Свіча і кава, кава і свіча
А поруч них розхристано колоду
Безодні двох заквітчаних свічад
Запрошують поласувати плодом

Ця Єва – найспокусливіша з Єв
Художниця життя, віршів і прози
Ніхто ще не збагнув всього, що є
В цій жінці, бо сміється попри сльози

Бо відає та все ж наперекір
Не раз стирала в кров тендітні ступні
На вістрі як на вогнищі факір
Танком страждання зводила у ступінь

Пливла фореллю проти течії
Водою утікала і вертала
Цей шал не спинять пута нічиї
Ропа і прісна, випарена й тала

Для всіх життів дістала талану
Метеликом на спалахи летіла
Вбираючи в містеріях ману
Світи її не знають межі тіла

В якому стані тільки не була –
Суккуба снив з душею просто жінки
Гортанний спів шамана, зліт рулад
Обсидіан клинка в руках у інки

Одна із найкоштовніших офір
В підніжжі власнотво́рного кумира
Вирай і пекло, вакуум та ефір –
Ця Схимниця і жриця Дзвенимира!

малюю поетичними мазками
картину на збентеженій воді
і хай хто хоче кине в неї камінь
потоне він як решта і тоді
ти матимеш усі права на мене
розпуститься каштановий сатин
ошатних кіс лиш на твої рамена
зів’ється почуттєвий серпантин
сузір’ями крізь все єство додолу
у фарбі ми станцюємо … альбо́
я втілю у малюнку зовсім голу
відверту нерозділену любов
і ніжність що в душі палахкотіла
полине у сюжет на полотні
де в плоть одну зливаються два тіла
де я з тобою ну а ти в мені
римуєшся нестримними чуттями
керуєш караванами безсонь
до музики до млосної нестями
лягаєш світлотінями осонь
у ебру мелодійну найдорожчу
де час втрачає лік а простір плин
вуста ідуть між персами на прощу
а далі ритм без відліку хвилин
годин років акцентів інтервалів
то вимір рухів характерний біт
як відзвук архаїчних ритуалів
на стику двох розімкнутих орбіт
лунатимуть космічні струни блюзом
ми будемо дуетом чистих рим
розв’яже назавжди гордіїв вузол
зайшовши у святиню пілігрим
повстане у воді одна з галактик
де нас осяє зоряний софіт
де анапест вже не ревнує дактиль
мені намалювати весь цей світ?!

Що проминає, того вже немає.
Отак і нас не буде, як мине
останній день утраченого раю,
де ще буяє житіє земне..

Іду по лісу, чи гуляю полем,
або на сонці грію тілеса –
я наодинці із душевним болем,
що проминає будь-яка краса.

Усе, що є, і що уже минуло,
лишається як нескінченна мить,
якою у майбутньому летить
моя душа, якої не почули,
Мене немає, бо усі забули
мою усмішку і очей блакить.


04.18

може годі вже патрати серце на кшталт пелікана
спопелитися час на відлогому виступі скелі
і повстати із праху гнізда іскрометним канканом
розгорнуться для феніксів безміри мета-оселі

відлунають сузір’я ладами ліричного блюзу
ми в мажорі зіграємо теми нашептані болем
гравітація чорної дірки нам буде за лузу
зрикошетимо зоряні кулі в приціл карамболем

океани зливаються врешті хоч як не пручайся
вивергається танго із в блюзі закутих вулканів
я озвучу мовчання твоє в домінанті безчасся
ми станцюємо пристрасть де твердь не здіймає парканів

емпірично пізнаємо те що було a priori
не вернутися нам із обіймів палкої нестями
хай підбори накрешуть фантазії мрії і зорі
на пюпітри оркестру лазурно-небесної ями

Я тобою звучатиму в коловороті безчасся,
і між нами ні одягу, ні порахунків, ні планів,
тільки пульсу два береги й магії - скільки додасться,
від отих, що сплелися у твердь і блакить, океанів.

Надривається хрипкими гострими зойками птаха
і солоними хвилями пристрасті тішаться скелі -
наче руки обіймами, як подарунком невдаха, -
І чим глибше нестримна ти, далі я лину з пустелі.

Не вертайся, прошу тебе, просто лети у нестямі,
я ж собою вдихатиму сяйво - прилив за приливом,
і з волосся долонями чари збиратиму тьмяні, -
щоби долі складалася далі дорога щаслива.

І опісля мовчатиму - в кожній мелодії блюзу,
доки усмішки місяця пилом вкриватимуть срібла
тіла диво-тканину - приємну для духу обузу
задля безміру «потім», з якого ти біло розквітла.

Завітай, чоловіче! Та байдуже, хто нас осудить.
Зупини швидше мить і обіймами владними зваб!
Хай жагучим торканням таврують вуста голі груди,
Розкайданиться пристрасть, заходячи ніжно в єдваб –

Поміж двох берегів, що зігріті гріхом поцілунку
Розливається повінь, нещадно руйнує усе,
Що морально-набуте, навіяне, зайве... Хай лунко
Зазвучать в унісон наші вдихи. Подібно глясе

У гаряче проникне холодне стебло насолоди,
Вивергається те, поряд чого парфуми – це штин.
Аромат задоволень вартує окремої оди.
Що магічніше пахне ніж біло-прозорий бурштин?!

