Іспанський цвіте, шляхто велемудра,
Невдовзі Академія й ці збори
Не тільки італійські перевищать,
Що Цицерон надав їм грецьке ім’я,
Але й Вірґілієві та афінські,
Що стільки любомудрів у Лікеї
Платонівськім зібрали, отож нині
Доручено мені велінням вашим
Повідати про засоби, нам милі,
Щоб п’єсу написать в народнім стилі.
Це завдання легким здається, й легко
Будь-хто із вас його подужав би, хоч
Ви зовсім не писали тих комедій,
Та знаєте, як треба їх писати,
А я себе знеславив так досадно,
Комедії творивши беззасадно.
Не те, щоби я правил тих не відав,
Бо, дяка Богу, ще у школі бувши,
Я вивчив безліч книг про це до того,
Як від Овна до Риб раз десять сонце
Пройшло в моєї юності сторонці.
Та врешті зауважив я відміну
Між нинішнім комедіописарством
І давнім, бо не так, як першотворці,
Ви пишете про дії світу цього,
А так, як варварські уми численні
Привчали чернь до грубості своєї.
Вони постановили, що хто пише,
Тримаючись мистецьких норм, той в’язень
Безслав’я й голоду, адже відомо,
Що чернь у своїм звичаї невільна
І перед ним розсудливість безсильна.
Це правда: кілька п’єс вже написав я
За нормами, що мало-хто їх знає,
Та тільки-но побачу знов на сцені
Потвори ті, чия бридка пишнота
Жінок і чернь приваблює, котрії
Обожнюють мізерніі вправляння, –
То знову до своїх вертаю звичок:
Комедію як мушу написати,
На шість ключів я норми замикаю,
Відставивши Теренція і Плавта,
Щоб ті не дорікнули, адже правда
З німих книжок подекуди волає,
Й пишу манерою, що встановили
Любителі аплодисментів черні.
Народ їм платить: то мистецькі шати,
Мов пута, вже мені слід залишати?
Комедія, що є правдива, має
За ціль, як всякий жанр літератури,
Наслідувати вірно людські вчинки
Й змальовувати звички цього віку.
Наслідування поетичне містить
Частини три: це мовлення, вірш ніжний,
Гармонію чи музику – все вкупі
З трагедією це її єднає.
Та в тому їх відмінність, що плебейські
В комедії задіяні герої,
В трагедії ж – походженням високі.
Вже слід нам визнати свої пороки!
Комедії назвали «актами», бо
Вони життя простацьке зображали.
В Іспанії став Лопе де Руеда
Зразком у цьому жанрі, тож друкують
Тепер його комедії у прозі,
В яких виводить він ремісників і
Любов дочки ковальської – відтоді
Поназивали інтермедіями
Старі комедії, зберігши норми.
Втім п’єси ці про люд, життя плебейське,
Бо в них ніколи короля не видно.
Низьке мистецтво сповнене презирства:
Із королями стало вигідніше
Для неуків – не так було раніше.
В Поетиці наводить Аристотель
(Хоч мимоволі та й туманно) опис,
Як вадились Афіни і Мегара
Про першого укладача комедій –
Мегарці називали Епіхарма,
Афінці ж боронилися Магнетом.
Елій Донат початки всіх видовищ
Виводить з древніх жертвувань і каже,
Що Теспіс для трагедії був батьком, –
В чім він Горацієві суголосний, –
Комедію ж Аристофан придумав.
Гомер, наслідуючи дух комедій,
Склав Одіссею, Іліада ж стала
Трагедії нам прикладом славетним.
Йдучи за цим, і я «Єрусалиму»
«Трагічна епопея» дав ознаку,
А «Пекло», «Рай», «Чистилище» зовуться
У Данте Аліг’єрі видатного
«Комедією» – так зове ці норми
Й пролог Манетті зовсім не з проформи.
Всі знають, що комедія замовкла,
Ворожії підозри спричинивши.
Постала з неї нищівна сатира,
Жорстокіша, скоріш вона й померла,
Відкривши хід комедії новітній.
Одні хори були у ній спочатку,
Тоді з’явились дійові особи.
Меандер із Теренцієм вважали
Хори нудними, тож їх оминули.
Теренцій мав небачену майстерність,
Бо стиль комічний не псував ніколи
Трагізмом величі, як часто бачать
У Плавта – він од цього був залежний;
Теренцій у письмі більш обережний.
Трагедія в історії гніздиться,
Комедія ж є вигадка, тому-то
Цю п’єсу босоногою прозвали,
Що в ній актори грали без лаштунків,
Без власне сцени й також без котурнів.
Був мім і табернарія і з ними
Тогата, ателана, паліата –
На жанри давнина була багата.
З античною тактовністю Афіни
В комедіях пороки викривали,
За вірші авторам, за гру акторам
Давали відповідні нагороди.
За це назвав комедію цю Туллій
«Свічадом звичаїв, живої правди
Відбитком» - це найвищеє хваління
Дає підстави їй ділить до скону
З історією славу і корону.
Та ви, здається, вже спитать готові,
Навіщо я, тлумачачи ці книги,
Лиш непотрібно пам’ять вам бентежу?
Повірте, мав я нагадати дещо
Вам на цю тему, бо ви попросили
Розповісти вам, як писати треба
Комедії в Іспанії, де нині
Що пишеться, те не пасує нормам;
Вказівку дати всупереч усьому,
Що нам тлумачать давнина і розум,
Не правила – мій досвід допоможе.
Бо те, що правило за сутність має,
Нікчемний люд як правду не сприймає.
Про норми, вченії мужі, вам змога
У мудрого удінця прочитати,
У Робортелло, що в трактаті пише
Про Аристотеля, та в інших працях,
Де мова про комедії у нього –
Він перевершив багатьох премного.
Як вам цікава думка тих, хто
Театром володіє, коли натовп
Потворнії вистави полюбляє,
То я скажу й перепрошу, що згідний
Із тим, хто може видавать накази
Мені; я ж хочу сам позолотити
Народні помилки й шляхи вказати,
Що ними йти комедія повинна.
Як норми ненависні всіма нами,
Середину знайдімо між краями.
Тож оберім сюжет, він може бути
Із королем (хай вибачають норми!),
Хоча слід зважити, що наш премудрий
Король Іспанії Філіп був гнівний,
Побачивши в комедії монарха –
Чи то угледів суперечність нормам,
Чи мислив, що не має власть державна
Мішатися з простолюдом віддавна.
Комедію античну пригадаймо,
Де бачимо, як Плавт богів уводить,
Як-от Юпітера в «Амфітріоні».
Та, свідок Бог, не можу з цим змиритись,
Бо ще Плутарх, казавши про Менандра,
Осуджував комедію античну.
А ми такі в Іспанії далекі
Від норм, що їх не витримати нині –
Тож вченії мужі мовчать повинні.
Трагічного й комічного змішання –
Теренція з Сенекою – доволі
На Мінотавра з Пасіфеї схоже,
Та суміш вищих елементів й нищих
Своїм різноманіттям тішить натовп.
Але за те ми любимо й природу,
Що в кольорах являє свою вроду.
Сюжет повинен бути впродовж дії
Єдиним, тобто фабула не мусить
Розірваною буть на епізоди
Чи іншими речами перетнута,
Що нівелюють помисел первинний.
Частина кожна в ній з усім контекстом
Повинна бути злита нерозривно.
Одній добі не варто підкорятись,
Хоч цього вимагає Аристотель.
Ми норми вже порушили, змішавши
Трагічний стиль із повсякденним стилем
У шатах комедійності низької.
Хай дія проминає щонайшвидше,
А як поет історію малює,
Що кілька літ тривала, чи пускає
Когось із персонажів в путь далеку,
Хай термін цей між актами лишить він,
Та я передчуваю, що побачать
Знавці у дійстві цім свою образу –
