Знову стріляють в прямому етері.
Вибухи, гази, бруківка і біль
стукають в серце, у душу, у двері
в рану заюшену сипати сіль.
А чи поступиться влада поганська?
Стільки украли – куди їм іти?...
Хвиля народна і повінь повстанська
змиють в клоаку злочинні сліди!

18.02.2014

усе на пси
неси себе
неси
у жертву
безголовому
усюди
бо він не
спить
бо він
в думках
тремтить
не буду
може буду
знов не буду

із тисячі
один
до діла каже
та міцно
безголів`я
розум в`яже
ховає
в панихидному
кліше -
хіба
невже
не треба
я не знаю...
а ми вітаєм
і ура лиш знаєм

усе на пси
котрі
уже рази
разить мене
разить мене
разить

в якому році
на яку таку
п`яту
я наступила
і мою мету
метуть
сніги
століттями
метуть...

і де ж та
путь
мій шлях
без тихих
пут

і знов
зіллють
мій відчай і одвагу
і без присяги
на Біблію
не дивлячись
в престол

ні
ти хохол
народе мій...
хохол?

25.12.2014

Любин голос -
як оце чисте небо на Стрітення -
дає силу дотягнутися
до зимних пальців березня
і таки дочекатися
справжнього тепла.

Любине слово -
первоцвіт, щирий і безстрашний,
бо тримає сонце
у своїх зелених долоньках.

Любин погляд -
дотик весняного променя,
від якого кожна брунька
вибухає цвітом.

А сама вона
проростає зеленою травою
крізь усі сніги і морози
до сонця, до неба,
у яке вірує
усією своєю душею.

15.02.2014 (дорогою до Сокаля)



Любі Бенедишин - 2

Сидить спокійна, навіть ледь сумна.
І дивиться, і слухає уважно,
як люди їй - про неї щось розкажуть.
Неначе келих доброго вина
на білому обрусі -
тихий погляд.
Не сколихнеться марнотою всує,
йому задума й цей вогонь пасує,
як свічці - полум'я,
як небу - щире сонце,
і як ріці - розкішний простір вод.
Ця жінка не чекає славних од.
Лише слова, що вистояні в болю,
лише світи. які творили долю,
несе у люди, в рідний свій народ!

15.02.2014 -
під час презентації збірки поезій "Нотабене" у м. Сокалі

У колі недотичних величин,
попри усе, торкаюсь і не каюсь,
поміж уявних і живих причин
я у ярмо покори не впрягаюсь.
Куди веде дорога без мети,
уздовж якої – розкіш і нестатки,
а ще олжі осяяні хрести
і на життя уставлені податки?
І час, як пес, винюхує сліди,
наздоганяє і гарчить у спину -
із пащі слина капає біди
на золоту надійну середину.
Не заховати віру в сіре тло,
хіба що тлу молитися до скону.
На роздоріжжі, де добро і зло,
шикуються знедолені в колону.

12.02.2014

Не сниться Маріїнський парк...
Та бачу, наче у жахіттях,
Як хтось куща з корінням витяг,
За 200 гривень - не за "так",
Як місять сотні підошОв,
Де "По газонах не ходити"...
А тут колись гуляли діти,
"Трамвайчик мрій" по колу йшов.
Згадаю: серце заболить,
Як доня листячко збирала,
Як підганяв годинник.. мало!
О неповторна кожна мить!
Ви, крадії приємних снів
І милих спогадів убивці!
Зачинені в загоні вівці!
Хто вас на білий світ пустив???
І звідки ця чума взялась -
Братків бездумнії васали?
Хоч ви історію засрали,
Та до майбутнього вам - зась!
Змете майданівська мітла
Усе сміття, що нищить хату,
Пов'яже лапу волохату,
Непотріб випалить дотла.
І я, вітаючи весну,
Посію квіти і травичку,
Немов із вчинку - гарну звичку.
І сни барвисті поверну...

Стихає і спалахує війна,
а мир стоїть на розі сподівання –
впаде колосу глиняна стіна
чи кров’ю захлинеться ніч повстання.

Ми умістились в часі перемін –
уся країна, сита і убога.
Душа плекає і воліє змін,
та десь блукає суща перемога.

Дволика мрія розмиває путь.
Бруківка у руці, як пошук Бога,
і кожен вбитий молить: не забудь,
ще не уся розібрана дорога…

2014

Не розчаруюся в тобі,
Бо ти і є моя Європа,
І хто мені тут скаже проти,
Той не вслухався в жодну ноту,
Яку Михайлівська дзвіниця
Нам посилала...Ти - десниця!
Ти відчай наш і наша віра,
Натхнення, гордість і свобода!

