ще можу.
    Передчуття його не підманули – отримав він на добру згадку гулі.
    Передчуття не обманули – на добру згадку має гулі.
    Передчуття його не підманули - отримав "на гулі".. дай, боже, і вам того же.
    Зробив відкриття: прийшла доба робити закриття.
    Не хвилюйся, злощасне (сердешне, горьоване), у своєму нехлюйстві - лікуйся.
    Собі яму копає, а думає – джерела свої шукає.
    Стурбоване, бо горьоване, а як посміхнеться, так і схаменеться.
    За такої вашої щедроти, нам можна жити без роботи.
    Коли отак звертаються, аж сльози навертаються.
    З полу-слова все розуміє, така швидка, і діагноз поставила, і поради дала - а працює касиром, такі діла.
    Вроде и хорошая сучка, но не случилася случка.
    Зразу б з цього починали – марно б часу не втрачали.
    Знаю, що, в принципі, - всі українці ці.
    Коли мене будете хоронити – не треба сльози лити.
    Не знаю, які це враки, та Ваша правота мені до сраки.
    Як я гарно поїв – і нікому, нічого не завинив.
    Дякую Бігу, що добре поїв і нічого, нікому не завинив.
    Хай привітає тебе Біг рясно, бо життя ти прожив не напрасне.
    Про мене таке не скажуть, бо праведно життя зважать.
    Жив, як міг, і пройшов, як сніг.
    Хто найкращий – не сперечайся, однаково собою залишайся.
    Розумного частка б’ється – оце життям і зоветься.
    Пульсує, нуртує – в житті це гуртує.


    11.07.18
    Де ж тут розумник зійде (зайде): дурень на дурні, щохвилинно міняючись, їздять, а все нездатні дурню наздогнати.
    Дурне за дурним біжить, дурним помикаючи, за дурним поспішаючи, та ніяк не здатні дурню наздогнати..
    Дурень на дурні їдуть, за погонича дурня маючи і дурне наздоганяючи.. а все нездатні, навіть, дурню здогнати.
    Де ж тут розумника знайти, коли: дурень на дурні їде, один одного щохвилини міняючи.. за погонича дурня маючи.. ось так дурне за дурним і суне, дурним помикаючи, за дурним поспішаючи, ще й за дурня чіпляючись, дурне все наганяючи, та однаково (усенькі) нездатні дурню наздогнати.
    Не можуть дурню здогнати - куди там здолати.
    В свої думках і судженнях настільки метка та проворна, що і швидка Настя не така моторна.
    Воно переживає за інших всіх… і, схоже, - переживе усіх.
    До ладу зразу не розібрати: поцілувати хоче, чи покусати.
    Передчуття наші не обманули - ці радощі нас не оминули.
    Важко уявити, на диво (повірити), наскільки ваші поради прийшлись нам до ладу.. такий ви розумний – аж нам всім сумно.. з якого краю ви прибули, чи не попутали береги?
    Просто на диво.. і звідкіля ж приблукалося до нас таке розумне та красиве?
    Звідки взялося - що ж то за диво - на голови наші таке розумне та красиве?
    Така вже наша вдача – оце навколо і наскрізь одна нестача.
    Така вже наша вдача – оце навколо одне ледаче.
    Зібралися, нарешті, шанувати, коли треба вже ховати.
    Вийшли зі згарища та прямують до звалища - і вірують самі, що для інших вони провідники.
    Його сварити, що в казані палю цю (дровину) варити – ніякої каші з того не ужити..
    Сварити - не варити, та юшку можна пустити.
    Що страви варити – що трави сварити.
    З усіх боків пхаються, ніяк не повиздихають ся.
    Оце зовсім не маю сили - мабуть, потвора якась вкусила.
    Якась потвора мене вкусила – не маю сили.
    Саме ледаче, а базікає (полюбляє базікати) про невдачу.
    Наче і не ледаче, а увесь свій вік батраче.
    Було би знати, кого (нащо) питати: куди оте лихо поскочить, не зрозуміє й охочий.
    Коли отаке мурло судить, кого хочеш знудить.
    Ото Ман, що у Краї нашого роду береже Ора стан, спрадавна має вдачу справну: куди не приходить, як місяць (місія ця) сходить, сам собі усміхається - ні до кого не чіпляється, в собі свято носить – ні в кого радіння не просить, у Бігу зветься сином та повсякчас з Отцем Бігу лине, хто Його зустрічає – горя не знає.. Хай Буде! – усіх вітає, хоч і відповіді не чекає, Отця Ора шанує та з Праві ми-слів-цих на Яві гуртує, як годний God інших веде і він Ходою іде, щоб істинно в Ір іти, на інших чатує, а як не дочекається – з усіма жартує та над собою кепкує.
    Треба вміти і хороводи водити і справою володіти. (справи робити).
    Найчастіше сперечаються, поки правди не дізнаються.
    За згубу лису, мов діти, чубились, як правду дізналися – вже не сперечалися.
    Такий вже нехлюй: хоч в очі плюй, хоч бий його по писку – ніякого з того зиску.
    Нехлюйство призводить до буйства, гірше убивства.
    Смійтесь-насміхайтесь, най і охайте, а як насмієтесь, то хоч – подихайте.
    Охайного охаяли та не вийшло файного.
    Охайного легко і охаювати, і робити файного.
    Якщо ваша ласка і добрі такі, то охайте Мене та поховайте.
    Воно звісно, від такого розуму і думкам в голові тісно.
    Як та сваха (свекруха, теща), так в дорогу збирається, наче залишається.
    Якщо хочеш нове пізнавати – не поспішай казати.
    Мудрий казати не поспішає, навіть, коли і знає.
    Поки пручається – вважай сперечається.
    Стоїть дичка, наче тичка..
    Ще, наче, і малятко, а поводиться, як те звірятко.
    Такому сину не варто і казати, де поховали мати.
    Словами грається, на дурне сподівається.
    Воно і людина, наче, чемна, а всім (все) неприємна.
    Як отой хробак – живе не відомо як.
    Іншим дорікаємо, що в собі ще більше маємо, хоч від цього і не страждаємо.

    12.07.18
    Ваші гречаники такі ж добрі, як наші драники.
    Ваші гречаники не гірше за наші драники.
    Оце женці-молодці, вже жнива завершаються, а вони лише прокидаються.
    Коли с-позаду дивитися, як здригаються плечі, зразу не зрозуміти: плачеться чи сміється.
    Ніяк не зрозуміти, а де ж були ми, коли прийшли слушні часи..
    Часи слушні завжди, якщо не слухати дурні.
    Коли до влади приходить срака, воно і ставить усе догори-раком.
    Є така ознака: якщо усе догори раком – при владі срака.
    Коли при владі срака – усе стає догори раком.
    Як куля процвірінька – дізнаємось, хто і на яку опирається божу ковіньку (у кого, яка божа ковінька).
    Як тіло спалити – душу не просто звільнити, а суть-ність до Отця Бігу спорядити.
    Ра-світило коли діє – усе Ра-діє.
    Сонце – бо сон цей, розплющивши очі, зріє.

    Звезда моя, запомни: сияние слишком ослепительное не вызывает чувства положительного.
    Хотя пизда - всегда звезда, но ты, звезда, не верь сама, что ты пизда.
    Любая пизда – зовущая звезда, но не каждая звезда – пизда.
    Де піся є – то і є пісь-де.
    То ли юношеский задор – то ли юношеский вздор.
    Хотелось соврать, а получилось сорвать.
    Грамотно составленная бумага порождает начальственную отвагу.
    Отож, (панове-добродії,) потихеньку, помаленьку – зачнемо по легеньку: слово по слову, чарка за чаркой.. щоб усім було приємно, не холодно і не жарко.
    Казав Один-дід, що вдома сидить, а сам подався за дівками ходить.
    Казав Один-дід, що буде вдома сидіти, а сам рушив кудись по світах бродити.
    Як народ зріє – суспільство шаленіє (шаліє).
    Спочатку іншим лихо бажають, а потім - сльози проливають.
    Хто іншим лихо бажає, сам сльози проливає.
    Кохалися, милувалися, аж поки не побралися..
    Шукав Степан Степаниду, та не знайшов свою планиду.
    Шукав Степан свою планиду і знайшов Степаниду.
    Оце знову: усе повипивали, повижирали – одні недоїдки та кавалки якісь позалишали.
    Працювати, трудитися та робити – така ж різниця, як кохати та любити.

    13.07.18
    Якщо "сьогодні рано, а завтра - пізно" - такого треба піжить і пижить.
    Таке пестливе, себе ніжить - такого треба піжить і пижить, піжить і пижить.
    Дощ ніжить, з голови до ніг піжить.
    Як так сталось в одній хаті усе це зібралось: усі лишенці пащекуваті, готові про все метикувати та кепкувати?
    Оця "вата" пащекувата, як та короста - задовбала просто.
    Якщо не знаєш Слова, засунь свого язика у власну основу - пізнаєш Бігу мову.
    Хто над мовой кРая насміхається, той на Слово Ора-Отця Бігу зазіхається, такому ні Ор Божий вже не допоможе, бо воно з Його Суто вороже, ні Га - Ма-та наша гожа (Божа) ніколи не буде на сторожі.
    У кожного свої спожитки: Для вжитку мовного старожитку у оновленому вжитку – (кожному свої спожитки).
    Для вжитку мовного старожитку - кожному свої спожитки.

    Для вжитку мовного старожитку - у кожного свої спожитки - або якщо мовою праотців від пращурів говорити як жити.

    Не варто жидкувати та зла-тому тільцю щастя кувати.
    Навіщо (Не варто, не треба) жидкувати - зло-того тільця годувати.
    З подлым миром быть честным – по-своему интересно.
    Не говори такого слова. . Для твоего ли ротика подобная эротика.
    Для “мышебратьев_младшихпоразуму” – для экстаза разового.
    Така моторна, така вже моторна – за швидку Настю більш проворна.
    Що за сволота, як тільки завтра субота – ”закипає” у них на голови іншим робота (навалюють роботу).
    Сволота, вміє свої роботу перекидати на нашу турботу.
    Оцього всього не зрозуміти, так керувати треба вміти, щоб з кожної справи своє брати мито.
    Чого народ митарствує? Треба вміти керувати – з кожної справи своє мито мати.
    Треба вміти керувати – з кожної справи своє мито мати.
    Один одному заважає, бо кожний найкращим (розумним) себе вважає.
    Один одному заважають, бо найкращим себе вважають.
    Дідок-ходок - сам ледь чалапає, а молодиць очима лапає.
    Звідки ви на мою голову взялися, наче гніздо на маківці звили се.
    Як ворона каркає, так стара гаркає.
    У мобілу дівка гаркає, як ворона каркає.
    Спожитки – зі споду вжитки.
    Зі споду жито і є спожито.
    Бідна людина - хто грошима (землю) засіває, а багата – жниву з того знімає.
    З того і маємо дурну годину, бо один біт коштує як зернина.
    Як ще в світі жити, якщо отой біт коштує, що зернина жита.
    Вміє дурити – буде добре жити.
    Навчиться дурити – буде добре жити, а наловчиться дуркувати – іншим буде проповіді читати або концерти давати.
    На що сподівалось – таке і сталось.
    Як сподівалося – так і сталося.
    На добре сподівалося, та не добре склалося.
    Так склалось, що не добре сталось
    У нас по закону усе строго – ніхто не робить нічого.
    З ранку на мобілу таку яхту гарну прислали, а тепер нічого немає.
    Шукав на долар сенсу, та не вистачило пенсу.
    З таким розумником справу мати – себе не поважати.
    Якби розум мав, хіба ж з таким розмовляв.

