Позаду залишився Іловайськ,
Який вони вважали уже «нашим».
Мовчали, бо що значили слова,
Коли надію, ту, жадану втратиш.
Хто ж думав, що устромить «старший брат»
Кривавого ножа тобі у спину.
І саме це – одна з найбільших втрат,
Хоча, всі розуміли, не єдина.
Гадаючи, що це останній бій,
Що іще трохи і кільце замкнеться.
І «сєпарам» крізь переможний стрій
Беззбройними пройтися доведеться.
А воно вийшло зовсім навпаки.
Самим прийдеться крізь ворожі строї
Пройти, хоча зі зброєю-таки.
Та чи пропустять їх вони без бою?
Хтось заявив: домовились вони
І можна йти, ніхто не обстріляє.
Та не відомо слову їх ціни
Та й чи було воно – ніхто не знає.
Отож ішли з надією усі,
Що, як відомо, помира остання.
Пил з-під коліс здіймався і висів,
Колону супроводжував із рання.
Серпневе сонце з висоти пекло
І села, наче вимерлі, стояли.
Але не до розглядин їм було,
Бо пострілів у кожну мить чекали.
Він їхав, як то кажуть, на броні,
Стискаючи трудягу-автомата.
Постійний гуркіт у вухах дзвенів.
Та намагавсь уваги не звертати.
Весь час туди, на захід поглядав,
Де має закінчитися дорога.
І пострілів, як усі інші, ждав,
Хоч і не вірив, а звертавсь до Бога,
Аби його від кулі захистив.
В бою воно якось інакше бу́ло.
Там драйв від того всього та інстинкт,
Хоча роями аж дзижчали кулі.
А тут спокійно, начебто, але
Оця непевність серце спопеляє.
І на душі від того зовсім зле,
Бо ж спокою в тім спокої немає.
Та усе ближче Кальміус. За ним,
Говорять, «наші». Там уже спасіння.
Десь там його батьківський рідний дім,
І сад, який він полишав весіннім,
Увесь в цвіту. Вже яблука, мабуть,
Висять на гі́ллі там червонобокі.
Якщо вони за Кальміус пройдуть,
Додому з’їздить, на лиман широкий
Скупатись піде, як раніш було.
Чи ж молодому хочеться вмирати?
Проїхали іще одне село.
Он видно під посадкою гармати.
Стріляти будуть чи отак стоять,
Щоб під контролем шлях тримати їхній?
Що ж, вже не довго лишилось чекать…
І тут гармати вдарили на лихо
І почалося пекло на землі.
Вся техніка, як свічки запалала.
І дощ свинцевий із небес полив.
Хто встиг, то від дороги відповзали,
Шукали сховку, хоч горбок який,
Якуюсь ямку, здатну прихистити.
А навкруги ревів вогненний змій,
Який жадав усіх їх спопелити,
На порох стерти, на шматки порвать,
Убити все, що навкруги живого.
Даремно було милості чекать
Від змія пожираючого того.
І хлопець повз, важкий тяг автомат,
Аби подалі з пекла опинитись.
Та озирався кожен раз назад,
Чи не могло йому таке наснитись.
Та чорний дим здіймався до небес,
Снаряди рвали навколишнє поле.
Життя, здавалось, залишилось десь,
А тут лиш смерть збирала свою долю.
Йому лишалось трохи проповзти
І там, здається, вибухів немає…
Відчув останнє, як уже летить
І темрява зненацька огортає…
Минула мить чи вічність – він не знав,
Прийшов до тями серед того ж поля.
Лицем до неба у траві лежав,
Не відчував ні тіла, а ні болю.
Чорніло димом небо в вишині,
Десь недалеко вибухи лунали.
Гармати не змовкали в далині
І далі простір навколишній рвали.
А він якиїсь аромат вловив,
Такий далекий і такий знайомий.
Колись давно, тому років і днів
Він знав його, мабуть, іще із дому.
Ледь голову управо повернув:
«Так це ж чабрець! Так от аж де зустрілись.
Йому лише здавалось, що забув,
А тут побачив і душа відкрилась.
Трава дитинства. Аромат п’янкий.
Вони чабрець із мамою збирали»...
І запах той прийшов через роки.
І мама, наче, біля нього стала.
Дивилась довго поглядом сумним,
Не говорила, сльози витирала.
І сонечко проглянуло крізь дим,
На полі тихо неймовірно стало.
Здавалося, закінчилось усе.
А він живий і буде далі жити.
Чабрець зірве і мамі понесе,
Хай і не квітне, бо ж на сконі літо.
Він: «Мамо!» - чутно ледь прошепотів
І посміхнувся: «Значить, жити будем!»
На ноги підхопитися хотів,
Та раптом біллю розірвало груди.
Завмер. І біль потроху затихав.
«Нічого, рани красять чоловіка.
Хай смерть поки ще почека лиха,
Йому лиш двадцять, що того там віку».
До чабреця рукою дотягнув,
Зірвав і знов вдихнув на повні груди.
«Як довго дома він уже не був.
В них, в Приазов’ї чабреця повсюди.
І вони знов із мамою піду́ть,
Нарвуть його, щоб дома насушити».
І знов згадались яблука в саду.
І так до щему захотілось жити.
Замріявся, що, навіть не почув,
Як підійшли й спинились поряд двоє.
До тями чиїсь голос повернув:
«По-моєму, он сдохнет сам собою!»
«Да нет, по мне, так лучше пристрелить,
Не дай Бог, оклемаєтся, паскуда!»
Відкрив він очі у останню мить,
Як черга розірвала йому груди.
Так і зостався з чабрецем в руці
Він сам-один серед отого поля,
Де душами уже давно мерці
Прийшли аби вершити чужі долі.

Аж прожогом для діда вождя замінив поводир
Півстоліття тому, як життя перетнуло екватор.
Вже і правнук доріс, щоб «приносити склянку води»,
Бо старіє дідусь і ходити йому важкувато.

Все одно він ніколи на жоден парад не ходив.
Між стрічок і гвоздик не блищали дідівські медалі,
Не тягнуло туди, де злилися в єдиний мотив
П’ять мільйонів пісень, що з роками все далі і далі.

