А мати чекає, а мати не спить…
Ніхто її сина не бачив убитим.
Згубилася в часі: де вічність, де мить?
Куди йти шукати і чим відкупити?

Вже навіть і сліз не лишилось в очах,
Біль висушив кожну клітиночку-нішу.
Не тихне молитва, не гасне свіча,
А думка одна випереджує іншу.

А може, відбився в бою від своїх
І мусить ховатись, бо ворог навколо?
Він звісточку дав би, аби тільки зміг…
Тримайся, Іване, Василю, Миколо.

А може, поранений десь у селі?
Його доглядає старенька бабуся.
До міста відрізали шлях москалі,
Тому самотужки справлятися мусять.

А може, в полоні? Катюго, не бий!
Тобі не минеться кров жодної жертви.
А може, а може… Хай був би живий,
Скалічений, хворий, та тільки не мертвий.

А може, а може… О мука! О біль!
Як матері бідній не втратити розум?
Хоч літо – на скроні ляга заметіль,
Хоч спека – вкривається серце морозом.

Зібрати б до купи весь біль матерів.
Терпіти? Та годі! Просити у Бога,
Щоб кожен, хто винен, у пеклі горів,
І ще за життя, безупинно і довго.

Та мати надію у серці несе,
І сутність її материнська у тому,
Готова простити усім і усе,
Аби тільки син повернувся додому.

08 серпня 2014

"Мамо, матусю, матінко, ма..."
Видихом, викриком, стогоном,
вперше й востаннє,
"Мамочко, ма...холодно..."

Поле дощами кривавими зрошене,
то на Донбасі жнива,
мрійник на танку, з лицем запорошеним,
в такт добирає слова.
"Темная ніч", мов залізом розпеченим,
спалює душу вогнем,
знову посмертно когось нагороджено,
серпень залито свинцем.

"Гради" і "мухи", броники й берці"
в зошиті пише маля,
а на Донбасі із кулею в серці
батька приймає земля.
"Танки і снайпери, вибухи й постріли"
пише в клітинках дитя,
"біженці, літо, бомби і обстріли"
вперто диктує життя.

Зона АТО, бетеери, заручники,
то на Донбасі жнива,
школа в руїнах, зотлілі підручники,
кров'ю залита трава.
Слово "війна" у блокноті рожевому
мати стирає до дір,
"Доню, пиши - у садочку вишневому...
сонце і квіти, і мир".

2014

Переорані, змучені, точені
та позбавлені комунікації,
ми виходимо із оточення,
відімкнувши багнети й рації.

Ми беззбройно йдемо колонами
на ворожі станції й селища,
де постанемо –
інтерновані
від землі, прапорів та чогось іще,

що людей із серцями-гранатами
їсти змусило мозок ящірки,
щоб так часто не помирати нам,
схолоднілі роззявивши пащеки;

Що нахабно так числа низило
й затіняло нулі в статистиках,
коли йшлося про кількість зарізаних
та пощезлих – в контексті балістики;

Що на хрипи й волання помочі
подавало казенні фразочки,
щоби потім, в новинах поночі
генеральські штовхати казочки;

Що, здобувши офшори визиску,
тих завісило ґратами й тиною,
що, в тилу не знайшовши прихистку,
в супротивника
віднайшли його

та розкидані нині по всесвіту
одинокими мужніми ноями,
щоб залити всесвіт авестами,
дезертирами та героями,

які вже не дозволять стерти і
придушити блідими наругами

День бригади 24-тої.
День бригади 72-гої.

06.08.2014

Козак думав думу,
Не стерпів він суму -
Пішов він з москалями
Люто воювать.
Бо нищать Україну,
Країну дуже дивну,
З чарівними гаями,
В них їх і ховать.
Копав кацапам ями,
З широкими краями
Повні хробаками
Та з неглибоким дном.
Най шакал їх крає
Най тіло розриває
Своїм кривим іклом

Забирайся з України!
Забирайся геть!
Як се лишиш в Україні -
Буде тобі смерть!
Гей, москалю,
Сядь на палю
Й трохи відпочинь!
Як не любиш українців -
Нишком там і згинь!

В кожного, мов німб, на голові
Зеленіє формений берет…
Хлопчики, спасибі, що живі,
Хай ніяке зло вас не бере!

Радість переймає біль тупий,
Котиться сльозою по щоці.
Місто, не відхрещуйся, не спи!
Привітай з поверненням бійців.

Вийди і навколішки впади,
Землю біля їхніх ніг цілуй.
Щоб і ти не бачило біди,
Хлопці на війну ішли – цінуй!

Спуститься Небесний Побратим,
Голубом над строєм закружля.
Хай душа всміхається святим,
Тілові – м’яким пушком земля.