буря встромила блискавку в голку море мов келих без дна
сонце і місяць сяйвом скроїли небо у два полотна
зоряні риби їх заселили світить люстерком вода
в грот потойбічний дивиться вічно дівчина ця молода

простоволоса хоч завжди боса ноги не знають стерні
очі її такі ж надзвичайні як і луска на стегні
майже людина дщерь океану носить прокляття хвоста
житиме довго доля наяди завжди була не проста

кротке обличчя наче причинна з пісні родився тайфун
вуха і душі воском залити слід екіпажеві шхун
танго торнадо спінює келих грає стихія вина
хто з ним станцює скроні у того вже не торкне сивина

Де ти, Музо, сонечко моє,
неминуче у труді і поті,
що уже і чапля не клює
у моєму тихому болоті?

Йду за перелази у луги,
заглядаю аж за перелоги,
де моєї не було ноги
і на те уже немає змоги.

Канула у вирії зима.
Час міняти пера на лопати.
А весни ніякої нема.
Половину маємо чекати.

Де ви, маньєрині записні,
ради кого я себе озвучив?
Поки не співаються пісні,
я за вами, чесне слово, скучив.

Сам не знаю, нащо і чого
заримую кожну як лелеку.
Як мені до вас іще далеко,
рудокосі схимниці й марго.

О, мої високопарні птиці,
лади мелодійної краси,
так з чоловіками не годиться –
запихати їх за пояси.

Краще у єдиному союзі.
Так і буде. Маємо, що є,
і за що не забувають друзі.

Як не буде - кожному своє.
Ну, а куртуазіє моє
подарую неминучій Музі.

03.18

Наразі у добу засилля фотошопа
Піднести може всяк філістера чи хлопа.
Призначити в сенат або в легіонери,
Знецінити, за мить послати на галери.

А це насправді є незвідана спокуса.
Я милому тому розпушую вже вуса,
Малюю родовід, відзнаки, навіть лати,
Хатину оберну на замкові палати.

Намріялось, що він є вершником в шоломі .
Ми нібито близькі, втім, майже незнайомі.
Природа взагалі не терпить порожнечі,
Були би еполети, підгоняться і плечі.

А лицарів гризе екзистенційна криза,
Тому я віділлю ще бронзового списа.
Парсуна ця п’янить як трунок із розмаю,
Він, справді, най- най- най- з усього, що я маю.

Фантазія тонка породжує дракона,
Бо знаю, є така з Георгієм ікона.
Княжну рятує він від грізної наруги,
Орудує мечем, тримаючись попруги.

Назавтра я йому в сердечному лептопі
Зліплю уже хвоста в уяві - фотошопі.
Захочу, мій Тесей повстане Мінотавром,
А Яго далебі Венеціанським Мавром.

Хоча із-за плеча лунає засторога,
З биндюжного коня творю єдинорога.
Мій маятник хитає від пекла і до раю
Боюсь, коли зустріну, то навіть не впізнаю.

Я сьогодні такий як є.
Обіцяю собі побути
не месією, а месьє
і занозою баламута.

Не горюй, моя баба Яга.
Не шукаю я Пенелопу.
Україна мені дорога
і не їду я у Європу.

Начувайтеся, мужики.
Поетеси – моя стихія.
І якщо погуляю, таки,
не одна буде – мама мія.

І одна, а таки, моя,
бо і я ще, таки, фігура.
Репутація бабая,
та яка бойова натура!

Обіцяю пастелі м'які,
дарувати у руки маки.
Але ви, мої леді, такі,
що за вами і я ніякий.

Буду хвилею на воді
омивати палкі і руді
очерети і фігове листя,
ручаєм, а якщо молоді,
буду булькою. І тоді
не питайте, куди я дівся.

03.18

Картина ця - натяжка тятиви,
Фрагмент лише, не повна панорама.
Як в мантрі поруч Крішни завжди Рама,
Так само буду я, де зараз Ви.

Звертання роззіпуємо з льодів.
“Ви” - глетчери розквітнуть “Ти” - садами,
Коли шаманством пікової Дами
Стріла зірветься в безмірі подій

і горизонт змалює нам новий.
Вінчатиме його казкова брама,
У подорож полине ніжна драма,
На кораблі ти будеш стерновий.

Безмежжя снив пойме і нас тоді.
Для різних суден там свої причали.
Відкриє двері перед втікачами
За обрієм небесний кустодій.

А, ти моїх метеликів ловив
Між грудями нестримними устами.
Миттєвість найчуттєвіших лавин
Вгамовував, руйнуючи устави.

Палаючий розхристаний камін
Нагрівся швидко, це не руська пічка.
Медових вуст незвіданий кармін
Ти цілував, я плавилась мов свічка.

Найперша ніч з тобою – дивина,
Закарбувалась реверансом карми.
Хмільніша від вінтажного вина,
Ця патока прикрита пелюстками.

Із пут розпусно вибилась коса,
Синхронно і бажання розплелося.
Я згадую, що ти мені казав,
Зав’язуючи очі тим волоссям.

Проникнув на незриму глибину,
Лунав у кожній мрії і клітині.
Прозоро-білі краплі бурштину
Лежали на тілесному сатині.

Ця ніч є найпрекрасніша з оман,
Втім, сни так і лишились цілинами.
Я згадую її мов крізь туман…
Вона була, але чомусь не з нами.

І уві сні, і наяву
моя душа в полоні плоті.
Я не існую, а живу
неначе птаха у польоті.

Я чую казку лісову,
радію луговій істоті.
Якщо викошую траву,
то сію квіти при охоті.

Натуру маю бойову -
не обійти на повороті.
І поки я ще на плаву,
життя минає у роботі.

