Палає мак фландрійських піль
Поміж хрестами звідусіль.
Ми тут. А в синій вишині
Бравує жайвір, та пісні
Все глушить впертий скоростріл.

Ми вбиті. Як же мало днів,
Світанків, теплих вечорів
Любили!.. Нині ж ми в труні
Фландрійських піль.

На бій із недругом святий!
Віднині наш вогонь нести
Вже вам!.. А як із боротьби
Ви нам принесете ганьби,
Проснемось ми – й зашелестим
З фландрійських піль.

        1 травня 2015 року

***

Пишите письма, отправляйте своевременно,
Когда их ожидают адресаты.
Когда есть время, когда нету времени…
И даже если не о чем писать.

Пишите просто: "живы и здоровы…"
Не объясняйте, почему молчали.
Не нужно лишних слов и бандеролей.
"Ау!" и всё. Сквозь годы и печали.

***

Страшны слова когда они молчат,
Когда они внезапно затаились,
Когда не знаешь ты с чего начать,
Ведь все слoва когда-то говорились.

Кто ими плакал, мучался, любил,
С ниx начинали, ими завершили...
Как и людьми - словами полон мир,
А ты их должен вымолвить впервые.

Всё повторялось - красота и низость,
Всё было - и асфальт и спорыши,
Поэзия - всегда неповторимость!
Беcсмертное касание души.

***

Не знаю: Вас увижу, или нет.
Да может это и не так уж важно,
А важно то, что где-то вдалеке
Есть тихий зов неуталённой жажды.

Я не позарюсь, мне за счастьем не успеть.
В такие дали эхо не достанет.
Я думаю о Вас. Я знаю что Вы - есть.
Моей душе и этого хватает.

***

Ты в след глядишь, а я уже "на трапе"
И нету слов, и горечь через край.
Вся жизнь идёт по Гаусовой шляпе
Вот так вот "здравствуй", а вот так — "прощай".

Прощай, прощай, чужой мне незнакомец,
Хотя роднее в целом мире не сыскать.
И этот случай —он один из миллиона,
Когда великий подвиг — убежать.

***

Шальные темпы. Время - суперценность.
Фантастика - не грезил и Жюль Верн
Вскипает в наших венах современность
Нас из металла выковал модерн.

Душа теперь - принадлежит эпохам.
Но что ж её так резко потрясли
Простые яблоки, что пахнут льохом
И руки матери, что яблоки внесли?

***

В сад выхожу, он чёрный и худой,
Ему уже и яблока не сбросить,
И тихий шум походки золотой
Ему на память оставляет осень.

В саду я в этом выросла, и он
Меня узнал, хотя и долго озирался.
В круговороте нефатальных перемен
Он старым был и снова обновлялся.

И он спросил меня: - Ну почему
Ты не пришла тогда, когда цветенье?
А я сказала: - ты один мне, друг,
Хоть в эту пору, хоть в другое время.

И я пришла не струшивать ренколд,
И не варить плоды твои на зиму.
Другие ходят в час твоих щедрот,
А я пришла во времена тоски.

Ну вот и все мои права.
Уже сникало солнце за холмами,
А сад шептал шершавыми губами
Какие-то прощальные слова...

Б.Федорову

У дворі, там, де щовечір награвала радіола,
Де пари любили кружелять,
Всі хлопці поважали дуже Льоньку Корольова
І присвоїли йому титул Короля.

Був Король, як король, усесильний. І як другу
Непереливки чи й так не поталанить,
Він простягне йому свою царственую руку,
Свою надійную руку, щоб спасти.

Та ось якось, коли «мессершміти», як ворони,
Розірвали було тишу, мов струну,
Наш Король, як король, він картуз свій, як корону,
Набакир і пішов на війну.

Знову грає радіола, знову сонце в зеніті,
Та нікому заплакати за ним,
Бо Король той був один (так буває на цім світі)
Королівну ще не встиг собі знайти.

Та куди б не йшов я, хоч який не був би там клопіт
(В справах чи просто так погулять),
Все здається мені, що за отим ось поворотом
Короля пощастить знову стрічать.

Це тому, що на війні хоч і справді стріляють,
Не для Льоньки сирая земля.
Це тому, що ( вибачайте), я Москви не уявляю
Без такого, як він, короля.
1957




Булат Окуджава «Песенка о Леньке Королеве»
Б.Федорову

Во дворе, где каждый вечер все играла радиола,
Где пары танцевали, пыля,
Ребята уважали очень Леньку Королева,
И присвоили ему званье Короля.

Был Король, как король, всемогущ. И если другу
Станет худо и вообще не повезет,
Он протянет ему свою царственную руку,
Свою верную руку, - и спасет.

Но однажды, когда "мессершмитты", как вороны,
Разорвали на рассвете тишину,
Наш Король, как король, он кепчонку, как корону,
Набекрень, и пошел на войну.

Вновь играет радиола, снова солнце в зените,
Да некому оплакать его жизнь,
Потому что тот Король был один (уж извините),
Королевой не успел обзавестись.

Но куда бы я ни шел, пусть какая ни забота
(По делам или так, погулять),
Все мне чудится, что вот за ближайшим поворотом
Короля повстречаю опять.

Потому что, на войне хоть и правда стреляют,
Не для Леньки сырая земля,
Потому что (виноват), но я Москвы не представляю
Без такого, как он, короля.

1957

Лиш раз в дитинстві бачив я колись
Старі дуби в западині дрімучій,
Де сіра мряка береже та душить
Непевні обриси, що шалом налились.

І зараз знов я тут - рослини здичавілі
Охоплюють вівтар, чий вирізьблений знак
До Безіменного взиває, самотній одинак,
Бо ж згасли вже багаття, які колись палили.

Побачив жертву я, поглянувши на камінь,
І зрозумів, що святкували тут не люди,
Та й навкруги не мій світ, але сірий Юґґот,
Захований у пустці між зірками.
Та раптом скрикнуло до мене тіло мертве:
Занадто пізно я впізнав себе у жертві!

Не відчуваю я зв'язку зі свіжим та новим
З тих пір, як бачив світло у старому місті.
Спускались від вікна мого дахи там рядом тісним
В химерний порт із безліччю видінь.

Тамтешніх вуличок яскраве сонця світло
Залляло вікна всі та їхні ставні скнілі,
Позолотило флюгери й Георгіанські шпилі -
Мої дитячі сни походять саме звідти.

Скарбів подібних залишки старі
Непевним духам надають свободу:
Ті правдами й неправдами приходять
Крізь стіни непорушні неба і землі.
І, миті відсікаючи нестерпний бич,
Вони мене із вічністю лишають віч-на-віч.

Як батька поховав, хвалився вовк лисиці:
«Знаєш , яким героєм був мій покійний тато!..
Дві сотні суперників одправив на той світ.
І лиш один здолав його в кривавім поєдинку...»
«Так-то воно так,-одповіда лисиця,- як обійти,
Кого він подолав і хто переміг його...»
Вовк певен був , що вона не зна сімейну тайну.
«Овечки беззахисні були ті дві сотні,- веде своє лисиця.-
А переміг батька твого бугай. Котроюсь із задніх ніг
Так стусонув нападника, що той перелетів на роги».

P.S.
Гадаючи, що світ увесь – одні лиш невігласи
І без труда до слави неймовірно ласі,
Готові нікчеми історію всю перекроїть.
Аби в батьківських лаштунках порохнявих
За будь-яку ціну прокрастися в герої
І спочивати на вершині слави.

Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім ревнивім царстві
все під підозрою: підпис, папери, числа.
Діти, й ті вередують в подібні цяці;
ліпше у лялі. От я і розучився.
Тепер, коли око подибує цифру дев’ять
у запитальній шийці (ранішню, зо півлюстра)
чи (за опівніч) двійку, я пригадую лебідь,
яву її з-за куліс, і пудра
з потом лоскочуть ніздрі, немовби запах
набирається, як телефонний номер
або – код скарбничими. Ба, як горів на злаках
і серпах, я у чімось таки зекономив!
Урешті, ця дещиця особлива.
Решта ліпша хрусту купюри, сльоза – наперсниць.
Коштує і шовків шкіри, а сива грива
далебі далеченько лишає вершниць.
Адже справдішня подорож, ти моя амазонко,
починається перше, чим вискрипнули мостини,
позаяк губи пом’якшують лінію горизонту,
і на ній ні півнатяку на тривкі гостини.

Сказав він, що воно прийде о третій, уночі -
Зійде до нас з церковного подвір'я.
Я розпалив на всеньку ніч дубове гілля,
І переконував себе, що ці слова пусті.

Я, звісно, за невіґласа його вважав-
Такого, що лише говорить марно,
Не знаючи таємний знак прадавній -
Той знак, що форми з темряви звільняв.

Та що міг знати він! - а все ж, я вогнище палив,
І ось вже Лев небесний десь сховався раптом,
І згасло полум'я, і морок охопив кімнату:
Над Сіконком годинник тричі баштовий пробив.

Тут за дверима гуркіт я почув незграбний,
І опалив мене вогонь шалений правди.

Від Аркхему пройшов з десяток миль я
Над кручами, що оточили Бойнтонівський пляж,
В надії до заходу сонця вийти на той кряж,
З якого Інсмут ніби на долоні видно.

На видноколі човен плив у простори морські;
Його вітрила древніх бурь вже вибілила праця.
Злим понад всі слова мені він здався,
Й не привітав його я помахом руки.

Він покидає Інсмут! - відголосся чути
Вже втрачених часів. Та раптом ніч зійшла,
І на вершину мене стежка привела -
Приходив часто я сюди, щоб місто озирнути.
Побачив я в пітьмі старі дахи та шпилі,
Але блукала тими вулицями темрява могили.

Перед тим, як в закордони
Ти майнеш, то вчиш закони -
Але це ще не біда, -
Бо у складі делегацій
З вами їде фацет штатний -
Просто набрида.

А за місяць подорожній
Інструктаж проходить кожен -
Як проводити там дні:
Щоб чим менше зловорожих,
Навіть просто перехожих
Аби - ні-ні-ні!

...У Парижі фацет штатний
Познайомився так знатно:
"Я сусід ваш - Никодим.
Додаткові вів заняття,
Із Бобруйська мама й тато,
З вами їхав я сюди".

Довести щоб непричетність,
Зберігав свою секретність,
Помагав нам зусебіч:
Він тепер по роду служби
Цінував зі мною дружбу
Просто день і ніч.

На екскурсію по Риму
Я пішов - без Никодиму:
Він всю ніч писав - заснув, -
Та дізнався, фацет штатний
Був колись боксером знатним -
І - не ризикнув.

На сніданки і обіди
Він за мною всюди слідом, -
Мов не має інших справ.
Зазирнув якось я швидко
В записник його, хоч гидко -
Ледве дочитав!

Він писав - таке от стерво! -
Наче я в Парижі меру
Пригрозив, що нападу,
До жінок, мовляв, прихильний
І піддатись впливу схильний
Ніби Заходу...

Та цей фацет у безумстві
Запідозрить і в шпигунстві!..
Ви прикиньте - що тоді?
Не побачу я й до скону
Колізей і пантеони -
Аж до холодів!


27.04.2015

Покажись мені в профіль. В профіль риси лиця
заввиграшки увиразнюються, горуючи над овалом
зі його блудодійними рисами колісця:
забаганками зміни місць і всіляко таким. Бувало,
воно проти ночі нагадувало мені,
мертвому від погоні, втечу в м’якім вагоні,
і безум локомотива, опівніч на полотні
утихомиреного у моїй долоні,
і неясить агукалась. Нині я зі стидом
розумію – де там сова; а тоді немовби
поробилось, і плутав сову з дроздом:
птаху вилицювату й птаху профілю, птаху дзьоба.
І хай збоку видно не все, далебі, не жаль
було правого півлиця, як дивився зліва.
Та і голос той за ніч виклював геть печаль,
що голіруч на ганку попокришила хліба.


---------------------------------------

Удар, удар, іще удар, і знов удар - і от
Борис Будкеєв (Краснодар) проводить аперкот.
Він притиснув мене в кутку, заледве я утік,
Ось - аперкот, і я хитнувсь, подумав, що гаплик.

І думав Будкеєв і в щелепу бив:
"Мені це найкращий в житті позитив!"

Суддя рахує до "семи", а я немов на дні,
Встаю, пірнаю зверху вниз, і бали йдуть мені.
Неправда, наче б на фінал я сили приберіг, -
Не варто ставити фінгал і бити навідліг.

Та думав Будкеєв і в корпус гатив:
"Мені це найкращий в житті позитив!"

В трибунах крик навперебій: - Ату, він боягуз!.. -
Будкеєв лізе в ближній бій, я до канатів трусь.
Та він проліз - він сибіряк, настирливі вони.
І я сказав йому: - Дивак! Втомився, відпочинь!

А він не почув, лиш мене возвістив,
Що це є найкращий в житті позитив.

А він все б'є - здоровий чорт! Ой, не було б біди.
Та бокс - не бійка, тільки спорт відважних і т. д.
Ось він ударив раз, два, три - і сам позбувся сил.
Підняв ту руку рефері, якою я не бив.

Бо скільки б ти, дурню, кого б не гатив,
Утямиш запізно, що це - негатив.


20.04.2015

I
Книга

Напівзагубленість, напівтуман
старих причалів та химерність форм
предметів, піднятих з морських низин,
потерте димом і морозом скло,
рукописи, що скупчилися за
ним стосами, як стовбури дерев,
ховаючи причину і знання
за власної дешевої ціни;
а також я, що просто увійшов
і, взявши вкритий павутинням том,
уже не міг відкинути його,
переступити, як нічний кошмар;

уже не міг не чути в глибині
пустого дому прохолодний сміх.

II
Гонитва

Я загорнув рукопис під пальто –
подалі від алей та підвіконь,
подалі від проникливих очей,
що визирають із квадратів шиб,
спостерігаючи нервовий біг
істоти не такої, як вони,
істоти, яка викрала й несе
те, що не варто знати не таким,
тікаючи від сміху, що її
він переслідує, не даючи
відкрити хвору книгу на місцях,
яких вона не прийме все одно,

хоча обабіч божевільні стіни,
хоча лунають кроки за спиною.

III
Ключ

Не знаючи, що змусило мене
безпомилково слідувати цим
покрученим проспектам на шляху
до закриття дверей на всі замки,
я, тим не менше, мав дороговказ
до найтаємнішого зі світів,
до найзабутішої із епох,
до найжахливішого із видінь,
в якому є невідворотна сутінь,
яка, йдучи із лісових заплав
без розміру, без шуму і без форми,
ховає місто неземних шпилів.

Не встиг я усвідомити усе це,
коли кватирка тихо заскрипіла.

11.04.2015

Воно було старим, коли ще Вавилон був юним;
Ніхто не знає скільки часу воно лежало у землі,
Коли кінці-кінців наткнулись шуфлі пошукові
на блоки із граніту та вивели його на світ.
Була там кладена підлога та основи-стіни,
й розтрощені колони та скульптури, різьблені щоб показати
вигадливих істот із давнини
що світ безлюдний бачили.

