Ромашки: жовте, біле і зелене —
гаряче, чисте і живе.
Вітрильником тобі від мене
веселе полечко пливе.
Ти ж маяком на волошковім
чатуєш березі стрічань.
Той синій шал, та біла повінь
двох непоєднаних кохань!
Та не зіллємось воєдино,
щоб нові фарби віднайти.
Гіркопечальним терпким димом
пливе хмаринка самоти.
Отак своє насіння впустить
мій білий смуток, твій синій жаль.
І закує осіння пустка
блакитне й біле в сіру даль
дощів. Поверне вітер біле
вітрильце — марево легке.
Ще твій маяк пошле несміло
мені проміннячко м'яке —
прощальну синь волошок. Любий!
Ми ще зустрінемось в полях!
І мій вітрильник не забуде
до маяка щасливий шлях.
І знов розлука біле й синє
у різні долі роз'єдна.
Пора оплакана осіння,
де ти один, де я одна.
Це й так багато: бути поруч,
торкатись берега твого.
А в дощову розпуки пору
від маяка святий вогонь
мені надію подарує,
щоб пережити безліч зим.
Як повінь біла завирує
наперекір законам злим!

1998

Опадає листя.
Випадає сніг.
Розірвеш намисто —
упаде до ніг.
Для кохання — мрія.
Для розлуки — вік.
Скронями сивіє
Чужий чоловік.
Не торкнуся скроні,
вуст не притулю.
Не в мої долоні
пошепки — "Люблю!"
За чужі пороги —
долі слід.
Осені дороги
замітає сніг.
Виблякло намисто,
нитка — трісь.
Заблищали чисто
намистинки скрізь.
Боляче питати:
"Доленько, чому
не дала ти стати
близькою йому!
Доленько-мовчунко,
як він міг?"
Падає так лунко
сніг...

1999

Хіба ти знав мене, хіба любити вмів,
коханцю мій далекий, відлетілий?
Замкнули світ полотна тих дощів,
крізь сум яких пройти ми не хотіли.
Ми не хотіли жалю пустоти.
Я боронилась, ти не вмів і цього.
Була любов, а в тій любові — ти,
невмілий, але рідний до малого.
Приспів: Соломоне мій одинокий
із зламаними крильми.
Пісня суму — затихлі кроки
кроки... кроки... із пітьми.
Супроти бід не мав в душі броні.
Кохання відцвіло і розвітрилось
у спогаді, у мареві, у сні...
Ти був, це так, та щастя лиш приснилось.
Чи не болять поламані крила?
Чи круки не радіють над тобою?
Яка любов дарована була,
а ми її не вберегли обоє.

1996

Не займай долин квітучих пам'яті далекої,
не буди духмяних літ... Чистою лелекою
із своїм коханням росним відлетіла мрія.
Порожнеча, безнадія димним вітром віє...
Ти і сам десь там на денці випитих зіниць,
вилюблений вже дощенту. Тільки горілиць
я у травах незів'ялих у обіймах сну.
Ти мене іще цілуєш... А тепер одну
вимальовує осінній пензлик із дощу...
Для утіх себе в спогади впущу.
Але ти не смієш цього. Не займай.
То для мене поцілунковий розмай,
жадоба долонь твоїх на безмежжі тіла.
Й чорна, чорна, чорна ніч
від зірок аж біла.

1995

Я малюю тебе пензлем втрачених весен,
бо знебарвлена даль вимиває дощами кров.
Я малюю тебе в рамі райдужних перевесел
і роблю за ту раму зворотній крок.
В перші хвилі мальованого потойбіччя
вщент тону, але ти для рятунку є.
І хапаюсь очима за контурів скреслих обличчя,
і в обличчі життя потихеньку витинькує.
Я не знаю вже назви фарб утрачених марень,
на екзотику схожа пам'ять власних бажань.
Важчі нинішніх втрат легкі минулого хмари,
в тому світлі себе теперішню ще більше жаль.
Упірну-повернусь у вечірню зажуру — в сьогодні,
і укину до рами пензля марних спокус.
Про минуле мріяти, мабуть-таки, природньо,
але я і природності тої, таки, боюсь.

1998

Чорним по білому. Білим по чорному.
Як ти не зробиш — усе навпаки.
Легким несправжнім, з листа твого, човником
Я опиняюсь посеред ріки.
Чорним по білому… човник рукописний…
Білим по чорному:«Милий, прощай!»

Може, іще добіжиш, може вхопишся…
Скорше не встигнеш і зрониш:«Нехай!»

2008

...Стіна дощу...

Крізь місто парасоль
ти йдеш.
А я махну Тобі рукою
через вікно.
Думками я з Тобою
іду.
А дощ співає
до-Мі-Соль
у листі.
Вітер збурює думки
забуті.
У калюжах краплі-сльози
пролиті кимсь
ще в теплі літні грози,
десь там -
за склом.
На відстані руки...
...Стіна дощу...

30.10.2008

Небо стріляло тремтячими зорями
В голови наші повні думок
В дзеркало голосу бризнули чорррно
Згустки у вигляді ком і крапок

Ми здоганяли вершників ранку
Та наздогнали туманів хвіст
Куль мерехтливих літрова банка
Достатньо на двох ще й у повний зріст

Коли цілувався з дірявими скронями
Я повертала вуста до тебе
І прикривала блідими долонями
Серце твоє від обстрілу неба

З пісні ноти вимазав, стало менше синього –
блюзу нерозчинного в міжакорднім сні.
Нотно забарилися і лежали інеєм
на струні неторканій музи мовчазні.

