Сьогодні я слухала голос війни:
То вибух, то черга глуха кулеметна.
Навчався вражати снаряд розривний,
Вростаючи в землю углиб на півметра.

Немов ожили найжахливіші сни,
Лунали ті звуки чужі, безупинні…
Сьогодні я слухала голос війни:
Навчання ішли у військовій частині.

І думала: «Господи милий, рятуй
Солдатів, готових до справжнього бою.
Хай смерть не підійде до них упритул,
Закрий їх, благаю, закрий їх Собою.

І нечисть з моєї землі прожени,
Щоб миттю забула до неї дорогу…»
Сьогодні я слухала голос війни
І подумки миру просила у Бога.

Миттєва смерть – і коло тебе – янгол,
миттєва смерть – ані страху, ні крику.
Ця дівчинка тулилася до мами
і посміхалася так щиро і відкрито.
Вона не знала,
що іде війна,
що дя(і)дько з "БУК"ом є,
неголений, смердючий.
Вона тоді не знала - він загнав
у серце
жадібність
і ненависть колючу.
Вона не знатиме, що він у свій приціл
“автоматично” упіймав сріблястий “Боїнг”,
натиснув “старт” –
у небо їй поцілив...
Вона не знатиме
ніколи більше
болю...

17.07.2014

Щось, напевно, у світі не так…
Чи й на сонці темнішають плями?
Знову гине найкращий юнак
За Вкраїну в бою з москалями.

У зажурі світанок, в пітьмі,
Буревіїї голосять і виють,
І пташки співчувають, німі…
Тільки люди не всі розуміють.

Біль заповнює душі ущерть,
Та чи буде відлунням у кожній:
Не настільки страшною є смерть,
Як життя, безнадійно порожнє?...

Настане час, коли із пазурів
повернуться до Києва клейноди,
якими незаконно володів
одвічний ворог нашої свободи.

І засіяє феєрія дня,
і після двоголового нашестя
мине трикольорова маячня,
і запанує в душах незалежність.

Аби у ейфорії голосів
ефірного і радіо-світів
дізнатися, які ми самостійні.

Аби розбити дзеркало криве,
і бачити омріяне й нове,
і чути правду, – ми навіки вільні.

2014

Загубилася доля солдата
Між сторінками сколотих днів,
І неначе вони ж колінчаті,
А лещатами вгризлись із снів
Дідуся, що колись в цьому ж краї
Захищав для відродження степ,
І лелеки такі ж, аж до болю!..

Тільки ворог новітній на злет
Підіймається й падає "градом",
Він не був, це ми знаємо, братом,
Та сусіда - ми думали - все ж...

13.07.2014

Вони посідали, кожен на своїй катедрі,
Опустили дула, наче вудилища в воду,
Дивлячись на Хрести, який ладен за всіх померти,
Не бажаючи, щоб хтось помирав сьогодні.

Кожен із них відчував, що прийдешній сніг,
Нічого більше, окрім смерті не принесе,
Тому вони жартували, а їхній сміх
Лякав усіх захоплених фарисеїв.

Розуміння того, що життя – це військовий час,
А дорога наша – це міни і стройові,
Критиме усі наші рани мов плексиглас,
Мішатиме наші страхи у чавуні.

Ніхто не вибереться живим із цих блакитних полів,
Для кожного з нас свої пропускні квитки,
І доки звучатимуть в тобі луною передові,
Ти завжди будеш на цих передових.


2014 р.

За підлі і безчесні ваші дії
Кипітимете вічність у смолі.
Вам не зламати нашої НАДІЇ,
Нікчемні жалюгідні москалі.

Ви сієте в полях сусідських війни,
Та вам не їсти хліба з тих полів.
Коли такі є доньки в України,
Їй не страшні потуги москалів.

11.07.2014

Аж зашкалює любов до брата.
Мало гуль набили москалі.
Ну, а далі – нікуди тікати.
І вини усякої багато
мають українські куркулі.

А Росії рідній цього мало.
Місію ще має не одну.
Споконвіку крицю гартувала
і за шкіру заливає сала,
на яке ще ласі на Дону.

Важко говорити без наганів,
маючи себе за лопухів.
Пощезали лицарі останні.
І такі ми зрадники погані,
і сякі бандерівці лихі.

Наливайка у бику спалили,
Байду почепили на гаку,
у Остапа вимотали жили...
І немає сліду від могили
тих, кого садили на кілку.

Мокселі, і ляхи, і татари
нас ловили на своїй землі.
Ми були нікому не до пари,
та які нам «дарували» лаври
й досі репетують москалі.