І ось тоді побачили ми кам’яні сходини, у низ крокуючі
через завалені ворота з карбованого доломіту
У темну гавань мороку нічного
Де древні знаки та одвічні таємниці хмурі.
Ми путь розчистили - та вдалися до втечі дикої
Коли почули знизу якісь вашкезні кроки.

Хто сказав: «Все згоріло дотла?
Більше в Землю не кинуть насіння»?
Хто сказав, що вже вмерла Земля?
Причаїлась вона на часину.

Материнство не взять у Землі,
Не віднять, як не вичерпать моря.
Як повірить: хтось Землю спалив?
Ні, вона почорніла від горя.

Як розрізи, траншеї лягли,
І воронки, мов рани ті зяють,
І оголені нерви Землі
Од страждань неземних потерпають.

Вона витерпить все, бо жива.
Не записуйте Землю в каліки!
Хто сказав, що Земля не співа,
Що вона вже замовкла навіки?

Ні, дзвонами стогін вона заглуша
Зо всіх ран своїх і віддушин,
Таж Земля – це ж бо наша душа,
Чобітьми не витоптать душу!

Хто повірив, що попіл Земля?
Причаїлась вона на часину.
1969

Владимир Высоцкий «Песня о Земле»

Кто сказал: "Все сгорело дотла?
Больше в Землю не бросите семя"?
Кто сказал, что Земля умерла?
Нет! Она затаилась на время.

Материнство не взять у Земли,
Не отнять, как не вычерпать моря.
Кто поверил, что Землю сожгли?
Нет! Она почернела от горя.

Как разрезы, траншеи легли,
И воронки, как раны, зияют,
Обнаженные нервы Земли
Неземное страдание знают.

Она вынесет все, переждет.
Не записывай Землю в калеки!
Кто сказал, что Земля не поет,
Что она замолчала навеки?

Нет! Звенит она, стоны глуша,
Изо всех своих ран, из отдушин.
Ведь Земля - это наша душа,
Сапогами не вытоптать душу!

Кто поверил, что Землю сожгли?
Нет, она затаилась на время.

1969

Це місце було древнім ще за юність Вавілона;
Хтозна, як довго у землі воно дрімало,
Допоки ми лопатами курган не розкопали,
З гранітних блоків знявши важкі його заслони.

Були там площі та могутні стіни;
Кришились, втім, і плити, і скульптури -
Небачених істот старі фігури,
Майстерно створені задовго до людини.

Та ось - сходинки, що ведуть кудись униз
Задухливим тонелем з доломіту
До ночі вічної відлюдницького світу,
До давніх знаків та найперших таємниць.
Вмить охопила паніка жахлива нас усіх,
Як ми почули знизу кроки ніг липких.

Дивився я на неї крізь гілля дерев,
Під кронами старого лісу ставши непомітним.
Вона блищала вже у західному світлі,
Сором'язливо розгоряючись ледь-ледь.

Настала ніч, й бурштин мені у вічі
Яскравий промінь з щедрістю розлив.
Вечірня зірка в тисячу разів
Сліпучішою стала в спокої та тиші.

І блиск в тремтливому повітрі образи окреслив,
Мов спогади тих марень, що завжди бачив я:
Сади і башти, дивні небеса й моря
З життя примарного, і, хоч не знаю, де це,
Крізь космосу глибини - тепер мені відомо -
Ті промені приходять з мого старого дому.

Не мандрував ніколи тілом він фізичним,
І прокидався кожен раз там, де лягав -
Але щоночі дух його блукав
Безоднями й світами потойбіччя.

Яддіт він бачив, та не з'їхав з глузду,
Й не шкодили йому до зони Гурської візити,
Та якось уночі, крізь викривлення світу,
Почув він флейти звук в глибинах пустки.

Від того звуку він за ніч постарів,
І все для нього стало іншим кардинально,
Бо ж світ, який він знав - лише фантом туманний,
Фальшивий, хибний образ глибших планів.
Його народ і друзі тепер чужа юрба,
І бути серед них він прагне - та дарма.

Я любив з жінками загравати:
Мав нову заледве не щодня, -
І любили люди жартувати,
Що мені усі – чи не рідня.

На вузькій занедбаній стежині
Поряд з морем – з цим ти не жартуй –
Я зустрів одну із них - богині
Не стояли й поряд – це врахуй.

А вона – широкої натури,
А у неї – нарозпаш душа,
А у неї – суперська фігура, -
А в кишені в мене – ні гроша.

Ну а ій - лише простенький перстень;
Чи у ресторан моднячий в масть, -
І тоді без жодних заперечень
Всю себе тобі на ніч віддасть.

«Я тобі, - вона сказала, - Вася,
Найдорожче, що лиш є, віддам!..»
Я сказав: «Сто баксів», – зацвіла вся, -
«А дорожче – з другом, а не сам!»

О, жінки – неначе злі кобили:
Дибки стала враз! – і понесла!..
Вдрузки з нею глечики побили
І вона образилась, пішла.

…Через місяць – мовби й не бувало,
Через місяць знов прийшла вона, -
А у мене враження цікаве,
Що її влаштовує ціна!


09.04.2015

Тут все побачить мій кінець,
Навіть старі оці шпаківні,
І той вітрець м’який та рівний –
Весни заморський посланець.

І голос вічносте зове,
Непереможний, нетутешній,
І в сяйві місячнім черешні,
Наче видіння зимове.

І виглядає так звичайно
Дорога , що лежить, мов тайна,
По дні смарагдного котла,

Там, між дерев, де світло блідне
І на алеї все подібне,
На парки Царскосельського села
1958 Комарово


Анна Ахматова "Приморский сонет"

Здесь все меня переживет,
Все, даже ветхие скворешни
И этот воздух, воздух вешний,
Морской свершивший перелет.

И голос вечности зовет
С неодолимостью нездешней,
И над цветущею черешней
Сиянье легкий месяц льет.

И кажется такой нетрудной,
Белея в чаще изумрудной,
Дорога не скажу куда...

Там средь стволов еще светлее,
И все похоже на аллею
У царскосельского пруда.

1958 Комарово

Даруйте піхоті, що так нерозумна буває вона.
Відходимо завше, коли над Землею нуртує весна.
І кроком непевним по сходах хистких, порятунку не жди.
Лиш білії верби, як білії сестри, проводжають завжди.
Лиш білії верби, як білії сестри, проводжають завжди.

Не вірте погоді, як дощ затяжний без упину збува.
Не вірте піхоті, як пісню бравурну вона заспіва.
Не вірте, не вірте, коли у садках закричать солов’ї.
У смерті з життям не скінчились рахунки свої.

Навчало життя: по привальному навстежінь двері відкрий.
Товариш мужчина, який же принадний обов’язок твій.
Ти завше в поході і тільки одне одриває від сну –
Куди ж ідемо, як гуркотом чути позаду весну.

Булат Окуджава –« Простите пехоте»
Простите пехоте, что так неразумна бывает она.
Всегда мы уходим, когда над Землею бушует весна.
И шагом неверным, по лестничке шаткой, спасения нет.
Лишь белые вербы, как белые сестры глядят тебе вслед.
Лишь белые вербы, как белые сестры глядят тебе вслед.

Не верьте погоде, когда затяжные дожди она льет,
Не верьте пехоте, когда она бравые песни поет,
Не верьте, не верьте, когда по садам закричат соловьи.
У жизни со смертью еще не окончены счеты свои.

