Тихо крізь ніч піснями благаю
Небо голубе:
Ти прийди, кохана, до гаю
Бачить хочу тебе.

Ген при місяці журливо
Листя шелестить,
І нікому, друже милий,
Нас тут не знайти.

Чуєш, звуками чарують
Солов’я пісні,
Ти кохання, моя люба,
Подаруй мені.

В тих піснях любов палає
Полум’ям жаги,
І розчуленням вгортає,
Додає снаги.

В нас горить кохання сила,
Їй скоряйся ти,
І до гаю, мов на крилах,
Швидше прилети!
О, прилети!

*Початок мудрості – набудь мудрість і всім, що маєш, розвивай розум.
4:7
*Піди до мурашки, ледарю, поглянь на її шляхи і стань розумнішим.
6:6
*Не спокусись на її вроду серцем своїм і хай не спокусить вона тебе своїми віями.
6:25
*Розумний син – батькова втіха, а дурний – скорбота матері.
10:1-2
*Зненависть викликає сварки, а любов покриває всі гріхи.
10:12
*Краще страва із зелені та любов, аніж відгодований віл і зненависть.

*Пліткар видає таємницю, а вірна людина її приховує.
11:13
*Золота сережка в ніздрі свині – це те ж, що красива жінка, позбавлена розуму.
11:22
*Хто любить настанови, той любить знання, а хто ненавидить докори, той невіглас.
12:1
*Енергійна господиня – окраса чоловіка, а та, що ганьбить,- мов гниль у кістках його.
12:4-5
*Хто стереже свої вуста, той душу свою стереже, а хто дає волю губам, наражається на біду.
13:3
*Багатство від метушні меншає, а як збирають його,- зростає.
13:11
*Хто ходить з розумними, стає розумнішим, а хто дружить з дурнями,- дурнішим.
13:20
*Хто береже лозину, той ненавидить сина, а хто любить його, той шукає покарання.
13:24
*Кожна праця несе достаток, а базікання – збитки.
14:23
*Неквапливий багатий на розум, а запальний – на дурість.
14:29
*Ліпше черствий шматок і спокій, аніж дім, де бенкет і сварка.
17:1
*Краще стрітися з ведмедицею, що втратила дітей, ніж з безнадійним дурнем.
17:12-13
*Веселе серце – цілющі ліки, а похмурий дух сушить тіло.
17:22-23
*І ледар у своїй справі – брат тому, хто шкодить.
18:9
*Той, хто відповідає, не дослухавши, дурний і сором йому.
18:13
*Перший у суді здається таким, що має рацію, та приходить його сусіда і доводить інше.
18:17
*Смерть і життя - у владі язика, і хто стереже його, споживає плоди.
18:21-22
*Людина товариська має чимало приятелів, та є друг, з яким зріднився більше, аніж з братом.
18:24
*Дім і багатство – спадщина батьків, розумна дружина – від Бога.
19:14-15

Не полишай його,
Хоч в тебе інший є,
Не полишай його,
Хоч спізнюється він.
Хоч шкода спать іти,
Хоч він не перший був,
Не полишай його,
Бо ж наймиліший він.
Не полишай його,
Мовляв, я молода,
Не полишай його,
Хоч в тебе вибір є.
Не полишай його,
Бо хлопець бідний він,
На крилах мрій літа,
Не полишай його,
Бо найчудовіш він.
Серед усіх дівчат
У місті й передмісті
Ти справді найщасливіш.
Не полишай його,
Хоч очі повні сліз,
Не полишай його,
Хоч час збігає твій.
Він телефон забув,
І хоч набридло це,
Не полишай його,
Бо він єдиний все ж.
-------------------------------------------------------------------------------------
Далья Равікович – ізраїльська поетеса, лауреат багатьох літературних премій. Чимало її віршів стали популярними піснями.

Я – вогнище, моя кохана – лід.
І дивно, що той холод крижаний
Не топлять щира пристрасть і жалі,
А від благання лід стає міцним.
Палке бажання я не зупинив,
Серцебиття не тихне й не мина,
Гарячий піт обличчям струменить,
В душі вогонь здіймається із дна.
І звідки узялась оця мана:
Всепоглинущий жар вогню, котрий
Безжально гасить льодова стіна,
І лід застиглий, що вогнем горить?
Ясна любов, що серце обпече,
Перемінити може суть речей.

Псує уперта діва і черства
З пихою смисл моїх невинних фраз.
Прийнявши лавр, що я подарував,
Бере в полон і волю відбира.
Сказала: «Ви творцям славетних справ
Нетлінний лавр на голову кладіть,
Належить він і майстрові пера,
Що прославляє велич їхніх дій».
Якщо бажає взяти роль судді,
Хай бачить у мені раба свого,
Її шляхетне торжество тоді
В мені запалить неземний вогонь.
Прикрашу лавром голову її
І славитиму ревно як піїт.

Виноградную кісточку в теплую землю зарию
І лозу поцілую, і спілії ґрона зірву,
І всіх друзів зберу, і в любов усім серцем порину...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

Завітайте-но, гості мої на скромную учту,
Говоріть простовіч, хто я зараз для вас наяву,
Цар небесний простить всі огріхи мої за спокуту...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

В пурпуровому строї для мене співатиме Далі,
В чорно-білім своїм перед нею я мовчки схилюсь.
І заслухаюсь враз, , і умру од любові й печалі...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

І коли заклубочиться захід, в кутки завітає,
Перед зором моїм нехай знову вкотре пропливуть
Білий буйвол і синій орел, і форель золотая...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?
--------------------------------------------------------
Далі Цаава – грузинська поетеса, автор кількох поетичних збірок. Померла в Тбілісі 2003 року.
В грузинській міфології Далі – богиня мисливців, уособлення краси.