І не минає рандеву
моє у цьому натюрморті.
Я у мелодії пливу
і довіряю кожній ноті.

Живу у рідному краю.
Чужу зернину не клюю.
Нічого зайвого не маю.

Не нарікаю на свою
недолю у чужім краю.
Своє гніздо оберігаю.

Надію маю на сім’ю,
хоча і досі чумакую.
Часу не переводжу всує.

Я не літаю у раю,
та, може, арію мою
моє оточення почує.


03.18

Євлампій на ковзанах у моцних штанах з начосом їхав на базар по свіжі огірочки
Клара забила на кларнет, корали та Карла і, бляха-муха, шукала теплі носочки

Пункти обігріву ем-ен-ес показали прогрес на кривій квартального звіту про зроблене
Люди пост-восьмого березня стали знову трошечки сильно схожими на січневих гоблінів

Охрінівші коти, завіяні у асані тигра, розгублено змінили вуличну фізкультуру на хатню йогу
Снігу — в коліна, дме хуртовина третю добу, ялинки підморгують, бляха. Кінчається березень.
Весна ж, їй богу)

18.03.2018
Рівне

Для нас кохання - кава з пекучим перцем:
Тиском - у скроні, вогнем полум'яно - в кров
Та щосекунди ритм відбиває серце,
Дихати - важко. Стогнати... стогнати знов.

Довгих сім років - наша жага не згасла.
Я пам'ятаю очі травневі в січні:
"Ти не впізнала мене? Я - твоє Щастя!"
Каву пили, смакуючи з нею пристрасть.

Наше кохання - чай з чабрецю та м'яти:
Спокоєм душу заллє, ніжністю - тіло,
Зорі - з небес, цілунки - втретє... і вп'яте,
Мурахи - по шкірі, омріяні крила...

Обрали ми чай, аби серце - здорове,
Та інколи кави нам хочеться знову!

20.02.18р.

Знову мадригали, і сонети,
і завуальовані пісні
у серцях виношують поети,
поки виростають у букети
рясти й медунки весняні.

Ще недовго маємо чекати
першої появи у саду
пряного щемкого аромату
лісового духу біля хати
на воді цілющій і меду.

І заради миті однієї
всі дари - і жінці у соку,
що коня спиняє на скоку,
і отій, що має привілеї
юної і зрілої лілеї
у її зеленому вінку.

08.03.2018.

Біла заметіль -
на зимові шати.
О! Весна! Відкіль?
Як її чекати?
Все мете оця
сива завірюха
і метелиця
сіє білим пухом.
О! Яка зима!
Лютий не минає,
березня нема –
сани запрягає.
І весна моя
дістає лещата,
буде, як і я,
літо доганяти.
Віддаю лижню,
заодно і шану.
Ми на авеню,
де минуле тане.

03.2018

Повертаю на биті путі,
по яких я іти не боюся.
Все ще є у моєму житті
і у пам’яті рідна матуся.

Ой лети, моя доле, лети.
Он і обрії вже не далекі,
де чекає печаль самоти.
Ми у вирії - білі лелеки.

Я ще чую, - шукай талану...
За морями немає покою.
Обіцяв я - із нею живою
я своєї мети досягну
і її не залишу одну...
Та сміється Харон за рікою.

03.2018

Тихо між груди, болем фантомним, вкублилась люта змія.
Цінна отрута, шкіра коштовна, пристрасть - зміїне ім’я.
Подих гадючий, звук шурхотіння серце зіб’є в унісон.
Велетня мучить ніжне створіння, сліпне безсилий Самсон.

Ревнощі димом очі встелили, розумом гнів обуяв.
Коси твої у руках неДаліли - вірна тобі буду я.
Кину гадюку в жорно вулкана, жертвою матиме скон.
Груди відпустить паща капкана, я берегтиму твій сон.

*
Душі моєї потойбічний край,
найтонша в’язь печалі і наснаги,
як друг найперший і останній, дай
моєму серцю трунку рівноваги -
я можу перейти світи, часи,
але без неї – снів земної саги -
не здатен щастя втамувати спраги.

**
Ти заміжня, щаслива, і щодня
все лине по найкращому із русел:
улюблене, улюблені, і риси
любові не тьмяніють! - А душа
вбирає знов, і знову відчуття
кохання іншого, немов зі світу,
де тільки сниться нинішнє життя

Почуття неможливо укласти в слова.
Ці слова обпікали б немов кропива.
Наші мови ~ одежі, підчас затісні.
Для чуттів це прості монодичні пісні.

Світ бажання тендітніше всіх пелюсток.
Діамант огранений фацетів зо сто.
Я сприймаю тебе крізь алмазний монокль ~
Він заломлює світло. Сатин кімоно

підперезую ззаду. Лише зап’ястки
Виглядають звабливо тоненькі пастки,
Обрамляючи ніжністю вічність і плин ~
Білим золотом о́бід у чорних перлин.

Я тобі напишу неймовірний сюжет,
Най яйце обернеться у твір Фаберже.
Домішаю саке до напоїв із трав ~
Пригадаєш, як мною ти потайки грав.

Зігрівали долоні тілесне парфе́
І відлуння сягало невидимих сфер,
Мелодійно звучав порцеляновий стан ~
Я невіданим снивом збродила євшан.

Відчуваю, як ти відчуваєш мене.
Зупини швидше мить, бо вона промине!
Поліфонія дотиків мовить про те ~
Для чого наше слово занадто просте.

