1.
рухнули плани
рушили полки
і вену перерізали
ріки

2.
вічність курганна
полем незнаним
ходить за вітром
для душ
лава застигла
ні руш

в перших колонах
фиркають коні
страхом пригнічені люди
в збруї важкій
з лиском луски

звідусюди
поле оточене гнівом
справа
край раті
і зліва

3.
справа недобра
серце хоробре
скроні
частує мов хлист
мов недописаний
лист
тиша в три крапки
кордоном

4.
сурми
немов камертони

шоломи ховають
гало
щити прикривають
божницю
а там
лиш надія
іскриться
із криці
що вкрила
чоло

5.
крок нагодують
литаври
руно ковильне
у таврах
позалишає галоп
йтиме
крило на крило
летітимуть
груди
на списа

6.
ще браття пірнате
розпише
кому
і за ким
до небес
нести
не знамена
а хрест
причасника
дій божевілля
і кров
ще гарячу
довкола
спече
посипатиме болем
неначе
насушний хліб
сіллю

7.
нап’ється
біль
поля
себе втихомирить
і вляжеться
в долях
точитися
миром
аж знову
покличуть
до сідел
походи
і вічність курганна
у полі незнанім
дві лави
народить

28 Лютого 2012

Крихкі, нерозтрачені будні
Зап’єм підсолодженим чаєм.
Я гостро в собі відчуваю,
Що треба зайнятись майбутнім.

Я голі, подряпані нерви
Відправлю на реставрацію.
Зупинимо русифікацію,
На щастя, ще є резерви.

Завзято займемося сутнім,
І новонароджені істини,
Допоки вони ще не вистигли,
Вкладемо у вуха присутнім.

Тремтять твої руки холодні,
Не має кому їх зігріти.
Зі сліз проростають квіти,
І це видається природнім.

Забудь на хвилину про себе,
Ми маємо спільну ідею,
Ми всі стоїмо за межею
З якої рукою до неба.

Та наші гарячі промови
Не всім до смаку припадають,
І деякі нам закидають
Брудні політичні замови.

І знову повільно спливають
Крихкі, нерозтрачені будні,
І ми все займаємось сутнім,
Хоч, дехто уже забиває.

2012

Занадто відповідальний
І трохи занудний, ма…
Я не в пальто...
Чесно, у теплій куртці!
Увечері буду пізно.
Холодна тепер зима,
А я недолюблюю сніг,
Особливо коли в маршрутці.
Ще не люблю Новий рік.
Причину ти знаєш, ма...
Бо мій Дід Мороз
Був у дитинстві не татом.
Я хліба куплю...
Ти плакала не дарма.
...і масло, і цукор...
Не треба йому дорікати!
Вечеряй сідай, не чекай.
З’їв кашу і рибу, –
Кажу ж, не голодний!
От візьме – і прийде.
Завариш нам чай?
Я просто для цього
Зробив кілька кроків.
Ну що-що?
Узяв подзвонив...
Ти ж знаєш, що я
Пробачаю пороки.
Та як він?.. Нормально.
Нас теж привітав.
Просив передати
"З Новим ненаРоком"...

Дощ у Львові не спить,
Мовби сторож нічний,
Він господар на площах
І блукає, неначе сновида.
Хоче - гляне в вікно,
Потім знов полетить,
Десь туди, крізь віка,
Де чекає вже подруга Злива.

Вони разом пройдуться,
Як панянка і пан.
Поспішати їм, звісно,
Не треба сьогодні нікуди.
Стукіт крапель об дах
Витанцьовує вальс.
В них є кілька годин,
Бо вже завтра отут їх не буде.

Тож сьогодні вони
Бешкетують сповна:
Зазирають у вікна,
Оглядають намоклі балкони,
Кожну вуличку міста,
Пролітаючи, не омина,
І цілують на стінах
Їх прадавні застиглі ікони.

Поцілунки їх миттю
Згасають нараз,
І сльозами налиті
Прекрасні закохані очі,
Бо секунди зостались,
Щоби їх розлучить,
Ранок скаже, що сонце
Спати нині вже більше не хоче.

І.
Легким трепетом рук накрапає самотність
розгорілись маки на прощання
Нині стає хтось ніким, таким одиноким
ні тіні, ні слова, ні навіть бажання

а може… а може це втрата свідомості
за мороком завжди світання?

