(З С.Маршака)
Ходили під хатами
Муркота і Дрімота.
Муркота забігала
У хвіртку і ворота.
У вікна заглядала,
Дивилась крізь гардини
І ніжно муркотала
До кожної дитини.

Дрімота ж їм казала:
Хто перший в ліжко ляже,
Дрімота «на добраніч»
Йому на вушко скаже.
Тому ж, хто не захоче
У ліжечко лягати,
Муркота і Дрімота
Накажуть позіхати!
01.12.2007

Вірш для дітей занадто довгий, але я писала його, уявляючи книжку – розмальовку для дітей старшого дошкільного та молодшого шкільного віку.

Ось і Літечко прийшло,
Різні барви принесло.
Стало Літо малювати,
Стало землю прикрашати.
Взяло фарбу золоту,
Потяглось у висоту,
Аж до сонечка дістало,
Промінців домалювало.
А блакитним Літу треба
Підфарбовувати небо.
Поки небо фарбувало,
Трохи фарби в річку впало -
Посинішала водичка,
І гарніша стала річка.
Сонце посміхається,
Промінцями грається.
Вишні сонечку радіють
Та ростуть і червоніють.
Гарно всюди, квітнуть квіти
І стають засмаглі діти.
Повно клопоту в птахів -
Доглядають малюків.
Підростають пташенята -
Треба добре годувати.
І усі звірині мами
Мають клопіт з малюками:
Їх годують, доглядають,
Усьому, що слід, навчають.
Пуголовок лап не мав,
Він батьків своїх не знав.
Плавав, лапки відростив,
Потім хвостик загубив,
Його вигляд геть змінився –
В жабку він перетворився.
Чекає жабка комара –
Жабці снідати пора.
Он на крилах барви грають -
То метелики літають.
Вони п'ють з квіток нектар -
Для метеликів це дар.
А от їх сини і дочки
Увесь час гризуть листочки,
Бо ті діточки маленькі –
Це гусениці товстенькі.
А Літо працює, клопоче,
Спинитись нітрохи не хоче,
Бо врожай, це кожен знає,
Без турботи не буває.
Літо довго працювало –
Поки Осінь не настала.

(Частина третя)

До обіду у неділю
Готувались, як могли:
В річці риби наловили,
М'яса, сала натягли.

Дзбан ведмідь приніс у хустці:
“Власним медом пригощу!”
А кабан накрав капусти
І картоплі для борщу.

“Ох, — зітхнув ведмідь. — Нарешті!
Я б за рік це все не зжер!”
Вовк йому: “Та з'їв би, лежню!..
То сховаймося тепер!”

А ведмідь: “Мене з-за столу
Ще ніхто не виганяв!
Що руда тобі молола?
Може, все це і брехня?

Набрехала, от побачиш,
Бо лисиця ж хитра — страх!”
“Про всяк випадок, одначе,
Заховаємось в кущах!”

“Щоб Ведмідь — в кущі? Нізащо!
Хай-но прийде він сюди!..
Краще… ти мене, ледащо,
На гілляку підсади!”

Тож на дерево залізти
Вовк ведмедю допоміг,
А кабан — в торішнє листя
Закопавсь неподалік.

Ось, нарешті, і Рудася
Йде під ручку із котом.
“Ма-а-а-у!” — кіт, уздрівши м'ясо,
В захваті махнув хвостом.

Вовк в кущах: “Йому все мало?
От, — міркує, — вражий син!
Тут сім фунтів тільки сала,
Він не з'їсть же все один?!

Ич, малий, а скільки пихи!
Теж мені — почесний гість…”
Та в цю мить комар, на лихо,
Кабана вкусив за хвіст.

Хоч сидів той тихо досі,
Та боявся і дихнуть,
Тут, утриматись не в змозі,
Він хвостом тихенько — круть!

Кіт умить весь підібрався —
Очі блиснули вогнем
Так, що кожен би злякався —
Та на шерех як стрибне!..

В кабана — душа у п'яти:
“Зараз з'їсть мене! Пропав!”
Підхопивсь — і ну тікати,
Ледь кота не розтоптав!

І в кота — у п'яти серце:
Геть від жаху очманів —
І на дерево подерся,
Де вгорі ведмідь сидів.

Похолов ведмідь від страху,
Вище, крекчучи, поліз;
На тонку заліз гілляку,
Та як зірветься униз —

ГУП!
А там якраз, на горе,
Бідний вовк в кущах заліг…
Ледь підвівся вовк — і дьору!
Так біжить — не чує ніг!

А за ним ведмідь несеться —
Мчить щодуху і реве:
“Ох, за мною він женеться!
Ой, рятуйте — розірве!..”

…Зупинилися нарешті,
Та й попадали під дуб.
Ледве дихають сердешні,
Лиш очима — луп та луп.

“Ну й пан Коцький у лисиці! —
Врешті Вовк пробурмотів. —
Хоч маленький, а дивіться —
Ледь усіх нас не поїв!..”


***
…Цю нехитру оповідку
Від бабусі чув колись.
Тож шануйся — і не смикай
Пана Коцького за хвіст!

(Частина друга)

Ранком вибігла лисиця
Пошукать пташиних гнізд,
І на стежці їй зустрівся
Сірий вовк — облізлий хвіст.

“Ти, як завше — королева! —
Сірий шкіриться. — Бонжур!
Я увечері до тебе
На досвітки прибіжу!”

“Зачекай, — руда говорить, —
Ти не дуже веселись!
Бо у мене, бач, учора
Сам пан Коцький оселивсь!

Очі світять, мов жарини,
Кігті — гострі, як ножі.
Тож як де його зустрінеш —
Краще, брате, стережись!

А коли вже він сердитий,
То тікає все живе.
Хто не встиг — пан Коцький миттю
На шматочки розірве!”

Вовк потилицю почухав:
“Ну і ну! Оце так звір!”
А руда: “Та ти послухай:
Він і їсть мов богатир!

Він ум'яв у мене вчора
Страв усяких цілий віз!
Спорожнив мою комору,
Ще й голодним залишивсь!

З ним не варто воювати,
Піддобрити пана слід;
Хочеш — добру дам пораду?
Приготуй йому обід!

Страви наготуй побільше —
Тільки щоб була смачна!”
“То на поміч я покличу
Ще ведмедя й кабана,

Та й влаштуємо багате
Частування лісове.”
“Та самі сховайтесь, брате;
Бо побачить — розірве!”

(Частина перша)

Що, пустуне? Казку знову?
Слухай, тільки сядь як слід!

У господаря одного
Був колись смугастий кіт.

Жив собі під теплим дахом,
Жив — та врешті й постарів;
І господар бідолаху
В ліс заніс і там лишив.

