...Авжеж, тривалий строк
від наскельного мамонта -- до Джоконди...
І все це -- людська п'ятірня,
що спершу навчилась тримати палицю,
а потім винайшла... атомну бомбу...

Авжеж, тривалий строк
від знаку "моя печера" -- до символу "наша Земля"...

Чи, може, ще й досі
в кремлівських застінках
марять кам'яним ренесансом?

...Тільки мамонта в скелі
вже не буде кому
вибивати...

24.01.24

Пісня вдівця

Сонце як та черепаха
Мандрує до світу тіней,
На цю падолистову ніч-домовину
Дихають холодом брили гранітні,
Які важко кладуть у підмурок дому
Невгамовних годинників-цокалів,
Що крадуть мою тишу
В недовершених днів:
Днів-єретиків. Одкровення.
Ненароком пригадую час
Коли сороки були синіми павуками
І плели мереживо крадених намистин
На покрівлі готичної башти,
Яку збудував понтифік
(Білий дим і димар як голка).
Зазираю в очі місяця без богів:
Я – нетутешній книжник,
Що читає нудні епітафії
Пошепки.

Пісня вдови

Зоряний лікар
Лікує мою меланхолію
Плямами сяйва місяця,
А на площі – моя посестра:
Вдова з металевою посмішкою
Очікує знак і юрбу – її жадібні очі.
А хтось повторює казку:
«Всі ми діти вдови…»
Котрої? З нас?
Осіннє бароко
На довжелезній стіні палацу
Пише свої ієрогліфи –
Ніби Вольтер, що на ринку рабів
Славословив якусь китайщину –
Нікому незнану, навіть Атені-сові.
Тіні мають серця – такі легкі і сірі
Наче пір’я далеких чапель,
Що колись прилетять – у сни.
Білі як мушлі студеного моря
Сліз.
Кожен келих, який розіб’ється,
Кожна ніч, яка сліпне пугачем,
Кожне Ніколи, що стане вічністю
Цілує мене в уста.

Пісня дощу

Я друг тиші і темряви,
Володар наяд і тритонів
І повелитель риб.
Торкаюсь до скроні людини,
Що мислила квітами
І співала журливу пісню шамана
Якому Бог наказав стукати в бубон,
Бо зорі стають оселями
Душ безіменних дерев Гондвани:
Дюни жадають зростити траву,
Люди жадають бути,
Час жадає співати
Шелестом оповідок піщинок
Чи ляпами крапель в клепсидрі –
Дочці моїй незаконній.
Браму розчахніть для осені,
Не лишайте її в яругах
Наче жебрачку прозорості.
Браму холодного міста
Журби. Відчиніть.

досвід війни робить ближчим
досвід залежності
відбираючи перспективу
заземлює в тут-і-тепер краще
ніж будь-який опіат чи медитація
і нічого немає
окрім цього дня на краю літа
метелика на пучці
смаку кавуна на кінчику язика
відкласти щось означає кинути за край
відмовитися — втратити назавжди
страх увиразнює втіху настільки
що видається своєю протилежністю

той хто не вірить в майбутнє
танцює на власних кістках
а метелик вколисаний повінню ночі
западає у сплячку

31.08.23

я народилася наприкінці лютого
вже дорослою
вже вагітною
своїх батьків я ніколи не бачила
свого чоловіка я бачу зазвичай зі спини
скоцюрбленого перед монітором комп'ютера
на якому миготить стрічка новин
ми були купили квитки до Львова
та не наважилися вийти з квартири
квитків не повертали
хтось поїхав на наших місцях безкоштовно
хтось четверо хтось п'ятеро чи шестеро
тепер коли чоловік вряди-годи виходить на закупи
я молюся за нього і заклеюю вікна ізоляційною стрічкою
а сонце малює чорні сніжинки на наших стінах
ще я печу млинці бо масляна
ми снідаємо млинцями обідаємо млинцями
вечеряємо млинцями
робимо на ніч чай в термосі
тримаємо при собі у кімнаті
бо не знаємо чи буде на ранок газ
чи буде вода
чи буде ще кухня на ранок
я вже місяць не виходила надвір
боюся побачити яким стало місто
з блокпостами шанцями
загородженими лісами та парками
людей я теж боюся побачити
ще читаю багато книжок про славну минувщину
щоб нічого не знати
а вдома тепер добре
вдома найкраще
десь поділися галасливі сусіди
тож коли немає обстрілів
стіни бринять від тиші
я ще не знаю
що коли звільнять Бучу
і дозволять продавати алкоголь
їхні п'янки поновляться

коли ж тіло подужало зігнути дугою
сталевий стрижень напруги
коли в продажу з'явилися ліки та яблука
коли весняне небо затріпотіло весело наче стяг
я вперше усміхнулася

і розпочала життя з чистої
але чорної сторінки

24.08.23

люди беруть дітей на руки
і спускаються у підвал

кутають їх у коци
розповідають казки
на випередження
загортають у шепіт
раптові звуки

аби не прокинулися
бо

діти
прокинувшися
доростають розуму
запитання
прокинувшися
шукають відповіді
ідеї
прокинувшися
стають реальністю

будинки
прокинувшися
хочуть постати

а нікого нема

12.08.23

з цього міста мене вижили померлі
потопельники самогубці вбиті
нагло вбиті лагідно закатовані
переїхані автомобілями згорілі живцем
вони визирають з вікон покинутих будинків
лаштують тимчасовий прихисток в недобудовах
ходять натовпами проїжджою частиною
помирати вкупі неболяче
помирати вдруге нестрашно
вони стоять у чергах до таксофонів
які не працюють
щоб сказати кілька слів людям
які їх забули
вони відкривають роти
але ніхто не чує їхнього співу
вони не лякають а розчулюють
як розчулюють пси
що пересуваються на передніх лапах
а задні волочуть за собою
відданість життю розчулює
особливо тих
хто багато мріє про смерть

з цього міста мене вижили померлі
поклади кісток роблять ґрунт ненадійним
їхня густа прорість затуляє сонце
набридло лежати у тіні тіней
не жити і не помирати

29.07.23

мені 25, та моїм кісткам і м'язам 65,
а мозку 80.
маю часткову втрату пам'яті і
старечу деменцію,
окрім тих годин просвітлення,
коли я літаю.
о, тоді мій мозок в тонусі і
вимальовує такі піруети,
що Ейнштейну й не снилось.
цифри у голові танцюють лінді-хоп,
кольори граються і жонглюють Ворголами,
Малевичами, Матісами,
але наступного пробудження
я вже не пам'ятатиму, як це.
бо я старезний,
як закопаний дідом на городі у часи війни
трилітровий слоїк зі самогоном.
я теж закопаний у часи війни. іншої.
мене кілька разів почергово закопували й
викопували.
доки випадково/зумисне не посікли лопатою.
кажуть, я остаточно злився.
чи то мене злили.
я бракований брухт, що його не приймуть
у пункті збору вторсировини.
я розбитий слоїк, що втратив свій вміст.
я порожній аватар, який забув, як літати
по-справжньому.