Тобі із нами теж роботи -
Банкрутство так давно душі
Народу рідного торкнулось,
Що ледве вже і не забулось,
Як ти ще сотню літ тому
Збирав народ свій на майдані.

Та ні! - традиції не давні! -
Вони ж бо вічні там, де Кий
На схилах долю сіяв щиро
В братерстві й рівності уміло.

І хто не знає, що жила
Європа давня тут, у нас,
Ії повернемо. Вже час
Вольнолюбивому народу
Свою приховану свободу
Піднять над берегом Дніпра:
Ти тут, Європо! Ти - жила
У генах київського люду,
А це і схочеш - не забудеш!..

11/02/2014

У маленьких діточок горе -
Хто заробить їм на харчі?
Лейтенантику-прокуроре,
Ти спокійно спиш уночі?

І за що посадив їх тата,
Записавшись у слуги зла?
Де ті докази-компромати?
В тебе совість колись була???

Спи, прислужнику-сраколизе,
В сновидіннях побачиш ти,
Як у пеклі наклали хмизу
Для твого казана чорти.

Хай насниться тобі дружина
Того хлопця, що посадив.
А удосвіта - крах режиму
І руїни старих судів.

Спи спокійно, якщо удасться,
І сумління хай не шкребе,
Тільки знай: ти в глибокій пастці,
І загнав туди сам себе...

Ну що, Вітьок, злітав у Сочі?
Крута тусовочка, еге ж?
Та біля тебе щось не хоче
Сидіти навіть Бангладеш...

Цураються, немов прокази,
Ніхто руки не подає.
Володька холодністю вразив,
В тарілці - тільки олів'є...

Ні слова Вовка про кредити -
Оце тобі і дружба вся!
А раптом схоче хтось убити?
Ет, охорони мало взяв!

Для папараці - невидимка,
Надумав прапором махнуть...
Сидів би краще вдома взимку,
Ох, здійнялася каламуть!

Три кола над аеродромом -
Сідати чи втікати геть?
Але ж Межигірські хороми?
Без них життя - неначе смерть.

І що б тим клятим екстремістам
Не розійтися по домах?
Тепер з води не вийти чистим
І не здолати дикий страх...

А мир іще навіть не сниться,
Напружені ночі і дні.
Морозом обпечені лиця,
Розплавлений страх у вогні.

Та згодом загоїться рана,
Очистяться сни від примар.
І буде проспект Нігояна,
Жизневського буде бульвар.

Нові монументи столичні
Розкажуть онукам колись,
Як падали зорі у січні,
Щоб наші бажання збулись...

Шону Маклеху



Ірландці з українцями – окремо,
І кожному близька своя блакить…
Та арфою на прапорі зеленім*
Червоно-чорний стяг мені дзвенить.

Між нами – милі, милі, милі, милі…
І різне все – шляхи, дерева, сни…
Чого тоді тін-віслом** забриніла
Мені сопілка рідна з далини?

Живем – не на однім планетнім боці,
Та знаю я – підвівши зір увись,
Лягли у землю їхні юні хлопці,
Так само, як і ми лягли колись.

Інакше в них у небі сяють грози.
Несхожі зовсім, начебто, краї…

Неправда. Бо ми ллємо спільні сльози.
А от кати у кожного – свої.

08.01.14

ПАРОДІЯ
Вже чкурнув наш Янович в Європу...
Так спішив, неначе тут потоп...
Не авіарейсом...автостопом...
Літаком приватним, звісно...Щоб
Не заніс у Тулу, до Казані
Чи у вовче лігвище -Тамбов...
Готувався Янович "заранє":
Настругав "капусточки",знайшов
Гарне місце десь аж там, у Відні
(Вже й забув про геїв хіт-парад).
Там синок з невісткою небідні -
Не спішать вертатися назад...
На прощання мовив до народу :
"Пєрший тайм...но я нє проіграл.
Я нє повєрнуся большє зроду -
Напєрьод зєльонєнькіх набрал..."
...І народ йому повірить вперше
(вже без побрехеньок і обмов)
Янович - сміливець. Він не бреше.
Він інтегруватися ГОТОВ.
04.02.2014

До чого тут кілометри,
Професія, вік чи стать?
Є люди, готові вмерти,
І люди, яким насрать...

Залишися для мене такою, -
Розкинутою попелом, вітром
Розлитою в квітах журбою,
Позбавлену болю водою...

Скажи мені все, чим образив?
Скажу тобі про все, шо забула!
В очах твоїх зорі побачив, -
Як шкода, що ти це почула...

