Дивився я на неї крізь гілля дерев,
Під кронами старого лісу ставши непомітним.
Вона блищала вже у західному світлі,
Сором'язливо розгоряючись ледь-ледь.

Настала ніч, й бурштин мені у вічі
Яскравий промінь з щедрістю розлив.
Вечірня зірка в тисячу разів
Сліпучішою стала в спокої та тиші.

І блиск в тремтливому повітрі образи окреслив,
Мов спогади тих марень, що завжди бачив я:
Сади і башти, дивні небеса й моря
З життя примарного, і, хоч не знаю, де це,
Крізь космосу глибини - тепер мені відомо -
Ті промені приходять з мого старого дому.

Не мандрував ніколи тілом він фізичним,
І прокидався кожен раз там, де лягав -
Але щоночі дух його блукав
Безоднями й світами потойбіччя.

Яддіт він бачив, та не з'їхав з глузду,
Й не шкодили йому до зони Гурської візити,
Та якось уночі, крізь викривлення світу,
Почув він флейти звук в глибинах пустки.

Від того звуку він за ніч постарів,
І все для нього стало іншим кардинально,
Бо ж світ, який він знав - лише фантом туманний,
Фальшивий, хибний образ глибших планів.
Його народ і друзі тепер чужа юрба,
І бути серед них він прагне - та дарма.

Я любив з жінками загравати:
Мав нову заледве не щодня, -
І любили люди жартувати,
Що мені усі – чи не рідня.

На вузькій занедбаній стежині
Поряд з морем – з цим ти не жартуй –
Я зустрів одну із них - богині
Не стояли й поряд – це врахуй.

А вона – широкої натури,
А у неї – нарозпаш душа,
А у неї – суперська фігура, -
А в кишені в мене – ні гроша.

Ну а ій - лише простенький перстень;
Чи у ресторан моднячий в масть, -
І тоді без жодних заперечень
Всю себе тобі на ніч віддасть.

«Я тобі, - вона сказала, - Вася,
Найдорожче, що лиш є, віддам!..»
Я сказав: «Сто баксів», – зацвіла вся, -
«А дорожче – з другом, а не сам!»

О, жінки – неначе злі кобили:
Дибки стала враз! – і понесла!..
Вдрузки з нею глечики побили
І вона образилась, пішла.

…Через місяць – мовби й не бувало,
Через місяць знов прийшла вона, -
А у мене враження цікаве,
Що її влаштовує ціна!


09.04.2015

Тут все побачить мій кінець,
Навіть старі оці шпаківні,
І той вітрець м’який та рівний –
Весни заморський посланець.

І голос вічносте зове,
Непереможний, нетутешній,
І в сяйві місячнім черешні,
Наче видіння зимове.

І виглядає так звичайно
Дорога , що лежить, мов тайна,
По дні смарагдного котла,

Там, між дерев, де світло блідне
І на алеї все подібне,
На парки Царскосельського села
1958 Комарово


Анна Ахматова "Приморский сонет"

Здесь все меня переживет,
Все, даже ветхие скворешни
И этот воздух, воздух вешний,
Морской свершивший перелет.

И голос вечности зовет
С неодолимостью нездешней,
И над цветущею черешней
Сиянье легкий месяц льет.

И кажется такой нетрудной,
Белея в чаще изумрудной,
Дорога не скажу куда...

Там средь стволов еще светлее,
И все похоже на аллею
У царскосельского пруда.

1958 Комарово

Даруйте піхоті, що так нерозумна буває вона.
Відходимо завше, коли над Землею нуртує весна.
І кроком непевним по сходах хистких, порятунку не жди.
Лиш білії верби, як білії сестри, проводжають завжди.
Лиш білії верби, як білії сестри, проводжають завжди.

Не вірте погоді, як дощ затяжний без упину збува.
Не вірте піхоті, як пісню бравурну вона заспіва.
Не вірте, не вірте, коли у садках закричать солов’ї.
У смерті з життям не скінчились рахунки свої.

Навчало життя: по привальному навстежінь двері відкрий.
Товариш мужчина, який же принадний обов’язок твій.
Ти завше в поході і тільки одне одриває від сну –
Куди ж ідемо, як гуркотом чути позаду весну.

Булат Окуджава –« Простите пехоте»
Простите пехоте, что так неразумна бывает она.
Всегда мы уходим, когда над Землею бушует весна.
И шагом неверным, по лестничке шаткой, спасения нет.
Лишь белые вербы, как белые сестры глядят тебе вслед.
Лишь белые вербы, как белые сестры глядят тебе вслед.

Не верьте погоде, когда затяжные дожди она льет,
Не верьте пехоте, когда она бравые песни поет,
Не верьте, не верьте, когда по садам закричат соловьи.
У жизни со смертью еще не окончены счеты свои.

Нас время учило, живи по привальному, дверь отворя.
Товарищ мужчина, как все же заманчива должность твоя,
Всегда ты в походе, и только одно отрывает от сна -
Куда ж мы уходим, когда за спиною бушует весна?..

Не заморочуй голову, не покидай домівки.
Куди тобі сонце, палячи стільки "Шипки"?
Іззовні безглузде все, насамперед – зойки щастя.
Вийди до убиральні – й зараз же повертайся.

О, сиди собі у кімнаті, не викликай мотора.
Позаяк простір головно – коридор і комора
у кінці зі лічильником. У разі, як там дівиця
красна, ще й пащекує – спровадь, не дай роздягтися.

Не заморочуй голову, зішлись бодай на застуду.
Чи стін і стульця замало – подолувати облуду?
Навіщо рушати відти, куди з’явишся місячним
вечором ледь живим, і поготів – понівеченим?

О, сиди собі у кімнаті. Танцюй, смакуй босанову
в пальтині на голе тіло, в туфлях на босу ногу.
З вітальні душок капусти і лижв мастила.
Ти написав годі букв; тішся, що попустило.

Не заморочуй голову. Їй мліти, їй і притомніти
від чутого і від баченого. І взагалі інкогніто
ерго сум, як указує формі вдогін субстанція.
Сиди собі у кімнаті! На вулиці, геж, не Франція.

Не будь тупаком! Будь тим, ким не всяк загадує!
Сиди собі у кімнаті! Ондечки і канапа є,
шпалір, що тонує з фізією, шафою. Підіпри, як сів,
двері від хроноса, космосу, еросу, раси, вірусів





------------------------------------------------

Потяг із пункту А, витікши зі труби
тунелю, впадає у розпоясане ирієве широко,
узяте біглими зморшками, чиї лоби,
буцім купчасті юрми, збились в чалму пророка.
Ти стрінеш мене на станції, розштовхуючи тіла,
і каре сонного "мусора" вбачить у мені дачника.
І навіть місяць не звідає, які тут у нас діла,
задивлений у вікно, мов у кінець задачника.
Тут б’є ключами будучина, і ми – її копачі,
тобто, життя без нас, уже за морями табором
унаслідок семафору й пітного морзе в чім
мати родила, битим марячи мармуром.
А літ і літ опісля, щойно нам із пітьми
гукатиме їх дозір, пеняючи плоскостопістю,
ми прикинемось мертвими, пилом під чобітьми:
оригіналу пустки ратуючи за копію.


«1994»
----------------------------------------

Я волав: «Чи ви не очманіли?
Впав додолу шаховий престиж!»
В управлінні спортом зрозуміли:
«Ну, прекрасно - ти і захистиш!

