це сьоме твоє освідчення, голубе, мій освічений,
наче свіча засвічена , ревно на світ весь горить.
коли хвилини злічені - лопаються порічками
бульби від теплих дощів на голові століть.

згаяно час на згарищах, реготом гріх повісився,
ребра у хрестика вишито, мов батьківщини рушник.
вилиці київських вулиць гнуться знайомими рисами,
в осінь, яка безжурно горнеться до весни.

мов із газети складений, у літачка вразливого,
сів на сердешну стежку сріблястоперий птах,
дзьобом досвідченим рився між молодими римами,
і на погоду нила хитра його п’ята.

сьоме твоє освідчення – голубе мій освідчений,
пахне солодкими грушами зрадницько: тет-а тет.
слідчі вмивають руки, свідки на зерна лічені…
Перше було у парі, перше було ще те.

І враз зупиниться чужий секундомір,
Термометри захлинуться у градусах від цельсія,
Історії хвороб закриють до тих пір –
Труба – довідник – похоронна процесія.
І вийде серед степу благовіст,
Чи може лиш зухвалий злочинитель,
З сільських таверн, корчмівських теплих міст
Підуть тіла в останню їх обитель.
Не вистачить повітря і легень
Як завше наплювавши на прийдешність,
Оману-ніч міняючи на день,
Без сліду у минуле, хоч не вперше.
Залишаться пустими й нерозвитими
Заручники новин й комунікацій,
І в цій долині як колись дощитиме,
Вони ж пройдуть і так й не роздупляться.
Характеристика прозорість засифонить у сприймання,
Уміститься в перелік фраз між «вмер… і …жив»,
Так ніби знов з дистрофічками баня,
Так ніби знов морозили моржів.
Хоч приступів пітьма на бідну голову
Не стане схожого чогось до милосердя,
Бо вже поснули п’яні кардіологи,
На відстані підстав до мого серця.
Манитиме безвість і слід аналогій,
І босий чекатиме знак секундант,
Без слів і підстав, без відвідувань блогів,
Затак, почитавши важкий прейскурант.
І свічку пітьма не задує з понижень,
Бо й так повертатись напевно вже влом,
Маршрут помінявши сто п’ятниць на тиждень,
Як завше – тринадцятих заднім числом.

08.07.10

Це магічний ритуал - вставати вранці,
Пошепки нести себе до ванної і лити світ на свою голову.
« Отче Наш, єже єси на небесах…»
Свята вода дзвенить об судини , дзвенить,
Затікає у кожну чакру і чаклує невпинно:
Здоров’я, щастя, любові!
Здоров’я щастя, любові!
Здоров’я, щастя, любові!
И тричі.
Бо Бог трійцю любить, а я люблю тебе.

Тому виливаю нашептаний заворожений простір варіантів на тіло , кольору слонової кості.
(От би вже загоріти!)
І йду за тобою сліпо , куди поведеш до Таїланду, Індії, чи Шрі –Ланки.
Мій Бог – твій Бог , хай і курячий…
Харе Крішна Харе Крішна
Крішна, Крішна
Рама Рама…

Це священний ритуал - відламувати для тебе гілочку своєї харизми,схожу на сакуру.
Солодку , як шербет, і щербату, як глиняні горщики у старої бабусі,
Де метелики сну сідають мені й тобі на тичинки сердець,
І сердяться бо не спиться їм від зваби тіла , що застібнуто у тобі небом на блискавку.

Це космічний ритуал - посміхатися зранку очима,
І ридати від захоплення.
Під вечір діаманти спокуси заблищать під віями
І повіє дощем очищення.
Під вечір заблукає вечірня зоря і зорітиме у сузір’ї Оріона
Скоро, вже скоро арії крила розплавлять…
Злови мене, бо украдуть!
І не буде кому танцювати блакитним лотосом
На спині Гімалаїв у форматі три-д.

Народи змішалися у нас,як меди у чаях.
Зачаяно медвяна жінка на таці з інею
( Де він, на нашу голову узявся улітку?)
Кохається з тобою, як голуби по десять разів на день,
Поки голубить бажання таємницю
Бути пелюсткою у полум’ї.

Це рідний ритуал - вставати вранці,
Пошепки нести себе до ванної і лити світ на свою голову.
" Отче Наш, єже єси на небесах…»
Свята вода дзвенить об судини , дзвенить,
Затікає у кожну чакру і чаклує невпинно:
Здоров’я, щастя, любові!
Здоров’я щастя, любові!
Здоров’я, щастя, любові!
И тричі, аж зациклює…
Бо Бог трійцю любить, а я люблю тебе.
-Що то принесла, люба?
-Спи, цікавий.
ПАПОРОТЬ.
І словом, і духом, і тілом жив будь!