Нас время учило, живи по привальному, дверь отворя.
Товарищ мужчина, как все же заманчива должность твоя,
Всегда ты в походе, и только одно отрывает от сна -
Куда ж мы уходим, когда за спиною бушует весна?..

Не прогадай з кімнатою, каючись за учинки.
Куди тобі сонце, палячи стільки "Шипки"?
Іззовні безсенсове все, насамперед – зойки щастя.
Тільки до убиральні – та мерщій повертайся.

О, сиди собі у кімнаті, не викликай мотора.
Позаяк простір головно роблений з коридору,
щоб кінчитись лічильником. А як завітає всує
любка, що пащекує, – спроваджуй, і хай дівує.

Не прогадай з кімнатою; скажи, що тебе продуло.
Хто б це, як стіни й стулець, чекав нас чуло?
То нащо рушати відти, куди, нудячи вечором,
доплентаєш тим, що й був – знеможеним і приреченим?

О, сиди собі у кімнаті. Влови, смакуй босанову
в пальтині на голе тіло, в туфлях на босу ногу.
В прихожій душок капусти і лижв мастила.
Ти написав годі букв; утішся, що попустило.

Сиди собі у кімнаті. О, нехай вона вдосвіта
гадає, за кого ти видаєш себе. І взагалі інкогніто
ерго сум, як указує формі вдогін субстанція.
Сиди собі у кімнаті! На вулиці, геж, не Франція.

Не будь тупаком! Будь тим, ким не всяк загадує!
Сиди собі у кімнаті! Ондечки і канапа є,
шпалір, що тонує з фізією, шафою. Підіпри, як сів,
двері від хроноса, космосу, еросу, раси, вірусів.






------------------------------------------------

Потяг із пункту А, витікши зі труби
тунелю, впадає у розпоясане ирієве широко,
узяте біглими зморшками, чиї лоби,
буцім купчасті юрми, збились в чалму пророка.
Ти стрінеш мене на станції, розштовхуючи тіла,
і каре сонного "мусора" вбачить у мені дачника.
І навіть місяць не звідає, які тут у нас діла,
задивлений у вікно, мов у кінець задачника.
Тут б’є ключами будучина, і ми – її копачі,
тобто, життя без нас, уже за морями табором
унаслідок семафору й пітного морзе в чім
мати родила, битим марячи мармуром.
А літ і літ опісля, щойно нам із пітьми
гукатиме їх дозір, пеняючи плоскостопістю,
ми прикинемось мертвими, пилом під чобітьми:
оригіналу пустки ратуючи за копію.


«1994»
----------------------------------------

Я волав: «Чи ви не очманіли?
Впав додолу шаховий престиж!»
В управлінні спортом зрозуміли:
«Ну, прекрасно - ти і захистиш!

Та врахуй, що Фішер – він яскравий,
Спить, буває, з дошкою, а вдень
Грає дуже чисто, як "в ударі"…»
Я ж не згоден, що йому не пара,
В мене у запасі хід конем.

О, моя мускулатура,
Потиск сильної руки.
Гарно вирізьблені тури,
Дерев’яні пішаки.

Футболіст мені порадив: «Не хвилюйся, —
До гравців таких ніхто не звик.
Ти за центр не бійся, не турбуйся,
А пасуй по краю – і гаплик!..»

Я на стадіон – на стометрівку,
І у баню - так вагу зігнав,
Що в хокей зіграв чи не на рівних…
Не чекає він цього, наївний —
А то враз без мата би програв!

О, мої міцні долоні,
Сильні мускули спини.
О, мої арабські коні
Та із Африки слони.

«Не спіши і, головне, не горбся, —
Так боксер порадив, тренер мій, —
В ближній бій не лізь, працюй у корпус.
Пам’ятай, коронний твій – прямий».

Тут корона шахова на карті,
Від поразки він не утече.
Ми зіграли з Талем десять партій
В преферанс, в очко і на більярді.
Таль сказав: «Такий не підведе».

О, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – глянь, міцні.
Що мені легкі фігури,
Коні ці і ці слони.

І в буфеті тихо, під секретом,
Кухар заспокоїв: «Та забий,
Ти з таким чудовим апетитом
Проковтнеш усіх його коней!

Із собою набери шампурів,
Харчування – головне, старий.
Та не їж оці важкі фігури,
Бо для шлунку ті фігури – бздури.
А слони згодяться на шашлик».

(Як попереду дорога дальня,
То харчів побільше у рюкзак
І на двох готуй пиріг пасхальний:
Шифер цей – хоча і геніальний, —
Та поїсти, певно, теж мастак!»)

Буде тихо все і глухо,
А на всякий там цейтнот
Пригодиться сила духу
І красивий аперкот.

Не скажу, що все вдавалось гладко,
Анонімки ще були, дзвінки.
Знайте, в мене з нервами - порядок,
Тільки засвербіли кулаки.

Ледь не налякали вчора зранку:
«Фішер лівою ногою залюбки
Шахову машину Капабланки
Рознесе, як іграшковим танком…»
То дурня! у мене - їжаки!

Нас так просто не здолати -
Честь корони над усе.
Пішаком я ляжу спати,
А прокинуся – ферзем.


30.03.2015

В осінньому промінні, раз на рік,
Над океаном птаство пролітає -
Цвірінькаючи у веселім шалі,
Вони спішать в край спогадів своїх.
Яскраві квіти там ростуть в садах величних,
І манго соковиті та смачні.
А десь на кручах - храмові гаї...
Птахи це бачили у мріях фантастичних.

Вони шукають в морі милі береги,
Де вежі міста білосніжні височіють,
Та лиш вода усюди - втрачено надію -
І знов летять вони, не знаючи куди.
А десь на дні, серед поліпів, білі башти
Почути мріють, як раніше, голос пташки.

Чи існував колись він – важко говорити.
Той світ, загублений у Часу течіях,
Туманом пурпуровим оповитий,
Нечітко мерехтить в напівзабутих снах.
Були там вежі дивні, та річки грайливі,
І лабіринти див, і світло з-під землі,
І небо над гіллям у полум’ї тремтливім,
Що так нагадує зимові вечори.

Безкраїми болотами, де люди не жили,
І птаство лиш кружляло – до пагорбу вів шлях.
Дзвіниця біла там стояла – в древньому селі –
І досі чую я вечірні дзвони в своїх снах.
Не знаю, що це за земля, і вдосталь сил не маю
Спитати, коли був там я – чи, може, побуваю.

Під скелею в печерах світильник ми знайшли.
Не розібрати і жерцям фіванським знаки,
Що, стіни тих печер вкриваючи, до жаху
Доводили усіх породженців землі.
Там не було нічого – лише ця чаша мідна
З краплиною олії дивної на дні.
Вкривали чашу письмена незнані та страшні,
І символи, що натякали на гріхи огидні.

Яке нам діло до страхів, яким століть вже сорок,
Коли в нас знахідка безцінна є така?
В намет принесли ми її, та всюди був вже морок:
До древньої олії ми піднесли сірника.
І в спалаху – мій Боже! – ми від страху затремтіли,
Коли з шаленого вогню прийшли величні тіні.

2015.

Щойно инде надибуєш кам’яну траву,
оковирнішу в гладі мармуру, чим наяву,
чи запримітиш фавна, зомлілого в вовтузні
з німфою, вдвох у бронзі щасливіших, ніж вві сні,
можеш роняти дрючину зі натруджених рук:
це Імперія, друг.