“В нас мишей вже — повна хата;
Зазіваєшся — зжеруть!
Як не годен полювати,
То гуляй собі отут!”

На додачу злий хазяїн
Ще й у бік штурхнув кота.
“Кепські справи! — кіт зітхає. —
Няв! Кінець мені настав!

Я ж не виживу у лісі!
Де тут блюдце з молоком?”
Раптом дивиться — лисиця
Зупинилась під дубком.

Хвіст — мов віяло розкрите,
капелюшок набакир;
Ще й вітається: “Добридень!
Ви, пробачте, що за звір?”

Кіт старий прищулив вуха:
“Ну — чи пан, чи вже пропав!..”
А відтак, набравшись духу:
“Я — пан Коцький, — каже. — Няв!”

“О, пан Коцький! Як цікаво!
А мене Рудася звуть!
У якійсь важливій справі
В нас у лісі Ви, мабуть?”

“Та не те, щоб я у справі…
Я, скоріше, навпаки…”
“Ну, то прошу я ласкаво
Вас у гості!”
“Залюбки!”

Гостя пишного лисиця
До господи привела,
Стіл накрила, як годиться,
Жирну курочку спекла.

А коли живіт у “пана”
Наче бубон, став тугий,
Каже:
“Вибачте, звичайно,
За сміливий тон такий,

Та хоч я і не базіка,
Вам признаюсь все одно:
Про такого чоловіка
Я вже мріяла давно!

З отаким, як ви, сміливцем
Не страшний ніхто мені!”
Кіт, смачне доївши крильце,
Нявкнув: “Няв! Чому б і ні?”

Андрійко-невмійко
На кухні посуд мив.
Андрійко-невмійко
Два блюдечка розбив.

Онукові настрій
Бабуся підніма:
“Розбились — на щастя!
Журитися дарма!”

Андрійко-невмійко
Пил з шафки витирав.
Андрійко-невмійко
З ослінчика упав.

“Підводься, батире!
Тобі ще три, еге ж?
От буде чотири -
До стелі доростеш!”

Андрійко купляти
Пішов у магазин
Яєчок десяток,
Батон і апельсин.

Хай цілих заледве
Лишилось п'ять яєць,
Андрійко — не ледар!
Андрійко — молодець!

Я сміятися не хочу,
Уже плачуть мої очі,
Я ніяк не зупинюсь,
Все сміюсь, сміюсь, сміюсь!
Мені кажуть :,, Свого рота
Ти закрити десь забув
І смішинку – лоскотунку
Випадково проковтнув.”
Ну яка ота смішинка,
Покажіть її мені,
І тоді вона побачить,
Буде смішно їй чи ні !

Злые вьюги да метели
Зиму всю по лесу пели,
Снегом землю укрывали,
Звери чтоб спокойно спали.
Спал барсук, посапывал,
День и ночь похрапывал
У себя в норе
Во вьюжном феврале.
В марте потеплело,
Солнышко пригрело.
Только начался апрель,
А уже в лесу капель.
Раз пропали холода,
То кругом в лесу вода.
Есть вода- земля сырая,
А вода штука такая -
Лишь бы щель, и натечет
И в норе лужу нальет.
Барсуку не стало спаться,
Пятки начали чесаться.
Заворочался зверек,
Лег не вдаль, а поперек.
Тут вода ему на нос.
Я задам тебе вопрос:
«Будешь спать ты с мокрым носом?
Ты смеешься над вопросом.
Знаешь сам, хоть и шалишь:
На нос каплет не поспишь».
Вот барсук наш и проснулся,
Позевал и потянулся,
Дверь из норки приоткрыл,
Про себя проговорил:
«Началось тепло. Ну вот-
Наступил уж Новый год.
Мне уже пора вставать,
Трудовой год начинать»
Все встречают Новый год
Не весной- наоборот.
Ведь всегда среди зимы
Ему радуемся мы.
Но барсук его проспал,
Потому что он не знал,
что за праздник «Новый год»
И когда он настает.
Он считал, наивный право,
Новый год, когда дубрава
Просыпается от сна,
Когда началась весна.
Вот какой барсук простак!
Ты же знаешь все не так
Взял бы сам и написал,
В письмеце все рассказал,
Барсука бы пригласил
Он, поверь мне, очень мил.
Адрес: в нору под сосной
Барсуку в глуши лесной.
И тогда под Новый год
В гости он к тебе прийдет

1974г.

Автор текста Афонский О. Н
Украина
г. Ивано-Франковск

Нуль.

Нуль – це нічого, від бублика дірка,
Космос, де жодна не блимає зірка,
Те, що в порожній кишені лежить,
Бульбашка мильна, що лопнула вмить.



Один.

Один моряк
одного разу
Збирався в море на баркасі.
Взяв із собою він: кота
Одну ворону без хвоста,
Одну стареньку черепаху,
Одного песика-невдаху,
Одного в клітці какаду
І в банці рибку золоту.
Крім того, аж в останню мить
Він ще надумав запросить
Одне знайоме цуценятко
І ще маленьке слоненятко.
Останнє пливти вже згодилось,
Та... на баркасі не вмістилось.
Моряк подумав: “То й нехай!”
І запросив усіх на чай.

Звичайно ж, він вчинив розумно:
Самому морем пливти сумно!




Два.

Два кінця у гойдалки в парку,
Вгору-вниз – гойдається світ.
В когось – серце у п'яти впало,
Хтось – у небо злетів на мить.



Три.
(Вірш-загадка)

Хто три ока має різнокольорових,
Та розплющить може лиш одне за раз?
Як червоним блимне – стій, нема дороги.
Жовтим – приготуйся, йти іще не час.
А привітно гляне він зеленим оком -
Йди собі, будь ласка, вільна вже дорога.


(Це не Змій із казки
І не пес Трезор:
Ті три ока має
Дядько Світлофор.)



Чотири.

Кіт Маркіз утік на шафу,
Глипа звідти навкруги.
Бо в кота – чотири лапи,
В мене ж – тільки дві ноги!



П'ять.

П'ять пальців, немов п'ять братів, на руці
У згоді живуть, і старанно усі
Працюють. Та якось рука – їхня мати -
Сказала: “Ім'я треба кожному дати.
Найстарший – ВЕЛИКИЙ, це кожен побачить.
(Хоч він і на зріст невисокий неначе.)
А другий – обожнює вказувать всім.
(Розумник!) Тож бути йому ВКАЗІВНИМ.
Наступний – СЕРЕДНІЙ, і думать не варт.
А п'ятий – МІЗИНЕЦЬ – найменьшенький брат.
От як же четвертого сина назвати?
Він – хлопець незграбний такий, вайлуватий...
І наче прикмет особливих не має...
Нехай БЕЗІМЕННИМ його називають!”