Не бентежили пам’яті тіні тієї доби,
Не бентежило й світло, бо дід і його вже не бачив –
Він погані думки як цвяхи, що стирчали, забив.
Він старечо радів, бо в житті усе склалося, наче.

Ювілей Перемоги. Провідують батька сини.
Патетичні слова, а до слів раритетні дарунки.
І розчулений дід обережно торкається них –
Карболітова лампа… У діда здригнулися руки.

Війни останній день,
здається звір кривавий,
Скінчилася війна -
іще горять заграви...

Останній день війни,
та шаленіє зброя,
Надія на життя -
спокуса для героїв.

Цей мирний договір,
мов нетривка абстракція,
Для звіра, як багнет,
лиха капітуляція.

Ну як же так: вже мир -
війни живе отрута,
Смерть хижо мерехтить,
на серці туга-скрута.

Вже на папері мир,
та рищуть хижі зграї,
Хоч скінчено війну,
бої іще тривають!

«Русский мир» відригує війною,
Суть його зловісна і проста –
Ця орда лишає за собою
Вилюднені села і міста.

Не твори з диктатора кумира,
Бо впадеш замоченим в сортир,
Бо немає спину бузувіру.
Путін – це війна.
Але не мир.

*
Моя весна ніколи не настане,
Ніколи не зацвітуть сади.
Душа боліть не перестане,
Бо нам не оминуть біди.
**
А я впаду знесилена додолу,
До рідної землі схилюся,
Кайдани не сила терпіти знову,
За Україну помолюся....
***
Дніпро криваве розільється -
Таки розтане останній сніг,
Дитина більше не засміється,
"Прощай" сказати козак не встиг.
****
І мати гірко заридає,
І припаде до рідної землі,
Вона ще вірить - вона чекає,
Бо син так матері звелів.
*****
Вона ще вірить і чекає,
Та сліз давно уже нема....
Горить країна - в огні палає,
Бо в Україні братська війна...

Ще є надія
На перемир’я–
Ще є надія –
Жити в мирі!!!
Чи просто нездійсненна мрія.
Але гори моя надія…
Невже не буде більше крові,
Знайдем вагоме слово Вові,
Його слову не повірять,
І продовжать люди гинуть,
Наші соколи-солдати,
За Вкраїну неньку-мати,
Невже даремно, а може ні?!
А на війні, як на війні,
Не жаліють своїх житів,
Зривають, б’ють, як ти хотів,
Не бути цьому перемирю,
Бо не хоче Путін миру,
Фашист російської держави,
Бажає цілим світом править,
Людське життя ніщо не варте,
І не важливі йому втрати,
Наші покидьки найомні,
Готові вбити за мільйони –
Брат на брата –
Йде стріляти,
Де ми ніхто і навіть мати.
Де «Руский мир» як ціль вбивати,
Україна вище за життя –
Готові бити до кінця,
Немає мирного слівця….
Виродок 21 століття –
Де життя – ніщо….. сміття…
Оланд, Меркель, як собачки –
На задніх лапках знову скачуть…
Перед Путіним, як Богом,
Гинуть люди знову-знову…
Гинуть мирні українці –
Просим миру, як колись в німців….
Ніщо не може зупинити –
Бо Путін хоче захопити.
Наш край він хоче розірвати –
Люба ціна – людей ховати…
Ми Крим так просто відпустили, -
А за Донбас й кров пролили.
Де українці ніщо – як раб,
Без прав –
Як бидло, тільки волю мав,
За неї свій труп під танк поклав…
Згоріла надія, -
На перемир’я,
Міни, «Гради» й рікою кров –
Почалося все спочатку знов –
І знову зброя задзвеніла,
Все Росія, як ти хотіла…

Тужливо дзвони линуть стоголоссям,
Прощаються з героями навік,
Їм голови покласти довелося.
У когось – донька, в когось – чоловік.

Щодня зі Сходу чуєм свіжі вісті,
Що знову втрати є в нас чималі,
Поповнюється список назви «ДВІСТІ»,
Він повниться і в місті, і в селі.

Душа болить, суцільная розпука,
Бо дзвонить дзвін, що знов когось нема.
Везуть додому сина чи онука…
Біда прийшла до нас, ой, не сама.

Нема давно ні радості, ні втіхи,
Вже сьомий рік є кровопролиття.
Й цьогоріч не бурульки впали з стріхи –
Герої впали, канули з життя.

19.03.2020 р.

Ще повітря не марить весною.
Запах пороху і багна.
Під ногами земля моквою.
Трохи вище іде війна…

Перемир’я – смертельна штука.
Лиш учора убито трьох.
Не стріляти – наказ… от сука!
Кожен перший, виходить, лох.
Кожен другий в літах(за сорок)
бачив світ і чогось досяг,
а навпроти уже не ворог
синьо-жовтий зриває стяг…
Кожен третій гендлює писком,
приторговує на кровІ
(в сіру зону повзе за зиском
по холодній, як сніг, траві)…
Кожний мертвий… за що загинув?
І полинув у чорні сни?
В незворотну сліпу годину
злим відреченням від жаги…

Ще повітря не марить весною.
В ямах-вирвах поля і дні.
Біль міжчасся тече рікою,
берегами бредуть вогні…

14.02.2020

Війна скінчиться, вбивце, у полон
здасися, не радій що снайпер схибив.
У кожного є свій армагеддон,
здеруть і шкіру, як луску із риби.

Розплата, супостате, б'є в набат,
настане черга скинути забрало.
На цвинтарі - прокляття, сльози втрат ,
для домовин нових погостів мало.

Бог не прощає смертної вини,
вже гільйотину буревій полоще.
Твій прийде час знімати ордени,
ковтати хлипи каяття на площі.

Кривавої душі, страховище війни
не вдасться оправдати  в потойбіччі.
За Україну ти воістину
горітимеш в геєні пекла вічно.
Бог не прощає смертної вини!

18.02.2020р.