Приписали Патерик і Слово,
і варяги їхні на Дніпрі
викладали українську мову,
знали і Шевченка, і Підкову
на Чернечій кам’яній горі.

Тільки от одне було погано,
що Мазепа не любив царя
і що самостійні отамани
берегли реліквії Богдана
і навчали діток букваря.

Сулима візитував до Риму,
Кривоніс Іспанію лякав,
Сагайдачний не боявся Криму,
а Сірко у вигляді калиму
на шаблі Московію узяв.

І Мазепа Карлу милив лижі,
і Виговський пив за Конотоп.
Орлики служили у Парижі…
Це не ті, що двоголові, хижі.
Ці іменувалися, – холоп.

Це брехня, що ми по всьому світу
свій розпорошили кращий цвіт.
Ні наук не мали, ні освіти...
Це всілякі опришки-бандити
закривали тілом білий світ.

Вояки Петлюри і Бандери
це не те, що «витязі страни»,
що заради Раші й еСеСеРу
осідлали танки й бетеери
і роздули полум’я війни.

О, Росія, підло героїчна,
ми у тебе зрадники завжди
тим, що прокляли ясу орди.

А за волю, за Майдан і Віче
хоч залийся, дудлячи «столичну»,
та не потикайсь уже сюди.


                              07.2014

Придорожніми мертві.
Не з косами…
Ох, не ті – з романтичного вихору.
Одягнули багрянці від осені,
бо для них білизни не попросимо –
жменьку сяйва і слави над виходом.

А куди увійдуть
понад вікнами,
завіконнями
і циферблатами –
як заплакане небо, помітними
і прозорими вічності мітками,
що затьмили осонцення катові?

Новобранцями дня сорокового
їхні душі покинуть обочини.
Надвечір’я повисне підковою,
щоб дорога живих не раптовою –
оминула свою кровоточину.

Придорожніми мертві.
Відмоляться
за розхристане совістю полум’я.
Освятишся упійманим голосом
і утримавши світло на вОлосі,
ним поділишся
з вічністю
порівно.

2014р.

Насилля, кров, і - жертви, жертви, жертви...
Людей то в холод кидає, то в жар.
Та годі кату українців жерти -
Вступає в битву батальйон "Айдар".

Тут правда й міфи - в дикій мішанині.
Хоч банда кровожерів і нездар
Усім керує й заправляє нині,
Вже йде на поміч батальйон "Айдар".

Горять міста, і багряніють села.
Марніє край у тіні злих примар.
Але минає днина невесела -
Іде до бою батальйон "Айдар".

Свободу - не купити, а здобути,
Прийняти, наче цінний Божий дар.
А розіб’є ганьби іржаві пута
Наш легендарний батальйон "Айдар".



Липень 2014

ти прив"язуєшся до людини,
а потім її нема,
і твій світ стає таким лабіринтом,
і шукаєш оцю людину
в містах,
країнах,
причинах,
подіях,
інших людях.

Аж поки одного ранку,
глянувши у небо,
вимите нічною грозою,
зрозумієш -
людина, до якої прив"язався, - у тобі,
і не треба шукати її далеко,
бо в тобі живе
її голос,
посмішка,
дотик,
погляд...

11.07.2014

Наша вулиця стала безлюдною. Чуєш, ні шелесту.
Тільки пальці дерев засторогу несуть понад світом.
Цього року зима завітала одразу за літом.
Так невчано насіяло вітром примхливого вересу.

Як ретельно дощі можуть мити бруківку до полиску.
Ми далеко зайшли. Всі стежини додому відрізано.
Не прощає провин наше місто від гуркоту грізного.
Вже розхитано вкрай ці освітлені вірою помисли.

Наша вулиця стала самотньою. Виє хурделиця.
Тут не гріє вогонь – тільки знищує в попіл безжалісно.
Як давно ми були, пам’ятаєш, осяяно-радісні.
Хай вертається мир. Хай обличчям удача повернеться.
10.07.2014

поміж див просто жив я опальним поетом
до гниття і до трупного смороду слів
у пустелях згубив поривання
у Лету
опускалось коріння

я вовком добрів
до сипучих почвар
ремиґали поволі
переситі налиті оазою дня
а довкола - пустеля хрести й тихі зорі
а довкола - о леле! - країна моя

як ішов я? куди? де ота біла хата
що лелекою лине в калиновий пруг?
чи я спав? чи я був? не умів прокидатись?
то чи є ще в мені до життя людський дух?

а почвари лихі ремиґали і бачу
як дожовують хату колиску крило
отого лелечати що зоряно плаче
то чи я вже оглух чи осліпнув давно?