Ніби вік непещені, ніби в пальцях виросли,
та осиротілими. Викохав їх біль.
На крижалах спокою, із тривкої щирості
я ліпив ніяково усмішку собі.

Та незчувся – вигрівся бас у деці-капищі,
загуло-закутало, ожеледь – на звук.
Як летіти – битися, а де впасти – знати ще б,
чи об вікна птахою, снігом на траву.

20 Січня 2010

Іду по крапельках дощу,
танцюю з вітром по калюжах,
що всіяли бруківку рясно.
Наливши спокоєм нічну
благословенну диво-тишу,
хрустить меланхолійно настрій;

По вулиці між ліхтарями,
супроти течії пливу
нічної звивистої річки,
закутої між берегами
середньовічних кам'яниць,
камінням мощеним узбіччям.

Піднявши голову до неба,
місяця пузо жовте бачу,
котрий розлігся необачно,
розсипав зорі, наче перли,
і міцно спить - забив, забув,
заснув й хропе собі. Ледащо.

Я посміхнувся й позіхнув -
то зрештою не моя справа
сонливий місяць пильнувати.
Ліхтар весело підморгнув,
думки мої перечитавши,
а я собі додому почалапав

…Блаженна мить, коли рождається мелодія…
Коли Любов розбудить дух в золі вірша…
Коли ж дістану сім тузів в твоїй колоді я,
І як Жар-Птиця, спалахне моя душа?..

…Стою укотре на розпутті перед вибором:
Яка з Доріг веде крізь ліс на навмання?..
Здолав змію, меча віддав, царівну виборов –
Тому в кінці не хочу смерті від коня…

…У зграї гусячій лечу у рай Телесиком…
Кіт Котофей мене вбере в чарівний шовк…
Ключ від життя - котигорошинка малесенька…
Мене несе понад ліси залізний вовк…

…Дванадцять кадовбів хлібів згодую грифові…
І, ніби граючись, порву дванадцять кож…
Вітрила мого корабля ще не зарифлені…
В моїй команді мудрий Ох і віщий Бож…

…Ріка розхитує пороги Мінотаврові…
З люстра до мене посміхається Тесей…
Шукають шию Дездемони руки Маврові…
І все ж, дарма розводить дьоготь фарисей…

…Бо я живу у Храмі Сонця Словом-Волею…
І Білий Птах не дасть мені торкнутися дна…
Клубок ниток мене веде услід за Долею,
А поруч ти – свята, смиренна і одна…

…Хтось назове тебе у міфі Аріадною,
А хтось у казці тебе відьмою назве…
Одне відомо – ти не будеш безпорадною,
В Ріці Життя, що між порогами пливе…

…Блаженна мить, коли рождається мелодія…
Коли Любов розбудить дух в золі вірша…
Є сім тузів, які сховав в своїй колоді я,
Щоб, як Жар-Птиця, розцвіла твоя Душа…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.08.2009р.

«…Тобі не треба виходити з дому. Залишайся за своїм столом і слухай. Навіть не чекай, просто мовчи у самотності. Всесвіт сам почне напрошуватися на викриття, він не може інакше, він буде захоплено корчитися перед тобою…»

«Одна з самих дієвих спокус зла – заклик до боротьби…»

Франц Кафка

…В цьому місті у мене є двоє знайомих,
З якими я знаюсь давно…
Ми разом завжди, на роботі і вдома,
Ми – актори живого кіно…
І першого з них звати Генрі Макгрегор,
А іншого – Орест Змія…
І у першого з них є своє власне «Его»,
А в другого є своє «я»…

…Я дивлюся на них і, повірте, не знаю,
Як вони коло мене живуть…
Нерви тіло моє, ніби ржа, роз’їдають,
Душу думи-стервятники рвуть…
Бо, коли за вікном розгоряється ранок,
Орест каже до мене: «Вставай…»
Але Генрі, що спить коло мене, як п’яний,
Шепче: «Спи.. Ну, давай… Ну, давай…»

…І обидва вони моїм духом керують,
І навхрест розривають нутро…
Я, як можу, чиню супротив, протестую,
Але дух мій, як ржаве відро…
В чому ж сила і суть цих моїх філософій? –
Я вдивляюсь ув білу стіну…
Моє «его» і «я» - два рубці у цих строфах,
Хто ж з вас кличе мене на війну?...

…Будда каже, що час, це політ сили мислі,
А молитва – це згусток Буття…
Моє «Его» їсть вишні, солодкі та кислі,
Моє «я» споглядає життя…
І, латаючи словом молитви егрегор,
У люстро дня вдивляюся я…
А за мною дві птиці: Змія і Макгрегор,
А між крил їхніх – Доля моя…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 04-05.11.08р.