ІІ.
Учора слів шуміла злива, нині амнезія,
бо трави пахли надто сильно й млосно,
гірка отрута їхня висмоктала снагу тіла,
червоних маків рана відняла нам голос

слова рояться як москіти
і жодне з них не викреше веселки,
невпевнені, що книга ся закрита,
хоча прочитані усі її сторінки.

10.2011

Карб самоти – довічний. Стежка прощ
Не заведе у жевриво бруслини.
Зелений з ароматом дині дощ
Відрощує жалі, чуприну сина...

Себе опанувала. В стиглі сни
Іду хвилястим золотим тунелем...
Подолом ще торкаюсь капустин,
Засмаглими руками – неба гелю...

Порахувала кроки, півковтки
Серед курганів зрослої цикути…
Вже не жадаю дотиків руки
Того, хто з моря виманив у смуток.

Я – жінка Осінь. Тьмі холодних душ
За безцінь продавала мушлі, спеку...
В благе цебро насиплю смокв і груш.
Цвітіння бузу обіця лелека...


* в сутність (лат.)


2006-2012

Коли дивлюся вглиб твоїх очей,
Я бачу небо у своїй блакиті.
Прийшло кохання враз тієї миті
Як наступає темрява ночей.

Все сталось так раптово і миттєво,
Що ти не встигла погляд відвести.
Блакитні очі,здатні з розуму звести,
На мене глянули воістино життєво.

Я в них побачив сенс мого життя.
Та глибина і мудрість всього світу
І та краса,що притаманна літу,
Мене вернули десь із небуття.

Тепер це літо проведемо разом,
А потім осінь,зиму,радісну весну.
Щоночі милуватимусь,допоки не засну,
Твоєю посмішкою,що приходить з часом.

Пізніше сон розчиниться в мені,
Чи то пак я розплавлюся у ньому.
Рука в руці і ми йдемо додому,
І щастя з нами, тепер ми не одні.

Я вже не дам розлуці і гіркій печалі
Ставати на заваді нам обом.
Як знимки у новий фотоальбом
Моменти відберем найкращі і більш вдАлі.

і в зими оці прозорі ну просто навпроти Стрітення
щораз обіцяю викинуть судоми дорослих віршів
зрештою сію в решеті марячи днями літніми
гострі шипи троянд що вовчими іклами дишуть

яка ж лютнево-холодна і змучена й полохлива
доля моя ворожка в плямах рудої фарби
карти її бурштинні медом течуть і барвлять
жінку в якій іду я гола зимова слива

і тихо вдихаю зустрічі крізь темну прогірклу звиклість
що тіло моє вистьобує люто достоту лютий
слова витікають-журяться мов янголи від отрути
пастельних панчіх що в ванній без тями шукають вікон

і я застигаю й дихаю а прийде весна розтану
встелюся подзвін-безсоннями йому по ранкових грудях
а в сховочках поміж гіллячка сидять онімілі будні
і шепотами вмирає в мені калиновий танець

Каламутити воду. Щоб жити.
Щоб пити нектар –
Добувати нектар, витискаючи тіло господнє.
Добувати нектар,
Щоб платити за вхід:
Чужородним
Дорога одна –
Повз Парнас – на Голгофу.

Крові мало буває
Коли ти говориш
Про ріки,
Крові мало буває,
Коли ти говориш
Про строфи.

На Покрову незряча Мадонна
Рушником накривала планету.

На Покрову незряча Мадонна,
Взявши спиці і кошик рожевий
З павутини чи з інтернету
Виплітала нові тенета
І кофтинку ще мережеву.

Хтось буває убитим зранку,
Хтось упитим живе до скону,
Хтось прив’язує телефоном
Життя до себе.

Тільки визирни за фіранку,
Тільки стань на долівку босим –
І відчуєш - вагітніють сонцем
Абрикоси. Так треба.

Треба жити її очима,
Треба вміти в'язати тонко,
Треба знати, що чиста
Вогненна самогонка
Ллється з неба коли ридають
Святі і босі.

На рушник той вона колись
Одрізала коси.

Каламутити воду,
Щоб платити за вхід у життя:
Повз Парнас – на Голгофу,
А камінь при вході –
Отримай.

Не дури мене, світ мій,
У горщику хто виростав –
Знає все про каліцтва.

Не дури мене, світ мій,
Я здурію сама післязавтра,
Бо життя промине полохливо.