з болю вирвався хрип що загус був до глею
і звулканив пустелю до бурі і ран
я рамена розправив
супроти борею
піднімався летів
і зростав і зростав

і укляк у молитві -
то вже розсвітало
розпромінено -
Сонце
Поет
і Народ

і поникли почвари
од сонць пощезали

ген лелека летів -
світлий Ангел висот

* * *
На городі – квіток озерця.
П’янко пахнуть, аж терпне серце.

Друзі – сапа, граблі і заступ.
Тільки б ще колорадам – заськи!

Співи птахів... Та далі йдемо.
Не садочок, а рай Едемський.

Мальви туляться аж до вікон.
Тож квітуй тут, живи довіку.

Стиглі яблука – ліхтарями
Двір висвічують весь у мами

І моргають, мов зорі, з гілля.
Приїздіть – їх і вам я вділю.

Грамофончики мальв, гарбузів...
І музики свої – од пуза!

Є козичка – і в піст не пісно.
А корівка – то завжди пісня.

Сонця більше, ніж в місті, й світла.
Тут і чахла душа розквітне.

В нас і справді найвище небо!
То чого ж тут іще вам треба?!.
(Любов Сердунич 2011).

З гори Чернечої вдивляюсь у колишнє:
куди не глянь – кров, шабля, ятаган…
Вершина слави і… ридання тиші…
Софії дзвін!.. Розораний курган…

З гори Чернечої вдивляюся у нині:
жертовність юні, вплавлена в щити…
Й «перетин золотий» у небосині –
ну хто ж тоді, якщо не я і ти?!

З гори Чернечої вдивляюсь у прийдешнє:
і бачу Україну – навкруги!
Вона – могутня, горда, незалежна!..
І як роса, пощезли вороги…

З гори Чернечої так близько до престолу…
І вірую – нарешті, в молитвах
Пророк полинув… Заповітне слово
утілилось! Зорить Чумацький шлях...

З гори Чернечої Всевишньому – осанна!
Доземний батьку й матері уклін…
Леліймо Україну, мов коханих,
і буде рід на сотні поколінь!

30.06.-03.07.2014

То доля звела молодих патріотів,
Щоб разом пройшли незвичайний маршрут.
Забулося "До", не бентежило "Потім",
Усе відбдувалося "Зараз і Тут".

Забув про умови ти в таборі, друже,
Хоча до комфорту і затишку звик,
А тут не стогнав, був терплячим і мужнім,
Майбутній солдат, захисник, чоловік.

Хіба зрозуміє любитель дивану
Усе, що не з ним, а з тобою було:
Як дрова в буржуйці палатки з майдану
Давали ні з чим не зрівнянне тепло,

Як з друзями разом підкорював хвилю,
А сам би ніколи її не здолав,
Як множила пісня і витримку, й силу,
Як тричі піднявся, де двічі упав,

Як ближнього біль був твоїм особистим,
Як успіх його був тобі дорогим,
Як друг із ногою, пробитою вістрям,
Не вийшов зі строю, доспівував Гімн,

Як стихли вітри і підкорена злива,
В яких з Юнака виростав Чоловік...
І довго ще будеш від того щасливим,
Що ти це зробив! Не злякався й не втік!

***********


Так і повинно бути,

В нас,

Завжди і повсякчас,

Серцем ми всі -

Родина,

Як і вся наша

Україна,

Щоби один -

За всіх болів,

А всі чули біль одного,

Без слів,

А радість наша

Хай сіяє завжди -

Поки живе мова

У наші роки

І світиться щастям

Родина -

Вся наша неповторна

Свята Україна...
---------------------------------
France (Paris) 2014
--------------------------------

***********

І якщо

Хтось

Ввірвався

В твій дім,

Вдень чи вночі,

Із насильством -

Не гість він,

А ворог,

Що прийшов із бідою

Та лихом...

Знищ його,

В захисту мить,

Або він тебе -

Знищить

Чи закабалить...
---------------------------------------
PARIS (Univer) 2010
---------------------------------------

ПРИГОРНИСЯ ДУШЕЮ ДО РІДНОГО СЛОВА

Рідне Слово – то Нації слава, обнова,
Щем сердечний і вічний натхнення вогонь.
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
Поринай у священну скарбницю його.

Бите, цьковане, безліч разів – у вигнанні!..
О, сумний мартиролог твоїх заборон!
Рідну Віру і Веди – усе на захлання!..
І втішається тим чорна зграя ворон.

Рідне Слово – бальзам і прикраса-обнова.
Рідне Слово – і куля, як треба, й огонь!
Пригорнися душею до Рідного Слова –
І відчуєш красу всю й могутність його.