міні міни 49

сказати найголовніше
в свідомості неможливого
слова підібрати віршем
пролитись на землю зливою
в пустельну закам’янілу
від черствості та червивості
розлитись прадавнім Нілом
всім тілом від тої зливості
і визріє зміст у колосі
і слово згодує хлібом
бо мовлене щирим голосом
у серці то кисень ніби.

міні міни 48

нетлінне тло
бо тільки тіло тлінне -
усім на зло
ідеш життям по линві
тонкій прямій
тремтячій як колиска
і крок на ній
в земнім тяжінні стиску
і в рухах рук
що крилами тріпочуть
де чути «кру»
поміж чужої ночі

Не освіжу спогади зів'ялої квітки
надто зів'яла
не розмалюю спогади кольорами веселки
надто чорно-білі
І не ставити б запитань
яких і ставити не можна ніколи
Не відшукаю тебе у тороках болю
не ревнуй мене до світу
бо я знепритомнію
просто кохай
нестримно-нестримно кохай
кохай так, щоб вітру було мало
щоб лоскітно у свідомості
кохай
ти не можеш небом міряти тривогу
та поезія вишиє твій образ
я засну потроху
ти наснишся
як і не бувало
надто зимно серцю стало

Болять мозолі у неба натрудженого,
кровоточать дні щоразу сильніше,
як жити, коли й щастя засуджене,
засуджене щастя кровоточить ще гірше.
Болять мозолі у софітів величних,
а я не вмирала в аркані непрошенім,
в саквояжі залишились засуджені вірші
і біль зі сльозами на серці спустошенім.

втомлена, наче « Ніжна ніч» у Фіцджеральда,
де згубила підбори, фламенко розбуджена,
феєрична красуня із синіми ружами,
може, Ганна, Олена , хотілось би Мелані…
у якої корона на гріх перемелена,
і горіхи у пелені сміхом застуджені.

на желейному торті задмухує свічечки,
і бажання гаптує : аби не забути,
животіння і грошей, дитину у лютому,
хоча люто це і потрібно посвідчення,
що не сама, хоч не дівкою вінчана,
адреналіном на срібному блюді.

не забула?
все супер!
криштальний келих
аж до денця допитий,
а буде недобре,
то вже завтра, моя наймиліша , кобро!
лід прозорий на мізках твоєї постелі,
аспірин розмішає Тереза – стеля.
терези на вечерю подарують море.

хтось стихійно роздягне ножами насмішки.
хтось згадає твоє очманіле сальто!
демонструючи вік на газетних шпальтах,
чортеня галасливе цілуватиме ніжки,
і об пера совині чесатиме ріжки,
як покотиться глоткою сіра галька…

Червень , 2010 р.

Києве-братику, пахнеш трамваєм розпеченим,
Чаєм китайським і літом із теплими зливами.
Дядько-скрипар напустив моногамію вечора,
Плечі нам пестив очима –терновими-сливами.

Змелено мливо –в слова , біографії, профілі,
Рими затерті, неначе млинці не домішані.
Графіті стін віддзеркалює впевнено: «профі» ми,
Дзенькає в серце довершене досвідом рішення.

Заслані воїни, втомлені зброєю витоки.
Соті жалі, за три постріли –першорозкаяння.
Сонце злизало з провулків закохані постаті,
Що засихали в квартирах трояндами чайними.

Горді уста, наче пам’ятка модного хроносу,
Маківка серця розпукла криваво і голосно.
Ангельські крила прибито на шостому поверсі,
Тануть тобою солодким ріжком із Макдональсу.

З виру міста несеш
Тихе плетиво ніжних симфоній.
Не лякаєшся меж,
Не боїшся нічної мари.
За собою не стеж.
Ти незмінна. Ти вся на долоні.
Ти спокійно пливеш.
Що хотілося взяти - бери.

Не шукай марно слів.
Затискаючи щастя у жмені,
Обернися востаннє.
На згадку візьми тільки сніг.
Перехожим залиш
Їхніх вулиць пісні безіменні,
Розчинивши себе
В сивім мареві дальніх доріг...

В краплинах дощу
і за громом вздогін
спішити
і серцем шукати вогонь

собою непрощений ластівка-кінь
під крилами ще не розкритих долонь

назустріч вогню
і до серця вогонь
зубами зриваючи блискавки цвіт

а потім
у стулених крилах долонь
розпеченим серцем
стривожити світ

Брутально пахли хризантеми із кожного кіоску . Сонце
Повільно скрапувало в осінь , немов згущенка . Жовте місто
Презентувало на поталу душевні рани . Так врочисто
Зривались , тріскались каштани . Це стогін ? Хрип ? Оксюморон це ?