Вулиці – героєве ім’я,
Батькові і матері – уклін.
Лиш віддавши шану, ти і я
Можемо вставати із колін.

Будуть ранки з росами в траві
І відлуння-спогади: невже?
…Хлопчики, спасибі, що живі!
Хай і далі Бог вас береже!

Здравствуй, русская женщина – мама, невеста, сестрица.
Докричусь ли к тебе, коль оглохли все уши земные?
Не устала молиться душа, подустав материться.
Что же делать еще, чтоб детей защитить от войны ей?

Я своих, как и ты, в нескрываемых муках рожала,
По ночам не спала, все смотрела: не болен ли? Дышит?
На себя принимала судьбы беспощадные жала.
Материнской любви что на свете сильнее и выше?

Как и ты, поцелуями ранки коленок лечила,
Как и ты, подстилала соломки, чтоб мягче паденья.
Как и ты, не хочу понимать ни единой причины,
Почему нависает война угрожающей тенью.

Подрасли сыновья, вместе с ними росли и тревоги,
Но могло ли присниться и в самом ужасном кошмаре,
Что наступит пора помутненья сознания многих,
И недобрый сосед по-предательски в спину ударит.

Украину мою не поставит никто на колени,
Только вдов и сирот будет больше по обе границы.
Разговоры пусты о расхожести взглядов и мнений,
Если сыпятся жизни в копилку имперских амбиций.

Моя Україно,
привітна, терпляча, єдина,
калинові грона
відкритих і щирих сердець
до вічності плинуть,
і зграйками зірочок линуть
у небо твоє,
у гіркий твій терновий вінець.
Рядочки синів,
що отримують ангельські крила
щоденно поповнює
ніц не потрібна війна.
А ти ж для любові,
а ти ж їх для щастя ростила,
та твар двоголова,
захланна, кривава й брудна
окублилась поряд.
І пре крізь прозорі кордони
рашистська чума,
усмоктавши кисіль із боліт.
Коричнева гусінь
формує повзучі загони,
щоб чистий твій квіт
обдирати з калинових віт.
Росія порушила
заповідь світлого Бога:
країна-крадійка,
убивця,
гніздо сатани.
Московські церкви –
то домівка лукавого й злого.
В російськім сенаті
сидять дикуни й брехуни.
Моя Україно,
країно правічної волі,
як нищили каїни
протягом довгих століть
тебе
за ту Авеля цівочку чистої крові,
що світлом і нині
пульсує в тобі і бринить.
Жнива цьогорічні
вдалися багаті й криваві:
в сусідній Росії
із впалими скронями мрець
так хоче повернення
мертвій державі,
що згоден
на смерть сотень тисяч сердець.
Бо в нього не серце –
обману загиджене лігво,
фашист Пауль Геббельс –
його ідеал та взірець.
А що йому, мертвому…
Світ забруднити не міг би
Мамони слуга,
сатаною улюблений мрець
якби не раби золотого тільця,
що на гроші
міняють і совість, і честь,
і чуже майбуття.
Обсіли Росію
блошиці, та гниди, та воші
і Божі слова «Не убий!»
замінили виттям
про те,
що навколо
усі завидющі й ворожі,
І хочуть відтяти в Росії
солодкий шматок...
І стали в народу від того
не лиця, а рожі,
Й не стало Росії…
і голос народу замовк.
І виникло стадо.
Й погнали його на заклання
кривавому богу бабла.
«Русский мир» - віхоть трав,
приманка для стада
рашистських вівець та баранів,
що здатні дітей
віддавати вошві для забав.
Болотяне зло
захлинається люттю й брехнею…
Моя Україно,
країно калинових грон,
ти вистроїш, зможеш,
бо правда твоєю борнею
тримається в світі
супроти огидних ворон,
що з мертвих
зривають блискучі обручки та речі,
радіють поживі
з долоньок убитих дітей.
Народе Вкраїнський!
Ти крила розправ, наче кречет,
й гони вороння,
цю гидоту рашистських мастей.
Моя Україно,
моя Батьківщино єдина,
Здавен твої діти
світили серцями в імлі.
Тому тобі жити.
І буде велика родина -
Народ України,
щасливий на вільній землі.

Правічний степ викохує осот,
Римує дощ на сходах. Базиліком
Безликий аромат прямує до вікна.
І тільки чорноброві квіти звіту
Тихесенько чекають...Лихо-літо
Жнива несе й обжинки…А на сході
Дощі й дощі… Та граду вже - нема.


