Сонце рида між ялин.
Співи сопілки.
Вітер заплівсь між хвоїн
Сонної гілки.

Березню мій, добрий день!
Й вам, хуртовини.
Свято: весна ж бо іде,
Скрапує-плине.

В березні сонце й капіж
Розхвилювались,
Квітня стрічаючи спиж –
Сяйва навалу!

Квітню-владико, привіт,
Мій чародію!
Чистих чуттів сонцесвіт,
Вісник надії.

22 червня 2015 р.

Аксіома смеркання легка й нескладна,
Густо пише її сонця промінь
В час осінній на жовтих полях полотна,
Але темно й печально при цьому.

Теорема світання складніша мені,
І накреслена лиш половина
На високих шпилях кочівних моїх днів,
Де гуркочуть події-лавини.

Між учора і завтра там січень згоря,
Неможливе здається можливим –
Розкладе у суцвіття сузір’їв зоря
Чисте світло оце неквапливо.

Злого щастя єлей світ освітлює скрізь,
Але пахне в нім туги отрута.
Допиши теорему світання – і вчись
Аксіому смеркання забути.

27 червня 2015 р.

У калюжу з неба
Місяць впав. Вам треба?
Сонце на тарелі, може, треба, ну?
Хто, скажіть, під трелі
Майбуттям застрелив
Мій колишній світик?
Де ти? – не збагну.

…Сон простий і ясний
Бачу я прекрасно:
Бредемо лугами поміж літніх плес –
Я із вірним другом.
Над вечірнім пругом
Сонце. І злітає
Щастя із небес…

День рудий – потіха.
З ластівками стріха.
В пам’яті, як в краплі, дні встають і дні
Випукло і строго.
Правда ж, вік недовгий?..
Теж мовчиш, мій друже?
Бачиш їх у сні?

28 червня 2015 р.

Я брів по галактиці давніх часів,
Осяянням бачив простори,
В сузір’ї забутих імен так хотів
Тебе знайти – пристрасть в покорі.

Натягнуті струни чекання ячать,
В печалі зітхаючи гінко
З розлуки з тобою, що наче печать
У цім іншомірнім затінку,
Де тиша плакуча мені загляда
Ув очі, де час затонулий,
Який всі творіння земні, як вода,
Навіки скриває в намулі.

Я знаю, що, зблиснувши у небутті,
Буття твоє все ж не померкне, –
І ти в незвичайності чистій, святій
Воскреснеш, красива й безсмертна,
Від злої непам’яті в інших світах,
Де сплутані дії й події,
Де сплять знов повергнуті в попіл і прах
Причини, і мрії, й надії.

Дивлюсь на грядущі склепіння часів,
Де, знаю, в нещасть наших свято, –
В сузір’я забутих імен, як і всім,
Пора мені також вертати!

24 червня 2015 р.

І
Ложе червонодереве в приватній квартирі в Римі.
Під стелею пил і кришталю острів.
Жалюзі захід сонця вподібнив рибі,
сполосованій на луску і остов.
Ставлячи босу ногу на теплий мармур,
тіло руша у будучину – вдягтися.
Крикни мені "замри" – я б заціп, як табір
білих шатер над Тибром, з лицем щасливця.
Світ постає із наготи і складок.
Більш у них і любови, аніж у лицях.
Як і тенор у опері, наостанок
тим і солодкий, що зник в кулісах.
Проти ночі, синє око полоще
свій кришталик сльозою, щоб променився, сяйний.
Місяць у головах, буцім порожня площа:
без фонтану. Камінь, утім, той самий.

ІІ
Місяць тиші від маятників (в серпні метка і жвава
тільки муха в гортані висохлого графина).
Цифри на циферблатах схрещуються, як жала
прожекторів ППО у пошуках серафима.
Місяць запнутих штор і зачохлених стульців,
пітного обличчя із дзеркала над комодом,
пчіл, до моря роями і минув улій,
щоби медом покритися сутозлотим.
Лопочи, вітерцю, над млявим, білішим вати
м’язом, бався куделями сивих підпалин.
Безпритульному торсу і лінькуватим
граблям тільки й треба, що вид розвалин.
Та й вони в гаркавинках "р" щоразу
впізнають себе, лежнів; купчитися неробам
слинний розчин в помогу, допоки часу
варварське око обводить форум.

ІІІ
Черепиця горбів по опівдні у пеклі літнім.
Хмарки, немов янголята – так невагомі тіні.
Так булига щасливий грішити з блакитним спіднім
довгоногої подруги. Я, співець нісенітні,
зайвини, відсебенькок, бокую, крадусь
в надрах вічного міста – дражню світило,
що спослало цезарям їх незрячість,
(заочі б стільки промінь сліпило
і сусідні усесвіти). Площі пательня, соло
сонця. Власник "веспи" домучує передачу.
Я, рукою за груди, де похололо,
пошуму літ облікую здачу.
І, мов книга яка, листя аркушами оливі
лавр шелестить на витлілій балюстраді.
І Колізей, буцім череп Аргуса, пам’ятливий,
і линуть хмарки, як спомин табунника, зі западин.

ІV
Дві молоді чорнявки у книгозбірні мужа
тої, що чарівніша. Два молоді овали
зблизилися над книгою в сутіні, мовби Муза
пояснює Долі те, що надиктувала.
Шелестіння паперу, червені крепдешину,
етер відгонить лавандою, цикламеном.
Перейначений зачіс; і лікоть – вдає вершину,
готову віддатись вітрам натхненним.
О, коричневе око всотує без зусилля
ревні відтінки меблів, штори, плоду граната.
І пильніш воно, і ніжніш за синє.
Та синьому – і того занадто!
Синє, власнику в поміч, напоготові
суть речей порізнити і сутню решту
(тобто, час і життя), риси нові й спадкові.
Так орел розгледіти прагне решку.

V
Звуки рояля в годину обіднього безгоміння.
Тиша поснулого в ній провулка
виграє у бемолях, як лускою рибина;
сепії пріллю і штукатурка
хлипне, зяброю наче, з ріні,
віддихом серпня, і, у гарячій
горла холонучи порожнині,
перлом розкочується Горацій.
Горі не звів я на горе хмарам
річ кам’яну, щоб жахати хмари.
За своє, чи ще чиє – "незабаром"
взнав я у букв, у чорнила фарби.
Так задрімують у обнимку
з "лейкою", вкоськуючи мінливі
сни, побачитись щоб у знимку
згодом, оговтавшись в перспективі.

VI
Обійми це повітря, як віти місцевих піній:
у пальцях – не більше, як на склі, на тюлі.
І в птаха у хмарах посизіють пера сині,
та і ми, далебі, не боги в мініатюрі.
І щасливі ми радше, бо нікудишні. Далі,
висі тощо – плоті недоторканні.
Тілом гордують ирії, як не крути педалі,
і нещасні ми, певне, бо безталанні.
Притулись-бо до портика, скинь бахили,
передпліччя обдасть кам’яна прохолода,
і дивись, як сонце спадає в сади і вілли,
як вода, наставниця красного слова,
в свердловині іржавіє й тхне юрою,
вторячи німфі, що дме собі в окарину,
цівка у цівку: що є сирою
і обіцяє лицю руїну.

VІІ
У цих вузьких вулицях, де нівроку
торопіють думки, в звивині вікопомній
підупалого в розмислі світу мозку,
де, то рвійні, то півпритомні,
ледь волочачи з площ свої черевики,
повз фонтани, фонтани, повз церкви, церкви,
– буцім голка шаркає край платівки,
уникаючи будь-що зупинки в центрі, –
тішмось якмога з мізерій дробів
неспростовно конечного, безутішні
в жазі довершености, подоби
цілого. В човганні по булижні
підошов і відлунює невмируща
серенада, якою година она
зазиває будучину. Ніби який Карузо
кличе пса, що тікає від грамофона.