На потоці натхнення зі скелі урвись,
Хай здійме ніжна музика серце увись!
Симфонічне кохання зіграємо. Твій
Ауфтакт я впіймаю у помаху вій.

В картині та музиці бути їй фоном.
Ця жінка Ге(те)ра між Зевсом й Тифоном,
Спроможна у логос приводити хаос
І нищити так, щоби ніц не зосталось.

Ще вчора трофей, а тепер королева.
В тендітному тілі краса кришталева,
Нагадує квітку росою умиту.
Зіткався із голосу шлейф оксамиту,

Що міць чоловіка згинає в підкову,
Розмотує мовленням нитку шовкову,
Думками гортає коштовнішу грену.
Це Онна-бугейся свому сюзерену.

За нього у підданки гостра катана
Відкриє іронія чрево фонтана -
Гарячі джерела багряної гами,
Їй легко боротись з його ворогами.

Людина, мистецтво чиє надихає
на вільне життя, тож він скаже нехай є!
І матиме гейшу - майстриню розваги
В Європі за неї виймаються шпаги.

Нуртує у келих ліричним вокалом
Вино серенади, за що дорікало
суспільство тому, хто тримав куртизанку,
З якою приємно прокинутись зранку,

Коли найгрішніша повстане святою,
Розсипляться коси на плечі фатою
Вустами між них він піде погуляти
І знову із МИ відокремляться Я, ТИ.

Відступиться ніч і заграють відтінки
Ранкового сонця на вигинах жінки
Чи в світі існують могутні вітрила,
Щоб ніжність у гавань свою не скорила?!

З двох одне передсердя належить мені?!
Чи це, дійсно, кохання, а може все ж ні?!
Я незручні питання поставлю, pardón!
Ви - Галантний Жуан, Маньєристе, Ви - Дон?

Гострі скелі вкривають пухнасті сніги.
Сніг важкий, хоч сніжинка не має ваги.
Проросте зовсім інше, ніж був насадив,
А кохання на трьох - справжнє диво із див.

Напочатку це гра і панує в ній шарм.
Насуває лавина за шаром ще шар.
Тож щасливий фінал як джекпот в казино.
Недовіра на оцет оберне вино.

І пройдеться смичок по відкритій струні.
Тліє плоть, лежачи у красивій труні.
Вимирає кохання мов той мастодонт.
Do you know what is love, or you really don’t?!

Я кохаю обох вас -
ви тонші за мрії і сни,
і хоч різні, як зорі,
та разом – дві ближні струни.

Поодинці ви – мука,
розгублені образ і суть,
та, обох обійнявши,
тримаю Усесвіт, мабуть!

І в триєдності дива
горять білотілі сніги,
і погода мінлива
не має вже тої ваги,

три дороги самотні
зібрали в обійми одне
тонкосрібне здіймання -
зникоме
        земне
                неземне.

Це було надто важко для нього,
кохання згорала свіча,
Він мовчав – ти мовчала, шалене
туги відчуття , - а, хоча,
до твого він ще прагнув плеча

доторкнутись губами, як вчора,
коли затремтіла свіча,
ви були ще одним, - та покора,
довірливо-юне дівча,
стала вістрям раптово меча.

Догоріла свіча. Неозора
ніч на крила лягла втікача,
з неба скинутого трубадура,
що не зміг провернути ключа,
щоби серце закрити...
                Хоча…

Любов – це океан, моя стихія.
Був шторм і стих. Безчасся. Ісихія.
І знов у лад одвічному уставу
Із піни вийшла, піною розтану.
Едемським плодом вистигну в ракію,
Вбираючи олію із полину
Євшаном до уяви я полину.
Мій ейдос в ній немов поштовий голуб
Повідає наживо правду голу:
Кому була за ката чи офіру,
Вбираючись у руб’я чи порфіру.
Як все минало, я, утім, по колу
Верталася, ішла в життєву школу,
Лягала в землю, мріла до ефіру.
У вирі хаотичного азарту
Нагадувала Ладу і Астарту
Мене не раз приймали за кохану –
Далілу, Есмеральду, Донну Анну,
Кармен, Манон Лєско і Маргариту,
Любов якої з чистого нефриту:
Чуттєва пастка, лагідна омана
Здолати ладна витримку титана –
Насельника печер палкого Криту.
Але не піддається тільки Кронос.
В його руках я знов тендітне гроно,
Що на мезгу обернеться не варту…
Відтак, чи ставиш душу ти на карту?!

Цей двобій двох бажань, двох осіб у одній іпостасі.
На перетині Я відшукати потрібно баланс.
Суголосно тримають потік два крила, щоби птасі
Не злетіти у штопор, впадаючи волею в транс.

Ти назавжди не мій. Ти – стихія інакшої жінки.
Нарікає вона – франкофонно зривається в крик.
Ти Гольфстрімом своїм припинив зігрівати обжинки –
Ніжні коси обох. Мерзне острів, за ним материк.

Не приходиш на спів. Вже безсиле начало германське?!
Арфа лине туманом, але не зважаєш – не кельт…!
Там на іншому березі п’єш ти із неї шампанське,
Поки я з Мананнаном танцюю між урвиськ і скель

та борюся з любов’ю, бо жриця друїдської крові.
Ти береш знов мій транш, я – твій сіро-рудий кардинал
Нашаманю віршів – попливуть кораблі паперові
по протоці Ла-Манш, що для мене – Англійський Канал!