Мовчить вгодована Європа,
Лишень подекуди бурчить,
Тимчасом Раша-Азіопа
Не оминає жодну мить
Аби урвати якнайбільше
З пожару вкрадений покров.
Про це колись напишуть вірші,
Але сьогодні ллється кров.

Він вижив. Серед попелу й руїн,
Посеред болі, стогону і крику
Лише один стояв і плакав він,
Кленучи ту Священну і Велику,
Яка йому залишила життя,
Забравши все , що те життя давало.
Хіба таким він бачив вороття
Із пекла, де одне його тримало
Бажання своїх рідних захистить,
Свою домівку рідну врятувати?
Він вижив, і тепер один стоїть
На місці, де могила замість хати.

залишайся на ніч
залишайся на скільки хочеш
залишайся, я обіцяю мовчати
обіцяю, сидітиму тихо, як пес під порогом
обіцяю любити, прощати, чекати

залишайся, я стану тобі подушкою,
лежатиму поруч, і ні про що не питатиму
залишайся, будь як удома,
сиди на балконі й пий чай
з видом на Ярославів Вал

залишайся, пиши дивні вірші,
ходи до Дніпра - я тебе не спинятиму
залишайся, в нас все буде добре
я тебе, до кінця своїх днів, любитиму

залишайся, не бійся,
я стерегтиму кожен твій крок,
залишайся, нехай всі позаздрять нашому щастю
залишайся, стань моєю відвертістю
"будь зі мною" - я тобі щодня промовлятиму

До подій осені 1943 р. на Волині.

Вони ввійшли в село посеред днини
Не криючись, бо на своїй землі.
Їм сторожко дивилися у спини
З півтемряви дорослі і малі.
Наказ єдиний: ляхів не жаліти,
Щоб в їхніх душах поселився жах.
Хто виживе, ще й їхніх внуків діти
Навік забули в Україну шлях.
Вони « поляки » із Польщі своєї
Злетілись на Вкраїну, як на мед,
Їм кращі землі, різні привілеї
А українцям – на стіну портрет
Їх Юзека. Старшини так учили,
Та і самі ж бо не тупі були,
Замирення тридцятого ще жило
У пам’яті. І ось вони прийшли.
Німецькі автомати й карабіни
Їх правда і вагомий аргумент,
Щоб вичистити зовсім з України
Цих клятих ляхів у один момент.
Як смолоскипи, запалали хати,
Жінки заголосили. А дядьки
У руки вила почали хапати
Аби від куль заснути на віки.
Від лементу і тріску автоматів,
Від гоготіння жаркого вогню,
Йому аж подих стало забивати,
Ще зовсім молодому легіню.
Він ляхів ненавидів … Бо так треба,
Так його завше вчила старшина,
Але до вбивства не було потреби,
Бо лях для нього – це ще не вина.
Він жив в селі, де поряд ляхи жили
І з Яцеком сусідським скрізь ходив.
І поряд на кладовищі могили
Знаходилися їх обох батьків
І тітка Ванда, наче рідна мати.
Їх не ділила на чуже й своє:
І нагодує, і відлупцювати
Могла. Хоч часто плаче коли б’є.
Зайшов рішуче у чиєсь подвір’я,
Зборов, здавалось, сумніви в собі,
Згадавши: « Україна в тебе вірить!»
І « Сумнівам не місце в боротьбі! »
Щосили стиснув автомата свого,
Поради в нього, начебто, питав,
Сердито в двері грюкнув із порога:
Чому, мовляв, ніхто не зустрічав?
Його це іще більше розпалило.
Не зустрічають. Ну, ото, я їм !
Сховатися від мене захотіли?
Так вилізете, як запалає дім!
Та двері раптом скрипнули ледь чутно,
Старенька жінка стала на поріг.
Хотів нагримать, в груди штурхнути,
Але себе перебороть не зміг.
Свинцем неначе руки налилися:
Хоча і ляшка, але жінка все ж.
« Дозволь, синочку, трохи помолитись.
Ти ж в Бога, синку, мабуть, віриш теж?»
« Молися!» - грубо спробував сказати
Та вийшло якось жалісливо все.
Враз чомусь розхотілося вбивати.
Як він тягар в серці донесе?
« Кінчай скоріше!» - кинув хтось з дороги,
Та він дивився і не поспішав.
Чи справді так усе потрібно Богу
Аби обов’язково хтось вмирав?
Він Яцека згадав і тітку Ванду.
Десь їх, можливо, також хтось вбива.
Хіба від смерті комусь легше стане?
« Тікайте, тітко, доки ще жива!
Я відвернусь, а ви хутчіш до лісу
Городами. Не хочу брать гріха!»
Хто видумав оце? Якого біса?
Кого спостигла думка ця лиха?
Та тітка чомусь не зійшла із місця
« Куди я, синку? Тут усе моє.
Пали, стріляй. Та в очі не дивися,
Бо буду сниться все життя твоє.
У цім селі діди мої ще жили,
Я у цій хаті виросла сама,
Тут чоловіка свого схоронила,
А більш нікого в мене і нема.
Куди ж я, синку? Де? Чого шукати?
Все, що мені відміряно було
Від Бога, прожила. І помирати
Я хочу тут. Бо це моє село.»
Стоїть хлопчина, автомат стискає
Та не стріля. Не бачить ворогів.
Чим все тоді закінчилось - не знаю:
Чи вбив він тоді жінку, чи не вбив.
Та знаю точно, як живий лишився
То все життя і мучивсь, і каравсь.
І хай не вбив, а все життя, як вбивця
Хоча б тому, що він за зброю взявсь.
А ті, хто змусив два народи наші
Кривавим трупом уселяти шлях,
Я проклинаю вас і душі ваші,
Мені все рівно – чи хохол, чи лях!