Та врахуй, що Фішер – він яскравий,
Спить, буває, з дошкою, а вдень
Грає дуже чисто, як "в ударі"…»
Я ж не згоден, що йому не пара,
В мене у запасі хід конем.

О, моя мускулатура,
Потиск сильної руки.
Гарно вирізьблені тури,
Дерев’яні пішаки.

Футболіст мені порадив: «Не хвилюйся, —
До гравців таких ніхто не звик.
Ти за центр не бійся, не турбуйся,
А пасуй по краю – і гаплик!..»

Я на стадіон – на стометрівку,
І у баню - так вагу зігнав,
Що в хокей зіграв чи не на рівних…
Не чекає він цього, наївний —
А то враз без мата би програв!

О, мої міцні долоні,
Сильні мускули спини.
О, мої арабські коні
Та із Африки слони.

«Не спіши і, головне, не горбся, —
Так боксер порадив, тренер мій, —
В ближній бій не лізь, працюй у корпус.
Пам’ятай, коронний твій – прямий».

Тут корона шахова на карті,
Від поразки він не утече.
Ми зіграли з Талем десять партій
В преферанс, в очко і на більярді.
Таль сказав: «Такий не підведе».

О, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – глянь, міцні.
Що мені легкі фігури,
Коні ці і ці слони.

І в буфеті тихо, під секретом,
Кухар заспокоїв: «Та забий,
Ти з таким чудовим апетитом
Проковтнеш усіх його коней!

Із собою набери шампурів,
Харчування – головне, старий.
Та не їж оці важкі фігури,
Бо для шлунку ті фігури – бздури.
А слони згодяться на шашлик».

(Як попереду дорога дальня,
То харчів побільше у рюкзак
І на двох готуй пиріг пасхальний:
Шифер цей – хоча і геніальний, —
Та поїсти, певно, теж мастак!»)

Буде тихо все і глухо,
А на всякий там цейтнот
Пригодиться сила духу
І красивий аперкот.

Не скажу, що все вдавалось гладко,
Анонімки ще були, дзвінки.
Знайте, в мене з нервами - порядок,
Тільки засвербіли кулаки.

Ледь не налякали вчора зранку:
«Фішер лівою ногою залюбки
Шахову машину Капабланки
Рознесе, як іграшковим танком…»
То дурня! у мене - їжаки!

Нас так просто не здолати -
Честь корони над усе.
Пішаком я ляжу спати,
А прокинуся – ферзем.


30.03.2015

В осінньому промінні, раз на рік,
Над океаном птаство пролітає -
Цвірінькаючи у веселім шалі,
Вони спішать в край спогадів своїх.
Яскраві квіти там ростуть в садах величних,
І манго соковиті та смачні.
А десь на кручах - храмові гаї...
Птахи це бачили у мріях фантастичних.

Вони шукають в морі милі береги,
Де вежі міста білосніжні височіють,
Та лиш вода усюди - втрачено надію -
І знов летять вони, не знаючи куди.
А десь на дні, серед поліпів, білі башти
Почути мріють, як раніше, голос пташки.

Чи існував колись він – важко говорити.
Той світ, загублений у Часу течіях,
Туманом пурпуровим оповитий,
Нечітко мерехтить в напівзабутих снах.
Були там вежі дивні, та річки грайливі,
І лабіринти див, і світло з-під землі,
І небо над гіллям у полум’ї тремтливім,
Що так нагадує зимові вечори.

Безкраїми болотами, де люди не жили,
І птаство лиш кружляло – до пагорбу вів шлях.
Дзвіниця біла там стояла – в древньому селі –
І досі чую я вечірні дзвони в своїх снах.
Не знаю, що це за земля, і вдосталь сил не маю
Спитати, коли був там я – чи, може, побуваю.

Під скелею в печерах світильник ми знайшли.
Не розібрати і жерцям фіванським знаки,
Що, стіни тих печер вкриваючи, до жаху
Доводили усіх породженців землі.
Там не було нічого – лише ця чаша мідна
З краплиною олії дивної на дні.
Вкривали чашу письмена незнані та страшні,
І символи, що натякали на гріхи огидні.

Яке нам діло до страхів, яким століть вже сорок,
Коли в нас знахідка безцінна є така?
В намет принесли ми її, та всюди був вже морок:
До древньої олії ми піднесли сірника.
І в спалаху – мій Боже! – ми від страху затремтіли,
Коли з шаленого вогню прийшли величні тіні.

2015.

Щойно инде надибуєш кам’яну траву,
оковирнішу в гладі мармуру, чим наяву,
чи запримітиш фавна, зомлілого в вовтузні
з німфою, вдвох у бронзі щасливіших, ніж вві сні,
можеш роняти дрючину зі натруджених рук:
це Імперія, друг.

Пломінь, етер, вода, фавни, наяди, звір,
взяті пак, у природі, у голові, – допір
все, що намітив Бог і недоміг кагал
звивин, зійшло у камінь або метал.
Це – речей самкінець, це – за крок до мети
дзеркало, щоб ввійти.

Стань до вільної ніші, випростай тілеса
і бач, як віки минають, як вищезають за
рогом, а у паху зеленіє мох,
і опадає на плечі пил – ця смага епох.
Згодом одіб’ють руку, і голова зі пліч
скотиться умлівіч.

І зостанеться торс, безіменний, заціплий м’яз.
І по тисячі літ хіба яке мишеня з
ламаним кігтиком, бо таки граніт,
вийде зі ніші в сутіні, пискне й подріботить
через дорогу, ніже діжде в норі
ночі. Ніже зорі.
«1972»
------------------------------

З Єгипту врешті вийшов темний той дивак,
Якому чернь вклонялася покірно:
Весь в таїнах й гордині непомірній,
Себе у захід сонця він одяг.
Вся світова юрба схилилася в поклоні,
Нездатна пана свого втямити слова:
Коли він говорив, здригалася земля,
А дикий звір лизав його долоні.

Прийшло невдовзі зло з незнаних берегів,
Де шпилі золоті ховались в травах вільно;
У тріщину в землі світанок божевільний
Жбурнув хиткі будівлі міст людських.
Так, знищивши все створене у грі,
Здмухнув безглуздий Хаос пил з лиця Землі.

Дев’ятий йшов десяток Сету Етвуду старому –
Біля дверей своїх колодязь рити він почав.
Лиш Еб йому бурити день і ніч допомагав.
Сміялись ми: коли вже глузд повернеться до нього?
Втім, збожеволів також хлопець, що бурив –
Відвезли Еба до притулку; Сет же старший,
Вхід у колодязь щільно цеглою заклавши,
Артерію собі на шуйці вскрив.

Ось похорон пройшов. І всі ми зажадали,
Розбивши цеглу ту, в колодязь зазирнути,
Та тільки поручні залізні визирали
З пітьми, глибин якої не збагнути.
Так, цеглу ми прибрали, і – овва –
Колодязь глибший був за будь-які слова.

Дзвони досі непогамовні у місті тім, Теодоро,
не в етері ти мовби розвіялась пропелерчиком сніжинки,
і виникаєш в сутіні, як сяйво в млі коридору,
прямуючи до майдану з мармуром "друк.машинки",
і ми встаємо з-за столиків! Кочівника і осілих
різнитиме змога спити одної вологи двічі.
Я не кажу за янголів, я не кажу за сірих,
в яблуках, більше мого спраглих на бруковиці
біля фонтанів! Ба, безкрая пустеля
за горожею в'яже рейки у жмут вокзалом!
Ото струмінь і захлинається, пустомеля,
негодящий своїм, далебі, вокалом
до твоєї краси! Бо міста, Теодоро, щирі
зайве не менше нашого і хочуть щастя,
плюс неабияк важать відтінки шкіри,
зачіска, витонченість ступні, зап’ястя.
Бо поволі стаєш отим, що волиш зблизька дивитись.
Зі пристрастю спадкоємця джулій, октавій, лівій,
Рим услід тобі задивився, буцім гульвіса-витязь:
що тягліші вулиці, довше міста щасливі.