То хай не ходять в театр вони ні разу.
О, скільки з нас перехреститись ладні,
Побачивши, що де минають роки,
Там навіть день є штучний для мистецтва!
Коли ж математично полічити,
Що глядачу-іспанцю слід узріти
За дві години все аж від Буття до
Страшного Суду, то я підсумую:
Смаки задовольняти слід красиво,
А це і є – писати справедливо.
Сюжет найліпше в прозі спершу дати
Його вмістивши в дії три, причому
По змозі стежити, щоб кожна дія
Не вийшла за межу доби одної.
Так Віруес, цей капітан і розум
Блискучий, першим написав триактні
Комедії, до нього ж бо ходили
Вони, мов немовлята, накарячки –
Комедії були дітьми на той час.
І я з літ одинадцяти до самих
Дванадцяти писав чотириактні
На чотирьох листах, бо кожна дія
Зазвичай на однім листі містилась.
В той час три інтермедії короткі
В комедії було, тепер лишилась
Одна в ній інтермедія і танець.
В комедії вельми доречні танці.
Так мислить Аристотель (а з ним вкупі
Платон і Атеней, і Ксенофонт). Він
Лише такі фрагменти відкидає,
Які, неначе в танці Калліпіда,
Надто виразні для хорів античних.
Поділимо сюжет на дві частини –
Хай матиме зав’язку він і врешті,
Йдучи крізь акти, досягне розв’язки.
Її ж не слід раніше допускати,
Аніж настане остаточна сцена,
Бо люд, передбачаючи кінцівку,
Прямує до дверей, спиною ставши
До того, що чекали всі так дуже –
Коли ж воно відоме, то байдуже.
Хай вельми рідко сцена зостається
Без постатей, що грають, бо простолюд
Хвилюється в таких відтинках часу,
Та й фабулу розтягує це надто;
Хто ваду цю відкинув своєчасно,
Той вміння й елегантність має вчасно.
Не слід вживати вишукану мову;
Її не варто двом чи трьом вкладати
В думки й вуста, коли вони міркують
І розмовляють про житейські справи.
Коли ж один із персонажів радить
Чи докоряє, а чи запевняє,
Хай вищі будуть міркування й мова
Його, щоб правду вірно передати.
Бо ж чоловік говорить іншим стилем,
Ніж простолюдний, коли щось доводить
Чи запевняє, а чи комусь радить.
Тут ритор Арістід дає нам приклад,
Він хоче, щоби комедійна мова
Була легка, прозора, чиста й також
Народний дух зберігся в ній, тому що
Лиш виступи публічно-політичні
Повинні мати звучність і принади,
Оздоблені у дивовижні фрази.
Писання не цитують, не потрібні
І вишукані вислови, тому що
У простій мові дивно виглядають
Незлічені панхої та метаври,
Гіпокрифи, семони і кентаври.
Коли король говорить, його мова
Хай повниться поважністю монарха,
Коли старий – хай мовить скромно й мудро;
Закохані хай пристрастю чарують
До краю серце кожного, хто слуха.
А монологи так міняти мусять
Актора, щоби викликати щире
Зворушення у всій глядацькій залі.
Хай він себе пита й відповідає,
Та мусить в муках до жінок-глядачок
Найвищу милість завжди зберігати.
На сцені дами хай собою будуть,
А їх перевдягання – справедливі
Завжди, тому що одіж чоловічу
На жінці люди вельми полюбляють.
Остерігаймось неймовірностей, бо
Змальовувати слід лиш вірогідне.
Лакей не мусить вищими словами
Й поняттями такими ж володіти,
Як бачимо в комедіях чужинських.
Негарно зовсім, як один з героїв
Тому, що мовив, сам же й суперечить.
Наприклад, у трагедії Софокла
Едіп-цар забуває несвідомо,
Що власноручно смерть завдав він Лаю.
Сентенцією завершати яви
Чи дотепом, чи елегантним віршем,
Аби актор, що сцену залишає,
Відразу авдиторії не збурив.
Зав’язка в першім акті необхідна,
У другім відбуваються пригоди,
До третього середини ніхто ще
Не має здогадатись про кінцівку.
Навіювати завше мисль потрібно,
Що може буть кінцівка зовсім інша,
Ніж та, якої ждали вірогідно.
Віршорядок уміло мусить бути
До змісту пристосований у п’єсі.
Для скарги добре децими придатні;
Надія гарно вийде у сонеті;
Стосунки вимагатимуть романсів,
Які найкращі будуть у октавах.
Поважні теми містимо в терцини,
А для кохання ліпші редондільї.
Фігури теж важливі риторичні,
Як-от повтор або анадиплозис,
І точні суголосся на початках,
Сполуки, що анафорою звуться.
Також потрібні вигуки, звертання,
Іронія і різні сумнівання.
Брехню із правдою мішати добре,
Як це в Мігеля Санчеса помітно
В усіх його комедіях – прийом цей
Ознакою майстерності слугує.
Двозначна мова, ще й алегоричність
Зазвичай популярні у народі,
Бо він гадає, що йому одному
Доступне розуміння слів актора.
Найкращі, безсумнівно, теми честі,
Бо надто вже усіх людей хвилюють;
За ними теми доблесті крокують,
Бо доблесть є улюблена повсюди.
Ми бачимо, що, зрадника зігравши,
Актор до себе злобу привертає,
Йому в крамниці важко щось купити
І зустрічі з ним часто уникають.
А як він чесний, то його й шанують,
І люблять, і всіляко вихваляють,
Вітаються і скрізь його шукають.
Листів чотири акт хай має кожний,
Дванадцять бо листів у нашім часі –
Це самий край слухацького терпіння.
Сатира в п’єсі ліпша не ядуча
Й не запряма, бо знаємо, що в давніх
Італії та Греції законах
Комедії тому заборонялись.
Жали без зла! Хто діє для неслави,
Хай не чекає оплесків і слави.
Це вказівки для тих, хто про античне
Мистецтво гадки ще не має зовсім;
Для більшого ж – часу мені бракує.
Скажу про те, що йменував Вітрувій
Троьма частинами у апараті,
Про постановку тобто, а Валерій
Максим, Криніт, Горацій, інші пишуть
У творах про завіси і хатинки,
Про дерева і мармурні будинки.
Як треба, Юлій Полідевк розкаже
Про строї, як в Іспанії завівся
Порядок варварський і комедійний:
Штани на римськім жителі узріти,
На турку ж – комірець наш християнський
Справдавна звик уже глядач іспанський.
Та я назвав би варваром найбільшим
Себе самого, бо проти мистецьких
Законів я ішов лиш на догоду
Плебейській масі, тож мене йменують
Нікчемою французи й італійці.
Та що ж мені робить, як написав я
(З тією, що скінчив на цьому тижні)
Чотириста й вісімдесят комедій,
Ще й три в додачу, всі з яких, крім шістки,
Грішили тяжко супроти мистецтва?
Та врешті, що створив, за те й тримаюсь.
Якби ж писав я твори іншим стилем,
То публіці б не до смаку прийшлися,
Бо часом як долаєш перешкоду
Закону – вищу маєш насолоду.
Життєвим свічадом чому ми назвати комедію можемо?
Що вона дати у силах юному й що престарому?
Що в ній, крім дотепів, квітів риторики й різних
Слів, які ранять нас, можна і треба шукати?
Як спостигає людину біда у розвагах численних?
Як із словами веселими переплітається думка?
Скільки зрадливої лжі, що помітити можемо в слугах?
Скільки лукавства ховає іноді жінка у серці?
Як сміховинно-дурним і нещасним буває коханець?
Як і приплив, і відплив у житті цім ідуть почергово?..
Але забудь закон й мистецьке слово –
Комедію послухай, принесе
Вона тобі незвідане усе.