3.06.2023

Люба, твої блакитні очі
гріють серце моє щоночі,
усміхнися: нехай жовті промені
усмішки зцілять душу мою,
жовто-блакитна, жовто-блакитна,
Україна моя непохитна.

Мила, твоє волосся —
блакитні озера й річки,
у сяєві сонця яскріють бурштину стрічки
й думки тішать щомиті, найгарніша у світі
жовто-блакитна, жовто-блакитна,
Україна моя непохитна.

Рідна, твої Карпати,
ялини й смереки лапаті,
церкви, будинки, хатини кличуть мене,
я лину до тебе знову і знову, моя чудова
жовто-блакитна, жовто-блакитна,
Неня-Вкраїнонька непохитна.

Сильна, народе могутній,
славний, повік незабутній,
непереможний — дар Божий,
багряно-чорна, багряно-чорна
сила та міць непоборна:
Кров і Земля — звитяга твоя,
жовто-блакитна, жовто-блакитна
Україна моя непохитна.

Виття сирен розбило небо на світанку
І вмить зів'яли тисячі життів.
Йшла люта смерть, набігли чортові собаки,
На мирних мешканців повітряні атаки...
А світ байдуже каву пив собі.


24.02.2023

Хотів сказати кілька «теплих» слів,
У них вмістити біль (на жаль, не радість)
Й нестримну лють, а з нею хвилювання.

Ви всі - л@йно і гірше свино-псів!
А ні, це грубо. Скласти постараюсь
Маленьке, щире, «ніжне» побажання.
!


Липень 2022р.

Зорі глипають вниз – на твердь,
Миготять, наче вицвілі літери
Апокрифу Томи Невіруючого,
Дивляться очима переляканими
На землю сливового цвіту,
А бачать дантове пекло огненне –
Кола Тартару зловісного
Химер на готичних храмах,
Що німують не одне століття потворне.
А може зорі нишком шепочуться –
Тільки ніхто з поглухлих не чує:
Жодна чорна мавпа кривляка,
Жоден троглодит-чудовисько.
Шепочуть зорі Сонцю нажаханому
Про те, що по тирсі спаленій
Довіку чорніти смутку –
Ніколи там сон-трава не цвістиме
Ніколи – до Суду Страшного Божого,
Шепочуть нажахано словами-променями,
Що знову суне орда зі сходу
Як вісімсот кам’яний літ тому,
Знову дика навала Батия
На Русь терновим цвітом заквітчану,
Де нині замість джмелів-квітколюбів
Бджоли залізні гудуть,
Де тризну справляти під Небом синім,
Де требу вершити вогнем
На порозі Вічності
Вершникам, орачам,
Вільним людям краю євшанного.

Міняю одяг –
Чорний краватковий на плямистий,
Міняю скрипку –
Легку й лаковану на залізну,
Міняю друзів –
Філософів на самураїв,
Міняю Сонце:
Зле й зимове на березневе:
Оте – радісне,
Міняю квіти:
Тендітні білі галантуси
На черлені спалахи
Троянд миттєвих.
Міняю постаті –
Літературних геніїв
На ті – в полях,
Що ледве жевріють,
Що ледве в сутінках,
Які очікую,
Міняю птахів –
Цвірінькалок – жменьки пуху
На круків залізних,
Що кидають шматки Сонця
На вовкулак темряви,
Міняю життя –
Монаха-відлюдника
На буття майстра меча:
Я - самурай та хайдзін,
Друг місяця, воїн світанку,
Пелюстка вишні
Квітневого ранку…

Ніби до краю дійшли. Принаймні
Сьогодні. Нема ні слів, ні бажань
Крім одного
Об'єкти, речі навколо, хоч би
Порозкладати по місцях. Хоч би ті
Найближчі. Нема нікого
Нікого навколо
З тих не кровних, з тих своїх

Новий ряд мабуть для багатьох настане
Новий ряд, нового життя сприйняття
Для декого - інше, позаземне
А може, вони повернуться
В нових людях. Дітях

Всьому знову початок
Дитя. Людина
Сенс. Все так чітко стало
Перелом і кризу відчувають всі
Річ, слова скорочуються до сутого сенсу
А він один. Правда. Істина
А хто ще зможе зухвало чесності протистояти?
І навіщо?

Без правди не можливо жити
А без любові - й поготів
Щодня, звершуючи цикл
Шукаємо свого продовжувача
Свою людину єдину, вірну й ніжну
З відчуттям, з почуттям, що
Відчуває, що живе в житті моєму
Що кохає всім, а передусім душею

О Боже, не вірю, що Ти не бачиш
Що Ти не допомагаєш
Вищі знання, розумом важко зрозуміти
Тим, що зараз болять, Ти мусиш їх рятувати
Перейди невіру і провокацію
Сліпої людини, дитини

Я вірю в життя і початок - продовження
Людину. Рід
Його зцілення від проклять
І благословення
Всі мають право жити новим життям
Хоч і Рай за межею
Ми маєм право на щастя ще зараз
Тут, на цій землі

(2022)

Такі події... Нутрощі ніби на тертку
Перетерті і поскладані назад
Сухо всередині. Папір'я
Як те перемир'я
Все в ніщо

Стільки вагомостей і умовностей
Як в бурі морській
Сіллю сльози запиваю
Очікування, бажання і знову чекаю
Нема нічого окрім правди
І того, що є...насправді

Слова як папір'я, кригкі
Як зрадливе перемир'я
На лінії вогню війни
Життя
Ще день і все, що в ньому
І віра, і надія, і любов
А інше, як ті невиправдані
Кінці його
У воду

А до мене прийшов кінь сивий –
Дивиться своїми очима синіми
У моє минуле темне і зранене,
У моє майбутнє сумне і готичне:
Коні скачуть з туману зимового
У густий туман мого майбутнього:
Кому білого коня та стріли,
Кому червоного коня та меча,
Кому вороного коня й терези,
Кому чалого коня та косу,
А мені – коня сивого зажуреного,
А мені шлях без кінця і без краю
Назустріч огненній кулі,
Що з зі степового видноколу
викочується
І руків’я шаблі долонею
відчувати
У поході козацькому вічному,
І час світанками міряти,
І тужити у снах кольорових
За квіткою сон-трави,
За чорним камінням
Зі знаком папороті,
За стиглими вишнями,
За гомінкими бджолами
І коню сивому
Шепотіти на вухо
Казку.