Пломінь, етер, вода, фавни, наяди, звір,
взяті пак, у природі, у голові, – допір
все, що намітив Бог і недоміг кагал
звивин, зійшло у камінь або метал.
Це – речей самкінець, це – за крок до мети
дзеркало, щоб ввійти.

Стань до вільної ніші, випростай тілеса
і бач, як віки минають, як вищезають за
рогом, а у паху зеленіє мох,
і опадає на плечі пил – ця смага епох.
Згодом одіб’ють руку, і голова зі пліч
скотиться умлівіч.

І зостанеться торс, безіменний, заціплий м’яз.
І по тисячі літ хіба яке мишеня з
ламаним кігтиком, бо таки граніт,
вийде зі ніші в сутіні, пискне й подріботить
через дорогу, ніже діжде в норі
ночі. Ніже зорі.
«1972»
------------------------------

З Єгипту врешті вийшов темний той дивак,
Якому чернь вклонялася покірно:
Весь в таїнах й гордині непомірній,
Себе у захід сонця він одяг.
Вся світова юрба схилилася в поклоні,
Нездатна пана свого втямити слова:
Коли він говорив, здригалася земля,
А дикий звір лизав його долоні.

Прийшло невдовзі зло з незнаних берегів,
Де шпилі золоті ховались в травах вільно;
У тріщину в землі світанок божевільний
Жбурнув хиткі будівлі міст людських.
Так, знищивши все створене у грі,
Здмухнув безглуздий Хаос пил з лиця Землі.

Дев’ятий йшов десяток Сету Етвуду старому –
Біля дверей своїх колодязь рити він почав.
Лиш Еб йому бурити день і ніч допомагав.
Сміялись ми: коли вже глузд повернеться до нього?
Втім, збожеволів також хлопець, що бурив –
Відвезли Еба до притулку; Сет же старший,
Вхід у колодязь щільно цеглою заклавши,
Артерію собі на шуйці вскрив.

Ось похорон пройшов. І всі ми зажадали,
Розбивши цеглу ту, в колодязь зазирнути,
Та тільки поручні залізні визирали
З пітьми, глибин якої не збагнути.
Так, цеглу ми прибрали, і – овва –
Колодязь глибший був за будь-які слова.

Дзвони досі непогамовні у місті тім, Теодоро,
не в етері ти буцім розвіялась пропелерчиком сніжинки,
і виникаєш в сутіні, як сяйво в млі коридору,
прямуючи до майдану з мармуром "друк.машинки",
і ми встаємо з-за столиків! Кочівника від осілих
вирізняє спромога текуче пивати двічі.
Я не кажу за янголів, я не кажу за сірих,
в яблуках, і понині спраглих під споконвічні
пісні фонтанів! Ба, чимала пустеля
за горожею в'яже рейки у жмут вокзалом!
Тож бо струмінь і захлинається, що не вельми
оспівав, недолугий своїм вокалом
до твоєї краси! Бо міста, Теодоро, щирі
зайве не менше нашого і хочуть щастя,
плюс неабияк важать відтінки шкіри,
зачіска, витонченість ступні, зап’ястя.
Бо поволі стаєш отим, що волиш зблизька дивитись.
Зі пристрастю спадкоємця джулій, октавій, лівій,
Рим услід тобі задивився, буцім гульвіса-витязь:
що тягліші вулиці, довше міста щасливі.



----------------------------------------

Сказав той демон, що мене він поверне додому.
Ті сутінкові землі я згадував насилу:
Небесний вітер там гуляв би терасами пласкими,
Та б’ється він дарма об балюстраду мармурову.
Внизу ж, удалині, під тісним павутинням
Із куполів та веж, розкинулося море.
Ще раз – мені він говорив – на ті прадавні гори
Я підіймусь, щоб з них почути відголосся піни.

Він все це обіцяв; як тільки сонце згасло,
Ми увійшли у землі вогняних басейнів,
Де на червоно-золотих престолах безіменні
Боги здригалися в страхах за долю власну.
І, врешті, море ми почули в порожній, чорній ночі.
«Це був твій дім», - сміявся він, - «коли ще мав ти очі!»

Від міста Ветлі Джон десь в милі проживав -
Вгорі, де пагорбів тісний гурток зібрався.
Він серед нас розумним не вважався,
Бо свою ферму цілковито занедбав.
Весь час він витрачав на книги чудернацькі,
Що на горищі дому власного знайшов.
Незвичний вираз з часом на лице його зійшов –
Казали люди, його погляд став дивацьким.

Коли почав він вити по ночах,
Три хлопці з Ейлсбері пішли його забрати -
Щоб шкоди він собі не встиг завдати -
Але назад принесли тільки власний страх,
Бо бачили: два плазуни з тим Ветлі говорили,
А потім на великих крилах чорних відлетіли.

Гілля глодин, що захльостує литі-ковані ґрати.
Безкінечність, що вісімкою ровера принюхується до коридору.
Просторінь поглинають літаючі апарати,
і легені тут не при ділі, скільки не сіпай штору.
О, взірця тинькування – місячної парсуни
гідний, ич, – із-за тріщинок ніяковий в браваді
з громовицями флігель! за оруди рудої дюни
віднаджений од єдвабів блідої морської гладі.
Те і чіпає серце – і душу – в окаменінні
Амфітрити, тритонів, нівечених знічев’я
тіл, що самі краєвиди украй нікудишні,
що фронтон – пристановище, далебі, кінцеве.
Ось на що уповали жанни, ядвіги, лялі,
павли, тезки, євгенії, ледарі і чистоплюйки:
таким дзеркалам ось бажані, у них і попоявляли
грудей напастям, як губ під ті поцілунки.
Багато хто – ба, усі! – у світі вітрів-етерів
варті митей любові, бодай їх і духопелив,
не збавляючи обертів ні в стратосфері,
ані в штучному поготів вакуумі, пропелер.
Цілував би їх гаряче, затяжним, як стрибок в порожню за люком,
мокрим французьким способом! Ба – й кокарду б заклав був
за звізду в головах – зі повітряним хай цілунком,
і воскреснув, пригублюючи, наче десантник, мапу.

-------------------------------------------------



Bagatelle*
Єлизаветі Леонській

І
Очманіння липневих бульварів, коли,
як банкноти вві сні,
вищезають кудись гонорово шумкі міліарди.
І, як решта, зорини бриньчання срібло́м жовтизні
несусвітних полів ластів'ячого ирію карти.
Вечір липне до пліч, мимохідь гризучи козинак,
умістивши красунь з їхнім чаром у профіль камеї;
від великих кохань залишається рівности знак
в поперечинах голих лавок костеніти з алеї.
І нічний аквілон м’язу млявому тче волокно,
як можливе життя, нашорошений торсає гарус;
у рванині піткань від землі відпливає фоно
в рукотворні борвії, піднявши лакований парус.

II
Лиш міста знають правду про пам’ять, про уступи
сходів до кас
розкурочених гнізд, про звитягу стопи над краєчком.
І нічого нема безкінечніш життя після нас,
воскресіннями ловких, як післані на ніч кур’єрським.
А за спиною вам – рук, що кинули кості, яса –
чи кивком мелькома в бік нічим не оплачених лотів,
чи пасажем навкидь, – закидаючи вас в небеса,
із-під пальців акордом зголоситься сума цих сходів.
Ба, що ближче зоря, то бракує перил;
у квартир –
вигляд пірваних хмар, попоятих квадратністю,
тюлем,
і спіралям версти з грамофона, сягаючи зір,
ліпше кинутись притьма у ноги, підставлені стульцем.