Рідним Словом звеличуй Вітчизну і мову.
А як раптом покличе сурма, то й тоді,
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
З ним іди на звитягу в боротьбі і труді!
(© Любов СЕРДУНИЧ, Хмельниччина).

В Україні іде війна,
Оголошень ніде нема,
Гинуть люди, палають міста,
Дим над долею нависа...
Доля-доленька, будь милосердна,
Не дай Україну роздерти.
Так хочеться в мирі жити,
Веселці у небі радіти.
А ми сієм й печемо хліб,
Й проводжаємо хлопців на Схід,
Ми співаєм і молимось Богу,
І просимо легшу дорогу.
«Розкуйтесь, братайтесь!», – волає Тарас,
Це до нас він, друзі, до нас.
Не зникає дорога на Схід,
Від могил нескінчений слід,
Сльози, кров і туга матусі…
– Не плач, рідна, я скоро вернуся,
Ти не плач, це просто війна,
Оголошень ніде нема…
Тільки тиша поруч кружляє,
Синє небо не відпускає...

Дзвін й за нами напевно луна
Мак із серця мого пророста...
2014

Війна минає, як на сонці плями
або на сході чорні міражі.
Будують люди і руйнують храми
не де-не-де, а в себе у душі.

А що одна душа на цьому світі,
де ще панують ідоли крові,
і оргіями зла і лихоліття
ласують канібали світові?

Усе – за гроші.
                           Кожен хоче їсти…
…і пити кров жадають москалі:
і «православні фундаменталісти»,
і волоцюги на чужій землі.

...........................................
Воюють ще іуди -отамани
таємно за криваві дукачі
і явно за російські рубежі.

І сплять у храмі мирні християни,
аж поки не прокинуться селяни
і в хід підуть і вила, й рогачі.

Все названо своїми іменами.
Які герої, то така й ціна.
І хто там знає, де чия вина?

Іде війна за велелюдні храми.
Ізгоями і блудними синами
освячена неправедна війна.

Всі пишуть українську епопею,
аж поки дух і прах не охолов
на вівтарях воюючих церков.

Але яка ціна війни цієї,
якщо ціною жертви однієї
стає невинна християнська кров?

                              06.2014

Приспали крівцю у грозі
і Схід, і Захід.
Налаштування терезів
у скрипі плахи.

Стриже чужі окопи зір,
чуже безглуздя.
Налаштування терезів
в очах і грудях.

Хто пуд,
хто дрібку солі зїв –
єдиноколом.
Налаштування терезів
на душах голих.

Раптова куля на стезі,
граната в ноги.
Налаштування терезів
забутим Богом.

2014р.

Тривожні вісті чути кожний день,
На сході небо палиться війною.
Все менше посміхаємось. Пісень
Вже не співаєм. Вітер пеленою
Здіймає сиву куряву. Несе
Чимдуж увись, мов має з того користь.
На серці камінь. Чом на світі все
Купується і продається?
Навіть совість...
Тьмяніє небо. Хмари дощові
Заплуталися в кронах осокорів.
Змарніла тінь ховається в траві
Високій, соковитій, свіжій...
Скоро
Настане літо. Вкрадену весну
Ніхто не верне. Час летить, як сокіл.
А нам би пережити цю війну,
А нам би мати мир в душі і спокій.

12.06.2014 р.
Поїзд Запоріжжя-Львів

Дай, Боже, миру Україні!
Скажених звірів зупини.
Невидимі ворожі тіні
Хай не роздмухують війни.

До кого руки простягати?
Кого просити? Тільки Ти
Від кулі захистиш солдата
І діток зможеш вберегти.

Чому найкращі люди гинуть?
Даруєш рано крила їм.
Хто ж буде завтра Україну
Здіймати з попелу, з руїн?

Прошу Тебе, Небесний Отче,
(Земні не квапляться мужі):
Хай нашу землю кат не топче,
Хай підуть геть усі чужі.

Я не кляну вороже зілля,
Вже прокляла - за те прости.
Спини, благаю, божевілля,
Мою Вкраїну захисти!

************

Свобода --- це не то,
Що вам дали, щоби її якось трохи мати...
Свобода --- це то,
Що у вас не можна НІКОЛИ вже відібрати...
---------------------------------------------------------
2014; Paris ( BnP )
---------------------------------------------------------

Новолуние - ночь тоски.
Ожидания и печали.
Почему-то так долго молчали
Нашей жизни косые виски...

Мы не ждали. А надо было.
Мы мечтали, а стоило жить.
И на окнах нам гнезда вили
Змеи лихо, а мы - смирись. -

Говорили друг другу тихо,
Ожидая, - минует авось,
Ах, хохляцкое наше счастье
Тяжкой кровью уже обошлось!