Ліс не сховає –
Він поглине як море –
Зелене море листя і шуму,
Жовто-багряне море осені
І чорно-біле море зими.
Хіба до весни дочекаєшся? Ти.
Воно ж проковтне, поглине –
Море стрімких знаків оклику,
Де замість риб їжаки.
Не сховає.
Хіба вириєш заступом
Не сховок, а схрон.
І будеш дивитись
Свої сни кольорові,
В яких синій заєць
Говорить вірші
Словами синіми –
Наче оте румовище д’горі –
Румовище мрій.
Чи то сподівань.
Отака тарапата.
І будеш слова колисати
Сині як казка. Яку не забути.
Не стерти із пам’яті,
Як стирають абетку
Написану крейдою
На чорній сторінці життя.
Хіба закарбуєш одвічне:
На мертвому дереві знак:
Сокіл, що лине в піке –
Тризубаний знак партизана.

Я повернусь
У край наш овечий
На черленім щиті,
Що триматимуть міцно
Втомлені руки моїх побратимів,
Я повернусь,
Коли вогняний світанок
Торкнеться пальцями променів
Білого марева вишень
На щиті, що створив Гефест –
Син Гери, вихованець Фетіди
(Заграва –
Там тужавіє серце Неба,
Там тамтами Галактики –
Ритм Гелонів).
Згадайте:
Стежинами пролісків
Йшли ми на Схід
Дорогами мідними, дорогами номадів
Сірооких сколотів.
На прощання коваль
Трьома чорними смугами
Плямував і мені сагайдак.
Як колись за Сулою
Коні били копитом,
Чорне Сонце пророчило битву,
Сокіл кричав – там, де блакить.
І не знав кожен з нас,
Що холодна вода чаші снів
Бузиною забарвлена, що
Час, наче пес, ковтає хвилини
З руки. Із долоні.
Хвилини, які віднайшли
Ми.

Не турбуйте мене,
Коли граю я на залізній скрипці
Фатальне соло
Лише для слухача одного
Під небом світанків і синяви –
Під оцим куполом вічності,
Під білими хмарами сну,
Над жовтими кульбабами яви.
Не турбуйте мене,
Коли я стискаю залізну скрипку
Напередодні акорду короткого
Затамувавши подих,
Обережно торкаючись пальцем
Струни сталевої.
Мою фугу почує
Слухач – по той бік,
По той бік поля квітучого –
Неораного, несіяного, незнаного
Нами. Мною –
Дивака-музики на ймення Харон.
Не турбуйте мене:
Замість нот збирані зерна нірвани
Бережу паче пастор
Береже овечок чорних і білих
З якими Судний День зустріти мріє –
Там – де небо цілує озеро:
Воду меотів.
Не турбуйте мене –
Скрипаля бронзових нот
Дзвінких і легких як Сонце
Коли перед концертом –
Перед коротким соло
Перед фугою нашого часу
Я одягаю фрак –
Кольору трави і землі –
Таки нашої.

Сліди золотого лева
На піску, який залишила ріка,
Загубила, наче коштовний непотріб,
Чи то як зерна Вітчизни майбутньої:
Нам на спомин
На згадку – лише одну,
Випадкову.
Тінь від його гриви
На воді світло-синій
На воді плинній
Воді, де живуть русалки,
Що плетуть собі прядиво
Наших снів.
А в снах – наче в дійсності,
Наче сон – то не вигадка,
Ми йдемо слідами лева,
Вдягаємо одяг з криці,
Вдягаєм залізні сорочки,
Взуваєм залізні чоботи,
Йдемо шляхом нескінченним
І слухаєм стукіт копит
Комоней гордого князя,
Що мечем здобував волю
І все сліди шукаємо
Золотого небесного лева
У снах,
у снах,
у снах…
Тільки у снах…

Нинішня осінь гаряча мов серце,
Що пульсує між ребрами Сонця.
Навіть дерева-прочани гублять
Листя-крила свої від спеки.
Але круки збираються в вирій:
Книга-зима й падолист-палімпсест
Будуть без чорних крапок
Круків-нездар,
Тільки з комами галок,
Тільки з окличними знаками
Хвостів злодійок сорок марнослівних.
Навіть птахи війни – круки
Не хочуть дзьобати падло,
Якого зими оцієї прийдешньої
Буде доволі.
Навіть цим вістунам порожнечі
Такий обід не до смаку,
Якого в степах неозорих
Країни моєї загірної
Буде доволі.
А осінь так само жарка, як війна.
І жовта так само, як тлін нетутешній
Чужий наче тло сумної картини.
А клен-комбатант
Пальцями гострими листя
Торкається знаків,
Що в повітрі висять,
Що лишились на місці круків –
Крумкачів, чорнокрилих птахів Морріган,
Вістунів ненаситних,
Яким це набридло:
Дзьобати падло огидне.

Вітряки, вітряки, вітряки
Мелють повітря – не борошно.
Багато доріг – а кожна веде в Небо.
Багато асфальту – але кожне озеро сіре,
Багато бетону – але весь для могил парсів –
Огнепоклонників.
А вавилонська блудниця
І далі плодить огидних жорстоких карликів,
А поет бородатий слухає шум річки
Під мостом Мірабо
І мислить:
Так гомонить Альба –
Ріка прозорого Часу.
Йому невтямки – то Сена,
А за вікном Сеноман – епоха потвор.
Він дочекається Ночі,
Напише на своїй свиті
Слово Vigilia
І піде ставити крапки
В недосказанних реченнях.
Піде ставити коми,
Де карлики ставили крапки,
Піде ставити знаки оклику
В партитурах хоралів
Монастирського хору та Атенської хори
Чорних монахів ночі
Vigilia.
Він вдягне її шати
Замість мантії докорів,
Замість свити філософа.
А вітряки, вітряки, вітряки
І далі мелють
Чорне борошно Ночі –
Темряву.