III
Нетривкий, як думки у хмарин про блакиті свої,
час життя, беручись опиратися терміну смерти,
надихається звуком сріблених рулад солов’їв,
відцентровою голкою ширячи кін круговерти.
Так творяться світи, адже радіус кіл, біжучи
їх садами й назирці керуючись пильною віссю,
неприкаяним пальцем на слух підбирає ключі
до буття по собі, в безголоссі тамуючи пісню.
Так падкі до промінь просторіні; так пальці сліпця
негодящі спинитись, заскочені окликом "Світло!"
Так осяяна річ набуває подоби лиця.
Що чорніша платівка, тимдуж їй дограти несила.




* Абищиця, усіляччя {франц.)


---------------------------------

1.Підготовка

Я кричав: «Ви що там, подуріли?-
Загубили шаховий престиж!»-
А мені сказали в нашому спортвідділі:
«От і чудово – ти і захистиш!

Лиш врахуй, що Фішер – та ще цяця,-
З дошкою вночі він, як удень.
Чисто грає, нізащо чіпляться...»
Та чи ж мені його лякаться,-
Напоготові в мене – хід конем.

Ох ви, мускули зі сталі,
Чіпкі пальці – дві струни!
Ох, фігурки мої вдалі -
Дві мережані тури!

Друг мій, футболіст, навчав: «Не бійся,-
Із гравцем таким він -не мистець.
За тили і центр ти не хвилюйся,
Грай тільки по краю - навпростець!..»

Ну, я наліг на біг, на фехтування,
Вагу в лазні скинув, гарно сплю,
Ну, словом, після такого тренування
Я його без мата задавлю!..

Ох ви сильнії долоні,
М’язи богатирськії спини!
Ну ж ви, коні, мої коні,
Ох, ви, любії слони!

«Ти не квапсь і головне, не горбся,-
Так боксер втовкмачував мені ,-
В ближній бій не лізь, гати лиш в корпус,
І пам’ятай : коронний твій – прямий»

Честь корони шахів тут – на карті,-
Гонор його врешті-решт спаде:
Ми зіграли з Талем десять партій -
В преферанс, в очко і на більярді,-
І Таль сказав: «Такий не підведе!»

Ох, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – пік дивини!
Що мені легкі фігури,
Всі ці коні та слони!

І в буфеті, не для всіх відкритім,
Кухар заспокоїв, притлумивши сміх:
«Зі своїм таким-ось апетитом
Проковтнеш коней його усіх!

Ти присядь: дорога, знаєш, дальня –
Тож з харчами наготуй рюкзак.
На обох візьми пиріг пасхальний:
Цей бо Шифер – хоч він там і геніальний,-
А поїсти вдосталь – теж мастак!»

Ми міцні горішки - хай всі знають!
І корону – привезем!
Мов пішак, спати лягаю
Просинаюся ж – ферзем!

2.Гра
Тільки прилетіли – зразу сіли.
Фішки всі стоять заздалегідь.
Фоторепортери налетіли –
Клацають і спантелику хочуть збить.

Та мене ж і вдома подолати годі,
Репортерам з ніг мене не збить.
Не майстерність стане у пригоді:
Цей же Шифер угадать не в змозі
Чим насправді буду я ходить.

Випало ходить йому, пронозі,-
Кажуть, що він білими мастак!
З Є-2 на Є-4 пішов він...
Це мені знайоме чимсь...Так-так!

Хід за мною – як діять?! Треба, Гришо,-
Навмання, як в темінь по ріллі...
Знаю – королева найважніша:
Ходить в усі боки звичне,
Начебто як «Г» стрибає кінь.

Ех, спасибі заводському коришу,
Що навчив, як ходять, як здають...
З’ясувалось згодом – з остраху
Я класичний розіграв дебют!

Стежу : промах не ставсь аби там,
Кухаря із тугою згадав.
Ех, пішаків би на чарки змінити -
Просвіток на дошці враз би настав.

Бачу. Виделка його в повітрі–
Хоче їсти,- я б також із’їв ферзя...
Під таку закуску - ще б і півлітра!
Та пити під час матчу - зась.

Я голодний,виходу немає:
Тут у них лиш кава та омлет,-
Колами в очах клітини мають,
Королів я за тузів приймаю
І з дебютом плутаю дуплет.

Є прикмета – от я й ризикую:
Спершу мені має пощастить.
Я його замучу, зашахую –
Мені б тільки дамку провести!

Зволікаю, весь – немовби вата.
Треба щось там бить – уже пора!
Чим же бить? Турою– страшнувато,
Справа в щелепу – неначе ранувато,
Та й незручно – перша, бачте, гра.

... він уже руйнує хвацько захист–
Староіндійський мій ущент,-
Це мені нагадує триклятий
Індо-пакистанский інцидент.

Та даремне він жартує з нашим братом –
В мене ж міра є і навіть дві:
Якщо він мене порішить матом,
То я його через стегно з захватом,
Або – хід конем по голові.

Додаю потроху спритності –
Як-то кажуть, все ще на мазі:
В світі шахів пішак може вийти –
Якщо потренується – в ферзі!

Шифер став до хитрощей вдаваться:
Він встане, пробіжиться і – назад,
Ну та ще б йому мене не налякаться –
Коли я лежачи беру сто п’ятдесят!

Я його фігурку зміряв оком,
І коли оголосив він шах –
Одгорнув я біцепс ненароком
І навіть зняв для певності піджак.

І негайно в залі стало тихше,
Він побачив, що я вже встаю…
Видко, йому стало не до фішок –
І роз хвалений надміру Фішер
Зголосивсь умить на нічию.

1972

Владимир Высоцкий «Честь шахматной короны»

1.Подготовка

Я кричал: «Вы что ж там, обалдели? —
Уронили шахматный престиж!»
Мне сказали в нашем спортотделе:
«Ага, прекрасно – ты и защитишь!

Но учти, что Фишер очень ярок, —
Даже спит с доскою – сила в ём,
Он играет чисто, без помарок…»
Ничего, я тоже не подарок, —
У меня в запасе – ход конем.

Ох вы мускулы стальные,
Пальцы цепкие мои!
Эх, резные, расписные
Деревянные ладьи!

Друг мой, футболист, учил: «Не бойся, —
Он к таким партнерам не привык.
За тылы и центр не беспокойся,
А играй по краю – напрямик!..»

Я налег на бег, на стометровки,
В бане вес согнал, отлично сплю,
Были по хоккею тренировки…
В общем, после этой подготовки —
Я его без мата задавлю!

Ох вы сильные ладони,
Мышцы крепкие спины!
Эх вы кони мои, кони,
Ох вы милые слоны!

«Не спеши и, главное, не горбись, —
Так боксер беседовал со мной, —
В ближний бой не лезь, работай в корпус,
Помни, что коронный твой – прямой».

Честь короны шахматной – на карте, —
Он от пораженья не уйдет:
Мы сыграли с Талем десять партий —
В преферанс, в очко и на бильярде, —
Таль сказал: «Такой не подведет!»

Ох, рельеф мускулатуры!
Дельтовидные – сильны!
Что мне легкие фигуры,
Эти кони да слоны!

И в буфете, для других закрытом,
Повар успокоил: «Не робей!
Ты с таким прекрасным аппетитом —
Враз проглотишь всех его коней!

Ты присядь перед дорогой дальней —
И бери с питанием рюкзак.
На двоих готовь пирог пасхальный:
Этот Шифер – хоть и гениальный, —
А небось покушать не дурак!»

Ох мы – крепкие орешки!
Мы корону – привезем!
Спать ложусь я – вроде пешки,
Просыпаюся – ферзем!