Мы не знали, что вновь в июне
Ночи темные к нам придут,
Полнолуние - полнолуния
Не увидели ведь не вдруг!

Мы шагали, не видя света -
Просто верили в фонари.
Не искали причин-ответов,
Только разве поможет - "прости"?

15/06/2014

Розбудіть, благаю, розбудіть!
Цей жахливий сон так довго сниться:
камуфляж, стривожені зіниці,
терористи... і ота пивниця,
з дітьми, що сховались від страхіть.
Розбудіть, благаю, розбудіть!

Тут війна - страшна така, банальна:
вибухом скалічений асфальт,
руйнування світу - і у спальні
вирвано стіну...
жіночий ґвалт,
плач і сльози, постріли стукочуть,
як майшинка швейна - тра-та-та.
Дивний ранок -
тиша донесхОчу,
наче в лісі...
чи надовго так?

Розбудіть!
Бо далі це
страхіття -
сниться дивне місто
битих шиб,
доль убитих
і убитого дитинства...

Я кричу, благаю -
ЗУПИНІТЬСЯ!

Але уві сні
не чути крик...


13.06.2014


образ твору можна подивитися тут
http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?znakovi_foto_italiyskogo_zhurnalista_yakiy_zaginuv_pid_slovyanskom&objectId=446706

Крути – це круто як не крути
в сенсі патріотизму
нині ж іржаві кров і дроти
нині ж у моді – «жизні»

Крути – це круто що не кажи
як їх не обезцінюй
як не відрощуй пузо межи
демаркаційних ліній

Я живу у місті, де будівлі –
По якім провулку б ти не йшов –
Мають у своєму сірім тілі
Обриси барокових церков.

Я живу у місті, де і гамір
Повнить особливо тишину,
І де кожний лікоть
Під ногами
Витоптаний кіньми в давнину.

Я живу у місті,
Де у лісі
Біля ставу сівши на траві,
Чув я дзвони княжого заліза
І русинські кличі бойові.

Я живу у місті,
В котрім хвіртка
Кожна заведе тебе в фойє,
І де пух, що креше в небо
Влітку,
Зорями у Космосі стає.

12.06.14

Це тільки сни, які тебе тривожать:
та хвиля, кучерява, білогрива,
що підпирає небо так далеко –
ти їй не вір, вона тобі наснилась!
Вона лише так дише – то поривно,
то зашипить, а то уже змаліла…
Ти ж знаєш – в морі згасне ще до смерку!
Ти знаєш – то твоїх тривог табун
зірвався з прив’язі – і почвалав по хвилях,
ти знаєш – то невихололий бунт
поривів, що чомусь також змаліли…
А може головне –
не тая хвиля,
а море?
Подивися – бірюза!
А ти боїшся, витрачаєш сили,
а ти тремтиш, солона, як сльоза…
Вода ж така повільна і щаслива!
Твоя вода! Пливи, пірнай сміливо!

11.06.2014

Буває душу розбивають дзвони,
Буває ноша в спину проросла,
В лице сміється ім’ям забобонним
До тебе той, хто в темряві блукав

І плаче той, хто каявся в досвітах,
І проклинає той, хто в щасті зачинав,
У чорне небо мчать погаслі діти
Із небуття не роджених заграв

А Ти смієшся знову до світанку
Новими зморшками на звітрених устах,
Чи переможиця чи знову долі бранка
З святим хрестом у згрішених руках

Там б’ють гармати і кривавлять глини
Невинні й ті, хто заблудив в гріхах,
Слов'янське чрево – тіло України
Там червоточить й мироточить прах

Черлена кров на побілілих згустках
Солончаків – слізьми просяклих нив,
В десниці Божій тая глина – пустка
У тих горшках, що не святий ліпив

Захланих зайд змертвілі темні тіні,
На сланцях газу бухенвальда тлінь,
Героїв сотні на небесній ріні
Волають до прийдешніх поколінь

Не защищайте нас от нас -
Вы удивительная мразь!

Не надо нас спасать, едва ли
Хотим мы в русские сесть сани!

Москва, ищи свой путь в Россию -
Народ молчит, но не бессилен!

Вглядись попристальнее - люди -
Ждут чью-то голову на блюде.

Есть Питер совести и чести,
Но нынче тонет в море лести.

Твои окраины Китаю...
А Украина путь свой знает.

08/06/2014

На перехресті, наче на хресті,
лишився я на самоті з думками:
які ж непрості пройдені путі,
що з року в рік громадились роками
в голгофський пагорб. Сходини круті
впираються в скривавлене підніжжя...
Найвища честь – висіть на видноті,
а не лежати в затишку барліжжя!