***
хтось цілує зброю
яка врятує його від смерті
убивши ворога

хтось цілує хреста
на якому розіп’яли спасителя
щоб урятувати його вбивць

ти цілуєш землю
у якій поховали мільйони
невинно убієнних
і їхніх катів

так цілують у чоло
покійника

а ще вчора ти цілував
ворота
що закрилися перед тобою
і ворота життя
крізь які входимо

поцілунок це передумова
передмова
і після

він супроводжує тебе від народження
до переродження
ти стаєш іншим
після кожного
іншого

коли тебе цілують у дупцю
ти ростеш
коли у любень
збуджуєшся
коли у руку
почуваєшся великим
коли облизують
ніяковієш

і тільки останній поцілунок
робить усіх рівними

хоча його теж можна трактувати
як зраду

28.05.18 © Василь Кузан

***
нецілованою
заснеш нині
чи не заснеш
стривожена
порухом вітру
що донесе тобі
вісті з війни
звідти
де зорі зависають над окопами
але ніхто не збирає їх
для коханих

фригідно
впаде куля
на дно вечора
підніме намул минулого
розбудить сома-сновиду
холодом
заповзе під ковдру
під шкіру

спробуй засни тоді
витримай
виноси
зв'язок із тишею
через бікфордів
шнур

29.03.18

Друзям, які були зі мною зимою 2014 – 2015 років. Там.

Серед зими згадую білий жасмин:
Я – прочан меча, споглядаючий лезо
Серед снігів – білих, як порожнеча картини
На якій малював жасмин майстер Бо
Той, що пішов, розчинившись у Дао –
В океані води-пустоти-чорноти Першопочатку.
Про тишу пишу. Про біле мовчання.
(Звуки поглинув сніг. Два дні не стріляють.)
Напевно ось так: очі заплющую – тьма:
І сни серед тьми: були б кольорові,
Але нині – біле на білому – променів жмуток
Спалах зорі серед сну – білого карлика,
А не нашого жовтого Сонця – зорі позолоти.
Бо заснув серед снігу – колючого,
Біля гвоздики – не квітки – істоти –
Буду бачити сни чорно-білі. З відтінком зеленого.
Снилась корида чи то поєдинок жорстокий
З биком металевим німим і білий пісок.
(Наче сніг. Тільки чужий і важкий.)
А кольори все зникають. Буде цвісти
Весною акація – біла. І білі підсніжники.
І білі пелюстки вишень. Які обриває
Буревій-гладіатор, самурай-камікадзе.
І серед мовчання – посеред павзи
Тиші зимового неба на землю летять
Білі пелюстки – білі як смерть. І холодні, як камінь.
І в снах я споглядаю катану – меч нетутешній,
Так само холодний, як світ – нині – злої зими.
І читаю вірші. Сумні як життя. У порожнечу.
Читаю.

НЕНАВИДЖУ!!!!

Усім серцем своїм!

Усією душею своєю!

І….

ДЯКУЮ!!!

Бо

ЗРОЗУМІЛА

нарешті,

ЯК

треба

ЛЮБИТИ…

20.02.2018

Дорогами розбитими
Скачуть вони в Донецьк –
Чотири вершники –
До тебе, Кальміусе!

Плащі в них павуками зіткані
Арахнами чорними,
Каракуртами восьминогими,
Скачуть чотири вершники
По дорозі до Юзівки,
До тебе, Кальміусе!

З країн далеких
Мандрують оті подорожні
Невгамовні чотири вершники
У пошуках лабіринту
З пірамід, скла і бетону,
Тупотять підковами сталевими
Чотири коня вічних номадів,
Скачуть дорогами битими
До копалень Юзівки,
До тебе, Кальміусе!

Ніч нагадує день:
Світляки ліхтариками
Світять шлях чотирьом вершникам –
Лицарям Дня Судного,
Кабальєро коней різномастних,
Що скачуть-тупцюють
Дорогами пилу,
Скачуть до Юзівки,
До чаші з медом Діоніса,
До тебе, Кальміусе!

Поспішають чотири вершники
Дорогами вітряної Сколотії,
Туди, де сонети блідого Місяця
Писали чорними фарбами
Поети сон-трави синьої:
До тебе, Кальміусе!

І знову крик
Заповз у душу
Беззвучний..
Так болючий,
Ти чуєш їх -
Серця всіх невмирущих,
Що сотнею злягли
За просто так.

Вони кричать
Аж серце крає.
Люди схаменіться.
Невже усе було даремно?
Невже забули
Той майдан,
Де всі стояли за майбутнє?

Тепер забились у комірки,
А мати плаче:
Боже, ну за що?
Чому його?

А стало краще?
За що було убито
Стільки душ?
Відправлено туди
Майбутнього вождя,
А може просто батька.

Мамо, за що помер наш тато?
У відповідь мовчанка,
А горло здавлює обіда
І дусить так, що сил нема,
А перед очима та картина
Як пуля серце пробива.
Ну і за що? За просто так.
22.11.2017

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.

Може колись ось так і помру,
Споглядаючи жовте листя
І слухаючи спів осіннього вітру,
Коли шлях осені
Дійде до хиткого мосту –
Дерев’яного мосту
Над потоком Часу
Між двома існуваннями.

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.

Вона блукає між людей і собак,
Між машин і трамваїв,
Мимо будинків,
Двері яких завжди зачинені,
Навіть для осені,
Навіть для осіннього вітру,
Навіть для сліпих подорожніх,
Навіть для кота, що бавиться
З Часом, як з мишею.

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.

І хай над рівниною
Летять зітхання глухі
Осіннього вітру,
Я знаю: мій шлях
Тут – стежею асфальтною,
Що в’ється гадюкою
Містом байдужих людей,
Біля дерев, що гублять
На твердь землі
Блискучі брунатні горіхи:
Стук, стук, стук.
Бруківка австрійська,
Важке помпезне бароко
Рудих кам’яниць
І книжка зім’ята
(Наче листок осені)
Поета давно померлого
З островів, де звикли люди
Співати про смерть.
Вітер сарматів, трава Кімерії.