----------------------------------------

Сказав той демон, що мене він поверне додому.
Ті сутінкові землі я згадував насилу:
Небесний вітер там гуляв би терасами пласкими,
Та б’ється він дарма об балюстраду мармурову.
Внизу ж, удалині, під тісним павутинням
Із куполів та веж, розкинулося море.
Ще раз – мені він говорив – на ті прадавні гори
Я підіймусь, щоб з них почути відголосся піни.

Він все це обіцяв; як тільки сонце згасло,
Ми увійшли у землі вогняних басейнів,
Де на червоно-золотих престолах безіменні
Боги здригалися в страхах за долю власну.
І, врешті, море ми почули в порожній, чорній ночі.
«Це був твій дім», - сміявся він, - «коли ще мав ти очі!»

Від міста Ветлі Джон десь в милі проживав -
Вгорі, де пагорбів тісний гурток зібрався.
Він серед нас розумним не вважався,
Бо свою ферму цілковито занедбав.
Весь час він витрачав на книги чудернацькі,
Що на горищі дому власного знайшов.
Незвичний вираз з часом на лице його зійшов –
Казали люди, його погляд став дивацьким.

Коли почав він вити по ночах,
Три хлопці з Ейлсбері пішли його забрати -
Щоб шкоди він собі не встиг завдати -
Але назад принесли тільки власний страх,
Бо бачили: два плазуни з тим Ветлі говорили,
А потім на великих крилах чорних відлетіли.

Гілля глодин, що захльостує литі-ковані ґрати.
Безкінечність, що вісімкою ровера принюхується до коридору.
Просторінь поглинають літаючі апарати,
і легені тут не при ділі, скільки не сіпай штору.
О, взірця тинькування – місячної парсуни
гідний, ич, – із-за тріщинок ніяковий в браваді
з громовицями флігель! за оруди рудої дюни
віднаджений од єдвабів блідої морської гладі.
Те і чіпає серце – і душу – в окаменінні
Амфітрити, тритонів, нівечених знічев’я
тіл, що самі краєвиди украй нікудишні,
що фронтон – пристановище, далебі, кінцеве.
Ось на що уповали жанни, ядвіги, лялі,
павли, тезки, євгенії, ледарі і чистоплюйки:
таким дзеркалам ось бажані, у них і попоявляли
грудей напастям, як губ під ті поцілунки.
Багато хто – ба, усі! – у світі вітрів-етерів
варті митей любові, бодай їх і духопелив,
не збавляючи обертів ні в стратосфері,
ані в штучному поготів вакуумі, пропелер.
Цілував би їх гаряче, затяжним, як стрибок в порожню за люком,
мокрим французьким способом! Ба – й кокарду б заклав був
за звізду в головах – зі повітряним хай цілунком,
і воскреснув, пригублюючи, наче десантник, мапу.

-------------------------------------------------

1.Підготовка

Я кричав: «Ви що там, подуріли?-
Загубили шаховий престиж!»-
А мені сказали в нашому спортвідділі:
«От і чудово – ти і захистиш!

Лиш врахуй, що Фішер – та ще цяця,-
З дошкою вночі він, як удень.
Чисто грає, нізащо чіпляться...»
Та чи ж мені його лякаться,-
Напоготові в мене – хід конем.

Ох ви, мускули зі сталі,
Чіпкі пальці – дві струни!
Ох, фігурки мої вдалі -
Дві мережані тури!

Друг мій, футболіст, навчав: «Не бійся,-
Із гравцем таким він -не мистець.
За тили і центр ти не хвилюйся,
Грай тільки по краю - навпростець!..»

Ну, я наліг на біг, на фехтування,
Вагу в лазні скинув, гарно сплю,
Ну, словом, після такого тренування
Я його без мата задавлю!..

Ох ви сильнії долоні,
М’язи богатирськії спини!
Ну ж ви, коні, мої коні,
Ох, ви, любії слони!

«Ти не квапсь і головне, не горбся,-
Так боксер втовкмачував мені ,-
В ближній бій не лізь, гати лиш в корпус,
І пам’ятай : коронний твій – прямий»

Честь корони шахів тут – на карті,-
Гонор його врешті-решт спаде:
Ми зіграли з Талем десять партій -
В преферанс, в очко і на більярді,-
І Таль сказав: «Такий не підведе!»

Ох, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – пік дивини!
Що мені легкі фігури,
Всі ці коні та слони!

І в буфеті, не для всіх відкритім,
Кухар заспокоїв, притлумивши сміх:
«Зі своїм таким-ось апетитом
Проковтнеш коней його усіх!

Ти присядь: дорога, знаєш, дальня –
Тож з харчами наготуй рюкзак.
На обох візьми пиріг пасхальний:
Цей бо Шифер – хоч він там і геніальний,-
А поїсти вдосталь – теж мастак!»

Ми міцні горішки - хай всі знають!
І корону – привезем!
Мов пішак, спати лягаю
Просинаюся ж – ферзем!

2.Гра
Тільки прилетіли – зразу сіли.
Фішки всі стоять заздалегідь.
Фоторепортери налетіли –
Клацають і спантелику хочуть збить.

Та мене ж і вдома подолати годі,
Репортерам з ніг мене не збить.
Не майстерність стане у пригоді:
Цей же Шифер угадать не в змозі
Чим насправді буду я ходить.

Випало ходить йому, пронозі,-
Кажуть, що він білими мастак!
З Є-2 на Є-4 пішов він...
Це мені знайоме чимсь...Так-так!

Хід за мною – як діять?! Треба, Гришо,-
Навмання, як в темінь по ріллі...
Знаю – королева найважніша:
Ходить в усі боки звичне,
Начебто як «Г» стрибає кінь.

Ех, спасибі заводському коришу,
Що навчив, як ходять, як здають...
З’ясувалось згодом – з остраху
Я класичний розіграв дебют!

Стежу : промах не ставсь аби там,
Кухаря із тугою згадав.
Ех, пішаків би на чарки змінити -
Просвіток на дошці враз би настав.

Бачу. Виделка його в повітрі–
Хоче їсти,- я б також із’їв ферзя...
Під таку закуску - ще б і півлітра!
Та пити під час матчу - зась.

Я голодний,виходу немає:
Тут у них лиш кава та омлет,-
Колами в очах клітини мають,
Королів я за тузів приймаю
І з дебютом плутаю дуплет.

Є прикмета – от я й ризикую:
Спершу мені має пощастить.
Я його замучу, зашахую –
Мені б тільки дамку провести!

Зволікаю, весь – немовби вата.
Треба щось там бить – уже пора!
Чим же бить? Турою– страшнувато,
Справа в щелепу – неначе ранувато,
Та й незручно – перша, бачте, гра.

... він уже руйнує хвацько захист–
Староіндійський мій ущент,-
Це мені нагадує триклятий
Індо-пакистанский інцидент.

Та даремне він жартує з нашим братом –
В мене ж міра є і навіть дві:
Якщо він мене порішить матом,
То я його через стегно з захватом,
Або – хід конем по голові.