27.07.2014

кінець

'2014

дощі такі
що врешті чую тишу
яка мені нашіптує про смуток
яка невпинно пише сиві вірші
що проминальне все
і не забуте
що все тече
міняється
минає
що я минаю
поки я живу
а небо
ув обіймах небокраю
на землю стелить
дощову канву
і вишиває
крізь дощі і зорі
для мене долю
і для тебе
долю

хоча так часто коле ніжні пучки
цей світ колючий

але нехай
він коле часто

для тебе небо
вишиває
ЩАСТЯ

23.07.2014

Здрастуй, козаче! Збирається небом пітьма.
Вечір заходить спочити до рідної хати.
Виживи там, у горнилі воєннім, солдате,
Маму згадай, що лишилася вдома одна.

Місяць ліхтарик направив у сонний садок,
Де наливаються яблука пíнистим соком.
Ти не впади там під чергами куль ненароком,
Страху слизького нехай не повзе холодок.

Жовтий гарбуз на городі зіп`явся на тин,
І на грядках огірочки пов`яли від спеки.
Будь обережний! Дивись, уникай небезпеки,
І пам`ятай, ти зостався у мами один.

Ненька-Вкраїна для всіх нас, козаче, одна.
Щоб не топтали її вороги-супостати,
Всю ніч навколішки молиться сторожко мати
Біля відкритого навстіж німого вікна.

22.07.2014 р.

Нічка малює зірки на віконному склі,
Лист, що пишу, не відправлю у звичнім конверті.
Ви зупиніться, прошу, за півкроку до смерті,
Люто розтяжки чигають уздовж бур"янів.

Стогнуть ракети і міни летять звідусіль,
Літо вистуджує кров у натруджених жилах.
Ангел - Хранитель розправить над вами хай крила,
Щоб кулі ворога не улучали у ціль.

Ще один день кулеметним вогнем відгримів,
Вітер обвіює мокру від поту чуприну.
Ви бережіть, козаки, і себе, і Вкраїну,
Ви поверніться живими до рідних домів.

21.07.2014 р.

Літаки вирушають у зону АТО...
В невідоме летять понад зрошеним полем -
Не росою, а слізьми людськими та болем.
Чи повернуться звідти - не знає ніхто.

Ще під крилами - вільна вкраїнська земля,
За бортом - голубінь сонцесяйного неба,
Та не всюди так. Отже - на схід. Є потреба,
Хоч війни блискавиці не чути здаля.

Там, на Сході, щодня канонада гримить,
Підривають мости і стріляють із "градів"...
Не пора для салютів, оркестрів, парадів,
Де знецінено тане життя кожну мить.

Гинуть люди, зникають - не десять, не сто
Полонених. Забиті вже ними катівні.
Хто тепер їм зарадить у битві нерівній?
Літаки вирушають у зону АТО...


Липень 2014

Не пишеться… Поезіє, пробач!
Новини все страшніші, усе гірші.
Під вибухи і материнський плач
В душі уже не розцвітають вірші.


2014

1.
Самі попроситесь до нас,
У наше – Києва підданство,
Коли дозрієте і час
Воздасть за ваше ошуканство.
Коли майбутньої війни
Весь жах, всі спалахи криваві
Покличуть вас не до прослави,
А до покори низини.

За те, що ви жили чужим:
Багатством, славою, – не болем, –
Вас поведуть по власнім полі
Плоди збирати серед жнив.
На силу – силу знайде час.
І ваші варварські закони
Він застосує проти вас.

2.
Покорили вас гени темні
Батька-хана. І ласо землі
Загрібали пекельною силою.
Ґвалтувала народи*, Московіє,
Називаючи це любов᾽ю.
І ставала вороже-милою.
І своєю системою віруса
Ти жила, і любила, і вірила:
Стала гордою, стала хтивою.
І просила пекельної сили...
У «підстави», обмови, крадене,
Вбивства, фальш, одяглася радо ти.
Чи відмиєшся за роки?

...А народам зозуля темна
Накувала віки тюремні,
Наповняючи Соловки.

3.
Ні, не руські, і навіть
не росіяни ви – залишилися московитами.
Прислужилися добре демонам
закатованими і вбитими.
Ув облуді себе леліяли,
переписуючи історію.
Руські гени – у нас подіяли.
Добре думайте, хто ви є.

08.04.2014р.

* Мова йде про інформаційне ґвалтування, коли зло видавали добром, а добро - злом, і грубо нав`язували як істину. (Захід називали "загниваючим капіталізмом", а свою імперію - місцем щасливого життя народу, який керує країною, і багато-багато іншої викривленої інформації...)

Сьогодні я слухала голос війни:
То вибух, то черга глуха кулеметна.
Навчався вражати снаряд розривний,
Вростаючи в землю углиб на півметра.

Немов ожили найжахливіші сни,
Лунали ті звуки чужі, безупинні…
Сьогодні я слухала голос війни:
Навчання ішли у військовій частині.

І думала: «Господи милий, рятуй
Солдатів, готових до справжнього бою.
Хай смерть не підійде до них упритул,
Закрий їх, благаю, закрий їх Собою.