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.
А осінь...
Так само як кожна війна
У нашій Загірній Країні
Сумна чи весела – хто зна,
І пісня сумна як весела війна
А осінь...
Як міст над рікою,
Як шлях над водою,
Як смерть над журбою,
Як ми над війною –
Сумна.

Тезці і побратиму, людині і повелителю блискавок. Щиро.

На краю Батьківщини
Там – на кресах,
Де вітер залізний
Лишає присмак вина
У кожному ковтку подихів,
На межі Вітчизни,
Дідизни, чужим глитаєм шматованої,
Ми пили вино:
Гірке, полинове:
Щодня повітря ковтаючи
Навпіл з димом-саваном:
На кресах
Моїх степів синьооких
Зазирав у душі наші бурлацькі
Час оком відьми кипчацької,
Босоркані волохатих номадів,
Оком камінної баби сарматів-кобилоїдів.
Там, під небом китайської порцеляни,
Що тріскалась
Мереживом Арахни-злодійки,
На кресах Вітчизни
Лезом ножа з ран своїх виймаючи скалки
Епохи-потворки,
Ми пили вино
Зрадливої жінки-осені,
У вени вбираючи
Воду ріки мідної,
І несли вулики
Бджіл гостродзьобих –
Туди – за піраміди чорні.

а, знаешь, даже если случайно
вырвется наружу тепло
то все города
мигом здесь заиграют, будем танцевать
мы под этим мостом.

и ты согласись — что-то весит всё это:
стекать мне соком,
греть слёзы летом,
падать дождём на асфальт,
от жары умирать при свете.

Ты видишь!!! осень не наступила...
Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
согреешь ладошки ним ты
и на ступенях сидеть устанешь
исчезнув в переплётах
надежд разбитых.

а, знаешь, даже если однажды
кто-то умолкнет из нас двоих –
второй подхватит дыхание слаще
мирно уснув на сгоревшей любви.

07.08.17.

Я буду завжди
Тобі хлібом свіжим.
Нехай нескінченний цей шлях.
Я - є твоя правда гірка,
Я - зірка нічна
І я не помру на вустах.

Я буду завжди,
Як цукор і сіль,
Ти - сонце, яке я люблю!
Я виходжу всю і зтру
Душевну ту біль
Цілунком, що рідко бринить.

Та тільки, коли
Очей я зімкну собі,
Я шепочу щось
Так тихо-тихенько було:
Хай блискавці край...
Я ж бо назавжди твоя!

23.07.17.

Якщо дати людині у пику
Й слідом, ловко витягши фінку,
Трохи погратися перед її очима,
А потім ще й показати, як щільно
і ладно кастет лежить у долоні,
То між вами запанують гармонія мир і спокій,
Світ набуде чіткої форми, зіпнуться акрополі ієрархій,
Системи чеснот і етик розкинуть тенета.
І навіть коли її будуть вбивати
Трощити череп, кістки ламати,
Вона не спитає навіщо і нащо,
Бо фінка й кастет не питають дозволу, не знають альтернативи.
Єдине можливе -
Обрати собі теорію
За що віддати життя: за націю, територію
Чи заповзти в шпарину
Й увірувати під прапором кольору
Крові, хрещеним кастетом та фінкою
Що все це частина таємного плану
І все є не таким, як здається
Що велика мета завжди мріє про гідну жертву
Та головне вижити і зберегти людину
Десь глибоко-глибоко - всередині
Середини
Серця.

Драбина  в  небо.  Твоє  обличчя  –  біле,  як  сніг.
Ні  вітру,  ні  спеки,  ні  дихання.
Як  швидко  все  скінчилось!
Ти  думаєш,  що  ідеш  по  нескінченній  прямій  до  горизонту,
а  насправді  йдеш  по  колу,  яке  замикається  у  19  літ,  у  20,  25...
І  тоді  лишається  тільки  драбина  в  небо,
тому  що  на  землі  більше  місця  для  тебе  немає.
Життя  зосталось  внизу  –  перстнем  з  руки,  
відкритим  у  крикові  ротом,    
зім'ятим листям,  обіймами  чиїхось  білих  рук,  
повзучою  сльозою.
Ти  вже  звільнений.  Ти  легко  здіймаєшся  сходами,  
так  невимушено,  так  природньо,  
ніби  знаєш  дорогу  і  знав  її  завжди,  
ще  з  того  часу  –  19,  20,  25  років  назад.
Стіни  панельних  будинків  –  для  сходження,  
вертикальна  земля  Донбасу  –  для  сходження,  
вибух  –  повільний,  як  історія  світу  –  для  сходження,
і  куля,  що  обриває  надії  –  також.
Тіло  кудись  зникає,  розчиняється,  
і  ти  вже  –  тільки  очі,  безліч  очей,
тільки  знання,  якого  так  не  вистачає  на  землі  
(але  тепер  і  самої  землі  немає).  
Ти  вже  –  усюди,  
ти  ширяєш  над  теренами  творіння,  як  володар,
і  так  хочеш  щось  сказати  отим,  хто  плаче  внизу,  
отій  жменьці  жінок  у  чорних  хустках,  
так  хочеш  їм  щось  пояснити,  
але  вуста  не  рухаються  у  того,  хто  лежить  у  труні,
і  чоло  його  --    холодне,  спокійне,  непорушне.
Ми  чуємо,  ми  знаємо,  ми  потерпимо.
Ми  не  відпускаємо  тебе  –  і  відпускаємо.
Вертикальна  земля  Донбасу  залишається  тут.

2017

Ми не станем
травою.
Ми не будем
камінням.

За нами
дороги.
Під нами
небо.

Ми тепер
птахи
у милості
Бога.

Позбираєм
в бесаги
свою чорну
Чорногору

і степ,
і поле,
і тебе, чорне
Чорне море.

Полетимо
за Чумацький —
від війни
якнайдалі.

Якось у затишшя «Градів»
наш добрий бог
визирне до нас
з-під склепіння ясного неба.

А нас уже, братіку, в окопах немає…
Тільки вітер.
Еге… тільки вітер гойдає зорі
у вигнутих дзеркалах калюж.