Переклад Василя Білоцерківського.

Ми йдемо – крок – крок – крок – вперто через Африку –
Крок – крок – крок – крок – вперто через Африку –
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Сім – шість – дванадцять – п’ять – двадцять дев’ять миль за день –
Три – дванадцять – вісімнадцять – тридцять дві за вчора, вчо…
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Не – не – не –не – не дивись вперед на це.
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!);
Всі – всі – всі – всі – збожеволіють від них,
І продиху немає на війні!

Тре’ – тре’ – тре’ – тре’ – думати про інше щось –
О – не – дай – Бог – з розуму зійти мені!
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Раз – два – три – ти – кулі в поясі рахуй,
Бо – ледь – прийде – сон – задні вичавлять тебе!
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Для – нас – лиш – сміх – втома, голод і жага,
Та – не – не – не – хвороблива трясця ця –
Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз,
І продиху немає на війні!

Вдень – нам – ледь – ледь – легше, бо укупі ми,
Та – ніч – знов – мла – легіони без кінця
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Я – йшов – крізь – жар – тижнів шість, мій свідчить лист,
Що – жар – цей – жар – не вогонь і не чорти,
Лиш чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз,
І продиху немає на війні!

Стисла руки в запоні вуалі
«Що поблідла у всіх на виду?»
- А тому, що терпкої печалі
Налила я йому, на біду.

Як забуду? Він вийшов, хитнувся,
Мовчки губи у муці скривив…
Збігла вниз я, перил не торкнувшись,
До воріт я побігла за ним.

Задихаючись, крикнула: «Жартом
Все було. А як підеш, умру».
Усміхнувся спокійно і жаско:
«Ти на вітрі не стій в цю пору́».


12.09.2012

По вулиці моїй який вже рік
лунають кроки – друзі йдуть навіки.
І друзів тих без поспіху відхід
пітьмі на руку, схованій за вікна.

Не йдуть у друзів справи, лиш нудьга,
ні музики, ні співу у квартирах,
і лиш дівчатка на картині у Дега
своє блакитне підправляють пір’я.

Ну що ж, ну що ж, хай не розбудить страх
і вас, беззахисних, посеред ночі.
Таємна пристрасть – зрадити - в устах,
чомусь вам, друзі, застилає очі.

Характер у самотності крутий!
Поблискуючи циркулем залізним,
холодним колом знову робить штрих,
не чуючи запевнень, бо запізно.

Нагороди́ й поклич, як привілей!
Пестунчик твій, що вибраний тобою,
я, притулившись до твоїх грудей,
умиюся блакиттю неземною.

Навшпиньки стану у твоїх лісах,
наприкінці сповільненого жесту
знайду листок, піднісши до лиця,
й сирітство я відчую, як блаженство.

О, тишу подаруй бібліотек,
мотиви строгі на твоїх концертах,
і – мудра – я забуду геть усіх,
іще живих і тих, які померли.

І я пізнаю мудрість і печаль,
таємний зміст дізнаюся предметів.
Природа, нахилившись до плеча,
мені відкриє всі свої секрети.

І ось тоді – із сліз та із пітьми,
із бідного невігластва живого
красиві риси друзів крізь дими
проглянуть і розчиняться надовго.


12.09.2012

Ревниво осінь скаргу горобині
диктує вкотре,не до жартів, зла,
на мандрівницю, вкриту павутинням,
що в літо власне вересень гука.

Обидві ж баби. Та одна без права
на неба припізніле літепло,
увірветься, впаде із сонцем в травах,
все переплутає, щоб осені на зло.

І в плутанині кольору багрянця,
Таке яскраве й дороге, на жаль,
Прощальне фото втратиться без шансів,
де вересень щасливий крізь вуаль.

10.0.2012

Поскаржилася осінь горобині,
Ревнуючи, неначе навісна,
Блукалицю в прозорій павутині –
Так горнеться до вересня вона

«Жіночим» літом – бабиним – обом їм
Хотілося кохання з давніх пір…
Одна ж – як сонце – світ йому собою
Закрила, осені наперекір.

Змішала карти-листя, в них забуде
Яскраве, кольорове, як на гріх,
Прощальне фото, де щасливим буде
Її коханий на очах у всіх.