І нечисть з моєї землі прожени,
Щоб миттю забула до неї дорогу…»
Сьогодні я слухала голос війни
І подумки миру просила у Бога.

Миттєва смерть – і коло тебе – янгол,
миттєва смерть – ані страху, ні крику.
Ця дівчинка тулилася до мами
і посміхалася так щиро і відкрито.
Вона не знала,
що іде війна,
що дя(і)дько з "БУК"ом є,
неголений, смердючий.
Вона тоді не знала - він загнав
у серце
жадібність
і ненависть колючу.
Вона не знатиме, що він у свій приціл
“автоматично” упіймав сріблястий “Боїнг”,
натиснув “старт” –
у небо їй поцілив...
Вона не знатиме
ніколи більше
болю...

17.07.2014

Щось, напевно, у світі не так…
Чи й на сонці темнішають плями?
Знову гине найкращий юнак
За Вкраїну в бою з москалями.

У зажурі світанок, в пітьмі,
Буревіїї голосять і виють,
І пташки співчувають, німі…
Тільки люди не всі розуміють.

Біль заповнює душі ущерть,
Та чи буде відлунням у кожній:
Не настільки страшною є смерть,
Як життя, безнадійно порожнє?...

Настане час, коли із пазурів
повернуться до Києва клейноди,
якими незаконно володів
одвічний ворог нашої свободи.

І засіяє феєрія дня,
і після двоголового нашестя
мине трикольорова маячня,
і запанує в душах незалежність.

Аби у ейфорії голосів
ефірного і радіо-світів
дізнатися, які ми самостійні.

Аби розбити дзеркало криве,
і бачити омріяне й нове,
і чути правду, – ми навіки вільні.

2014

Загубилася доля солдата
Між сторінками сколотих днів,
І неначе вони ж колінчаті,
А лещатами вгризлись із снів
Дідуся, що колись в цьому ж краї
Захищав для відродження степ,
І лелеки такі ж, аж до болю!..

Тільки ворог новітній на злет
Підіймається й падає "градом",
Він не був, це ми знаємо, братом,
Та сусіда - ми думали - все ж...

13.07.2014

Вони посідали, кожен на своїй катедрі,
Опустили дула, наче вудилища в воду,
Дивлячись на Хрести, який ладен за всіх померти,
Не бажаючи, щоб хтось помирав сьогодні.

Кожен із них відчував, що прийдешній сніг,
Нічого більше, окрім смерті не принесе,
Тому вони жартували, а їхній сміх
Лякав усіх захоплених фарисеїв.

Розуміння того, що життя – це військовий час,
А дорога наша – це міни і стройові,
Критиме усі наші рани мов плексиглас,
Мішатиме наші страхи у чавуні.

Ніхто не вибереться живим із цих блакитних полів,
Для кожного з нас свої пропускні квитки,
І доки звучатимуть в тобі луною передові,
Ти завжди будеш на цих передових.


2014 р.

За підлі і безчесні ваші дії
Кипітимете вічність у смолі.
Вам не зламати нашої НАДІЇ,
Нікчемні жалюгідні москалі.

Ви сієте в полях сусідських війни,
Та вам не їсти хліба з тих полів.
Коли такі є доньки в України,
Їй не страшні потуги москалів.

11.07.2014

Аж зашкалює любов до брата.
Мало гуль набили москалі.
Ну, а далі – нікуди тікати.
І вини усякої багато
мають українські куркулі.

А Росії рідній цього мало.
Місію ще має не одну.
Споконвіку крицю гартувала
і за шкіру заливає сала,
на яке ще ласі на Дону.

Важко говорити без наганів,
маючи себе за лопухів.
Пощезали лицарі останні.
І такі ми зрадники погані,
і сякі бандерівці лихі.

Наливайка у бику спалили,
Байду почепили на гаку,
у Остапа вимотали жили...
І немає сліду від могили
тих, кого садили на кілку.

Мокселі, і ляхи, і татари
нас ловили на своїй землі.
Ми були нікому не до пари,
та які нам «дарували» лаври
й досі репетують москалі.

Приписали Патерик і Слово,
і варяги їхні на Дніпрі
викладали українську мову,
знали і Шевченка, і Підкову
на Чернечій кам’яній горі.

Тільки от одне було погано,
що Мазепа не любив царя
і що самостійні отамани
берегли реліквії Богдана
і навчали діток букваря.

Сулима візитував до Риму,
Кривоніс Іспанію лякав,
Сагайдачний не боявся Криму,
а Сірко у вигляді калиму
на шаблі Московію узяв.

І Мазепа Карлу милив лижі,
і Виговський пив за Конотоп.
Орлики служили у Парижі…
Це не ті, що двоголові, хижі.
Ці іменувалися, – холоп.