сукня
чорним тюльпаном
під ноги
осипалась
попелом
зопалу
краяв горло кларнет
пахло липами
лапами
тиша давила
на груди
бокалу
тіло ваніллю кришилось
тіло співало
в ріллю скатертини
впечатане
боже мій
ти ж бо
ніколи
вже так
не звучатимеш
хрипко
надривисто
гаряче
і безнастанно

кларнет
між стегон твоїх
тьмяніє
тане

ріж мене
їж мене
грай на мені
кохана

…П’ятнадцятеро душ на сундук мертвяка…
Йо-хо-хо! І бутелька рому…

Джон Сільвер

…Ми вийшли в море в забобонну п’ятницю,
В той день було тринадцяте число…
Команда наша – волоцюги й п’яниці,
У кожного на серці – мла і зло…

…Та вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм на нас чекає шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…Дев’ятий вал… Колотить шхуну, так, як молотом,
Команда молиться: «Спаси! Ти, що воскрес!»
Зриває з шиї в мене вітер хрест із золота,
Однак мене веде вперед Південний Хрест…

…Бо вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм туман, вітри і шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…На судні - бунт, матроси вбили кока й лоцмана…
В каюті замкнені старпом і капітан…
А юний юнга, тобто я, вчепивсь у боцмана,
Бо шквал зриває такелаж, немов шайтан…

…І вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм туман, вітри і шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…Все ж, капітанові Боги були живучими,
Бо він знайшов в ту мить страшну потрібний стиль…
В широтах цих, що називаються ревучими,
Лише по кілька днів на рік буває штиль…

…Тут вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм туман, вітри і шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…Ми не розбилися, бо все ж, боротись вміли ми…
І ми дійшли в свій порт – історія проста…
Сережка з золота в моєму вусі лівому –
Я відібрав її в Південного Хреста…

…І вибір – був, тому й вітрила піднято,
За обрієм – вітри, тумани, шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
І обігнув смертельні скелі мису Горн…


Примітка: за традицією, моряки, що зуміли обігнути мис Горн і вижили, мали право носити у лівому вусі золоту сережку;

Південний Хрест – сузір’я південної півкулі землі, яке вказувало морякам на Південний Полюс.

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 22.12.09 р.

Дійові особи: Петро, новий українець.
Наталка, його наречена.
Епоха: двісті років після Котляревського.

*
Купив собі заводик біля траси:
Приватне підприємство «Більшовик».
І на столі манюнький Карлик Марксик
Борідкою до принтера приник.

Я скоро нову лінію відкрию.
Не бачу я ні ночі, а ні дня.
Звернув би гори, (як не звернуть шию
Налогова, пожежна й рекетня).

А ти прийшла неждано й недоречно,
Кивнула: «Трудоголікам привіт!»
Наталю, я люблю тебе сердечно,
Але ж у мене післязавтра звіт!

П р и с п і в:
Тебе благаю, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
І так на мене не дивись,
Я на роботі, і спішу!

Сьогодні ти уся така принадна.
Себе я змусив погляд відірвать.
- Петрусю, погуляймо в парку, ладно?
Там, певно, будуть солов’ї співать…

- А, може… погуляєм в Інтернеті?
Або, візьми з полиці детектив.
Передають дощі по всій планеті.
Пес покачався: жди грози і злив!

Ми тут новий свинарник напитали.
Як хочеш, то поїдемо туди.
А там саме повітря пахне салом!
Прибуток вироста, як із води.

А рівно в два з тобою ми заїдем
На галушки, банани й вергуни
В мій ресторан «Веселі людоїди».
А на закуску – кава й кавуни.

- Ну не шуткуй, не смійся наді мною.
На серці тяжко від твоїх реклам.
Я хочу заміж, зрозумій, бо хто я:
І не мадмуазель, і не мадам.

І я обняв тебе, мою кицюньку.
Злилися ми у вирі почуттів.
І треба ж так: за мить до поцілунку
В моїй кишені пейджер затремтів!

П р и с п і в:
Наталко, люба, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
Відкладемо це на колись…
Я на роботі. Я спішу!

Ввімкнув я пейджер… Треба ж подивиться!
І ти пішла, лютіша від змії.
Я знову ухопився за таблиці,
…А за вікном сміялись солов’ї…

(Романс для нас)

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вона покинула його без зайвих фраз...
І в пам’яті зостався тільки образ –
Неясна тінь, мара, нечіткий обрис...
Слід на піску, який у шторм вода змиває,
Міраж в пустелі, що за обрієм зникає...
Записка на столі: “Прости й прощай...” –
І недопитий кимсь із них зелений чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
До нього знов прийшла вона, без зайвих фраз...
І він відчув ще раз в душі цей світлий образ –
Весняну рінь, пера, як скрипки, обрис!...
Слід на піску, котрий її стопа лишає,
Оазис-сад, який за міражем зростає...
Записка на столі: “Ти просто знай!...”
І губ її печать, терпка, як чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вони гармонію плели без зайвих фраз...
Він малював на полотні прекрасний образ:
Небесну синь, живі вітри, і Сонця обрис...
Й як хвиля слід її з піску у шторм змиває,
І як оазис міражами обростає...
Записка на столі: “Спішу!... Стрічай...”
І двоє душ, що разом п’ють зелений чай...

16.08.2006 року,
м. Хмельницький

Холодно: бути невідданим заживо,
Споєним сумом дитячих неспокоїв,
Витися стрічкою водонестійкою,
Лити до дна сіру повінь очей.
Не упередити думкою хижою,
Замерехтіти факелом в лісі,
Серце закраяти болем привітності,
Тебе у собі кошеням загорнути.