Зима. І світ чи то посріблений,
Чи то заморожений. Чи просто мертвий.
Тимчасово (у це хочеться вірити,
Хочеться тепла серед мокряку холоду).
І в цьому світі твердої води
(Що заморожує саму думку
І навіть людяність)
Прийшли ті – хто танцюють під звуки
Скрипки залізної
На якій грає сама Смерть невдаха –
Бліда селянка зі срібними кульчиками,
Що збирає свій урожай пшениці людської –
Замороженої. Як і все (бо зима).
Холодні люди. П’яні від срібла зими.
Замість крові у них антифриз.
Чи то люди чи то привиди
Зими божевільного січня.
Не першого. Але волохатого.
Як хвіст мамонта,
Що висне в епоху нагадуванням
Про часи кам’яних сокир.
Колись цих людей-привидів
Я теж у ніщо перетворював,
Але скрипка, як і раніше, звучить.
Все танцюють, танцюють, танцюють
Привиди серед снігу – води мертвої
Танго страшне і потворне.
Під музику. Смерті.

Арлекін на фронті

Все наче сон – як вигадка,
Війна між чорних пірамід
Поміж копалень-нір,
Де люди мороку глибин
Несли нам чорний камінь,
Такі ж мальовані як тьма.
А нині ось – хоч і зима,
Та вдягнений в плямисте
Зі смертю бавиться
І грає роль смішну
Невдахи Гамлета
Веселий Арлекін.
Комусь дарує смерть,
Ховається від куль,
Стріляє в сепарів,
Поребриків кладе із кулемета,
Жартує (часом недоречно)
І риє землю
Безтурботно...


П’єро на фронті

Блідий поет,
Колишній меланхолік-вчитель,
Артист сумної гри,
Філософ ностальгій (колишній),
Співець модерну,
Майстер алегорій –
Гірлянди мертвих слів,
Закоханий (колись) –
Таки невдало.
Творець метафор, текстів і поем
(Колись).
Він нині офіцер:
Три зірочки на теплому бушлаті.
Приціл перевіряє:
«Вище три,
Від основної – правіше п’ять...»
І сумно батареї
Команду віддає:
«... фугасним... Постріл!»


Коломбіна на фронті

Колись давно –
В минулому житті
Вірші складала
Серед міста мрій,
Весела Коломбіна
(Життя як водевіль),
А нині рвані рани шиє,
Бинтує у шпиталі польовім,
А потім кличе
У журбі своїй захмарній
Старого Бога.
І черлені плями
На білому халаті.
Бо зима. Назавжди.
Чи хто зна.
Веселе і трагічне танго
Танцює з нами смерть.
І безтурботна Коломбіна
Колись яскраве плаття
Носила. Нині білий.
Халат. І запах крові.
І війна...

Металеві бджоли залізних вуликів
Не сплять ночами Діани –
Блідої красуні високої порожнечі.
Металеві бджоли
Гудуть в краю божевілля,
Навіть коли Зима –
Гостя недобра,
Біліша блідої Діви,
Кров перетворює в кригу,
Летять металеві бджоли
Збирати мед одкровення
До квітів білого снігу.
Діано, бліда Діано!
Діво чорної порожнечі,
Навіщо ти нас кличеш
Слухати цю пісню –
Пісню бджіл божевільних,
Стогін почвар сталевих.
Пасічники зимові:
Пасемо бджіл металевих
В краю пірамід чорних,
У світі тіней і світла:
Кольорів не лишила
Нам діва сумна Діана:
Тільки чорне і біле,
Тільки відтінки сірого
Ночі зими останньої,
Ночі холодних зір,
Ночі почвар Плутона,
І вітровія Борея
І весляра Харона.
Навіщо, бліда Діано,
Прийшла урожай зимовий
Збирати в свої комори?
Навіщо ти наші душі
Женеш у свою пустелю
Жахну і таку зловісну,
Як попіл, замішаний снігом...

А може це все, що лишилося:
Вогні – далекі, жовті, лускаті.
Острівцями миттєвими.
Серед нескінченної темряви:
Може когось і гріють,
Але не нас – задалеко,
Може когось і спалюють,
Але не нас – людей попелу,
А може так і потрібно
(Комусь, не мені,
Комусь, мудрішому,
Хто зрозумів для чого це все)
Вогні – на чорному виднокраї,
Що погризли темряву, як сир миші.
Вогні. Бо колись поет країни млинів
і вершників
Плакав гітари струнами
І просив його серед пустки поля
залишити
Серед тої тьми нескінченної:
Бо гаснуть світильники розуму.
А я теж прошу мене серед поля забути:
З двома дірками від куль коло серця
У степу цієї країни возів і комоней,
Що без прихистку, без захисту,
Без кінця і початку – в степ блукальцями
Від одного лиману до сивашу іншого,
Отих гривастих копитоступів
Залізом важким підкованих,
Країни
Нехай не такої теплої
Але теж з вогнями жовтими
автодафе,
Де кожен третій вигнанець – гідальго
З очима сумними каштановими,
Лишіть мене серед порожнього степу,
Тільки не плакати – помирати.

На землі оксамитовій
Де кожна левада – долина мертвих
(А ви кажете: «Глен»,
А ви кажете – то все льодовик вирив),
А насправді забагато всього було
На цих пагорбах і на цих рівнинах,
А насправді забагато нас помирало,
А тепер дивиться Небо
Крізь скло сірих хмар
На нас неприкаяних
На нас – посипаних попелом,
А кожне дерево
Ховає в собі розп’яття,
Як ховає в собі кожний кремінь
Предковічну сокиру Каїна
(А ви кажете Місяць
Підсліпкуватим злодієм
Розтрощив свої окуляри
І тепер блимає ночами синіми
Над кожною долиною мертвих),
Бо навіщо:
Кров стає чорноземом
У долинах могил
«Де нас триста як скло»,
Скло сірих хмар
Закіптюжене димом історії,
Чи буде кому згадувати,
Що кожна долина тут –
Долина мертвих?
На землі оксамитовій
Ті хто лишились
Розкривають очі,
І в них зазирає Небо.

Серце моє – ти дозріле яблуко,
Що висне на гілці осені холоду,
На гілці, розхитаній вітром,
Яблуко, яке забули зірвати.

(А сніг холодний
На землі попелу…)

Серце моє – ти ліхтарик,
Для блукань у пітьмі війни,
Ліхтарик з яким читаю слова,
Писані в книзі поета
Давно розстріляного…

(А сніг холодний
На землі попелу…)

Серце моє – ти мішень,
В яку досі ніяк не влучили,
Яка білою плямою на карті смерті
Поки що. До часу – серце.