    14.07.18
    Мудило-дурило, америки відкрило і зразу: ставте, хлопці, вітрило.
    Ще одне чудило-мудрило америки відкрило - ставте, хлопці, вітрило.
    Хоч дурити, хоч дуркувати, зі сцени розважати, аби кайлом не махати.
    Думок – перекотиполе, а саме поле голе, нічого не зростає.. хай хоч перекотиполе пробігає-гуляє та щось насіває.
    У нього розумова робота: він продає шроти в інших широтах.
    З такого роту вилітають слова шроти.
    Як для бійця – не так кмітливий й має мало сили бій чинити, проте се лови, діти. Го лови щоб чинить потрібні ті, хто воє. Хай цей - воє воде. У бої яр ін був колись.
    Се лов на го. Го лови.. ми сі лов ці .. уся че лядь.. ба лядь не йде на лов.
    Лов та лава для ба лядей і че ляді після як го лови буде чини. Го лови чини має ЗнаМя - паля ця зверх вив чий хвіст. Се лови є моє!
    Ти-се є бойяр.. тсе у бій веде.. От-ін веде у бій тсе лядь.. бій тсе (ці) от ін, од ін.. От-ці з че-лядь. Од-ин бойяр.
    Хто у бою гуз покаже го лови.. по голу заду б’є Од-ін, як не головою то глуздою зна мя селове.
    Чи був у Римі в ті часи? Із всього того мені цікава тога..

    15.07.18
    Не питай юначе, навіщо дитина плаче, а ворон кряче.. вклонися та й далі іди наче.
    За такої вдачі, всі наші вади для зради.
    Наші вади вдалі для зради.
    Лядь і люд мають різну суть.
    Слухайте постанови людей доброї настанови.
    Моска-лядь також ділиться на че-лядь та ба-лядь.

    16.07.18
    Хто як хоче, так і вороча.
    Історія та казки.. Хто, як хоче, так і торочить, голову (собі та іншим) морочить.
    На що сподіваємося – тим і маємося-переймаємося.

    17.07.18
    Не всякую птаху-(натаху) посадишь на хуй.
    Не кожному милі твої думки-хвилі, не для кожного й слова ті линуть.
    Думки, що нахлинуть, не кожному милі, не для кожного і линуть.
    Не для кожного линуть думки-хвилі, не кожному і слова ті милі.

    18.07.17
    Глуздує – голу заду демонструє, та ще й про «голос глузду» віщує.
    Маємо гроші хороші, а бувають нехороші гроші.
    Свої гроші – хороші, а чужі – нехороші гроші.
    Тенденції нашої потенції залежать від каденції.
    Дурне – нищиться, розумне – тішиться.
    (Мовлені) Слова, як дощ: все поливає, та не все зростає.
    Дурню годить – собі шкодить.
    Собі шкодить, а дурню годить.
    Така ґаздиня: ніколи, наче, не готує, а завжди нагодує.
    Чи то мені здалося, чи, справді, так у світі повелося: все нице в гору піднялося.

    19.07.18
    У кожної людини свої причини: хто, як уміє так і дуріє, та не кожен дурити вміє.
    Кожен дуріє, як уміє, та не кожен дурити вміє.
    Кожен дуріє, як вміє, та не кожен розуміти вміє.
    Якщо не вмієш за своє стояти - будеш чужинське вихваляти.
    Безпорадні, як діти, не знають ні куди їхати, ні що робити.
    Безпорадність безоглядна - недолугість тотальна..
    Недолуга тотальність - краще, ніж тотальна недолугість.
    Недолуга тотальність дієвіше за тотальну недолугість.
    Недолуга тональність – краще, чим банальність.
    Для спільної дії недолуга тотальність краще, ніж тотальна недолугість.
    Свого життя бездарне майбуття перетворив на помсти знаряддя.
    Козак з Лугу: пугу-пугу, недолуге.. бо ти, хлопче, не до Лугу.. ( http://indragop.org.ua/ Пугу-пугу! Козак з лугу! )
    Гой, Ти Луже, славний друже! А недолуге - не до Лугу.. воно і: не до Лугу гість – недолугість.
    Мені здається, чи не здається: хтось наді мною тут сміється? Над нами хто сміється – не довго їм живеться.
    Сам собі жартує – ніколи не нудьгує.
    Так, є і гарна новина – до нас припхалася дурня (дурна свиня).

    24.07.18
    Играют в детские игрушки и живут, как мушки.
    Вовтузяться у іграшки, як дітлахи, воно й живуть, як ті лохи.

    25.07.18
    У кожного друга своя потуга..
    У кожного друга своя потуга, та не кожен має подружку другу.

    26.07.18
    Спасибі, невістка, за добру звістку..
    Все добре буде там, де (вже ніколи) не бувати нам.
    27.07.18
    Хто мислить алюзіями живе у світі ілюзій.
    Хто мислить алюзіями - живе в ілюзіях.

    29.07.18
    Оно по-своему,конечно, и смешно, хотя смешно, конечно, и не очень.. (14.12.18)
    Оце рота - зібрали ідіотів, ще й без зубів у роті.
    Оце рота! Зібралися ідіот до ідіота..
    Двоє ідіотів, ще й зубів немає в роті.

    31.07.18
    Ніякої надії - з кожним днем все більше дуріє, ні себе, ні інших не жаліє.

    30.08.18
    Наше не хоче їсти, а в душу прагне залізти.

    4.09.18
    Як сторінка перегортається, світ в очах перевертається.

    5.09.18
    Чи, справді, так у світі ведеться, чи нам лише так здається.

    8.09.18
    Правду говорити, як воду пити: багато не випити, та без неї - не жити.

    12.09.18
    Виходить так, що виходу немає.. як не складалось, так й не склалось.
    Складалося, складалось, та не склалось.

    18.09.18
    Хто ж може нам заборонити свою дурню робити? (таке робити).
    3.10.18
    Хотя и выпал случай, да сделалось не лучше.
    Хоть нам и выпал случай, да получилося не лучше.
    Хоч на Бога і сподіваємось, та і від людської допомоги не відмовляємось.

    5.10.18
    Зібрались найгірші: одні - найменше, інші – найбільше.
    Не вірте лукавим - найбільше про це повчають лукаві у церкві. У такі заблукали ми смерки, мо' вже й до смерті.
    Не вірте лукавим ні у годину молитви, ні під час кави.
    Якщо по колу піти та слова поколупати - таких прикладів багато, щоб розгребсти усю дурню, потрібна не одна лопата.

    9.10.18
    Життя таких повчає, та нічому не навчає.
    Життя його повчало – нічого не навчало.

    18.10.18
    Щасливі миті власного життя нам повертаються у спогадах щемливих.

    25.10.18
    Хай Добра думка спалахує, як зірка, а гасне погана і гірка.
    Прозвучал звоночек, что тебе пиздец (капец ), дружочек.
    Прозвучал звоночек – вот и пиздец (капец ) тебе, дружочек
    Щасливі разом, та нещасні поруч.

    7.11.18
    Серед такого люду не прожити без бруду.
    Горе навчить, як лихо у двері стучить.
    Щось собі нявчить, а думає що інших вчить.
    Для когось свій люд - наскрізь з іуд, а комусь уся лядь - що ба-лядь що че-лядь.
    Така молодиця - на льоту хапає птицю.
    То сидить -гикає, то біжить смикає.
    Думає, що дурне таврує, а себе малює.

    9.11.18
    Правило святого: якщо хочеш зробити краще - не роби нічого.

    10.11.18
    Що тепер тужити (жаліти), що у зибці (колисці, зародку) його не вдалось придушити.
    Відразу й не зрозуміти, хто з них більше діти.
    Баба Йага проводить заняття з йоги..

    19.11.18
    Слова (говорить) вірні, та справи (робить) бідні.
    Як слова вірні - і справи гідні.

    21.11.18
    Варто було і не бачити того.
    Краще б було не дивитись на то ( не бачити того).

    27.11.18
    Недобрі відчуття недоброї години.

    28.11.18
    Сперечаємось, гарячкуємо – один одного не чуємо.
    Ума палата, та жаль – палата та в дурдомі.

    5.12.18
    Наче воно усе і правильно, хоч якраз і не правильно.
    Стає дедалі все більш не ясно, як жити далі у ці часи прекрасні..

    6.12.18
    Воно здається, що сміється, насправді - то дія равлі.
    Якщо із вечора не були при тямці, то звідки візьметься розум у ранці.
    Ельфа із себе зображає, та хвоста ніяк не сховає. (22.04.18)
    Від такого пророка на хвості і розносить сорока.. у всі боки.
    Від такого пророка суцільна (одна) морока. (7.07.18)
    І заміжня, і заможна, а жити (щасливо, добре) - не спроможна.
    Дівчата у нас гожі, та до дурних нахаб ворожі.
    Фудзі-яма, Фудзі-яма… То не вершина.. як Розумне не прибуває, а дурне не тікає - то ми у ямі.
    Таке полохливе, усе оглядається, а що зверху впаде і не здогадається.
    Як від дурні не спиться, то дурне і насниться.
    То не спиться, не спиться, а потім воно ж і насниться.
    Як місяць у повні дай бажання повні, а до бажань сповнення жадань, щоб сталося сили сповнити усе до смаку самої могили . Донеси до звершень Твоїх, щоб спромігся я і встиг.

    Свободная беседа о «піс де» полезна всегда и везде.

    11.12.18
    Таких героїв в нас багато, єдино, жаль, нема бійців.
    Героїв-воїнів, що виють - у нас багато, єдина жаль – нема бійців.
    Героїв-воїнів, що виють, - у нас немало, бійців, на жаль, не вистачає.

    14.12.18
    Театралізація ініціації (дійства у дію) призводить до десакралізації події .
    Оно по-своему, конечно, и смешно, хотя, скорее, все-таки печально. (29.07.18)

    15.12.18
    Дурне говорити - марно життя прожити.
    Слова похабні - думки незграбні.

    17.12.18
    Бери заступ - роби наступ.
    Було швидко ломанувся, та вчасно схаменувся.
    Швидко ломану вся - та вчасно схаменувся.

    19.12.18
    Жизнь любит забавляться парадоксами, а парадоксы забавляют жизнь.

    21.12.18
    У такого для всього є своя засторога (насторога).
    Не вистачало лишень цього: прийшла осторога із острога.
    Здібності має, а розуму не вистачає.
    Не цінує своє, бо ласий на чуже.
    Хто не шанує своє, той кпинить і чуже.
    Оце не орали, не сіяли, але можливо.. дочекаємось, дастьбіг, мо‘ жнива.
    Свого не знає, а чуже вихваляє.

    И как прикажете в том жить, коли кругом одна сплошная топь и жидь.

    22.12.18
    Усі такі: у власній милості – великі, у величі своїй – малі.. Такі усі.

    27.12.18
    В бажані щось поладнати (відремонтували) найголовніше того не доламати.

    28.12.18
    Якщо сам може, то й сила люба - гожа.
    Як є можа, то й люба - гожа.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  11. Шон Маклех - [ 2020.11.08 02:03 ]
    Шкіряний човен
    Ми тесали свій човен
    З твердого ірландського дубу,
    В якому лишив свої ікла
    Чорний вепр Торкдув,
    З дубу, якого торкнувся Белл блискавками,
    Якого сушило Сонце і зрошував Дощ –
    Дві стихії, якими одвічно клянуться ірландці (ми).
    Ми майстрували щогли
    З гнучкого ірландського ясена,
    Що самотньо ріс на горі святого Патріка
    І поклонявся осінньому вітру.
    Ми здіймали вітрила з льону,
    Що ріс під синім небом,
    І вбирав його кольори в пелюстки
    І радів кожному дню світлому,
    Ми знімали останні сорочки,
    Вибілювали їх морською сіллю
    На сліпучих променях
    Білого липневого Сонця.
    Ми обтягували човен волячою шкірою –
    Міцною, як наші жили
    Чорного рогатого велетня,
    Що блукав пагорбами Бруг-на-Бойн,
    Пив з озера Лох-Ло.
    Ми – чотирнадцять віруючих і троє невіруючих,
    Пливли чотирнадцять літ –
    Наздоганяючи руде бородате Сонце.
    Ми ступили на зелену землю острова
    Тір-на-н’Ог і повернулись:
    Будувати монастирі з дикого каменю.