(Пізнай свій народ і себе у ньому…
Григорій Сковорода)

...Перший сніг, ніби цнота,
Незайманий, свіжий і чистий…
Перший сніг – заметіль,
Дивний танець зими угорі…
Так, як в казці, стоять
У химерних вогнях ліхтарі,
А золочене срібло
Блищить оксамитом-намистом…

…Він у грудні прийде,
Той, кому ти навіки судилась…
Щоб набратися сил,
Він поспить, але тільки три дні!...
І народиться знов,
Розбудивши колядки-вогні,
Білий кінь, що дрижить,
Закусивши залізні вудила…

…Коло нього Симаргл,
Коло нього Мокоша і Велес…
Коло нього Сварог,
А навколо – Дванадцять Стовпів,
Що зімкнуться ув Храм,
У якому Молитва, як спів…
Хороводять Боги,
Хороводять, і тужать, йой, леле…

…А у Небі – мете,
Сніг встеляє дороги, мов зілля…
Коле щоки мороз,
Як в кожусі овечому ворс…
Засинає Дажбог,
Далебі, просинається Хорс…
Наречена і Князь…
Сонце й Місяць…
Природа…
Весілля…

Кумпала Вір,
10-11.12.09 р. м. Хмельницький

І.

злетіти б нам
та яблука мов пальці
тримають зшаленілу кулю дивну
і яблуня так схожа на царівну
так схожа на
достиглу матір повну
рум’яну і невиспану водночас –
із легким пасмом жовтого
у кроні
на скронях

ІІ.

одне лиш фото! мить! – і я навіки
залишу поруч з нею душу власну
скажи — смачніше що
ніж ці плоди?
скажи навіщо я
не яблунею уродилась в світі?

ІІІ.

ці віти переплетених шаленств –
згадать весни одної лиш
безумства.
я йду на зустріч
яблуневий щем –
я йду під нашу яблуню…

назустріч
мені крокують
осінь із дощем

Ми вражено дивимось, що наробили:
Знічев’я, з погорди і марних образ
Кохання своє, наче вазу, розбили—
Таке, що приходить один тільки раз.

Осколки кохання, останнє причастя,
Осколки кохання гостріші ножа.
Ти легко ступила до нового щастя –
Зосталась моя босонога душа.

Прийди, повернись в наші дні осіянні.
Кохання ж було в нас!? Таке, що ого!
А ти посміхнулась: яке там кохання.
Минуща захопленість, тільки й того…

*
…Чорне сонце. Дикий вітер свище.
Б’є у груди. Палить спориші.
А бридкий лапатий павучище
Смокче кров з метелика душі.

У когось символ Світу – «Інь» і «Янь…»
У когось – мантра «Ом» чи «Ха» і «Тха…»
А що ж у мене? Згадуй, Серце, згадуй,
Як закрутили Сваргу-Всесвіт Ладо й Лада…


…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Тішилося Сонце – Богове Око,
Тішились Небо й Земля…

…Ой, там на Горі, ген, понад плаєм,
Туром трембіта гуде…
Знак у Трипіллі, в Сурожі знають –
Ладо до Лади іде…

…Ой, там на Горі, сварьба-весілля:
В променях Світла – Любов…
Бавлена медом, травлена сіллю,
Скріплена Вірою кров…

…Дана до Дани, Жива до Живи –
Викує Зірку Сварог…
Перший раз – вітер… Перший раз – злива…
Першої Мови урок…

…Ой, там на Горі, тай на високій,
Двоє живих – я і ти…
А серед Неба зраджений Сокіл,
Канить до Бога: «Прости…»

…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Плакало Сонце – Родове Око,
Плакали Небо й Земля…

Примітка автора: слово «Гора» читати з наголосом на першому складі: тобто, гОра; слово «Жива» читати також з наголосом на першому складі, тобто жИва.

Кумпала Вір,
10-11.12.09 р. м. Хмельницький

(Колискова для Назара)

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Ходять коні прілим лугом…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
Миготять зірки…

…Розсупонились підпруги,
Не туман – печаль і туга…
Сива туга понад лугом –
Де ж ви, козаки?...

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Козаки приходять з Лугу…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
А між них – кобзар…

…Через Вічність дума лине…
Затуманилась долина…
Зупинися на хвилину,
Сотнику Назар…

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Бродять душі прілим лугом…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
Бачать віщі сни…

…Пригортає сина ненька,
Бавить голосом тоненьким:
- Спи, мій сотнику маленький,
Гай-гаю, засни…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький - м. Дрогобич, 28.10.09р.

…Він слухав вирок, зблід, заціпенів…
Стояти в ланцюгах було непросто…
Він вихуд, покосився, почорнів…
Смертельна сутінь огорнула його постать…

…А натовп товк брудні долоні й реготав…
І тикав в нього жовті пальці зашкарублі…
А свідок-блазень бризки слини вивергав,
Й плював йому в лице об’їдки трупні…

…Забелькотав горбатий прокурор:
- Цей смерд вчинив супроти світу єресь!...
Якщо він навіть з’їсть лайна відро,
Я, Ваша Честь, впізнаю в ньому Звіра…

…Він каже, ніби може він літать,
І, як по тверді, ходить по воді…
І може душі, ніби повісті, читать,
Й не залишає на землі своїх слідів…

…Промову взяв прокажений суддя:
- Потрібні докази для правильної гри!
І в залу суду, у коробці з-під сміття,
Втягли присяжні пару білих крил…

…І натовп бачив, як він голову підняв,
І як торкнувся його погляд білих крил…
Й ще дужче каркати стялося вороння:
- На смерть його!.. Кілків йому і вил!..

…Суддя сказав: - Підсудний, іменем назвись!
Покайся в єресі і в цих страшних гріхах…
А якщо ні, тоді востаннє помолись,
Бо ти пізнаєш жах тортур і смерті страх!...