Булат Окуджава – «Грузинская песня»

Виноградную косточку в теплую землю зарою,
И лозу поцелую, и спелые гроздья сорву,
И друзей созову, на любовь свое сердце настрою...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Собирайтесь-ка, гости мои, на мое угощенье,
Говорите мне прямо в лицо, кем пред вами слыву,
Царь небесный пошлет мне прощение за прегрешенья...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

В темно-красном своем будет петь для меня моя Дали,
В черно-белом своем преклоню перед нею главу,
И заслушаюсь я, и умру от любви и печали...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

И когда заклубится закат, по углам залетая,
Пусть опять и опять предо мной проплывут наяву
Белый буйвол, и синий орел, и форель золотая...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Бачу колони вкляклі онуків,
гріб на лафеті, огира круп.
Вітер мені не навіює звуків
ратного строю плачучих труб.
Бачу в регалії убраний труп:
в засвіти слідує зоряний Жуков.

Воїн, оруда чия здолала
вражі мечем, їх тупіш упень,
блиском маневру від Ганнібала
й волзького еха степних епопей.
Глухо дожив, як спіткала опала,
як Велізарій або Помпей.

Скільки пролив у землі чужинній
крови своїх він! Що ж, горював?
Кликав котрого на одрі, в цивільній
білій постелі? Ба, німував.
Що він їм скаже у тиші могильній
кіл підземельних? "Я воював".

Правому ділу Жуков десниці
не докладе тепер у бою.
Спи! У історії стане полиці
й споминам тих, хто у пішім строю
сміло ходив на сусідні столиці,
боячись кроку зайве в свою.

Маршале! Візьме ненатла Лета
кілько цих слів і твої прахорі.
Тим, хто полеглі – мізерна лепта,
кажучи голосно, в праведній прі.
Бий, барабане, і, маршова флейто,
нумо висвистуй, як ті снігурі.

Коли він чекає її,
Завше їй скаже,
Повторить знову й знову:
«Яка ж бо вона божественна!»

Коли буревій любить хмаринку,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Яка ж бо тендітна ти...
Така ж бо на подив ніжна!»

І тільки я мовчу од надміру любові...

Коли ґедзь любить муху,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«З-поміж усіх ти найкрасивша!»

Коли слон кохає слониху,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Ходи ж бо до мене, кохана!»

І тільки я мовчу од надміру любові...

Коли янгол коха янгелівну,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Яка ж бо ти справді красуня!»

Коли апостроф любить крапку,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Ніщо я перед тобою!»

І тільки я мовчу од надміру любові...
---------------------------------------------------------------------------
Йосі Банай (1932-2006) – ізраїльський актор, співак. Лауреат Премії Ізраїлю.

Височить над озером полум’я зорі.
У бору зі стогоном плачуть глухарі.

Сумно квилить іволга у дуплі чужім,
а мені, щасливому, світло на душі.

Знаю, вийдеш в ніченьку за петлю доріг.
Не заросиш ніженьки, занесу у стіг.

Зацілую квіт очей у руках своїх.
від любові п’яному відпускають гріх.

І не заховаєшся за вуаль фати.
У обіймах каятись буду я і ти.

І нехай від жалості плачуть глухарі,
поки світить радістю полум’я зорі.

03.10.2005

Я вас кохав: а чи кохання може
Отак в душі розвіятись на дим?
Але нехай воно вас не тривожить,
Не хочу вас печалити нічим.
Я вас кохав безмовно, без надії,
І ревнував, і долі дорікав.
Я вас кохав, ще спогад серце гріє,
І дай вам Бог, щоб інший так кохав.

17.09.2015

Заспівай дитині колискову, пісню, що приспить її:
Тато пішов на роботу, тато пішов на війну,
А ти засни.
Вовк завиває, ворог у воротах, а ти засни.
Дім наш стрясає, світ палає,
Але ти засни, засни.

Не розказуй дитині про небесних янголів,
Не оповідай про метеликів,
Ані про птахів золотих.
Заспівай про речі жахливі голосом ніжним,
Про зброю та голод.
Це заспокоює.

Забери од дитини колискову.
Вона попри все засне, виросте попри все.
Забери дитину од колискової.
Пісня самотужки поллється в світ,
І врешті-решт він заспіває її.
І засне, як завжди.
---------------------------------------
Єгуда Аміхай - класик івритської літератури.

Велика і славетна путь –
Сім літ навчання для мети:
І лорда гідним назовуть
Вперед на ворога піти.
Засяде куля в голові,
Відійде плоть лише траві.

На вітер сотні три пішли,
Аби зміцнити дух і тіло,
Для того, щоб тебе звалив
Підступний постріл досить вміло.
А потім спробуй запитай:
Освіту цінить Юсуфзай?

На прикордонні бій – убитим
В глибоку прірву хтось упав.
Дві тищі фунтів за освіту
Джезайл дешевий змарнував.
Пошани і хвали взірець –
Поцілений раптово, – мрець.

Не віднайти в книжках цитати,
Нічого не писав Евклід,
Як можна кулі відвертати
І відхиляти вбік шаблі.
Стріляй у ціль, хутчіше бий –
Простіших поважає бій.

Від шабель вкрадені шнурки
Цілком годяться для оплати
Якогось із нероб гірських,
Що літер може і не знати,
Та діло знаючи своє,
Хоч з лівої руки уб'є.

Везуть військові кораблі
Новоприбульців на борту,
Аби в чужій для них землі
Перемогти народ пушту –
«Заручників меча і лука»…
Задорога для нас наука.

Прикрасивши лавровим листям одяг,
На співчуття дала надію ти.
Для мене це таємний знак відтоді –
Засвідчення твоєї доброти.
Спромігся я зміцніти й осягти
Твою тендітну душу незлобиву.
Солодкий щем у серце умісти,
Сповита листям лавра юна діво!
Від шалу Феба Дафна полохлива
На фесаліський берег утекла.
Боги її уразили гнівливо,
Перетворивши на зелений лавр.
Ти Феба оминати не спіши,
Любов і лаври виплекай в душі.