Між квітів ти губиш намисто,
І ноги болять - їм би сісти...
Та очі в сльозах - їм не видно,
Куди ти біжиш, - лиш би бігти...

Привіт! Як справи, однокурснику з Донбасу?
Згадався нині наш гірничий інститут.
Багато з юної пори минуло часу...
Так доля склалася. Тепер ти — там, я — тут.

Хоч і з дипломом — шахтарюєш у забої,
Не прогодує трійко діток інженер.
А пам'ятаєш, як ми мріяли з тобою
Про відкриття, далекі мандри... а тепер...

А я, мій друже, третій місяць на майдані.
Сім'я, робота... Маю діток, як і ти.
Жирує влада... увірвавсь терпець останній -
В судах свавілля, у міліції — кати.

І хай тобі щодня тлумачать однобоко,
В кривому дзеркалі ти бачиш наш протест,
Знай: я стою не за Кличка чи Тягнибока,
І навіть, віриш, я стою не за ЄС.

Ти чув, що часом тут насмерть влучають кулі,
Що на морозі роздягають догола.
За що, спитаєш, так уперто ризикую?
Щоб ти життя у ветхій шахті не поклав.

Щоб діточок твоїх, моїх синів і доню
Не запрягали у ярмо круті братки,
І щоб між нами не проводили кордонів,
Щоб Україну не ділили на шматки.

Людей катують. У ночі горять машини —
Це для бандитів різних рангів “звьоздний час”
Хіба такої ми вартуємо країни?
Хіба про це колись так мріяв кожен з нас?

Хай почекають маму діти. І робота
Нехай потерпить — надолужу залюбки!
Я там, де справжні українські патріоти -
З Одеси, Криму, і твої є земляки.

Щодня героїв пригощаю пирогами,
А знадобиться — то й життя за них віддам.
Не вір байкам, які нас роблять ворогами,
Бо це на руку нашим спільним ворогам.

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малого
Школярика.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

03.01.14

Україна – не Руїна. Україна – ненька.
Має доню-берегиню, сина-козаченька.
Не холопи-посіпаки – роботящі люди,
тільки лихо, чорне лихо, розтинає груди.
З того розтину кровиці витікає сила
і чорніє на кургані Кобзаря могила.
« Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…»,
та приходять лицеміри, несуть мертві квіти.
Посивіли, постаріли заповітні думи,
зажурилися, затихли доленосні сурми.
Зневажає сите панство сіру біомасу,
тільки гонор їх і пиха до пори, до часу,
бо «…не вмерла України ні слава, ні воля» –
берегині й козаченьки дбають іншу долю:
- Ні царі, ні царедворці, ані грязь підніжжя,
не торкайте синє небо й позолоту збіжжя!
Вам до слави як до неба, до святого Бога.
Ваша воля – людські муки і крива дорога.

Україна – не Руїна і народ – не бидло.
Плюньте лиху межи очі, а йому не стидно…

01.02.2014

Зігріває кожух і світанки з малиновим смаком.
І бардове панно, що над містом зависло приречено.
І порожні тролейбуси мляво виходять за графіком.
Нам життя небезпечне надовго тепер забезпечене.

Нам триматися так – галасливо і вперто – до відчаю.
Вередливий вогонь хай клубочиться чорними круками.
Ця тривожна зима на скрижалях душі вже засвідчена.
І, можливо, колись захлинеться безсилою мукою.
31.01.2014

***
Така зваблива - пречисто світла?
І довгорука,і довгонога,
чому, навіщо така вродилась
о ти, приманко єдинорога?

Зійшла до світу з нічного трону,
росла билинка - і прагла неба...
О, діво ніжна, чому Мадонна
стискає руки в мольбі за тебе?

***
ЇЇ слова... її слова – поезія!
ЇЇ історія – це танго запальне,
що рвучко палахкоче понад лезами:
- Знайди мене!
- Візьми...
- ... пусти мене!!!


***
Карнавальна Оксана
вся – в легендах кохання,
творить змії-картини
і.. приховує рани.

Серед вихору візій
крізь осінні тумани,
позолоту облізлу
і невдач урагани –
світлу -
творить
осанну,
сходить сонцем –
ОКСАНА!

06.2013

Ти добре знаєш: я в харчах — не привереда,
А все немиле. Не було такого зроду ж.
Без тебе й кава не смакує, хоч і з медом,
Бо ти завжди її цілунками солодиш.