VIII
Бийся, свічний язичку, будь-що – будь собою,
тріпочи, колиханий видихом вуглекислим,
світись – друже аркуша! – над чередою
літер чорних, напучуй їх черги смислом.
Ти осяяв стіну, шафу, сатира в ніші
– більше поверхонь, аніж покриє почерк!
І цівки твого кіптю витають, вищі
задуму автора цих торочок.
Втім, імен однострої ти порядкуєш зримі;
вічним пером, в пам’ять твоїх субтильних
пасій, ком – на заломі тисячоліть у Римі
я виголошую: "ґніт", "смолоскип", "світильник",
і ні крапки, – і зір у кімнаті ось призвичаїв.
(Розписавшись, перо мало що в ній змінило.)
О, скільки світла щоніч і сяєв
від настоянки мороку і чорнила!

IX
Шкаралупиння бань, дзвінні остови карколомень.
Колонади в прямих колінах млість полуднева.
Яструб у головах, що квадратний корінь
із бездонного, як до молитви, неба.
Світла ужинок більший, ніж сіє світоч:
тіло знаходить сховок, а тінь – пропаща.
Вікна у цих широтах пильнують Північ,
де тим більше п’єш, що тихіша вдача.
Північ! гігантський айсберг, вмерзле в лід піаніно,
мітини віспин кварцу в гранітній вазі,
немічна дати ради поглядові рівнина,
десять грайливих пальців любого Ашкеназі.
Годі туди виставитись кордону.
Тільки перо в когорти букви шикує руба.
І брова з позолотою, буцім обрій, на заборону
заломила дугу, і темніє очима люба.

Х
Самота… Думки, страхи самочинні.
Ватяне одіяло безформніше, ніж Европа.
М’яту зодівши куртку, в стібаній сорочині,
щось іще відбивається у дзеркалі гардероба.
Спиймо чаю, лице, щоб розтулити губи.
Простір обклався стінами, як оброком.
Сойки пурхнуть і покинуть купи
піній, – від кинутого ненароком
погляду збоку. Рим, чоловік, нотатки;
буквиць хвости пацючі й ради нема охвістю.
Так речі вільні канути у перспективі – паки,
тут вона бездоганна. Так в льодах Танаїсу,
пропадаючи з виду, тремкі всим тілом
лавром увінчані, раз по разу
бредуть чимдалі межі наділам
всякій великій державі Часу.

ХІ
Лесбія, Юлія, Цинтія, Лівія, Мікеліна.
Бюсти, місця причинні, стегна, колечка ворсу.
Опечена небом, податлива в пальцях глина –
плоть, що прияла вічність, як анонімність торсу.
Ви – джерело безсмертя: вас запізнав нагими,
згодом стають катулом, статуями, трояном,
августом й таким іншим. Лічених днів богині!
Вам більше йметься віри, ніже яким днедавнім.
Слався, круглий животе, лядвія в знаді ревній!
Білий на білім, візія перецвіту
Казимирових мрій, я, пересічний смертний,
серед ночі й руїн – ребер білого світу,
нетерплячим ротом ціджу вино з ключиці;
неба бліда щока, зоресвіт-цяти,
і куполи – догори, як соски вовчиці,
що зцідила їх близнюкам і лягла поспати.

ХІІ
Нахились, я на вушко Тобі нашепчу це: я
щиро вдячний за все; за курчачий хрящик
і за стрекіт ножиць, що тнуть окрайчик
пустки мені, бо вона – Твоя.
Не біда, що чорна, не біда, що в ній
ні руки, ні лиця, ні його овалу.
Що незриміш річ, тим воно вірніш,
що вона давно уже існувала
на землі, і, певно що – наверху.
Чи ж були більше мого Тобі завдячні?
Тільки те тримається на цвяху,
що навпіл не ділиться без остачі.
Був у Римі я. Світло лилося – так,
як і не марилося обломку!
На сітківці моїй – золотий п’ятак.
З ним і матиме мла мороку!




***




П’яцца Маттеї

I
І я пригубив із фонтану
ущелин Риму.
Тепер, не мочачи каптану,
канаю мимо.
Моя пустунка Мікеліна
у залік штрафу
годує павича невинно
в помісті графа.

II
Граф не бридкий пак, аніскільки:
стрункий, в сивинах.
Я нахабнів із ним по свійськи;
він знався в винах.
Ба, що трагедія і зрада
для слов’янина,
річ для джентльмена дрібнувата
і дворянина.

III
Горує граф над небораком
у грі без правил.
Він ставить Мікеліну раком,
відтак, як ставив.
І я не в накладі, по правді:
є місце гоже
у Римі – викрикнути "Бл…ді!",
зітхнути "Боже…"

IV
Не змішує ріллі оратай
і сліз зернині.
І кочівник пильнує втрати
в приплоді зимнім.
Чим був би Рим без цього? гідом
юрми з музею,
готелем, "бусом", краєвидом
Терм, Колізею.

V
А так він – місце смутку, шиї
дугою в барі,
дверей, що замкнені на Via
dei Funari.
Сидиш, нотуєш для порядку
в рядок похнюпість,
плекаєш краєм ока крапку:
ба, майже юність.

VI
Як нас вивищує це діло!
Як у печалі
гори це все: спідниця, тіло,
де, як кінчали.
Най ти лайдак і голь ганебна,
пил під забором,
на дворянина і джентльмена
кладеш бадьоро.

VII
Ні, доповім я вам, утрата,
завал, непруха
кують із вас аристократа,
принаймні духу.
Облишмо витребеньки графа!
Зведімо брови!
Хильнути в смутку наше право
хоч з принцом крови!

VIII
Зима. Дзвенить кришталь фонтана.
Край неба – синій.
Веде рахунок трамонтана
голкам у піній.
Що рік у лютеня відрізав,
збув з дріжжю окіл,
і кутається в тогу цісар
(вірніш, апостол).

IX
В морозні далечі, на диво
прозорі, око,
цілком оговтавшись, ретиво
наводить фокус –
на Північ, де в чаду і димі,
у поволоці
казна Европи. Я – у Римі,
купаюсь в сонці!

X
Я, пасинок державі дикій
з розбитим рилом,
приймак – не менш її великій,
дородній тілом –
щасливий у колисці спільній
Муз, Права, Грацій,
де півчі – Назо і Вергілій,
віщун – Горацій.

XI
Оговтаймось й собі, візьмімо
в лапки епоху.
Можливо, вигулькне озимим
моїм в підмогу –
рядкам кириличним, в забавах
метка, дотепна
і дотепер вожачка Жвавих
Сестер – Евтерпа.

XII
Не в чварах, я гадаю, щастя
в хоромі царськім,
а в тім, щоб лучачи зап’ястя
з котлом швейцарським*,
всю решту плоті теракоті
піддати, сині,
поколотій Буонарроті
і Борроміні.

XIII
За Парок, за Натхнення Божі
та видавця, на
чиї, авжеж не зайві гроші,
звітую вдячно
вікам грядущим на замітку:
п’ю чоколатта
кон панна в центрі сього світу
і циферблата!

XIV
Із пагорба, що чув октави
в часини оні
від Тасса, види величаві
як на долоні –
не бані там, не черепиця
зі. Св. Отцями:
до краплі виссана, вовчиця
спить вверх сосцями!

XV
У її лігові я – дома!
Мій рот в оскалі
радінь, отак йому знайома
руїна в пазлі.
Огризок цезаря, атлета,
співця тим паче
є варіант автопортрета.
Скажу инакше:

XVI
раб підупалий, без господи,
притулку тощо,
спомігся на ковток свободи.
Вона солодша
любови, відданости, віри
(хреста, овалу)
до ери нашої й допіру,
попри поталу.