Звела їх доля на мосту однім.
Через роки зустрілися два брата.
Один з наказом міст той підірвати,
Щоб москалі не скористались ним.
Другий з наказом міст уберегти,
Утримати аж до підходу «наших».
Схопились, стрівшись, але, упізнавши,
Один та й другий зброю опустив.
Та очі аж викрешують огонь.
- Ну, що,
москальський прихвосню, зустрілись?!
Ще срібляки москальські не скінчились?
- Та то у тебе, брате, самого,
Мабуть, німецькі срібляки в кишені!
- Я Україні тільки-но служу!
- Сказав би : німцям підошви лижу!
Як там, до речі, Гітлер навіжений?
- А Сталін твій не навіжений, га?
Ти геть забувся з тими москалями,
Що вони підлі тата розстріляли.
А ти у ката татова слуга?!
- А хто матусю, брате, нашу вбив?
Чи не твоя то німчура проклята?
А ти мені тут колеш очі татом.
Чому ти маму був не захистив?
- Далеко був… Та й німцям не служу.
У мене з ними є рахунки власні.
А ти… - Що, брате! Ми і так нещасні!
Давай не переходити межу.
Не стачило ще каїнами стать,
Комусь в угоду рідну кров пролити!
- А що ж нам, брате, із оцим робити?
- Якби ж то знать?!
Якби ж то, брате, знать?!

Jedynie serce matki uczuciem zawsze tchnie
Jedynie serce matki o wszystkim dobrze wie…

Stare polskie tango: `Serce matki`

Лише материнське серце завжди сповнене співчуття
Лише материнське серце все знає і все розуміє…

Старе польське танго “Серце матері”.


***



Виряджають

до війська сина,

Гартує біда родину:

- Молодший син,

Ти не один,

Ми любимо, ми любимо тебе!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить…


Війни скреготливі жорна

Все мелють на порох чорний…

- Молодший син,

Ти не один,

Чекаємо, чекаємо тебе!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить…


Хай згине війна проклята!

Хай виживуть всі хлоп’ята!

- Молодший син,

Ти не один,

Ми молимось за юних вояків!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить!


2018 рік

Полягли під Крутами в бою,
В нерівній битві хлопці молодії.
До цього всі були вони в строю,
І в мить одну зосталися німії.

Кривава сутичка відбулася тоді,
Коли орда погана наступила...
Судилось, мабуть, бути цій біді...
Чотиритисячний загін - це була сила.

Студентів проти них лиш горстка там була,
Більшовики усіх їх розстріляли.
Життя п'ятигодинна битва забрала,
Та наступ ворога герої зупиняли.

Нерівний бій, нерівні були сили...
Склали голови під Крутами вони,
Та хоронити їх тіла заборонили,
Лише у березні зробити це змогли.

Їх прийняла АСКОЛЬДОВА МОГИЛА,
Вшановуєм сьогодні всі ми їх.
Студентів молодих та паскудь тоді вбила,
Їх кров'ю гаптувався білий сніг.

29.01.2020 р.

Героям-Кіборгам присвячується

***

Війна в Аеропорту
це – головний стан життя.
Війна триває 24 години на добу.
Якщо ворог не атакує,
діють снайпери, тривають обстріли…

Сергій Лойко.
Відео інтерв’ю

***


Не Марс і не Місяць,

Хоч грунт – неживий,

Це – рідна, печальна Земля,

Калічить сталевий її «градобій»,

Пекельний вогонь спопеля…


Аеропорт…

Оминають його літаки,

Аеропорт…

Марсіанський у нього ландшафт,

Аеропорт…

Бойовики - вороги

П’ють із Смертю на брудершафт,

Кружляють blutigschaft.*


Аеропорт

смертельно застуджений,

Багаторазово

Розбитий, контужений…


А чи може бути

Контуженим

Той, хто вбитий,

Чи може він,

хоч трішечки,

Жити?


Може, мабуть,

Якщо

На плечах тримає

Його

Еліта!


Реальна Еліта,

Не в брендових шатах,

Кравцями пошитих,

Справжня Еліта –

Сіль Землі:

Батьки і діти,

Літні, малі…


Від згару, пилюки -

Чорні руки,

Чорне лице…

Довкола -

Катів-людожерів

Кільце.


Професійні убивці, Зла коловерть:

Порожні зіниці, подих – смерть!


Злива снарядів,

Вогонь потойбіччя -

Аеропорт

Непоборний

Навічно!


Клацають іклами вороги:

Кіборги!

Кіборги!

Кі –

бор –

ги!


Кіборги – хто такі? -

Мозок людини,

Броньоване тіло…

Зневажають вони

Буревій вогняний,

І що б там іще

До них

Прилетіло…


Наші Герої –

Хлопці звичайні,

Живі, гарячі тіла,

Воля – Сталева.

Душі – Козачі,

Тремтить перед ними

Імла!


Душі полеглих

У Вись не злітають,

Із Живими

Утворюють

Мужності Форт.

І вдень і вночі

Вони захищають

Нескорений Аеропорт!


……….

Кривавий брудершафт


2019 рік

Навколíшки хлопчак
Протирає портрети Героїв,
Час минулий ще ран не загоїв
Пам'ятає ще битву брущак.

Тут хтось рідний тобі?
-Ні. Тут рідних нікого не маю,
Просто хусткою сніг відгортаю.
Щоб дивились на небо в журбі.

Враз я погляд відвів,
Щоб не бачив юнак мої сльози.
І застиг в ті останні морози
Теплий шепіт молитвенних слів.

За гіркі мої сльози оці
Ви пробачте, Небесні Герої,
Що скупими словами вдостоїв,
Лиш добавив на серці рубці.
26.01.2020

«Я пацифіст! Насиллю –ні! Нам не потрібне військо!» -
отак позицію свою декларував Онисько.
Мовляв, як б’ють нас по щоці – то підставляймо другу.
Тут нагло трапилась із ним страшна біда-наруга:
сусіда капцями уліз у клумбу пацифіста…
Онисько винного місив, неначе в діжі тісто.
Усі побачили, куди пішли слова про щоки,
коли сусіду пацифіст волосся дер нівроку.
Дісталось навіть глядачам, бо стали надто близько:
щоб не заліз ногою хтось у квітничок Ониська.
Стояв Онисько за своє, немов казковий витязь…
А от країна… не своя? Не варт за неї битись?
Мовляв, занадто не близька до тіла сорочина?
За чином ненька занизька, не гідна мати сина?
«Та я – ого! Та я – цабе! Та я – людина світу…» -
Твердить Онисько, за слова ховаючи копита.
***************************************
Коли твою країну ворог силкується загризти -
лиш потенційний зрадник назветься пацифістом.