З тобою й сало на Майдані — просто пісня,
І дим буржуйок — не надихатись, як волі.
Розмежував Майдан життя на “до” і “після”,
І так, як “до”, тепер не буде вже ніколи...

День гніву росте щодня,
харчується каплями крові.
У завтрашній рік Коня –
із тезою антилюбові.
Ховали у очі зло,
у посміх і рук вітання,
ховали у сіре тло
для хижого панування.

Але дістали усіх,
але згадали, що… люди.
На білий невинний сніг –
калинові грона всюди.
А вічна жага життя
дістала убивчу наснагу –
дивитись у майбуття
на мушці рушниць спецназу.

День гніву росте щодня.
На силу виходить сила.
Сідлає герой коня,
а то… ворона кобила.
Вона цокотить по склу
одвічного сподівання,
героя несе в імлу
на подвиги і страждання.

30.01.2014

Ще одягнемося в сукні, дівчата,
Дочекаються високі підбори.
Доведем до перемоги почате,
З козаками разом лихо поборем.

Не на часі нині запах парфумів,
Дим буржуйок пробира до білизни.
Певно, сам лихий братву надоумив
Так знущатися з народу й Вітчизни.

Ми за хлопців наших станем горою,
Щоб гуртом здолати горе-тирана.
Напечемо пиріжків для героїв,
Злущим кригу, перев'яжемо рани,

Та й закусимо обвітрені губи,
Та й молитви-обереги - щитами.
І не мрійте, упирі-душогуби,
Що ТАКИЙ НАРОД навколішки стане!

Під Крутами юга віє
холодним, колючим снігом
і кулі гарячі носить
над чистим юнацьким віком.

Зло бехкають пси-гармати...
- Тримаймося, друже, брате!
Щоб жила Україна-мати,
потрібно нам тут стояти!

Як легко героєм бути
далеко від поля бою,
як мало прийшло під Крути
устати на бій з ордою.

- Каму здєсь хахляндію нада?
Криваво налиті очі.
- Спасіть мене, мамо, тато,
я жити, ще жити хочу.

Під Крутами юга віє...
Зів'яли принесені квіти.
У пам'яті часу мерзнуть
розстріляні в січні діти.

Із архіву

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

І знову падав сніг. А ще мороз тріщав. І майоріли лозунги , знамена. І нахилився Ангел до плеча, зашепотів схвильовано до мене. Мовляв, якась чудна війна оця, всі небожителі уже у справжнім шоці...Летять гранати, падають до ніг. У когось справжнє місиво у оці...Студенти. Барикади. Чорний дим. Навпроти "беркут" і злостиві крики. Свій став чужим... Чужий не став своїм... Ніхто з великих ще не став великим...
Несе бабуся теплі пиріжки...Водою патріота обливають...Майбутній архітектор - без руки...Побиті люди гордо Гімн співають...
Не вмерла ще...не вмерла ще...не вме...Хіба та смерть - нав`язлива ідея?..А з півночі не вітром - матом дме...І я не знаю - хто я...як я...де я...
Хтось каже : жий на західний манер. Витає привид - матінка-Європа...Народ надіється, що він іще не вмер...Політикам - своя важніша "...опа".
Отак жиєм, воюєм день за днем...Найважче- це проти себе самої...
Кров на снігу...
Зруйнований едем...
І прямо в душу вцілені набої...

25.01 2014. Київ.

На часі час очиститись від бруду,
від лихоліття в нашому житті,
від сороміцтва, яничар і блуду
та рідний дім тримати в чистоті.

На часі час очиститись від скверни,
від гонору всевладдя, від ганьби.
Минулі помилки – колючі терни,
що не дадуть приспати ці роки.

На часі час відбутися народом
і кожен день краплинами життя
творити світ по імені „свобода”,
щоб не пішла країна в забуття.

Так герої ідуть.
Так герої у вічність ідуть.
Так по хвилі живій,
Ніби човен, пливе домовина.
Повноводна ріка
проводжає у праведну путь
У нерівнім бою
за свободу полеглого сина.

Він війни не хотів,
Та від миру у клітці — втікав,
Бо мовчали сябри,
А один серед поля — не воїн.
Чи достатньо напитись
малого свободи ковтка,
Чи віддати життя,
щоб душа не попала в неволю?

Та прийдешню весну
Не зупинять колючі дроти.
Буде пісня — не плач,
І веселка — не дим понад світом.
Заклинаю: живіть,
вільні сестри і вільні брати,
І прошу: розкажіть
про героїв онукам і дітям.

пам’яті Сергія Нігояна

Намети, барикади, дим ядучий,
безжально снайпер вибирає ціль...
По світу чути, як «реве ревучий»,
і хвилею – народний гнів, і біль.