Потоки Стіксу переплив,
В Аїд Орфей спустився з неба
І вимолив, сльозами злив
Він Еврідіку в світло Феба

Торкнулась хвиль космічних струн
Тонкими пальцями Евтерпа
Гримів Перун зі звоєм рун,
Від звуків тих душа затерпла

Прийшов і ти в мої світи,
Злетів з орбіти мов комета
Яскравим шлейфом засвітив
Весь простір, що є квазі-, ме́та -

реальність – царина чуття.
Це храм, де ніжність розквітає
Лиши сміття, зніми взуття
в притворі. І мандруй до таїн!

Хто стріне таку, не відпустить нікуди.
Статура у неї стрункіша за ко́ру.
Всі карти козирні у дщері облуди.
Вона обіграла Содом і Гомору.

Хто з нею лежав, не захоче ніколи
у “ложе” закону з вершини Синаю.
Відблискують небо очей матіоли,
а в голосі струни космічні лунають.

Їм вторують грою сандалові уди
чутливих. Луна пелюсток орхідеї
сягає метеликом, пестячи груди…
В тілесність платонівські втілив ідеї,
хто дав їй життя. Інфернальні зіниці,
де мікро-супутник стає Ганімедом,
заломлять порфірою лахмани ниці.
Міжніжжя її пахне липовим медом

Хто прийме амброзію плоті богині
не знатиме старості. Грою віоли
вона вколисає його. І погине
цілуючи пряно-п’янкі ореоли,
нектар із яких не втамовує смаги.
Свідомість дурманиться тим ароматом.
“Хрестили” її найзапекліші маги
тепер її погляд розщеплює атом.

Жаги не втамує водиця солона.
Впиваючись морем - вмираєш від спраги.
Хто навіть очима торкнувся до лона,
стає наче Доктор з германської саги,
готовий за мить чорту душу продати.
Вмочити перо у надрізі десниці
і пакт підписати, не ставлячи дати,
чорнилом їдкішім за сік полуниці.

Сміливець, що хоче від неї покори
впадає у стан непротивлення волі
своєї рабині. Не можуть затвори
тримати свободу із нею в розколі.

Таких, як вона, не лишають ніколи.
Втікають самі - їх шукають, вбивають.
Окреслюй, аскете, молитвою коло,
якщо готував свою душу до Раю!

Не остудив емоцій сон,
Оков забаглось Гіменеї.
Хіба у цьому є резон,
Що полюбив холодну фею?

О, дай торкнутися руки!
Ми ж люди! Не сухі дерева!
А ти закрита на замки -
Забула про Адама Єва.

Дрімають в полі ясени,
Сутуляться під кожухами.
Скажи "Ти мій! ", чи прожени...
Мовчиш, байдужа, наче камінь.

Дарма чекаю промінь дня,
Де сухо, там води немає.
Пливу у вирій навмання,
А вітер ясена хитає...

Прийди до мене на пуантах,
А зверху ще - у білих бантах,
Яви красу єства хмільного...
І більше з одягу - нічого!

грудень ?525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ні! Ще можна спинитись, гальмуй передчасність смеркання!
Обійми ніжно-владно тендітність наядиних пліч.
Ще занадто жива, щоб у саван вдягати кохання,
«Вічну пам’ять» співати у чаді оплавлених свіч.

Закрути у спіралі чуттєвої па́годи злети.
Не дозволь розщепити жіночність тортурами схизм,
Закувати єство у кайдани обітниць. За зле ти
не постав їй, що логос лягає у фалоцентризм *

ніжних віршів, де ти все в усьому є Альфа й Омега.
Де для тебе, тобою в собі малювала зірки
У яких ти в чеснотах своїх архі-, прото-. І мега-
гравітація Сонця, а решта – квазари-дірки.

Розділи з нею долю! Хай голка летючої коми
Пꞌянко зꞌєднує вервꞌю сузірꞌя в сафꞌянову вꞌязь
В нитку доторків, дихань, проникнень до шалу, до втоми
Вишиваючи гладдю розіпнуту п’яльцями б’язь –

полотно сірих буднів, рогожу сліпого безсоння.
Хай інакші крокують шляхом від обітниць до тризн.
Ти для неї мов Сонце. Ти – Геліос, Ра. Наче сонях
обернеться до світла. Не треба їй сутінків риз!



*Фаллогоцентризм - ґендерна асиметрія в мові. Термін було введено французьким філософом Жаком Дерріда.

На обличчя душі натягну забуття арафатку
Власяницею тіло бажань огорну, хай пече!
Випікає все те, що хибує з самого початку
А торбину думок перекину за голе плече

На фантазії - кукіль, на пристрасті - мідні вериги
Одягну і піду, відшукаю собі іншу путь
Доки можна втекти, доки повінь твоєї відлиги
Не збурила льодів, підіймаючи спогадів муть

Хай всихають озера, спокута випарює воду
Залишає сліди на глевких берегах біла сіль
Спокусився на юної німфи нефритову вроду
Розгадав просто неба у шалі пташиних весіль

Хай не грають оркестри, хай стихнуть пісні солов'їні!
Хо́ри наших чуттів не триматимуть ніжності стрій
Не давай ауфтакт! Горло стисли обійми зміїні
Де померли метелики - рине кажановий рій

Битим шляхом піду, забувай таємничу мольфарку!
Що писала вірші, обертала в саке прісний рис
У будиночку чайному з сузір’їв трусила заварку
Розливала розваги на будь-який смак і каприз

Галактичне морозиво клала в озерну креманку
Найсолоніші з тез вистеляла Чумацьким шляхом
Та із рози вітрів спромоглася зробити шарманку
Ну а ти,… чоловіком не став, і не був женихом.