10.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

я вас любив моє кохання може
в душі моїй загасло не зовсІм
та вас воно хай більше не тривожить
не хочу вас засмучувать нічим
я вас любив безмовно безнадійно
то з острахом то в ревнощах хворів
я вас любив так ніжно і постійно
як дай вам бог щоб інший так любив

6-го вересня 2012

Я вас кохав. Чуттів тих наймиліших
В душі моїй ще не окутав дим,
Та хай вони вас не бентежать більше,
Смутити вас не хочу я нічим.

Я вас кохав – безмовно, безнадійно
То тихим був , то ревністю палав,
Я вас кохав так щиро, так лелійно,
Як дай вам бог , щоб хтось вас покохав.

04.09.12

Я Вас кохав, кохання пломінь мого,
Ще теплиться, як полум"я свічі,
Та оминає хай Вас ця тривога,
Я засмутить не хочу Вас нічим.

Я Вас кохав - безмовно, безнадійно,
У ревнощах тремтів і умлівав;
Я Вас кохав так щиро, так лелійно
Як дай Вам Бог, щоб інший покохав.

Я Вас любив, любов моя ще може
В душі навік не згасла, ще сія;
Та хай вона Вас більше не тривожить –
Нічим печалить Вас не хочу я.

Я Вас любив безмовно, у зневірі –
У ревнощах, у трепеті, журбі;
Я Вас любив так ніжно-ніжно, щиро,
Як дай Вам Бог, щоб інший так любив.

2.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012) (Київ – Конча Озерна)

Ясна, як день, незрозуміла,
Хоч - наяву, та - мов зі сну,
Вона говорить так уміло,
Й за нею - бачу я весну.

То сяде, щось розповідає.
Неначе каже: "Подражню!"
І натякає: кожен знає
Таємний зміст її вогню.

Та я, вслухаючись не строго
У рвучкість голосу, опріч,
Спостерігаю, як тривога
Бринить в очах й дрижанні пліч.

Слова дійдуть до серця й врешті
Сп'янію від парфумів лиш
І закохаюсь в очі, плечі,
Немов у вітер чи у вірш, -

Зап'ястям холодно враз блисне
І перерве себе сама
Та переконує, що пристрасть -
Ніщо у холоді ума!..


15.08.2012

Циклонные ливни, тяжело ступая,
глушат осеннего города стон.
Красного солнца китайский фонарик
на волнах дождя держится поплавком.

Есть еще миг, пространства частица,
чтоб позевать да понаблюдать.
За горизонт осыпаются птицы
пеплом сожженных когда-то здесь хат.

В поисках крова в пушечных дулах
босо ступая по волнам в долгий путь,
сделав все выводы, мысли обдумав,
можно спокойно пойти и вздремнуть.

Я Вас кохав, кохання пломінь мого
Можливо ще в душі моїй не згас,
Та хай минає Вас оця тривога;
Я засмутить нічим не хочу Вас.
Я Вас кохав, пекли - німа зневіра,
То ревнощі, то боязкість лиха;
Я Вас кохав так трепетно, так щиро,
Як дай Вам Бог, щоб інший покохав.

13-14, 20, 26 серпня 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Квіт у його божевільній магії-квітуванні,
по якій у повітря за склом зім’ятий
вид, з роз’ятреним "А", промовистим то гортанніш,
то шепелявіш, то просто малевами помади,
– квіт, що хапає за душу вас то пожадливо і шалено,
то бліді буцім губи, шепотами "напевно".

Що ближче тіло землі, все йому цікавезно:
як роблені такі речі, де волить потойбічність
тканині їх обережно кроїтися без лезва
– що менше тілесній, то ладніш одушевитись,
як варіант обличчя, вільного від гримаси
відвертости, або зірки, що спекалась врешті маси.

Вони стоять перед нами вихідцями далека,
де годі вигóд, крім оказії перецвіту,
припросин до втілень – у краплю на денці глека,
в угіль, сигнал радиста, шматок батисту,
в квіти; буцім "сезама" примха тому причина,
вдивлені вони в нас невидющими очима.

Квіти! От ви і вдома! У збавленім напріч фальші
будучім, в прісняві скла пузатих
ваз, де впору яріти, позаяк далі
розпад, рої молекул, так званий запах,
чи блідніти під шепіт "пестик, тичинка, стеблі",
до повного сказу тиньку й оціпеніння меблів…

Куди не плюнь - сама еліта,
Еліта, глянь, лише сама.
Гламурним полиском полита,
З екранів глипає вона.

Ця спадкоємиця традицій
З болота в злото раптом - стриб,
Вона собою так гордиться,
Що виростає, наче гриб.

Вона росте, цвіте і пахне
(За метрів сто не підійти),
Не відчуваючи - як жахне,
То так, що, Господи, прости.

Еліт, мовляв, тепер епоха,
Їм заздрю, аж хапає злість,
На них би чортом так не дихав,
Якби і сам туди я вліз.


20.08.2012

Марина Цвєтаєва
Книги в червоній палітурці

З раю моїх дитячих літ
Ви, незрадливі любі друзі,
Шлете мені палкий привіт
В старій червоній палітурці
Що тільки вивчу я урок
Відразу йду до вас бувало
- Вже пізно! – мамо, лиш рядок!... -
Та мати завше забувала.
На лампі мерехтять вогні…
Як гарно з книгою у хаті!
Під Гріга, Шумана, Кюі
Про долю Тома запізнати.
Вже смеркло, холод у вікно…
Том з Беккі з вірою чекають.
І смолоскип індійця Джо
У сутінках печер блукає
На цвинтарі десь крик сови…
(Боюсь!) Біжить - крізь темінь стежка -
Хлопчина, прийма у вдови,
Як Діоген, що в бочці мешка.
Сіяє в залі трону лак
Над юнаком – корона вежить
Раптом (О Господи!) – жебрак,
Ще й мовить: Трон мені належить!»
Та кожен знову в пітьмі зник.
Британії судьба - страждати…
-Та чом би серед любих книг
Знов з лампою не задрімати?
О золоті мої часи,
Палає серце на папері!
Та й імені ці золоті:
Жебрак, принц, Том і Геккельбері!

2012

Відвідав Чень Юнь Янь – відлюдника, що оселився в горах Сі Шань. Чекаючи на нього, написав йому в подарунок вірші про свої почуття.

Горлиці крик
Серед бамбуків густих.
Холодом осені
Храм серед гір затих.
Відлюдник старий
Не повернувся додому.
Вітер і дощ
Чекають разом зі мною.

Примітки:
На малюнку напис: «Фан Вень Інь Ші» - «Відвідую з візитом відлюника».
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.