    Ми плили в шкіряному човні думок
    По зеленим хвилям історії
    Ми – монахи ірландського Неба…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  12. Артур Сіренко - [ 2020.04.26 15:37 ]
    Музика мовчання
    Лицарям Місячного Сяйва та Горобиних Ночей

    У глибинах глини, у нутрощах скель,
    Під корінням старезних дерев,
    Що снять ароматом конвалій Неба
    Ми вирили схрони – глибокі, наче колодязі,
    Тихі, наче птах світанку опівночі.
    Ми чекаємо слушного часу,
    Граємо на різблених арфах –
    Арфах без струн.
    Ми граємо музику тиші,
    Співаємо пісні мовчання –
    Тут, в глибинах землі.
    Нас чують тільки корені –
    Підземні руки столітніх буків
    І ясенів синього вечора –
    Нашу пісню мовчання.
    Нам сняться сни про майбутнє –
    Сонячне, як червнева шипшина
    І високе, як Вега у липні,
    Сни про країну загірну,
    Про Землю Майбутнього –
    Нам – мрійникам лісу,
    Шукачам незримого і невідомого,
    Нам – прочанам таємного,
    Лицарям сяйва Місяця.

    А десь на поверхні зеленотравній
    Серед лісу тінявого і яглицевого
    Бродять люди босоніж
    І дослухаються –
    Вухом до землі вологої тулячись,
    Хочуть почути музику –
    Музику нашої тиші.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  13. Артур Сіренко - [ 2020.04.12 03:30 ]
    Рибалки
    Тим, хто розмальовував глеки. Щиро.

    Рибалки ловили осетра,
    А витягли камінь –
    З нутра Бористену –
    З ріки верболозів і чапель.

    Рибалки ладнали човен –
    Смолили йому боки
    І дерев’яне черево.
    Аж бачать, а то Місяць,
    Який пливе по Небу
    Глиняних снів землеробів.
    Взяли вони отой камінь –
    Округлий, як все минуле
    (Чи то не камінь, а серце,
    Що давно скам’яніло,
    Бо втратило сподівання),
    І потягли на гору,
    Де якісь диваки палили
    Свої солом’яні хати,
    Щоб ніколи не згадувати
    Про те, що сподівалось,
    Про те, що мріялось,
    І про що малювалось
    На глиняних глечиках,
    На дерев’яних снах
    І солом’яних платтях
    Чужих наречених.

    Рибалки ладнали сіті
    Для риби на ймення сонце,
    А бачать, що то одяг
    Для них –
    Жебраків і відлюдників.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  14. Шон Маклех - [ 2020.03.21 01:45 ]
    Загублене Сонце
    Сонце важким яблуком
    Падає в зелену траву виднокраю,
    Де німий синьочубий друїд Море
    Ділить наш світ навпіл.
    І викочується всевидячим оком
    Між пагорбами пізнання спокійного.
    А я думав, що Сонце –
    Це мідний ґудзик чи то блискуча фібула
    Загублені сумним дідом,
    Біловбраним і білобородим –
    Старішим за оці пагорби:
    Золота кругла фібула –
    Застібка на картатому кілті
    Старого сумного ірландця
    На ім’я Часопростір –
    Він забув з якого він клану,
    Хоча візерунок в клітинку
    Мав би йому підказати,
    Мав би йому нагадати,
    Що всі дороги ведуть до Тари –
    До пагорбу королів.
    Але він забудько,
    Бо народжений раніше Диявола,
    Все йому пам’ятати несила –
    Особливо у нас, в Ірландії.
    Я прошу загублене Сонце зіграти мені на арфі
    З бронзовими струнами-променями,
    Я прошу Смерть розказати мені казку
    Про тих, хто ховав століття у торбу латану,
    Я прошу Хвилю сховати мої думки
    Від людей чужих, від мечів іржавих,
    Я прошу Сову зазирнути в мої сни
    Своїми очима-тарелями,
    А Крука прокричати мені услід
    Закляття своє чорнокриле.
    Я прошу….

    Допоможіть мені відшукати
    Загублене Сонце!


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  15. Марія Дем'янюк - [ 2019.07.17 14:18 ]
    Спостереження
    Дерево - це багатоніжка.
    Заховала голову-коріння у землицю,
    а гіллям ходить по хмарах білолицих.
    Еге ж?


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.41)
    Коментарі: (5)


  16. Євген Чорний - [ 2019.05.29 12:01 ]
    Слівце-райце (4)
    Чемна дитина, ще мати від перс не одлучила, а старших шанувати навчила.

    Ох, і хватка та Надія - завжди готова до дії: хай їх і трійко – за раз прийме Надійка.

    Сходить, як та зірка, а на вустах гірко.

    Воно, як птаха Божа, живе: насіння клює та під ноги плює.

    Таке почало сунути, що й нікуди плюнути.

    Щоб ви тут усі повсералися, скільки вас у черзі зібралося.

    Куди не прийде, як місяць зійде, куди не приходить – скрізь хороводить.

    Дурне наперед все знає, а розумне - порад шукає.

    Ото жнець-молодець: як жнива - приходить під самісінький кінець.

    Така вже вражИна: наїсться лайна, а каже ожина.
    Не людина, а вражИна: їсть лайно, а каже ожина.

    Коли не вистачає знань – повно питань. Якщо нема питань – не буде знань.

    Таке вперте, а все у нього на хмари зіперте.

    Вперте та затяте – не слухає ні батька, ні мати.

    Не спиться, бо лихе сниться.

    Думки снують та не дають заснуть.

    Не спиться.. чи то лихе сниться, чи то думки снують та не дають заснуть.

    Бігає-волає, наче срачка його припікає.

    І сам до ладу не знає, куди весь час поспішає.

    Хоч не кричить, та все не мовчить – або гарчить, або скавчить.

    Коли народ лікує – він лікується.

    Такому до сраки усі ваші подяки.

    23-29.03.18


    Рейтинги: Народний 5.5 (0) | "Майстерень" 5.5 (0)
    Прокоментувати:


  17. Євген Чорний - [ 2019.05.15 15:40 ]
    Слівце-райце (3)
    21.03.18
    З усім світом ворогує, скрізь б‘ється, а потім само здається.

    Наче і на справи величні народився, а, бач, - не згодився.

    Кожний день за справи великі береться, та ніяк з ліжка не зведеться.

    Може, доля і усміхнеться, якщо терпець не урветься.

    Під ніс бурмочить, а думає пророчить.

    Наче і в хаті світлій сидить, а все, як змія, сичить.

    Одного лиха позбулися, так інше пригорнулося.

    Ледь здихались одну наругу-тугу, як принесло другу.

    Воно хоч і смішно, та з того не втішно.

    Все на когось сподівається, а саме нічим не переймається.

    Своє робить, та дурне виходить.

    Щодня роби свій підсумок життя, про всяк випадок, і не вір у спадок.

    Зробивши підсумок життя – отримав нуль.. Нулі навколо, хоча і коло – той же нуль.

    Один та Один – єдна єдність.

    Час плине – думка лине..

    Стигла мрія, стигла та в льодах застигла.

    То, як вода, час плине, то, як лід, застигне.

    Іти такому не один вік від Лядських до Золотих воріт.

    Від Лядської брами до Золотих Воріт ще Ра-Ман проводив свій нарід.

    Як райдуга – Ра є дуга, так і дуга до Раю – веселка Га-Я чи Я-Га.

    Якщо вже проситеся до Рая, то хоч спитайтесь, яке означення це слово має.

    Само не знає, куди це Слово направляє, а проситься «до раю».

    Оце якась дурня: пішов з життя – нема вороття.

    Повернувся до життя, та не взнала мама, бо тепер я народився від сусідки справа.

    Чоловік-підранок – який на роботу пхається щоранок.. Жінка-підранок - яка додому повертається під ранок.

    Живу як підранок – на роботу пхаюся щоранок.

    Підранок, бо до півнички пхається щоранок.

    Святкують подружнє 50-річчя старий дідуган та молода молодиця.

    Закінчилася епоха – здохла наша хавроха.

    Закінчилася «золота епоха» - померла наша Хавроха.

    Ото напрацювали: нема заробітку - одні збитки.

    Спасибі Боже за ласку гожу: вкрали життя, а повертають шмаття.

    Воно іще не впало, а звідусіль кричать (а вже кричать з усіх боків): пропало.

    Отакий наш дідо: всіх підганяє, а сам нікуди не їде.

    Зазбирався наш дідо – до бабці (до друзів) на той світ їде.

    Як розібратися, то нема чого у дурню цю і гратися.

    Як та дитина веселиться-сміється, поки у батька терпець не урветься.

    Вже й у волоссі скрізь сивина, а все, як те дитинча.. хіба що бульбашки не пускає.

    Живемо, як дитинка ота: всі до Бігу звертаються, а до Ора-Отця Бігу і не озиваються.

    У темряві не розбереш доладно: гімно це, чи якесь принадне.

    Через жіночі оці принади не розгледиш, де лихо, до ладу.

    Ще цицькою його годують, а воно вже батькує.

    Росте гетьман, а не просто отаман: ще цицьку смакує, а вже усіх батькує.

    Такі зашквари: слово по слову, чарка по чарці – а потім побились за шкварки.

    Як повчали святі старці: слово по слову, чарка по чарці.

    Нумо - зачнемо, як ті святі старці – слово по слову, чарка по чарці.

    Хизується – собою милується, вихваляється, бо дурнею мається.

    Мале, плюгаве, миршаве, а таке зухвале: від п‘ят до вух суцільний зух.

    Такий вже зух – один аж за двух.

    Пришелепуватий – голова із вати, своє життя налагодити нездарне, а лізе інших повчати задарма.

    Саме жити не може й не хоче, а земля його нащось носить.

    Така вже молодиця: куди б не присіла – скрізь весілля, а як на спину відкинеться, то і вранці не прокинеться.

    Такі вже звички у нашій Марічки: просять води напитися, а їй – аби оголитися.

    Такі у нашій Марічки звички: просили води напиться, а вона задерла спідницю.

    Моя сестричка, як та лисичка: лагідно посміхається, та болісно кусається.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Коментарі: (1)


  18. Артур Сіренко - [ 2018.05.18 00:07 ]
    Прозорі звірі
    Звірі прозорі блукають
    У хащах моєї свідомості,
    У тих неосяжних лісах,
    Де заблукати так легко –
    Не тільки мені –
    Волохатому отроку кайнозою
    Чи Магеллану Фернандо –
    Сажотрусу Мадейри.
    Звірі прозорі
    Шпацерують, як треба
    На требу
    Чи то офіру:
    Сколотську, де коні
    У горлі вчувають залізо.
    Звірі прозорі
    Шугають в повітрі,
    Таврують каміння
    Петрогліфом.
    Моє полювання:
    Вистежую слід
    Прозорого привида і
    Почвари рогатої.
    Торкаюсь кори,
    Що в зморшках, як небо старе,
    Як Мадонна часів неоліту.
    Торкаюсь поверхні –
    Шкіри старезного явора.
    Я – кроманьйонець,
    Мисливець лісів
    Моєї свідомості.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  19. Ірина Вовк - [ 2018.04.23 22:04 ]
    Замовлянка "На добраніч" (дитяче)
    …Коли падають зорі, утішся, моє голуб’ятко –
    бо це значить, що в світі спалахує вічне кохання,
    бо ті зорі в серденьках закоханих, наче свічі
    в глибокій криниці, мерехтять-мерехтять чудодійно –
    і серденька проймаються жаром... А той жар
    все росте – виростає, і роздмухує полум’я в грудях –
    ой пече воно груди нестерпно, виливається в пісню
    тужливу, а ту пісню підслухає вітер – і по небу
    нічному розносить, аби чули ті зорі, що виснуть
    і готуються в парі упасти, що чекає їх світла година –
    на землі двох людей поєднати. Так рождається
    пісня Кохання, нерозлучна із лебедем в морі,
    нерозлучна із голубом сизим, а де голуб – там небо і зорі...
    Так рождаються хмарки летючі, випинаються
    гори могучі, ліси несходимі смарагдові тіні кидають
    довкола – і стиха-тихенько відтак помаленьку
    починається любощів мова: листка із листочком,
    дзвіночка з дзвіночком, травинки, пташинки, та ще й
    комашинки – усе на землі промовляє, німого ж нічого
    немає... А там, де Любов свою ніжну розмову провадить
    у всьому лиш Злагода-Ладонька ладить: цілує у вічка,
    у щічки тепленькі, у личка м’якенькі, і пестить,
    і надить – в вікно заглядає Зоря Вечорова... Зорить
    колискова, усі голоси переймає. Гойдає на хвилях,
    на місячних срібних приливах – і в сон поринає…

    ́(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (2)


  20. Ірина Вовк - [ 2017.12.31 11:27 ]
    "Душа запрагла свята…"
    Душа запрагла свята… Дихає морозом
    ніч у середмісті Львова.
    Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
    у мерехтінні вікон. Гама кольорова
    людських життів і доль. Старим обо́зом
    зникає в сутінках печаль тяжких утрат…

    …І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
    чекає Рік Новий на крок у бутність –
    звістити світові свою присутність,
    обвіяти своїм благим теплом
    оголені дерева і дахи промерзлих хат,
    старі людські обличчя і дати їм ковток
    живий води… Мерщій ходім,
    мерщій біжім сюди,
    де Дух Різдва малює дарчі скрині –
    ми всі щасливі будемо віднині,
    бо тріпотить на Дереві Листок
    нових іще несходжених призначень,
    листок нових освідчень і освячень –
    блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
    а Колісниця Часу знай летить
    по кригах зламаних і стужах безталанних –
    Зима, мов пава, в хаті загостить
    між пампухів, малих дітей, соломи –
    і тане тінь виснажливої втоми,
    і вже малює Новорічна мить
    те Немовля у променях осанни
    і в утворі Божественної Брами
    двох срібних о́ленів у пущах первозданних!