XVII
Її виказує затятість.
І хай довкілля
ядушно схильне задихатись
у глупстві, сíм’я
свободи і з чортополоху
гайне у парость
і надихне свою епоху
будь-де. І навіть

XVIII
посипся зорі в небозводі,
змінись місцевість,
не личить кидати свободі
доньку – словесність.
Вона, покіль гортань волога,
не самотинна.
Скрипи, перо. Тримайся слова.
Лети, хвилино.


лютий 1981
*котел – таборова в с-р-с-р й англійска розмовна назва годинника




--------------------------------

Міфічний Аріон, як шторм ревів,
Був кинутий в безодню хвиль колись.
Заграв уміло на кіфарі він –
Дельфін, аби його спасти, приплив.
Але мій спів, наївний і незлий,
Що слух тонкий чарує, поміж тим,
Її душі від гніву не зцілив,
Дельфіна – в морі люті не знайти.
Вона воліє, щоб мій спів затих
Й навік загасло жевріння сумне,
Хоча і словом здатна зберегти
Мені життя чи знищити мене.
Відчути краще шану за добро,
Аніж пролити безневинну кров.

Відгомонів у золотому гаї
Беріз веселих шелест гомінкий,
І журавлі печально пролітають,
І не жаліють більше ні за ким.

За ким жаліть? Бо кожен – подорожній
Пройде, зайде, і знов залишить дім
За усіма сумує подорожник
З широким місяцем над ставом голубим.

Стою самотній на рівнині голій,
А журавлів відносить вітер вдаль,
Весела юність вже за видноколом
Але мені минулого не жаль.

Не жаль тих літ, що за вітрами линуть
Ні весен молодих бузковий цвіт.
В саду горить багаття горобини.
Та тим вогнем нікого не зігріть.

Не обгорять у горобини грона
Від жовтизни не пропаде трава.
Як дерево на землю листя ронить,
Так я печальні зронюю слова

І коли час їх вітром позмітає,
У далечінь відносячи кудись.
Скажіть тоді, що золотому гаю
Відгомонілось мовою беріз.

Яка підступність: пасма золотаві
Убрала в сітки покрив золотий
Вона і вже нема різниці навіть
Поміж волоссям і вбранням отим.
Могло очам усе це приверзтись,
Бо в золоті утрапили тенета,
Чи неспроможне жодне утекти
Вразливе й легкодухе серце, де там?
Зазначте, очі, небезпеку плетив
І не дивіться на звабливу сіть,
Потрапивши у пастку із секретом,
В полоні залишаються усі.
Ця пристрасть кожного, хто вільним був,
Жадати змусить золочених пут.

Вітер із юності чари навіює,
ніби блукає алеями час,
де аромати акації білої
аж до світанку дурманили нас.

Я пам’ятаю і ночі зі зливами,
і силуети у темній воді.
Боже, якими були ми наївними!
Як ми ще вірили щастю тоді.

Скроні мої укриваються інеєм –
квітом акації весен ясних.
Тільки зимової віхоли білої
щось нагадає сьогодні про них.

Поки ще вітер минуле навіює,
знову і знову пригадую я
ті аромати акації білої,
ще не забуті як юність моя…

…кетяги пишні акації білої
неповторимі як юність моя.


1999

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми.

Так буває в дні війни:
Нам на фронті сняться сни,
Сняться нам довоєнні домівки,
Де горять у віконцях вогні…
І в землянках на війні
Віють миром наші сни.

Наперед дізнатись як
Про важкий солдатський шлях –
Хто до дня переможного дійде,
А хто ляже в сусідніх полях?
Наперед дізнатись як,
З чим зустрінеться вояк?

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми…

02.2016

Чи промине біда, скажіть мені,
Чи не уникну мук і суєти?
Я у знемозі проживаю дні,
Полегшити страждання не щастить.
Чи є шляхи, щоб миру досягти,
З її очима склавши договір,
Щоб їх огуду стишити затим,
Коли нещастя множаться нові.
Як злі думки тримати в голові,
То слави ти не знатимеш тоді:
Убивши і зневаживши навік
Того, хто так твоїй красі радів.
За смерть його, учинену дарма,
Засуджена ти будеш багатьма.

Привіт, темряво! Я знов
сповідатись тобі прийшов,
бо, поки спав, одне видіння
в душі посіяло насіння,
і сон той, що у мозкові проріс, –
він є скрізь
у цьому звучанні тиші.

У сновидіннях хворобливих
блукав один я неквапливо
бруків’ям вуличок нічних,
піднявши комір, мов на дощ чи сніг.
І раптом спалах, доторкнувшись моїх віч,
прорізав ніч,
і я почув звучання тиші.

І в тім неоні я бачив лиш
десятки тисяч душ чи більш,
які розмовляли мовчанням
і чули попри невслухання,
які писали пісні, що їх не підхопить спів.
І ніхто не смів
турбувати звучання тиші.

«Дýрні, – сказав я, – це ж так:
тиша росте, наче рак.
То почуйте мову слушну,
прийміть руку мою дружню».
Та слова мої впали німотним дощем,
розчинившись у хвилях тиші.

І всі молились у танкý
неоновому божку.
І тоді спалахнуло знамення
на табло у метрополітені,
де йшлося, що
слова всіх пророків – вони у графіті міських
на стінах слизьких,
і їх шепотіло звучання тиші.

02.2016

Мої жагучі очі зрять предмет
Гіркого болю, прикрої біди:
Як поряд він, томління серце жме,
Але без нього – ремствують завжди.
Нема його – гіркі життя плоди,
Він є – на нього дивляться чимдуж,
Застиглі, мов Нарцис біля води.
Таке багатство принесло нужду.
В моїх очей постійно на виду
Сяйливий погляд – найцінніший скарб.
Все, що було раніше до ладу,
Душі моєї більше не торка.
Вся слава світу, де нога ступа –
Коханої моєї тінь скупа.

Не знайдеш в світі жодної поеми,
Яка могла б із деревом зрівнятись,

Що до грудей квітучої землі,
Голодними устами припадає,

Що цілий день вдивляється у Бога,
В молитві тягне руки листяні,

Хова гніздо вільшанок у рясній,
Розлогій кроні, ніби у волоссі.

Воно прийма на груди білий сніг,
На самоті бесідує з дощами.

Хоч телепні, як я, складають вірші—
Лиш Бог уміє дерево створити.

2015

Переклад

«Це неможливо!» – мовила Причина.
«І нерозсудно!» – стверджувало Вміння.
«До того ж марно» – Гордість заявила.
«Та все ж ти спробуй!» – шепотіла Мрія.

Сиквел

«Все буде як завжди», – рекла́ Буденність.
«Все буде клас!» – Передчуття брехало.
«А мо’ не треба?» – радить Обережність.
"Чи краще завтра..." – мимрила Непевність.
Не витримала Мрія – «Ви дістали!!"

Серед світів, у мерехті світил
Ім’я Зорі Одної промовляю:
Не через те, що б так Її любив,
Та з іншими я тільки серце краю.

І в сумніву коли густій сльоті,
У Ній, одній, шукаю я відвіту,
та не тому, що з Нею світло, - ні,
бо з Нею іншого не треба світу.

У океані корабель іде,
Тому, що зірка осяває шлях.
Затьмарить путівницю шторм – ніде
Не видно світла й корабель вихля.
Так зірка, що вела мене здаля,
Поблякла, хмари силу здобули.
Вона в тривожну темінь потрапля
І небезпеку морок затулив.
Та вірю, буря все ж мине колись,
Моя Геліка – зірка провідна
Ясним промінням зійде серед мли
І тугу серця прожене вона.
До того – неутішним буде сум
В журбі таємній і печалі дум.

Не блукати між кущів багряних
Не шукати більш твої сліди.
І твого волосся сніп вівсяний
Відіснивсь мені вже назавжди.

На щоках, мов ягоди, рум’янці
Ніжною, красивою була
Як проміння сонячне уранці
Сповнена і світла, і тепла.