Темний бамбук
Стебла схилив над дорогою.
Місячний посвіт
Тремтить у віконці убогому.
Відлюдник у горах
Занурився в споглядання.
Душу його
Не зачепить осіннє зітхання.

Примітки:
На малюнку напис: «Цзай Лао Ші Де Цзя» - «Знаходитьсь в домі старого вчителя» (кит.).
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.

Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – ті
таки гори. І чоловік у пальті
бесідує з чоловіком з патерицею у правиці.
Неподалік собака шукає їдла в смітниці.

Не чутно, об чім оті балачки. Видать,
мітять високо; мабуть, предметом є благодать
і керунок на істину. Наснага зі невтолимим
покликом – неодмінна річ у бесіді з пілігримом.

Скелі – або фрагменти стовпотворінь –
втопають у дикій рослинности. І уклін
голови пілігрима виказує в німій сцені
смирення – що всьому світові, що місцевій

фауні, зокрема. "Так", запевняє ця
поза, "дарма, що колеться". Ніяко без кінця
болю жахатись. Колючість – одна з питомих
рис, властивих поверхні. Візьмімо чотирногих:

їх вона не турбує; і нам не завада, пак
вдвічі менше і ніг. Це Місяцю для розваг
смішки – їх ніжки-ріжки. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,

а босій – і неодмінно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
ратує за теперішність, себто – всякчасну чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".

Все-таки, це у горах. Може – серед здавен
милих руїн. І руки, схрещені до рамен
людиною у пальті, виказують сумнів у паралелі.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах оселі

нагадує силуетом обриси схилів гір.
Чим, без хвали оселям і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Хай зі ухилом в конус

остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину злидаря
зблизька. Не треба застіль з похміллям,
щоб з’ясувати схожість мінливого зі постійним,

теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині радше бути слугою
того, хто ступає вслід, ніж гравію під ногою

і марива попере́ду. Мариво, те завжди
зголошується майбутнім і говорить "іди
сюди". А задосить людині вчастити кроку –
убуває й рідіє, знімаючи поволоку

минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь
висновку, намагаючись. Радий і обманутись

у цяті, у плямі в мариві, рядженій в давнину".
"Ах, ми лишень два минулих. Двох вистачить на одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,

дзуськи означитися. Що пензлем, що олівцем
або голкою майстра: не стребуватись митцем.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю

– тобто моїм і вашим в ній існуванням. Ми –
те, що пейзаж не вважає смаколиком у куми.
Ні нині, ні у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Власне, тому пейзаж – минуле у чистім виді,

байдуже до зазіхань власника. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,

брунатним, темно-смарагдовим. Мінячись, кольори
хутчій очарують маляра зі абрисами гори
чи, скажімо, розвалинами. Тож віддамо Джованні
належне, адже Джованні помітив у нім принаймні

нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"Ви, звісно, гість із минулого?" – хвилюється пілігрим.
Та співбесідник замовк, мавши на оці бублик
хвоста цуцика, котрий дещицю роздобув був

зі сміття собі підвечеряти і ось-ось
звискне, щасливий, що завдалось.
"Та ні, – озвався нарешті. – Нас остюки не кваплять".
І тут пейзаж оглашає заливистий сучий гавкіт.

Чужі освідчення до ніг,
Що в кров розбиті, в прах лягають.
Шукаю досі я доріг,
Там де кохання зрад не знає.
Любові тінь я зустрічав
У сутінках зрадливих долі.
По склу брехні наздоганяв
Босоніж, знічений від болю.
Щораз у прірву падав я,-
Туди вели кохані руки,
Облудні очі, як змія,
Не раз гіркі завдали муки.
Але я досі, мов сліпець,
Біжу, шукаючи кохання,
З розбитим серцем укінець
З вершини падаю в провалля.
***
У моих ног, разбитых в кровь,
Клубится пыль чужих признанный,

Я на Земле ищу любовь
Дорогой разочарований.
Её лишь тень встречал порой
За пеленой судьбы тумана,
Как я за ней бежал босой
По битому стеклу обмана.
Срывался в пропасть я не раз,
Ведомый нежною рукою
И блеском лицемерных глаз,
Манящих в бездну за собою.
Но до сих пор не перестал
Слепцом гонятся за любовью,
С вершин срываясь горных скал,
Вновь сердце окропляю кровью.

Перевод с украинского стихотворения
Ники Новиковой, г.Киев


Я не больше чем призрак строго
не доказаный не рисованый
в мельтешении городского
не покажут ли мне такого
кто сошьёт меня из немного
опознает меня меж совами

я ему расскажу свой сон
про обычного человека
своенравную божью милость

про квартиру где всё случилось
про слова про в окошке жимолость
про людей тех что пьяным дымом
проецировались по стенам
тяжелели у стен гардины
шла чаёвничать кровь по венам
всё сбывалось и всё светилось

он касался моих кудряшек
и шептал разве так бывает
или призрак ты
только призрак

2012

(переклад)
Мжичить мряка липка і холодна.
На погості я тихий, сумний.
Над могилами віє нещадно
Шум ялиць і берізок щемний.

Знову разом ми, Півноче хмарна!
Тільки зараз, я нібито гість.
Крають гадки мій мозок не марно, -
Цвинтар давній замарила злість.

Хороводом кружляють обличчя.
Пам’ять вирвала образ той знов:
Сходить краплями крови брусниця -
Душ загублених скрапує кров.

Певно зникли усі в цьому світі,
Хто б згадав їх - хоча би без слів,
Тільки тужно виспівує вітер
Над притулком сумним «ворогів».

Б’ється жилкою боляче думка,-
Як покличе Бог душу мою,
Хай співає, де ляже могилка,
Вітер пам’ятну пісню свою!
***
Станислав Дружинин
«Посвящение ссыльным»
Липкой мглою холодная морось.
Я на кладбище. Скорбен и тих.
На могилах поросшая поросль
Вездесущих березок и пихт.

Снова вместе мы, Север угрюмый!
Только нынче я прибыл, как гость.
Мозг терзают печальные думы.
Зло ощерился старый погост.

Хороводы кружат чьи-то лики,
В память образ врезается вновь:
Тёмно-красные капли брусники -
Душ погубленных стылая кровь.

Никого видно нет на всём свете,
Кто бы вспомнил – пусть даже без слов,
Лишь поёт о своём вольный ветер
Над последним приютом «врагов»*

В голове бьётся трепетной жилкой -
Если Вышний к себе призовёт,
Пусть над скромной моею могилкой
Песню памяти ветер споёт!