    …Сп’янілий Дух Різдва...

    …Так спрагло дзвони б’ють…



    Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом". - Львів,2017.


    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (3)


  21. Ірина Вовк - [ 2017.12.27 12:16 ]
    Весільна: випікання короваю
    Окраєць щастя, скибочку-цілушку,
    Що милостиво потрапляє в руки,
    Відкину гордо – я ж бо не служебка!..
    Собі ж залишу солі повну жменю -
    Нехай погіркне те солодке щастя,
    Нехай печуть, та не черствіють рани –
    Бо в істинного щастя присмак терну,
    Зате тоді воно вже не окраєць,
    Не скибочка, а пишна паляниця –
    Її я вистраждала, нею причащуся:
    Я не зарібниця, я в Долі – Господиня!
    «…А у тії печі
    золотії плечі,
    а срібнії крила,
    щоб нам коровай гнітила»…

    (Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом.2013)


    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (2)


  22. Нінель Новікова - [ 2017.08.15 22:01 ]
    Посуха
    За два місяці – ні краплиночки!
    Погоріла трава на вигоні.
    На городах усе зів’яло вже…
    Пам’ятаю, як мама плакала
    І просила води з колодязя
    У сусідів скупих набрати,
    Щоб городик наш рятувать якось.
    Бо свого нам ніхто не викопав,
    А із річки далеко відрами –
    Руки в неї були покручені
    «Ревматоїдною» хворобою.
    Я мала була ще для помочі.
    Але тут хтось із наших вуличок
    По дворах пішов з добрим кошиком –
    То збирали дари для батюшки,
    Щоб прийшов із села сусіднього
    Намолити нарешті дощику!
    Люди клали усе, що мали ще:
    Хто яєчко, хто цілу курочку,
    А хто яблучка, хто і сала шмат,
    Хто карбованця, а хто – три, чи п’ять,
    Що на чорний день за іконами зберігалися.
    Віднесли кудись і чекали всі,
    Хто з надією, хто з цікавістю,
    От як ми – піонери в галстуках…
    І юрбою народ зібрався весь
    Біля річки, отам – на вигоні.

    Ось прийшов наш величний батюшка –
    Колоритний, як намальований:
    В рясі сріблом весь розцяцькований,
    В оксамитовій круглій шапочці,
    а на грудях – з хрестом освяченим.
    Довгі коси, уже сивіючі,
    Борода рудувата, в кучерях –
    Голосище, як у Шаляпіна!
    Молитви він читав, співаючи –
    Аж по річці луна котилася!
    Всі хрестилися. Дехто плакали.
    Ну, а ми, піонери юнії,
    поховавши в кишені галстуки,
    щоб не сердити того батюшку,
    все чекали на диво дивнеє,
    поглядаючи в небо яснеє.
    Він срібленим відерцем з річечки
    Все зачерпував воду теплую
    І кропив усіх, а всі кланялись,
    Цілували великий хрест його,
    Де розіпнутий був Ісус Христос.
    До руки його прикладалися.

    Якось так ми і не помітили,
    Звідки хмари важкі насунули.
    Раптом хтось закричав так голосно:
    –Люди! Славимо разом Господа!
    І тоді, серед сліз та радощів,
    що змішалися із молитвами,
    раптом перші скупі краплиночки
    на розпечену землю випали…
    А тоді загриміло весело
    І такою дзвінкою зливою,
    Наче небо ураз прорвалося,
    На юрбу нашу уперіщило!
    Люди плакали і сміялися,
    Не розбіглися, не ховалися –
    йшли додому вони не кваплячись.
    Благодатні струмки стікали з них.
    Ну, а ми, зовсім юні – діти ще
    по калюжах стрибали радісно,
    і я думала: як же так воно –
    в школі вчать, що немає Боженьки,
    але хто ж тоді, нас рятуючи,
    надіслав оцю зливу вчасно так,
    до молитви немов прислухавшись?

    А в городах здіймали голови
    Всі прив’ялі, кудлаті соняхи!
    Квіточки розцвітали радісно,
    А матуся моя всміхнулася –
    Буде чим пережити зиму нам!

    2017


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.47)
    Прокоментувати:


  23. Садовнікова Катя - [ 2017.08.07 19:37 ]
    Осень не наступила
    а, знаешь, даже если случайно
    вырвется наружу тепло
    то все города
    мигом здесь заиграют, будем танцевать
    мы под этим мостом.

    и ты согласись — что-то весит всё это:
    стекать мне соком,
    греть слёзы летом,
    падать дождём на асфальт,
    от жары умирать при свете.

    Ты видишь!!! осень не наступила...
    Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
    согреешь ладошки ним ты
    и на ступенях сидеть устанешь
    исчезнув в переплётах
    надежд разбитых.

    а, знаешь, даже если однажды
    кто-то умолкнет из нас двоих –
    второй подхватит дыхание слаще
    мирно уснув на сгоревшей любви.

    07.08.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  24. Садовнікова Катя - [ 2017.07.23 13:09 ]
    Я буду завжди
    Я буду завжди
    Тобі хлібом свіжим.
    Нехай нескінченний цей шлях.
    Я - є твоя правда гірка,
    Я - зірка нічна
    І я не помру на вустах.

    Я буду завжди,
    Як цукор і сіль,
    Ти - сонце, яке я люблю!
    Я виходжу всю і зтру
    Душевну ту біль
    Цілунком, що рідко бринить.

    Та тільки, коли
    Очей я зімкну собі,
    Я шепочу щось
    Так тихо-тихенько було:
    Хай блискавці край...
    Я ж бо назавжди твоя!

    23.07.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  25. Ірина Вовк - [ 2017.06.16 08:07 ]
    Скіфіє...
    Скіфіє, скули твої суворі пропахлися степом
    на роздоріжжях перекотиполя,
    твій меч переламано, лук твій уховано прахом,
    а ти стоїш, наче горда наречена,
    серед мужів норовистих,
    все така ж недоступна...
    Хто ти? – Жона, відданиця, чи блудлива
    коханка...
    Що принесла в офіру ти скіфам, своїм нареченим?
    Твоя шлюбна сорочка – шолом і кольчуга,
    а у лоні – дитя,
    що народиться теж
    у кольчузі –
    і не матиме стриму, ні віддиху,
    кінні згубивши підкови,
    налітаючи з лютим оскалом
    на шатра сарматів –
    ревучи по-звіриному, свистом дерева пригнувши,
    відвороту не знаючи,
    кривду, як стяг, перейнявши...

    Ти, царице хмільних полинів, розімлілих під сонцем,
    гіркоту своїх сліз у чарівне вино заваривши,
    із привідцею-князем різдвяного пива відпивши,
    навернула його на дорогу, порослу євшаном,
    аби вмів тебе муж, наче матір свою, шанувати,
    о величная Вершнице, Дика Лошице Гнідая,
    що нікому з достойних не далася себе загнуздати,
    одягнувши собі на чоло лишень обруч мідяний
    та із Місячним Серпиком в серпні навік заручившись,
    Заповіт своїм кревним на грудах землі начертала,
    у туманах курних, наче пара легка, розчинившись,
    у дарунок нащадкам на щастя пославши підкову...

    „ – Тримайтеся, браття наші,
    плем’я за плем’я, рід за рід,
    і бийтеся на землі нашій,
    що належить нам і ніколи іншим...
    Се ж бо ви є р у с и н и, сини богів наших!

    Співи наші і танці, ігрища і видовища
    на славу їх!

    Се ж бо сідаємо на землю
    і беремо пучку землі до рани своєї,
    і товчем до неї,
    аби по смерті міг стати
    перед Матір свою, М а т и р е с л а в у,
    і щоб сказала:
    „Не маю винити того, хто є повен землі,
    і не можу його відділити од неї,
    хай у ній і пребуде!”*

    *Тут цитується дощечка "Велес-книги", літопису язичеський жреців 6 ст. до н.е. - 9 ст. н.е.

    (Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001).


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.66) | "Майстерень" 5.5 (5.8)
    Коментарі: (4)


  26. Ірина Вовк - [ 2017.06.16 08:39 ]
    Ойкумена Світанкова...
    Над Ойкуменою сходить рум’яне Сонце –
    це новий день ще ненароджених нас із вами,
    проте ми тут присутні… Рожевими бульбашками озону
    в омитому первозданним дощем райському саду,
    чи в безкрайому зеленобарвному степу,
    де малі однороги з променем сонячним грають,
    припадаючи в травах густих до джерел непочатих –
    ми, невпізнані Часом,
    розливаємо бризками світло на довколишній світ,
    що і є Поезією, чи швидше Її нектаром,
    і дивуємося, чому ніхто не питається: ХТО МИ
    І ЗВІДКИ ПРИБУЛИ…

    Ми тут свої, нас знає кожне пташа на розквітлому
    Дереві Роду, гордовиті леви вітають нас, людей,
    своїм звичним: «…ми з вами одної крові…»,
    вужі неотруйні сповзають з плодів соковитих
    і немає в тім кривди гріха чи наміру спокуси…
    Ми, надлегкі і вродливі,
    невпізнані кульки озону – наче зародки
    самих себе прилетіли до щасливої Ойкумени збагнути,
    як сталося людству УТРАТИТИ МОВУ СВОБОДИ,
    як же мож’ без свободи вдихати це свіже повітря,
    як же мож’ без свободи спивати із квітів нектари
    чудодійної рідної мови, що Праматір колись передала,
    нахиливши перса до скрипучої Сина колиски…

    Хто знайде зачарований ключ до старої півстертої руни,
    Хто між скель пересохлих маленьке джерельце помітить,
    Той листком проросте на НЕВ’ЯНУЧІМ ДЕРЕВІ РОДУ…
    31 січня 2016 р.