Зерна віч твоїх осипались, зів'яли,
Ім’я лагідне розтануло, як звук.
Та лишився у зім`ятій шалі
Запах меду від невинних рук

Як над дахом зірка вечорова
Лапкою, мов котик, миє рот,
Я про тебе чую тиху мову
Вітру й водяних співучих сот.

Хай мені шепоче синій вечір,
Що ти вся – лиш мрії і пісні.
Все ж, хто вигадав гнучкий твій стан і плечі
Світлу тайну доручив мені.

Не блукати між кущів багряних
Не шукати більш твої сліди.
І твого волосся сніп вівсяний
Відіснивсь мені вже назавжди.

Я зло вчинив, яким зашкодив сам
Імператриці, милій і святій,
Бо «Королеву фей» не дописав,
Де їй хвалу примножити хотів.
Лодовіку*, мені рядки оті
Писати – це блаженство, та вони
Для розуму земного непрості
І можуть стати опусом нудним.
Цю працю важко осягти одним
Людським умом, як не осяє Бог,
Оскільки люті муки спричинив
Мій біль, коли зневажено любов.
Спини гризоти, Боже, чи бодай
Мені в коханні груди інші дай.

Мої вітання і тисячоліть
після́. Ти теж привів до шлюбу курву.
У нас удоста спільного. Тим пак
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під’їздах,
розвалини. Я, пересічний зайда,
припилений вітаю бюст
в безлюдній галереї. Ах, Тиберій,
тобі тут менше тридцяти. В лиці
виразніш певність у слухняних м’язах,
ніж в будучім їх суми. Голова,
ще скульптором відрубана тоді,
посутньо є пророцтвом щодо влади.
Усе, від підборіддя й нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти
плюс сонми твій почмокати шерехатий
малят – і навіть посмак насолод
вовчиці, що колись кормила Рема
і Ромула (Одні і ті ж уста!
той самий лепет солодко й безладно
в підкладці тоги.) Наостанок – бюст,
як символ відсторонености мозку
від тіла. Власного, а чи
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.

Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не волить зупинятись:
ні на якомусь із облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
є тільки наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, в тих катівнях, де усі
зізнаються, – пак вибиті в тортурах
зізнання, мовби сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
віддаленим від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним похлинутись
скоріше у купальні власній, ніж
потоком думки. Й чи не є жорстокість
навзаєм – і попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди перебуваєш в мить падіння.

Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Гай-гай, не та доба!
Й за вуха годі втримати комусь
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам’яним лицем,
зуживаним зо два тисячоліття,
ти постаєш природним механізмом
тупого нищення, а зовсім не
рабом страстей, провідником ідеї
чи ще чого. І вберегти тебе
від вигадок, що вберегти дерева
від листя, з його комплексом незв’язних,
та неугавних нарікань юрми.

В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, поваплене зимовим світлом.
Шум вулиці. На якість просторіні
ніяк згукнутись негодящий бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій при світлі лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Зайти, скажімо, зі нової карти?
Який в цім сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж той історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
на мить затнеться й перерве буріння.
"Бюст, – мовить він говіркою розвалин
і м’язових посіпувань, – бюст, бюст".

Сповнений чарівного обману
Світ насправді грубий і жорсткий,
На скрижалі долі невблаганно
Він фатальні вписує рядки.

І щораз, як очі закриваю,
Говорю: «Лиш серце сколихни,
Світ обманом сповнений до краю,
Але є розрада і в брехні».

Оберни лице своє до неба
Долю обираючи собі,
Заспокойся, смертний, і не треба
Правди, непотрібної тобі.

В сяйві черемхового розмаю
Мов стезю, життя я уявлю,
Хай підступні друзі ошукають,
Подруги зрадливі підмануть.

Хай мене голублять ніжним словом,
Хай гостріший бритви злий язик.
Я уже давно на все готовий
Я до усього безжально звик.

Холодом з вишин у душу віє,
Не зігрітись зоряним вогнем.
Відреклися ті, кого любив я,
Ким я жив – забули вже мене.

Але все ж, зневажений і гнаний,
Я на світ із усміхом дивлюсь,
На землі моїй обітованій
Це життя я все-таки люблю.

О, аніяк не втіха, а жура
під'юджує подати опис вази.
Шумують у вікні розлогі в’язи.
Утім, дедалі дужче тягаря
обтяжує усе, що зіскребе
перо із животвірних зел колоди.
Співати оду витівці природи,
достоту, що оспівувать себе.
Пак, і духовні скріпи, гожі тіл,
в собі хутчій, ніж инде, і дедалі
м’які до перепон, які одтіль
скляніють на виду – у задзеркаллі.

У тім і річ, що глиняний горщок.
І те, що він недвижний – органічно.
Та здвиг наразі виявився в тім, що
природа глини здужує скачок
у штучний світ. І радує ураз
бездушшя уособленням, що ментом
усотується оком зі предметом,
гадаю я, відмінним цим від нас.
І абрис воза з конями в умі,
або парсуни писаної міна,
сприяють люду, творені людьми,
себе і сторонитись самостійно.

Антична зала з сутінню в меню.
Вікну пасує міццю мускул Штробля.
Опуклина склепіння, що голобля,
йолозить об потилицю мою.
У кулі або копії яйця,
мені чужій, як Сиріус, Канопус,
несамохіть угадується глобус
і всесвіти без краю і кінця.
Отож сную, петляю, що мушва
по скроні, перед кратерами сими,
окіл яких багром шпиняти рими,
метафори шпигати підмива.
Об чім я, врешті? Чинна паралель
зі щезлим у безодні астронавтом
своє бере. Противлячись пів правдам,
кажу отак: за тридев’ять земель
малію духом, гибію у млі
дедалі сам, як річ яка з музею.
Нема жалю по втраченій землі,
ні смерті, ані жаху перед нею…
«1966»

Коваль, який вогонь розвів жаркий,
Розплавить будь-який метал міцний.
Узявши молот, вправний і важкий,
Не раз металу форму він змінив.
Та не розтопить мій вогонь сяйний
Стверділе серце, ніби сталь сама,
Усі моління, що я з вуст зронив,
Б’ю об ковадло гордого ума.
Чим довше я у серці жар тримав,
Ставала холоднішою вона,
Немов душі торкнулася зима,
Але моє страждання не мина.
До попелу згорю, злечу, як дим,
Вона ж – замерзне каменем твердим.

Перший у Єрусалимі сніг.
Забіліли вулички крутії.
Парасольки здійнялись у всіх –
І червоні, й біло-голубії.
Життя наше навпіл хтось розбив,
Та образам лік ведім по суті.
Кожному воздасться, що зробив,
І сумним, й щасливим, і забутим.
А як гримне вирішальний час
Душі перевірити достоту
Хай же пережите в жоднім з нас
Ні на мить не стане пустотою.
І тому-то сипле перший сніг
І в Єрусалимі небо близько.
Може, й закороткий наший вік,
Та його не викреслить зі списку.

1993
Булат Окуджава

В.Никулину

В Иерусалиме первый снег.
Побелели улочки крутые.
Зонтики распахнуты у всех --
Красные и бело-голубые.
Наша жизнь разбита пополам,
Но напрасно счет вести обидам.
Каждому воздастся по делам,
Грустным, и счастливым, и забытым.
И когда ударит главный час
И начнется наших душ поверка,
Лишь бы только ни в одном из нас
Прожитое нами не померкло.
Потому и сыплет первый снег.
В Иерусалиме небо близко.
Может быть, и короток наш век,
Но его не вычеркнуть из списка.
1993

Хто я? Що я? Мрійник, і не більше,
Синь очей згубив я у імлі,
І життя прожив я поміж іншим,
Поряд з багатьма на цій землі.