Наче коней гнідих запрягаю хмаринок отарку
І проїду повз тебе, молодик мені за ландо
Вітражами промінь намалюю веселкову арку
Перетну рубікон, розмежуюсь на «після» і «до»

Не шукай! Не розпитуй! На наших лазурних дорогах
Непролазними хащами бігають хижі вовки
Не полюю уже, не танцюю на чортових рогах
Не окутую мрії в небесно-прозорі шовки

Не вдягаю фати, не побачиш північну Аврору
Іншим світлом засвічена, хоч темний уже мій хітон
Я сповідала гріх «Адвокату», а не «Прокурору»
Наречена Христова. Йому віддала камертон.

Спокій чорних зірок опадає на тіло під шатами
Лиш одна в ложесна не тяжіє подібно квазару
Що писала вогнем «мене текел…» царю Валтасару
Віфлеємський алмаз, не вимірний земними каратами

Вируватиму я, що край леза огнивом засвітиться
(Як колись Саломе танцювала для п'яного Ірода
На відзнаку за що, він занадто коштовну офіру дав)
Хай примерклі агати займуться в сатинових китицях!

Я терпітиму. Біль струменітиме в землю гранатами
і вбиратиме краплі страждання зміїного плоскінь. Ці
мужі конопель отруту ковтають, а довгих кіс кінці
оплітаються стеблами в пасмо. Ніхто і не знатиме …

Ненадовго, бо жевріють ніжні проміння світанку
Небо землю ще бачить в обидві яскраві зіниці
Поміж них перламутром відблискують світні зірниці
Реверанс Місяцівни до Сонця зникає в серпанку

Дочекається доки вечірня заграва розтане
Доки люди підуть на гостину або вечорниці
Замилується личком своїм у люстерці криниці
Огорне покривалом зірок вигин гожого стану

Починає дивитися в хвіртки, різьблені віконця
Он, хлопчина не спить і немає ні тата, ні мами!
Він замріяно стежить як світло іде килимами
Віддзеркалюють зорі розвішані в хаті суконця

Стій-но, відьмо прозора, безстидна, хижачко розкута!
Не чіпай юнака, забирай краще тих, хто старіші
Утікай, пам’ятають цигани візит твій торішній *
Очі пустять на персні, волосся і шати на пута

Неодмінно піду, лиш побавлю себе білим танцем
Чом ти стовпником, отроче, став і завмер незворушно?!
Обійму тебе лагідно буде можливо задушно
Як полегшає, звіємось в небо залите багрянцем

Найпростіша зі здобичі стане примхливій Царівні -
Цей циганський юнак, що батьків його продані душі
В співробітництві з бісом отримують хліб свій насущний
Їхні внески різняться, тому і застави нерівні

Що то діється? Руки втрачають звичайну рухомість
Чари знищує звідкись повстала невидима сила
Це лунає зі скиту молитва про зниклого сина
Місяцівна прийшла по трофей - утікає натомість.


*Посилання на фабулу вірша "Про Царівну Місяцівну" Федеріко Гарсія Лорка

Сумно
коли капітан навігував з вітром не заодно
склавши вітрила вітрильник пішов на дно
коли музикант ненароком порвав струну
надсадно вібрує дека шторм віддає луну

Все одно
нехай в океані буде холодно й голодно
єством своїм огорну капітана лагідно
скерую потік Гольфстріму до нас в западину
в розколі магмою засмажу гідру-гадину

Вип’ємо
солону воду обернену на п’янке вино
сади коралів постелимо мов м’яке руно
стихія тиском задемпферить луни пелену
я натягну на скрипку свою нову струну

Елізіум
плани фортуни на залишок днів зірвано
симфонію духу нехай і на дні зіграно
має скрипаль чи капітан німфу віддану
дав океан йому в подарунок підданку

Мов японський пілот на останнє піке,
я дивлюся на тебе – хай трохи гірке
це саке на початку, а більше - в кінці,
та між пунктами цими, як поміж колін,
над якими цілунку манливий кармін.

О життя між початком його і кінцем -
міг би, певно, я бути і кращим пливцем,
але швидше плисти між колін до мети,
де усе - тільки ти, я не можу, зате
довше й довше читати тебе - саме те,

що рятує кармін і рождає дива
на мелодію миті, чия тятива
непомітно в чотири узята руки,
грає щось невимовно небесне й близьке
довгу мить
до початку гірчинок саке.

І Фея Моргана
З’являюсь під вечір із надр океану
Сиреною зваблюю, ввожу в оману
Малюю промінням й водою примари
Дивуються маревам цим сірі хмари

Дружина Едему, Аїду – коханка
Сповідниця шлюбу, нестримна вакханка
Я завтра інакша, ніж вчора і нині
Зачата у штормі, народжена в піні

Веселка – найкраща для мене кіфара
Торкнусь її струн і вулкана-мольфара
Могутності кратеру гратиму «Славу»
Пекельну за вінця він вивергне лаву

Контрастне повітря мене огортає
Запитують часто, чи справді я – та є,
Хто зводить чертоги оптичних палаців
Тим зманює з курсу усіх мореплавців

Єдиний мій одяг – волосся і хвилі
Тому я беззахисна в повному штилі
Гадають мужі, що візьмуть собі бранку
Хапають мене, їм не жити до ранку

Співаю солодше за звуки органу
Чи хочеш побачити Фата Моргану?!
Прив’язуйся міцно до щогли канатом
Заклей воском вуха, бо голос мій – Fatum.