Це брехня, що ми по всьому світу
свій розпорошили кращий цвіт.
Ні наук не мали, ні освіти...
Це всілякі опришки-бандити
закривали тілом білий світ.

Вояки Петлюри і Бандери
це не те, що «витязі страни»,
що заради Раші й еСеСеРу
осідлали танки й бетеери
і роздули полум’я війни.

О, Росія, підло героїчна,
ми у тебе зрадники завжди
тим, що прокляли ясу орди.

А за волю, за Майдан і Віче
хоч залийся, дудлячи «столичну»,
та не потикайсь уже сюди.


                              07.2014

Придорожніми мертві.
Не з косами…
Ох, не ті – з романтичного вихору.
Одягнули багрянці від осені,
бо для них білизни не попросимо –
жменьку сяйва і слави над виходом.

А куди увійдуть
понад вікнами,
завіконнями
і циферблатами –
як заплакане небо, помітними
і прозорими вічності мітками,
що затьмили осонцення катові?

Новобранцями дня сорокового
їхні душі покинуть обочини.
Надвечір’я повисне підковою,
щоб дорога живих не раптовою –
оминула свою кровоточину.

Придорожніми мертві.
Відмоляться
за розхристане совістю полум’я.
Освятишся упійманим голосом
і утримавши світло на вОлосі,
ним поділишся
з вічністю
порівно.

2014р.

Насилля, кров, і - жертви, жертви, жертви...
Людей то в холод кидає, то в жар.
Та годі кату українців жерти -
Вступає в битву батальйон "Айдар".

Тут правда й міфи - в дикій мішанині.
Хоч банда кровожерів і нездар
Усім керує й заправляє нині,
Вже йде на поміч батальйон "Айдар".

Горять міста, і багряніють села.
Марніє край у тіні злих примар.
Але минає днина невесела -
Іде до бою батальйон "Айдар".

Свободу - не купити, а здобути,
Прийняти, наче цінний Божий дар.
А розіб’є ганьби іржаві пута
Наш легендарний батальйон "Айдар".



Липень 2014

ти прив"язуєшся до людини,
а потім її нема,
і твій світ стає таким лабіринтом,
і шукаєш оцю людину
в містах,
країнах,
причинах,
подіях,
інших людях.

Аж поки одного ранку,
глянувши у небо,
вимите нічною грозою,
зрозумієш -
людина, до якої прив"язався, - у тобі,
і не треба шукати її далеко,
бо в тобі живе
її голос,
посмішка,
дотик,
погляд...

11.07.2014

Наша вулиця стала безлюдною. Чуєш, ні шелесту.
Тільки пальці дерев засторогу несуть понад світом.
Цього року зима завітала одразу за літом.
Так невчано насіяло вітром примхливого вересу.

Як ретельно дощі можуть мити бруківку до полиску.
Ми далеко зайшли. Всі стежини додому відрізано.
Не прощає провин наше місто від гуркоту грізного.
Вже розхитано вкрай ці освітлені вірою помисли.

Наша вулиця стала самотньою. Виє хурделиця.
Тут не гріє вогонь – тільки знищує в попіл безжалісно.
Як давно ми були, пам’ятаєш, осяяно-радісні.
Хай вертається мир. Хай обличчям удача повернеться.
10.07.2014

поміж див просто жив я опальним поетом
до гниття і до трупного смороду слів
у пустелях згубив поривання
у Лету
опускалось коріння

я вовком добрів
до сипучих почвар
ремиґали поволі
переситі налиті оазою дня
а довкола - пустеля хрести й тихі зорі
а довкола - о леле! - країна моя

як ішов я? куди? де ота біла хата
що лелекою лине в калиновий пруг?
чи я спав? чи я був? не умів прокидатись?
то чи є ще в мені до життя людський дух?

а почвари лихі ремиґали і бачу
як дожовують хату колиску крило
отого лелечати що зоряно плаче
то чи я вже оглух чи осліпнув давно?

з болю вирвався хрип що загус був до глею
і звулканив пустелю до бурі і ран
я рамена розправив
супроти борею
піднімався летів
і зростав і зростав

і укляк у молитві -
то вже розсвітало
розпромінено -
Сонце
Поет
і Народ

і поникли почвари
од сонць пощезали

ген лелека летів -
світлий Ангел висот

* * *
На городі – квіток озерця.
П’янко пахнуть, аж терпне серце.

Друзі – сапа, граблі і заступ.
Тільки б ще колорадам – заськи!

Співи птахів... Та далі йдемо.
Не садочок, а рай Едемський.

Мальви туляться аж до вікон.
Тож квітуй тут, живи довіку.

Стиглі яблука – ліхтарями
Двір висвічують весь у мами

І моргають, мов зорі, з гілля.
Приїздіть – їх і вам я вділю.