Зійду з хреста у визначений час,
полишу тінь свою на перехресті,
знов повернусь в безбожницький Донбас
для порятунку душ, які в безчесті
до ідолів сповзаються...
Прости,
мій ріднокраю, – мушу з перехрестя
нести свої скривавлені хрести
знов на Лугань, де чиниться безчестя.


2010

Мої слова про смерть не надаремні,
Здавалось, горю вже немає краю!
Та я вогнем палю ланці тюремні,
І, наче Фенікс, з полум"я злітаю.

Вогнем любови. Як Христос розп"ятий
Простив мені, так я прощаю кату.
Для Тебе хрест цей, Господи, Тобі:
Дочка я, Отче, всі стражденні дні!

Розкрите серце пропускає стріли,
Вони вбивають те, що наболіле.
І вільну душу чисту, білу-білу
Стражденна Мати Синові дає.

І вже нема ні кривди, ані тліну,
Лиш дух любови зцілює країну.
Мене, малу, народжену дитину
Тримає Діва ніжно на руках.

З вогню і болю -- в долю воскресаю --
Предивний Фенікс --
світлоносний птах!

До 2005р.

КЛЕЧАЛЬНА СУБОТА
Напередодні Свят Зелених
Дівчата й молоді жінки
В суботу рано задля клечань
Ішли по трави і квітки.

Чекали їх ліси, левади,
Де квітнуть полини й чебрець,
Любистку пахощі-принади,
Духмяне зілля романець…

Татарщина – то для долівки,
А липа й клен – за рушники.
Клечання двору і домівки –
Донині звичай є такий,
(© Любов СЕРДУНИЧ, зі збірки «ДУША НЕ ТЕРПИТЬ ПОРОЖНЕЧІ». – Хмельницький, 2005. – с. 22).

Російсько-чеченська орда,
Фашистсько-московська навала.
Це спроба убити Майдан,
Це сила, що дух убивала,

Цвіт нації гнала в Сибір
І військо топила у ріках…
Статистикою – на папір
Мільйони. Життя чоловіка –

Ніщо для машини убивств
Комуно-совіцьких тиранів.
І цар так, і Сталін робив,
Учив так диктатор Ульянов.

Земля ця уся у крові,
Тут душі загиблих, як маки
Цвітуть… Пацани дворові
Не знають як ставили ставки

На голод і на Колиму,
На смерть ненароджених навіть,
На чорну народів тюрму,
На постріли в душу і пам’ять…

Ми знаємо. Наша війна
Священна, свята, справедлива.
Це наша одвічна земля,
Тут мати, від розпачу сива,

Молилась за сина й за мир
І Господа-Бога просила
Спасіння і правди, бо ми
Єдині, і в тім наша сила.

Бо ми не загарбники, не
Йдемо до сусідської хати…
Ось літо любов’ю війне
І будемо ми раювати.

І згине ця чорна орда,
Бо дух наш її переможе,
Бо віра і куля тверда!
Спаси нас, усміхнений Боже.

01.06.14

у волошках витоптано чоботом
серед маків гільзи калаша –
великодержавна примха гобіта
у якого луджена душа

а до сонця довго ще і солоно –
чорно від навали сарани
полем ходить сон і пахне коливом
Господи спаси і сохрани

Ви нас називаєте братами?
Відколи ми такими стали?
Навіть якщо й так,тоді хто наша мама?
Яка долю рідної України так зруйнувала?

Хіба піде розумний брат на брата з автоматом?
Хіба буде засуджувати за ЄС,свободу й НАТО?
Хіба буде нищити братську землю крахом?
Хіба буде наповнювати душі дітей страхом?

Та запам'ятай же,москалю,"брат твій молодший" повстав
Занадто довго бідний його народ на колінах стояв.
Прийшов час відповісти-так "брате" й знай.
Тепер сам свій етнос в болючих позах кохай.

Чуєш,"брате",ця земля ніколи не буде твоя.
Навіть якщо буде кривава війна.

Нам не звикати,через тебе багато натерпіли.
Потерпимо наостанок,ми вже змужніли.

2014

Знову оплакує сина,
Знову – пожежі дотла…
Стогне моя Україна -
«В гості» сестриця прийшла.

Хоч і молодша за віком -
Підла, нахабна, лиха.
Діти припали до вікон,
Вийти бояться із хат.

"Сестро, чекай, зупинися!
Сієш навіщо брехню?
Кинь свої наміри ниці,
Я ж бо своє бороню.