В рай до Бога полетіли наші соколята
Віддали життя жертовно, щоб позбутись ката
Та й питаються у Бога:"Скажи Святий Отче,
За що війна, смерть і сльози тим, хто миру хоче?
Споконвічно землероби свій хліб споживали,
На чужі сусідні землі ми не засіхали.
Чому здавна чужі зайди над нами панують?
Та ще й нам же дорікають, що не так шануєм.
Не всі стали на коліна! Частина гордує!
Того, хто в раби не хоче, не впав на коліна
Чужий зайда "обендерить" стравить батька й сина.
Між братами кине розбрат:"Нехай повоюють,
Розберуться, хто більш винний." А зайда - грабує!
Там, де розбрат між братами, ворог - переможе
Ті, що стоять на колінах йому допоможуть.
І поки нам всім бракує до свого пошани,
Будем в злиднях доживати під чужинцем - паном,
Для чужинців свою землю будем засівати
Чужу "правду", чужу владу будем шанувати?
Піднімайся з колін, брате, бо ти є - людина!
І лиш тільки перед Богом ставай на коліна.
Заживемо ми достойно тільки тоді, брате,
Коли ми свого Моісея зможемо обрати.

29.06.2015 рік киянка Світлана

Вклоняюсь низенько сміливим героям За ваші звитяги, хоробрі серця
Й любов до країни - вона в нас єдина, Як рідная ненька у сина одна.
Хай Бог береже вас за ваше терпіння, Козацький характер і єдність в бою
За те що живою стіною закрили Від ворога лютого землю свою.
Нелегкі часи для країни настали Чи здатні ми ворога перебороть?
Народ наш єдиний здолає навалу І нам допоможе у цьому Господь.
Ви наші рідненькі лишайтесь живими Бо серце за вами так сильно болить!
Земля України полита вже кров'ю! Що зможе жорстоку війну зупинить?
Лиш наше братерство і серце гаряче. На подив всім друзям і всім ворогам
Майдан і війна об'єднали країну Тепер до снаги все здолати вже нам.
На серці і гордість і біль одночасно. Молюся: "Господь захисти й збережи
Всіх українських героїв відважних Й на захист вітчизни благослови."
Дай нам перемогу, свободу від "брата", Що ладен в обіймах нас задушить
Для наших дітей ми оновим країну, Щоб вільно і радісно стало в ній жить.

Січень 2015 рік киянка Світлана

тягне якір, тисне стигма
ми вмуровані у стіни
злих під’їздів
будем грати ми
усіх антагоністів
і за ґратами
нас місто стисне
і розчавить як комах
я живу тут як монах
та не по своїй волі
це місто прагне крові
в моїм горлі гинуть рими
ненародженими й злими
прагне крові моє місто
чому ж ми антагоністи?

місто розтерзане лежало і гнило
в битому склі відбивався світанок
мозок помер але рухалось тіло
воно бажало чогось наостанок
м’яса та крові, хліба та поту
хочу нажертись аж до нудоти
гасла, ідеї, про життя міркування
в мене єдиний інстинкт – споживання
я місту потрібна як серцю тромби
кожен день мені – стіни в’язниці
замість мене на роботу вийшов зомбі
та ніхто не помітив різниці

листопад, 2018

Не стрималась.

Розходилась, написала гори слів
«ми --- один народ!»* зомбованим хористам,
буйнотрав’ю із неораних полів,
лицемірним чи наївним «пацифістам».
Потім голову затиснула між рук:
скільки слів подібних вимовлено всує!
Ними можна загатити і ріку,
та потік усе змиває і руйнує.
І надія із бідою пополам
у пінливих псевдоістинах зникають,
де – ні вірності забитим землякам,
ні ненависті за те, що їх вбивають.
О, свинцева неухильність течії!
Не зрівняються й надсаджені гармати
із могутністю інерції – її,
як не пружся, неможливо подолати.
І пливе народ затято крізь життя
в битім дзеркалі себе не упізнавши,
без державницького спільного чуття,
так сьогодні, як учора і як завше.

*Мається на увазі "один народ" із агресором.

2019

Він почув антифони, якісь неземні голоси.
Та фальшивили ті, що були біля лівого вуха,
І якби його воля, то він би, напевно, не слухав,
Лежачи у траві, що за літо ніхто не скосив.

І немов навперейми ті хори співали й гули,
Чи сварилися, чи торгувались не знано за віщо,
А тоді відступили, здіймаючись вище і вище,
Лиш деінде лунали уривки хвали і хули.

Забриніла вона – невимовно напружена тиша.
Наче хто саркофаг приволік і усесвіт накрив.
І, здавалося, тиша ставала дедалі густіша.
Та водночас, здавалось, вона голосніша за крик.

Дві доби без води, причащаючись голого ґрунту,
Він смиренно лежав мимоволі дотичний до тих,
Хто так само, за друга підставивши пострілу груди
У такому же віці, але вже наві́ки, затих.

А затим він почув, як селяни врожаю раділи,
Як потому котились кудись безкінечні вози,
А услід одинокі – і гупало тіло об тіло,
І чомусь цей затишений гул був страшніший в рази.

Він лежав долілиць, поглинаючи пам’яттю звуки,
Проживаючи кожну хвилину, годину і рік,
І здавалось йому, що у світі не є тої муки,
На яку би хтось владний цей змучений край не прирік.

А тоді він розчув голоси, що за нього просили,
Це були антифони та вже із дідівських могил,
І пітьма відступила, у тіло вернулися сили,
Бо зірвались торги – не згорнувся його небосхил.

Народ наш є. І буде. Хоч тирани,
Заброди загребущі вікові,
З суміжних територій Кацапстану
Лаштують лицедійство на крові.