Додаю потроху спритності –
Як-то кажуть, все ще на мазі:
В світі шахів пішак може вийти –
Якщо потренується – в ферзі!

Шифер став до хитрощей вдаваться:
Він встане, пробіжиться і – назад,
Ну та ще б йому мене не налякаться –
Коли я лежачи беру сто п’ятдесят!

Я його фігурку зміряв оком,
І коли оголосив він шах –
Одгорнув я біцепс ненароком
І навіть зняв для певності піджак.

І негайно в залі стало тихше,
Він побачив, що я вже встаю…
Видко, йому стало не до фішок –
І роз хвалений надміру Фішер
Зголосивсь умить на нічию.

1972

Владимир Высоцкий «Честь шахматной короны»

1.Подготовка

Я кричал: «Вы что ж там, обалдели? —
Уронили шахматный престиж!»
Мне сказали в нашем спортотделе:
«Ага, прекрасно – ты и защитишь!

Но учти, что Фишер очень ярок, —
Даже спит с доскою – сила в ём,
Он играет чисто, без помарок…»
Ничего, я тоже не подарок, —
У меня в запасе – ход конем.

Ох вы мускулы стальные,
Пальцы цепкие мои!
Эх, резные, расписные
Деревянные ладьи!

Друг мой, футболист, учил: «Не бойся, —
Он к таким партнерам не привык.
За тылы и центр не беспокойся,
А играй по краю – напрямик!..»

Я налег на бег, на стометровки,
В бане вес согнал, отлично сплю,
Были по хоккею тренировки…
В общем, после этой подготовки —
Я его без мата задавлю!

Ох вы сильные ладони,
Мышцы крепкие спины!
Эх вы кони мои, кони,
Ох вы милые слоны!

«Не спеши и, главное, не горбись, —
Так боксер беседовал со мной, —
В ближний бой не лезь, работай в корпус,
Помни, что коронный твой – прямой».

Честь короны шахматной – на карте, —
Он от пораженья не уйдет:
Мы сыграли с Талем десять партий —
В преферанс, в очко и на бильярде, —
Таль сказал: «Такой не подведет!»

Ох, рельеф мускулатуры!
Дельтовидные – сильны!
Что мне легкие фигуры,
Эти кони да слоны!

И в буфете, для других закрытом,
Повар успокоил: «Не робей!
Ты с таким прекрасным аппетитом —
Враз проглотишь всех его коней!

Ты присядь перед дорогой дальней —
И бери с питанием рюкзак.
На двоих готовь пирог пасхальный:
Этот Шифер – хоть и гениальный, —
А небось покушать не дурак!»

Ох мы – крепкие орешки!
Мы корону – привезем!
Спать ложусь я – вроде пешки,
Просыпаюся – ферзем!

2. Игра

Только прилетели – сразу сели.
Фишки все заранее стоят.
Фоторепортеры налетели —
И слепят, и с толку сбить хотят.
Но меня и дома – кто положит?

Выпало ходить ему, задире, —
Говорят, он белыми мастак! —
Сделал ход с е2 на е4…
Чтой-то мне знакомое… Так-так!

Ход за мной – что делать?! Надо, Сева, —
Наугад, как ночью по тайге…
Помню – всех главнее королева:
Ходит взад-вперед и вправо-влево, —
Ну а кони вроде – буквой «Г».

Эх, спасибо заводскому другу —
Научил, как ходят, как сдают…
Выяснилось позже – я с испугу
Разыграл классический дебют!

Все следил, чтоб не было промашки,
Вспоминал все повара в тоске.
Эх, сменить бы пешки на рюмашки —
Живо б прояснилось на доске!

Вижу, он нацеливает вилку —
Хочет есть, – и я бы съел ферзя…
Под такой бы закусь – да бутылку!
Но во время матча пить нельзя.

Я голодный, посудите сами:
Здесь у них лишь кофе да омлет, —
Клетки – как круги перед глазами,
Королей я путаю с тузами
И с дебютом путаю дуплет.

Есть примета – вот я и рискую:
В первый раз должно мне повезти.
Я его замучу, зашахую —
Мне дай только дамку провести!

Не мычу не телюсь, весь – как вата.
Надо что-то бить – уже пора!
Чем же бить? Ладьею – страшновато,
Справа в челюсть – вроде рановато,
Неудобно – первая игра.

…Он мою защиту разрушает —
Старую индийскую – в момент, —
Это смутно мне напоминает
Индо-пакистанский инцидент.

Только зря он шутит с нашим братом —
У меня есть мера, даже две:
Если он меня прикончит матом,
Я его – через бедро с захватом,
Или – ход конем – по голове!


Я еще чуток добавил прыти —
Все не так уж сумрачно вблизи:
В мире шахмат пешка может выйти —
Если тренируется – в ферзи!

Шифер стал на хитрости пускаться:
Встанет, пробежится и – назад;
Предложил турами поменяться, —
Ну еще б ему меня не опасаться —
Когда я лежа жму сто пятьдесят!

Я его фигурку смерил оком,
И когда он объявил мне шах —
Обнажил я бицепс ненароком,
Даже снял для верности пиджак.

И мгновенно в зале стало тише,
Он заметил, что я привстаю…
Видно, ему стало не до фишек —
И хваленый пресловутый Фишер
Тут же согласился на ничью.
1972

Вовк і Пастух
Забрала всю отару пастухову моровиця.
Прочув про це Вовк,навідався до бідолахи
І, до пуття не вірячи почутому, питає:
«Так–таки всі до одної згинули?..
Були ж такі сумирні та жирненькі...»
Не в змозі втриматись зайшовсь сльозами.
«Спасибі, жалісливий мій сусіде!
Бачу, пройнявсь ти щиро моїм горем».
«Авжеж,- втрутився тут неждано Пес,-
Од нашого нещастя він постраждав не менше».
P.S.
Не кожне співчуття гідне довіри.
Надто тоді, коли воно від бузувіра.

В безглузду пустку демон мене вивів.
Світ простору позаду мерехтів,
Коли я час з причинністю покинув,
І Хаос без межі та форми вздрів.

Господь Всевишній там в пітьмі бурчав
Про те, чим марив Він без розуміння.
А поруч ідіотський вир кружляв
Аморфних кажанів, охоплених тремтінням.

Все шаленіло в танці під тонке ниття
Поламаної флейти в лапах потойбічних,
І хвилі звуків, що лунали без пуття,
Закони Всесвіту встановлювали вічні.
"Я Посланець Його" - мій демон заявив,
І у зневазі Панську голову розбив.

Іще з дитинства давніх літ
Я іншим був, і бачив світ
Не так як всі, і не черпав
Натхнення із буденних справ,
Й не пив з прісної я ріки
Свій смуток, й помахом руки
Не міг серденько звеселити -
Я в самоті хотів любити.
І раз, в дитинстві, на світанку
Життя бурхливого, в серпанку
Явилась з глиб добра і зла
Непоясненна таїна –
Зі струмків швидкої гри,
Із червоної гори,
Зі сліпучого світила ,
Що мене в ту осінь гріло,
Із небесних блискавиць,
Що летіли горілиць,
З грому й бурі що гасала,
З хмари що ураз постала
(Й синьо хоч на небесах)
Демоном в моїх очах.