Абрикоси вагітніють сонцем,
Як любов’ю жінки.

Цілує місто дощ байдужий
У скови тиші кам'яні.
У студені його бездушній
Зникають обміжки. У ній

Зникають без слідів!

Цілує місто мідні ляжки,
Думками воно живе ротом.
В його диханні чути важкість,
Відколи губи лиже цнота.

Тому нас змушують дрібниці
Змінити свою дурну мову,
Адже невже образи ниці
Охоплять усе місто знову!

Так, без мови.

Дощі змивають жовті плями,
І від секретів слизько всюди.
Усе ж тіла живуть не нами,
Хіба зєднаймо свої груди –

Чудом!

1.
серце мужчини
жінки і війни
це батьківщина
стягнена
спільно
із побратимом
з крові і поту
стяги і блага
міць і повага
сила
любити
слабість
прос(т)ити
як доведеться

стигне
та б’ється
стогне
та рветься
в сіті харизми

бездну його
не затягують
близни
зморшки
вкрашають
губить
безслізність

серце мужчини
ягода пізня
кров’ю калини
частує балади
змога напитись
дзвонами
чистими
світлом
гарячим

серце мужчини
стиск без остачі

2.
дунуло наче
різало вуха
перерізало
образно вени

вітре-харцизе
дроте колючий
мертвих щетино
паленим пахне
ти вже пронюхав
де не принюхатись
серцю мужчини

снів парадигма
слово у стигмах
скоро застигне
кресне реальність
крига ментальна
жінка фатальна
просто не знала
що (в) серце
вкрала(сь)

3.
стезя
Дедала
це небо
високе ще
з блаженством
на лезо в щем
окрилений
за плечем
я дихаю
не пече
а просто
гірчить й тече
несужене
і нестале

Ікаре
як віск
розтане
ти божою карою
станеш
мені
і рабі
Навкраті
ціною життя
крилатість

8 Лютого 2012

1
морозяні ранки сяють немов коштовності
лід притягує сонце і сонце іде за ним
а я дивлюсь на закоханих не соромлячись
їх вогкої і вистражданої глибини

на каву з корицею гойдалки плями хмизу
та власне на зиму що звісила ноги з ліжка
оце ж бо й є безнадійна моя вітчизна
щедра на сніг і новорічні знижки

2
а прийде весна зберу валізу й гайну на море
купатимусь в ньому з медузами і дельфінами
а коли відчую що стала зовсім прозора
нап’юся вином нагріюся порнофільмами

дивитимусь на рибалок що тягнуть сіті
на бранок лякливих із пальцями мов пелюстки
і ляжу на мушлі і ляжу на теплий вітер
згадаю часи коли я була індускою

носила блакитне сарі з вогнів і бризу
варила печаль в казані приправляла карі
кокосовим молоком білила брудну білизну
й не знала зими а тільки зимою марила

3
ранок нахабний мов Контрактова площа
стягує простирадло змушує затремтіти
зима лежить мов троянда з очима порожніми
в квартирку летять сніжинки і безпритульні діти

все ж бо колись вертається звично іде по колу
вона фарбується в колір криги трохи проталої
бере ключі від машини бо коням замерзли горла
й блакитним зимовим сонцем б’ється на грудях шалик

що розказати тобі, подруго давня Лиско
як ми пливемо дружно наче німі кораблі
приходжу додому як із прийому дантиста
заварюю чорний чай –чорний як Сомалі

цей чоловік як куля –дихає поряд –палить
сумує за братом - не мерзне і не кричить
буває бере на борт і вчить мої пальці плавати
і вії мої засинають коли йому не дощить

вже звикла що маю раніше вставати
зовсім уже не спиться в хвилини його повстань
прилизувати волосся щоб не здаватись патлатою
вміти ловити подивом мову його і дах

і не морочити голову з ким він навіщо і де
голими грітися коло каміну й кіношних драм
удвох любили з дитинства абрикосовий клей
я його ще і не знала а він на мене чекав

Каждый прожитый нами год-
Он единственный в нашей жизни:
Это пламя любви и лед,
И смятения укоризны...

Это солнечный блеск в глазах,
Даже серость изжитых будней,
Миллион забот "на плечах",
Суета городских многолюдий.

Это поиски новых "ниш"
Для поддержки потока творчества.
Это конкурс кричащих афиш,
И издержки незрелого общества.