* здесь – «враг народа» - примечание автора.
http://www.stihi.ru/avtor/stasivanovo

я стиснутий в жмені долі,
вона грає мною як хоче,
лютую, щербатіє місяць поволі,
тому вовком вию щоночі.

липень, 2012 р.

ПЪЛНОЛУНИЕ

Така ме стиска в шепите си съдбата,
така ме премятат и тия, и ония,
че ми иде да се озъбя на луната
и като вълк да вия.

Ліна Костенко
(Переклад)
Осенний день, осенний день, осенний!
О синий день, о синее томление!
Осанна осени,о грусть! Осанна.
О! Неужели осень вновь так рано.
Упали астры, - боль увенчана печалью.
И тканый птицами ковер плывет над далью.
Багдадский вор, багдадский вор похитил лето.
В траве кузнечик зарыдал – и песня спета…
***
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь,о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій…

Перевод с украинского стихотворения
Ольги Лахоцкой, г.Киев


звезда на ночной перелаз
слои серебра постилала,
пустая земля, кроме нас,
на ней никого не бывало.

наш яблочный сад недозрел,
неделены верность и ватность,
в тиши недослов, полудел
я - только твоя вероятность.

не знаешь, как лепится сон
из призрачных масок падучих,
и гаснет, попавшись в полон,
последний таинственный лучик.

не ты, а какой-то, не тот
попросит вночи о водице,
ругая бесцельный полёт
и то, что родился нептицей,

коснётся рукой седины,
исторгнутый в жажды безбрежность,
и в память не этой войны
вдруг спросит - о чём она, нежность?

я - первотвоя пелена,
спаду, когда откровоточу.
...
и мука блаженно длинна -
глядеть в несказанные очи.

2012

І
Дощ в Роттердамі. Сутінь. Середа.
Стискаю парасоля, звівши комір.
Чотири дні чинило місто опір
погибелі під бомбами. Міста
не люди, що бояться попомокти
і ганять зливи. Вулиці, доми
не вільні божеволіти, як ми,
і, падаючи, не жадають помсти.

ІІ
Липнева днина. Капає зі вафель
на брючину. Дзвінкий дитячий гурт.
Впадають в око розміри споруд.
У Корбюзьє те спільне зі Люфтваффе,
що нівелір нагадує приціл
і на меті – нове лице Європи.
В чім знавіснілі хибили циклопи,
те довершать тверезо олівці.

ІІІ
Як час не гоїть куксу, в инший чин,
як засіб сторонитися від цілей,
ятрить. І поготів – допоки ціле.
Ніч. З приводу тридцятих роковин
по-літньому рясні зірки у вікнах;
двадцятий поверх, ми п’ємо вино –
на рівні, опанованім давно
роями душ у вибухах тодішніх.

Дворы стоят в пурге осенних астр.
Какая сине-розовая вьюга!
Ну почему я думаю о Вас?
Ведь мы давно забыть должны друг друга.

Всё просто – расстояние... и нас
разводит время. Незачем виниться,-
то музыка напомнит мне о Вас,
то осень вдруг захочет закружиться.

Все просто – время,музыка подчас
и Вы везде находитесь незримо.
Дворы стоят в пурге осенних астр.
От этой вьюги грустно и красиво.
***
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,-
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика и час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина.

Написав я вірша про самотність.
Писав у зворотньому напрямку, від останнього рядка до першого.
Потім порозкидав літери, знищив слова, постирав речення.
Пожмакав папір і жбурнув його у вогонь.
Щоночі до мене вірш повертається…

Красимир Георгиев
СТИХОТВОРЕНИЕТО

Написах стихотворение за самотата.
Написах го от края към началото, отдолу нагоре, отзад напред.
После разпилях буквите, разпънах думите, задрасках изреченията.
Смачках листа и го хвърлих в огъня.
Всяка нощ стихотворението ме преследва...

***
Прислухався до вітру парус,
Застиглий погляд спорожнів.
І тишу розсіває галас -
Нічних птахів тужливий спів.

Я бідний,наче вся природа,
І простий,ніби небокрай,
Примарна ця моя свобода,
Мов крик вночі пташиних зграй.

Я бачу збляклий місяць повний
І неба мертве полотно,-
Твій світ і зболений, і дивний,
О, пустко, я прийняв давно!

***
Слух чуткий парус напрягает,
Расширенный пустеет взор.
И тишину переплывает
Полночных птиц незвучный хор.

Я так же беден, как природа,
И так же прост, как небеса,
И призрачна моя свобода,
Как птиц полночных голоса.

Я вижу месяц бездыханный
И небо мертвенней холста,-
Твой мир,
болезненный и странный,
Я принимаю, пустота!
(1910)

Луиза, Магда… сколько вам осталось?
Огромный мир, холодные ветра.
Как надоело крупповскою сталью
захлёбываться нашим тракторам!

Ну, как там вальсы – всё гремят над Веной?
Как доктор Фауст – борется со злом?
А наши парни, тихи и нетленны,
живут спокойно в рамке за стеклом.

Я не скажу тебе и слова злого.
И твой, наверно, не пришёл с войны.
За что он бился, Магда, ради Бога?!
Он не кричит «Хайль Гитлер!» со стены?

Нівідкіля, з любов’ю, унадцяте, навмання,
бажаний мій, шанований, люба, неоковирні
риси лиць, далебі, чи яка мана
користає непам’ять мою, утім, ні
ваш, ані вічний друг вас вітає зі одного
зі п’яти континентів, що тримається на ковбоях;
я любив тебе більше, ніж бо янголів чи кого,
і німую тепер чимдалі від тебе, ніж ураз обох їх;
за опівніч, у сонній долині, пластом, на дні,
в сум’ятті з простинею імли, зіставнім
глибині заметів до клям у ній –
ані слів, ані пари зі уст, принаймні –
ревма подушку збивши даремним "ти",
за морями, котрим ні кінця, ні краю,
твоїм рисам утілитись з темноти
обезумілим дзеркалом потураю.

1975 - 1976

...і на слові "грядущеє" російському словнику
чорна миша у поміч, раючи попелястій
досхочу заподіяти дір шматку
пам’яті, ніби сир, дірчастій.
Після літ і літ уже не суттєво, хто
або що з-за штор у вікні маячить,
і у мізку не згуки земного "до",
а їх шарудіння. Дарма, що дарча
річ життя – в пащеці зубастій вщерть
що нестравних рацій, що застережень.
Зі всієї людини вам зостається з десть
речі. Дещиця з уречевлень. Речень.

1975

Так дивно – у тумані я іду!
В самотині тут кожен кущ і камінь,
Дерева всі посліпли на біду,
І кожен тут один – і амінь.