Образився братець четвертий страшенно:
“У всіх імена, тільки я – безіменний?”

“Ну, добре, щоб ти не охляв у журбі -
Весільну обручку носити тобі!”



Шість.

Працьовита мама-Бджілка
Має шестеро синків.
І у них в кімнаті-соті
Як навмисно, шість кутків.

Тож як мирно не вдається
Лад навести мамі в строк –
Сину кожному знайдеться
Свій для роздумів куток.



Сім.

Червоний, оранжевий, жовтий, зелений,
Блакитний, синій і ще фіолетовий -
Сім кольорів є у тебе і в мене,
Сім барв – у художника Борі Столєтова,
Щоб Боря, відтінки змішавши, зумів
Весь світ навкруги змалювати без слів.

А Юля сидить за стареньким роялем,
Клавіш торкається чорних і білих.
Сім нот вона має, щоб полька звучала,
Щоб звуки мазурки з-під пальців летіли.

Концерт знаменитий, і джаз, і фокстрот,
Вся музика світу – всього лиш сім нот.



Вісім.

От біда у восьминога!
Має він аж вісім ніг,
І собі взуття допоки
Підібрати ще не зміг.

Ось надходить день базарний.
“Скільки коштує оця?”
Черевиків взявши пару,
Він пита у продавця.

“Ця модель – чудовий вибір! -
Хитро зирка продавець. -
Колір – ваш, відмінна шкіра!
Ви – справжнісінький знавець!

А тепер – стосовно грошей:
Дев'ять – пара, не секрет!
Вам чотири треба, отже,
Разом – тридцять шість монет!”

Восьминіг стиха бурмоче:
“Так, чотири – не одна...
Їх купив би я охоче,
Та... кусається ціна!


Не носив – хоч і знавець – я
Черевиків і раніш,
Тож, гадаю, доведеться
Ще побігать босоніж!”



Дев'ять.

Жарт – історія оця.
Та дослухай до кінця.

Цифра Дев'ять у П'ятірки
Якось вкрала гаманця.

Втрату цифра П'ять уздріла,
На злодійку налетіла:
“Віддавай-но гаманця,
Бо скуштуєш і дубця!”
Цифра П'ять була сильніша,
А Дев'ятка – та хитріша:
Дременула навтьоки,
Вмить добігла до ріки,
З бережка у воду – скік!
Й під водою – на той бік.
Хоч сердита цифра П'ять -
Не наважилась пірнать.
Довелося по містку
Бігти їй через ріку.
Вже минула майже міст,
Аж назустріч – цифра Шість
Йде поволеньки, кульгає.
Цифра П'ять її питає:
“Щойно тут, сестрице мила.
Ти Дев'ятки не зустріла?”
“Так, звичайно, - каже та. -
Як дісталась я моста,
Бачу – аж пливе сусіда,
Ніби хто женеться слідом.
Прудко вилізла з води
І побігла он туди!
Бач – на березі кущі?
Поспішай туди мерщій!”
Довго цифра П'ять шукала
Там, де Шістка їй вказала,
Та злодійки не знайшла.
Якось, хитра, утекла!

Чи не зможеш підказати,
Де Дев'ятку відшукати?


(То Дев'ятка схитрувала -
Догори ногами стала!)



Десять.

Сьогодні дядько Стас приніс
(Хороший батьків друг)
Андрію, Даші і мені
Цукерок десять штук.

Я лише п'ять цукерок з'їв,
Андрійко ж – половину.
Цікаво, друже, скільки ж їх
Залишилось Дарині?



(Авжеж, ти правий, друже мій!
Всі кажуть у дворі:
“Хіба ж такі, як той Андрій,
Залишать щось сестрі?”)

Прощавай, садочок наш, прощавай!
Більше нас уранці не чекай,
Хоч який хороший ти,
Нам до школи треба йти.

Приспів:
Досить нам в садок ходити,
Ми уже дорослі діти.
Чуєш, як дзвінок співає -
Школа нас уже чекає!

Будемо за партами сидіти,
Будемо уроки ми учити.
Треба знати все навколо,
Усьому навчить нас школа.

Не сумуйте, іграшки, за нами.
Хоч уже ми й стали школярами,
Ви нікуди не зникайте,
Нас зі школи почекайте.

Ось і настав прощання час,
Дзвенить дзвінок останній раз.
Він вже не кличе на урок,
Це твій останній у школі дзвінок.

Пр: Останній раз поглянь на них,
На однокласників своїх.
Ваше дитинство прощається з вами,
А ви один з одним і вчителями.

Вже вчителі не будуть вчить,
Що, де, коли і як робить.
Настав час по життю іти,
І як тобі жити – вирішуєш ти.

Пр: Останній раз поглянь на них,
На вчителів усіх твоїх.
Їхні усмішки з сумними очами,
Бо вони зараз прощаються з вами.

Життя скороминуче,
Але воно твоє,
Хоч часто ти вважаєш
Що так воно не є.

Твої найближчі люди,
Бажаючи добра,
Штрикають тебе в мозок
Порадами щодня.

Можливо вони праві,
Можливо правий ти,
Лише життя розсудить
Де істини шляхи

Тому не переймайся,
До серця не бери,
Майбутнє незабаром
Збере свої борги

Які борги, спитаєш,
А, ті які робив,
Коли під столик пішки
Ти в повний зріст ходив.

Життя вперед крокує
І з радісним: "Татусь"
Зустріне під дверима
Тебе твій карапуз

І ти забувши втому,
Бажаючи добра,
Штрикати будеш чадо
Порадами щодня.

А рідне твоє чадо
Можливо відповість -
Що Бог, мовляв не видасть,
Ну а свиня не з'їсть!

Все йде в житті по колу
Щоб коло розірвать
Можливо і не треба
Борги всі віддавать!

В хатинці біля лісу
Жили три їжаки
Жили не переймались
Аж раптом – хижаки!

По лісі ходить чутка
З’явились злі вовки
Що дуже хочуть їсти
Рятуйтесь їжаки!

Біда одна не ходить
Це мудрість не нова
У лісі з переляку
Дорожчають дрова!

Інфляція нуртує,
Бюджетові кінець,
Аж раптом як у казці
Зявився молодець

Не бійтесь мамо й тато -
Сказав малий їжак -
Чи я не розумію
Чи може щось не так?

Хіба малі ми діти
Боятися вовків?
Хіба не гострі голки
Рятують їжаків?

А дрова нам навіщо?
Так швидко час летить -
Якщо зима і прийде
Їжак її проспить!