    (Зі збірки "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)



    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  27. Ірина Вовк - [ 2017.06.15 09:02 ]
    Кримські мотиви
    Розквітає небаченим соняхом
    країна мого дитинства –
    грають ліри і арфи з-над лиману
    мелодію зімлілого степу,
    мовою милозвучною шепочуть
    моє ім’я з акцентом
    мешканки забутого Неаполя Скіфського
    чи, може, Пантікапею… однако –
    за давністю часу пам’ять
    розмила координати
    хвилями теплого моря…

    Проте мені так тривожно і затишно
    саме тут наслухать колискову,
    ще задовго до мене проспівану…
    Афродіта, мов діва, всміхається,
    народжена з мушлі…

    …Амфори повняться золотим зерном,
    дзбани пивом, на сонці настоянім –
    ах, яка розкіш співати гімн життю,
    адже, люди як фенікси,
    з попелу в тіло вертають…

    …Чорніє море, на гребінь здіймаючи хвилі…
    Крилаті грифóни на піхвах меча
    звіщають наближення бою,
    вже чути як сфінкси-коханці лоскочуть Тавриду
    шаленими ритмами кінських копит…

    Хто там порушує заповітну ідилію сновидіння? –
    Чи не таври-пірати чигають на здобич...
    Закони честі списані
    полинами гіркими та ще ковилою
    у письмена запорошені –
    меч вождя, у двобою пощерблений… і жіночі прикраси,
    з легковійних наложниць у яму покладені –
    безмовна візитка курганних скарбів…


    …Не стріляйте у сонячного зайчика,
    що з’яснів дитинно у звогнілих степах –
    він і досі світиться як Всевидяще Око
    на незітертім золоті скіфської пекторалі…

    (Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)


    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  28. Ірина Вовк - [ 2017.06.15 08:23 ]
    А коли прийде Купайло...
    ... а коли ж Купайло прийде у вінку з іван-зілля духмяного
    і покличе до шлюбу перед очі кирниць живодайних
    Іванка та й Ладу,
    закликатимуть отці наші, сивостарці, отроків до Красних Гір,
    аби силу юну біля Духових дерев семи дубам показали,
    та й коників легкокрилих вороних в тридороги сідлали –
    вже ж бо час настає з Диво-Ладом прощатися,
    та й, творячи люби, од Живки-богині під рідні стяги ставати,
    у ріках безбережних молочних молоде тіло омивати,
    сорочину, радомилими руками в обереги розшиту, убирати –
    та й ворога із землі руської-праотцевої без віддиху гнати…

    …Того часу маємо бути далеко по Непрі буйголовому,
    о Смерті-Дівиці Моренці-Красавиці не мислячи, –
    і життя наше на полі серед жита пашнистого
    ще й овса ядренистого
    єсть красне…

    … А тії юнаші проводили до січі суворої…
    …Прощайся, народе мій, з Ладом…

    * Непр - архаїчне: давня назва річки Дніпро (Дніпр).

    (Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)


    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  29. Ірина Вовк - [ 2017.06.14 09:55 ]
    В ніч під Духів-день...
    Заблукаю у лісі-трилісі в ніч під Духів-день,
    що вже мені втрачати – я і так, вся зіткана
    з павутиння м’яких оксамитових барв
    літечка красного, убрана
    в багатозвуччя пташок на вікових деревах –
    здорові були-и-и, дуби, діди велемудрі,
    як ся маєте?!
    Чи вже пригледіли місцину для нічних
    летів-забав духів зеленотілих, веселунів вигадливих –
    для людини зайшлої дивовижних потворних примар–
    перелесників звабних лісу божого, дому Семиярового…
    Сім сонць-побратимів живуть у ньому,
    Сім Ярил, Сім Велесичів – заспіваймо хвалу
    світлу юному, войську ратньому,
    Духу братньому, незрадливому…

    …Посідають опівночі всі, хто промовить
    з віт спадаючі шерехом-шелестом
    заповітні слова єднання – і палитимуть
    вогнище, жар невгасимий,
    із жертовного тіла Красних Дерев –
    і радитимуть раду,
    як то боронити святі дуби від чужинців…
    …Коли помітять мене біля вогнища –
    лише глянуть цікавим поглядом і запитають звичне:
    З ЧИМ ПРИЙШЛА?
    Відповім: - Із МИРОМ…

    …Підійду до багаття, промовлю півподихом
    ті завітні слова єднання – жаром-птахою
    серце займеться… ласкою-вивільгою
    озоветься… терен-ружею
    розів’ється… вербовою смутою
    та липовим солодом заколише…

    …А на ранок
    на рожевій жарівні Неба,
    що звістить світу про Духів-день,
    засвітиться людям як знак
    миру і згоди великої, незламної
    семицвітно тліюча Золота Головня*…

    *головня – архаїчне: тліючий або обвуглений шмат старої деревини, який, за повір'ям, в ніч під Духів день перетворюється на золото.

    (Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)


    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  30. Ірина Вовк - [ 2017.06.14 09:01 ]
    Метаморфози з крилами
    ... Я метелик з оксамитовими крильцями!
    Піднімаюся навшпиньки, на подушечки пальців,
    як от балерина на пуантах --
    і, розкинувши руки, л е ч у - у - у ...
    ... Ау - у - у, світоньку ясний, всебожий!
    Ау - у - у, людоньки красні, богом сотворені!
    Ау - у - у, вітре попутній, богом післаний!
    Я люблю - у - у вас , п р и й м і т е мене !

    ... Хто ти, цятко дрібненька, легенька, солоденька,
    вітерцем підхоплена,
    німфами облещена,
    змійками оздоблена?..
    Я -- це я, п і з н а й т е мене !

    ... На тобі всі барви життя -- ти н а ш а !
    На устах твоїх краплі єлею - пиття -- ти н а ш а !
    А шиття твоє магічними знаками розписане -- ти н а ш а !
    ... А я волосся -- н а л ь о т у - у - у -- розплету - у - у,
    крилечка - вієчка розпущу, і буду ще к р а щ а !
    ... А чи ти ц а р і в н а, а чи к о р о л і в н а ?!
    -- Я не п р о п а щ а...

    ... Та нехай собі ношенька - вітвиста дороженька,
    чим в и щ а, то в а ж ч а...
    А я взую ноженьки -- на с е м и д о р о ж е н ь к и --
    я не пропаща!..

    (Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр,2008)


    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  31. Ірина Вовк - [ 2017.06.13 09:39 ]
    ...Був собі Вуж-Домовик і Вужиха-Домаха
    Ця землянисто-смарагдова змійка
    з короною, окресленою на голові,
    що завилася клубочком у припічку
    трипільської хати– не така вже й дивовижа…

    Хоч і не з казки Гофмана, вона оселилася
    поміж мирних людей-орачів наче Домаха,
    оберігати їх тихе житло –
    зась чужинцю… нога твоя не переступить
    заповітної межі, бо Змія-Цариця
    обів’є стрімголов
    землянисто-смарагдовим окриком-смерчем
    і налякає до смерті…
    Непідкупне досконале створіння –
    призвичаєне до запаху молока
    і людського духу – невпізнаний вартовий
    дитячих невинних утіх…

    …Цур Вам, пек – лиходії,
    непрохані злидні убогі,
    зайди вікові на дідівських порогах
    пращурних осель землі моєї,
    обжитої кровію і потом,
    і вогнем святих дерев обкуреної…
    Цур Вам, Пек!.. Домця поруч і Домин муж
    при порозі… і численні Домцині діти,
    з коронами, окресленими на голові –
    святе сімейство божої благодаті
    в старій українській хаті –
    із лелеками, козами, овечками та коровами,
    із теплим кухлем свіжого молока…

    Прокукуріч мені, Півню Червоний,
    третє тисячоліття до… і третє тисячоліття після…
    Я народжусь із колоскової пісні-туги
    Рожаниць довгокосих
    у весільнім танку нареченої –
    Діжі Коровайної
    і променя Світла Прийдешності,
    аби словом торкнутися лагідним
    тих порогів обжитих,
    освячених…

    …і вустами – розквітлими мальвами –
    миром світ цей пестити
    і славити…

    (Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)


    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  32. Ірина Вовк - [ 2017.06.13 09:00 ]
    Духові Криниці. Тризна
    Урочище пречистих Озер срібнодзвонних
    та Духових Криниць, з зір утканих,
    назовуть у майбутнім Долиною Храмів –
    така метаморфоза Часу мене не дивує…

    Душі пращурів наших тут світять нам зорями
    з Ірію… Зорі-очі Духових Криниць променяться
    холодним потоком сліз кришталевих, уста
    отверзенні промовляють молитву прощення
    і покони любові –
    мелодійні передзвони дзвіночків фіалкових
    і конвалій трепетливо-ніжних дарують
    на втіху прийдешнім
    дотик Волі безмежної
    і блаженне відчуття спокою –

    Дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
    Тричі зозуля прокує
    ТРИЗНУ ПАМ’ЯТІ.

    Прийдіте, хто залишився,
    на поклик батьків: поклонітеся, «…ку-ку-у»…
    Омийте тіло своє у плакучих водах Урочища
    Духових Криниць і пречистих Озер… «Ку-ку-у»…
    Сльози очищення
    потечуть між берегів-оберегів
    до Мармореї в гості – «ку-ку-у»…

    Чи знаєте ви про Сади Мармореї запашні, пишноквітні –
    в них Душі пращурів наших блукають
    Єдинорогами, гляньте –
    Їхні образи досконалі
    свідчать про божу присутність –
    дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
    ДИМ СОЛОДКИЙ…

    Возрадуйтесь, хто залишився –
    заспівайте піснь переможну,
    на жалійках веснянку заграйте,
    благовонні дими воскуріть,
    хоровод ритуальний почніте -
    Долина Храмів оживе,
    розсрібляться озерні дзвони…

    Долину Храмів поети прийдешні колись
    наречуть Д о л и н о ю Є д и н о р о г і в.

    …Тричі зозуля прокує, (а горличка прогуркоче)
    Тризну
    Пам’яті…

    (Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)


    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  33. Ірина Вовк - [ 2017.06.12 10:34 ]
    Обри
    – ОБРИ ЙДУТЬ!
    Хто се шепоче слова прокляття, накликає переляк
    на усміхнене царство земної гармонії,
    хто се?!
    Копошиться в гнилизні тліючих торішніх трав
    сум’яття, народжене з болю і заздрості людської,
    маленьке, мізерне, підленьке сум’яття
    розростається як гриб-боровик
    у небачені розміри лиха, нашестя, біди непоправної,
    зливи стріл отруйних, зойків люті оскаженілої,
    облич перекошених відчуттям поживи близької…
    Люди, людоньки, сха-ме-ніть-ся! – чи ж ви не звірі
    у нетрях непролазних свого голодного єства,
    офіри шукаючі…
    Не чують!.. Лють оглушила їх нутро
    бажанням крові, запах її такий манливо-привабливий,
    такий зворушливо хмільний,
    що покриває всі доводи розуму правди всебожої –
    ХТО МЕЧ ДЛЯ ВІЙНИ ПІДНЕСЕ, ВІД МЕЧА І ЗАГИНЕ!!

    Обри йдуть!.. Множаться їхні лави, затуляють собою
    Сонце ласкаве, снують тенета Смерті…
    Піднімайтеся всі, хто покликаний до Життя –
    Вишень гряде на марицях, бути бою великому!
    Ми в задзеркальному просторі, наче в «Хроніках Нарнії»,
    приймаємо нерівний бій запалом серця палаючого –
    і хай поможуть нам дерева столітні, ріки
    з розкутими берегами, поля волошкові
    та скелі непорушні… Птахи, плазуни
    та істоти – земні і небесні…

    …Ми – діти прадавньої терри-матері Ойкумени,
    земля наша обітованна,
    крівцею дідів, як згірклим медом, зрошена –
    НАЛЕЖИТЬ НАМ І НІКОЛИ ІНШИМ…

    Чуєте голоси відлунь жальників смерекових,
    з веремії бою одержимого
    до потомків зголошені:
    «… А де впала кров наша, там є земля наша,
    і це вороги знають, і на нас стараються,
    і старання їхні м а р н і будуть,
    як вони були і в старі часи
    отців наших»*…

    *За дощечками літопомної "Велес-книги".

    (Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів: Сполом,2017)


    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  34. Ірина Вовк - [ 2017.06.12 10:40 ]
    Початок
    …ой, мой-мой потічку, ти втомився голосити з надтуги
    за оскверненим раєм на землі,
    а сміятися так і не навчився…
    - Ти, Євина донько, чом тішишся?
    Чи тебе торкнулися крила херувимів,
    що чорноти світу не помічаєш?..
    Чи тобі заговорено, а чи нашептàно…

    - Ані заговорено, ані нашептано,
    а лиш золотим пір’ячком жар-птиці Матиреслави
    м’яку ложницю устелено,
    та піснеспіви звитяги зголошено, -
    то я й радію…

    - Ти, о плоде плодів пізнання, хіба не знаєш
    закону землі обітованної –
    допоки звитяга в дорозі
    радіти завчасно не варто…
    Бо Діва-Обида прокинеться!..