(А сніг холодний
На землі попелу…)

Серце моє – ти мій знак вказівний,
На шляхах вічного холоду,
На мінному полі життя,
Там, поміж пострілами,
Там, за межею «бути».

(А сніг холодний
На землі попелу…)

Серце моє, коли зледенієш
У холоді вічному Всесвіту,
Чи то станеш попелу жменькою,
Згорівши на цьому пожарищі,
Знай, ти дозріло, як яблуко.

(А сніг холодний
На землі попелу…)

Сократ з автоматом – у бліндажі сирому,
Коли осінь дощава року оцього Божого,
Чотирнадцятого, року неба розколотого,
Місяця падолиста – також розхристаного
Як ми.

Гай, гай, Сократе, де твої запитання,
Що стиглими плодами з дерева висли:
Дерева пізнання. Гай, гай, Сократе…

Для Сократа дві кулі – в когось в обоймі,
В когось по той бік життя і липкої смерті,
В когось по той бік лінії вимірів простору,
По той бік людяності, по той бік Всесвіту,
Де нас нема.

Гай, гай, Сократе, нащо замість хламиди
Одяг плямистий на плечі старечі,
Нащо замість сандалів на ноги берци,
Чи то в Елладі захолодно, чи то просто Скіфія,
Там, де ми.

Для Сократа два уламки важкі залізні,
Два дзьоби крука смерті, що поки що сплять,
Там – в обіймах ящика дерев’яного,
В зелене фарбованого, там, за межею добра,
Де нас нема.

Гай, гай, Сократе, тут забагато цикути,
Тут чаша інакша, тут для кожного,
Тут не втекти, тут цикута всюди, для всіх,
Гай, гай, Сократе…

А ти хотів мислити про людину,
Не про мішень, не про час, що плине,
А про людину саме і душу її нетлінну,
Ніні стріляєш в простір – туди,
Де нас нема, де людей нема…

Підслуханий діалог тіней Арістарха і Платона.
Записано в ніч повного місяця в бліндажі «Безнадійний» у жовтні 2014 року.

Арістарх

Місяць – це просто кам’яна куля,
Яку розстрілювали з кулемета
Люди, що очі ховають
За чорну маску ночей.

Платон

Білий лебідь
Летить над озером мрій,
Коли Місяць оповні,
А серце, як флейта,
Повниться музикою
Містерій.

Арістарх

Місяць – це місце для цвинтаря,
Де попелом наших душ
Заповнює кратери
Мойра.

Платон

Евтерпа
Танцює під музику темряви,
Коли світло бліде
Сріблястого Місяця –
Цього оракула одкровень
Падає бризками водоспаду
На спогади,
На тіні минулого.

Арістарх

На тому кладовищі
Місця вистачить всім:
Навіть Ерато –
Співи її недоречні
Цієї години:
Коли оком червоним
Блимає Марс.
Мертве світило
Для мертвих.

Платон

Цей свідок блідий
Буде світити й тоді,
Коли муза остання –
Кліо сумна
Буде співати Республіки гімн:
Свідок блідий
Наших прозрінь.

Арістарх

Калліопу вночі
На розстріл вели
Троє тупих троглодитів,
У руках волохатих
Затискаючи автомати,
Терпсіхору в заручниці
Захопили три сепари
І кинули в темний підвал.

Платон

Білий лебідь
Летить над Елладою,
Мельпомена одна
У Скіфії темній
Лишилась самотня.
Білий лебідь
Прилетів в мої сни,
Білий лебідь…

Арістарх

Я думав це кров
Розмиває цю землю Ахілла
Та Антіопи.
Я помилився: в жилах людей
Замість крові
Попіл з водою Стіксу.
Місяця кров
У серцях людей Ідантура.
Нічого крім попелу
На землі Кіммерії,
Нічого крім попелу.

Платон

А у снах – білий лебідь.
Уранії птах.
Доки пан флейта звучить,
Доки вино в кратері гусне,
Доки кіфара струнами
Ночі тривожить,
Доки…

Пам’яті полеглих за свободу
На вулицях Будапешта у 1956 році

Осінь, коли дозрівали плоди,
Осінь, коли небо було холодним,
Осінь торкалось обличчя:
Мого і людей на вулицях Будапешта:
Якщо терпіти несила: кров на бруківку
І душі в небо. (А над містом сутінки шовку)
А до землі виснуть яблука –
Вибухне моє серце: я нині повстанець,
А серце моє не з воску,
І навіть не кришталеве,
Серце моє гаряче: таке людське і живе
Віддам тобі – Вітчизно,
Віддам тобі – Свободо,
Пройдуть холоди й дощі,
І змиють кров з бруківок
І брудні сліди окупантів,
І може лишиться пам’ять
Про нас, що лягли на бруківку,
Що пішли під кулі і танки,
А вітер що так холонув
На хвилях плинних Дунаю,
Що так свистав у руїнах
Мого чарівного міста,
Він прилетить знову
Торкнутися стиглих яблук
Осені Будапешта.
Хотіла моя пісня
Ввібрати щедрість осінню,
Але в мою пісню
Ввірвався гуркіт танків
І чоботи окупантів
Гупали моїм містом
За яке ми вмирали…

Бородатий гномик
Любив на ліфті кататись,
Рудобородий гномик –
Король бензоколонок
Не знав, що ліфти часом –
Такою осінньою дниною
Піднімаються на ешафот
І опускаються в пекло –
Прямо туди, де казани нагріті,
Як в персональній бані,
Топлять їх тільки для гномиків
Особливо для рудобородих.
Рудобородий гномик
Любив точити ляси
Зі своїм телефоном улюбленим,
А телефон у відповідь:
«Бу, бу, бу!»
Рудобородий гномик
Любив навперейми з вітром
Гнати візок залізний,
Всілякі любив алебарди –
Лепрекон автомийок.
Він сказав ліфту: «Поїхали!»
І запустив його в космос,
З лимоном залізним в кишені
(А що в його світі
Зроблено не з металу?)
І розпався на запчастини:
На купу різних деталей,
Як його телефон улюблений,
Коли ним бавляться діти.
Не знав бородатий гномик,
Що в рай таких не пускають:
Немає в нього візи
До раю.

Тим, хто був поруч в серпні та вересні 2014 року.