2. Игра

Только прилетели – сразу сели.
Фишки все заранее стоят.
Фоторепортеры налетели —
И слепят, и с толку сбить хотят.
Но меня и дома – кто положит?

Выпало ходить ему, задире, —
Говорят, он белыми мастак! —
Сделал ход с е2 на е4…
Чтой-то мне знакомое… Так-так!

Ход за мной – что делать?! Надо, Сева, —
Наугад, как ночью по тайге…
Помню – всех главнее королева:
Ходит взад-вперед и вправо-влево, —
Ну а кони вроде – буквой «Г».

Эх, спасибо заводскому другу —
Научил, как ходят, как сдают…
Выяснилось позже – я с испугу
Разыграл классический дебют!

Все следил, чтоб не было промашки,
Вспоминал все повара в тоске.
Эх, сменить бы пешки на рюмашки —
Живо б прояснилось на доске!

Вижу, он нацеливает вилку —
Хочет есть, – и я бы съел ферзя…
Под такой бы закусь – да бутылку!
Но во время матча пить нельзя.

Я голодный, посудите сами:
Здесь у них лишь кофе да омлет, —
Клетки – как круги перед глазами,
Королей я путаю с тузами
И с дебютом путаю дуплет.

Есть примета – вот я и рискую:
В первый раз должно мне повезти.
Я его замучу, зашахую —
Мне дай только дамку провести!

Не мычу не телюсь, весь – как вата.
Надо что-то бить – уже пора!
Чем же бить? Ладьею – страшновато,
Справа в челюсть – вроде рановато,
Неудобно – первая игра.

…Он мою защиту разрушает —
Старую индийскую – в момент, —
Это смутно мне напоминает
Индо-пакистанский инцидент.

Только зря он шутит с нашим братом —
У меня есть мера, даже две:
Если он меня прикончит матом,
Я его – через бедро с захватом,
Или – ход конем – по голове!


Я еще чуток добавил прыти —
Все не так уж сумрачно вблизи:
В мире шахмат пешка может выйти —
Если тренируется – в ферзи!

Шифер стал на хитрости пускаться:
Встанет, пробежится и – назад;
Предложил турами поменяться, —
Ну еще б ему меня не опасаться —
Когда я лежа жму сто пятьдесят!

Я его фигурку смерил оком,
И когда он объявил мне шах —
Обнажил я бицепс ненароком,
Даже снял для верности пиджак.

И мгновенно в зале стало тише,
Он заметил, что я привстаю…
Видно, ему стало не до фишек —
И хваленый пресловутый Фишер
Тут же согласился на ничью.
1972

Вовк і Пастух
Забрала всю отару пастухову моровиця.
Прочув про це Вовк,навідався до бідолахи
І, до пуття не вірячи почутому, питає:
«Так–таки всі до одної згинули?..
Були ж такі сумирні та жирненькі...»
Не в змозі втриматись зайшовсь сльозами.
«Спасибі, жалісливий мій сусіде!
Бачу, пройнявсь ти щиро моїм горем».
«Авжеж,- втрутився тут неждано Пес,-
Од нашого нещастя він постраждав не менше».
P.S.
Не кожне співчуття гідне довіри.
Надто тоді, коли воно від бузувіра.

В безглузду пустку демон мене вивів.
Світ простору позаду мерехтів,
Коли я час з причинністю покинув,
І Хаос без межі та форми вздрів.

Господь Всевишній там в пітьмі бурчав
Про те, чим марив Він без розуміння.
А поруч ідіотський вир кружляв
Аморфних кажанів, охоплених тремтінням.

Все шаленіло в танці під тонке ниття
Поламаної флейти в лапах потойбічних,
І хвилі звуків, що лунали без пуття,
Закони Всесвіту встановлювали вічні.
"Я Посланець Його" - мій демон заявив,
І у зневазі Панську голову розбив.

Іще з дитинства давніх літ
Я іншим був, і бачив світ
Не так як всі, і не черпав
Натхнення із буденних справ,
Й не пив з прісної я ріки
Свій смуток, й помахом руки
Не міг серденько звеселити -
Я в самоті хотів любити.
І раз, в дитинстві, на світанку
Життя бурхливого, в серпанку
Явилась з глиб добра і зла
Непоясненна таїна –
Зі струмків швидкої гри,
Із червоної гори,
Зі сліпучого світила ,
Що мене в ту осінь гріло,
Із небесних блискавиць,
Що летіли горілиць,
З грому й бурі що гасала,
З хмари що ураз постала
(Й синьо хоч на небесах)
Демоном в моїх очах.

Тебе поцілую я зараз в чоло!
Прощання до нас із тобою прийшло,
Та лише в душі моїй щось залягло –
Ти істинну правду говориш мені,
Що моє життя промайнуло у сні,
І щезла надія, невидимий птах, -
Чи це лиш видіння у моїх очах?
Чи вдень вона зникла, чи, може, вночі?
Невже розчинилась, у вир летючи?
Усе, ким я є, й що здається мені
Ніщо. Лише сон, тільки сон уві сні.
Ось берег навколо кричить і лютує,
За хвилею хвиля його все катує,
Не маю в долонях своїх я нічого,
Окрім лише сяйва піску золотого.
Як мало його! Але як лиш сповзає
По пальцях моїх і в безодню тікає,
А серце моє все ридає – ридає!
О Господи! Чому у своїй руці
Не можу я втримать піщинки оці?
О Господи! Чому, скажи мені ти,
Не можу від хвилі їх злої спасти?
Чи все, ким я є, й що здається мені
Ніщо? Лише сон, тільки сон уві сні?

Крізь браму снів, де упирі чатують,
В безодню ночі з місяцем блідим,
Життя мої незлічені простують,
І все звучить під поглядом моїм.
До сходу сонця, через крики та борню, мій світ стає безглуздим та страшним.


Світанок нас з землею закрутив,
А небеса палали полум’ям примарним.
Я бачила, як пащу темний світ розкрив,
Коли кружляв планети чорні та безправні.
Небачений їх жах вмить охопив в безславному та рабському кружлянні.


Безкраїми морями я пливла
Під небом злим у сірих хмар лахмітті,
Яке зиґзаґом блискавка рвала,
Істерику приносячи в жахіттях.
А демони невидимі стогнали, бажаючи з води на волю вийти.


Стрімко бігла я оленем через гілки
Посивілих, древніх гаїв,
А дуби відчували владні кроки
Там, де жоден ступити не смів.
І летіла я звідти, а погляд згори мою спину нахабно свердлив.


Спотикалася я у печерах гірських,
Там, де пустка й безпліддя землі.
І пила я з фонтанів смердючих, брудних,
Що течуть у болотні краї.
А видіння мої у глибинах озер краще б і не з’являлись мені.


У порожній палац, оповитий плющем,
Увійшла я, великим блукаючи залом,
Коли місяць холодний, торкнувшись речей,
Силуети творив своїм світлом яскравим.
Пригадати фігури, що були на стіні, ні бажання, ні сили я зовсім не маю.


Розглядала, дивуючись, я у вікно
Стоги сіна, трухляві й гнилі,
Та будинки великі – ціле село
На заклятій могильній землі.
А від урн мармурових білих рядів я жадала почути пісні.


Я блукала в гробницях століть,
Я летіла на крилах жахів,
Де Ереб в своїй злобі димить,
Де вершини в полоні снігів,
Та у землях, де сонце пустельне не лишає нікого в живих.


Я старою була, коли перші царі
Біля Нілу сідали на трони величні.
Я старою була о тій давній порі,
Коли я, лише я, була хитра й двулична.
А людина блаженна жила без турбот у тоді ще квітучій землі Арктичній.