І скільки друзів в світі цім було,
І світло у житті було й тепло;
Тепер туман повзе – і на свою біду
Не бачу куди йду.

Тут мудрість втрачена, ніхто не знає
Для чого темрява і що таке вона,
Та неминуче поглинає
Усіх загублених пітьма.

Так дивно – у тумані я іду!
Життя тут – самочинний плин,
Чужі всі на свою біду
І кожен перехожий тут один.

Оригінал:

Im Nebel

Seltsam, im Nebel zu wandern!
Einsam ist jeder Busch und Stein,
Kein Baum sieht den andern,
Jeder ist allein.

Voll von Freunden war mir die Welt,
Als noch mein Leben licht war;
Nun, da der Nebel fällt,
Ist keiner mehr sichtbar.

Wahrlich, keiner ist weise,
Der nicht das Dunkel kennt,
Das unentrinnbar und leise
Von allen ihn trennt.

Seltsam, іm Nebel zu wandern!
Leben ist Einsamsein.
Kein Mensch kennt den andern,
Jeder ist allein.

Із мого дерева життя
Все листя поступово облітає.
Строкатий світ надій -
Як він п’янить, вирує, докучає
І втомлює, і серце наповняє!
Те, що сьогодні ще цвіте
І пахощі, плоди дарує
Назавтра в’яне, помирає.
І незабаром вітер заспіває
Свої пісні нудні
Над пагорбом брунатним
Де прах мій спочиває.
А над колискою
Схилилась мати -
Мені б ще раз в ці очі зазирнути,
Зорю побачити, що вказує на путь,
Тривожить вічно нас і не дає заснуть.
Все помирає, все іде в імлу,
Лиш Мати Вічна, що творить пітьму,
Що нам дарує дні, і сонце, і слова,
Що граючись в повітрі пише
Напівзабуті наші імена.

Оригінал:

Vergänglichkeit

Vom Baum des Lebens fällt
Mir Blatt um Blatt,
O taumelbunte Welt,
Wie machst du satt,
Wie machst du satt und müd,
Wie machst du trunken!
Was heut noch glüht,
Ist bald versunken.
Bald klirrt der Wind
Über mein braunes Grab,
Über das kleine Kind
Beugt sich die Mutter herab.
Ihre Augen will ich wiedersehen,
Ihr Blick ist mein Stern,
Alles andre mag gehn und verwehn,
Alles stirbt, alles stirbt gern.
Nur die ewige Mutter bleibt,
Von der wir kamen,
Ihr spielender Finger schreibt
In die flüchtige Luft unsre Namen.

У сукні сірій, жовтій та червоній
Панує на алеях листя круговерть,
Дерева тихо поглинає смерть,
Без мук і особливих церемоній.

О, чарівнице-осінь, у ці дні
Пролий на серце холод, загаси кипіння,
Даруй останнє золоте благословення,
Тихесенько на зиму поверни.

Оригінал:

Oktober

In ihrem schoensten Kleide
Stehn alle Baeume gelb und rot,
Sie sterben einen leichten Tod,
Sie wissen nichts von Leide.

Herbst, kuehle mir das heisse Herz,
Dass es gelinder schlage
Und still durch goldene Tage
Hinueberspiele winterwaerts.

Заморозки на ґрунті і облисіння лісу,
сіре небо подібне даховому залізу.
Двором жовтня непарного кругаля
даючи, вториш, їжачись: "ох ти мля".
Ти не птах, податись собі у ирій,
хоч видав і світів, і нужді позірній
марним пошуком подруги вчений годі:
сторінок – зимувати – катма в природі.
Зазимуймо отут, в чорнім одінні книжнім,
безнадійнім на холоді, поглядові проникнім,
і пером за бугром собі штабелів
кириличних наколовши слів.

ПЕРЕКЛАД
Осип Мандельштам із збірки
"Камінь"
***
Безмовно-трепетна печаль
Розкрила очі, і одразу
Прокинулась квіткова ваза
І виплеснула свій кришталь.

Уся кімната наче п’є
Знемоги найсолодші ліки.
Маленьке царство тут, а стільки
Дрімоти тихої несе.

Вина червоного ковток,
Краплину сонячного світла,-
Надломить ледь рука тендітна
Крихкого печива шматок.

Як місяць у вечірній час
Зарослого торкнеться тину,
Здається у вікні не раз:
Він з віття зітканий, із диму.

В імлі пливе по небесах,
Притрушений алмазним пилом.
Неперевершена краса
Понад глибоким небосхилом.

Розгадуючи суть століть,
Над водами й материками
Мчить місяць, поміж хмар летить,
Неначе Всесвіт кинув камінь.

Снить таїною із пітьми
Крізь Всесвіту вогні далекі.
Немовби дивимося ми
Через віки, через парсеки.

19 грудня 2010 р.

Я хочу жить! Печалі хочу
Спокусам всім наперекір;
Вони розпестили мій розум
І згладили чоло надмір.
Вже час, вже час глумлінням світу
Прогнати спокою туман;
Що без страждань життя піїта?
І що без бурі океан?
Він хоче жить ціною муки,
Турботи ставить поперед.
Небесні він купує звуки,
Задарма слави не бере.

Липень 1832

М.Лермонтов (1814-1841)

Я жить хочу! Хочу печали
Любви и счастию назло;
Они мой ум избаловали
И слишком сгладили чело.
5Пора, пора насмешкам света
Прогнать спокойствия туман.
Что без страданий жизнь поэта?
И что без бури океан?
Он хочет жить ценою муки,
10Ценой томительных забот.
Он покупает неба звуки,
Он даром славы не берет.

Июль 1832

Мені що до того – живий ачи мертвий
Зі мною співає у дружнім дуеті,
Я вже порозкладував ноти-шедеври,
А Моцарт знай грає в саду на кларнеті.

Чи грає в саду він, чи грає у пеклі,
Чи грає у раї – мені що до того,
Коли, наче пух тополиний липневий,
В зеніт лине тіло моє невагоме.

Коли я стаю розколиханим пухом,
Прошитим голками пекучого світла,
І слухаю, слухаю трепетним вухом
Мелодію цю неминущого літа.

І Моцарта слухають навіть пташини,
Посвистують боязко з далечі гості
І раптом змовкають у літеплі плиннім
Від сполоху і найсолодшої млості.