Сама жизнь в полноте течения,
Натыкаясь на камни и мели,
Нас несет к вершинам свершения,
Чтобы мы везде преуспели!

Так давайте с искренней радостью
И с подаренным свыше умением,
С человекоприсущей гордостью
Наслаждаться каждым мгновением!

1.
він терпеливий
вона терпима
тереблений трепіт
очима
заходиться
в римах
незгасимих
у кпинах

2.
у схиму
йому одягати
причину
її постригати
в огуду
чекати
на чудо
виходити
з бруду
з оточення криги
з душею відлиги
на серці

3.
прелюдія туги
життя недолуге
нема що втрачати
течуть кіловати
щокою
від пальців
спить небо
на кальці
сонетно-прозорій
і марить
озоном
а слово пташине
його облітає
і ним заростає
не чути
лиш вітер
згорає між літер

4.
агонія літа
розгублене листя
пригублене чисто
загубленим світом
відчуй мене
болю
візьмися
за спокій
тягнися
по нитці і нотці
за нерви
чіпайся
рости
в кожнім кроці
що віддаль муштрує
вона
ще не вбивча
любов’ю парує
тебе вже не вивчу
моя неслухняна
тепер вже
так тихо
що мить
океаном
розлита
розмита
і слова не видно
коридно
і зридно
тобі там
всебічно
охоплена
цвітом
нерідним

5.
по небу на віру
рядком по душі
мій сон сколесили
чумацькі вірші
шлях просто
в легені
по серце і сіль
вдихайтесь
у мене
роздамся
на всіх
що стукає
гріє
відстукаю щем
інакше не вмію
не бути
дощем

31 Січня 2012

ростити волосся довге – довго линів ловити
готувати їх потім із соєвим соусом і оливками
ще поночі твою Камбоджі примусили червоніти
ходить вночі за тобою місячна постать осикова

про перше чи про друге – яка велика різниця
вріжеться в пам’ять слово мов дитя переношене
а ти покажи пальчиком де та жінка - не грішниця
гризтимеш поглядом кожне космічне народження

я знаю як тигри вискакують голодними з кліток
розривають здобич висмоктуючи чорну печінку
а потім двірник змітає скелети ялинок на смітник
і лимонграсове серце що тигрячу взнало міміку

хіба ж ти дівчинко не понесеш свій глек
по цій дорозі у небес світальні спальні
старі дуби мовчать за чорним каркаде
та коні в яблуках копитом б’ють прощально

віденьським штруделем загоюєш світ
і хата з краю не ворушиться корінням
та за ганчіркою зібравсь увесь Мадрид
марудним накипом нахабної повії

по венах Шубертом тече армагедон
а палець врізаний березовим стікає соком
на нього покладуть паризьких лілій шов
хай часом відболить обурення стооке

трошечки надпила щоби не попсувати
віршів чужих ходу у православнім пальто
ти не дивись що зимою дихаю простувато
рибам холодних рік часом іду на корм

кригою обняла тиша Софіївські дзвони
пахне озоном ніч - в шалях соснові ліси
буйні свята відійшли Діду Морозу під брови
а залишили тебе –Київ –Москва –транзит

я напишу про всі до сліз перелякані зорі
в склянках схололі чаї що відстояли самі ж
біле нутро хурделиці степом гуде неозорим
у монітор комп’ютера слово вросло чи ніж

світла замало так –шкіра доріг не гріється
звіром хвостатим втікає потяг у пащу МЕТРО
а я біжу за ним гілкою прощення білою
як же тобі не видно в лоні туге зерно

сон відпочити сів вибравши сьомий поверх
білочці-доньці приніс паличку чарівну
спить золоте стебло дому що ходить під Богом
ти не хвилюйся - їдь – я його пригорну

на чернетці зими кожне слово притрушено снігом
а жіночій душі подавай синіх пролісків й білих троянд
олівець для повік дивну ніжність й убрання наяд
і отак щоб очима зеленими мовить – добридень аміго

щоб жилось тихо-тихо щоб сніжки не гепались вікнам
щоб вогонь від каміну лимонних стрічав королів -
давні карти таро та шовкова торбинка листів
на подушку склади все що літу даровано з віком

і мовчи таємниче - мовчання – золочена ручка
коли просінь забулась під кригою первісних снів
коли місячний образ малює графітом дельфінів мені
і обручка блаженна – не скинути й милом квітучим

ось і хатка твоя чи з рубінових стебел палати
полетиш ти куди коли вишито крила дітьми
тато як і Висоцький співав – у високі вкраду тереми
та пищить твоє щастя із серцем у десять каратів

і карета прибуде - молитиме він – ти б розтала
як снігуронька з казки і стала нарешті тутешня
мізинцем обняти кермо та в раків позичити клешні
й на відстані вдиху любити шекспірівські драми

* * *
Гола ніч...
Пяні пальці блудили між струнами...
Блюз хрипів і кричала душа...
Гола ніч...
Із язичницьких слів випліталася дивними рунами...
...а сторінка в блокноті так просила вірша...