Тебе поцілую я зараз в чоло!
Прощання до нас із тобою прийшло,
Та лише в душі моїй щось залягло –
Ти істинну правду говориш мені,
Що моє життя промайнуло у сні,
І щезла надія, невидимий птах, -
Чи це лиш видіння у моїх очах?
Чи вдень вона зникла, чи, може, вночі?
Невже розчинилась, у вир летючи?
Усе, ким я є, й що здається мені
Ніщо. Лише сон, тільки сон уві сні.
Ось берег навколо кричить і лютує,
За хвилею хвиля його все катує,
Не маю в долонях своїх я нічого,
Окрім лише сяйва піску золотого.
Як мало його! Але як лиш сповзає
По пальцях моїх і в безодню тікає,
А серце моє все ридає – ридає!
О Господи! Чому у своїй руці
Не можу я втримать піщинки оці?
О Господи! Чому, скажи мені ти,
Не можу від хвилі їх злої спасти?
Чи все, ким я є, й що здається мені
Ніщо? Лише сон, тільки сон уві сні?

Крізь браму снів, де упирі чатують,
В безодню ночі з місяцем блідим,
Життя мої незлічені простують,
І все звучить під поглядом моїм.
До сходу сонця, через крики та борню, мій світ стає безглуздим та страшним.


Світанок нас з землею закрутив,
А небеса палали полум’ям примарним.
Я бачила, як пащу темний світ розкрив,
Коли кружляв планети чорні та безправні.
Небачений їх жах вмить охопив в безславному та рабському кружлянні.


Безкраїми морями я пливла
Під небом злим у сірих хмар лахмітті,
Яке зиґзаґом блискавка рвала,
Істерику приносячи в жахіттях.
А демони невидимі стогнали, бажаючи з води на волю вийти.


Стрімко бігла я оленем через гілки
Посивілих, древніх гаїв,
А дуби відчували владні кроки
Там, де жоден ступити не смів.
І летіла я звідти, а погляд згори мою спину нахабно свердлив.


Спотикалася я у печерах гірських,
Там, де пустка й безпліддя землі.
І пила я з фонтанів смердючих, брудних,
Що течуть у болотні краї.
А видіння мої у глибинах озер краще б і не з’являлись мені.


У порожній палац, оповитий плющем,
Увійшла я, великим блукаючи залом,
Коли місяць холодний, торкнувшись речей,
Силуети творив своїм світлом яскравим.
Пригадати фігури, що були на стіні, ні бажання, ні сили я зовсім не маю.


Розглядала, дивуючись, я у вікно
Стоги сіна, трухляві й гнилі,
Та будинки великі – ціле село
На заклятій могильній землі.
А від урн мармурових білих рядів я жадала почути пісні.


Я блукала в гробницях століть,
Я летіла на крилах жахів,
Де Ереб в своїй злобі димить,
Де вершини в полоні снігів,
Та у землях, де сонце пустельне не лишає нікого в живих.


Я старою була, коли перші царі
Біля Нілу сідали на трони величні.
Я старою була о тій давній порі,
Коли я, лише я, була хитра й двулична.
А людина блаженна жила без турбот у тоді ще квітучій землі Арктичній.


Так, великим був гріх мого духу,
І велика за нього розплата.
Небеса не врятують від муки,
А в могилу не прийде розрада.
З нескінченних еонів вже хлопають крила безжальної темної страти.


Крізь браму снів, де упирі чатують,
В безодню ночі з місяцем блідим,
Життя мої незлічені простують,
І все звучить під поглядом моїм.
До сходу сонця, через крики та борню, мій світ стає безглуздим та страшним.


2015.

Коли улюбленець Еллади з’явився на Олімпі,
Не Зевсові він поклонився, а Юноні.
На лицях олімпійців застиг один і той же подив:
«Як можна дякувати тій, хто все твоє життя
Звела на одну лиш безкінечну муку?
Чи не звихнувсь, бува, Зевесовий синок,
Як пожирав його аж до кісток вогонь?»
«Змініть на роздум подив,- Геркулес сказав.-
Чи став би я героєм на віки вічні,
Якби Юнона не стежила за кожним моїм кроком.
Зрештою, без випробувань отих земних
Чи був би я оце ось зараз посеред вас, безсмертних?»

P.S.
Навіть і Гінессові до пуття полічить не сила
Скількох героями й святими бездумна влада поробила.

Коли кохання є
то морок огорта
то холод пробира
занадто часто
занадто довго
коли ж бо жінка йде
то чую знов
як морок огорта
як холод пробира
і так завжди
і завжди так.

«Косар» (уривок)

Ох ти, степ ти мій,
Степ привільний мій,
Якже широко ти розкинувся,
Вже до моря Чорного
Тай наблизився!
Я не сам-один
Твоїм гостем став:
Косу гостру взяв
За товариша,
Погулять давно
Та по травах цих
Вздовж і впоперек
Нам схотілося…
Розвернись, плече!
Розмахнись, рука!
Ти подми в лице,
Вітер з полудня!
Освіжи, схвилюй
Степ просторий цей,
Загуди, коса,
Як бджолиний рій!
Немов блискавка,
Засіяй довкруж!
Зашуми, трава,
Тай підкошена,
До землі схиліть,
Квіти , голову!
Із травою ви
Повсихаєте,
Як за Грунею
Сохну я тепер.
1836, Москва

Алексей Кольцов
«Косарь» (отрывок)

Ах, ты, степь моя,
Степь привольная,
Широко ты, степь,
Пораскинулась,
К морю Черному
Понадвинулась!
В гости я к тебе
Не один пришел:
Я пришел сам-друг
С косой вострою;
Мне давно гулять
По траве степной
Вдоль и поперек
С ней хотелося...
Раззудись, плечо!
Размахнись, рука!
Ты пахни в лицо,
Ветер с полудня!
Освежи, взволнуй
Степь просторную!
Зажужжи, коса,
Как пчелиный рой!
Молоньей, коса,
Засверкай кругом!
Зашуми, трава,
Подкошонная;
Поклонись, цветы,
Головой земле!
Наряду с травой
Вы засохните,
Как по Груне я
Сохну, молодец!
1836, Москва

Звичайно ж є той хто вмирає
Я вирішив не втручатись
хай тіло впаде по дорозі
Чого бракує тепер так це руху вперед
бо був то я
Мрець той хто звіряє себе по мені.

Дім був стрибком геометрії у глухоніму зелень
парку, і знуджені статуї, начувані про гаї
олив, тинялись в алеях, неприязних щодо звивин;
коли осявались вікна, неясно було – чиї.
Схоже, і пошум листя, бгаючи варіанти
поремствувати на долю (й позуючи вечорам),
обмежився закарлючками, і, як на думку лампи,
цього вистачало заочі, щоб розпекти вольфрам.
Та штори були опущені. Крупнозернистий гравій,
похрумуючи, окрім того, у дечім якщо і йняв
потузі стопи стороннього, то у невтішній справі
безадресности, відомої зосібна як "навмання".
І за опівніч хмари, уче́ні у вишній школі
розпливчатости або просто вдатні до почуттів,
кутали по-батьківськи у вату перини голий
космос від здичавілих в сумі прямих кутів.
(1995)

_____________________________________________

Не було нічого двічі
і не буде. Є причина
народитися на світі
і померти без рутини.
Хоч би й учнями були ми
щонайкращими у світі,
не повторимо й хвилини
ні зимою ані літом.
Із вчорашнім днем в розлуці
не повториться дві ночі,
двох однакових цілунків,
як і поглядів у очі.
Вчора, чула, ваше ім'я
хтось мені назвав привітно -
наче пахощі розквітлі
залетіли через вікна.
А сьогодні, як ми разом,
Відвернулася до стінки.
Що за пахощі? Троянди?
Кам'яної? Живоквітки?
Так усе, презла годино,
зіпсувати хочеш марно.
Ти ж - проходиш безупинно.
Ось, пройшла – а було ж гарно.
Усміхайтеся, коханці,
та шукайте завжди згоди,
і залюблено погляньте -
ви ж, як дві краплини, схожі.