ІІ Летючий Голландець
У штормі я бачу красу бездоганну
Реве корабель небу власну осанну
На щоглах канати мов струни гітари
Відточують хвилі об деку удари

Тріпочуть вітрила - зітлілі лаштунки
У діжках по трюму бовтаються трунки
Сурмлять урагани тривожні фанфари
Зникає за обрієм дужка кіфари

Для нього цей день в ланцюгу лише ланка
Звила уробо́рос фортуна-циганка
Це плата така за сприяння гордині
По Друге Пришестя буття в блуканині

Порти не приймають вигнанця корсара
Тож доля його невблаганна сансара -
По колу пливти в колі злої команди
У дрейфі жахати човни і шаланди

Бояться його кораблі і фрегати
Бо знають, що сенсу не буде благати
Безстрашних, безсмертних, розхристаних ланців
Команду нещадних, нещасних голландців

Та мова гордині завжди - lingua franca
Коріння її найчастіш - забаганка
Збагнув капітан і кляне вже ту днину
Коли оминути Мис* виклик він кинув

Прирік корабель безмір вод борознити
В оточенні мертвої заживо свити
Змія їсть свій хвіст - це не матиме краю
Тому я в мандрівці йому потураю

Сміливо приборкаю Левіафана
Вітатиму верхи свого капітана
Я-Фея Моргана - богиня Астарта
Розважу того, хто за дім має Та́ртар.

ІІІ Музика
Хмарини пливуть мов небесна армада
З них вторує шторму громів канонада
На арфах сталеві натягнуто ванти
Зіграють нам тріо вітри-музиканти

Поверхня води - це суцільна литавра
Софіти засяють з сузір’я Центавра
Під музику вітру в обіймах сирени
Він слухати зможе любовні катрени

Єдиними свідками будуть нам чайки
Ковзнуть мужні руки на дві обичайки
Стрункого, тонкого, звабливого стану
Для нього я першою скрипкою стану

Душа моя ширша ніж землі і води
А в плоті до пекла і раю є сходи
Два тіла зіллються в містичному танку
Йому подарую себе без останку

Замріяно стихне стихія навколо
Проникливо гратиме він своє соло
Зайде у містичні ворота з нефриту
Кохатиме палко свою Афродіту

Звучатиму ніжно в руках капітана
Дозволено все, я лиш Фата Моргана
Так буде сьогодні, останньої ночі
Кохання-дарунок небес, а не злочин.

“Est modus in rebus”

Спиню обертання штурвалу фортуни
На мапі долонь трактуватиму руни
Мечем уроборос проклять розрубаю
Строк дії спокути наближу до краю

Лиш серце пульсує в режимі синкопи
Пливи, розжени женихів Пенелопи!
Шиття нескінченне нехай відміняє
Забудь поруч неї про те, що десь я є!

© Марґо Ґейко

То що - писати про кохання
І шепіт "я тебе люблю"?
Гаразд. Почнемо. Я у ванні,
А вухо чує "хлюп" та "хлюп".

Кохана шкрябає по спинці -
Тримає мужа в чистоті!
Стоїть без ліфа та спідниці...
Та мова не про це утім.

Тепер намилює маківку,
Бубнявіє могутня брость.
Ходім, орати буду нивку:
В перину обидва "шубовсть".

Пахкий, неначе матіола,
Статура - кремез! Аполон!
Упала в ліжко правда гола,
Заграв чуттів акордеон.

А далі, друзі, майте совість -
Табу, інтимна таїна.
Пора закінчувати повість,
Бо ще розсердиться жона.

А щастя кличе: - Котик! Милий!
Ходи сюди! Бери мене!
Любіть, допоки є ще сили.
Читати годі - то дурне.

26.12.2017р.

Розбудили сон литаври мідні,
Світ пахкоче запахом айви.
Словом доторкнулися охвітнім
І сказали: - Птахо! Оживи!

Он, маестро вишива на скрипці,
Пацюків зриває у танок.
А її поези - білі птиці,
Книга - перламутровий вінок.

Кожен твір - осонцена мережка,
Кожне слово - ребус-філігрань.
Глипа бевзь, не зна - орел чи решка:
Для утіхи недостатньо знань.

Нині пташенятко жовтороте,
Ледь навчився слухати порад.
А у неї меду - повні соти!
І плодами виповнений сад!

Час іде. Сніжок фарбує коси,
Вчуся нить сплітати золоту.
Вірю, що колись мене запросить
Вити гнізда у її саду.

02.12.2017р.

Чую сморід з люципера пащі,
Звуки єрихонської труби.
Баглося змінити світ на краще -
Гримав словом у пласкі лоби.

Думав, що достукаюсь до неба
Та не знав потрібних молитов.
Люд жує. Земні його потреби,
Байдуже - чи сі бемоль, чи до.

Я тону, знесилений, ламаюсь,
В океані бруду - все чуже.
Щогли впали, розірвався парус,
В серце розпач штрикає ножем.

Стигла мудрість зовсім ні до чого,
Бо в отари безліч пастухів.
Я шукав гармонію та Логос,
А знайшов словес пусті міхи.

Під ногами чую тихий шерех
І хлюпоче тихо водолій:
Вірні музи винесли на берег
В світ краси, незайманий, новий...

27.11.2017р.

Холодний місяць листопад
Тихенько листячком шурхоче -
І у такі холодні ночі
Пригод ми прагнемо й принад.