Як в трилері, вигулькує з болота
Мерзенної потвори голова,
Патьоками московської гидоти
Отруюючи душі і слова.

А вслід малоросійські байстрючата,
З щурячих повистрибувавши нір,
Волають божевільно «благим матом»,
Що тутечки повсди «русский мир».

Та цур вам, спадкоємці Тамерлана,
Пощезнете у безвісті століть
Разом із вражим кумом препоганим.
Бо на коліна наш народ не стане
І не простить.

І тоді, коли випадуть перші сніги, він піде.
Буде небо тремтіти і грізна насунеться битва.
А його зігріватиме мамина тиха молитва.
І чекатиме вдома синок – янголятко руде…

Захурделиться світ і зруйнує усі рубежі.
І вогонь небезпеки палатиме довго в тривозі.
Тільки він попри все не опустить руки у знемозі,
Якщо дуже болить. Навіть там, на останній межі

Він збере у кулак свою волю і силу рясну.
Не зневіриться, ні. А стоятиме твердо стіною.
Бо готовий іти у сніги і замети до бою,
Щоб додому скоріш принести перемогу ясну.
27.11.2019

Воювали як Афган –

Труни без кінця…

В Сатани – новітній план:

Горе б е з л и ц я.

Десять тисяч полягло

І сьогодні знов…

Пам’ять, мов холодне скло,

Ручаями – кров.

«Інтереси» захищать

Вміє білий світ…

Запалив мільйон багать –

Зарево стоїть!

Править хтось, неначе цар –

Каламуть пливе…

Світовий кругом пожар,

Пекло світове!

Україна – полігон

Тих новітніх війн.

Збувся чийсь пророчий сон,

У зіницях – біль.

Що – Чорнобиль, що – Майдан?..

Їм – лише б грошва!

Он верблюдів караван,

Та – не поспішай.

Поборися за с в о є

Проти вражих зваб…

Будеш цар серед царів –

Не мізерний раб!"

21 листопада 2019 року

Земля така багатолика,
Такі незміряні світи...
На мапі цятка невелика –
То є твій край. І в ньому – ти.

Та поряд є сусід неситий.
У нього – вовчий апетит,
Що неспроможний вгомонитись,
Як не захопить цілий світ.

І що подієш з лиходієм...
Його не спинять матюки.
Дістала капосна Росія
На покоління. На віки.

Татку дивися , дивися , як я вже підріс..
Кажуть що схожий на тебе .. Веселої вдачі ...
Мама всміхнулась нарешті , й не стримала сліз...
Глянувши на твоє фото , вона завжди плаче ...

Вірю я їй , в те що ти полетів до зірок..
В небо відправлю листа , як навчуся писати ...
Снилось мені , ми з тобою йдемо в дитсадок...
Душу мов щось зігрівало , бо поруч був тато ....

А пам'ятаєш торік у бабусі в селі...
Сад яблуневий в цвіту білим килимом вкритий ...
Ти ще казав мені , синку , ось Рай на землі .
Я запитав , чому Рай на землі в білім цвіті ?

Татку вертайся скоріше , бо жду не діждусь ...
Прийдеш назавжди , розкажеш що там за зірками ...
Я ж обіцяю що скоро читати навчусь .
Зараз листа напиши щоб не плакала мама .......

Олександр Квітень
м . Мукачево....

Іде війна, іде війна...
Комусь війна – то «мать родна».
Вбивають люди всі віки
Собі подібних залюбки.

Хоч українець, хоч москаль –
Усіх рівняє вбивча сталь.
Та будь ти хоч Наполеон –
Для всіх однаковий патрон.

Світ милосердія не зна,
Життя втрачається ціна,
Шаліє пошесть навісна –
Війна.

У тебе достатньо сили. Ти тільки вір.
Зійдуться усі дороги, затихне вітер.
І стрічкою будуть бігти фінальні титри.
Розтане зима, що нагадує вічний тир.

Останні акорди заграє чужа війна.
Не будуть влучати кулі. Заляже тиша.
І вранці у школі на дошці твій син напише:
У нас перемога! У нас за вікном весна!
16.09.2019

Літо минуло, осінь настала,
В Україні триває війна.
По осені мати сина чекала,
Бринить на серці тривожна струна.

Осінь дощам та холодом тужить.
Важко солдатам в цей час у бою.
Та солдат з гордістю служить
За Україну стояти в строю.

Всім не судилась мамина ласка,
І не відчути материнське тепло.
Син прилетів у вигляді пташки,
Тихо постукав до мами у вікно.

Мама здригнулась в незвичній тривозі,
Світ потемнів і зупинивсь.
Вмер чоловік в Іловайській облозі.
Боже, щоб син живий залишивсь.

Червоніє дозріла калина,
Та ніхто не зриває плоди.
Сиротіє без сина Вкраїна,
Сиротіють без нього сади.

Тривожно в небі курличуть,
Ключами летять журавлі.
Кличуть у надії, до нас вони кличуть,
Не загубіть же своєї Землі.

Стоять за Неньку герої,
На стражі непоборні стоять.
Немає сили такої людської,
Щоб волелюбний народ подолати.
Вересень 2019 р.

Гуляй, козаче, гуляй!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!

Стриножені коні, мов привиди сонні,
не скачуть, не крешуть копитами світ,
гуляй же, козаче, із ранку до ночі,
хоч пазурі вовчі й шматують живіт!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
гуляй і танцюй, до подертих чобіт,
і крики із хати не слухай, не слухай,
не вперше вмирає козацький твій рід!

Нехай розпинають замучену матір,
ту кров не уперше приймає земля,
ґвалтують дружину сусіди багаті
і душать в колисці твоє немовля!
Іржавіє шабля, іржавіє серце,
плете павутину підступний сусід,
а ти наливаєш горілку із перцем,
і криво зшиваєш подертий живіт!

Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!
Гуляй, козаче, гуляй!

25.07.2019

Говорили про смерть, переповнення вщерть,
долю.
Знову мертві тіла межи села, міста,
полем.
Наростили війну, наче білу стіну,
звичну.
Нам іти-перейти у далекі світи,
вічні.