    - …а й що з того, що прокинеться – вона ж і не спала,
    тільки біле тіло синів адамових –
    по дорогах Ойкумени розвіяла,
    євшан-зіллям убрала…

    - Ти, Євина паросте, що з євшан-зілля постала –
    промов слово завітне євітру –
    хай він степом-пристепом промчиться…
    Імена всіх полеглих прикличе,
    проти темряви Ночі обстане…

    - Ой, вітречку-братіку, сколихни
    води сиві озерця старого,
    чей, в глибинах ховає від світу
    біле тіло тремкого латаття,
    що лякливе і чисте, мов ланя –
    бо ж воно яскравіє надміру
    у тенетах темнóти марнóї..

    - … що йому, воно спить… і не бачить…
    а побачить… ще дужче збіліє –
    бо в латаття є сила всебожа,
    Сонцю, Світлу і Дню на потіху…

    … Сонце-яр глупу ніч переможе –
    дух яріє – світає…
    світає…
    …світе, я…
    донька Євина, чую –
    там, на обрах займається р а н о к!..

    … Я… як і сотні тисяч дітей
    первозданної землі
    Ойкумени…

    2016 р.

    (Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)


    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  35. Нінель Новікова - [ 2017.04.11 15:32 ]
    Пролісок (хоку)
    Юний пролісок
    Відкрив блакитні очі.
    Завмерло серце…

    2017


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.47)
    Прокоментувати:


  36. Шон Маклех - [ 2017.03.11 18:10 ]
    Людина в сірому
    У серпні 1982 року я здійснив свою чергову подорож в Ольстер – в графство Антрім, відвідав місто Балікастл – ірландською Балє ан Хашлєн (ірл.- Baile an Chaisleán). З метою зовсім не тою, що ви подумали. У містечку Балікастл (такому мальовничому і веселому) щороку на початку серпня відбуваються ярмарок Ламмас, що виник від давнього ірландського свята Лугназад – свято урожаю, що давні язичники присвячували Лугу – богу всіх ремесел і мистецтв. На тому ярмарку можна було в ті (не такі вже й далекі) часи побачити дуже багато цікавого і почути цікавий вуличних музик. Крім того я любив блукати безлюдними пагорбами біля Балікастлу – до гір та скель Фер Гед (ірландською Бін Мор - Bhinn Mhór – «Велика Скеля») та Торр Гед (ірландською Кьонн ан Тойр – Cionn an Toir – «Над Хащами»). Це горді мальовничі скелі, що височать над морем – таким холодним, солоним і бурхливим. Я блукав тими скелями і пагорбами, погода псувалась, з моря налітав поривами сильний вітер, що хитав траву та верес, доносився гуркіт хвиль, що марно б’ють скелі вже не одне тисячоліття... Насувалась буря. Навколо було безлюддя – в тих місцях мало хто ходить, рідко хто зазирає на ці понурі пагорби і дивиться в синю далину на острів Рахлін. Я блукав і думав про те, скільки трагічних і страшних продій ірландської історії розгортались тут, як тужив і горював на цих скелях ірландський ватажок Сомайрле Буде Мак Домнайлл – Семерлед Жовта Голова, коли людей його клану – жінок і дітей вирізали на острові Рахлін англійські офіцери Дрейк та Норісс. Ще думав про Дейдре та синів Уснеха, що теж колись давно тут топтали верес... Раптом я побачив недалеко від себе людину в сірому плащі – старого чоловіка з довгим сивим волоссям і бородою, що стояв на вершині пагорба і дивився в море. Я вирішив підійти до нього і спитати, чому доля Дейдре була такою сумною. Але коли я наблизився до нього майже впритул, він несподівано зник – як крізь землю провалився. Я ще довго блукав тими сумними пустищами, а коли повернувся в містечко Балікастл, я розказав про цю зустріч місцевому знавцю старовини Коллахану Кларку. Він подивився на мене якимось дивним поглядом, задумався, а потім сказав: «Шон, ти зустрів не аби кого – ти зустрів на цих пагорбах істоту із потойбічного світу – Людину в Сірому. Його бачили на скелях Фер Гед багато разів – і сто років тому, і двісті років тому, і триста. Він часто з’являється на скелях перед штормом і дивиться в нескінченність моря...» «Хто ж він такий? Про Мананнана Мак Ліра є легенда, що він теж завжди ходив в сірому плащі...» «Не знаю, не знаю...» Я часто згадував ту історію і якось написав таке:

    Я загубився
    В полі квітучого вересу
    Біля пагорбів,
    Де блукає Людина в Сірому,
    Я топтав траву
    Левадами чорних овець
    Я запитував (себе – прочанина):
    Чому на полі рожевого оксамиту,
    Такому осінньому (завжди)
    Ніхто не блукає крім привида –
    Такого самотнього, як апостол
    Пастухів ірландських оленів.
    А мені шепотів вітер
    (той, що хитає верес):
    «Бо це поле мертвих,
    Безпритульних штукарів-схимників,
    Музик арфи минулого,
    Та сопілки мовчання вічного,
    І хто блукати наважиться
    На пустищі вождів гордих,
    Що не пишались нічим окрім Волі,
    Що дружили тільки зі мною – вітром,
    Що тужили тільки родаками,
    Що йшли – не верталися,
    Що танцювали тільки джигу,
    Яку танцюють тільки перед темрявою
    Тою, споконвічною...»
    А мені трава шепотіла:
    «Я росту тут, хоч мене і топчуть,
    Я живу тут, хоч це поле забуте,
    Я пам’ятаю все, бо більше нікому...»
    А мені шепотіли камені:
    «Все минає і неминуче теж
    Минає...»


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  37. Шон Маклех - [ 2017.03.04 15:30 ]
    Сонце померло
    Ви чуєте? Люди!
    Сонце померло
    Цього шовкового вечора.
    Сонце – живе око нашої круговерті,
    Риба луската моря Ніщо спокійного –
    Сонце померло.
    Завішуйте більма-фіранки
    Ваших будинків – їжаків клишоногих,
    Забороніть їм блукати шляхом
    Босоногих аристократів Неаполя:
    Карбонарі барокових п’ятниць.
    Навіщо Петрарка Людину оспівував?
    Сонце померло!
    Цього плаксивого вечора:
    Кантати Верони меланхолійної.
    Данте. Навіть він уявити не міг
    У тій круговерті підземних інферно, що:
    Сонце померло!
    Поховайте його в кораблі вікінгів
    Космічного пилу чорного.
    Сонце померло!
    Серед тьми я кличу людей,
    Приходять на крик мій самотній
    Юрби сліпців – як звично їм в темряві
    Такій бавовняній і тихій блукати
    Без костура (бо навіщо?)
    Сповідайтесь мені – тільки чесно –
    Це ви його вбили?
    І колисали Ніщо у скрині Плеяд?
    Підпаліть дракар-домовину Інґольфа
    Нехай Сонце засяє останнім вогнем треби,
    Бо Сонце було так само блукальцем –
    Мандрівцем безпритульним,
    Як ті – жителі Оркні –
    Будівничі Кола Бродгара.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (9)


  38. Шон Маклех - [ 2017.01.06 14:05 ]
    Срібні черевики
    У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Fáilte, Do Mhórgacht! Tá mé do aoi, tá brón orainn gur tháinig sé gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:

    «Якщо світ білий чи то посріблений,
    А копита коней білих дзвінкі й важкі,
    І важко думати: а може я останній –
    Лицар-алхімік і граф-чарівник
    І просто мрійник – невже останній?
    Я шукав золота – а знайшов срібло,
    Я шукав світла – а навколо темрява,
    Я шукав мудрості – а знайшов забобони,
    Я був графом – а став вигнанцем,
    Я шукав слави – а знаходив плаху,
    Я шукав Вітчизну – а знайшов Тауер,
    Башту ґратовану-муровану для таких от
    Шляхетних чи то гонорових – надто,
    Для таких от неприкаяних-непотрібних,
    Навіть для пекла зайвих. Чи то заячих.
    І смерть на чужині у місті брудному-чужому,
    Де навіть багно чуже, у місті патлатої королеви
    І язиків злих зміїних чорнилом фарбованих.
    І де вона істина? Серед літер покручених
    Фоліантів старих важких і запилених?
    Чи може на вістрі меча сталевого
    Чи в оцих сутінках таємничих? Де вона?
    А в очах людей страх – у зіницях синіх,
    А в очах людей відчай – бо де вона,
    Земля наша – чи там за пагорбами,
    Чи тільки в жмені – і та між пальцями
    Піском сухим…»


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  39. Шон Маклех - [ 2016.12.17 21:19 ]
    Замурований барабан
    У графстві Віклоу є замок Арклоу, що нині лежить в руїнах. Серед руїн цього замку інколи з’являється привид – малого хлопчика з барабаном. Якщо зустріти його серед глупої ночі, то він скаже що прийшов виконати свій обов’язок, який не виконав, коли він був живий. Історія цього хлопчика така. Колись давно в XV столітті в замку був англійський гарнізон. Там був хлопчик-барабанщик, який мусив стояти на чатах в башті, і якщо нападає ворог, мусив бити в баран здіймаючи алярм. Але він заснув, коли якраз на замок напав ірландський клан Мак Мурроу. Гарнізон ледве втримав замок відбиваючи несподівану атаку. Англійські вояки були дуже злі на хлопчина вартового і замурували його в стіну замку разом з барабаном. З того часу по замку блукає його привид. Особливо тоді, коли місту Арклоу загрожує небезпека. Подорожуючи по графству Віклоу в 1984 році я згадав про це і написав такі рядки:

    Річка Авока водяною дорогою –
    Ні, перехрестям снів:
    Щоденники днів-крапок
    Писані на вапнякових каменях
    (О тверді сторінки,
    Які важкі твої книги –
    Королівство Ві Енехглайсс*,
    Які важкі…)
    А в стінах глухих
    Чужих замків
    Окупантів-ведмедів
    Звучать замуровані барабани,
    І хлопчик білками очей
    Замість очей синіх
    Ночами літніми
    В душу блукальцям марноти –
    Не зазирай,
    Стукай алярм, стукай,
    Ти так і лишився серед середньовіччя
    Серед середи часу,
    Серед середини острова,
    Серед землі опосередкованої,
    Яку назвали Землею вікінгів**,
    А вона просто наша,
    А вона просто Ві Енехглайсс,
    Просто.
    (Стукай в барабан, стукай,
    Ми всі там – у середньовіччі,
    Кожен із нас Дойл*** –
    Хоча б на крихітку.
    А ви кажете «окупанти»,
    А ви кажете «заброди»,
    А ви кажете «Дубгалл».
    Ми просто шукаємо
    Крихи своєї історії
    В чужих книгах,
    Серед замків чужинців.
    ……………………………
    Ми всі тіні ночей місячних,
    Як і той замурований хлопчик.