Грамофончики мальв, гарбузів...
І музики свої – од пуза!

Є козичка – і в піст не пісно.
А корівка – то завжди пісня.

Сонця більше, ніж в місті, й світла.
Тут і чахла душа розквітне.

В нас і справді найвище небо!
То чого ж тут іще вам треба?!.
(Любов Сердунич 2011).

З гори Чернечої вдивляюсь у колишнє:
куди не глянь – кров, шабля, ятаган…
Вершина слави і… ридання тиші…
Софії дзвін!.. Розораний курган…

З гори Чернечої вдивляюся у нині:
жертовність юні, вплавлена в щити…
Й «перетин золотий» у небосині –
ну хто ж тоді, якщо не я і ти?!

З гори Чернечої вдивляюсь у прийдешнє:
і бачу Україну – навкруги!
Вона – могутня, горда, незалежна!..
І як роса, пощезли вороги…

З гори Чернечої так близько до престолу…
І вірую – нарешті, в молитвах
Пророк полинув… Заповітне слово
утілилось! Зорить Чумацький шлях...

З гори Чернечої Всевишньому – осанна!
Доземний батьку й матері уклін…
Леліймо Україну, мов коханих,
і буде рід на сотні поколінь!

30.06.-03.07.2014

То доля звела молодих патріотів,
Щоб разом пройшли незвичайний маршрут.
Забулося "До", не бентежило "Потім",
Усе відбдувалося "Зараз і Тут".

Забув про умови ти в таборі, друже,
Хоча до комфорту і затишку звик,
А тут не стогнав, був терплячим і мужнім,
Майбутній солдат, захисник, чоловік.

Хіба зрозуміє любитель дивану
Усе, що не з ним, а з тобою було:
Як дрова в буржуйці палатки з майдану
Давали ні з чим не зрівнянне тепло,

Як з друзями разом підкорював хвилю,
А сам би ніколи її не здолав,
Як множила пісня і витримку, й силу,
Як тричі піднявся, де двічі упав,

Як ближнього біль був твоїм особистим,
Як успіх його був тобі дорогим,
Як друг із ногою, пробитою вістрям,
Не вийшов зі строю, доспівував Гімн,

Як стихли вітри і підкорена злива,
В яких з Юнака виростав Чоловік...
І довго ще будеш від того щасливим,
Що ти це зробив! Не злякався й не втік!

***********


Так і повинно бути,

В нас,

Завжди і повсякчас,

Серцем ми всі -

Родина,

Як і вся наша

Україна,

Щоби один -

За всіх болів,

А всі чули біль одного,

Без слів,

А радість наша

Хай сіяє завжди -

Поки живе мова

У наші роки

І світиться щастям

Родина -

Вся наша неповторна

Свята Україна...
---------------------------------
France (Paris) 2014
--------------------------------

***********

І якщо

Хтось

Ввірвався

В твій дім,

Вдень чи вночі,

Із насильством -

Не гість він,

А ворог,

Що прийшов із бідою

Та лихом...

Знищ його,

В захисту мить,

Або він тебе -

Знищить

Чи закабалить...
---------------------------------------
PARIS (Univer) 2010
---------------------------------------

ПРИГОРНИСЯ ДУШЕЮ ДО РІДНОГО СЛОВА

Рідне Слово – то Нації слава, обнова,
Щем сердечний і вічний натхнення вогонь.
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
Поринай у священну скарбницю його.

Бите, цьковане, безліч разів – у вигнанні!..
О, сумний мартиролог твоїх заборон!
Рідну Віру і Веди – усе на захлання!..
І втішається тим чорна зграя ворон.

Рідне Слово – бальзам і прикраса-обнова.
Рідне Слово – і куля, як треба, й огонь!
Пригорнися душею до Рідного Слова –
І відчуєш красу всю й могутність його.

Рідним Словом звеличуй Вітчизну і мову.
А як раптом покличе сурма, то й тоді,
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
З ним іди на звитягу в боротьбі і труді!
(© Любов СЕРДУНИЧ, Хмельниччина).

В Україні іде війна,
Оголошень ніде нема,
Гинуть люди, палають міста,
Дим над долею нависа...
Доля-доленька, будь милосердна,
Не дай Україну роздерти.
Так хочеться в мирі жити,
Веселці у небі радіти.
А ми сієм й печемо хліб,
Й проводжаємо хлопців на Схід,
Ми співаєм і молимось Богу,
І просимо легшу дорогу.
«Розкуйтесь, братайтесь!», – волає Тарас,
Це до нас він, друзі, до нас.
Не зникає дорога на Схід,
Від могил нескінчений слід,
Сльози, кров і туга матусі…
– Не плач, рідна, я скоро вернуся,
Ти не плач, це просто війна,
Оголошень ніде нема…
Тільки тиша поруч кружляє,
Синє небо не відпускає...