Мені наснилось, як сонце сідало
у небесній імлі,
а наші душі на рейді гойдали
неземні кораблі.
                      І хай сьогодні поміж нами
                                            океани і моря,
               а серце там, де не гасне ночами   
                                      наша світла зоря.
А понад морем дві чайки літає
у ясній далині,
неначе вітер пелюстки гойдає
у чарівному сні.
             І хай кружляють у просторах
                            білі чайки наших душ,
немов пливуть поміж небом і морем
                                 міражі білих руж.
Усі сузір’я твої наді мною,
і сіяють мені.
І де б не був ти, я буду з тобою
і у тій далині.
                           І відлітають у простори
                                    паралелі наших душ.
Пливуть-пливуть поміж небом і морем
                                       міражі білих руж.

               2013

Одна з падучих звізд, тим паче астероїд
піймає на собі осоловілий погляд.
Дивись, дивись туди, де овид вічі млоїть.
___
Там вирви в цілині лісистій очевидні.
Чимдуж зі точки "А" там потяг на рівнині
спішить до точки "Б", яких нема в помині.

І витоки, й кінці життя там гейби втяті.
Незримі там мерці, незрячі ледь зачаті.
Не так у віщих птиць. А ті дивакуваті.

Звечір'я там рояль дає мізкам бемолі.
У шафах піджаків стачає там для молі.
Заціплий дуб комусь киває в лукомор'ї.
___
Калюжі у дворі там більш обох Америк.
Матусі без батьків там возять донь у скверик.
Там невгомонний Терек шукає третій берег.

Там дідуся впритул пильнує ревно внучок.
Понині до зірок там запускають жучок
та офіцерів, зі шоломів непитущих.

Там кріп до фібри зел зворушує петрушка.
Бджолиних крім "capell", озерно піє щука.
Оригінал щадить там копія безрука.
___
Узимку там садам трублять гіпербореї,
і ребер більше там у тої ж батареї
в під’їзді, ніж у дам. Ба, ані однієї

не мацало так рук, заціплих і поквапних.
Ганяють там чаї, ламають зуб об пряник.
Там чатник п'ястю стис вві сні багнет-тригранник.

Від цівчини дощу сірник там чахне в жмені.
Там скаляться "свої" у дверях пики чемні.
У рибної луски там кольори консервні.
___
Там голосують "за", умивши руки свійськи.
Там лики у церквах коптить імла азійська.
Сусідам задає порою чосу військо.

Там безова цвітінь буяє в палісаді.
Усенький день пивна лежить в глухій осаді.
Як перші – нітелень, то галасують задні.

Там вітер завива уривки давніх арій.
Пшениця там з герба втекла, пішла в гербарій.
У хащах тьма куниць і решти цінних тварей.
___
Там, лежма горілиць, і плоскій полотнині
ви кидаєте тінь, як пальма в Палестині.
Тим паче – уві сні. І, на манір пустині,

подолує мушва там розсипи цукрові.
Міста стоять, немов їх рилом свин посовав,
і мапа світу там пістрява, що корова,

що мукає з бугра на захід сонця. Низом
оддалеки завод димить, гримить залізом,
тверезим без нужди і змія друзям злісним.
___
Там чути "ох" сови, а пугач знову винен.
Вождя хапа правець під оплески осичин.
Пласкі думки тим пак жахає вигляд звивин.

Там червоніє стяг, злигавши серп і молот.
Іржею взявся цвях і лан абияк полють.
Латають там по швах великий план і порють.

Там інших чудасій, дивин узріти годі.
Пейзаж непоказний і муть на горизонті.
Там колір сіризни – колод і часу в моді.
___
Я ріс у тих краях. Пропонував "закурим"
їх кращому співцю. Був на увазі тюрем.
Співав свинцю небес і айвазовським бурям.

Ось дуба дам, гадав, – нудьга дійме чи туга.
Умру не від руки, то на руках у друга.
Ба, не розрахував. Як квадратуру круга.

Дав маху, далебі. Еге ж, театру задник
поважніш, ніж актор. А далечі – буланих.
Передні ноги їх не дременуть од задніх.
___
Мене вже там нема. Означеній пропажі
дивуються хіба горшки у Ермітажі.
Моя відсутність там прогалин у пейзажі

значних не спричиня; оту, яку лишаю,
затягують мохи або пучки лишаю,
гармонії тонів не рушачи, гадаю.

Мене вже там нема. Давно й небезпідставно.
Хіба не дивина – чекати на заклання,
вдавати барана, дратуючи тирана,
___
блазнюючи? Атож! на все свої закони:
я жлобства не любив, не цілував ікони,
і на однім мосту чавунний лик Горгони

в краях тих уважав щонайчеснішим ликом.
Зате, пізнавшись з ним у істинно великім
утіленні, своїм не похлинувся криком

і не окаменів. Я чую Музи лепет.
І бахроми ниток у пальцях Парки трепет:
мій вуглекислий дух поки-що небо терпить,
___
і без кісток язик смакує звук, і знаки
кириличні взнаки в нагоді для подяки.
На те і язики, лунали щоб всілякі

наріччя. Далечінь я бачу в чистім виді,
не місце в ній стовпу, фонтану, піраміді.
У ній, як по мені, нема потреб у гіді.

Скрипи моє перо, і кігтик мій, і костур.
Не понукай цих строф: по вісь в лайні, достоту
епоха на колесах не здожене босоту.
___
Кажу, як на духу, вам, грече і варяже.
Подолую шляху, а там як карта ляже.
Скрипи, скрипи перо! марнуй папір, ледаче.


«4 липня1977»

Вітер часу шумно дує,
Завтра - тут моментом:
Вітька клуню бетонує
Портландським цементом.