І тебе за звичкою цілую
Я тому, що інших цілував,
І, неначе сірниками граюсь,
Я любовні кидаю слова.

"Дорога", "кохана " і "єдина",
А в душі завжди одне і те ж:
Як запалиш пристрасть у людині,
То, звичайно, правди не знайдеш.

І тому душі моїй не гірко
Не горіти в пристраснім вогні,
Ти, моя блукаюча берізко,
Багатьом призначена й мені.

І коли я іншої шукаю,
Це ж полон – любити лиш одну,
Я тебе ніскільки не ревную,
Я тебе ніскільки не кляну.

Хто я? Що я? Мрійник, і не більше,
Синь очей згубив я у імлі,
І тебе любив я поміж іншим,
Поряд з багатьма на цій землі.

… погонич невидимо відки і виник.
В пустелі, обраниці див відповідних
зі схожих на неї, присталі нічлігом
обсіли багаття. В заметеній снігом
печері, своєї не відавши ролі,
куняло дитя в золотім ореолі
промінь, мимохіть переймаючи навик
світіння не тільки в державі чорнявок
тоді, – але всюди, подобою зір,
допоки сягає людини позір.




25 грудня 1988

Чи запізно, чи занадто рано,
І про що не думав, не гадав,
Я подібним став на Дон-Жуана,
Майстром слова і амурних справ.

Що зі мною сталося, не знаю,
Я щодня біля нових колін,
Сам до себе жалість я втрачаю,
І долаю зради навзамін.

І чимдалі менше я страждаю
В почуттях і ніжних, і простих.
Що ж іще я в цих жінках шукаю –
Легковажних, підлих і пустих?

Я себе презирством захищаю
Від жінок, подібних на повій,
У душі лиш холод закипає,
І бузковий шелест голубий.

На душі заграви вечорові
І лунає, мов би крізь туман, –
Не шукай свободи у любові,
Є за те розплата, Дон-Жуан!

Я спокійно виклик цей приймаю,
Я ж бо відрізнити не зумів
Заметілі від весни розмаю,
І любов від хтивих відчуттів.

Так вже склалось, так зі мною сталось,
Все нові жінки мене манять,
Щоби вічно щастя посміхалось,
Не змирившись з гіркотою зрад.

Не видно зір у глупу ніч,
Світанок утікає пріч,
Суцільна непроглядна мла,
Зміцнитись бурі помогла.

Заждіть! Здалось, що вітер вкляк,
Приспала тиша переляк,
Але загроза тим страшна,
Що невідома нам вона.

Минули небезпечний риф –
Не розслабляйтесь до пори.
Торкнеться темрява очей,
Та небезпека не втече.

Потужний шторм на сотні миль
Розкинувся вагою хвиль.
Вітри у морі їх женуть,
Щоб кораблям закрити путь.

Безодня хвиль поглине все,
Виття до слуху донесе.
Глибінь пульсує – в серці жах,
Усі налякано дрижать.

Вода нестримна йде без меж,
Прямуючи до узбереж.
Допоки шторм іще не згас,
Не буде вільним жоден з нас.

Задля речей незнаних,
Що мають плинну суть,
Для слави і пошани,
Що прикрощі несуть,
Заради мрій забутих,
Із неясних причин
Ми обійшли статути,
Далеко пливучи.

Прощань уникни слізних
І голову не хнюп.
Плітки ми чули різні
Про злочини, брехню…
Страхи втамуйте, люди,
Рушати нам за мить,
Позаду Дартмур буде,
В Кальяо шлях лежить.

А сироти і вдови,
Що допомоги ждуть,
Подумавши раптово:
«Куди ж вони пливуть?»,
Вивчають нас тривожно,
Для них ми – дивина.
Хоча вони й побожні,
Та роблять шкоду нам.

Благословенні Богом
Ці землі острівні.
Республіки вимога –
Права для всіх одні.
Там балачки порожні
Відсутні і завжди
На ноги стати можна
Для захисту родин.

На площі і в соборі
Опівдні тиші стан,
І чути, ніби поряд,
Як хлюпотить фонтан.
А оніміле місто
Між юки вабить зір.
Надвечір – вітер чистий
Шерхоче жалюзі.

Погода дива гідна,
Блакить незмінна скрізь…
Дзвіночки мулів мідні…
Повсюди запах кіз.
А океан так просто
Рятує від рідні,
А раз на місяць гостем
Листи несе мені.

У барі пригостимо
Завжди привітно вас.
Ми будемомо простими,
Без всяких переваг,
Покажемо повсюдно
Навколишні місця,
Та на англійських суднах
Нам ланч не до лиця.

У Англії спогорда
Ввійду у роль як слід –
Танцює донька з лордом,
Віконт – іде услід.
Позаду – все величне
І кожний вдалий день.
Очікуване й звичне
Пробудження іде.

І подих Альбіону
Займає плоть і кров.
Це Лондон – бруд бездонний
І галасу нутро.
А небо неокрає
Зіпсовано дощем.
Лорд Варден як ся має?
А Дувр біліє ще?

Мешкаю у Ймовірнім –
Надійніш мій Дім, аніж Проза –
Не злічить, скільки вікон у нім,
Двері чудові напрочуд.

Кімнати – із Кедра –
Непроникні сторонньому Оку.
На віки вічні Дах,
Немов Небесна підкова.

А найчарівніш – Гості.
Займаються в чім є потреба
Розгорну на всю широчінь малі Руки мої
Аби пригорнуть Рай до себе.


Emili Dickinson
I dwell in possibility –
A fairer House than Prose –
More numerous of Windows –
Superior – for Doors –

Of Chambers as the Cedars –
Impregnable of Eye –
And for an Everlasting Roof
The Gambrels of the Sky –

Of Visitors – the fairest –
For Occupation – This –
The spreading wide my narrow Hands
To gather Paradise -

За становищем пішака і здогадуєшся про короля.
за смугою долу оддалеки – що пильнуєш із корабля.
За ситою ноткою в рурці від любої цяці
– що об’явився наступник: студент? хірург?
інженер? За наближенням станції Одінбург –
що дістався кінця, що яйцю каюк у лушпайці.

В кожнім із нас засів селянин, спеціаліст
з передбачень погоди. Як-то: осінній лист,
сиплючись долілиць, – до неврожаїв. Оракул
не ліпший, щойно в оселю входить закон в плащі:
дні суддею вам лічені або в инший чин:
у вас їх, як те подейкують, кіт наплакав.

Хай що, а природі зась позбавити нас прикмет.
Це херувим не відає, де у нього перед,
де зад. Не те у людей. Чоловіку досить
маєва перспективи, а там – і він
випадає з піль зору. А щойно він чує дзвін,
то це – подзвін по ньому: п’ють, б’ють і здають посуд.

Тому запасімось відвагою. Лінія на руці,
танці рожевих цифр квитанції в гаманці,
плюс ефект тинькування в трапезній Валтасара
є жалями потал, що в сердешної голови
варіантів дійсно катма; що ви
свого часу скінчите, як оте описала

циганка вашій сусідці, брату, сестрі, жоні
приятеля, а не вам. Перо рипить в тишині,
посмертно опалій нібито, оберненій цій поробі,
отак вона ошелешує; такий собі антигрім.
Тобто, – маєм, що маєм. І, майв окрім –
черв’якову утому звиватись у дзьобі.

Пил сідає на речі влітку, як взимку сніг.
Лигається з площиною, поверхнею, що з-під ніг
тяжіє уверх: до пилу і снігу в силу
тяги до небуття. Буцім букви ці,
"не забувай мене" шепче пил руці
з ганчіркою, і ганчірка всотує шепіт пилу.

У силу зневаги угадується: не вив’язались кулí.
Зі спалахів зір – що скасовуються жалі,
як енергії поступка спалій температурі
чи пряма указівка, що собі пора
вимкнути лампу; що скрип пера
білим аркушем в тиші – відвага в мініатюрі.