Вітер-нечупара
Налетів зі свистом,
Гілку від тополі
Відірвав із тріском,
Розхитав дерева,
Дмухнув що є сили,
Аж торішнє листя
В небо полетіло.
Рвучко розвернувся,
Рве покрівлю з даху.
Щулиться в куточку
Кошеня від страху.
А вітрисько буйний
Знай собі гасає.
Він такий холодний,
Він жалю не знає.
З свистом навіженим
Хоче в душу влізти.
Геть від мене, вітре,
Не боюсь я свисту.

– Тебе образили діти?
– Ні!
– Животик твій став боліти?
– Ні!
– Голівонька розболілася?
– Ні!
– Іграшка загубилася?
– Ні!
– Може, ти хочеш пити?
– Ні!
– Не знаєш ти, що робити?
– Ні!
–Їсточки тобі дати?
– Ні!
–Ти хочеш піти гуляти?
– Ні!
–У тебе погана пригода?
– Ні!
–А може тобі когось шкода?
– Ні!
–Чого ж ти плачеш, маленьке?
–Я плачу, щоб слухалась ненька!

З рук у руки м’яч стрибає
І до неба підлітає.
Ой який же він прудкий,
Гарний м’ячик мій новий!

Вгору , вниз і навпаки,
Ледь торкаючись руки
Скаче швидко м’ячик мій,
І не скажеш йому ,,стій”
Приспів:
М’ячик скаче, м’ячик скаче.
В нього вдача не ледача.
М’яч не стане сумувати,
Коли можна пострибати.

- Не піду до школи!
Не піду ніколи!
Там примушують писати,
Додавати, віднімати…
А я хочу гратись,
Хочу розважатись!
Нявкнув котик: - Не ходи,
Я не бачу тут біди.
І я обов’язок забуду
І мишей ловить не буду.
Усміхнулася матуся:
- І я вдома залишуся.
Краще вже відпочивати,
Аніж гроші заробляти.
Не буду я їсти варити,
Нічого не буду робити.
А тато зітхнув і сказав:
- Я й в думці ніколи не мав,
Що обов’язок можна забути,
Від усього вільним бути.
За підказку дякую, сину!
Оце тепер я відпочину!
Давно вже час зробити так.
Ходімо, мамо, в зоопарк!
Я кричу: - Мене візьміть!
Тато глянув лиш на мить:
- Піклуватись про дитину -
Це обов’язок, сину.
Нам же любо розважатись,
А не про тебе піклуватись.
Тепер обов’язків нема.
Не просися ти дарма.
І вони собі пішли,
Мене з собою не взяли.
А я думаю – гадаю:
Що про обов’язки я знаю?

“Ну, Софійко, як тут справи?
Кашу з'їла? Молоток!
Допивай своє какао,
Й можеш бігти у садок!

Чобітки узула, доцю?
Та без пустощів дивись:
Вранці був надворі дощик,
Тож гляди не забруднись!”

От минуло чверть години —
Мама вийшла до дочки.
Бачить — повсідались чинно
У пісочниці ляльки.

Поряд — в іграшкові кружки
Щось їм доня налива...
“Леле! Доню, ти в калюжі
Не купалася, бува?

Бруд на лобі, чорні руки...
Наче вже і не мала!
Нащо ти оцю грязюку
У кастрюльку налила?

Марш негайно мити руки,
Чи поставлю у куток!”

“Мамо, це хіба ж грязюка?
Це ж какао для ляльок!”

Як набридло хмарці високо літати,
Стала вона дощиком частим накрапати.
Може дощик плаче, може він сміється,
Квіти і дерева раді, що він ллється.

Приспів:
А краплинки не сльозинки,
Це у хмарки сміх такий,
З нею разом засміється
Промінь сонця золотий.

Радістю засяють неба очі сині,
Весело бринітимуть голоси пташині.
Барвами веселими все навкруг засяє,
Навіть сірий їжачок пісню заспіває !

Вранці сонце промінцями
Поспішає всіх будити.
Буде у промінчиках
Пісенька бриніти:
- Добрий ранок, добрий ранок!
Прокидайся, вже світанок.
Посміхнись усім навколо –
Піде усмішка по колу.
Добрий настрій розійдеться,
Наче кола по воді,
Хтось тоді тобі всміхнеться,
Буде добрим день тоді.
Доброго дня вам, доброго дня вам!
Доброго часу вашим справам.
Якщо радість дарувати,
Людям настрій не псувати,
То добро піде по колу -
Буде добре все навколо.
Якщо гарно день пройде –
Вечір добрий надійде.
Вечір добрий, вечір добрий!
Сонце сіло вже за обрій.
Закриваються вже очі,
Доброї ночі, доброї ночі...

Сонце сміється - Весна почалась.
Звідкись під дахом бурулька взялась,
І не одна узялась, а багато.
Стрибають краплі з бурульок завзято.
В краплях прозорих вмивається сонце
І заглядає до нас у віконце.
Крига на річці стала зникати.
Сніг став струмками від сонця тікати.
Синички співають веселі пісні.
Проліски вдячно схилились Весні.
Котикам вербним в бруньках не сидиться,
Хочуть, пухнасті, на сонці погріться.
Травичка до сонечка тягне долоні.
В бруньках покидаються квіточки сонні.
Пташки повертаються з теплих країв,
І Весну вітає їх радісний спів.
Малий їжачок не бажає вже спати
І вирушає здобич шукати.
Повітря духмяне від пахощів квітів,
Ними дерева, як снігом, укриті.
Бджоли над квітами радо гудуть,
Мед запашний додому несуть.
А ночі коротшають, довшають дні,
І дякує Літо за працю Весні.

Осінь в гості до нас завітала,
Усміхнулась і Літу сказала:
- Здрастуй, братику, здрастуй, Літечко!
Які гарні ти виростив квіточки!
Та вже, братику, час поспішати,
І у теплі краї вирушати.
Над полями та над лісами
Ти летітимеш разом з птахами.
Ти летітимеш в теплі краї,
Тож візьми подарунки мої:
Першу осінню квітку,
Що зацвіла ще влітку,
Пожовтілий листочок клена –
Це на згадку тобі про мене.
І пухнасту м’якеньку хмаринку –
Щоб в дорозі спочив хоч хвилинку.
Легкий вітер, що пахне травою,
Візьми, братику, з собою,
Щоб далеко в краю чужому
Не забув ти дороги додому.
Усміхнулось у відповідь Літечко:
- А тобі павутиночки ниточка
І росинок краплиночки чисті –
Будеш, сестро, в сріблястім намисті.
А ще сонячний промінчик –
Це каблучка на мізинчик,
Коли будеш нею гратись –
Буде сонечко сміятись.
А ще ось тобі, рідненька,
Фарба жовта, золотенька.
Одягнеш дерева в золотисті шати -
Будуть тебе, Осінь, золотою звати.