10.02.2015

Пісок сипучий і гарячий
Волами, шляхом все одним,
Вожу до моря я, на дачі -
Стежки там посипають ним.
І нудь страшна. Щодня - це саме:
Воли, важкий скрипучий віз,
Сухе річище під ногами,
Мої сліди і слід коліс.
І клонить голову дрімота,
І мариться, котрий вже раз,
Що бачу шкуру бегемота,
Накинуту на гірський кряж.
І берега трикутний чільник,
Сліди коліс, сліди волів...
Я покорився. Я невільник...
Живу дурманом глупих снів.

Иван Бунин "Невольник"
Песок, сребристый и горячий,
Вожу я к морю на волах,
Чтоб усыпать дорожки к даче,
Как снег, белеющий в скалах.
И скучно мне. Все то же, то же:
Волы, скрипучий трудный путь,
Иссохшее речное ложе,
Песок, сверкающий, как ртуть.
И клонит голову дремота.
И мнится, что уж много лет
Я вижу кожу бегемота —
Горы морщинистый хребет,
И моря синий треугольник,
И к морю длинный след колес…
Я покорился. Я невольник,
Живу лишь сонным ядом грез

Дівчина гарніша за сльози
що рясніш за квітневі зливи текли
очі позичені водоморозом
в яких відбивались бажання мої
пам”яте, голубе в серця царині
руки мої у безчассі вимкнутих мрій
згадую човен стегна
згадую трепет замріяних вій
у лиха годину і радості час
вітаю тебе найгарніша
і пісню веду

Зелений місяць у безодні плине.
І все, нічого більше. Це єдине.

Та часом голос десь у морі зрине
І щезне в шумовинні. Це єдине.

Із темряви гудок за вітром лине
Від корабля на рейді. Це єдине.

І нарікання, болісне, звірине.
Одне, велике, давнє. Це єдине.

Зустрілись очі старості та юності. Зустрілися десь думки та мрії старості та юності. зустрілися дві різних епохи. Очі старості,вірніше віку злегка зволожені і дивилися у світ молодих не заплаканих очей. Одні знали життя. Бачили вічність вміли видавати мудрість. Інші молоді. Нахабні, наполегливі стрімкі і бентежні. Прагнули довести що світ весь мусить все віддати. Очі віку дивились і злегка посміхались.
Очі молодості дивилися і просто прагнули. Куди?
А Світ дивився. Дивився , мовчав. Просто думав. В той час коли очі віку знали що вже казати немає що. А якщо і є що сказати то просто те що називається незнанням

Лист невідомому адресату…

Ми були коханцями у минулому житті. І ми кохали…
Кохали без обручок і чужих благословень,
наперекір усім правилам і законам.Але ти заборонив мені любити іще когось, крім тебе. І тому я буду самотня… і в цьому житті, в і наступному…
Мене оточують тисячі безликих створінь, порожніх душ, брудних думок і бажань.
І я хочу пройти осторонь цього світу, який мені чужий і огидний… Мені байдуже, що там кричать за спиною – від заздрості, дурощів чи власного безсилля…
Мені байдуже, хто страждає через мене.
Навіщо мені усе це, коли у мене є Ти?..
Ти – безмежний океан неземної радості, ти – неприборкана стихія і тиха гавань, в якій не чути звуків злого світу.У тобі є все…

Ти – частина мого серця, шалено-пульсуюча артерія.Ти – сенс мого існування, тобою заповнений весь простір Всесвіту і моєї свідомості.Без тебе мене не існувало ніколи. Як і тебе без мене.Я не пам’ятаю, ким ми були, але нам усі заздрили…А можливо, ми уже безсмертні…Ми вросли у землю нескореним духом свободи, розіслали свої мрії сотнями білих голубів, спустили свої думки на землю зливою, що змивала світ від бруду…
Нас уже не розлучити.Ніколи.Я не проміняю на дорожню куряву наш світлий політ.Я берегтиму наші крила глибоко в душі.Вони такі пошарпані і стомленні, але рідні…І хай я уже не зможу полетіти, щоб тебе знайти, але я завжди буду поруч.Я буду усім, що тебе оточує – теплим днем, тихою ніччю, радістю і вірою.І я залишу на твоєму столі перо. В мочене у кров натхнення.Те, що не згорає у вогні неправди.Дане мені із неба. Бережи його. І поки ти його берегтимеш, житиму і я.
Щоб у наступному житті знову закохатися.Лише у тебе.І у небо.Ми - безсмертні…

Той так прожив життя що зміг побачить все.

Кінець.

В другім житті він бідним став,
насправді бідним, зовсім без нічого.

Забудьте Квебекантропа,
хлопа, що ні на кого а ні трішечки не схожий.

Ах! Ах!
Вмер
птах

Птахи
голуби
Наші долоні

Що з ними стало сьогодні
що себе впізнати не годні

Колись їх бачили
в ясній висі зустрічались
у небі ширяли
з радістю спілкувались
себе пізнавали
з такою легкістю

Що з ними зараз
чотири долоні без пісні
вони мертві
і спорожнілі

Я скуштував кінця світу
твоє обличчя руїною стало
бо затихли чотири голуби
бо вмерли чотири долоні
Опали
одна біля одної вряд

І питаєм себе
В скорботі
що за смерть таємнича
яка таємнича робота
у смерті
яким шляхом таємним у нашій тіні
куди наш погляд не в змозі сягти
Смерть
з”їла пташині життя
впіймала пісню й політ перервала
чотирьох голубів

що лежать перед нами
без променя душ
і без тріпотіння сердець.

І не виходь із кімнати і не роби помилки.
Навіщо тобі Сонце, як Шипку вже запалив ти?
За дверима усе безглуздо, тим паче – вигуки щастя.
Зайди лише у вихо́док – і зразу ж і повертайся.
О, не виходь із кімнати, не викликай мотора.
І пам'ятай, що простір цей зроблений із коридору
і у лічильник впирається. А якщо зазирне жваво
мила, роззявивши рота, жени її, не роздягаючи.
І не виходь із кімнати; вважай, що заскочив протяг.
Чи є що на світі цікавіше, окрім голих стін навпроти?
Навіщо виходити звідти, куди повернешся увечері
таким, яким був уранці, та ще й таким понівеченим?
О, не виходь із кімнати. Танцюй під ритм босанова
в пальті, що на голе тіло, у мештах на босу ногу.
Капуста, мастила лижні пахнуть в твоїй вітальні.
Ти написав масу літер; іще одна явно зайва.
І не виходь із кімнати. Нехай лиш твоя кімната
пізнає, який ти насправді. І взагалі інкогніто
когіто ерго сум мовила формі сердито субстанція.
І не виходь із кімнати! На вулиці, глянь, не Франція.
Дурнем не будь, кажу тобі! Будь тим, ким інші не стали би.
І не виходь із кімнати! Дай волю меблям зістарілим,
злийся обличчям з шпалерами. Запрись і зроби барикаду
із шафи від хроноса, ероса, віруса - дай собі ради.