Дослухайтесь бо цих речей, яко пісень черва,
а не як музики сфер, що високо десь трива.
Тихші піяння птаства, чутіш вони, ніж щуча
пісня. А того, що гряде, не утримати і дверним
замком. Але геть дурне не трапляється з геть дурним
чоловіком, і страх тавтології – запорука на ліпшу участь.

«1988»

*"Пам’ятай мене, шепче прах."
Петер Хухель (нім.)

Чом тій, що має вдачу нелегку,
Дано сяйної вроди дар святий
І дивну вишуканість рис, яку
Гординя може нанівець звести?
Заради полювання широти
Гострющі ікла мають хижаки,
А інші звірі здатні утекти,
Дають їм ноги сильні біг швидкий.
Проте квітучій вроді завдяки
Гордячка завдає ще більших мук
Рабам, що втрапили в полон жорсткий
Її свавільних і кривавих рук.
Якби знаття, що це єднання – зло,
Жорстокості б у неї не було.

Позаяк у мистецтві поезії годі без слів,
я, один із глухих, плішуватих, похмурих послів
другорядних держав, драгоман етикету, –
не ґвалтуючи мізку в потузі на лоск,
сам собі подаю свою одіж, спускаюсь в кіоск
по вечірню газету.

Вітер листя мете. Ліхтарі на стовпах, як міраж
в цих понурих краях, чий епіграф "на дзеркало зваж",
за сприяння калюж обрамляють ілюзію статку.
Навіть злодій, що крав апельсин, амальгаму скребе.
Втім, жадання, з яким оглядають себе, –
не влаштовує згадку.

В цих понурих краях все під зиму лаштується: сни,
стіни тюрем, крій пальт, убрання молодих – білини
її віхол, напої, секунди, їх стрілки.
Гороб’ячі кофтини із плямами лужних жалів;
пуританські завіти, білизна; в руках скрипалів –
деревяні мов, грілки.

Край копалин і пнів. Уявивши об’єм валовий
чавуну і свинцю, чуманієш; не йде з голови
самовладний уклад, канчуки і багнети для тями.
Та сідають орли, як магніт, на залізо з усюд;
навіть плетені крісла тримаються тут
на гайках із болтами.

Тільки риби в морях знають ціну свободі; та їх
оніміння – понука і нам – до творіння своїх
етикток і кас. І тирчить просторінь прейскурантом.
Час є витвором смерті; цей дойда в тілах і речах,
спожива їх сирим радше овочем, ніж у борщах,
когут вірить курантам.

Часу звершень годити, воліючи горніх відлунь,
очевидячки, тяжко. Попорпавши суконь красунь,
бачиш те, що шукав, а не досі невидані диви.
І не те, щоби тут Лобачевський замовив слівце,
та розсунутий світ має звузитись конче, і це,
це – кінець перспективи.

Чи то мапу Европи поцупив плюгавий агент,
чи від шостої п’ятеро часточок світу аж ген
як далеко уже; чи люб’язну яку чарівницю
вороги стережуть, але як утекти – ні гу-гу.
Сам собі наливаю кагор – не гукати ж слугу, –
і почісую кицю.

Чи то кулю у лоб, як у похибки лігво – перстом.
А чи шаснути геть, куди очі, сучасним Христом.
Та і хто їх різнить, з п’яних віч, у обіймах морозів,
кораблі й паровози? Тим пак не дійме тебе стид:
як від лодії водам, так рейкам не звидіти слід
від коліс паровозів.

Що опишуть в газеті у розділі "Будні судів"?
Вирок прийнято до виконання. Отут поготів
обивателя око узрить в олов’яній оправі,
як людина лежить долілиць, лобом – в цоколь стіни,
та не спить: не роїтись у черепі сни
продірявленім вправі.

Зір цієї епохи сягає корінням у ті
тучі літ, негодящі в одвічній своїй сліпоті
ліку випалих з люль по калюжах епох і баюрах.
Далі смерті і чудь білооко не сміє сягнуть.
Жаль, що блюдець удоста, а ні з ким стола крутонуть,
ні побити їх, Рюрик.

Взір цієї доби – це офіра зигзиць їх ловцю.
Не по древу умом розтікатись від неї гінцю,
а плювком по стіні, ба – не князя будить: динозавра.
Довершити б рядка, та не смикнеш у птаха пера.
Голові, – що сокири чекати безвинно пора,
що зеленого лавра.



грудень 1969

Як умру, хочу, аби тільки жінки займалися мною в похоронній службі
І поводились з тілом моїм доброзичливо, і прочистили вуха мої од останніх почутих слів,
І просушили рот од останніх сказаних мною слів,
І стерли з очей моїх побачені образи, і чоло моє згладили од усіляких клопотів
І склали руки на грудях моїх, як рукави після праски,
І поклали в місячну купіль, немов у жолоб в корівнику.
А яйця і чоловічий орган з пухом і кучерявим волоссям,
(Немов на бридкім натюрморті минулих епох),
Природа яких надто схожа на зривання плодів поночі,
Лоскотатимуть пір’ям та обручкою круглою .
Як і рот, аби пересвідчитись: може, я ще живий.
І заплачуть, і засміються навперемін, і зроблять останній масаж,
І масаж цей од їхніх рук перейде на весь світ до кінця днів.
І заспіває одна з них медовим голосом молитву «Господь милосердний»,
Щоб нагадати Всевишньому, що милосердя справдешнє виходить із черева –
Черева правди, любові й благодіяння в моєму житті.
Отож, я хочу своєї смерті.
Їй- Богу. Так я хочу померти. Їй-Богу, їй-Богу.
-----------------------------------------------------------------
Єгуда Аміхай (1924-2000) – класик івритськоїлітератури.

Я - єсь. Ти - будеш. Поміж нас - безодня.
Я п'ю. Ти спраглий. Дійти до згоди - марно.
Десятки літ, нас сто тисячоліть
Роз'єднюють - Господь мостів не зводить.

Будь! - це заповідь моя. Дай - повз пройти Подихом зростання не збудивши.
Я - єсь. Ти будеш. Через десять весен
Єси! - Ти скажеш. Я скажу: - колись...

Тихо крізь ніч піснями благаю
Небо голубе:
Ти прийди, кохана, до гаю
Бачить хочу тебе.

Ген при місяці журливо
Листя шелестить,
І нікому, друже милий,
Нас тут не знайти.

Чуєш, звуками чарують
Солов’я пісні,
Ти кохання, моя люба,
Подаруй мені.

В тих піснях любов палає
Полум’ям жаги,
І розчуленням вгортає,
Додає снаги.

В нас горить кохання сила,
Їй скоряйся ти,
І до гаю, мов на крилах,
Швидше прилети!
О, прилети!

*Початок мудрості – набудь мудрість і всім, що маєш, розвивай розум.
4:7
*Піди до мурашки, ледарю, поглянь на її шляхи і стань розумнішим.
6:6
*Не спокусись на її вроду серцем своїм і хай не спокусить вона тебе своїми віями.
6:25
*Розумний син – батькова втіха, а дурний – скорбота матері.
10:1-2
*Зненависть викликає сварки, а любов покриває всі гріхи.
10:12
*Краще страва із зелені та любов, аніж відгодований віл і зненависть.