Я крокувала хідниками - нахабно дорога , вродлива .
Списами трендових підборів до щенту розбивала тишу .
І раптом - Ви . Похилий профіль ... В глибинах пам'яті залишу
Цю мить, як шрам . І довгий погляд , важкий , холодний , наче злива .



Я уявляла все інакше : кав'ярня , вишукані квіти .
Я в товаристві . Ваша постать крізь жалюзі і напівморок -
Достоту стереокартинка . І тисячі болючих голок
Дощу впились в долоні , в плечі . І ще Ви мали зрозуміти ...


Ну як там за законом жанру ? Що Ви даремно ... Що найкраща ...
... Ці всюдисущі хризамтеми ! Ви просто їли чебурека
Посеред вересня . Так дивно . Сумною усмішкою Шрека
З яскраво-веселкових кульок вітав базар - строката хаща


Цивілізації . Як справи ? Усі здорові ? Так , читала ...
Ну що там ще ? Вітаю , зичу ... Ви в тому ж сірому костюмі .
Закохані і досі в липень . Напівокрилені , в задумі ,
І капелюх на Вас так схожий на зібганий листок . Навала ,


Нашестя , натовп хризантем , гірких , як шкіра апельсина .
... Ви розчинилися за рогом . Між нами стосів , рим безодня .
І я крокую хідниками якась нікчемна і самотня ,
Неначе сукню "от кутюр" тавро пропекло "made in China" .

2010 р .

Сонячний вік,
місячний страх.
Вітер.

Лічи свої  кільця річні.
Скільки тобі ще стояти отак,
тінню між знаками на самоті?
Вітер...

Під шелест осінніх згорянь,
мабуть, тобі ще рости і рости...
Вітер.

А ти перешкодою стань.
Воїн у полі -
це часом
не ти?

... не забудеш
чекати будеш
не обдуриш
себе
шукатимеш
і не знайдеш
авжеж

майнуло
ледь не торкнувшись
обминуло
схиливши голову підеш

не плач
від себе не втечеш...

Не хочу до раю,
не хочу до пекла,
Як помру - хочу бути
запеклим.

Я хочу мати крила у крові,
у крові демонів,
Мати меч
Всепросторовий,
Кулемет безперервний.

Абсолютний бронежилет,
І щоб ноги мої обросли турбінами,
Щоби хребет керував нервами
часу плином.

Хочу руками дантиста
Рвати пащеку Люциперову,
Я бажаю, щоби сьогодні
всі злодії
зробили перерву.

Я бажаю усе пронизувати, як сва і воля,
Врятувати хочу від кулі мужа,
Чабана вберегти від сонця дужого
У магнітному полі.

Аз бо янгол, тут залишений,
не чорний, не білий,
не сірий, не більший,
До раю не запрошений
І з пекла не вигнаний.

Я - нгол невидимий,
Що летить, прозорими крильми провалюючись
Крізь густину світлового моря,
Лаючись.

2010ЧЕР29

Сум за відійшлими. Тюрми. Етапи.
Київ-столиця. Глибинка-Невíдь.
Чорні рядки ніби кров’ю викрапують
Білу байдужість німотних століть.

Важко сказати, примара чи дійсність,
Маски на лицях чи вже непроглядь.
Де ти, Василю, в чийому обійсті,
Тиша чи спокій тебе вдовольнять?

Птиці викреслюють те, що закреслить
Дужий літак із підбитим крилом,
Долю поета, якому похресник
В нашому часі «якийсь там» Павло.

Кориці запах, чорні грати,
Втрата свободи – гірша втрата,
Ніж навіть смерть на самоті…
Світ на основі трьох китів
зійшов із місця. Базилік.
Мене позбавлено навік
Свободи. Я. Сира темниця.
Знов кориця…
Знов правда. Перець. Біль утрат.
Повзе по тілу чорний гад.
Слизький. У душу нагло лізе.
Може задушить? Кров. Порізи.
Болять. Сочаться. Кровоточать.
Жасмин. Цвіте з приходом ночі.
Вже не почую… Ні то Ні.
Жалізні грати на вікні.
Не стратять. Не уб’ють. Не буду!
Навколо так багато бруду…
Навколо завжди так було!!!
…
Мені то холод, то тепло...

...
Кат сипле в кров на рани сіль.
Кориця. Перець. Я. Ваніль.
Позачиняйте в каземати.
Мені нема куди тікати.