Прикупив мішків зо тридцять,
Розмішав мішалом
І почав бетоном тицять
Вдома де попало.

Хату вже закінчив нині,
Бо робив од серця,
Все подвір'я в шкарлупині
І нужник - фортеця.

І в сараї твердо в нього,
І в будці в собаки:
Плоскостоп'я в пса від того,
На хвості - струп'яки.

Вітька наш від здивування
Пальцем в носі вертить:
Та які ж тут ще завдання,
Коли все вже - фертіг?*

Лясь себе по лобі - знову
Хвать відро і щітку,
І в бетон залив корову -
Тільки хвіст і видко.

Потім власне поле скраю
Він огледів скоса:
- Все бетоном закатаю -
Може буде досить.

Від села дільничий возом,
А за ним - селяни:
- Вітьку, чи ти втратив розум,
А чи може п'яний?

Справ бетонних активіста
Отієї миті
Понесло: - А йдіть до міста,
Неучі немиті!

Там нема ані травини,
Від кінця до краю
Люди все бетоном вкрили -
Щось вони то знають!

Наздогнав свою дружину,
Що тікала з дому,
І зробив із неї штивну
Статую з бетону.

До душі ій те прийшлося,
Вже вона й не скаче:
- Перший раз мені здалося,
Що цицьки стоячі!

2015

На наш добробут виділивши норми,
Нам світло провели, є струм і газ,
Та не тому, щоб бачили когось ми,
А лиш тому, щоб хтось там бачив нас.

І рухаючись вірними дорогами,
Телефонізували нас в той самий час,
Та не тому щоб слухали когось ми,
А лиш тому, щоб хтось там слухав нас.

І понад план до решти дописали
Для нас перелік ігор і забав,
Та не тому, щоб ми там з кимось грали,
А лиш тому, щоб хтось там нами грав.

2015

Мав молодик ідею -
Творити власний вид:
Коли краса з душею -
За неї вже не встид.
Свої він губи пестив,
Смачне їв на обід,
Тож, губ-коралів, врешті
Удосконалив вид.

І музику він слухав
Побільше вірних норм,
Розвинув цим він вуха
До ідеальних форм.
Вдихав і аромати,
Аж схуднув гаманець,
Хоч кашляв і багато -
Свій ніс мав за взірець.

Та раз вертався пізно
Додому він і тут
Якийсь бешкетник грізно
Перехопив маршрут.
У губи бив прямою,
У вухо бив навскіс,
І нашому герою
Зламав до всього ніс.

Обличчя чоловіку
Не виправиш повік,
Хоч маємо каліку,
Та є і гарний бік:
Читачу мій ласкавий,
Мораль таку завваж:
Що не масаж - удари
Формують образ наш.

2015

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

Буває хтось притулиться -
Дізнатись, чим пахтітиму,
Лизне мій пес прибульця,
А я хвостом вертітиму.
А пес мені у пах
Свій ніс нахабно тика:
Дивись, отам в кущах
Я тільки-но посцикав.
Йдемо у далечінь -
І хай там що за нами,
Чалапа наша тінь
За власними слідами.

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

Бува дурним він дуже -
Як вчепиться до суки,
Я двічі був одруженим,
Тож досить нам науки.
Його у воду - бух!
Навкіл - веселі бризки,
І лапи йдуть у рух,
І втіхи - повні писки.
На сонці - ліпота,
Тхне шерсть солоним квасом,
Від носа до хвоста
Обтрушуємось разом.

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

І будемо мовчати -
Морська чудова даль ця:
Я чухатиму п'яти,
А він полиже яйця.
Змішалися в ці дні
Світи людський і псячий:
Вдихаємо вогні,
Шукаємо свій м'ячик...
Заскавулю - краса,
Коли нема людини,
Коли немає пса...
І пес мій гавкнув чинно.

Аж вечір нас остудить -
Ми сидимо самі:
Мій пес людей не любить,
Не любі пси мені...

Є день, про який всі говорять.
Я був там. Можу посвідчить, що стояв поблизу аварії.
Неподалік од бомби, од розп’яття. Ледь врятувався.
Бачив сором’язливі лиця нареченого й молодої. Радів.
Глянув на ложе Давида й Вірсавії:
Випадково був на дахові, чинив труби, зняв прапор.
Бачив на власні очі диво-дзбанок у Храмі.
Бачив, як генерал Аленбі входив у Яфські ворота.
Бачив Всевишнього.

І є день, у якому все алібі: не чув, не бачив.
Чув тільки вибух здалека і втік.
Бачив дим, але читав газету в іншому місці.
Не бачив Всевишнього.
Є в мене й свідки.
І божественний Єрусалим – довічне алібі:
Не був там, не бачив, не чув.
В іншому місці був. Був інший.

Слава - бджола.
Вона співа -
Має жало -
І одне крило.

В королівстві, де все тихо і мирно,
Де ні війн, ні катаклізмів, ні бур,
Десь узявся дикий вепр неймовірний -
Може, буйвіл, може, бик, може, тур.

Сам король мав печію, також астму,
Та ще й кашель лютий ледь його не добив, -
A тим часом нечестивець смугастий
Їв одних, а інших в ліс волочив.

Видає тоді король три декрети:
"Звіра знищити пора нанівець!
А хто наважиться на це, у кареті
Ще й принцесу повезе під вінець".

І в зневіреній до краю державі -
Як увійдеш, навскоси й навпростець -
У зажурі відчайдух жив недбалий,
Кращий з кращих, та опальний, стрілець.

На долівці розляглись люди й шкури,
То співали, то мед-пиво пили -
Засурмили у дворі трубадури,
Хап стрільця - і у палац повели.

Там король йому прокашляв: "Не буду
Я мораль тобі читати, стрілець, -
Та коли застрелиш ти чуду-юду,
То й принцесу поведеш під вінець".