Дзвін й за нами напевно луна
Мак із серця мого пророста...
2014

Війна минає, як на сонці плями
або на сході чорні міражі.
Будують люди і руйнують храми
не де-не-де, а в себе у душі.

А що одна душа на цьому світі,
де ще панують ідоли крові,
і оргіями зла і лихоліття
ласують канібали світові?

Усе – за гроші.
                           Кожен хоче їсти…
…і пити кров жадають москалі:
і «православні фундаменталісти»,
і волоцюги на чужій землі.

...........................................
Воюють ще іуди -отамани
таємно за криваві дукачі
і явно за російські рубежі.

І сплять у храмі мирні християни,
аж поки не прокинуться селяни
і в хід підуть і вила, й рогачі.

Все названо своїми іменами.
Які герої, то така й ціна.
І хто там знає, де чия вина?

Іде війна за велелюдні храми.
Ізгоями і блудними синами
освячена неправедна війна.

Всі пишуть українську епопею,
аж поки дух і прах не охолов
на вівтарях воюючих церков.

Але яка ціна війни цієї,
якщо ціною жертви однієї
стає невинна християнська кров?

                              06.2014

Приспали крівцю у грозі
і Схід, і Захід.
Налаштування терезів
у скрипі плахи.

Стриже чужі окопи зір,
чуже безглуздя.
Налаштування терезів
в очах і грудях.

Хто пуд,
хто дрібку солі зїв –
єдиноколом.
Налаштування терезів
на душах голих.

Раптова куля на стезі,
граната в ноги.
Налаштування терезів
забутим Богом.

2014р.

Тривожні вісті чути кожний день,
На сході небо палиться війною.
Все менше посміхаємось. Пісень
Вже не співаєм. Вітер пеленою
Здіймає сиву куряву. Несе
Чимдуж увись, мов має з того користь.
На серці камінь. Чом на світі все
Купується і продається?
Навіть совість...
Тьмяніє небо. Хмари дощові
Заплуталися в кронах осокорів.
Змарніла тінь ховається в траві
Високій, соковитій, свіжій...
Скоро
Настане літо. Вкрадену весну
Ніхто не верне. Час летить, як сокіл.
А нам би пережити цю війну,
А нам би мати мир в душі і спокій.

12.06.2014 р.
Поїзд Запоріжжя-Львів

Дай, Боже, миру Україні!
Скажених звірів зупини.
Невидимі ворожі тіні
Хай не роздмухують війни.

До кого руки простягати?
Кого просити? Тільки Ти
Від кулі захистиш солдата
І діток зможеш вберегти.

Чому найкращі люди гинуть?
Даруєш рано крила їм.
Хто ж буде завтра Україну
Здіймати з попелу, з руїн?

Прошу Тебе, Небесний Отче,
(Земні не квапляться мужі):
Хай нашу землю кат не топче,
Хай підуть геть усі чужі.

Я не кляну вороже зілля,
Вже прокляла - за те прости.
Спини, благаю, божевілля,
Мою Вкраїну захисти!

************

Свобода --- це не то,
Що вам дали, щоби її якось трохи мати...
Свобода --- це то,
Що у вас не можна НІКОЛИ вже відібрати...
---------------------------------------------------------
2014; Paris ( BnP )
---------------------------------------------------------

Новолуние - ночь тоски.
Ожидания и печали.
Почему-то так долго молчали
Нашей жизни косые виски...

Мы не ждали. А надо было.
Мы мечтали, а стоило жить.
И на окнах нам гнезда вили
Змеи лихо, а мы - смирись. -

Говорили друг другу тихо,
Ожидая, - минует авось,
Ах, хохляцкое наше счастье
Тяжкой кровью уже обошлось!

Мы не знали, что вновь в июне
Ночи темные к нам придут,
Полнолуние - полнолуния
Не увидели ведь не вдруг!

Мы шагали, не видя света -
Просто верили в фонари.
Не искали причин-ответов,
Только разве поможет - "прости"?

15/06/2014

Розбудіть, благаю, розбудіть!
Цей жахливий сон так довго сниться:
камуфляж, стривожені зіниці,
терористи... і ота пивниця,
з дітьми, що сховались від страхіть.
Розбудіть, благаю, розбудіть!

Тут війна - страшна така, банальна:
вибухом скалічений асфальт,
руйнування світу - і у спальні
вирвано стіну...
жіночий ґвалт,
плач і сльози, постріли стукочуть,
як майшинка швейна - тра-та-та.
Дивний ранок -
тиша донесхОчу,
наче в лісі...
чи надовго так?

Розбудіть!
Бо далі це
страхіття -
сниться дивне місто
битих шиб,
доль убитих
і убитого дитинства...