Старий будинок......дві віткритки мовчки в пошті,
Свято сьогодні,та чомусь спізнились гості.

Нема кому налити чашку кави...
Із цінностей сім"ї-лишився мертвий камінь.
.

Тягар на серці гордої дитини,
що дім батьків назавжди залишила,-

На примус вислані відкритки-не відкриті,
й нема родини,що навчала світ любити...


Клубок стоятиме не надто довго в горлі,
в світлі життя-усі ми подорожні...

Й не дивно те,що жаль зовсім відсутній,
затерта нить з минулим і майбутнім...

Старий будинок......і якесь сімейне свято,
Не вернуть час де були мама й тато....2010

Ні не такий,ти просто особливий,
один із тих що теж шука любов,-
Просто не так якби усі хотіли,
Твоє життя-з глянцевих мрій слайд-шоу,

В діях простих й манірній поведінці,-
в тобі живе химерний образ жінки.
Хай би там як,та не мені судити,
кого по праву має хто любити.

В житті своїм завжди по́вно акторів,
та хто із них отримав першу роль*?
Спитала я,і ти- мені промовив:
"Хто щирим був й беріг свою любов..."

Виходить так – нема де вістку діти,
вона у горлі привела судому,
де сходи голосами в серце виті,
дитинний крик і попелище дому.

Виходить – вийти і не знати пощо.
Навіщо колисати недовіру,
коли ведуть тебе на людну площу?
Любов невимірна, багаття щире.

Така собі безнотність а-ля-міра.
У кровопроводу відсутні віжки,
мене на сьому світі сонце гирить,
на ніч приковує до себе – ліжко.

Перемерзаю, мов земля, до шпарки.
Сим просвітом проймаюсь чим-не-дихав,
оазою для істини з дна чарки.
І так мені до посиніння тихо.

Виходить так – нема як горлом вийти,
синдром – зайти до заходу... зі сходу,
де сходи голосами в серце виті.
Іду словами. Тиша душу зводить.

Устами вигойдане небо квилить,
пірнає в них, аби мовчанням риби
насититись і розігнати хвилі.
І так йому – немов між нами шиба.

14 Червня 2010

Світ розсувається завісою на вертепі,
Все, що було жорстоким, стане дотепним.
Я дещо пізнаю, і стану кращим я майстром,
Перетворюватиму вогонь на холодні айстри.

2010ЧЕР13

Стиснуло. В легеневий кут
клякає нікотинно тяга.
Вливаю видих нашвидку
по вінця, у вольфрамну флягу.

У ній кімнати густота
розбавлена у колах диму,
де вигнане тече з кута
і набирається у риму.

Рядка старіюче лице.
Складами – складки, вираз – коми.
Пера загостреним кінцем
вростає у папір саркома.

На ракових пухлинах слів
роз`їлось тіло монологу.
Йому б дожити до полів
німим розжитись до знемоги.

Стиснуло, ніби хрест і синь
недомальовані навмисне
у рамці, де отець і син
прощаються іконописно.

Стиснуло, ніби не дійшло,
не вийшло, чи не проминуло.
Оперене душі крило,
з німого переб`ється в чуле.

І розлітатиметься сміх
від лету золотого в тиші.
Стиснуло так, що ніби сніг
сорочку полю бою вишив.

4 Червня 2010

Не роздивляйтеся нового танцю,
Від нього сліпнуть прожектори,
Що таке іскра - я Вам покажу, а вранці
Вас евакуюють атори із цього сектора.

Час поволі стікав із покоцаних вінців графину
І сліпими очима вдивлявся у завтрашній зліт.
І на шиї сліди від майбутнього передзагину -
Закрутив тугим джгутом одвічний місяцелік.

Тиша передгрозова гріла руки об стінки графину,
Де покоївся Час, наче коник морський, у воді.
І прокинувся він, і занила під серцем провина,
Що заспав він, забув, заблукав у літах молодих.

Буря разила стрімко!
Буря валила зразу!
Вітер ридав орлино!
Вітер скрипів гіллям!
Тріснули биті стінки
Глухо і невиразно.
Час захлинався димом
Спалених телеграм.

Листом листи летіли:
В них виростали крила.
Час упав. Чувся вистріл.
Буря перемогла.
І майбуття, й минуле
Крильця свої згорнули.
І оголили вістря
Леза Добра і Зла.


2010

Вже вірші ніхто не читає,
Пиши їх швидко, немов надсилаєш
Листа у країну вже-мертвих жанрів.