A стрілець: "Так це хіба нагорода?!
Краще взяв би я портвейну відро!
А принцесу під вінець - не погоджусь,
Бо помножу звіра й так на зеро!"

A король: "Кажу тобі, годі!
A як ні, то запру тебе в тюрму!
Королівського вона усе ж роду!.."
A стрілець: "Та хоч убий - не візьму!"

І допоки з ним король сперечався,
Зжер жінок ну майже всіх і курчат
І до замку короля підібрався
Вищезгаданий вже бик-супостат.

Що ж, забрав стрілець портвейн із собою,
Чуду-юду вмить поклав - і, на сміх,
Вкрив принцесу з королем ще й ганьбою -
Хоч опальний, та усе ж кращий всіх.


30.07.15

А що як скажу я не в змозі чекать!
А що як Ворота Хтивості висаджу –
І шлях порятунку – до нього!
А що як пущу в небуття Смерть -
Глянь де мені болить – цього задосить
І проберуся в Свободу!
Вони нізащо не зможуть мене схопить!
Зможе голос - В’язниць і Зброї
Невиразно попросить - мене зараз
Як сміх – був годину тому –
Чи мереживо – чи Мандрівне Шоу-
Чи той, що помер учора.

Emily Dickinson (1830-1886)

WHAT if I say I shall not wait?
What if I burst the fleshly gate
And pass, escaped, to thee?
What if I file this mortal off,
See where it hurt me,—that ’s enough,—
And wade in liberty?

They cannot take us any more,—
Dungeons may call, and guns implore;
Unmeaning now, to me,
As laughter was an hour ago,
Or laces, or a travelling show,
Or who died yesterday!

Ще юним і дурним подавсь
Я в дальній Мандалай,
Де у бірманку закохавсь,
Прекрасну, наче рай.

Не шкіра - золота сувій,
І вигин чорних брів:
"Переспимо, - сказав я їй, -
За двадцять срібняків?"

У погляді її, здалось,
І цнота, й сум горять.
Прошепотіла діва щось...
Почув: "За двадцять п'ять".

ОРИГІНАЛ ТВОРУ - в коментарі

На межі у полі миші вдвох сидять годин вже п'ять,
Все сидять собі й сидять, все сидять, сидять, сидять,
Все сидять, сидять, та раптом звідки і взялися сили!
Хоч стрибай у синє небо... але миші знову сіли.

2015

Я не вижив з ума
і цієї зими, а зима
і кінчилася. Шум льодоходу,
а деінде і ряст
замічаю – і буцім гаразд.
Користаю нагоду
потепління сповна
на Фонтанці, й, зіницею на
ній, сліпую стократно.
Пісну фізію тру
п’ятірнею – еге ж, не в яру
наст осів і не тане.

Ось дожив до сідин,
і дивлю, як буксир між льодин
путь подолує в устя. Не нижче
вікопомного зла
паперові покути козла-
одпущенця зі скрух. Не гнівись же
за врочистий пролог;
не минає година тривог,
не кінчаються зими.
Добігає і день,
у товпі, в перепалці Камен
на пиру в Мнемозини.

квітень, 1969

Чому красуня горда й величава?
Всесвітня слава – цілковитий тлін:
Вона у тіні смерті, наче саван.
Для вічності усі ми замалі.
Красивий ідол, гордий на землі,
Колись тілесне убрання відкине,
Немов не існував узагалі,
Хоч викликає захват щохвилини.
А забуття – безжальне і невпинне,
І врода не залишиться тобі,
Але у вірші образ твій не згине,
Тебе увічнить мій невдячний біль,
Бо навіть з плином часу не згаса
У творчості оспівана краса.

Раз хамло ведмідь, на луках наваливши купу,
Взяв підтерсь нахабно зайцем, що попав під руку.
По обіді вихвалявся заєць той дружині:
- Чуєш, бабо, я з ведмедем співпрацюю нині!

2015

Йде їжак, йде їжак,
Як уколе - буде знак!

Горобець до нього: "Шана,
Що на комірі у пана?"

"Колючки ті в мене гострі,
Горобці не втяли досі!"

Йде їжак, йде їжак,
Як уколе - буде знак!

Щиголь теж пита завзято:
"Нащо так голок багато?"

"Колючки ті, гострі котрі,
Для нечемних щиглів добрі!"

І сорока теж до нього:
"Наїжачились для чого?"

"Колючки ті гострі - сила,
Буду з них робити вила!"

Наче вітер здув сороку:
"Скільки вил! Запас нівроку!"

І за мить в село гайнула:
"Що я, людоньки, скажу вам:

Відчиняйте двері всенькі,
Будуть вила всім новенькі!"

2015

Смердіти можеш ти до згину,
Чи красти речі в магазині,
Та друга поважай дружину:
Вона - святіша від святині!

В очах у друга блиск довіри,
І усміх, наче їв малину,
Й тобі він, вірячи без міри,
Вруча єдиний скарб - дружину.

Твій друг у справах їде з дому
До Перемишля чи Вроцлава,
Ти проводжаєш до перону,
Цілуєш в щоки - зліва, справа.

А вже як потяг в даль полине,
Вагони стануть як пігмеї,
Не йди до друга ти дружини,
А повертайся до своєї.

Хай навіть добрий маєш розсуд
Тягтнути хрест її на карку:
Купити хліб, помити посуд,
Собаку вигуляти в парку,

Допомогти - роботи ж купа,
Та звідки знаєш, запитаю,
Що кров не вдарить нижче пупа,
Коли вона позве до чаю?

І як оголяться хоч трішки -
Підступні вибрики у долі,
Дружини друга гарні ніжки,
Який тепер мов кістка в горлі.

О, тут не вистрибнути з кола,
Нечистий вже наставив ріжки:
Все розпочнеться мов спроквола,
Спочатку - хихоньки та смішки:

- Ням-ням, яка гарнюня ручка!
А далі знов, по шурхотанні:
- Ой-ой, зіскочила обручка!
Ще мить - і ви вже на дивані.