Серед ночі степів
Кольору ряси старого монаха –
Учня спокійного Будди – дивака Гаутами
Я слухав слова звіробою,
Говірку кущів полину
І шепіт каміння – брил вапняку,
Уламків граніту – тоді,
Коли ніч вагітніла зорями,
Коли маятник
Хотілось зробити з уламків
Старої залізної смерті,
Що теж втомилася бути
І розсипалась – іржею,
Уламками криці.
Ноктюрн віщуна: так хотілось
Зазирнути у схованки Часу –
Кульгавого карлика,
Знати хотілось – кому який жереб
Випало. Що і для чого, зараз чи потім,
Кому і навіщо. Чи просто
Хотілося бути
Чи метеором згоріти –
Спалахом ночі степів,
А ніч наче гостя,
Була схожа на сцену
Страшної вистави,
І ми гомоніли – бо осінь.
Час одкровень, а не смерті.
І кожному – трохи епохи.
Шматочок.

Ми не помремо.
Ми наче зорі
У тьмі. Просто вічні.
Як Всесвіт.

Тим, хто не повернувся (на відміну від мене).

Небо розірване:
Тільки шмати тої тканини синьої:
Шийте з неї шати паяцам:
Бо в світі де все розділено-розірвано
Все, навіть небо
Шматовано привидами
Серпневої прохолоди вечора:
Того самого серпня,
Жаркого і металевого,
Того гішпанського –
Де кожному гідальго кулю,
А кожному мрійнику смерть,
А кожному блукачу степ
І безнадії кавалок.
Серпень заліза розпеченого:
Привиди прохолоди вечора
Тинялися між зіницями яструба,
Між сторінками книги
Про сліпого філософа.
А ми тоді тільки вчилися
Розуміти, що смерть кумедна,
Що вона тільки вигадка,
Тільки ілюзія
Нашої свідомості хворої.
Ще рахували ми дні й години
До заграви світанку літа –
Бодай останнього, бодай недоречного,
Але нашого.

А ріка все текла.
І то не мідна, а синя.
Я думав – то клапоть неба –
Заплата його шовкована.
А то просто ріка – каламутна,
Наче епоха Аларіха.

У 1986 – 1989 роках я часто відвідував замок Кастлкнок, що й досі лежить в повних руїнах всіма забутий. А стільки пам’ятають його стіни, нині повиті плющем забуття… Я все хотів добитися реставрації замку Кастлкнок, але всі мої зусилля були марними. Колись під час громадянської війни на Британських островах – так званої «Війни Трьох Королівств» замком Кастлкнок володіла родина Лейсі. У 1641 році почалося ірландське повстання за незалежність. Ірландці-католики-роялісти почали воювати з англійцями-протестантами-республіканцями. Над баштами замку Кастлкнок підняли прапор Ірландської конфедерації. Гарнізон захисників замку Кастлкнок становив 50 ірландських добровольців – переважно з кланів О’Тул та О’Брінн. Командувала гарнізоном леді Лейсі. Її чоловік – лорд Лейсі в цей час воював в лавах ірландської армії далеко від замку. З Дубліна вирушила в похід англійська протестантська армія під командою генерала Монка, що нараховувала 4000 багнетів, 500 шабель і десяток гармат. Армія прямувала в графство Міт. Але по дорозі в неї були замки, зайняті ірландцями, які англійці не могли лишити в своєму тилу. Почався штурм замку Кастлкнок. Захисники замку відбивали атаку за атакою, замок постійно обстрілювала артилерія. Коли стало зрозуміло, що замок втримати не вдасться, леді Лейсі підпалила замок, щоб він не дістався ворогу, взяла в руки меч і промовила своєму загону повстанців: «Солдати! Не чекайте милості від ворогів наших, бийтесь до смерті за Вітчизну, віру і нашого Спасителя! За мною, на смерть!» І повела воїнів в останню безнадійну атаку. Майже всі вони загинули в бою, в полон потрапили тільки кілька поранених. Англійці повісили полонених на стінах замку, який вони так запекло і віддано захищали. Після боїв під замком Кастлкнок англійська армія змушена була повернутися назад до Дубліна за підкріпленням і амуніцією. Згадавши всі ці події я написав такі рядки:

Століття-судома висить в зеніті
Сонцем-калікою. А ми
Все, що загублено, все, що втрачено,
Все, що в нас вкрадено
Намагались вернути крицею,
Вчепившись за мертві камені
Старих і сліпих замків
Громаджених
З каменів цієї землі – важких і білих
Наче кавалки хмар сновиди неба.
Вони не зникнуть, вони не розтануть,
Як тане цукор в горнятках нащадків –
Тихих любителів чаю.
Вони будуть волати
В простір майбутнього
Про правду і справедливість.
Навіть коли втопляться
В глибинах землі-ненажери,
Що звикла ставати безоднею
Наших могил-острівців,
Навіть тоді з-під торфу
Камені зниклих замків
Будуть гудіти дзвонами
Потойбічного храму незримого
Про наш останній псалом
Ірландський.

Вони просто стискали
Важкі крем’яні кріси,
Вони просто вмирали
За віру і за Вітчизну,
Їм просто здалося на мить,
Що ця тендітна леді
В платті зеленому,
Що дзвінким голосом віри
Кликала нас на смерть,
Що підняла правицею меч,
Давній, блискучий,
Що ця тендітна леді –
Це сама Ірландія…

Дзвіниця
Збудована з попелу
Підносить прозорий дзвін
В небо – за хмари розтерзаних днів.
На сполох
Били в ті дзвони мертві.
Дивіться: по сходах
Дзвіниці
Від якої лишився попіл,
Тільки попіл сірий у жмені
Йдуть дзвонарі мертві з сяючими очима
Вдарити в дзвін незримий,
Сповістити живим –
Хто лишився,
В кого серце ще не зотліло,
В кого серце ще не сточила
Черва зневіри й байдужості,
Сповістити одвічним дзвоном
Про те, що війни пожежа
Нищить весняне жито,
Спопеляє священну землю,
Що сарана двонога
Розпочала нашестя
На поле наше священне,
Що мусимо ми бути
Нині людьми заліза,
Людьми незнищенної криці.

(Яка ти гаряча – земля спопеліла,
Вже стільки часу – як згоріла дзвіниця,
Вже навіть розвіяв вітер
Останню жменю сірого попелу,
А я все чую
Як дзвонять на сполох мертві.
Мертві.)