    Примітки:
    * - у мене був друг з клану О’Тул.
    ** - Назва графства Віклоу походить від слова Wykinglo – луки вікінгів.
    *** - не подумайте нічого поганого. На мою думку клан Дойл дав світу чимало геніїв…
    Ще примітка: Ах, Віклоу, прекрасний гірських край, Лейнстер легендами повитий…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  40. Шон Маклех - [ 2016.10.02 00:02 ]
    Замок Пака
    В Ірландії, не так далеко від Дубліна стоять руїни одного замку. Про нього, на відміну від інших замків Ірландії нічого не відомо – ні хто його збудував, ні коли. Здогадуються тільки, що його будували з каменів давньої язичеської святині Беарна Дерг. Будували його англійські завойовники на землях ірландського клану Мік Тайл. Будували для захисту англійської колонії Пейл від «диких ірландців» - так нас називали оті сасанех. Хто володів тим замком в середні віки – так і лишилося загадкою. Відомо тільки, що в руїнах цього замку ховався у 1690 році король Джеймс ІІ після поразки на річці Бойн, яка стала не тільки його поразкою, але і катастрофою для всіх ірландців. Потім Джеймс ІІ втік звідси до Франції. Нині замок лежить в повних руїнах. Місцеві жителі його обминають і не радять нікому туди ходити. Кажуть, що це замок Пака – загадкової потойбічної істоти, що нібито живе в цьому замку незримим. Зайти туди можна тільки тоді, коли цього захоче сам Пак. Якщо Пак не захоче візиту, то зайти туди можна маючи накреслений таємний знак. Біля замку є незримі ворота, які стереже Пак і пасеться на луці його незрима худоба. Пак жорстокий і підступний. Він може схопити людини і занести далеко – на якісь полота або скелі, або взагалі в потойбічний світ. Він любить жорстоко посміятися над людьми, інколи дарує їм такі подарунки, що приносять оточуючим нещастя. Біля цього замку часто пропадають люди – і це задокументовано. Так у 1867 році біля замку зникла Елеонора Шеррард – дочка місцевого англійця, яка гуляла собі біля замку і збирала квіти. Поліція шукала її, але марно. Останній, хто її бачив – це місцевий листоноша, який повідомив, що вона наблизилась до замку Пака. Доля її досі лишається невідомою. Згадавши про цей замок я написав таке:

    Не лишаю слідів,
    Коли йду з темряви в темряву
    У володіння цього волохатого.
    А на болотах Ірландії крик
    Журавлів і того кулика біснуватого,
    В якого тричі стріляли мисливці –
    І все мимо, все коло серця, коло душі,
    І все кулями з чорної криці – залізними,
    І все в душу.
    А над болотами-моховищами
    Крила – птахів, що летять у ніщо
    І з собою не кличуть,
    А на тофовищі-сумовищі журавлина:
    Для журавлів, але тих, що вже відлетіли
    І не вернуться в пустку страшну,
    Яку ти - сивочолий книжник
    Чомусь називаєш Вітчизною.
    Колись це мурували чужинці –
    Проти нас – «дикунів» рудочубих,
    Тепер живе Пак –
    Той що дарує волинки злі,
    Що грають мелодії смерті.
    Той, що заносить тіло на місяць,
    А душу у пустище – де блукати одвічно
    Судилось.
    Я би сказав йому,
    Пояснив би, що то все намарно,
    Безглуздо, як і все на землі оцій,
    Якби цей волохатець-дивак
    Не ховався від мене
    У своє потойбіччя незриме:
    Від мене – відлюдника,
    Що свої чорні книги гортає
    Вечорами ірландськими темними
    Біля свічки, що блимає оком
    Жовтим.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  41. Шон Маклех - [ 2016.09.26 14:26 ]
    Леді Евлін
    У січні 1989 року я відвідав замок Кастлкнок, що недалеко від Дубліна. Погода стояла сира і пронизлива, руїни замку оповив туман, часом налітав холодний вітер. Проте недалеко від замку в полі я помітив вогонь. Це місцеві селяни збиралися згідно давнього звичаю вшанувати леді Евлін О’Брінн. Я посидів з ними біля вогню, послухав розповіді старих людей про клан О’Брінн, що колись панував у цих землях, про сумну історію леді Евлін та поспівав разом з ними старих ірландських пісень. Розмова точилась англійською, звісно. І пісні так само лунали мовою чужинців. Нащадки колись гордих і незламних кланів О’Тул та О’Брінн забули ірландські мову давно. І навіть старожили не пам’ятають коли. Погрівшись біля вогню, я знову пішов до руїн, які так багато пам’ятають. І раптом помітив серед туману каменів жіночу постать у білій сорочці з льону. Вона йшла босоніж по холодній землі зі свічкою в руках, яка чомусь не гасла, не дивлячись на пориви вітру і співала ірландською мовою:

    «Мій дух не знає спокою,
    Ось я блукаю щороку
    Навколо цього сумного замку,
    Це покута моя сумна,
    Але незабаром я спочину,
    Розчинюсь в радості незримого.»

    Я покликав дівчину: «Леді Евлін!» Але вона раптом зникла, ніби розчинившись в тумані. Я зажурений побрів полями до дороги щоб повернутись назад в Дублін до жаркого вогню мого каміну і згадував сумну історію, що трапилась біля цього замку. Колись, у XVI столітті володарем замку Кастлкнок був Х’ю Тіррел – останній шляхтич, що носив це ім’я, нащадок англо-норманських завойовників Ірландії. Він поїхав у мандри, а замком заволодів його брат Роджер Тіррел, що перетворив замок Кастлкнок в кубло розбійників і почав грабувати місцеве населення. Недалеко від замку були володіння ірландського клану О’Брінн, що так і не був підкорений Англією і був незалежним ірландським королівством. Дочку вождя клану звали Евлін О’Брінн. Серед ночі Роджер Тіррел напав на замок клану О’Брінн. Щоб не потрапити в полон Евлін перерізала собі горло. Цей факт викликав обурення в Ірландії. У цей час королівським притулком і шпиталем Кілмайнгам володіли лицарі ордену Святого Іоанна. Лицарі вирішили, що цей злочин не повинен пройти безкарно. Вони обложили замок Кастлкнок. Роджер Тіррел зробив вилазку з замку і почав битву у відкритому полі і був убитий. Ірландці довго тужили за дочкою вождя клану О’Брінн Евлін. У давні часи вважалося, що самогубство тяжкий гріх, і люди які вчинили самогубство не можуть потрапити до раю. Тому дух леді Евлін О’Брінн досі блукає зимовими вечорами навколо замку Кастлкнок. І згадуючи про той зимовий вечір я написав таке:

    Леді туману
    Блукає у пошукав вічного спокою,
    Леді зимового вітру
    І дощу холодних ірландських сутінків –
    Леді Евлін О’Брінн –
    Холодна тінь холодного замку
    Погрійтесь біля вогню нашого
    Вогню гелів,
    Що палять свої ватри-світильники
    Століттями –
    Цими ночами темними і зимовими
    Чи то на щось сподіваючись,
    Чи то просто згадуючи
    Як можна будувати собі житло не з каменю,
    А просто з туману,
    І жити в цьому білому домі
    Чи то бути, чи то плаваючи
    У ріці часу: потоці, річищі,
    Що як вир нас тягне засмоктує,
    Нагадує: «Ви жили».
    Запаліть хоча б одне вогнище
    У цьому домі холодному,
    У цьому домі туману,
    Що зветься Ірландія,
    Зігрійте хоча б одну душу,
    З тих неполічених, незліченних
    Забутих, незвіданих,
    Що блукають стежками мороку
    Нашого сумного острова…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  42. Шон Маклех - [ 2016.09.20 22:01 ]
    Доктор Колвілл
    26 червня 1992 року під час подорожі графством Антрім я відвідав замок Галгорм і з люб’язного дозволу його власника – Крістофера Брука заночував там. Замок був у ті дні пустельний, господарі були у від’їзді по справах, в замку було крім мене тільки двоє чоловік прислуги, що спали на першому поверсі. Серед ночі я почув саме те, що очікував – кроки в коридорі. Я відчинив двері і голосно гукнув: «Докторе Колвілле! Заходьте!» Але доктор Колвілл не заходів поговорити зі мною. Потім в саду біля замку я бачив вогник, що переміщувався, ніби літав парком. А потім взагалі все зникло… Решту ночі я провів у роздумах і згадував історію цього замку… Замок Галгорм є одним з кращих замків в Ірландії збудованих в «якобінському» стилі – стилі короля Англії Якоба І. У травні 1607 року король Англії Яків I підтвердив грамотою, що ці землі належать відому ірландському ватажку і вождю клану Рорі Огу Мак Квілаллану, додавши при цьому: "Жоден капітан цієї раси ніколи не помер у своєму ліжку". Натякаючи на те, що рідко коли якийсь замок в Ірландії має більше ніж одного привида. Як він міг таке сказати? Він же теж був кельт, ще й ірландського походження… Замок Галгорм збудував сер Файсфул Фортеск’ю (Фортеск’ю Чесний) (нар.1585 року), що був племінником сера Артура Чічестера. Він абсолютно не виправдовував своє прізвисько «Чесний», навпаки, був протилежний йому. Він конфліктував з багатьма шляхетними людьми свого часу, захопив землю, обдурив її законного власника Рорі Ога Мак Квіллана і почав будувати на цій землі замок Галгорм у 1618 році. Цей же сер Файсфул Фортеск’ю під час громадянської війни на Британських островах (так званої «Війни Трьох Королівств») під час битви під Едгілл перейшов на іншу сторону – від прибічників парламенту до роялістів. Але забув про це попередити своїх людей і вони не зняли помаранчеві стрічки і були порубані кавалерією «своїх». Кривавий герцог Вюртенберг після битви на річці Бойн, замісивши в свою біографію кров і бруд, розмістив у замку Галгорм свій штаб. Намагаючись швидко отримати якісь прибутки сер Файсфул Фортеск’ю продав замок і маєтки сумнозвісному доктору Олександру Колвіллу, що був алхіміком, і як стверджували місцеві жителі, і як говорить легенда, займався чорною магією, був чаклуном і продав душу дияволу в обмін на золото та знання. Згідно переказів, деякі з яких задокументовані, портрет доктора Олександра Колвілла не може покинути замок Галгорм, інакше трапляються страшні нещастя. Привид доктора Олександра Колвілла досі живе в замку, ночами чути його кроки в кімнатах замку. В інші ночі, коли кроків в замку не чути, примарне світло мерехтить в парку біля замку. Це доктор Колвілл шукає свій скарб, який він втратив більше 300 років тому. Замок Галгорм та маєток купив у 1850 році Янг – багатий купець, що торгував тканинами та білизною. Його двоюрідний брат – сер Роджер Кейсмент жив тут протягом шести років, одночасно навчаючись в академії Баллімена. Родина Янг періодично жила в цьому замку і в 1865 році в замку Галгорм народився відомий ірландський вчений Роуз Янг. У 1980 році Крістофер Брук і його родина успадкували замок та маєток Галгорм, почали вкладати кошти, щоб перетворити замок і маєток Галгорм в один із кращих маєтків Ольстера. Наступного дня, покидаючи замок Галгорм я написав таке:

    Докторе Колвілле!
    Ви даремно блукаєте
    Темними коридорами ночі,
    Краще б ковтали зоряний пил
    Вічної порожнечі Неба –
    Літнього і бездонного,
    Осіннього і холодного,
    Весняного і вогкого,
    Зимового і мертвого.
    Докторе Колвілле!
    Загублений сучасниками волоцюга-книжник
    Серед білої лілії і червоного лева,
    Дарма Ви шукаєте метал Сонця
    У сутінках парку свідомості темної,
    Дарма бавились ртуттю часу
    Протягом свого віку жорстокого:
    А може Ви десь сховали Істину?
    Оту, сокровенну, що вічністю куплена
    Під гуркіт гармат століття буремного?
    Бо метал Сонця – для чого Вам
    У країні вічних сутінок,
    І камінь філософа чи потрібен
    Там – де всі тільки тіні?
    Чи може Ірландія здалась Вам
    Такою потойбічною, такою нетутешньою,
    Що Ви ховались від неї
    В кімнатах тісних свого замку понурого?
    Докторе Колвілле! Сер!
    Лорде ясновельможний,
    Не хочете зі мною
    Перекинутись навіть фразою?
    Надто цінуєте свою Істину?
    Нехай малу і надщерблену?
    Докторе, докторе…
    Палітурки Ваших книжок
    Чорними воротами – в безодню розчахнуті.
    Навіщо блукаєте досі
    Замком своїм вічно осіннім?
    Сутінковим і потойбічним?
    Навіщо стережете досі
    Портрет свій?
    Що ж Ви уникаєте розмови
    Навіть зі мною?

    (На світлині – замок Галгорм. Фото 1992 року.)