Кидай, кидай у безодню шухляди,
Нехай падає, нерішучо-як-хочо,
Вночі напівсонно згадуй приємно,

Як солодко жити по той бік ока,
Там де світла нема, де
Лише анонімність очного нерва.

Віддавай увесь, що виростив, чай,
Нехай напівсонно падає, заварюється,
Там де пустка, не бійся, не буде аварії,

Нехай, нехай буде легко,
Нехай ллється в підробку діжки
Справжня вода.

Роби, що мусиш,
нехай буде, як треба,
Падай рибою

Ротом її в океан,
І не бійся, що у зуби застрягне
Ледве-ледве меридіан.

2010ТРА26

Ще сагайдак не виносив причину смерті,
перо дороги не списалося з копит.
Слова шукають силу вітром, аби стертись.
Луна старається, стирається... Кипить,

чекання перемішується рибна юшка.
Сяй-ніч прослизує, немов під горло ніж.
Тримає в зорях зір, знімає з неба стружку.
І теслі не знайти, ніжнішого за ніч.

Прополені думки, засаджені землею,
зерно її тверде і кров йому – вода.
За частоколом – степ, осушений з єлею,
та голова густа, розпатлано-руда.

До ранку сон біжить в подертому і босий,
збирає усмішку дорогою з дітей.
І жінка в чорному зайшла в туман і косить,
вона закохано по сивині іде.

Дзьобастий двір затулено й принишкло гріє,
покійне сонце накопичене для стріх.
Ще божий гнів дивитися на світ не вміє,
не знає як з очей вступитися – поріг.

Розмови тиші завагітніли грозою,
вони нечуваному перекажуть мить,
де сни поховані, розбите серце гоять…
Із джерела війни копито заструмить.

14 Травня 2010

Чекатиму. А раптом набіжить…
Схвильовано у жмурах, при набігу,
золото-ордо пронесеться дзига,
совиним тіням надірветься нить.

Зажду аж небокрилля забринить.
Зливаючи політ і порожнечу,
нічний метелик заколише втечу,
здичіле серце перестане нить.

Є час роздмухати ту вічну мить.
Карбуються миттєвості під циркуль.
Те літо перепалиться у цвірку,
зимою в коляді доструменить.

Ще порох є – то стану порошить –
душею дріботітиму у лунах,
аж інієм волосся переврунить.
Чекатиму, зажду і набіжить…

13 Травня 2010

Так холодно у цій квартирі
чай не гарячить,
не теплить мідь батарей на стінах
мокрий табак...не горить.

Я проходила повз
трикотажні постаті людські
я бачила зіпсований шовк,
пусті розпорені кишені .

Ти збирав в них обкурене місто
дешевим туманом
і заходив у чергове бістро
зіпсути шовк тим виробницьким планом.

А я шукаю вигідних лав,
щоб бачити розпореність швів,
акумулювати твої гонори,-
вони єдині твої донори -
фарба кучерів і брів .

І щось замість дорожніх знаків
так вперто вказує твій напрям,
твій крок- всіх вулиць яд
лиш хочу, щоб лежав ти поряд.

Куліша - тротуарів оскома
колись ти тут ходив, а я сьогодні вдома
і чай мене не гарячить, лиш
протікають стіни
так холодно чомусь у цій квартирі.

2010 р.

У цьому світі блукають мрії,
Яким не доля уже здійснитись.
Холодне сонце давно не гріє,
Теплом я можу хіба що снити.

Вдягаю маску на мокрі очі.
Пірнати страшно у власну сутність.
Я хочу світла, і миру хочу,
Шматочком щастя для когось бути.

Ночами часто минуле кличу,
Бо я без нього себе не бачу.
Себе жаліти - погана звичка,
Тому я більше уже не плачу.

У сни приходить сумна веселка,
Бо світ навколо кохає сірість.
А їй, забутій всіма, нелегко,
Її відтінкам ніхто не вірить!

Ніхто не може втекти від себе,
Себе згубити ніхто не може.
Шкода, що люди не бачать неба,
Бо їхні очі асфальт сторожать.



29.04.2010р.

Накрий мене з головою,
Зігрій моє змучене тіло!
На тобі ярлик із ціною -
Без грошей не буде діла.

Банальності цього світу -
Ласощі існування:
Які ж дорогі у вас квіти!
Яке ж тут дешеве кохання!

Тримай міцно мого мізинця,
Заблукаю в великому місті.
Занадто вузький битий шлях цей,
Без тебе мені тут тісно.

2005

Сонні мухи мого спокою
Кружляли у п’яному вальсі,
Над русявою головою.

Кожен порух цих крил,
Як трактор старенький на трасі,
Шалено повільно мчав з усіх сил.