…Він мовчки встав – і раптом стало тихо –
Й правицею торкнувся до єванглія…
І він промовив: - Ваша Честь! Любов – то гріх мій…
А називають мене люди просто: Янгол я…

Кумпала Вір,
07.02.07р. – 12.10.09р.
м. Хмельницький

…Істинне у мені прагне до спокою.
Неприродне у мені прагне до величі.

Шрі Чінмой

…Я – сліпий, я – невіглас… Повір, я не знаю нічого…
Десять тисяч віків у тумані омани мій шлях…
Десять тисяч віків я шукаю Дорогу до Бога…
Бредучи крізь туман, де змикаються Небо й Земля…

…І у кожному тілі своєму я заново вчуся…
Але от парадокс: все одно помираю дурним…
Пізнаю Пустоту, та над самим простим марно б’юся,
Бо донині не звідав Закону пророслих зернин…

…Я – сліпий, я – невіглас… Повір, я не знаю нічого…
Але Зірка горить і в туман за собою веде…
Що чекає мене за залишеним мною порогом,
Може, спалене Пекло, а може, розквітлий Едем?...

…А життя, ніби мить: Птах-Душа, ніби в’язень, по колу,
Бо на вагах, на жаль, сите тіло, заплутане в зло…
Переважить воно, бо добро, як зажди, босе і голе…
А у Бога - весна… Знову в полі зерно проросло…

..Десять тисяч віків, а прозрію лише від одного:
Як у полі знайду борозною позначений шлях…
І тоді я піду вслід за Долею-Сонцем, до Бога,
Через синій туман, де цілуються Небо й Земля…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 20.11. - 08.12..09р.

І падав білий сніг на Ваші ніжні плечі
Не падать він не міг все інше недоречне

І падав білий сніг на покривало ночі
Неначе він, не я, признатись в чомусь хоче

І падав білий сніг уперше, як в останнє
Про що сказать хотів даремне запитання

О, Господи, прости мені моє бажання
Хай падає цей сніг від вечора до рання

І падав білий сніг на землю скрізь і всюди
В вікно хоч подивись бо затолочуть люди

І падав білий сніг на щоки й на долоні
А сльози то не гріх, адже вони солоні

І падав білий сніг в останнім па на вії
Прошу лиш не засип мої рожеві мрії

І падав білий сніг , як білий світ під ноги
А може він у Вас благав про допомогу?

P.S. Тут всім смертям назло
Під'їзд відкрив бурмило
Й солодко позіхнув
Сказав: - "От навалило!"

2000

…Мої мелодії, здебільше, «на жаліб…»
Чому? Тому, що надто посо солі,
Набрякло в мозолях моєї долі,
Всмоктавшись в душу рідної землі…

…Пролилося слізьми в синімні жили,
На вишиванки рушників, що, мов би крила,
Над битим шляхом, там, де зорі уночі,
Над руслом дельки, у якім – живі ключі…

…Бетляв тим шляхом липетень незрячий –
Світ вже давним-давно забув його ім’я…
Біда у тім, що він, каліпний, бачив,
Все те, чого, відтак, не бачу, зрячий, я…

…Зерно ховалося в репсанях устиянських,
Від приструнків, аж до самих бунтів…
О, як би я знайти той лад хотів,
Який сховав укорник в псальмах християнських!…

…І я, завдавши долю-хрест, як захребетку,
Наклевлюю стрій кобзи «на жаліб…»
І, прагнучи від сир`я мати хліб,
Псалию думи, як свирит слова з абетки…

…Кимуть я вию і кричу, як сірий ликус…
Кудень бреду, немов би клим, стропіллям диким…
Зітаю шатер, щоб белімне джерело,
Скропило делькою самітника чоло…

Примітка: при написанні цього твору автором використані окремі слова з таємної «лебійської» мови кобзарів, якою вони користувалися для збереження своїх таємниць. (Джерело: В.Кушпет. «Старцівство. Мандрівні поети-музиканти в Україні 15-17 ст.)
Словничок:
Посо- багато;
Синімний – синій;
Белімний – білий;
Делька – вода;
Бетляти – йти;
Липетень – старець, мудрець;
Каліпний – сліпий;
Репсані устиянські – усні, тобто «з вуст-у-вуста» таємні книги кобзарів, які передавалися після прийняття другої присяги; налічувалося 12 устиянських книг;
Приструнки – нижні струни кобзи або бандури;
Бунти – верхні, басові струни кобзи або бандури;
Укорник – майстер;
Захребетка – полотняна торба, у яку, власне, і поміщалося усе добро старця;
Наклевлювати – настроювати струни;
На жаліб – один із способів настроювання;
Сир`я – земля;
Псалити – співати;
Кимуть – вночі;
Кудень- вдень;
Ликус – вовк;
Клим – в’язень;
Стропілля – поле;
Свирит – дитя;
Зітати шатер – молитися Богу.

Кумпала Вір,
16-17.05.09р., м. Хмельницький

Голубить сонце жовтаве листя
Своїм проміння,
Стікають барви до падолиста
Німим молінням.

Минає літо, триває осінь,
А я чекаю...
Прихильно небо дарує просинь -
Ворота раю...

Маленьку мушлю в руках тримаю -
Вона зігріє:
Кому розрада у дні одчаю,
Кому – надія.

…Де не жав ще серп…
Де не краяв плуг…
Їхав диким полем
Лицар ясночолий
На Великий Луг…

…Серед степу – хрест…
Над шляхом – курган…
Там лежать нетлінні
Віри й покоління…
Кобза та варган…

…В байраках – полин,
В руслах джерела…
В небі сіль та спека,
Та сапсана клекіт,
Маки й ковила…

…Голод з їсть козак…
Вип’є спрагу кінь…
Суховій засвище,
Стане Сонце вище,
Бог вкоротить тінь…

…А вночі – роса…
Місяць та зірки…
Сон дмухне ув вічі
Воленькою з Січі…
Степом йшов козак…

Кумпала Вір,
Потяг «Сімферополь-Хмельницький»,
27.09.2008р.