«Борітеся – поборете!» – лунає,
лунає постріл, і летить луна...
До кожного це слово долинає,
це слово – кожне серце протина!

Воно повсюдно викрива облуду
лукавих можновладців і катів
і в судний день покличе всіх до суду,
хто слово правди чути не схотів.

Пригорнуся душею
Я до рідного слова –
Те, що в’їлось іржею,
Облетить, як полова.

Заструмує джерельце
Наймилішої мови.
З нею входять у серце
України основи.

«Кобзаря» почитаю
І, укотре, заплачу...
Як умію і знаю,
Поділюся, читачу:

Наша мова чудова,
Це – держави зіниця!
А для лірика – слова
Невичерпна криниця!

2014

Кипить цей холодний, не ніжний до серця час.
Божки не розп’яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.

І вітер так виє, мов смішно йому чомусь.
А в ньому вчувається предків немита мова.
З планетного серця, як нафта,
Виблискує Київська Русь,
Щоб стати по-людськи над "родіной" вашою знову.

Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном,
В смертельних забавах забувши про гріх і долар.
Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом,
Хоча звир'ювала і круто змінилась доля.

Звикала до себе.
Шукала себе у світах.
Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць.
Як гнізда могильні, апостольський біль, свята,
Чи глина, яку у всевишші для когось місять.

А потім відкусять одну з пуповин – і все:
Життя почалося...
В крові золотіє осінь.
Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс.
Чим більш не забуто, тим менше болить волосся.

Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір...
На круги своя повертаються вічні кола.

Від стукоту серця лавини злітають із гір
Разом із орлами
Й рекламою "Кока-кола"...

2000 рік

Палає полум’ям країна,
ім’я їй славна Україна,
жеруть її з усіх боків,
в кайдани наших земляків,
кують, безчестять, б’ють до крові,
невже нам всім такої долі,
пророчили Шевченко і Франко,
це так давно уже було,
події всіх років тих полум’яних,
залишили відкриті рани,
вже серця порвана струна,
такою жорстокою ще влада не була,
вставай люде, український до бою,
відстоюй правду вірною стрілою,
майбутнє наше вберегти,
не має в світі вищої мети .

І немає таких віків,
де би зло не рожало опір.
А згадайте старих богів,
що за око займали очі.

А тут стільки уже очей
і ненависть у кожнім оці,
а тут стільки сліпих ночей
і стріляють на кожнім кроці.

Поціляють і ярий біль
проливає не кров, а зерна,
із яких виростає хміль –
напувати людей і терни.

24/01/2014

О чём ты думаешь, тем ты и становишься.

Брюс Ли

…если думать о… Войне –
то Война будет в Сердце твоём и в Стране твоей!
…если думать о… Разрушении –
то и тебя и твою Страну накроет Разрушение!
…если думать о Созидании –
будет Созидание в тебе самом и в твоей Стране!
…если думать о Любви –
ты весь наполнишься Любовью
и Мир вокруг тебя будет в Любви!

Сергей Цюрко


А Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… расстрел… война…
Крах Жизни и… Крах Света!

Политика…- урод:
Любовь – вне Государства!
Забит… забыт Народ,
А кто-то – словно в Царстве!

Но… Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… пожар… война…
Крах Жизни и… Крах Света…

Ты вспомни, кто ты есть?!...
Не множь свой Путь смертями…
Простое Слово «Честь»
Совсем не значит… месть!
С Душой твоей… что станет?..

Да… Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… разгром… война…
Крах Жизни и… Крах Света!..

Ты помни – всем назло -
Вбери в себя – навеки:
Мы – с Богом заодно!
Мы – Бого-Человеки!

Майдан… в Сердцах - война…
Крах Жизни и… Крах Света!
Нам Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО!
…
Так думай о… Любви –
И становись… ЛЮБОВЬЮ!!!
Иначе, весь в крови,
Зальёшь Страну всю... КРОВЬЮ!..


© Copyright: Сергей Цюрко, 2014

Заблискотіли без вагання
Найперші кулі з пелени…
Гучним призивом до повстання
Озвуться предки з давнини.

Розвівши мирні побрехеньки,
Стріляли мирно в громадян…
Рядками вічного Шевченка
Озветься з неба Нігоян.

На пасмах льоду білих-білих
Рясніє цівка, наче кпин…
Озветься рвучко й зрозуміло
Жизневський, білоруський син.

Озвуться гордо і крамольно
Оті, що досі ще живі.
Війна, кривава і визвольна –
Останній козир в рукаві.