Говорили про дім, наші діти у нім
плачуть.
Розлилася біда, чорноплинна вода
наче.
Ген дебати гудуть, в чому суть і не суть,
сила.
Мимо сцени і люд юне тіло несуть,
крила.

Емоції навколишнього світу
Клич журавлиний , розпачу сльоза
Емоції розчуленого неба
Єднають вбиті війнами серця

Усіяна земля червоним маком
Убита горем матері душа
Кружляє ворон хижий над курганом
Ядким багаттям жевріють поля

З усіх сторін , над власним , над народом
Іде жертовна , і підступна гра
Несеться брудом , підлості потоком
Вся стогне мором зранена земля

Емоції навколишнього світу
Клич журавлиний , відчаю сльоза
Емоції розчуленого неба
Несе герой хреста - його війна.

Солдат писав додому лист із фронту
Коханій, мамі й дітям: - Дорогі,
Мене чекайте, дасть Бог, повернуся,
Будемо жити в щасті і добрі.

Він повернувся - дому вже немає,
Нема ні хати, ні його рідні
Оте життя, котре війна розбила
Виднілось, ніби марево. У сні

Він був господарем свого обійстя,
У сні кохав, любих дітей ростив...
- Навіщо сталася війна проклята?!!!
У рідних він пробачення просив,

Що вижив, коли їх уже немає...
Йому несила жити на землі.
І тихо, навіть соловей співає
Вечірні поминальнії пісні.

08.05.2015.

Один із дідусів у Польщі згинув
(на міні підірвався в бліндажі),
За другого одне лиш тільки знаю:
- Загинув дідо, доню, на війні.

Життя моїх батьків було нелегким:
Нестача, голод, матінка вдова,..
- Не знищуйте моїх дітей, благаю!
Онуків пошкодуйте, бо нема

Нічого гіршого у цьому світі,
Як доля незахищених дітей,
Вони не знають як їм далі жити,
У бідах звинувачують себе, й

Не відчуваючи тепла з дитинства
(в душі лиш порожнеча, морок, біль)
Не знають як дітей своїх любити,
Не вміють віддавати, бо звідкіль

Узяти їм оту любов і ласку,
Котрої не отримали самі...
Закінчуйте уже війну, будь ласка!
Хай будуть ясними наступні дні,

Щоби онуків наших не спіткала
Так ж недоля, як батьків моїх...
Прошу Вас я, молю і вимагаю:
- Політики, подумайте про всіх.

09.05.2015.

Перемога Раші у війні
є і нині тема ейфорії,
бо без України у вогні
мало що кацапію зігріє.

І колона п’ята йде на ви,
і у Інтернеті поторочі
фейками масоно-жидорви
ветерану округляють очі.

Куций фюрер «ксіви» видає...
Кожному скаженому собаці,
вписаному у його досьє
у Гаазі буде по гілляці.

Глядачі і теле, й cinema
буйно реагують на події.
І «побєдобєсіє» Росії
чує і тюрма, і Колима.

Ну, а хто не бачить і не чує,
Путя напуває і годує,
обіцяє пенсію совку...

Колоради і рашисти раді,
будуть крокувати на параді.
Перемога! Ать твою таку!

08/05/19

І
Моря й озера – очі України,
а води рік – її кипуча кров
і у вінку червоної калини
ніхто за неї кращу не найшов.

Якби не це, то я і не писав би,
які у неї очі восени
або які її чарівні зваби
несуть усіх у кольорові сни.

Бували карі, майоріли чорні
і заясніли жовто-голубі...
Усі мої світи із нею – горні,
а дольними завдячую юрбі.

Із кобзою блукала сиротою,
з бандурою стомилася іти
у вигадані сяючі світи.

Арей і Ліра нерозлийводою
тасуються у вічному двобої,
у пошуку кінцевої мети.

ІІ
Її минуле чорне і червоне
присвоїли лукаві вороги.
Орли, гієни, круки і ворони
на цій путі не додають снаги.

Орда карає, а юрма воює,
осліплена загравою ночей,
і кров’ю упивається Арей.

Катівня узурпатора працює...
Але її, – Ура! – лунає всує,
завішане полудою очей.

ІІІ
Європу і не чую, і не бачу.
Так видається іноді мені
у темні ночі і гарячі дні.

Вкриваються китайкою – юначі,
а каламутні очі ще незрячі.
Арей гартує Ліру у вогні.

05/19

А у тебе ще буде можливість знайти весну.
Не турбуйся за ті хвилини, які вже втрачено.
Повертайся живим. Не проси ні за що пробачення.
Я чекаю на тебе сто років, сто днів без сну.

Бачиш, вишні цвітуть і у місті лунає сміх.
Я вже звикла казати всім, що війна не кається.
Що життя сторінки блискавично для нас гортаються.
Що настане ще час для бажань і жаданих втіх.

Ще розвіється пил всім прогнозам наперекір.
Перемога, я знаю напевно, не за горами.
І усе, що тепер, мій хороший, стається із нами,
Лиш на краще, повір.
26.04.2019

У тиші найгучніший резонанс.
Минає ніч, а я не засинаю,
Старі скрижалі, знесені з Синаю,
Голгофа переписує для нас.

Любов’ю переспівує закон,
Що буде нам духовним камертоном,
Хай час і стугонітиме потому –
Вона звучить зі статуй і з ікон.

Звучить, коли є мир і йде війна,
Коли за неї нищать і вмирають,
До пекла тягнуть, прагнучи до раю,
Забувши – ненав’язлива вона.

Це ми її саджаємо на трон.
Любов, яка смиренна, хоч бездонна –
Наскільки Богородиця, Мадонна
Не схожа на піднесених матрон.

Вона не знає фальші і гримас.
Хто миє ноги – руки не вмиває,
Дає і не очікує навзаєм,
Голгофа – не Синай і не Парнас.

А ніч перетинає Рубікон.
Від розбрату навалюється втома,
Фома – не більш не менш – латинський Thomas,
Закон любові – жертвенний закон.