28.01.2015

Як давно я топчу, видно по каблуку.
Павутинок і пальцем не збути з чола.
Те і тішить з гулкого кукуріку,
що одлунь нагуля.
Ба, і чорні мислі годі зібгать у пук,
як пасмо, укоськане в сум’ятті.
І дедалі нічому снити, нітити згук,
збутися, нидіти у смітті
часу. Убогий квартал в вікні
око так і мозолить, пак
упізнає з нісенітні снів
фізію пісну, а не инак.
І круги витинати, бач, спокуша,
мов шамана, вертіти клубок;
опоясує пусткою, щоб душа
знала дещо, що знає Бог.

Ми – порив, що сіє тихо
Правди й вигадки політ.
Ти – і поглядом, і сміхом
Розфарбуєш в серці слід.

Вивчення тебе минає,
Крижаний – тривоги щем,
Як алмаз, углиб зростаєш,
Ранком сповнена ущерть.

З тим, що мрія відшукала,
Ми розкинули шатро.
В темряві себе лякались
І остуджених зірок.

Нерозсудливій в уяві
Заздрять мудреці нехай, –
І краси забракло навіть,
Пізнання – печаль глуха.

Думка – це не страх, не сніння,
А туман, вуаль ясна.
Втіхи чисте просвітління –
Спалах серця й таїна.

Біль і каяття лишились,
Серце – тьмяний монастир.
Чути сміх твій заіскрілий –
День до танцю повести.

Не в пиятиці похвальби шаленої,
Не в пиятиці гордості сліпої,
Не в буйстві сміху, в пісні галасливій,
Не в передзвоні чаші кругової ,
А в силу тверезої покори
І чистоти оновленої
На справу грізного служіння
В кривавий бій постанеш ти.

О Русь моя! як муж розумний,
Суворо допитавши совість,
З душею світлою і многодумною,
Сміливо йде на Божий поклик,
Отак, зцілившись од пороку,
Свідомістю, скорботою і соромом,
Постанеш ти світові високо
У сяйві світлому й святому!

Іди! тебе народи кличуть!
І, учту бранну завершивши,
Даруй їм дар святий свободи,
Життя дай думці,життю - мир!
Іди, світла твоя дорога!
В душі любов, в десниці грім,
Грізна, прекрасна,- ангел Бога
З осяяним вогнем чолом!
3 квітня 1854

А.С.Хомяков «Раскаявшейся России»

Не в пьянстве похвальбы безумной,
Не в пьянстве гордости слепой,
Не в буйстве смеха, песни шумной,
Не с звоном чаши круговой;
Но в силу трезвенной смиренья
И обновленной чистоты
На дело грозного служенья
В кровавый бой предстанешь ты.

О Русь моя! как муж разумный,
Сурово совесть допросив,
С душою светлой, многодумной,
Идёт на божеский призыв,
Так, исцелив болезнь порока
Сознаньем, скорбью и стыдом,
Пред миром станешь ты высоко,
В сияньи новом и святом!

Иди! тебя зовут народы!
И, совершив свой бранный пир,
Даруй им дар святой свободы,
Дай мысли жизнь, дай жизни мир!
Иди! светла твоя дорога:
В душе любовь, в деснице гром,
Грозна, прекрасна, - ангел бога
С огнесверкающим челом!

Остиг киселевий берег. Никне у молоці
утопаюче місто. Видзвякуються куранти.
Свíтелка з абажуром. Янголи-вістовці
галдять, як юрмою вибіглі з кухні офіціанти.
Я пишу тобі це зі другого боку землі
в день народин Христа. Віхоли тлумовище
за вікном ошелешує щирістю "ай-люлі":
літ сувої вибілює. Тисячний онде витче
вдруге. За чотирнадцять зим. Канула середа,
завтра – четвер. Будучі роковини
нам, боюсь, пригубити з льодом не випада,
оним робом збавляючи і морщини
від істерик щоки; в просторіччі – в застіллі з Ним.
Отоді і зобачимось. Як зоря – селянина,
ідучи крізь стіну, слух ятрить і одним
пальцем сон чулого піаніна!
Буцім хто осягає там буки услід азам.
Ні – ази астрономії, задивлений у туманність
власних імен там, де нас нема: там,
де суму з’ясують у відніманні…

грудень 1985

"Пишайсь!"- підлесники тобі сказали.-
Земля, увінчана вінцем,
Земля у сталі нездоланній,
Півсвіту ти взяла мечем!
Безмежні твої володіння,
І, доля, примх рабиня вірна,
Слухняна гордим повелінням
Тобі скоряється покірно.
В красі твої степи просторі,
Черкають гори холод зір,
Озера даллю неозорі…»
Не слухай, не пишайсь, не вір!
Хай хвилі рік твоїх глибокі,
Як хвилі синії морів,
І надра діамантів повні,
І хліб у золоті степів.
Хай перед сяєвом державним
Схиляє голови весь світ,
Плюскочуть сім морів невгавно,
Тобі несуть хвалебний міт,
Нехай грозу твою криваву
Перуни пронесли, мов шал,
Не згадуй силу марну й славу.
Усим цим прахом не пишайсь!
……………………………………………….
Безглуздий всякий дух гордині,
Злото -не вірне, сталь - крихка,
Та сильний світ ясний святині,
Міцна побожного рука.

А.С.Хомяков
«РОССИИ»

"Гордись! - тебе льстецы сказали. -
Земля с увенчанным челом,
Земля несокрушимой стали,
Полмира взявшая мечом!
Пределов нет твоим владеньям,
И, прихотей твоих раба,
Внимает гордым повеленьям
Тебе покорная судьба.
Красны степей твоих уборы,
И горы в небо уперлись,
И как моря твои озеры..."
Не верь, не слушай, не гордись!
Пусть рек твоих глубоки волны,
Как волны синие морей,
И недра гор алмазов полны,
И хлебом пышен тук степей;
Пусть пред твоим державным блеском
Народы робко кланят взор
И семь морей немолчным плеском
Тебе поют хвалебный хор;
Пусть далеко грозой кровавой
Твои перуны пронеслись -
Всей этой силой, этой славой,
Всем этим прахом не гордись!
Грозней тебя был Рим великой,
Царь семихолмного хребта,
Железных сил и воли дикой
Осуществленная мечта;
И нестерпим был огнь булата
В руках алтайских дикарей;
И вся зарылась в груды злата
Царица западных морей.
И что же Рим? и где монголы?
И, скрыв в груди предсмертный стон,
Кует бессильные крамолы,
Дрожа над бездной, Альбион!
Бесплоден всякой дух гордыни,
Неверно злато, сталь хрупка,
Но крепок ясный мир святыни,
Сильна молящихся рука!

И вот за то, что ты смиренна,
Что в чувстве детской простоты,
В молчаньи сердца сокровенна,
Глагол творца прияла ты, -
Тебе он дал свое призванье,
Тебе он светлый дал удел:
Хранить для мира достоянье
Высоких жертв и чистых дел;
Хранить племен святое братство,
Любви живительный сосуд,
И веры пламенной богатство,
И правду, и бескровный суд.
Твое всё то, чем дух святится,
В чем сердцу слышен глас небес,
В чем жизнь грядущих дней таится,
Начало славы и чудес!..
О, вспомни свой удел высокой!
Былое в сердце воскреси
И в нем сокрытого глубоко
Ты духа жизни допроси!
Внимай ему - и, все народы
Обняв любовию своей,
Скажи им таинство свободы,
Сиянье веры им пролей!
И станешь в славе ты чудесной
Превыше всех земных сынов,
Как этот синий свод небесный -
Прозрачный вышнего покров!