22.01.14

22.01.14

Урядовий квартал
у обіймах чорного диму.
У підніжжі - вогні,
а над ними -
димИ страшні.
То згоряють
останки надій,
що були людьми
ви -
ті,
що нині
вбивали...

Чорніють,
чорніють дими!

***
Це правда?
Він - людина, що в державі
вирішує: чи бути, чи не бути?
Йому і Гамлет
однозначно би позаздрив -
ото король,
йому, диви, як круто!

Сьогодні -
просто перекриє кисень
усім,
хто проти,
хто інакше мислить.

А завтра -
є новий наказ начальника:
розслідувати
факти
загибелі
мітингувальників...

***
Горить, горить, горить,
пече в самому серці,
і дим стоїть, неначе інквізитор.
А що ж підпалено?
І хто сьогодні жертва?
Горить довіра до верховного правителя.
Горять останки мрій чи сподівань,
що той, хто вкрав і вибір, і свободу,
не переступить цю, останню грань,
і не вбиватиме свого ж таки народу!

***
Горить, горить, горить...
ГОРИТЬ! ГОРИТЬ!
Пече у серці...
І молились люди:
небесні сили, нам допоможіть,
врятуйте світ від крові і облуди!

Але зламали заповідь "Не вбий!"
кийками чорноБЕРКУТНОї зграї:
підпалюють, ламають, убивають!

І дим страшний,
вогонь такий страшний!
Горить і вибухає Україна,
бо нині син іде вбивати сина!

***

Врятуй же, Господи,
своїх дітей з-під розстрілу,
врятуй мою країну,
дай нам світла!
Вкажи нам шлях,
бо скільки вже -
без просвітку?
Почуй же, Небо,
щиру цю молитву!

Межу олійники й колесніченки
Упевнено-нахабно перейшли.

…Забули, мо`, що Ліні й Симоненку
Каски оті потрібні не були.

І кинули комусь ганебну зіґу:
“Автівок – ісключітєльно по пять!”

…Оно Свобода йде автопробігом.
У нім авто – мільйонів сорок п`ять.

“Все здєлано на общіе патреби,
Обдумано, ніяк не впопихах…”


…Ісусу, що возносився до Неба,
Завадою не став кривавий цвях.

21.01.14

Свідомий світ побачив і здригнувсь.
Скорботи дим ховає сонце нині.
Загинули вірмен і білорус
В бою проти диктату в Україні...

Надію дістаю з дірявої кишені,
ховаю в тишу слів, нехай живе дитя,
а сам у бій іду, наповнивши легені
повітрям із димів засніженого дня.

Бруківки вже нема – розібрана на зброю
і барабанить час по вікнах і броні.
Стомився Каменяр, стоїть перед стіною.
Навколо суд очей і бісові вогні.

Чекає ні мене, ні тисячі безсилих,
ні маячню вимог, де кожен за своє –
героїв сподівань, окрилено-сміливих,
що переможуть зло, якщо воно десь є…

21.01.2014

Час Великої Смути настав.
Я не відаю, як тебе звати –
ти такої Вкраїни бажав,
обивателю з крайньої хати?

Своя хата – радіє душа.
Своє щастя у ситій оселі.
Та духовна могила чужа
трохи вище від хатньої стелі.

Остогидла система із лжи,
із украдених пенсій, зарплати.
Із довічного: буде все, жди,
бідолахо із крайньої хати.

Що зупинить стихію душі,
цю анархію, мати порядку?
Недолугі державні мужі,
що жирують на святі достатку?

Час Великої Смути настав…
Чи ти зможеш на себе узяти
оту кривду, якій присягав,
винуватцю із крайньої хати?

21.01.2014

Услід героям дивляться віки.
На білих простиралах – чорні тіні.
То попелом усипані сніги,
де гинули сміливці не уклінні.

У вічності немає злих часів,
є лиш байдужі та покірні люди.
Заради них під гостроту ножів
і під огонь ставали робінгуди.

Коли ілюзій рушились мости,
а волелюбству бракувало міцці,
ішли на спротив гибельний вони,
хто в зрілому, хто в молодому віці.

Зриваючи окови та замки,
поправши смертю „золоте” мовчання,
несли вони свої й чужі хрести,
приречені на муки і страждання.

Услід героям дивляться віки...
У пам'яті вселенської відваги
є й України видатні сини
найвищої жертовної наснаги.

Із архіву

Був меч
І плуг.
Століття – мов на крилах.
Мінялися
Одежі
Й королі.
Давав
Мечеві плуг
Цілющу силу,
А меч йому –
Лиш кров
Плугатарів.