Так, великим був гріх мого духу,
І велика за нього розплата.
Небеса не врятують від муки,
А в могилу не прийде розрада.
З нескінченних еонів вже хлопають крила безжальної темної страти.


Крізь браму снів, де упирі чатують,
В безодню ночі з місяцем блідим,
Життя мої незлічені простують,
І все звучить під поглядом моїм.
До сходу сонця, через крики та борню, мій світ стає безглуздим та страшним.


2015.

Коли улюбленець Еллади з’явився на Олімпі,
Не Зевсові він поклонився, а Юноні.
На лицях олімпійців застиг один і той же подив:
«Як можна дякувати тій, хто все твоє життя
Звела на одну лиш безкінечну муку?
Чи не звихнувсь, бува, Зевесовий синок,
Як пожирав його аж до кісток вогонь?»
«Змініть на роздум подив,- Геркулес сказав.-
Чи став би я героєм на віки вічні,
Якби Юнона не стежила за кожним моїм кроком.
Зрештою, без випробувань отих земних
Чи був би я оце ось зараз посеред вас, безсмертних?»

P.S.
Навіть і Гінессові до пуття полічить не сила
Скількох героями й святими бездумна влада поробила.

Коли кохання є
то морок огорта
то холод пробира
занадто часто
занадто довго
коли ж бо жінка йде
то чую знов
як морок огорта
як холод пробира
і так завжди
і завжди так.

«Косар» (уривок)

Ох ти, степ ти мій,
Степ привільний мій,
Якже широко ти розкинувся,
Вже до моря Чорного
Тай наблизився!
Я не сам-один
Твоїм гостем став:
Косу гостру взяв
За товариша,
Погулять давно
Та по травах цих
Вздовж і впоперек
Нам схотілося…
Розвернись, плече!
Розмахнись, рука!
Ти подми в лице,
Вітер з полудня!
Освіжи, схвилюй
Степ просторий цей,
Загуди, коса,
Як бджолиний рій!
Немов блискавка,
Засіяй довкруж!
Зашуми, трава,
Тай підкошена,
До землі схиліть,
Квіти , голову!
Із травою ви
Повсихаєте,
Як за Грунею
Сохну я тепер.
1836, Москва

Алексей Кольцов
«Косарь» (отрывок)

Ах, ты, степь моя,
Степь привольная,
Широко ты, степь,
Пораскинулась,
К морю Черному
Понадвинулась!
В гости я к тебе
Не один пришел:
Я пришел сам-друг
С косой вострою;
Мне давно гулять
По траве степной
Вдоль и поперек
С ней хотелося...
Раззудись, плечо!
Размахнись, рука!
Ты пахни в лицо,
Ветер с полудня!
Освежи, взволнуй
Степь просторную!
Зажужжи, коса,
Как пчелиный рой!
Молоньей, коса,
Засверкай кругом!
Зашуми, трава,
Подкошонная;
Поклонись, цветы,
Головой земле!
Наряду с травой
Вы засохните,
Как по Груне я
Сохну, молодец!
1836, Москва

Звичайно ж є той хто вмирає
Я вирішив не втручатись
хай тіло впаде по дорозі
Чого бракує тепер так це руху вперед
бо був то я
Мрець той хто звіряє себе по мені.

Дім був стрибком геометрії у глухоніму зелень
парку, і знуджені статуї, начувані про гаї
олив, тинялись в алеях, неприязних щодо звивин;
коли осявались вікна, неясно було – чиї.
Схоже, і пошум листя, бгаючи варіанти
поремствувати на долю (й позуючи вечорам),
обмежився закарлючками, і, як на думку лампи,
цього вистачало заочі, щоб розпекти вольфрам.
Та штори були опущені. Крупнозернистий гравій,
похрумуючи, окрім того, у дечім якщо і йняв
потузі стопи стороннього, то у невтішній справі
безадресности, відомої зосібна як "навмання".
І за опівніч хмари, уче́ні у вишній школі
розпливчатости або просто вдатні до почуттів,
кутали по-батьківськи у вату перини голий
космос від здичавілих в сумі прямих кутів.
(1995)

_____________________________________________

Не було нічого двічі
і не буде. Є причина
народитися на світі
і померти без рутини.
Хоч би й учнями були ми
щонайкращими у світі,
не повторимо й хвилини
ні зимою ані літом.
Із вчорашнім днем в розлуці
не повториться дві ночі,
двох однакових цілунків,
як і поглядів у очі.
Вчора, чула, ваше ім'я
хтось мені назвав привітно -
наче пахощі розквітлі
залетіли через вікна.
А сьогодні, як ми разом,
Відвернулася до стінки.
Що за пахощі? Троянди?
Кам'яної? Живоквітки?
Так усе, презла годино,
зіпсувати хочеш марно.
Ти ж - проходиш безупинно.
Ось, пройшла – а було ж гарно.
Усміхайтеся, коханці,
та шукайте завжди згоди,
і залюблено погляньте -
ви ж, як дві краплини, схожі.


10.02.2015

Пісок сипучий і гарячий
Волами, шляхом все одним,
Вожу до моря я, на дачі -
Стежки там посипають ним.
І нудь страшна. Щодня - це саме:
Воли, важкий скрипучий віз,
Сухе річище під ногами,
Мої сліди і слід коліс.
І клонить голову дрімота,
І мариться, котрий вже раз,
Що бачу шкуру бегемота,
Накинуту на гірський кряж.
І берега трикутний чільник,
Сліди коліс, сліди волів...
Я покорився. Я невільник...
Живу дурманом глупих снів.

Иван Бунин "Невольник"
Песок, сребристый и горячий,
Вожу я к морю на волах,
Чтоб усыпать дорожки к даче,
Как снег, белеющий в скалах.
И скучно мне. Все то же, то же:
Волы, скрипучий трудный путь,
Иссохшее речное ложе,
Песок, сверкающий, как ртуть.
И клонит голову дремота.
И мнится, что уж много лет
Я вижу кожу бегемота —
Горы морщинистый хребет,
И моря синий треугольник,
И к морю длинный след колес…
Я покорился. Я невольник,
Живу лишь сонным ядом грез

Дівчина гарніша за сльози
що рясніш за квітневі зливи текли
очі позичені водоморозом
в яких відбивались бажання мої
пам”яте, голубе в серця царині
руки мої у безчассі вимкнутих мрій
згадую човен стегна
згадую трепет замріяних вій
у лиха годину і радості час
вітаю тебе найгарніша
і пісню веду

Зелений місяць у безодні плине.
І все, нічого більше. Це єдине.

Та часом голос десь у морі зрине
І щезне в шумовинні. Це єдине.

Із темряви гудок за вітром лине
Від корабля на рейді. Це єдине.

І нарікання, болісне, звірине.
Одне, велике, давнє. Це єдине.

Зустрілись очі старості та юності. Зустрілися десь думки та мрії старості та юності. зустрілися дві різних епохи. Очі старості,вірніше віку злегка зволожені і дивилися у світ молодих не заплаканих очей. Одні знали життя. Бачили вічність вміли видавати мудрість. Інші молоді. Нахабні, наполегливі стрімкі і бентежні. Прагнули довести що світ весь мусить все віддати. Очі віку дивились і злегка посміхались.
Очі молодості дивилися і просто прагнули. Куди?
А Світ дивився. Дивився , мовчав. Просто думав. В той час коли очі віку знали що вже казати немає що. А якщо і є що сказати то просто те що називається незнанням