*Пліткар видає таємницю, а вірна людина її приховує.
11:13
*Золота сережка в ніздрі свині – це те ж, що красива жінка, позбавлена розуму.
11:22
*Хто любить настанови, той любить знання, а хто ненавидить докори, той невіглас.
12:1
*Енергійна господиня – окраса чоловіка, а та, що ганьбить,- мов гниль у кістках його.
12:4-5
*Хто стереже свої вуста, той душу свою стереже, а хто дає волю губам, наражається на біду.
13:3
*Багатство від метушні меншає, а як збирають його,- зростає.
13:11
*Хто ходить з розумними, стає розумнішим, а хто дружить з дурнями,- дурнішим.
13:20
*Хто береже лозину, той ненавидить сина, а хто любить його, той шукає покарання.
13:24
*Кожна праця несе достаток, а базікання – збитки.
14:23
*Неквапливий багатий на розум, а запальний – на дурість.
14:29
*Ліпше черствий шматок і спокій, аніж дім, де бенкет і сварка.
17:1
*Краще стрітися з ведмедицею, що втратила дітей, ніж з безнадійним дурнем.
17:12-13
*Веселе серце – цілющі ліки, а похмурий дух сушить тіло.
17:22-23
*І ледар у своїй справі – брат тому, хто шкодить.
18:9
*Той, хто відповідає, не дослухавши, дурний і сором йому.
18:13
*Перший у суді здається таким, що має рацію, та приходить його сусіда і доводить інше.
18:17
*Смерть і життя - у владі язика, і хто стереже його, споживає плоди.
18:21-22
*Людина товариська має чимало приятелів, та є друг, з яким зріднився більше, аніж з братом.
18:24
*Дім і багатство – спадщина батьків, розумна дружина – від Бога.
19:14-15

Не полишай його,
Хоч в тебе інший є,
Не полишай його,
Хоч спізнюється він.
Хоч шкода спать іти,
Хоч він не перший був,
Не полишай його,
Бо ж наймиліший він.
Не полишай його,
Мовляв, я молода,
Не полишай його,
Хоч в тебе вибір є.
Не полишай його,
Бо хлопець бідний він,
На крилах мрій літа,
Не полишай його,
Бо найчудовіш він.
Серед усіх дівчат
У місті й передмісті
Ти справді найщасливіш.
Не полишай його,
Хоч очі повні сліз,
Не полишай його,
Хоч час збігає твій.
Він телефон забув,
І хоч набридло це,
Не полишай його,
Бо він єдиний все ж.
-------------------------------------------------------------------------------------
Далья Равікович – ізраїльська поетеса, лауреат багатьох літературних премій. Чимало її віршів стали популярними піснями.

Я – вогнище, моя кохана – лід.
І дивно, що той холод крижаний
Не топлять щира пристрасть і жалі,
А від благання лід стає міцним.
Палке бажання я не зупинив,
Серцебиття не тихне й не мина,
Гарячий піт обличчям струменить,
В душі вогонь здіймається із дна.
І звідки узялась оця мана:
Всепоглинущий жар вогню, котрий
Безжально гасить льодова стіна,
І лід застиглий, що вогнем горить?
Ясна любов, що серце обпече,
Перемінити може суть речей.

Псує уперта діва і черства
З пихою смисл моїх невинних фраз.
Прийнявши лавр, що я подарував,
Бере в полон і волю відбира.
Сказала: «Ви творцям славетних справ
Нетлінний лавр на голову кладіть,
Належить він і майстрові пера,
Що прославляє велич їхніх дій».
Якщо бажає взяти роль судді,
Хай бачить у мені раба свого,
Її шляхетне торжество тоді
В мені запалить неземний вогонь.
Прикрашу лавром голову її
І славитиму ревно як піїт.

Виноградную кісточку в теплую землю зарию
І лозу поцілую, і спілії ґрона зірву,
І всіх друзів зберу, і в любов усім серцем порину...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

Завітайте-но, гості мої на скромную учту,
Говоріть простовіч, хто я зараз для вас наяву,
Цар небесний простить всі огріхи мої за спокуту...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

В пурпуровому строї для мене співатиме Далі,
В чорно-білім своїм перед нею я мовчки схилюсь.
І заслухаюсь враз, , і умру од любові й печалі...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

І коли заклубочиться захід, в кутки завітає,
Перед зором моїм нехай знову вкотре пропливуть
Білий буйвол і синій орел, і форель золотая...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?
--------------------------------------------------------
Далі Цаава – грузинська поетеса, автор кількох поетичних збірок. Померла в Тбілісі 2003 року.
В грузинській міфології Далі – богиня мисливців, уособлення краси.


Булат Окуджава – «Грузинская песня»

Виноградную косточку в теплую землю зарою,
И лозу поцелую, и спелые гроздья сорву,
И друзей созову, на любовь свое сердце настрою...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Собирайтесь-ка, гости мои, на мое угощенье,
Говорите мне прямо в лицо, кем пред вами слыву,
Царь небесный пошлет мне прощение за прегрешенья...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

В темно-красном своем будет петь для меня моя Дали,
В черно-белом своем преклоню перед нею главу,
И заслушаюсь я, и умру от любви и печали...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

И когда заклубится закат, по углам залетая,
Пусть опять и опять предо мной проплывут наяву
Белый буйвол, и синий орел, и форель золотая...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Бачу колони вкляклі онуків,
гріб на лафеті, огира круп.
Вітер сюди не навіює звуків
строєм військовим плачучих труб.
Бачу в регалії убраний труп:
в засвіти котиться зоряний Жуков.

Воїн, оруда чия долала
стіни мечем, їх тупіш упень,
застячи славою про Ганнібала
волзького дим степових епопей.
Глухо дожив, як спіткала опала,
як Велізарій або Помпей.

Скільки пролив у землі чужинній
крови солдатів! Що ж, горював?
Кликав котрого на одрі, в цивільній
білій постелі? Ба, німував.
Що він їм скаже у тиші могильній
кіл підземельних? "Я воював".

Правому ділу Жуков десниці
немічний більше докласти в бою.
Спи! Удостояться аркуша в Книзі
Часу і ті, хто у пішім строю
сміло ходив на сусідні столиці,
боячись кроку зайве в свою.

Маршале! Візьме ненатла Лета
кілька цих слів і твої прахорі.
Кажучи вголос – мізерна лепта
ратям, незламним у праведній прі.
Бий, барабане, і, маршова флейто,
грай і посвистуй, як ті снігурі.

Коли він чекає її,
Завше їй скаже,
Повторить знову й знову:
«Яка ж бо вона божественна!»

Коли буревій любить хмаринку,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Яка ж бо тендітна ти...
Така ж бо на подив ніжна!»

І тільки я мовчу од надміру любові...

Коли ґедзь любить муху,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«З-поміж усіх ти найкрасивша!»

Коли слон кохає слониху,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Ходи ж бо до мене, кохана!»

І тільки я мовчу од надміру любові...

Коли янгол коха янгелівну,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Яка ж бо ти справді красуня!»

Коли апостроф любить крапку,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Ніщо я перед тобою!»

І тільки я мовчу од надміру любові...
---------------------------------------------------------------------------
Йосі Банай (1932-2006) – ізраїльський актор, співак. Лауреат Премії Ізраїлю.

Височить над озером полум’я зорі.
У бору зі стогоном плачуть глухарі.

Сумно квилить іволга у дуплі чужім,
а мені, щасливому, світло на душі.

Знаю, вийдеш в ніченьку за петлю доріг.
Не заросиш ніженьки, занесу у стіг.

Зацілую квіт очей у руках своїх.
від любові п’яному відпускають гріх.

І не заховаєшся за вуаль фати.
У обіймах каятись буду я і ти.

І нехай від жалості плачуть глухарі,
поки світить радістю полум’я зорі.

03.10.2005

Я вас кохав: а чи кохання може
Отак в душі розвіятись на дим?
Але нехай воно вас не тривожить,
Не хочу вас печалити нічим.
Я вас кохав безмовно, без надії,
І ревнував, і долі дорікав.
Я вас кохав, ще спогад серце гріє,
І дай вам Бог, щоб інший так кохав.

17.09.2015

Заспівай дитині колискову, пісню, що приспить її:
Тато пішов на роботу, тато пішов на війну,
А ти засни.
Вовк завиває, ворог у воротах, а ти засни.
Дім наш стрясає, світ палає,
Але ти засни, засни.