А плуг і спроби
Не робив
Пручаться,
Коли той меч
Гарчав:
“Твоє – моє!”
І меч кричав йому
Перекуваться, -
За те, мабуть
Що плуг
Лише дає.

Уже не так
Виблискують
Кокарди.
По-іншому
Вже дзвонять
Дзвонарі.
Та вічна правда,
Історична правда
Усі крапки
Розставила
Над “і”.

Розносив меч
Криваве
Лихоліття.
Робив усе осяяне –
Чумним.
Тепер –
Лежить в землі
Забутим сміттям,
Іржавіє
Непотребом
Сумним.

Як роси,
Що народжуються
Вранці,
Як пам`ятник живий
Плугатарю,
Рясніє плуг
У запашній
Буханці,
Вкарбований
У Космос
Та зорю.

19.10.14

Давайте в постійному страсі жити!
Давайте виконувати тупі закони!
Бо ж влада знає, що, як робити!
Вона ж про людей дбає! А хто ми?
Хіба ж то ми люди? Як так, то які?
Що терплять знущання, свавілля, погрози?!
Бо на тих, що вгорі, що у золоті всі,
Не діють закони, прохання і сльози.
То ж їдьте звідси, людоньки. Не ждіть,
Коли вас вб"ють або морально знищать.
Вже так країну пообкрадали ті "вожді"...
І ще крадуть... і іншим вже не лишать...

18.01.2014

Спокій на всіх лже-кордонах
дач палацових, квартир.
Люди у масках й погонах
їм забезпечують мир.

Тільки сьогодні – не вчора.
Завтра чекати дарма,
Сила утрачена слова.
На черзі уже війна?

Пахне в повітрі снігами,
опором і мечем.
Зло не вступає. Вітрами
носиться дим над вогнем.

Легко стріляти у себе?
Легко убити раба?
Правду не скаже вам небо.
Правда, як віра, сліпа.

Яра артерія часу.
Яра жага почуттів.
Крила обріжуть Пегасу,
щоб на війну не летів.

20.01.2014

Хрести нас, Боже, чистою водою,
своєю благодаттю нас хрести,
щоб ми були народом, не юрбою,
і це ім'я із гідністю несли.

Хрести нас, Боже, подихом свободи,
майданом Незалежності хрести,
щоб перемоги жданої клейноди
навік у добрі руки перейшли.

Хрести нас, Боже, світочем пізнання,
зірковою наснагою хрести,
щоб в час лихий поетів віршування
могли у бій за правду повести.

Хрести нас, Боже, духом просвітління
і щирим серцем, розумом думок,
щоб в душах не селилось марнослів’я
і сила не втікала у пісок.

Хрести нас, Боже, милістю, любов'ю,
неприйняттям жорстокості та зла,
щоб з материнським молоком і кров'ю
ввібрали ми окрилення добра.

Хрести нас, Боже, Словом-Заповітом
на щастя, на добробут, на життя
і ми, хрещені, зринемо над світом,
що сповідав мораль без каяття.

Хрести нас, Боже, святом і трудами
на благодатній батьківській землі
і станемо ми сестрами й братами
в одній великій праведній Рідні.

Хрести нас, Боже, пам'яттю в минуле,
де на щитах великі імена,
де невмирущі Кобзареві думи
й Каменяра не злуплена скала.

Хрести нас, Боже, вірою в майбутнє,
де кожний рід, шануючи своє,
проріс би плоттю в древо самобутнє
і древо те Вкраїною назве.

Хрести нас, Боже, дзвоном-переспівом
і золотом дозрілих колосків,
у небі синім журавлиним клином
і шепотом осінніх голосів.

Хрести нас, Боже, степом і лісами,
донецьким кряжем і старим Дніпром,
Поліссям, Кримом, ще й Карпатським краєм,
щоб ми були єдині й заодно.

Хрести нас так, щоб вічно пам'ятали
цей доленосний волелюбний час,
коли країна із колін устала.
Хрести нас, Боже, і помилуй нас.

2005-2014

Схоже, принтер зовсім збожеволів
і друкує на вимогу «Я»
без тире, без крапок і паролів
заборони й ляки для життя.

Ну навіщо нам це божевілля
поголів’я жирних баранів,
що гуляють пашею свавілля,
туляться до клану пастухів.

Шаленіє принтер, шаленіє,
видає «поняття» на гора.
Іншого робити не уміє,
як качати неука права.

Ратичками тикають у кнопки.
Благодаті піниться вода.
Підмиває ратиці і попки,
щоб сіяла зовні чистота.