Я кричу, благаю -
ЗУПИНІТЬСЯ!

Але уві сні
не чути крик...


13.06.2014


образ твору можна подивитися тут
http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?znakovi_foto_italiyskogo_zhurnalista_yakiy_zaginuv_pid_slovyanskom&objectId=446706

Крути – це круто як не крути
в сенсі патріотизму
нині ж іржаві кров і дроти
нині ж у моді – «жизні»

Крути – це круто що не кажи
як їх не обезцінюй
як не відрощуй пузо межи
демаркаційних ліній

Я живу у місті, де будівлі –
По якім провулку б ти не йшов –
Мають у своєму сірім тілі
Обриси барокових церков.

Я живу у місті, де і гамір
Повнить особливо тишину,
І де кожний лікоть
Під ногами
Витоптаний кіньми в давнину.

Я живу у місті,
Де у лісі
Біля ставу сівши на траві,
Чув я дзвони княжого заліза
І русинські кличі бойові.

Я живу у місті,
В котрім хвіртка
Кожна заведе тебе в фойє,
І де пух, що креше в небо
Влітку,
Зорями у Космосі стає.

12.06.14

Це тільки сни, які тебе тривожать:
та хвиля, кучерява, білогрива,
що підпирає небо так далеко –
ти їй не вір, вона тобі наснилась!
Вона лише так дише – то поривно,
то зашипить, а то уже змаліла…
Ти ж знаєш – в морі згасне ще до смерку!
Ти знаєш – то твоїх тривог табун
зірвався з прив’язі – і почвалав по хвилях,
ти знаєш – то невихололий бунт
поривів, що чомусь також змаліли…
А може головне –
не тая хвиля,
а море?
Подивися – бірюза!
А ти боїшся, витрачаєш сили,
а ти тремтиш, солона, як сльоза…
Вода ж така повільна і щаслива!
Твоя вода! Пливи, пірнай сміливо!

11.06.2014

Буває душу розбивають дзвони,
Буває ноша в спину проросла,
В лице сміється ім’ям забобонним
До тебе той, хто в темряві блукав

І плаче той, хто каявся в досвітах,
І проклинає той, хто в щасті зачинав,
У чорне небо мчать погаслі діти
Із небуття не роджених заграв

А Ти смієшся знову до світанку
Новими зморшками на звітрених устах,
Чи переможиця чи знову долі бранка
З святим хрестом у згрішених руках

Там б’ють гармати і кривавлять глини
Невинні й ті, хто заблудив в гріхах,
Слов'янське чрево – тіло України
Там червоточить й мироточить прах

Черлена кров на побілілих згустках
Солончаків – слізьми просяклих нив,
В десниці Божій тая глина – пустка
У тих горшках, що не святий ліпив

Захланих зайд змертвілі темні тіні,
На сланцях газу бухенвальда тлінь,
Героїв сотні на небесній ріні
Волають до прийдешніх поколінь

Не защищайте нас от нас -
Вы удивительная мразь!

Не надо нас спасать, едва ли
Хотим мы в русские сесть сани!

Москва, ищи свой путь в Россию -
Народ молчит, но не бессилен!

Вглядись попристальнее - люди -
Ждут чью-то голову на блюде.

Есть Питер совести и чести,
Но нынче тонет в море лести.

Твои окраины Китаю...
А Украина путь свой знает.

08/06/2014

На перехресті, наче на хресті,
лишився я на самоті з думками:
які ж непрості пройдені путі,
що з року в рік громадились роками
в голгофський пагорб. Сходини круті
впираються в скривавлене підніжжя...
Найвища честь – висіть на видноті,
а не лежати в затишку барліжжя!

Зійду з хреста у визначений час,
полишу тінь свою на перехресті,
знов повернусь в безбожницький Донбас
для порятунку душ, які в безчесті
до ідолів сповзаються...
Прости,
мій ріднокраю, – мушу з перехрестя
нести свої скривавлені хрести
знов на Лугань, де чиниться безчестя.


2010

Мої слова про смерть не надаремні,
Здавалось, горю вже немає краю!
Та я вогнем палю ланці тюремні,
І, наче Фенікс, з полум"я злітаю.

Вогнем любови. Як Христос розп"ятий
Простив мені, так я прощаю кату.
Для Тебе хрест цей, Господи, Тобі:
Дочка я, Отче, всі стражденні дні!

Розкрите серце пропускає стріли,
Вони вбивають те, що наболіле.
І вільну душу чисту, білу-білу
Стражденна Мати Синові дає.

І вже нема ні кривди, ані тліну,
Лиш дух любови зцілює країну.
Мене, малу, народжену дитину
Тримає Діва ніжно на руках.

З вогню і болю -- в долю воскресаю --
Предивний Фенікс --
світлоносний птах!

До 2005р.