…Щоб співати колір чорний,
Дав би голос свій.
І тобі одній покорний
Я співаю колір чорний,
Бо це колір мій…

Степан Руданський

Ой, коню, мій коню,
Коню мій вороний...
Неси мене коню,
Та й в безкраїй степ...
Би-сь я не боявся,
Як кричать ворони...
Би-сь я тай не видів,
Сей страшний вертеп...

Ой, коню, мій коню,
Добрий побратиме...
Дай, тя розсупоню,
Й відпущу у світ...
А сам онде сяду
Долі, на осонні...
І почую, Боже,
Слово-заповіт...

Хай все сходить жито,
Яре та озиме...
Хай цвітуть, як квіти,
Люде на землі...
Хай вгорі кружляє
Сонце літа й зими...
Хай курличуть в Небі
Сиві журавлі...

Як же хтів я жити
У міцній державі...
Як же хтів зложити,
Я єдиний храм...
Де ж ти, мій народе:
Зубожів, зіржавів?..
Вкотре просиш свитку,
Щоб прикрити срам...

Хто ж тобі поможе,
Братику-вкраїнцю?..
Може, лях, а може,
Жид або москаль?..
Хто ж тобі дасть правду:
Таляр чи червінці?..
Хто ж тобі почепить
На хресті вінка?...

Нащо ж нам та межа
З заходу до сходу?..
Ріжуть нашу волю
Навпіл по Дніпру...
Де ж між людом єдність,
Рідний мій народе?..
Ой, у що ж ми в`язнем,
Чи в ярмо, чи в пру?..

Ой, коню, мій коню,
Коню мій вороний...
Сльози й сіль – солоні,
Гіркі – піт і кров...
А над полинами
Як сирітка, сонях...
А в душі у мене
Як стерня – Любов...

Кумпала Вір,
12.05.2006 року, м. Хмельницький

Твоє ймення - відлуння варязьких дружин -
Від норвегів прийшло в наші землі.
Юних предків твоїх між холодних крижин
Нібелунги купали в Ульгемлі.

Твої очі - мов сполох зірниці вночі.
Недосяжні, й такі мені любі.
Ніжним шалом любові в полон беручи,
Залишають в сум’ятті і згубі.

Твої губи - троянди в едемських садах.
Так гріховно жадають кохання.
Я до тебе лечу, наче з вирію птах:
-Чи ти любиш? ... Мовчання... Мовчання.

Не грім – один, хто знається, як вилудити струмом
лякливі цівки-погляди розгублених. Ще-мить.
Мовчання розвивається розтягнуто, мов гума.
Мені любов наврочили, та я її – болить...

Розхляпався дорогою, нахлипався в Гудзоні,
подерся хмародерами, не думав – городив
у бруді під колесами, по груди в скло-бетоні
про скільки з естакад зійшло чекання та води.

Розбиті краплі. Вибухи – відплескане в долонях.
Відколоте, відколене, проколене до вен
тече, сабвейно сповнене, життя на дно до скону,
словами не впирається у блюзовий катрен.

Бракує прав на дихання – плиткі легень кордони –
гущавини, де зчавлені багаття і меди.
Угарно розчинилися в прогалинах озону
хмарин миттєві пристрасті, як виступи судин.

Коли ж любов розпінилась посеред моря скрухи
словам одним однаково – спадати чи рости.
Мені її наврочили, коли те море слухав
заморений, замріяний, захоплений у "ТИ"...

5 Листопада 2009

Осінній день.
Птахи летять за обрій.
І рветься в небо
Тихий сум полів.
Я слухаю
В замріяній жалобі
Тужливий гук
Далеких журавлів.

Зостаньтесь!
Бо хвилюються озера!
Куди ж ви?
Зашуміли береги.
Нам любі
Ваші
Рицарські манери.
Заждіть!
Ще стільки
Сонця навкруги.

Та невмолимий,
Мов закон природи,
Той помах крил
Приречено-тяжкий.
А осінь
Вже
В моїй оселі бродить.
Весняних мрій
Затоптує стежки.

Родзинки спогадів
як дружба "назавжди"
як голоси
та ти не голоси
бо суголосся чистої води
в яскравім промені
зайшлося у блакить.

Твій літачок і досі
паперовий
а ти - летиш.
То ти лети ж!
Бо сила крил у вірі
і у слові.

На вічність як на мить
з осоння прозірни
це сонце "а за так!"
в надії корінь дій.
Ти вже достиглий мак -
в тобі життя зернин.
28.08.09

Я не сплю.
Я дивлюся на зворотоній бік повік.
Два вологі екрани та безліч каналів.
Насправді ніч - це в і н:
Напівголий неголений чоловік,
Що метає метеорити зі стогоном сталі.

Я не сплю.
Я горизонтально чекаю на vip-четвер.
Він, холера, як завжди приходить вчасно,
А з ним - мігрень й безсоння,
Пара сліпих сестер
З татуюваннями на спині: "життя прекрасне".

Я не сплю.
Я прикидаюся пристреленою собакою.
Заасфальтоване ліжко та постіль з трави.
І перший промінь,
Темряви розсікаючи вакуум,
Фату зриває із моєї голови.