Скаженіє принтер, скаженіє.
Мекає з трибуни на екран
у краватці з вадами повії
зеленню годований баран.

17.01.2014

В нашій країні лише декорації
Ніби то незалежної нації…
Наші свободи лише декларації,
Устрій позбавлений глузду і рації.

Ми живемо навпаки ситуації,
Любимо, робим, здаєм дисертації,
Переживаєм, читаєм нотації
Дітям своїм та привчаєм до праці їх.

Переживемо всі підлі ротації
Владних слоїв, крадіїв з адміністрації,
Сором судів та мінтів провокації.
Переживем. Та об’явим ЛЮСТРАЦІЮ!
16.01.2014

Що з тобою буде, Україно?
Бог в душі чи переможе зло,
усміх долі чи остов Руїни,
де кийки, іуди і «бабло»?

Половина ходить у тумані
і радіє: Схвалено бюджет!
Інша половина на Майдані
кров’ю пише опору сюжет.

То куди рушаймо? На Голгофу
розтікатись болем по землі,
поклонятись ідолу і лоху,
множитись в гадючому кублі?

Ми – лиш люди, а не Божа сила.
На Голгофі втратимо усе.
Велетенський хрест, під ним могила.
Хто спокуту небу понесе?

Що тебе чекає, Україно?
Верховодять клани і «братки».
Осипає цвіт сумний калина.
Древо її ділять на шматки.

Тож укотре у якім сторіччі
вибір пропонує нам шляхи,
та закляли ноги на узбіччі –
їх скували люди і гріхи.

17/01/2014

…Село.
Ріка.
Роса на срібнім лузі.
Повітря
Пахне
Свіжістю землі.
Старенька,
Звичайнісінька бабуся –
Копає
На городі
Картоплі.

Валились трони –
Зичні
І побічні.
Вожді
Людей
Вели до сліпоти.
В очах
Віків
Той вічний
І правічний,
В кого
До пальців
Приросли ґрунти.

Оратори
Корисних
Революцій
Звільняли
Люд
Від вигаданих
Пут…

Замовкніть!..
Україна –
У бабусі.
І в ній –
Правдивий
Український
Труд.


15.01.14

1
Земля таких не прийме,
Не пригорне –
Відторгне чужорідні їх тіла,
Дарма,
Що за століття прийняла
Не одного чужинця в лоно чорне.

Так то ж чужинця –
Він своєю кров’ю
Родючість чорноземну збагатив,
І Бог його могилу освятив
Навіки всепрощенням і любов’ю!

А ці – домашні виродки –
Чужіші
За чужину по мові та крові:
У них нема і Бога в голові,
Вони самої підлості підліші,
Вони й посмертно –
Як своїм життям –
Отруять землю сморідним гниттям!


2
... і прокляне і вас, і весь ваш рід
Народ від Сяну аж до Дону!

Ганебне все ввібрали ви
В клітини мозку, в капіляри
Крові:
Рідніші для Москви,
Для України ж – яничари
І вседушителі!
Для вас
Пісень не буде – лиш прокльони,
Гвардійці п’ятої колони,
Ошмаття вироджених рас.

Ви отруїли нам ґрунти –
Чорнозем вмер і вже не родить
Там,
Де москаль до вітру ходить,
Огиджений до блювоти.
І ви – за ним,
Бо ж ви – братки,
Бо ж ви – союзнички досмертні,
Не українці –
Пе-ре-вéрт-ні,
Перéвертні-москалюки.

... минуле можна перейти і вбрід,
Та не минути наслідків прокльону!


2003

Живі! Живі! Ніякі не раби!
Закрийте пельку раціоналістам!
Ми вийшли з історичної юрби,
Нанизані на щастя, як намисто.
Ми – нація, з якої все пішло.
Над нами – оком яблуневим сонце.
Ми – поле, що вже золотом зійшло.
Ми молимось у кожнім нашім кроці,
Щоб далі плинув зоряний наш час!
Скінчились болі – хмурі та пекучі.
Ми бачили в тумані, як Тарас
Сміється радісно, гуляючи на кручах…

Досить марнословити, молю…
Що вам очі оловом залило?!..
Не брешіть хоча би Кобзарю…

Він марить від безсоння у могилі
Та іноді виходить із піску –
Мабуть, приємно думати у русі –
Сідає коло темного ставку
І щось шепоче, плачучи, у вуса.
Я бачив той нічний прозорий став.
Я чув його слова у ту годину:

“Матінко… Чи я тобі брехав?..
Чому ти мені брешеш, Україно?..”

18/2013