Звуки падали з-під стелі,
Не долетіли - стали сталактитами -
гострими шпагами чужої дуелі.

Ті, хто боровся зі спокоєм,
Пронизані вістрям, падали вбитими.
Він був бездоганним сторожем.

2006

Розділила я вас на гілки, на гілки,
Розділила коханців, жонатих дядьків,
На мрійливих, закоханих. В що?
То не суть.
На робочих, постійних, що гроші несуть,
На ванільних, одягнених в білий халат,
Лікарів, що згубили ключі від палат,
На коричневих звірів ,що з пивом п’ють квас,
На Андрій і Микола ,і Міша, і Стас,
На богів і напів, під богами і над,
На класичних й блакитних, на person і стадо,
На троянців, спартанців і щось для підлоги,
Щоб зробити кімнату вдосталь вологою,
На оголені душі до краю думок,
І на тих, що як завжди відписують: оk.
На здорових і хворих від надлишку болю,
На мамусених й тих ,що самих-самотою,
На смішних і на тих, що боятись сміятись,
На Канаду ,Росію й Сполучені Штати.
Тільки щось я не тямлю знову одного,
Як шукати із них усіх супутника свого?

Я буду,я буду твоим вуду ...
я буду в руках твоей игрушкой...
я буду землей и небом для тебя я буду,
я буду слезой на твоей щеке...
я буду росой на утренней траве,
я буду душой и телом для тебя я буду крейдой и мелом белим...
я буду голосом твоих губ нежних ,
я буду...я буду... я буду...везде

Кокон-
В`язкий дуже слиз марнослів`я.
Боком
Вилазять думки у прислів`я.

Бродить,
Мов брага, сумління та честь.
Врода-
Отрута струїла все вщент

Розмір.
Худющі, кістляві моделі.
Колір
Моднявий: бузково-рожевий.

Фантик.
Пуста, беззмістовна, ще й мушля.
Бантик
На губках, на платті, на туфлях.

Знаю,
Для світу цікава обгортка.
Краюсь
Від брехонь, від дурнів й погорди.

Кокон
Обплутує справжнє і цінне.
Роки
Потрібні змить слизьке й фіктивне..

Я маю мрію, по-дитячому наївну
І по-дитячому логічну і просту
Я хочу бачити щасливою країну
В якій родився, виріс і живу
І маю віру сонячно-яскраву
Моя країна краща за усі
Моя країна має добру славу
Я патріот , без пафосу в душі

Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою

Я маю мрію, по-юнацькому затяту
І по-юнацьки нетерплячу і тверду
Моїй країні перестануть вже брехати
Я на брехню війною вже іду
Я вірю, мені віра серце гріє
Я мрію щоби віру мали всі
Як буде віра - буде і надія
Моїй країні на своїй землі

Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою

Я маю мрію, по-дорослому прозрілу
І по-дорослому тривожну і сумну
Що вже в країни доленька дозріла
І на шляху подолано стіну
Давайте вірить, хто як може, разом
Будуймо мрію ми собі самі
Залишимось народом, а не стадом
Щасливі будьмо на своїй землі


Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою





Євчук Руслан 096 874 82 25

Чорниця не чорнила руки,
Арабка не була з арабом,
Падучі яблука без стуку,
Чабан не полюбився з стадом.
І нявка, чи то пак сирена
У морі місяць не купала,
А Колізей ще не арена,
Косар іде без перевалу,
Годинник ще не знає ліку,
Що сніг існує - сніговик,
Да Вінчі не доріс до піку,
До бочки Діоген не звик.

Балерина мала все до танцю,
Голову наповнену шпинатом,
Дарувала себе всю обранцю
Смітнику,що сповідував матом.
І співала "Онєгіна"дурню,
Одягала і зачіски дбала,
Копирсала виделкою в урні,
І приносила з квітів сплави.
Розгойдав він колиску таланту,
І кінець опереті настав,
Щоб вхопити хвальби собі кванту
Вона бігла до нього на став,
І співала,співаала,співала,
Очі втоми в'їдав він у сморід,
Бив її до дірок у джинсах,
А вона все молилася Торі.

Балерино,світило естрадне,
Твої ноги хочуть балету,
Дегустатор-сміття безпорадне,
Не заслужить твою оперету.

коли дзєвчіна мене п’є –
водночас робить олів’є:
дрібнить картопельку, буряк,
мов пробує мене на смак;
а круто звареним яйцем
нагадує мені про це;
а як горох розсипле там
оргазм шугає в мізки нам;
сховає це все в майонез –
як хочеться мені протез;
і хоч шедевр вже на столі
не чуєм ніг ми на землі
і поки твір її скисає
вона мене весь час кохає

29.3.09 р.