Забери ці пошарпані квіти
І вальсуй собі тихо додому…
Не гортай життя минулі сторінки,
Двічі жити не дано нікому.

Що було, – проминуло, як вітер,
Й повернуть не захочу ніколи.
Забери ці пошарпані квіти
І вальсуй собі тихо додому…
10. 10. 2009 р.

…Не намагайтеся зрозуміти того, хто говорить,
Але спробуйте зрозуміти, чому?..
Народна мудрість

«…Скільки потрібно
Прожити
Моїй
Хворій нації
Часу на те
Щоб згадати
Про реінкарнацію?...»

«…Скільки потрібно
церков,
Щоб замести сліди:
До святого
Живого Вогню
До святої
Живої Води?..»

«…Треба стиснути
У просторі Простору
Час,
Для того, аби
Зібрати докупи
Всіх нас!?..»

«…Народ, у якого
У крові
Живе
Слово «браття» -
Живе,
Як юродивий,
Між каяттям
І прокляттям!..»

«Душно…
Задуха…
Більшає точка
Роси…
Корозія розуму…
Мухи…
НЕ ГАВКАЙТЕ,
ПСИ!..» -

…Так блазень кричав,
На базарі,
З корчів,
У юрбу…

Юрбу,
Що смерділа
Й по колу
Брела,
Як табун…

…Так блазень мовчав,
На базарі,
З корчів,
До народу…

Народу,
Який,
Вже й забув,
Як молитися
РОДУ…

Кумпала Вір,
09.10.09 р, м. Хмельницький

знаєш, якшо раптом тепло цих розмов
вирветься назовні
то наші міста
вмить запалають а ми будемо захоплено
танцювати навколо

погодься — в цьому шось є
стікати соком
ковтати сльози
падати дощем на асфальт
і вмирати від спраги

Ти ж бачиш!!! осінь так і не настала...
Ти ж пам'ятаєш? найтепліше небо в цьому місті - над вокзалом
загрієш ним свої долоньки посидиш на сходах
і зникнеш в переплетеннях підземних переходів

знаєш, якшо раптом хтось з нас замовкне
інший підхопить ритм його подиху
і засне промовляючи рідне ім'я

примарний спокій
порухом думок
змиває день

у сонячнім сплетінні
вже проростає сутінків
тремтіння

і між корінням збурене сумління
не жевріння і не прозріння
і не благання

просто відчуття,
як десь крізь тебе
йде життя...

пісок крізь пальці
очі крізь думки
на п*яльцях часу
вишиті роки

і руки сколоті
і душі у скорботі

та ні, не кляп у тебе в роті

а просто німота стиска
слова розтерзані бажанням
жагою вічного зізнання

в гріхах не скоєних, хіба?
твоя журба, чи боротьба
чи ба.. ганьба,

ганьба стократ!!!
нехай не ворог і не брат
аби не брати до душі

так легше вижити... мершій!
всі на розпродаж

байдужості
і поглядів у небо
(тобі не скажуть, чи так треба?)

You're so alone..
шепочуть стіни

ти не стомився
просто вмер...


Your time is out!
Ось і все...



Р.S.
Ти світла не лякайся у кінці...
Не суд страшний -
страшний новий світанок
й примарний спокій
у твоїй душі

Я тут одна.
Широкі штори затупили світло.
В кімнаті пахне теплим молоком.
Зів’яли айстри, з того дня як ти поїхав зникло.
Сон очі намочив терпким вином.

А далі сповідь в тебе на коліні.
Зітхання суму обпече крилом.
Як добре що тепер ти вдома.
Зів’ялі айстри дихають твоїм теплом.


21.09.2009

Жбурляю листя у холодну ніч
Прийшла пора уста твої забути.
Я відшукаю Вас.
Покличу в Львівський вальс.
Мені тепер цей біль не зупинити.


Ти прийдеш в ніч - я знаку не подам.
Лише ім’я злетить із уст : «Шалена!»
Тебе знайшла, а роки швидко йдуть.
У тебе син, а я ще наречена.

Ввірвешся у життя непрохано, неждано.
Залишиш теплий соняшник в моїй руці.
Спадало листя, дихалось катреном…
Я вкоренилась смутком у чужім житті.












12/09/2009

Поклич мене у літо, чи у осінь,
Наговори всіляких небилиць.
Я в них почую тихе відголосся
Весни, яка лежала горілиць,
Відлуння ночі, що була слухняна,
Немов смичок сліпого скрипаля…
Народжувалась музика органна,
Закон тяжіння втратила земля…
Усе було, чи не було нічого?
Не грала арфа, не звучав орган,
На небі місяць не губив дорогу,
Збентежений, не падав за курган?
І щастя не було, лише здалося,
Примарилось, мов квітка на снігу?
Без наших снів не клич мене у осінь,
Я щастя не міняю на нудьгу.

«Час спливає», – звикли говорити ви,
внаслідок встановленого хибного поняття.
Час – вічний. Спливаєте ви!»
М.Сафір

Білий пісок крізь призму часову
У безкінечному флаконі
І за Мольєром той, хто виграв час – виграв усе.
А хіба ні?
Уся і все в його незримому полоні.

Відкриє челюсті свої годинник...
Стрілка покаже до і після нас...
На всіх меридіанах мить незрима
В гонці з тобою переможе час...