Не розказуй дитині про небесних янголів,
Не оповідай про метеликів,
Ані про птахів золотих.
Заспівай про речі жахливі голосом ніжним,
Про зброю та голод.
Це заспокоює.

Забери од дитини колискову.
Вона попри все засне, виросте попри все.
Забери дитину од колискової.
Пісня самотужки поллється в світ,
І врешті-решт він заспіває її.
І засне, як завжди.
---------------------------------------
Єгуда Аміхай - класик івритської літератури.

Велика і славетна путь –
Сім літ навчання для мети:
І лорда гідним назовуть
Вперед на ворога піти.
Засяде куля в голові,
Відійде плоть лише траві.

На вітер сотні три пішли,
Аби зміцнити дух і тіло,
Для того, щоб тебе звалив
Підступний постріл досить вміло.
А потім спробуй запитай:
Освіту цінить Юсуфзай?

На прикордонні бій – убитим
В глибоку прірву хтось упав.
Дві тищі фунтів за освіту
Джезайл дешевий змарнував.
Пошани і хвали взірець –
Поцілений раптово, – мрець.

Не віднайти в книжках цитати,
Нічого не писав Евклід,
Як можна кулі відвертати
І відхиляти вбік шаблі.
Стріляй у ціль, хутчіше бий –
Простіших поважає бій.

Від шабель вкрадені шнурки
Цілком годяться для оплати
Якогось із нероб гірських,
Що літер може і не знати,
Та діло знаючи своє,
Хоч з лівої руки уб'є.

Везуть військові кораблі
Новоприбульців на борту,
Аби в чужій для них землі
Перемогти народ пушту –
«Заручників меча і лука»…
Задорога для нас наука.

Прикрасивши лавровим листям одяг,
На співчуття дала надію ти.
Для мене це таємний знак відтоді –
Засвідчення твоєї доброти.
Спромігся я зміцніти й осягти
Твою тендітну душу незлобиву.
Солодкий щем у серце умісти,
Сповита листям лавра юна діво!
Від шалу Феба Дафна полохлива
На фесаліський берег утекла.
Боги її уразили гнівливо,
Перетворивши на зелений лавр.
Ти Феба оминати не спіши,
Любов і лаври виплекай в душі.

Мені наснилось, як сонце сідало
у небесній імлі,
а наші душі на рейді гойдали
неземні кораблі.
                      І хай сьогодні поміж нами
                                            океани і моря,
               а серце там, де не гасне ночами   
                                      наша світла зоря.
А понад морем дві чайки літає
у ясній далині,
неначе вітер пелюстки гойдає
у чарівному сні.
             І хай кружляють у просторах
                            білі чайки наших душ,
немов пливуть поміж небом і морем
                                 міражі білих руж.
Усі сузір’я твої наді мною,
і сіяють мені.
І де б не був ти, я буду з тобою
і у тій далині.
                           І відлітають у простори
                                    паралелі наших душ.
Пливуть-пливуть поміж небом і морем
                                       міражі білих руж.

               2013

Одна з падучих звізд, тим паче астероїд
піймає на собі осоловілий погляд.
Дивись, дивись туди, де овид вічі млоїть.
___
Там вирви в цілині лісистій очевидні.
Чимдуж із точки "А" там потяг на рівнині
спішить до точки "Б", яких нема в помині.

І витоки, й кінці життя там гейби втяті.
Незримі там мерці, незрячі ледь зачаті.
Не так у віщих птиць. Хоч ті й дивакуваті.

Звечір'я там рояль дає мізкам бемолі.
У шафах піджаків стачає там для молі.
Заціплий дуб комусь киває в лукомор'ї.
___
Калюжі у дворі там більш обох Америк.
Матусі без батьків там возять донь у скверик.
Там невгомонний Терек шукає третій берег.

Там дідуся впритул пильнує ревно внучок.
Понині до зірок там запускають жучок
та офіцерів, із шоломів непитущих.

Там кріп до фібри зел зворушує петрушка.
Бджолиних крім "capell", озерно піє щука.
Оригінал щадить там копія безрука.
___
Узимку там садам трублять гіпербореї,
і ребер більше там у тої ж батареї
в під’їзді, ніж у дам. Ба, ані однієї

не мацало так рук, заціплих і поквапних.
Ганяють там чаї, ламають зуб об пряник.
Там чатник п'ястю стис вві сні багнет-тригранник.

Від дощових цівок сірник там чахне в жмені.
Там скаляться "свої" у дверях пики чемні.
У рибної луски там кольори консервні.
___
Там голосують "за", умивши руки свійськи.
Там лики у церквах коптить імла азійська.
Сусідам задає порою чосу військо.

Там безова цвітінь буяє в палісаді.
Усенький день пивна лежить в глухій осаді.
Як перші – нітелень, то галасують задні.

Там вітер завива уривками із арій.
Пшениця там втекла з герба, пішла в гербарій.
Там в хащах тьма куниць і решти цінних тварей.
___
Там, лежма горілиць, і плоскій полотнині
ви кидаєте тінь, як пальма в Палестині.
Тим паче – уві сні. І, на манір пустині,

подолує мушва там розсипи цукрові.
Фасади там у міст, що рилом свин посовав,
і мапа світу там пістрява, як корова,

що мукає з бугра на захід сонця. Низом,
оддалеки димить завод, гримить залізом,
тверезим без нужди і друзям змія злісним.

___
Від пугача сова там жде палких освідчень.
Овації вождям – берез, дубів, осичин
там лячні, мов думкам простецьким вигляд звивин.

Там червоніє стяг, злигавши серп і молот.
Іржа там нищить цвях і лан абияк полють.
Латають там по швах великий план і порють.

Там инших чудасій, дивин узріти годі.
Пейзаж непоказний і муть на горизонті.
Там колір сіризни – колод і часу в моді.
___
Я ріс у тих краях. Пропонував "закурим"
їх кращому співцю. Завсідником був тюрем.
Співав свинцю небес і айвазовським бурям.

Ось дуба дам, гадав, – нудьга дійме чи туга.
Умру не від руки, то на руках у друга.
Ба, не розрахував. Як квадратуру круга.

Дав маху, далебі. Еге ж, театру задник
поважніш, ніж актор. А далечі – буланих.
Передні ноги їх не дременуть од задніх.
___
Мене вже там нема. Означеній пропажі
дивуються хіба горшки у Ермітажі.
Моя відсутність там прогалин у пейзажі

значних не спричиня; оту, яку лишаю,
затягують мохи або пучки лишаю,
гармонії тонів не рушачи, гадаю.

Мене там вже нема. Авжеж, небезпідставно.
Хіба не дивина – чекати на заклання,
вдавати барана, дратуючи тирана,
___
блазнюючи? Атож! на все свої закони:
я жлобства не любив, не цілував ікони,
і на однім мосту чавунний лик Горгони

в тамтих краях вважав щонайчеснішим ликом.
Зате, пізнавшись з ним у істинно великім
утіленні, своїм не похлинувся криком

і не окаменів. Я чую Музи лепет.
І бахроми ниток у пальцях Парки трепет:
мій вуглекислий дух поки-що небо терпить,
___
і без кісток язик смакує звук, і знаки
кириличні взнаки в нагоді для подяки.
На те і язики, лунали щоб всілякі

наріччя. Далечінь я бачу в чистім виді,
не місце в ній стовпу, фонтану, піраміді.
У ній, як по мені, нема потреб у гіді.

Скрипи моє перо – і кігтик мій, і костур.
Не понукай цих строф: по вісь в лайні, достоту
епоха на колесах не здожене босоту.
___
Кажу, як на духу, вам, грече і варяже.
Подолую шляху, а там як карта ляже.
Скрипи, скрипи перо! марнуй папір, ледаче.


«4 липня1977»