Загубить чашку кави бо-знА-де у власній квартирі,
Бо тинятись розгублено, думати щось, а між тим
Загубити коханого,як відлітали у вирій,
І - за іншою зграєю плутаним шляхом новим;
І не буде повернення, може воно й не потрібне?
Недопитою кавою вичахне серце мінливе
І себе заспокоїти - все несуттєве і дрібне...
Та і кава - фіг з нею - міцна і на вечір шкідлива.

Очі, мов рани відкриті –
іде кровотеча…
міняєш частоти,
пливеш по течії –
ще не вечір,
у шкурі овечій
змінюєш погляди
на звичні речі,
в зелене пальто
переховуєш плечі:
цей видих, мов сальто,
цей погляд, мов зречення,
солодким альтом
карбуєш речення,
кінцевим пунктом
будуть пробачення.

Дзеркало не бачить правди.
Правду знаєм тільки ми.
Совість зранку добиває
Крик душі кричить – прости!
Ми не завжди помічаєм
Що самі ми є брехня,
Що померла без спасіння
В наших душах доброта.
Казка – де ми всі герої,
Де назавжди ми праві,
Без помилок і тривоги
Ми найкращі з понад всіх.
І кулак нас часто мучить
Щоб ударити себе,
Голова нас заставляє
Криком розказати те –
Те що довго вже боліло,
Що вбиває докорінно,
Не дає в ночі збагнуть,
І спокійним сном поснуть.
Ми пропали десь в брехні,
Снів не бачим довго ми,
А душа вся наша чорна
Заховалась у пітьмі.
Сором довго вже полює
В наших помислах брехні
У кайданах десь крокує
Крихта чесності в пітьмі
Знову ранок, все нормально,
Знову сміх і знов брехня
Ми лишаємось в тумані
Звичне це для нас життя.
Але все ж ми зрозумієм
Що забракло нам чогось
Що немає вже поваги
Ми з собою не б їмось.
Ми ніщо ми просто ляльки
Ми живемо у казках,
Жаль що тягнем за собою
Безневинний персонаж.
Навіть не один а сотні,
Сотні що ще вірять нам,
Але нам не зупинитить
Й ми продовжуєм обман.
Та лялькар колись вмирає,
Вот і ми на самоті,
Ми потрохи повернаєм
В наш театр справжній світ
Нема сміху і вистави
Лиш проблеми на біді
Ох як жаль що ми не знали
Що в життя дві сторони.

Забувається образ. І світло стає сіруватим.
Безкольорність очей як розплата за слабкість думок.
Я ще житиму. Гратиму! Буду німим акробатом.
І повішу на смуток свій сірий кремезний замок.

Стану гномом і ельфом, альвином. Життя — це міраклі.
Розкришуюсь на частини і буду блукальцем морів.
За мотивами казки моєї поставлять спектаклі.
В них минатиме хвиль безгоміння від спалених днів.

Буду річкою часу. А може, німим едельвейсом.
Засвічусь і притихну. Спадатиме пурпуром сніг.
Скільки прожито днів, скільки часу відбуто у рейсах!
«Що ж, пора відпочити й собі хоч на хвильку...» Приліг…

із глека білої глини лив ти воду до чашки,
і проливалась розмова повінню через край.
через три довгих роки – очі – зелені фісташки.
вії пухнасті злітали , висли ж, мов гирі, тяжко -
от ти який колючий - відчаю- самурай.

блюдце залито вщент, істин персидський килим.
дивний ручай зміїться під босоногий світ…
годі, вже водопаду із кислуватим стилем!
глянь - ліхтарями в серці краплі жалю застигли,
коли приніс науку, - дай скуштувати плід.

чашка – це ти моя пташко, повінь – твоя уява,
скільки не лий уроків, місце їм – з криги дім.
треба звільнити душу під зеленаві трави,
де діаманти немиті довгі роки без оправи,
вислизнуть на волосся плавним життям своїм.

викинь турботу-поспіх, наче торбину драну,
йди собі стежкою мрії й зорі складай до грудей,
вільно вдихнувши повітря з неба свого екрану,
станеш, як дикий лотос, і зарубцюється рана ,
вирине мирний голуб духом нових ідей.


Вербна неділя. 2010року.

Викресати зубилом,
шилом із льоду,
ніжності
білий
на серці
профіль,
а може анфас?
і стекти у воду
сльозами
змиваючи
слів неспокій.