Я збираюся гуляти,
Та не можу вийти з хати –
Рукавички десь нема,
А на вулиці зима
Білим снігом грається,
І мороз кусається.
Я шукаю під столом -
Під столом лежить альбом.
І під шафою немає -
Звідти заєць виглядає.
Коли гратися хотілось,
Зайченятко десь поділось,
А тепер знайшлось – бери!
Та мені вже не до гри.
Я під ліжко заглядаю –
Рукавички там немає,
Тільки книжка й олівець.
Вcе! Урвався мій терпець!
Де ж поділась рукавиця?
Погляда на мене киця,
Наче хоче щось сказати,
Та не хоче пошукати.
Час іде, а я шукаю.
Чи ж сьогодні погуляю?
І чому, скажіть мені,
Всі гуляють, а я ні?

Бджола мала, та й та працює,
Нектар збирає, мед готує.
І ми не гірше од бджоли,
Даремно час не гайнували,
Птахам хатинки майстрували,
Усі старались як могли.
На диво гарні в нас шпаківні,
Кругленький отвір, стіни рівні,
Глибоке дно і товстий дах,
Зробили все, як любить птах.
Шпаки нам також помагають,
І гусінь, і жуків збирають.
Рятують наш зелений дім
Ще й співом веселять своїм.

Пташині звички ми вивчаєм,
І всіх до творчості привчаєм,
Бо знаєм, там нема науки,
Де вміло не працюють руки.

Була на світі дівчинка маленька,
Подобалася всім її краса.
Казали люди: "Бач, яка гарненька,
Блакитні очі, русая коса…"

А дівчинка у відповідь сміялась,
І сріблом дзеленчав дитячий сміх,
"Щаслива буде!"—так усім здавалось,—
"Звичайно, буде!"—ясно для усіх!

Пливли роки, дівчисько підростало,
Зацвів її краси духмяний цвіт,
На залицяння зовсім не зважала
В свої неповні вісімнадцять літ.

І щиро, від душі вона сміялась,
І сріблом дзеленчав дівочий сміх
Коли в коханні хлопці зізнавались!
І—гарбуза давала для усіх!

Пройшов ще рік, а, може й два минули,
Не в'яне, а цвіте її краса!
Та якось у селі усі почули,
Що повернулися свати без гарбуза!

А на весіллі дівчина сміялась,
І сріблом дзеленчав щасливий сміх!
Вона ж чекала хлопця, й дочекалась!
"Щасливі будуть"—ясно для усіх!

Росте вже їхня донечка маленька,
Подобається всім її краса!
І кажуть люди: "Бач, яка гарненька,
Від татка очі, мамина коса!"

А дівчинка у відповідь сміється,
І сріблом дзеленчить дитячий сміх,
"Щаслива буде!"—так усім здається,—
"Звичайно, буде!"—ясно для усіх!

***
Бринить бджола і джміль гуде, –
Лоскочуть вербам котики.
У гай по ряст дівчатко йде,
А сонце в літо котиться.

Метелик п’є з берези сік,
Квітує мати-мачуха,
В ярку приліг зайчатком сніг, –
Нема де заховатися.

***
Гарна дівчинка Іванка
У сорочці-вишиванці,
У намисті і вінку
Під вербою, в холодку
Білу хустку вишивала,
Вишиваючи, співала.
А співанка та про літо,
Про метеликів у квітах,
Про волошки у житах,
Про русалок у лугах…
Гарна дівчинка співала
Про Івана, про Купала.


***
Стоять верби
Понад річкою;
Попід вербами -
Стежка стрічкою;
В’ється стежечка
Берегами,
Між покосами,
Мчить лугами.
А по стежечці
Біжить дівчинка:
У віночку,
В руках квіточка.
Понад річкою,
Берегами
Несе квіточку
Своїй мамі.

***
На скакалочці стрибаю, -
Як метелик, бант літає.
Я стрибаю без упину, -
В мене ніжки – як пружини.
Починаю рахувать:
- Раз, два, три,
чотири, п’ять…
Можу дострибать до ста,
Бо скакалка непроста, -
З чарівного магазину,
Де господарка Мальвіна.

***
Промінь останній зстригали стрижі,
Сонце за обрій ховалось,
Та й зупинилось у дня на межі,
Мов солов’їв зачекалось.

Ось за рікою вже тьохнув один…
- Ку-ку! – зозуля озвалась.
Поміж лататтям у теплій воді
Жабки співати збирались.

Роси лягали, тумани пливли,
В сутінках тіні щезали…
Ось вже і жабки свій хор завели,-
Сонечко спать проводжали.

***
Молоденьке, в дві цяточки, сонечко
У моє залетіло віконечко.
Стало лапками вії мені лоскотати:
-Прокидайся. Вже сонце зійшло.
Годі спати.

***
Сонце…
Сходило сонце, -
Вилазив на небо
червоний павук.
Місяць
втопивсь в ополонці,
зорі
шугнули за греблю,
в лісі
прокашлявся крук.


***
Віз котивсь Чумацьким Шляхом -
Сіль чумак у Возі віз.
На нещастя, у невдахи
Тріснула у Возі вісь, -
Сіль розсипалась по шляху,
Колесо скотилось в ліс.

***
Кіт-котище
Мишку шукав.
Виліз на горище
І там заблукав.
Темно на горищі,
Вітер в шпарку свище…
Хоч і кігті наготові -
Стало страшно котові.
Хоч і світяться очі -
Котик мишки вже не хоче:
Мурчик лапки підняв
І заплакав: “Няв! Няв! Няв!..”

***
У мене випали два зуби,
А нові все не ростуть…
На горище їх закину –
Мишки кращі принесуть.

***
Білий пес із підпаленим вухом
Сердито гавкає
На сріблясту павутину бабиного літа,
Що зачепилася за його зелену буду.

Космічний Котигорошко

Наді мною
Небо зоряне.
Серед неба
Шлях проорано.
А тим Шляхом
Сестра Галя йде,
А за нею
Шатлом Змій гуде.
Та вже бачу:
Булава летить, -
Буде Змія
Галин братик бить.
За неправду
Змія вік навік
Аж по шию
Зажене у тік.

***
Ударив грім.
Загуркотів,
Посипавсь градом
По шиферу, по блясі, по шибках,
Зазеленів оббитим виноградом
І забілів на всіх семи стежках.

***
Висмажило все,
Виснажило все
До нестями;
Виблискалося,
Вигримілося
Град-дощами;
Хмариться вже,
Хмуриться вже,
Холодніє…
Вже по Іллі,
Вже по теплі,
Осеніє…

***
Ти вже приїхав
чи снишся мені,
Грізний Михайле
на білім коні?!
В коси заплетена
гривонька біла…
Сріблом засяяли
ангельські крила…
Меч вогняний
спалахнув у вікні…
В ласицях шибки.
За вікнами сніг.
Мама вогонь у печі запалила.