Та де і візьметься напруга
І відчуття, що гріх огидний:
- О, Боже, це ж дружина друга!
Але ж нівроку - халамидник.

Він там працює, як в угарі,
В готелях замерза по правді,
То дістає якісь деталі,
То виступає на нараді,

Де розкрива суспільні теми.
Та поки він згора в накалі,
Ти, як типовий син системи,
Своє уперто робиш далі.

Оце вже, виродку, в достатку,
Уже затія не в охоту.
Рука штани шукає й шапку,
А очі - двері, дати ходу.

Ти ще белькочеш щось нездарно,
Нема лиця, нема фасону.
О, ні, це не мине безкарно -
Підступний вдар не по закону.

Але крива у долі смуга,
До світла є і тінь у неї:
Коли був ти в дружини друга,
В ту хвилю був я у твоєї.

2015

Ні, ніколи не буду твоїм віршем,
Твоїм ребром
Не Єва для тебе і не Ліліт я

Ти лиш не клич
Од солодко-в’язких уз
Звільнюсь сама
І випурхну
Нетлею у вікно відчинене давно


Ти ж не станеш для мене гріхом моїм?
Лиш тіла млосний клич
Чи міцна ця в’язь
Навряд чи...

На крилах у мене ще один візерунок
Прозорий і простий
Красивий переливчастий орнамент
Залишиться тепер аж до кінця


Лу Саломе
Не твое ребро
Нет, никогда не буду я твоим стихом,
Твоим ребром
Не Ева для тебя и не Лилит я

Ты только не зови
От сладко-вязких уз
Сама освобожусь
И бабочкой ночною в давно открытое окно
Я упорхну

Ведь ты не станешь для меня моим грехом?
Лишь тела томный зов
Крепка ли эта связь?
Едва ли...

На крыльях у меня еще один узор
Прозрачный и простой
Красивый переливчатый орнамент
Останется теперь до самого конца.
----------------------------------------------------
Лу Саломе (1861-1937) - легендарна постать, за якою упадали всі, хто знайомився з нею, а Ніцше навіть хотів одружитись.

Співчувала раз сусідка пташині колібрі:
- Як живеш ти з чоловіком при малім калібрі?
- Що малий - то правда, - каже птаха та сусідці,
Та зате він за секунду робить двісті фрикцій!

2015

Ще пам’ятаю звіддалік
Зимові дні сонцевороту,
Ще не утратив я їм лік
І пам'ятаю всі достоту.

І їхня низка чимала
Складалася отак помалу -
Тих днів єдиних, що здаля
Здавалося, і час тримали.

Я пам'ятаю кожен з них:
Зима іде до половини,
З дахів тече, струмки з доріг,
І сонце тане на крижині.

Закохані, як уві сні,
Тілами зближуються вміло,
І на гілках у вишині
Пітніють літеплі шпаківні.

І стрілки, що дзелень-дзелень
Повзуть повільно циферблатом,
І за століття довший день,
Як обіймаємось в кімнаті.


15.07.15

Таж і хочу лиш це:
Позабуть мить гірку,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить, як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...
-----------------------------------------------------------------------------------
Рахель Блувштейн – класик івритської поезії. Народилася в Саратові, дитинство та юність поетеси минали в Полтаві.

На схилі блакитної річечки
Живуть невеличкі прикрості.

Найперша велика прикрість -
Малий ланцюжок у песика,
Друга - вода не суха,
Третя – муха якась,
Четверта - в кота кігті гострі,
П'ята - курку зловити не просто,
Сусіда за ногу не вкусиш,
Із неба ковбаси не впустять,
Найбільша ж прикрість у тому,
Що люди їздять, а песики ходять.

Наллємо песику молочка,
Щоб прикрості ті наче змила ріка.


14.07.2015

У пам`яті - між зим своїх
Сонцестояння дні – як піки.
І неповторний кожен з них
Й повторювався теж без ліку.

Вони усе тяглись, текли,
Предовгу склавши вереницю.
Єдині дні оті, коли
Здається, час мов зупинився.

Всі пам`ятаю досі їх -
Зиму до середини близять.
Дороги мокрі, краплі стріх
І сонце гріється на кризі.

Й закохані, немов у сні
Дедалі в пестощах нестримні.
Й пітніють у височині
Зігріті між гілля шпаківні.

Годинник мов – анітелень,
Ліниві стрілки крил не здіймуть.
Триває довше віку день
У нескінченності обіймів.

На березі синьої річки
Смутки живуть невеличкі.

З усіх них найперший в рядочку -
Що не можна гуляти в садочку,
Другий - вода не стає сухою,
Третій - що муха літа за тобою,
Далі - що пазури є в кота,
Що курка весь час втікає ота,
Що не вільно хапати за ноги сусіду,
І з неба не пада ковбас до обіду,
І останній зі смутків той самий,
Що людина їде, а песик має бігти ногами.

Та дай песику моні до будки,
Повтікають з над річки всі смутки.

2015

А давай,
прикинься щедрим,
маяком вночі світи.
Як тайфуном по ущелинах,
по журналах гуркоти.
Вдай, що рідний, ну
і, звісно,
довгожданий, дорогий.
Необхідним стань навмисно!
Удалося?..

А за тим
відчини вікно із видом на.
І очисть себе скоріш.
Треба
тільки власним прикладом
захищати
кожен вірш.


10.07.15

Людина вмирає смертю душі
І ніхто не зверта на це уваги
Ще менше ніж в Еліотовім вірші
Юнак зійшов з неба
І ніхто не відчув цього
Людина вмирає смертю душі
Агонізує в розпачі й гіркоті
І навіть набуток робить з цього
І ніхто не скаже їй
Гей добродію ти вмерти зібрався
Або ж гей добродію
Припини
Ти можеш знову вмерти од цього
А як наважаться
Розбить
Твоє життя
Відки тобі знати
Хто розбива
Ти сам
Чи може хтось інший
----------------------------------
Йона Волах - ізраїльська поетеса. Народилась у Палестині в сім’ї вихідців з Бесарабії. Вивчала живопис.