Я відпущу
Й гріхи, й тебе,
І хмароносії
Попадають від болю.
Розм’якли мої ноги від розлук,
Не витримати почуттів двобою.
Залитися дощем лимонним і за край...
Над краєм даху.
На ноти відчаю по ноті спокою,
Тікаючи від ноти страху.
Баси і біси йдуть по тілу –
Такі, як я, невиліковно хворі.
А десь хитаються не сміло
Відмолені холодні зорі.

Вчера мне мой друг сказал, что херовой стала жизнь.
А сегодня я не выпил водки и понял это тоже.
И что мне дальше делать? Я не знаю как мне быть?

Я провел этот день на одном месте и ничего не ел,
Я пил виноградный сок без ничего,
А под вечер наорал на свою собаку и кино смотрел.

Завтра я возьму свое ружье и наконец-то вбью свою собаку,
А затем и кошку пристрелю,
Потом засуну дуло в горло и в себя задергну пулю надобавку.

Ведь может через несколько лет мой сын мне скажет тоже:
Мол, папа, понял я, что жизнь херовой стала.
Так пусть весь этот мир закончится скорей-одна к тебе лишь просьба,Боже!

боюсь коли горілки нема
пахне кінцем
хочу піднятись і взлетіти
і тебе з собою захватити
я спив свої бажання
вони всі кольору горілки
білого й прозорого
сліпого і гіркого
і нескінченного
їх підпалити і вони згорять
так само як горілка
-це ти?
-це ми
з тобою разом
вдихаєм ці світи
нашим спільним подихом
гарячим і гірким
і водночас так солодким
ми полюбили все своє
і стало все для нас солодким
ми називаєм це життям
життям летучим і німим
але таким нестримним і жаданим
яскравим, сонячним й сліпим
голим, білим і глибоким
як подихи оргазму
пелюстки троянд
-о,зараз таке відчуття дивне всередині...
-легкі й прозорі хмари
-як у космосі
-як космозоо
наш космос нам дарує ніч
палку й палаючу
у сам самих
у середині не даючи нам висловити це
бажання, сили, збудження
твоє й моє
й нікого більше
імпровізацій сексу
поезії і прози
неба і землі
цілунки й різні пози
і шию всю твою
тіло мокре і спітніле
стогін твій від задоволення сліпого
мрій збування на секунду
оргазму безсвідомість
все твоє й моє
все
все
всеееееееееееееееееееееееееееееееееее
11,06,2009

(Нелечці. Вірш-замовляння)
…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Сварга Сонця, викупана в зливі…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Казку, де у парі ми щасливі…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Магія червневого стояння…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зшиток про святі віки Троянні…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Вогнище, вмальоване у Небо…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зорепад дорогою до тебе…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Не вода, а купіль в руслах річки…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Два містки: для Йванка і Марічки…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

Я з тих, хто вб”є полярну зірку,
І доти буде насолоджуватись світлом,
Допоки не оп”янить воно мене.
Я з тих, хто буде в травні
Траву солодку обнімати,
Бо бачу я у ній себе,
Зеленого й беззахисного,
Німого і простого, і лиш живучого,
Але для когось так жаданого.
Я з тих, хто ніч продасть заради
Сім ковтків горілки,
І ранок на страшний бодун,
І ту красу, що не узріти
Тверезим і кумарним оком.
Я з тих, хто не помічає у своїй кімнаті
Цвітучі рози яскравих кольорів,
А снить у своїх чорно-білих снах
Сади Семіраміди у повних кольорах.
Я з тих, хто не співаючи пів-року,
В двох нотах всю співучість передасть.
Я з тих, хто все життя продасть,
Заради однієї миті з Нею.

Застигло в мені літо,
Забрало від мене перо,
Й не знаю я де уже подіти
Це димом пропитане горло.
Щосили женусь я за нею,
Хоча вже й не чую її,
Тікає вона знову від мене,
Розмиваючись у літній жарі.
На три години я наближуся до неї,
Щоб розмити ці градусні хвилі,
Й буде все як в останній день Помпеї,
Допоки сонце не побачу на стелі

У супроводі гасел та імен
горить молитва голосу багаттям.
Кого сьогодні прийме у турне
по болю серця, мов Божа, матір

у край далекий,
де серця край,
лети, лелеко,
і повертай
в гніздо нагріте
де ти – на варті.

Мести себе подалі від біди,
зійти з орбіти втоптаної долі.
Навзаводи словесної води,
без приводу та повода для ролі

себе сягати –
до забуття,
вдихати свято
хвилин життя,
відмалюватись
на неба карті.

Як танутиме вічна мерзлота
та плистиме у зливах наді мною,
а променя мережка золота
розстелиться від вмілих рук весною

розквітну вітром,
як проросту
ненатлим, мокрим
від голосів.
Мені тремтіти
струною барда.

24 Серпня 2009

Відколи з тобою перейшов на ти,
Я поважав тебе, любив, радів тобі.
З тобою мав я те, що не знайти
Ні літом, ні зимою, ні удень, ні уночі.

Ти приходила, як сонце з неба,
І залишалася зі мною скільки я хотів,
Тоді я розумів, шо я без тебе
Більше б жити не зумів.

Коли ти йшла, мене боліло,
Я був ображений, убитий,
А іноді бувало так кортіло
Тебе спинити, залишити

Й літав з тобою скільки я хотів,
Хоча ти лиш одна для всіх,
Й тебе я з усіма ділив,
Я був з тобою наче сам, без них.

І поки я живу на цьому світі,
Тебе одну я не покину,
Бо як не як, а кожної миті,
Ти здатна все змінити.
03,06,2008