А за вікном дзюрчить із труб
І капає з дахів поволі -
Та це не страшно, ти ж не в полі,
А дивишся на вигин губ

Співачки Джемми в "Ля мінорі",
Що таємнича й загадкова
І красивенна дуже й дуже -
Не каже тільки, чи одружена,

Хоч ти по вуха закохався -
Смієшся й плачеш над піснями,
Вона ж сміється разом з нами
І каже: "Буде все о'кей!"


03.11.17

Не дарує мені обручки,
Не вдягає мої запонки,
Та тримає мене за ручку,
Певно, хоче мене... покохати.

Я дивлюсь йому прямо в очі,
Зазираю в саміньку душу,
І не знаю, чого він хоче —
І не знаю, чи йти назустріч.

А сьогодні вночі у ліжку
Наказав стати в позі запонки...
Добре, милий, та це — пізніше,
Зараз дуже я хочу спатоньки...


01.11.17

На осонні зашарівся пень -
На краєчок мавка гола сіла...
Дідугану серце - тень-телень! -
- Ех, - зітхає, - сіла, та невміло!..

Пам'ятаю, був я молодим,
То й русалка на гілках висіла
І до неї кіт, п' янезний в дим,
Няв-нявчав по ділу й не по ділу!..

І давно колись через ріку
Як тяглась калинонька в намисті!..
Красивіш не бачив - та й таку
Років сто назад, як Божу милість...

Як же добре бути молодим!..
Прагнути когось кохати, друже...
Не пеньком зітлілим... Менше з тим...
Кожному котюзі - по заслузі.


24.10.17

А сьогодні у супермаркет
Я заїхав буквально на хвильку
Там за касою усміхалась
Неймовірна красуня просто
В неї зуби як білі перли
В неї губи червоні корали
Hi! - сказала і
Have a you? - запитала чарівна мене
Fine! - я їй відповів і сам вже
Запитав - and you?..
I love you! - я продовжив подумки, -
І love you! I love you! I love you!


15.10.17

А сьогодні у San Francisco
Я знімав на смартфоні відео.
Повернувся - позаду мене
Дві красуні звабливі йшли.
Раптом в камеру заусміхались,
Помахали привітно руками,
В один голос сказали - Hi!
А тоді підійшли ще ближче,
Обійняли легенько за плечі:
- Maybe, selfy? - серйозно спитали,
Засміялись і далі пішли.
А за хвилю я знову їх бачив -
Знову з кимось робили селфі.
І подумав собі, що красуні
Прибули в San Francisco з LA.


08.10.17

Ти казав що в Америці мало
Дуже мало красивих дівчат
Я у Hayward аж двох побачив
За недовгих пару хвилин
Перша йшла вся така загадкова
У короткому білому платті
Я б сказав закороткому навіть
Як на мій провінційний смак
У високих чорних ботфортах
Що ніяк їй не пасували
До короткого білого плаття
Як на мій провінційний смак
Роззиралася навкруги
Я провів її поглядом довгим
Я крутив головою за нею
А вона не звернула уваги
Попри мене гордо пройшла
І у "Теслу" шикарну сіла
А навпроти їй друга красуня
Оголивши надмірно принади
Дві великі звабливі півкулі
У відвертому декольте
То ж не вірте нікому хто скаже
Що в Америці мало красивих
Дуже мало красивих дівчат
Я сьогодні аж двох побачив
За недовгі хвилини дві

07.10.17

колись-то я навчуся суахілі й
почну писати мовою віршата
з такою швидкістю, що нас не наздогнати
аж поки витворю нарешті любо-мило

аж поки справді витворю нарешті
важезний корпус творів геніальних
аж поки всі свої страждання та печалі
змішаю з медом у коштовній креші

моє писання галасу наробить
серед людей ув Африці далекій
і причаровані вкраїнським діалектом
мене тоді запросять у Найробі

де на летовищі сувора стріне варта
Феліпе Ньюсі, ЙОвері МуСЕвен
and virgins: beautiful: 137
і сам Ухуру Муігай Кем'ята

і пам'ятник на острові Мфангано
мені поставлять щоби там стовбичив
екватор споглядаючи навічно
із ранку в ніч і з вечора до рана

засіявши вокабулами ниву
і премію отримавши багату
я поверну до рідної до хати
вже класиком, а не байстрюк лінивий

тоді напевне на бібліотеці
що хвалиться безплатним інтернетом
таблицю вивісять на зібрану монету:
"Тут вештав він kiedy był małym dzieckiem".

а школа №2 на Копиловській
нарешті зміне свій паскудний профіль
але мені тоді вже буде пофіг
бо я пірну до вічності назовсім

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

Зелених слів зелене море,
зелених струн зелений ліс,
зелена віхола просторів,
зелений доторк теплих сліз.
Зелені очі – проти ночі,
зелено свічечка димить,
зелено листя затріпоче,
зелено вітер прошумить.
Зелена вулиця Зелена,
зелено вип'явся бузок,
і щось нашіптує зеленим
мені розгорнутий листок.
Зелених ласк зелена згуба,
зелені пригорщі весни.
Зелено пахне слово „люба” –
зелених зваб зелені сни.
Зелено дихають діброви,
зелено трави зайнялись.
Зелене мрево – чорноброве:
„... бо я любив тебе колись!”
Зелений сміх, зелена втіха,
зелена м'якість теплих губ –
і серед цих зелених віхол:
„... тобі я люб?.. тобі я люб!..”

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)