Бачить бджілка уві сні
Сновидіння чарівні,
Як літає серед квіту,
Скорому радіє літу.
Пахощі! І відусіль!..
А назустріч дядько Джміль.
Він до бджілки позіхає,
Каже – меду ще немає!
Нікуди і поспішати,
Нумо аж до травня спати!

2008

Сніг падав до ранку, густий і лапатий.
Уранці малеча, узявши санчата,
Гайнула до парку – кататися з гірки.
А Мурчик надвір зістрибнув із кватирки,
Аж глип – білосніжне усе навкруги:
Земля і дерева, кущі і дахи.
Примружився мрійно смугастий мурко:
“Якби ж то усе це було молоко!
Чи жирна сметана – також непогано;
З дитинства чомусь поважаю сметану!
...Зі смальцю замети – глибокі і ласі...
На сир би погодився – в крайньому разі!..
Якби ж то, – змахнув він пухнастим хвостом, –
Яким безтурботним я був би котом!
Мурчав би щоночі котячих пісень,
І спав би у кріслі цілісінький день!
Пташок не чіпав би, мишей не ганяв...
Та час вже додому - бо холодно!.. Няв!"

Сіла заздрість край віконця.
Лист шепоче, світить сонце,
Птах співає, вітер слуха.
Затикає заздрість вуха:
- Сонце сяє всім навіщо?
Та й для чого птах цей свище?
Хист нікчема наче має,
Співом землю обіймає.
Сірість дзьоб дере зухвало.
Сів? Мовчи! Гнізда замало?
Але ж ні, літати треба!
Ще підніметься до неба!
Всім літати, всім співати!
Як ворожість приховати?
Сонце сяє всім навіщо?
Та й для чого птах цей свище?

Ходить містом біла Пані
У мережанім жупані.
Сипле сніг з-під довгих вій,
З нею в парі вітровій.
Розмальовує віконця,
Та чомусь боїться сонця
Тільки лиш воно пригріє,
Наша Пані враз німіє.
Тане срібне покривало,
Що ночами вишивала,
І течуть, течуть струмки
У озера і ставки.
От попробуйте, малята,
Цю загадку розгадати.
Хто дарує білі барви
Нам без пензля і без фарби?
Хто без молотка майструє -
Замки снігові будує?
Хто та Пані гордовита
Інієм сріблистим вкрита?
Холоднішої нема!
Ну, звичайно, це? (Зима)

Вкладаю спати кошенят:
одне, два, три, чотири, п'ять.
Одне руде, сіренькі інші.
Ну годі нявкати, тихіше!

Не можна в ліжко, горе з вами -
нас всіх шістьох насварить мама.
Отож хутчіш лягайте спати,
мої маленькі кошенята.

— Мити руки!
— Ні! — кричить маля,
Ледве увійшовши до квартири.
— Добре, — каже мама, — зараз я
Зателефоную Мийдодіру!

Вмить Богдан — мов в рот води набрав;
Зиркнув недовірливо на маму,
Усміхнувся, трохи потупцяв
І пішов до ванної помалу.

Рік минув, за ним — іще один,
І тепер Богдану — вже чотири.
Руки мити знов не хоче він.
— Що, Богдане, кличем Мийдодіра?

Той насупив брівоньки малі,
Поглядом суворим маму зміряв.
— Мамо, — каже, — вчені довели:
На Землі немає Мийдодірів!

М'якенький і липучий
Сьогодні випав сніг.
З такого снігу вийде
Чудовий сніговик!

Андрійко і Дениско —
Його найкращий друг —
Знайшли діряву миску —
Це буде капелюх.

Щоб ніс, мов на картинці,
Зробить сніговику,
Андрій приніс морквинку
В своєму рюкзачку.

Зліпили й покотили
По снігу два сніжки,
Аж поки ті зробились
Великі і важкі.

Ще до мети неблизько —
Робота ж нелегка —
Аж тут зліпив Дениско
Собі іще сніжка.

Хотів поцілить тільки
У дерево Денис,
Та другові поцілив
Точнісінько у ніс.

Не міг Андрійко, звісно,
Залишитись в боргу —
І ось уже Дениско —
По шию у снігу.

“Дістав? — кричить Андрійко. —
То більш мене не сердь!
А то відправлю швидко
Із гірки шкереберть!..”

...Загублена морквинка
Валяється в снігу,
І миски половинка
Стирчить із кучугур.

Спочити після бійки
Присіли на пеньки
Дениско і Андрійко —
Живі сніговики.

Струмками дзюркотливими,
Пташками галасливими
Збудилася весна.
Ласкаво-пустотливою,
Чаклункою звабливою
Всміхається вона.

Із хрумкотом-чалапками,
Білясто-сіро латками
Поморщились сніги.
Ожили гуркотницею,
Підтоплені водицею
Річкові береги.

Тоненьким золотариком,
Пустунчиком-ліхтариком
Сміється промінець.
Спішить із побажаннями,
Веснянками-вітаннями
Крізь хмарку навпростець.

Як нелегко жити в світі—
Світ недосконалий!
"Все найліпше—тільки дітям!"—
Так нам обіцяли?
Це для нас псують довкілля,
Як смітник планета?
Це для нас готують зілля
З маку чи з таблеток?
Це для нас завжди доволі
Жуйок синтетичних
І навалом алкоголю
В пляшках симпатичних?
Це для немовлят завозять
В пачках діатез?
"Секонд хенд" нехай всі носять?
SOS!


Кажуть, що озон зникає -
Це хіба життя?!
То дитинство теж чекає
Шлях у небуття?!
Екологію вивчаєм
В школі і в житті,
Хімію ми також знаєм -
По питній воді!
Мєндєлєєва табличка -
Вся у ній!
А ми п'ємо цю водичку -
Боже мій!
На нукліди не зважаєм,
Звикли до АЕС!
В душах цезій відчуваєм -
SOS!

Так, дитинства дні чудові! -
Вищий клас!
Тільки - почуття любові
Не для нас?
Ми бажаєм небагато
Для дітей:
Лиш тепла від мами й тата,
Від людей!
Але ж небезпечно жити -
Вибухи у місті!
В бізнесової "еліти"
Плани особисті?!
І у фільмах що ми бачим -
Вбивства, секс?!
Сміємося, а не плачем -
SOS!

1997

В Стрийськім парку у кущах
Заховався Страх.
Він до сонця йти не хоче,
Щось під ніс собі бурмоче,
Має Страх великі очі.
Просто жах!
Він дітей малих лякає
Ще й деревами хитає,
З неба темну тінь кидає,
Ніби птах.
Так би й жив, та якось зранку
Йшов в садок малий Степанко
І розсипав торбу сміху
Всім на втіху.
Страх страшенно розлютився,
Швидко в нірку закотився.
Страх зіщулився, скрутився,
Як слимак.
І з тих пір його немає,
Вже нікого не лякає.
Хтось шукав, але дарма,
Як нема, то вже нема.

Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Коли чує він: зима
Його біла підзива.

— Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?

— Бо я чорний, — каже кіт, —
Я лишаю чорний слід.

Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна.

І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна!

1969

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:

Пропало десь далеко
Все, що косити мав,
Пропало десь далеко.
Не видно вдень-вночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.

1963

Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.

Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.

Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина…
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.

Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона — для тебе і для світу…
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту…

1963

Колись через парк довелося іти
( Деньок був квітневий, суботній.)
Попереду — хлопчик десь літ дев'яти
І дівчинка в курточці модній.

Хлопчисько ( я бачу чуприну густу,
Руду — аж на сонці палає!)
Провадить: “... я зараз тобі доведу,
Що привиди справді бувають!”

Парирує зверхньо: “Що, зовсім уже?”
Володарка хвостиків стильних.
“Так, привиди, звісно ж, бувають, лише...
В кіно, у книжках, чи в мультфільмах!”

“Таж привид — це те що привиділось, ось!
Ти згодна?” — рудий не вгаває.
“А кожному ж може привидітись щось,
Тож привиди, значить, бувають!”

Когось насмішить суперечка така,
Мені ж було важко не визнать:
Хоч тема розмови доволі слизька,
Та логіка в хлопця — залізна!

Бриніло в повітрі квітневе тепло,
Яріли на сонці трамваї...
Ішла я,
і знати приємно було,
що привиди справді — бувають!

1.
Про тебе й про мене говорять…

На парту сусідню я ледве дивлюся,
Долонею очі собі прикриваю –
А раптом хто-небудь побачить, вгадає,
Що я і дихнути на тебе боюся?
Та все видає мене. Як це стерпіти!
Мовчу, наче раб, занімілий в кайданах.
Про тебе й про мене говорять в романах.
Про тебе й про мене – всі формули світу.

2.
Лицар
Дражни мене, смійся. Штовхни мене в груди.
І я подражню тебе – злегка, довільно.
За коси посмикаю трохи, не сильно, –
Нехай не подумають лишнього люди.
Якби тобі хтось заподіяв лихого,
Я так покарав би − ніхто б і не пискнув.
Тебе ж би на руки узяв і притиснув,
І ніс би, і ніс би − далеко і довго…

3.
Якщо почуття моє зветься коханням…

Нема тебе. Пустка заходить у душу,
І щось відбувається в мертвому класі:
Немов попливли і розтанули в часі
Учителька, друзі, портрети байдужі.
Я бачу, як дошка пливе із завданням,
І парти пливуть, загубили причали…
Якщо почуття моє зветься коханням,
Скажіть же, чому в ньому стільки печалі?

4.
Твій голос у телефоні
Хоч скільки дивися – пуста твоя парта,
І я байдужію, тупію, сумую.
Твій профіль на кожній сторінці малюю,
А ти ні сьогодні не прийдеш, ні завтра.
А ти захворіла. Мені ж всемогутній
Чаклун віднедавна наклав заборони
На пошту твою і твої телефони.
«Алло?» – ось і все, що я можу почути.

5.
Невже так буває?
Це мука. Немає ні жартів, ні злості.
Я робот. А живлення – тільки на рухи.
Та хтось підмикає мене до напруги:
– Ходімо, зібрались до подруги в гості…
До тебе? Додому? Невже так буває?
Тебе, і твій дім, і батьків я побачу?!
Від думки такої я мало не плачу.
Так просто – не можу. Я просто тікаю...

6.
Ти - сонце
Сиджу я і вірші про тебе «шифрую»,
І тоскно дивлюся на парту четверту.
Аж ось обпекло і звеліло завмерти
Те сяйво, що я навіть спиною чую.
Ти входиш, як сонце. Просте порівняння.
Так сяє веселка у свіжім озоні,
Так промінь пробуджує котики сонні.
Ти – сонце, та й все. Моє сонечко раннє!

Невідомий із твого класу

Пірнай у вітер! І наврозпір
розсунь межу між днем та ніччю!
Ту мить зведи у часопростір,
який ніколи ся не скінчить!

Пірнай у вітер! І увіруй
в своє із ним п'янке братерство,
подякуй птахові та звіру —
молодшати солодко й терпко.

Відчувши крихкість всіх заслонів,
де воля вічно жити мусить,
ти опусти свою долоню...
і я
до тебе
дотягнуся.

Якось вранці мама тихо
В спальню заглядає.
Бачить — донечка з утіхи
Світиться — аж сяє!

Мама каже: “Ну, Софійко,
Ти і здивувала!
Та невже ж велике ліжко
Ти сама прибрала?

Мамі з татком помагати -
Це, звичайно, добре,
Тільки як же ти до шафи
Донесла цю ковдру?

Я гадала, ти не в змозі,
Ти іще маленька,
Ця ж бо ковдра — для дорослих,
І таки важкенька!”

“Не переживай, мамулю,
Звісно що не в змозі!
Не несла я, а тягнула
Ковдру по підлозі!”

А ЩО В МІШКУ?
– Лисичко, лисичко,
Де була цілу нічку?
– Я була у півника,
Півника-іменинника…
– А що в тебе у мішку?
– Кукуріку!!!

ДИНІ
На городі, наче свині,
Розляглися жовті дині.
Воду п’ють, тому мовчать,
Вгору хвостики стирчать.

ОДЯГАНКИ ДЛЯ КИЦІ
На задні лапки тапці
Сплели для киці бабці,
А дідусі для киці
Зв’язали рукавиці.
Зігріті в киці лапки,
Однак немає шапки.
Можливо, мама й тато
Її пошиють з вати?

ДЕ ТАТО ПРАЦЮЄ
Є у киці кошенята,
Тато й мама є в Маринки.
В кошенят мисливець тато –
Ловить він мишей на ринку.


ВДЯЧНА КИЦЯ
Їла Катя паляницю,
Пригостила нею кицю.
Киця бігає по хаті:
– Чим же я віддячу Каті? –
Як стемніло, киця в ліжко
Принесла Катрусі... мишку.

НЕВДЯЧНИЙ КІТ
Дали котові якось рибку,
Він смачно губи облизав.
З’їв на обід ту рибку швидко
І навіть слова не сказав.
А був би ввічливим котом,
То помахав би хоч хвостом.

СКЛАДНЕ ЗАВДАННЯ
Оля виправити двійку
Намагалася давно.
Дав учитель їй лінійку,
Каже: «Виміряй вікно».
Спалахнули в Олі щоки,
Оля руки розвела:
– Це вікно таке широке,
А лінієчка – мала...