Тихесенько-тихо
Ходімо по лісу,
Побачимо, може,
З лисенятком лиса.

Побачимо, може.
Малесеньку білку
Та як вона скаче
З гілочки на гілку.

Нехай же у лісі
Ніхто не балака.
Тільки так почуємо,
Як стукаєдятел.

Поміж галузками.
Може, заспіває
Малесенька пташка,
Якої не знаєм.

Піснею веселою
Привітає всіх нас.
Тільки йдімо лісом
Тихесенько-тихо.

Helena Bechlerowa

Idźmy leśną ścieżką
cicho, cichuteńko,
może zobaczymy
sarniątko z sarenką.

Może zobaczymy
wiewióreczkę małą,
jak wesoło skacze
z gałęzi na gałąź.

I niech nikt po lesie
nie gwiżdże, nie woła –
może usłyszymy
pukanie dzięcioła.

A może zaśpiewa
między gałązkami
jakiś mały ptaszek,
którego nie znamy.

I będzie nas witał
wesołą piosenką.
Tylko idźmy lasem
cicho, cichuteńko.

Кущу шипшини щовесни
не йнятиметься знати точно
торішній вид:
своєї барви, кривизни
у відгалужень і того, що
кривило віть.

Ледь світ, горожі саду свій
і чулий у прутах чавунних
до чину зла,
він шпетить зиму, буревій,
він запевняє, що не будь їх,
проник би за.

Він корені пустив собі
у суглинок, у листя тлінне,
відтіль і квіт.
Не воскресіння, далебі,
не чистоти, і, поготів не
любови плід.

У клопоті за свій мундир
зі зелені, за імовірний
бутон, за тінь,
він бачить світ на свій манір;
і світ не дуже оковирний
на тлі прутів.

Голки в безлистій наготі
він тицяє у металічні
списи – в іржі
горожі ні вряди-годи
нема у березні та квітні
йому пожив.

Утім, така палка жага
свій прах зужити у горнило,
живить нутро,
чиїмсь устам і помага
розціпитись. Найти чорнило.
Узять перо.

Дзвеніла музика в саду
Усеохоплюючим горем.
Яскраво й гостро пахли морем
На блюді устриці в льоду.

Мені сказав: «Я вірний друг!» -
І до мого торкнувся стану.
Та не введуть мене в оману
Легенькі доторки цих рук.

Так пестять кішок чи повій,
Так вершниць окидають оком…
Лиш сміх в очах його і спокій
Під золотистим змахом вій.

Тужливих скрипок голоси
Пливуть за сизим пасмом диму:
«Благослови же небеси –
Уперше ти сама з любимим».


30.06.15

Троянда гожа має колючки,
Шипшина – пишна, тільки не вколись!
Привабні й гострі ялівця гілки,
А грубість віт псує красу ялин.
У кипарисів – заміцні стволи.
Горіх – красу з гірчинкою з’єднав.
На смак вербовий котик закислить.
Чарівна молі* – все-таки труйна.
Солодкого й гіркого двоїна
Нестримними бажаннями п’янить.
Усе, що я із легкістю спізнав,
Позбавлене великої ціни.
Не уникатиму маленьких лих,
Бо радощі відчую після них.

Каже Дедал:
Йди синку попереду але пам’ятай що йдеш а не летиш
крила тільки оздоба а ти ступаєш по луці
цей теплий подмух то земля парує влітку
а отой холодний то струмінь
на небі так повно листя й малих звірят

Каже Ікар:
Очі мов камені два до землі вертають просто
і бачать рільника що одвалює тлусті скиби
хробака що звивається в бруді
нікчемний хробак перетинає зв’язок рослини з землею

Каже Дедал:
Синку це неправда Всесвіт є тільки світлом
а земля мискою тіні Поглянь тут виграють кольори
порох зникає дим з-над моря йде в небо
з найшляхетніших атомів складається зараз райдуга

Каже Ікар:
Тату плечі болять од цього биття в порожняві
дерев’яніють ноги і сумують за колючками та гострим камінням
не в змозі глянуть на сонце так як дивишся ти
я потонув увесь у темнім промінні землі
Опис катастрофи
Зараз Ікар головою падає вниз
останній образ по ньому це вид дитинно малої п’яти
яку поглина ненажерливе море
Вгорі батько викрикує ймення
що не належить уже ні шиї ні голові
тільки спомину

Коментар
Такий молодий був не розумів що крила тільки метафора
трохи воску й пір’я і зневага до прав гравітації
не можу втримати тіло на високості багатьох стоп
Суть речі в тому аби наші серця
котрі гонять важку кров
наповнялись повітрям
і цього власне Ікар не хотів прийняти

молімось

Zbigniew Herbert
Dedal i Ikar

Mówi Dedal:

Idź synku naprzód a pamiętaj że idziesz a nie latasz
skrzydła są tylko ozdobą a ty stąpasz po łące
ten podmuch ciepły to parna* ziemia lata
a tamten zimny to strumień
niebo jest takie pełne liści i małych zwierząt

Mówi Ikar:

Oczy jak dwa kamienie wracają prosto do ziemi
i widzą rolnika który odwala tłuste skiby*
robaka który wije się w bruździe
zły robak który przecina związek rośliny z ziemią

Mówi Dedal:

Synku to nie jest prawda Wszechświat jest tylko światłem
a ziemia jest misą cieni Patrz tutaj grają kolory
pył się unosi znad morza dymy idą ku niebu
z najszlachetniejszych atomów układa się teraz tęcza

Mówi Ikar:

Ramiona bolą ojcze od tego bicia w próżnię
nogi drętwieją i tęsknią do kolców i ostrych kamieni
nie mogę patrzeć się w słońce tak jak ty patrzysz się ojcze
ja zatopiony cały w ciemnych promieniach ziemi

Opis katastrofy

Teraz Ikar głową w dół upada
ostatni obraz po nim to widok dziecinnie małej pięty
którą połyka żarłoczne morze
W górze ojciec wykrzykuje imię
które nie należy ani do szyi ani do głowy
tylko do wspomnienia

Komentarz

Był taki młody nie rozumiał że skrzydła są tylko przenośnią
trochę wosku i piór i pogarda dla praw grawitacji
nie mogę utrzymać ciała na wysokości wielu stóp
Istota rzeczy jest w tym aby nasze serca
które toczy ciężka krew
napełniły się powietrzem
i tego właśnie Ikar nie chciał przyjąć

módlmy się

Вмираюче життя давно терплю,
В якому знемагаю від біди:
Марную дні в непевності й жалю
Між страхом і надією завжди.
І краще вже до скону доведи,
Зібравши вкупу гордощі земні,
Та не плекай жорстоких мук плоди,
Злу волю виявляючи мені.
Але якщо у серці кам’янім
Таїш ти крихітку добра німу,
Тоді усі нещастя, що я зніс,
Немов блаженство, з радістю прийму
І не лякатимусь разючих слів, –
За ними насолода йде услід.

Паплюжачи і звичаї, і мову материнську
(за Лессінгом)

Із подорожі повернувся пудель
І побратимам каже з гіркотою:
«Братове, якже наш рід здрібнів!..»
«Ти що верзеш!»- бульдог на те.
«Я щойно з Індії. От там справжні собаки!..»
«Чим же вони од нас ліпші?»- пита гончак.
«Одвагою своєю. На лева нападають!»
«І що – перемагають?»- куняючи, пита дворняга.
«Цього не знаю. Зрештою, невже це так важливо?
Досить того, що не бояться самого царя звірів!..»
«Ну, якщо так,- озвалася вівчарка,- то хвалені собаки
Відрізняються од нас лиш тим, що дурніші».

P.S.
Ганить своє і прославлять чужинське,
Не зглибивши належне його суть,
Як це воістину по-свинськи...
А декотрі отак усе життя живуть,
Паплюжачи і звичаї, і мову материнську.

Постійні протяги ходили у старому домі,
Й не знав ніхто, де їхнє джерело.
В кімнатці ж тій, що у кінці самому коридору,
Було прадавнім каменем закладене вікно.

В мрійливому самотньому дитинстві
Я йшов туди - в розмиту й чорну ніч.
Страху не знаючи із павуками наодинці,
Я у цікавості зростав своїй все більш.

Кінець-кінцем, я все ж привів каменярів -
Відкрити краєвид хотів, що за вікном ховався.
Вони дістали камінь - і стрімкий порив вітрів
З незнаних потойбічних пусток увірвався.
Вони втекли, та зазирнув я у вікно,
І вздрів світи, якими марив так давно.

Широкі плато кам'яні й величні шпилі
У нескінченній ночі губились під зірками,
А вогнища чужі для зору відкривали
Кошлатих звірів із дзвіночками на шиях.

Рівниною донизу шлях південний вів
До темного зиґзаґу мурів дальніх -
Вони лежали, як Піфон епох прадавніх,
Що з плином часу тут завмер та скам'янів.

Здригався я в повітрі холодному й тонкому,
Дивуючись: куди і як оце потрапив я?
Від ватри ж піднялась раптом фігура в балахоні,
І підійшла, мене назвавши на ім'я.
Під капюшоном мертвий лик я вздрів,
І вмить надію втратив, бо все зрозумів.

Літак пролетів понад смоківницею
Понад чоловіком, що був під смоківницею
А пілот – це я а чоловік під смоківницею – це теж я
Хочу переінакшить ТаНаХ.
Так хочу переінакшить ТаНаХ.

Я вірю деревам, не так як колись ми вірили,
Віра моя уривчаста й нетривала
До весни прийдешньої, до зими наступної,
Я вірю в настання дощів і в схід сонця.
Устрій і справедливість плутають добро й зло
На столі переді мною начебто сіль і перець
Начинання так схожі.
Я так хочу переінакшить ТаНаХ.
Світ повен знань добра й зла.
Світ повен навчання:
Птаство вчиться у вітру, літаки – у птаства,
А люди вчаться у всіх і забувають.
Земля не печалиться, що в неї ховають покійників.
Як і сукня моєї коханої не весела, що живе в ній.

Діти людські – хмарини
І Арарат – глибокий-глибокий.
І я не хочу вертатись до свойого дому,
Бо до нього простують зловісні вісті,
Як оті, що в Книзі Йова.

Авель убив Каїна, Мойсей увійшов в обіцяну землю
А люд ізраїльський лишився в пустелі.
Я переношусь у надскладні проблеми Єзекіїла
А Єзекіїл сам танцює як Мір’ям
У долині кістяків пересохлих.
Содом і Гомора розквітли.
Дружина Лота стала стовпом із цукру й меду
І Давид – цар Ізраїлю живе й діє.
Я так хочу переінакшить ТаНаХ.

З морозних голих піків Ленґівського плато,
Під холодом зірок, людським очам невидних,
Крізь морок сходить синій промінь світла,
І пастухи молитви згадують затято.

Місцеві кажуть (хоч ніхто й не був там з них),
Що промінь - з маяка у башті кам'яній.
Останній Древній доживає вік там свій,
І з Хаосом говорить під барабанний дріб.

Казали шепотом, що маску носить він,
І жовтий шовк її під складками ховає
Обличчя неземне. Ніхто б спитати не посмів,
Що з-під матерії химерно випирає.
Багато хлопців молодих шукали той маяк,
То що вони знайшли - не взнати вже ніяк.