Я уповні при глузді ще, та втомило літо.
Сорочину з комоди вдінеш, а день і кане.
І не зле, либонь, помелу зими замести усе чисто –
велелюддя, міста, а зелень – і геть негайно.
От і сплю у одежі чи сторінки чужого
почитую решту року, доки та, перегодом,
буцім пся, що втекла від свого сліпого,
переходить в належному місці асфальт. Свобода –
це як забуте напріч по батькові у тирана,
ні халви зі Ширазу, а слина солодка,
і хоча покруч звивин зроговіє до рана,
нíчому капати зі голубого ока.


1975

Ти забула село, що губилося у болоті
лісової губернії, де чучела на городі
уявити годі, бо не ті злаки,
і дорогою одні гаті або байраки.
Бабця Настя, либонь, померла, i Пестерєв чи не в бозі
почив. Чи п’яний і сидить у льосі,
чи ладнає зі спинки нашого ліжка натще
ворота чи хвіртку, живий одначе.
А взимку там колють дрова і сидять на ріпі,
і зоря у мороз мигає на дим садибі.
І не в ситцях краса-дівиця, а свято пилу
у вікні світлиці, де ми любили.

Я свічку загасив давно,
Нехай через прочинене вікно
Вповзає ніч, тихенько обіймає
І братом, другом ніжно називає.

Ми з нею хворі – в нас та сама ностальгія,
Однакові нам сняться кольорові сни,
Шепочемо тихенько про часи весни,
У нас однакова про втрачене дитинство мрія.


Оригінал:

Nacht

Ich habe meine Kerze ausgelöscht;
Zum offenen Fenster strömt die Nacht herein,
Umarmt mich sanft und läßt mich ihren Freund
Und ihren Bruder sein.

Wir beide sind am selben Heimweh krank;
Wir senden ahnungsvolle Träume aus
Und reden flüsternd von der alten Zeit
In unsres Vaters Haus.

Щодо сяєва звізд, то воно завжди.
І, чи певні в собі, у своєму сяйві,
чи які неприкаяні, а ряхтять сюди,
бо вечоріє: усі ті самі.
Небо ліпше без них, хоча мало чим
проникаємось в космосі, як із ними
навіч. Принаймні – не ідучи
з місця, на голій веранді, сидьма.
Як казав, півобличчя у глибині
тіні сховавши, пілот нівроку,
життя, бач, немає ніде, і ні
однієї, щоб прикипіти оку.





1975

Ігор Губерман

Жінки (в них дух і тіло злиті)
творити здатні чудеса,
коли, як руки для молитви,
здіймають ноги в небеса.

6 вересня 2010 року

***
У женщин дух и тело слитны;
они способны к чудесам,
когда, как руки для молитвы,
подъемлют ноги к небесам.

Хай трісне резинка у шортах,
Шнурок - у твого взуття,
Щоб ти посковзнувся, чорте,
І - пикою у сміття.
Труси хай впадуть із тебе,
Зад голий побачать усі,
Хай вихор зірветься із неба
І м'яч полетить в небесі.
Хай ноги стануть, як вата,
А ступні - неначе свинець,
Хай злі комарі завзяті
Ужалять тебе у клинець.
Дракон хай шкарпетки попалить,
Ковтне здоровенний кит.
Нехай поліцай зухвалий
Зіб'є тебе із копит.
Аби ти упав у яму,
Яку накопає кріт.
А щоб ти утратив тяму!
І - не добіг до воріт!


30.05.2012

На схили Грузії лягла нічна імла;
Шумить Арагва перед мною.
Так сумно й легко водночас; журба незла;
Журба наповнена тобою,
Тобою, все тобою… Сумніву пітьму
Ніщо не мучить, не тривожить,
І серце знов горить і любить - все тому
Що не любити все не може.

06.09.2012

Ненавиджу вас, люди із гуми
Вас розтягають режими-глуми.

Розтягнутою посмішкою позіхнуть,
Вас затягують, наче спрут.

Нездоланна людина-гума
Кулак затягує в себе бездумно.

Гумовий редактор трясеться у тексті
І в’язне в нім автор, як в товщі тіста.

Гумовий кабінет відомий мені,
В якому «так» розтягають в «так ні-і…».

Мені жаль тебе, людино-еластику.
Прожив – і пусто, як після ластику.

Ти стільки знищив ідей і пристрасті,
А колись вбачав у азарті щастя ти.

Ти ж боягуз, роздувшись поверх рейтуз, –
Піковий, для всіх нещасливий рай-туз…



Андрей Вознесенский

РЕЗИНОВЫЕ

Я ненавижу вас, люди-резины,
вы растяжимы, на все режимы.

Улыбкой растягивающейся зевнут,
тебя затягивают, как спрут.

Неуязвим человек резина,
кулак затягивает трясина.

Редактор резиновый трусит текста,
в нем вязнет автор, как в толще теста.

Я знаю резиновый кабинет,
где "да" растягивается в "да н-нет...".

Мне жаль тебя, человек-эластик,
Прожил -- и пусто, как после ластика.

Ты столько вытер людей и страсти,
а был ведь живой, был азартом счастлив...

Ты ж трусишь, раздувшись поверх рейтуз, --
пиковый, для всех несчастливый туз...

у крылатого льва моего голубая грива
есть ворота из меди выходы перекрыты
волосами смущённые плечи на миг накрыла
и пустила его на ветер – пускай ловил бы

я легка как пушинка ветер вчера признался
я задумала бегство меня убеждает ангел
золоченые крылья глазища открыты настежь
розой рта он касается пьяного тела нагло

у крылатого льва грива оттенка печали
серебро ворот окаянных сияет дивно
снова черти небесное варево раскачали
есть дороги дороги только пути не видно

заходите ко мне в глазницы мои немые
тонконогая тишь слепая стоит на страже
я настолько привыкла что нету меня отныне
что сама себя вряд ли сегодня узнаю даже

в горле косточка персика дерево выше больше
чешуёй обрастает похоже теперь на змея
улыбается лев дитя не познало боли
я иду по воде
ведь плавать я не умею

ангел тычется в бок ласкаясь как пес голодный
втихаря лижет сердце чтобы оно не тлело
я крылатого льва своего убью сегодня

подопру врата золотые бескрылым телом

У містечку, де смерть виїдала плішинами шкільні карти,
бруковиця лискуча, як фіш лускатий,
на столітнім каштані тануть тужаві свічі,
і чавунний ліс німує на чуті кличі.
У віконній марлі, вицвілій після стільки
літ і прання, ранки гвоздики і стрілки кірхи;
оддалік деренчить трамвай, як в часину ону,
та ніхто не сходить з нього до стадіону.
Безумовний кінець війні – це чималí печальки
віденського стільця зі сукенкою білявки,
та крилате дзуміння сріблястої кулі в липні,
велелюднім і в небі – прямцем на Півдні.