ПЕРЕЦЬ
Червоний перець аж горить,
Усіх він може спопелить.
– Рятуйте! – він побачив дощ
І заховавсь до мене в борщ.

СОСНА
У лісах росте сосна,
В колючках уся вона.
Це ж у неї їжачки
Позичають колючки.

АПЕЛЬСИН
В апельсинів син –
Апельсин.
Донечки в косинках –
Апельсинки.
Навіть хатка нова
Апельсинова.

НЕ ХВАЛИСЯ‚ ЯК ГАРБУЗ
Похваливсь гарбуз м’ячу:
– Як захочу – полечу!
І захекав‚ наче міх‚
Та піднятися не зміг.
– Я літати ще навчусь‚
А от зараз – покочусь! –
Весь надувся він і – трісь! –
На шматочки розлетівсь.
Намотай собі на вус:
Не хвалися‚ як гарбуз!

СОВА
Сова – мудра голова,
Але дивною бува.
Вночі літає між дерев,
А вдень ходить з ліхтарем.

ЯК ЗІПСУВАЛИ ЗЕБРУ
По звіринцю ходить зебра.
В білу смужку в неї ребра.
Кажуть, зебру зіпсували,
Як паркани фарбували.

ЛОЗИ Й БУДЯКИ
Люблять кози їсти лози
Влітку і в морози
І ніколи
Губ не колять
Об колючі лози.
Люблять кози будь-які
Край дороги будяки.
І, мабуть, від того
В них колючі роги.

КАШТАНИ
Як були козаками каштани,
В шароварах ходили вони,
А тепер, коли стали панами,
Носять джинси й зелені штани.

АКАЦІЇ
На акації веселі
Ми влаштуєм каруселі,
Щоб коти і миші
Були веселіші.

ШВИДКА ДОПОМОГА
Кличу тата,
кличу неньку,
Дідуся й бабусю:
– Захистіть мене швиденько,
Я кози боюся!

Наді мною
Небо зоряне.
Серед неба
Шлях проорано.
А тим Шляхом
Сестра Галя йде,
А за нею
Шатлом змій гуде.
Та вже бачу:
Булава летить, -
Буде Змія
Галин братик бить.
За неправду
Змія він навік
Аж по шию
Зажене у тік.

Білосніжна хуртовина
замела доріжки,
По сніжку мала Дитина
йде на Зустріч пішки,
Йде до нас Дитятко Боже
та й несе Новину,
Що Господь спасти в Нім може
Кожну вже людину.

***
У ніч святу Христового Різдва
Ти ясла у душі зроби Дитині,
І запроси Дух Божого Єства
Навічно оселитись там віднині

Різдвяна ялинка

Різдвяна ялинка!
Яка висота!
Різдвяна ялинка!
Яка то краса!

Розвішані там кульки,
ліхтарики, бурульки,
срібляста мішура..

А десь на тій ялинці,
серед прикрас тендітних,
є хатка розписна.
Та хатка непроста!
Вгорі горить ліхтарик...
І кулька золотава,
мов повний місяць, там.
Сніжинок рій кружляє,
на дах шаром лягає.
А з комина тихенько
сивенький дим злітає.
Загляньмо у віконце,
прищулившись. І хто це?!
Там поблизу каміна
знайомий нам Дідок.
Перед старим – мішок!
А в ньому є мотрійки,
ляльки, м'ячі, машинки,
ведмедики, зайці...
Їх той Дідок складає -
даруночки збирає,
співає пісню ще.

Над столиком, при лампі,
схилився Сніговик.
Він гарний листоноша,
до праці тої звик.
Листи він доставляє,
уголос їх читає...
Ну, а Дідок малятам
на них відповідає.
Кипить отож робота -
Приємні всі турботи.
На ранок бо Різдво!
В каміні жар іскриться,
мов та чарівна птиця.
За північ вже давно...

А вранці, тільки видко,
прибігши до ялин,
знайдуть дарунки діти,
сплеснувши від дивин.


Рiздвянi та новорiчнi чотиривiршi для малят

Тільки-но упав сніжок,
зшив наш заєць кожушок.
Білосніжний, як годиться,
щоб ховатись від лисиці.

***
Без ялинки, що за свято?
Тож без зайвих балачок
Допоможе вам, малята,
наш колючий їжачок!

***
Білка-пострибуха,
що з рудого пуху,
По ялиночці стрибає,
зелененьку прикрашає.

***
Синьо-жовта то є птиця,
і тому вона синиця.
Пташка ця хоча й маленька,
а втім дуже вже прудкенька.

***
Клишоноге ведмежатко
миє носик, вушка й лапки,
Рік Новий іде стрічати
це маля сьогодні з татом.

***
Хитрюща лисиця
впевнює синицю:
- Рік Новий стрічати буду -
про пташок, зайчат... забуду.

***
Легенька пушинка,
крихітка-сніжинка,
Метеликом кружляє,
білизною сяє.

Добрий ранок!
Чути жайвора у лузі:
"Добрий ранок, всім вам, друзі!"
Iз гнізда свого лелека
Відгукнувся недалеко:
"Добрий ранок! Добрий ранок!
Зустрічаємо світанок!"
I шпаки завжди веселі
Визирають із оселі:
"Добрий ранок! Чи здорові?"
Дякую на добрім слові!
Ластів'ята на балконі
Дружно плещуть у долоні.
Привітались недаремно!
Добрий ранок! Як приємно!

ТИМКО

"Худенький" кіт ppрудий
"пишається" – лежить
у Сфінкса гордій позі.
Коли там ті морppози?!
Життя прекрасну мить
зловив у вус м’який

й маленький рppотик свій
немов чешірppський кіт
усмі́шкою лоскоче.
Свої замрppужив очі.
А порppуч стишив літ
там промінець ppрудий.

21/10-1995

ПРОСТО "ГРА РОЗУМУ"
або ж Дев’ять синонімів до слова "завірюха"

Глянув у вікно – пурга́,
а чи, може, завірюха,
а чи, може, просто ху́га
сніг із себе видиха.

Придививсь – ні, сніговій,
а точніше – хуртовина;
й холод мов із домовини,
чи ще більший. Хуговій –

о́сь, найкраща назва – ця́.
Втім, все’дно вони всі білі:
це́ й заві́я, й заметіль, і
ві́хола, й хурде́лиця.

21-07-1998

Є в садочку годівничка.
Там обідає синичка.
Звуть її красиво – Цінька,
Вона пісеньку цвірінька.
Виніс їй Андрійко сала.
Цвірінчить синичка: "Мало!
Жменьку зернят і пшонця.
Ой, смачна пожива ця!"