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  43. Артур Сіренко - [ 2016.07.13 23:48 ]
    Той, хто говорить
    Я співаю деревам
    Свою пісню відлюдника.
    А вони у відповідь:
    «Той, хто говорить голосно,
    не говорить нічого.»
    Я торкався моху
    Руками втомленими,
    Як торкаються шерсті
    Звіра прирученого,
    Шепотів каменям
    Замшілим
    Про сховану всюди Істину,
    А мені вони у відповідь:
    «Той, хто говорить голосно,
    Не говорить нічого.»
    Я розмовляв з птахами -
    Лісовими бардами.
    Розповідав їм про Суще,
    Що теж пісню співає,
    А вони мені щебетом:
    «Той, хто говорить голосно,
    Не говорить нічого.»
    Я розмовляв з вогнищем
    Жовтим, гарячим,
    Просив його оповісти
    Про давніх моїх пращурів,
    Що вклонялись йому офірою.
    А вогонь мені у відповідь:
    «Той, хто говорить голосно
    Не говорить нічого.»

    P.S. Написано в час липневого відлюдництва серед дрімучого лісу. Світлина автора.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  44. Артур Сіренко - [ 2016.06.11 17:43 ]
    Офiра Високому Небу
    Сколоти женуть коней
    До мідної річки Калай,
    Воїни лат лускатих
    Кметі трави запашної
    Женуть комоней чорних
    На пагорб шаленого вітру,
    Женуть на офіру Сонця,
    Офіру Мечу і Небу:
    Арею - нестримному вершнику,
    Папаю - вершителю грому.
    Пахне гіркий полин,
    Скриплять ясеневі вози,
    Ступають важкі копита
    Чорних коней степу,
    Луною на цей стукіт
    Кричить у блакиті сокіл
    Знаком святим Папая,
    Словом Закону Степу.
    Праматір людей Апі -
    Жінка-змія мудра
    Кличе сколотів за обрій -
    На схили священних пагорбів,
    І кожен воїн сонце
    Несе віковічним знаком
    Золотом на сагайдаку.
    Час довгих мечів і заліза
    Дзвенить у прозорих хмарах,
    Скіфи женуть комоней
    До пагорбу треби і тризни,
    Йдуть до кургану офіри.
    Солодка вода Борисфену
    Сповнює їх жили.
    «Ми йдемо до тебе, Сонце!» -
    Співають патлаті сколоти,
    Їхню звитяжну пісню
    Повторює в небі вітер.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  45. Артур Сіренко - [ 2016.06.03 01:07 ]
    Час важких хмар
    Над степовою Елладою хмари
    Важкі, як Сізіфа камені,
    Недоречні, як пальці Мідаса,
    Нависають над нашою легкістю
    Чебрецевою і суничною
    Громовицею фатуму.
    Над степовими Атенами,
    Яруговим Пелопонесом
    Хмари тверді - і то гранітові
    Висять дощем кам’яним.
    Хмари блукають по землі тінями,
    Таки по нашій - по Борисфеновій -
    Загірній і замріяній,
    Ковиловій-заколисаній.
    Може тому що літо -
    Час громовиць і злив -
    Літо світу сього нервового,
    Час днів жарких і спекотних,
    Час ночей подухи тлінної
    Час
    Йти по траві
    Назустріч світанку
    Час
    Дивитися в дзеркало рік
    І бачити там -
    Темряву.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  46. Шон Маклех - [ 2016.05.15 19:43 ]
    Темноочки
    Пам’яті захисників замку Дунбой

    Онуки темноокого -
    Люди клану О’Салліван
    Чайками над морем скорботи -
    Вони теж темноокі -
    Ці птахи вітру і хвиль,
    Теж як ми безпритульні,
    Безхатьки скелястих урвищ
    Сумного часоміру Ерінн.
    Наші картаті тартани
    Кольору моря і неба:
    Навіть вони зелені,
    Бо звикли нам шепотіти:
    «За цю смарагдову Ерінн
    Вмійте померти, гели,
    Горді, як сірі скелі,
    Воїни темноокі
    Серцем своїм гарячим
    Затулили згорьовану землю
    Від куль знавіснілих зайд.
    Літайте над морем чайками,
    Душі наших героїв -
    Оборонців замку Дунбой,
    Бо доти стоїть Ірландія
    В пересмугах кружини моря,
    Доки звучати буде
    Над цвіточашею Корк:
    Тан, тартан, таністрі...

    Примітки:

    Назва клану О’Салліван можна перекласти з ірландської як «онуки темноокого», або «онуки темно очки».
    Твір присвячений битві за замок Дунбой у 1602 році під час чергового повстання за свободу Ірландії, так званої Дев’ятирічної війни. Замок Дунбой - це був останній оплот ірландських повстанців на півдні Ірландії. Англійська армія на чолі з лордом Карью чисельністю 4000 солдат з гарматами обложила замок Дунбой в якому тримали оборону 143 ірландці з клану О’Салліван. Гармати нещадно бомбардували замок, майже зрівняли його з землею, але захисники билися до останнього. Останні захисники замку потрапили в полон до англійців. Всі вони були повішені наступного дня, за винятком священика Коллінса, якого відвезли у його рідне селище Югал і повісили привселюдно там два дні по тому. Священик Коллінс не був солдатом, не був комбатантом, не брав до рук зброї, він був лише посередником на переговорах, але він був ірландцем і був серед захисників замку Дунбой - цього загарбникам вже було достатньо.

    На світлині - все, що лишилося нині від замку Дунбой.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  47. Ігор Шоха - [ 2016.01.02 15:31 ]
    У звивинах часу
    Я знаю одного поета,
    який цю історію
    описав би краще, аніж я.
    Але його проникливі очі
    дають мені знати, –
    напиши її сам.

    У глибині часу
    на острові дитинства
    я пам'ятаю,
    за нашою хатою, за дорогою,
    на болоті під лісом
    зеленіла мохом стріха моторошної садиби,
    яку на той час наймав один бідака
    по імені Афанасій
    у родичів самогубця,
    якому те подвір'я
    перепало від інтернованої сім'ї
    (казали люди) людоїдів
    темної доби великої голодовки,
    якої(казали деякі вчителі у школі)
    в Україні не було.
    (І оповідали мені невіруючому
    моя мама,
    як її запрошувала Маройка Косогориха
    провідати хоруючу доню,
    і як вона «давала драпака»,
    коли побачила у дзеркалі
    відображення німого Косогора
    із сокирою в руці).

    І казали сусіда Афанасій татові, –
    ти пройшов три війни,
    тричі тікав із полону,
    і тричі тебе розстрілювали
    і німота і сталінські трибунали,
    і лише один раз був поранений,
    і ніякої бісоти ніколи не боявся.
    Якщо ти такий герой,
    то переночуй у моїй хаті
    бодай одну ніч.
    Може і Маройки не побоїшся?

    Натопили ми лежанку у чужій хаті
    тай лягли на ній переночувати.
    Ніч темна, непроглядна.
    Тато дрімають,
    а я бісоту слухаю.
    А може то вітер
    на горищі зубами клацає?
    А може то коти у комині шарудять?
    Я умію хреститись,
    для зручності піднімаю голову,
    а у вікні – дідо косматий
    дивиться пильно,
    палець до уст приклав
    і наче чую, – мовчи.
    Киваю головою, – згода.
    Не чую, а відчуваю, –
    іди до мене.
    Ні, – мотаю енергійно
    запамороченою головою,
    – не можу. Ноги не ідуть.
    Усміхається, – спи…
    Наразі крізь чорне хмаровиння
    чи то блискавка оперізує нічне небо,
    чи то проливається марево місяця
    і вихоплює у пітьмі силует у накидці
    із торбою через плече,
    із костуром у руці,
    і пильним поглядом зірких очей
    із-під косматих брів.
    Бачу його блідо-воскове обличчя,
    обрамлене білими пасмами до плечей
    і бородою зеленавого відтінку.
    Ще раз прикладає палець до рота
    і зникає у згасаючому мороці ночі..
    Я ще пам'ятаю,
    що це був дуже і дуже хороший
    дідо Вій,
    якого боїться і слухається
    усяка нечиста сила.

    Уранці мене – ніякого
    тато принесли додому.
    А наступного дня,
    коли дорослі пили могорич,
    і коли хмільні сусіди прощаючись,
    погодились, що немає чого боятися,
    окрім однієї людини-нелюда,
    мій тато тверезо уточнили:
    – як переживемо генералісимуса,
    то й дідька переживемо.
    Я хотів і свій п'ятак додати
    про волохатого, але не злого дідо.
    Але тато заперечили мені:
    – це тобі наснилось.

    Може так і є,
    що нічого цього не було,
    як і великої голодовки,
    за яку мене(надто допитливого)
    учителі ставили у куток…
    Але запитую і донині із року в рік,
    із дня на день, поки минає час,
    поки триває і досі те,
    що не може бути,
    тому що такого не буває, –
    куди щезає наша пам’ять?
    То пощезали – і хата у чортополосі,
    і дурна її слава
    за дорогою на болоті
    із безоднею-трясовиною,
    по якій ночами
    блукають вогниками
    убієнні душі.

    Я багато чого не знаю
    і не все умію пояснити,
    і я не знаю чому,
    коли одного разу
    я побачив Аватар із ніком –
    Шон Маклех,
    я по-новому вірую у цю історію
    і у те, що точно знаю того казкового дідо,
    який описав би її краще,
    аніж я.

    01.2015


    Рейтинги: Народний -- (5.56) | "Майстерень" -- (5.91)
    Коментарі: (6)


  48. Артур Сіренко - [ 2015.07.17 00:52 ]
    Годуючи динозавра
    Годую з руки залізного динозавра,
    Чую, як по його металевих венах
    Струменить і парує летка кров,
    Слухаю його гарчання, тужливий рев
    І рушаю, сидячи на його спині,
    На страшне полювання:
    Нині ми на стежці війни, полюємо
    За дикунами з племені людожерів.
    Нині ми месники:
    Мисливці з прирученими динозаврами:
    Називаємо їх іменням квітів –
    Півоніями та гіацинтами,
    Тюльпанами та гвоздиками.
    Якийсь чоловік з великими зірками
    На плечах втомлених
    Спитав, чи живий мій динозавр.
    Я відповів, що нині – сього дня сонячного
    Мій дракон знищить
    Ціле плем’я волохатих жорстоких варварів,
    Що ми лицарі залізних коней,
    Живемо тільки сьогодні,
    Коли Сонце й Небо віщують двобій.
    Земля відчуває важкість:
    Тягар залізних почвар,
    Які своїм страшним риком
    Вістку несуть нечувану:
    Прийшла доба страшна:
    Доба Апокаліпсису.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  49. Артур Сіренко - [ 2014.06.12 00:09 ]
    Під копитами орди
    Навіть квіти здійняли бунт
    Супроти хана Батия,
    Навіть троянди шипами
    Проти наруги орди.
    Наша земля світла
    Квітуча земля горицвіту
    Нині іде війною
    На зграю чорних
    Песигологвців.
    Нині земля квітів
    Стогне під їх копитами,
    Нині зайди зі сходу
    Нищать мої храми,
    Нині зграя чужинців
    Нищить мою землю
    Мою шипшинову долю.
    Та нині кожна пелюстка
    Кожна стеблина й квітка
    Чинить запеклий супротив
    Зграї східних вандалів.
    Бо це земля квітів!
    Бо це земля нездоланна!


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  50. Шон Маклех - [ 2014.06.01 12:53 ]
    Острів червоних ягід
    Після синяви неба і моря,
    Після сталевих вечорів півночі
    І сірих хмар вітряного неба,
    Після темного дерева весел
    І чорного кольору одягу
    Старих волоцюг, вбраних
    В шкіру биків та плащі,
    Що нагадуюсь ряси монахів –
    Ягоди – великі червоні ягоди
    На острові , що загубився
    Серед пустелі солоних хвиль.
    Після холодного розуму
    Північного суворого вітру,
    Після солоного присмаку
    Бризок нескінченного Океану –
    Напою вічних номадів
    Пустелі води кольору криці –
    П’янкі солодкі ягоди.
    Їх густий сік розтікається
    Зашкарублими пальцями,
    Він так болісно нагадує
    Нашу ірландську кров,
    Що так само хмільна і весела,
    Яку ми так проливали легко
    У тій війні нескінченній,
    Що зветься «Буття Ірландії»,
    Як і цей сік п’янкий черлений
    З водою його розмішуючи…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)



  51. Сторінки: 1   2   3   4