Осень 1839
---------------------------
О.С.Хомяков (1804-1860) - поет, художник, публіцист, богослов, основоположник раннього слов'янофільства.

…і Тебе в Віфлеємській вечірній юрбі
не пізнає ніхто: сірничина
чи осяє у кого пушок на губі,
чи об дріт електричка поспішна
там, де Ирод обагрені руки скидав,
іскру висікла у предмісті;
а чи німб зі малям тої ночі вгадав
на віки в непривабнім під’їзді.


1969—1970(?)

Анна Ахматова «Александру Блоку»

До поета прийшла в гості.
О дванадцятій. Неділя.
Тихо й просторо в кімнаті,
А за вікнами мороз.

І малиновеє сонце
Над кудлатим сизим димом...
Як господар мовчазливий
Ясно дивиться на мене!

Очі в нього такі дивні –
Пам’ятати кожен мусить,
Мені ж ліпше, обережній,
Не дивитися в них зовсім.

Та не позабуть розмову,
Дивний полудень в неділю
В сірім і високім домі,
Що біля воріт морських Неви.

Анна Ахматова «Александру Блоку»
Я пришла к поэту в гости.
Ровно полдень. Воскресенье.
Тихо в комнате просторной,
А за окнами мороз.

И малиновое солнце
Над лохматым сизым дымом...
Как хозяин молчаливый
Ясно смотрит на меня!

У него глаза такие,
Что запомнить каждый должен,
Мне же лучше, осторожной,
В них и вовсе не глядеть.

Но запомнится беседа,
Дымный полдень, воскресенье
В доме сером и высоком
У морских ворот Невы.


Александр Блок «Ахматовій»

«Страшна врода» - так Вам скажуть,-
Ви накинете ліниво
Шаль іспанськую на плечі,
У волоссі червінь ружі.

«Проста врода» -так Вам скажуть,-
Шаллю барвною невміло
Ви накриєте дитину,
Червінь ружі – на підлозі.

Та вслухаючись недбало
У слова, що чуть довкола,
У задумливій печалі
Ви прокажете собі:

«Не страшна і не проста я;
Я не так страшна, щоб просто
Убивать, не так проста я,
Щоб не знать – життя страшне».


Александр Блок «Ахматовой»

«Красота страшна» — Вам скажут,
Вы накинете лениво
Шаль испанскую на плечи,
Красный розан — в волосах.

«Красота проста» — Вам скажут, —
Пёстрой шалью неумело
Вы укроете ребенка,
Красный розан — на полу.

Но, рассеянно внимая
Всем словам, кругом звучащим,
Вы задумаетесь грустно
И твердите про себя:

«Не страшна и не проста я;
Я не так страшна, чтоб просто
Убивать, не так проста я,
Чтоб не знать, как жизнь страшна».

16 декабря 1913
________________________________________













Анна Ахматова «Александру Блоку»

Бджоли не відлетіли, вершник не поскакав. В кофейні
"Янікулум" нове кодло, а ляси на давній фені.
Танучи в склянці, лід дозволяє двічі
відпити ту саму воду, згаги не одолівши.

Кануло вісім літ. Спалахували і тліли
війни, тріщали сім’ї, в газетах мелькали рила,
падали аероплани і диктор зітхав: "о, Боже!".
Білизну годиться прати, а збути морщин не гоже

навіть тепло долоні. Сонце над зимним Римом
бореться голіруч з сизуватим димом;
пахне палене листя, сяє фонтан, як орден,
належний в обід мортирі за холостий постріл.

Речі ото й твердіють, щоб в пам’яті їх не двинуть
з місця; та й перспективу тяжче знайти, чим згинуть
в ній, що двигає обрії, подолує років против
в гонитві за чистим часом їх, без щастя і теракоти.

Життя і без нас, люба, мислиме – пак не всує
побутують пейзажі, бар, пагорби; їм пасує
хмара у чистім небі над полем отих баталій,
де статуї клякнуть, вражені звитягою ніг і талій.


(1989)

Чекаю щастя, але де воно?
Затисли серце сумніву лещата,
Як день і ніч, поява та утрата,
То зблисне, то піде на темне дно.

Скоріше почорніє чистий сніг,
І висхне море, Сходом Захід стане,
Євфрат і Тигр тектимуть з Океану,
І стануть перехрестями доріг.

Чи зблисне в хмарах проблиском кохання,
Фатальне із Мадонною єднання,
Як світлу мить, стрілу пошле Ерот.

Я б міг деінде медом ласувати,
Та не дано тому про мед гадати,
Чий тільки у гіркому спраглий рот.

05 вересня 2013
Переклад : Ераст Іваніцький

І вирушив Лот за посланником Бога –
Величний і світлий – по чорній горі.
Дружину завзято вмовляла тривога:
Не пізно, ще можеш минуле узріть.

Оглянься на башти Содома – черлені,
На площу співочу, на дворища лад,
На вікна спустілі, обитель студену…
Там чад народила, там прядка гула.

Поглянула – й біль пронизав тогосвітній.
Враз очі оскліли, зробились, мов лід.
Прозорою сіллю постала між ріні,
А ноги стрімливі – навік у землі.

Хто жінку оплаче, упавши на груди?
Є більші утрати в ряду забуття?
Лиш серце моє пломінке не забуде
Спроможну за погляд віддати життя.

2014


Анна Ахматова

Лотова жена

И праведник шел за посланником Бога,
Огромный и светлый, по черной горе.
Но громко жене говорила тревога:
Не поздно, ты можешь еще посмотреть
На красные башни родного Содома,
На площадь, где пела, на двор, где пряла,
На окна пустые высокого дома,
Где милому мужу детей родила.
Взглянула - и, скованы смертною болью,
Глаза ее больше смотреть не могли;
И сделалось тело прозрачною солью,
И быстрые ноги к земле приросли.
Кто женщину эту оплакивать будет?
Не меньшей ли мнится она из утрат?
Лишь сердце мое никогда не забудет
Отдавшую жизнь за единственный взгляд.

1924

Безтурботний дух у рань
Серце римою повнить,
Ніби в піжмурки пограв
З часовим судом на мить.

Йду я, феє, по траві
Через непролазний ліс.
Сонцесяйний дотик твій
Вогняну росу приніс.

Місяць посмішку зростив,
Половинить крапель блиск, –
Мов ховатись і знайти
Хлопець і дівча зійшлись.

Я пірнаю в глибину
Променів містичних злив
Із перлини-серця сну
Крізь вуаль годин з імли,

Де кільце неясних сяйв
Навкруги стійких святинь.
Там я прихистку досяг –
Осягаю мрій світи.

Хтось у пошуку краси
Таємничим слідом біг.
Славлячи тебе щосил,
Я гублю себе в тобі.

Потали духу – викрики ума
і логіка – ви зайді не чужі,
коли маною білою зима
блукає y полях, німіш душі.
Об чім тоді я думаю один,
чом пильнувати оку наполіг.
Ось грудень зі полону хуртовин
допався коштом лютого відлиг.
Які бо холоди діждуть нас там.
Ба, гріє старожитність, але ми
не вільні уподібнитись містам
під надокучні віддихи зими.
Безумні і злостиві ці поля!
Безумні і безкраї лона тиші.
Не спокій то, то глибоко земля
чаїть свій ляк, в полуду обволікши.
Підспудний жах чаїть у білизні.
І бачу я, життя іде, як виклик
неславі у натільнім убранні
безмовних піль, поталою заціплих.



10 грудня 1960