Лиш тиша ця – гучніша канонад.
В неділю, в час весіннього розмаю –
Христос Воскрес! І я прекрасно знаю,
Що Він з любов’ю дивиться на нас.

Уклін Вам, батьку, до землі уклін,
За подвиг Ваш у сімдесят чотири.
За ворогами гучно дзвонить дзвін,
А Ви із тими, хто жадає миру.

На фронті, з вояками, в бліндажі,
Під кулями і градами страшними.
Готова зброя, точаться ножі,
За Україну-матір в літо й зими.

Вже п'ятий рік воює чоловік,
Хоча зросли його сини й онуки.
На псевдо "Тихон" хтось його нарік,
Отут, із ними, радощі і муки.

Буває серце якось защемить,
Та йде вперед з далекої дороги.
На відпочинок має тільки мить...
Спочине потім, після перемоги.
23.03.19

Мати сина колисала:
Люлі-люлі-люлі,
Теплосяйно заглядала
В оченьки синулі.

Мати сина годувала:
Клала до серденька,
І дитятко усміхалось
Сонячно до неньки.

Мати сИночка зростила,
Світ в росу глядівся...
А синочок дужий виріс,
Прийшов, уклонився
І сказав: Матусю, мила,
Піду воювати...
І лишив стареньку неню
Однісіньку в хаті...

Щиро молиться до Бога
Сивочола жінка:
Хоч разочок обійняти
Рідненьку кровинку...

Країну народження маєш одну,
І нить оту не урвати довік.
Моя країна пішла на війну,
І я зупинити її не зміг.

Комусь влади дурман,
Чи темниця комусь,
А мені цього болю не перемогти.
Моя країна стратила глузд,
А я не зміг їй допомогти.

Аби щось змінити, бракує сил,
Коли усе тут догори дном.
Не треба німбів і ангельських крил,
Треба просто не бути лайном.

І я відчуваю усім єством
Час настає вибирати.
Якщо ти гідний не бути лайном
Легше і жити й вмирати.
Легше і жити й вмирати.
Жити, і не вмирати.

Склало рученьки дитятко -
Молиться до Бога,
Щоб з війни вернувся татко,
Став біля порога.

Щоби пригорнув до серця -
Заясніє личко,
З мамою пішов в крамницю
Купувать сестричку.

Щоби в тата на плечах
Хмари діставати,
"На добраніч" говорити,
В щічку цілувати.

Цю молитву неодмінно
Небеса почують,
Пильнуватимуть усіх
Батьків, що воюють.

1

Без ноги йде вояка із посохом,
Сивий чуб замітає чоло.
Оминаю каліку із острахом,
І веселощів як не було.

Для держави солдатики - гвинтики,
Той - з Таращі. а той - із Прилук.
Йду до лазні. Під пахвою віники,
Треба змити кровицю із рук.

Думав, душу очорнену вимию,
Взяв із церкви святої води.
Та прикутий до спогадів линвою,
Де в бою умирали брати.

На стільниці калинова китиця,
Друг на фронті лежить у рову...
Льодом вкрилося озеро Вирлиця:
Я під кригою, мертвий, живу.

2
Не дивлюсь крізь рожевії скельця
На цей світ, бо уже у літах.
Колючки виростають із серця,
Бо там біль зачаївся і страх.

А на Сході орда виє люта,
Рве неспокій (у цьому вся суть)
За майбутнє, якого не буде,
За минуле, яке украдуть.

04.01.2018р

І
Ну й заварили! Аж валує дим.
І не поймеш: чи п’яні, чи бандити?
І як забути, що немає з ким
у цьому казані куліш варити?

Що Раша, що Малі, що Сомалі...
віщає і показує у сіті:
герої епопеї москалі –
«Пірати ХХІ-го століття».

ІІ
Лякає Україну «сучій мір»
і дістає у всі кінці планети.
Жадає раю чокнутий вампір,
націлює на ближнього ракети.

Бо «ядерного православ'я» біс
вселився в душу карлика-гіганта.
У нашій акваторії – безвіз
для армії і флоту опупанта!

Доктрина діє, тактика така:
де чути мат – усе диктує Раша,
захоплює по ходу «язика»...
У дії – операція «Параша»!

Триває не об’явлена війна.
Чого немає, будемо ще мати.
Очікує іще одна «весна».
Ґарантії немає у ґаранта.

Куди нас ця оказія несе,
не відаємо. Маємо на це
реагувати українно-ґречно.
Але одне відомо безперечно –
родитись, виживати й мати все
на цій землі смертельно небезпечно.

ІІІ
А що на суші? Арки і мости...
А ми чому не риємо каналу
Азов-Одеса? Нам до себе йти,
а їм по горло вистачить Байкалу.

Є що робити. Каламуть своє
і затикай свої великі діри.
Але не зазіхайте на моє.
Не зачіпай історії і віри.

Будуй собі іще один «Потік»,
або качайте воду із Дунаю,
нехай Амур тече у інший бік
до Криму із Японії й Китаю.

Хай повертають ріки на Арал,
заллються єнісейською водою
і нафтою своєю дармовою.

Нехай беруть на абордаж Ямал,
і хай накриє їх дев’ятий вал,
і захлинуться хай своєю кров'ю.

12.2018

Відмотую, Боже мій, роки.
Вертаю у час до війни,
О, як же погано уроки
вивчали і доні, й сини.

Умию оплакану долю
надії озонним дощем.
Усе затихає поволі
і меншає ниючий щем.

І, – на тобі! – кулі, катюші,
нечувана зрада, бої,
і знову заплакані душі
вертають на кола свої.

Лишається п’ятою осінь.
Очікує шоста весна.
А літо одбігаю босий,
якщо доганяє війна.

Чужа самозвана еліта
нуздає на захід коня.
На сході триває різня...

Читаємо сури Завіту,
як маємо зайду любити.
То як не ридати щодня?

12.2018

Ми з вами дружно жили,
Поки ми вам служили.
Любили ви продажних,
Послужливих хохлів.
Та злі часи настали –
І вся любов пропала,
І в прорізі прицілу
Мішені ворогів.