Сльози мої – не водиця,
Нищиш найкращих синів.
Як же ти будеш дивиться
Завтра у вічі мені?

Боже, про що я питаю?
Голод, репресії, жах…
Совісті в тебе немає,
Пройдена крайня межа."

Горе з такою ріднею,
П’яна, брехлива, брудна…
Час розбрататися з нею,
Випите лихо до дна…

Погралась доля долями, як нардами.
На фото – ще тримає автомат.
Він був – Кульчицький, нач. ГУ Нацгвардії.
Йому було так мало – п`ятдесят.

А десь – не в нас – кують мечі на рала;
А десь – все більше життєдайних рал…
…Підбили у польоті генерала.
А був – простим солдатом генерал.

Хтось рік отрутно: нам війни не знести,
Бо офіцерська честь для нас – то міт…

Під Карачуном пам`ятником чести
Лежить згорілий в небі вертоліт.

30.05.14

В свободу вірив, що без Бога.
І вірив -- до загину -- він.
І пас очима Україну,
Що тихо никала, мов тінь,
Сама на себе не подібна...
Родила байстрюками діти,
Бо не від Бога, а від світу...

А він все гинув, гинув, гинув
В усіх боях за Україну:
Чом не йому той стан стрункий?
В крові намисто, бо калина...
А мед губів такий п"янкий...

І хто сильніший, того й стане:
Москаль, татарин, поляк, жид...
А небо -- голубе з житами.
Там наймичка -- Вкраїна спить.
Бо як присилують -- віддасться.
Бо як найметься -- то в поля.
Приспить голодного Івася...
Спінально* крутиться земля.

Просилась в пана, бо хотіла
Найнятися на чужині.
Просилась в Бога і просила
Чобіт і сала, бо несила
Ходити босо по стерні...

Просила волі в Гуляйполі.
П"яніла з уст і слів чужих.
Зірки спадали на стодоли.
Та добре діти пильнували,
Щоб не згоріло сіно в них...


Хитався човен. Зорі, зорі...
Та ми ж для Тебе, Боже мій!
І не зашкодить жоден змій,
Для Тебе -- в щасті ми чи в горі!

Твої ми. Чуєш? Ти сказав!
Сини Твої -- сини Вкраїни!
Наріжним каменем у стіни
Твоєї Волі, Храму, Справ!

22.02.2006р.

Над прірвою тернистою стезею
Блукали. Натерпілися без міри…
Чи знаєш, новообраний Мойсею,
З яким відсотком взяв кредит довіри?

Відсотки сну і спокою, здоров’я
Готовий віддавати на посаді,
Очищеній сльозами, потом, кров’ю
Від урки, що до тебе був при владі?

Чи знаєш, скільки мудрості і праці
Щодня тобі вкладати і вкладати?
Тримають під прицілом папа раці,
Чекають командири і солдати.

Не знай же сну і спокою, допоки
В твоїй державі рани кровоточать,
Без права на простої, хибні кроки,
Які нові майдани напророчать.

Тож не святкуй завчасно перемогу,
Іще нема чого тобі радіти,
Бо ношу непросту береш в дорогу -
Людських надій з відсотками кредити.

Не голосуйте «Проти всіх!»
Бо то – і проти України.,
В байдужості – великий гріх,
Від неї правда з болем гине.
«І що я можу?» – не стогни,
Що кожен в морі – лиш піщинка.
Із небайдужості почни –
Громадського простого вчинку.
А кожен голос «проти всіх» -
Завжди на руку тим, хто краде.
Не жарти будуть і не сміх,
Коли діждеш такої влади.
Найлегше – гратися в хохла,
На хату скраю все звертати,
Та коли щось і запалА -
Чи ж не твоя то «крайня хата»?
Аби й надалі ми були,
Аби в усьому світі знали:
Ми Українці, не хохли, -
Погоди б з моря не чекали.
Щоб долю згодом не клясти,
Терпіння зливши через вінця,
Спитай себе: чи гідний ти
По світу гордо понести
Звання почесне українця?

Лютий 2010

Спивати біль калиново-полинний,
Горнутися до пісні й вишиття...
Допоки є надія в України, -
Є в українки доля й майбуття.

І хай життя то кришиться, то креше:
Луна й осколки - ген за океан!
На віддалі любити - ой, не легше...
За цю любов ми дякуємо вам.

23.05.2014

Полум’ям охоплені міста
У цупких обіймах криміналу.
Нічого сказати – непроста
Ситуація. Такої ще не знали

Ні Донецький, ні Луганський край.
Огорнув неспокій Україну…
Вже пора, земляче – обирай
Чи розвій і волю, чи руїну.