Закритись на ключ,
чи ланцюг,
чи засув,
відкрити
на зиму закручені банки з небом,
не варто губити в собі
відразу
до тих хто ніколи не вірив в тебе.

Шукатиму далі у вікнах смуток,
дбайливо притрушене
снігом горе,
Гризуть,
вигризають клаптями
душу
очі
приручених моніторів.

Не залишай, не забувай
Самотніх душ пекельний рай.
Не забувай слова прості,
Такі важливі і пусті.

Не забувай печаль життя –
З неї немає вороття.
Не забувай свою любов,
Що не вернеться в серце знов.

Не забувай свої думки –
Їх сенс важливий в забутті.
Не забувай свій перший гріх,
Що так тобі в житті поміг.

Не забувай, не залишай,
Самотніх душ пекельний рай.
Адже лиш у твоїх руках
Твоє життя на небесах.

Размытость губ, толкнувших тишину
за грани тонкого, как жизнь, обета.
Она вспугнула, словно птиц, весну.
Желта, как пресса, сукровица лета.

Заметно поседело в окнах глаз,
старуха-ночь распетушилась сразу.
Прощаясь, тишина всегда светла,
как перед Богом юродивый разум.

Мое "вставай" – кому еще не лень,
всем, кто клюет, кому летать привольно,
кто гнезда вьет, а чью-то прячет тень
под блеск мундира, в трепет колокольни.

За всех – не скажеш, за себя – терплю,
слова по буквам превращая в птиц, и
размытость губ, как небо тереблю,
я с той страны где все же легче... спиться...

17 Марта 2010

А птицы высоко, но им самим
неведом смысл высоты тревожной,
когда, одним предчувствием томим,
стремишься вверх порой на голос ложный.
Жаль, не научишься вовек летать.
Жаль, не изведаешь крылатой ноши.
А птицам — что летать, а что клевать
остатки с рук людей по малой крошке.
Ведь им закономерно невдомек,
что высота зовет нас и пугает.
Что даже самый маленький прыжок
назад на землю больно повергает.
А птица не стремится, но летит,
парит над страхом нашим и стремленьем.
Садится, чтобы птичий аппетит
здесь утолить и, не свыкаясь с ленью,
большие ль, маленькие крылья трудит там,
когда мы провожаем, обреченно
глаза отдав открытым небесам
и стоя на мечтаньях погребенных.
2003

Мне море близко созерцаньем,
не ощущением воды.
Глухое камешков бряцанье
о натиск волновой гряды.
И птица в бешеном порыве,
сквозь бурю рвущаяся в смерть.
И ветер с пеною на гриве,
заведший эту круговерть.
Лазурь затишье обещает,
хотя волна еще летит.
Скелетом страшно запищала
лодчонка. Кто же там стоит
на пирсе, не боясь в пучину
быть смытым жадною волной?
И что за тайная причина
так в буре рисковать собой?
Но вдруг я узнаю сквозь брызги,
свой зонтик ветру подарив,
что это я, другая — изгнанная,
с которой у меня разрыв.

2001

Мама ріже яблука на сушку
і кладе кружальця на рядно.
Осінь пахне думою насущною.
Чорнобривчики мовчать рядком
і рудими віями завмерли.
Мама — тиха, наче, і сумна.
Руки — легкі і швидкі метелики,
а сама, як пташечка вона,
що не хоче відлітати з двору.
Їй і весни й зими — друзі тут.
Тут — десятиліттями "учора",
і "учора" в завтрашнє ростуть.
Мама яблука на сушку кришить.
На кружальця сонечко пече.
Як до вечора — усе ж пече тихіше,
ніжно лащачись об мамине плече.
Буде взимку з маминої сушки
п'яний літнім сонечком узвар.
Тим узваром причащу я душу —
перейму на осінь мамин дар.

2006

Я так люблю сумні дощі й тумани,
і сірий шелест крапель крізь години.
То ділять свою долю навпіл з нами
небесні мандрівні хмарини.
Вони висотують наш сум і наші болі.
Так сум і біль зникають до негоди.
Тому дощі зовсім не прагнуть волі,
а наші почуття — в руках природи.
Я цей зв'язок обожнюю. І радо
вклоняюсь небесам за струм любові.
Обітований простір! Ельдорадо!
Життя в краплині — у надійнім схові!
Чекаю тиху пісню сумовиту,
вмиваю серце в її легкім плесі.
Оновлена, охрещена — омита
і введена у царства піднебесні,
де подарунки скрізь! Лиш не лінуйся
дивитись, слухати і відчувати...
Шануй природу, сам у ній шануйся.
Нас обіймає всіх Небесна Мати.
1997