Щоб не скаженіла хижа лють,
Не сичала ненависть у слові,
В синє й жовте душу розмалюй –
Осяйними барвами любові.




21–22.05.14

Зажурений, як тінь, стояв Іван
Під вишнею. На обважнілі плечі
Пелюстка впала. Наче ураган
Думки тривожно бились. На старечім

Лиці ховалась туга. Сивина
Куйовдилася вітерцем весняним.
Подумав про дружину, що вона
Ще досі плаче... Світе безталанний!

Де видано на старості щоб літ
Навіки залишати рідну хату?
Та чи коли подумати би міг,
Що в чужині прийдеться помирати?

Зітхнув Іван. Стара слаба і він,
Нема кому отут їх доглядати,
То мусили продати рідний дім -
В Криму дочка є, зять і онучата.

Хоч руською балакають вони,
І зять до війська руського подався,
Хоч тінь плазує клятої війни,
Та що робити? Вечір укладався

Між вишнями спочити. І хрущі
Гули щосил... Зірвав листочок м`яти...
Як хороше, як любо, до душі!..
А вранці в Крим спекотний вирушати.

20 - 21.05.2014 р.

Як часом від суєт потрібна втеча
У травень, де зозуленька кує,
Де соловейко пристрасно щебече,
І сам не спить, і спати не дає.

Окрилює безсоння солов'їне,
Дарує стільки трепету і мрій!
Як може хтось тепер плодити війни,
Коли така весна - живи, радій!

І пісні солов'їної п'янкої,
І цвіту яблунь вистачить на всіх.
Невже комусь не хочеться спокОю,
Простих безгрішних радостей-утіх?

Співай же, соловейку, як востаннє,
О, миротворцю, від перлин-пісень
І найчерствіше серце хай розтане,
І мир благословить прийдешній день!

12.05.2014

Пташині зграї дружно з далини
Верталися до рідного порогу,
Де пролісок ще додивлявся сни,
В проталину встромивши босу ногу.

Сухе дубове листя, наче плед,
Йому узимку вигрівало плечі.
Тепер густий небесний фіолет
Всі пелюстки пофарбував малечі.

Він мирно спав. Хмаринок буруни
Пливли услід за далеччю ясною,
Та вже повзла тінь хижої війни,
Що називалась "руською весною".

07.03.2014 р.

На білосніжному крилі,
Над океанами, морями,
Пливуть хмаринки-кораблі -
Листи й гарячі телеграми.
На білосніжному крилі…

Із вітром ширяться пісні,
Птахи кружляють над ярами,
Поволі тане перший сніг,
Малює сонце панорами,
Із вітром ширяться пісні…

Вкривають сутінки густі,
Сном заколисані лимани,
Вздовж вікових фортечних стін,
Кудлаті стеляться тумани,
Вкривають сутінки густі…

Шепочуть горлиці-річки,
Про суму сповнені надії,
Горять у темряві свічки,
Як символ вічної надії.
Шепочуть горлиці-річки…

ДОБО ЯНЯ, або ДО БОЯНА
Після перечитання книги В.Малика «Черлені щити»

Мокне і мовкне під зливами скошена нива.
Думи рояться, а з ними скрипить і перо.
Жили пульсують. В зіницях – вогнів переливи.
Тріскає серце, й свіча, і гаряче нутро.

Сивий пергамент мудріє, і срібняться скроні.
Власне наймення пошли нам у власні віки
Вічевим стягом, півсловом, прозірливим дзвоном,
Хоч випадковим півзвуком, півзнаком, а кинь.

Нині. А завтра завруняться словом бажання.
Світлий Ярило нагріє ріллю, і тойді
Памолодь юна обернеться гарним врожаєм.
Зродиться пісня, і піт, і добробут у дім.

Віко відчиниш. Пратиша обізветься хором.
Напис чіткий, кіновар’ю, в вустах оживе.
Витязі-вої здіймуть Перунові прапóри.
Славень онуків Дажбожих торкне за живе.

Книги! Люблю, як дітей, вас – і війно, і вірно.
В буки і веди вдивляюся аж до сльози.
Слово Бояна (чи Яня?) – неміряне віно.
Зрушено азом найпершим прийдешні ази.

Вихили келих сури і з любов’ю – до бою.
Три дні бажання – і мрія у тебе в руках!
Й ми потайними стежками з тобою. Обоє!
Вичерпай Волгу, Славутича ж – не розплескай.

Нас не зламати на корені. В чесному герці!
В цьому й чеснота, о сивоголові мужі!
Власне наймення пошли і відкрий своє серце.
Гуком, півзвуком, півзнаком, як жити, скажи.