зима моя київська післяноворічно-засніжена
гостре загострення ніжності в бажанні писати
про те що прозою не сягнути стану наближення
до яблука навпіл розрізаного із молекул Касандри

про те як сніжинок віхола фарбує рожевим щоки
щуки в Дніпрі б’ють хвостами об кришталеве небо
дивлюся собі під ноги на біле тремтіння кроків
цей сніговий гербарій – урок твій чи божий жереб

діти мов ластів’ята летять на санчатах в дорослість
роси світились і сам ти себе переріс до великої крапки
це не образа а рана прийдешня ягідним плаче морсом
все беру у лапки й шкребуся до ложі з антрактами

антарктида чужих облич - акварельна байдужість
кинувши в хрещенську ополонку тіло несеш як видру
я прокидаюся заново як Довженківські зорі в калюжах
як розвидниться - бачу колір щастя у посмішці мудрій

на серці багато дірок
аж витекла благодать
закину я біль в куток
хай миші його з'їдять

хай миші з'їдять його
і в нори хай понесуть
цариця мишей Марго
та й син її Сигізмунд

додолу я біль жбурну
а стогін пущу за ним
і миші знесуть журбу
туди де густий полин

тож кігті мишей моїх
поцокали в чорну ніч
я мишачий бачу сміх
як брила упала з пліч

цариця мишей Марго
гризе учорашній хліб
а я подививсь у вікно
де жив дідуган-сусід;

я долі своєї — коваль
одне лиш є горе в тім
що миші мою печаль
несуть у сусідній дім

2012

це коли захололі пальці до Водохреща за два дні
і помаранчеве сонце уранці світить –не гріє мені
бо зима бо пливти проти течії рибиною неспроможна
переможена ранками чи переможниця Боже мій
наче русалку знадливу водяник лишив у борні

у тій каламуті вирину –випірну буде чиста вода
і кинуті руни вчорашніх днів і кров моя голуба
ми щасливі коли є ціна і хоч гривеник за життя
а над Дніпровою кригою білі гуси як сніг гелготять
відщипну окрайчик хлібчика - покладу на вівтар

що ти мені сьогодні скажеш солодкий мій чоловік
що Боже –воно ж і враже і сиплеться з неба сніг
на уста малинові - златом посипані спіральки накручені
ти засмійся – засій повітря статусами фейсбучними
а ріка пливе – і їй однаково чи буде щастя на рукаві

втрачати свої дні срібноокі на плітки і образи кленові
це руйнувати себе на друзки на відстані до передмови
вивітрений жаль як слова ляже майбутніми долями
тримай слизьку золоту рибку серцем поміж долонями
дай руку – терпко в роті –пливи – світ грає на домбрі

біситись не треба –я пускаю веселі бісики
і у моїх бісквітах родзинкою спить зима
сніжна феєрія крутить над горами Лисими
лиси хвостами змітають усе давно переписане
повінь очей зелених – як заметіль пера

пудра цукрова снігу під ноги ляга перехожим
як же його чекали – аж зірка упала нам
була вона також жінка і сяяла переможно
ковзаючись на підборах у суєті замороженій
хотілось вогню від каміну і щоб не була одна

хотілося щастя –на дотик м’якого і ніжного
як котики березневі – до котиків ще гай-гай
тулились щоками до чогось нарешті сніжного
кліпали віями і нам розквітали підсніжники
земля без любові не варта ребра що створило рай

і спати і прокидатися – тілами переплітатися
так щоб цілунків феєрію твоїх тамувала зівота
лаймові нотки свята на килимі білім бавились
руки сплітали в замки і нове писали правило
там де повітря пахло миром і панакотою

Три мисливці,
що не вполювали ані дідька лисого,
бредуть, втомлені та голодні,
снігами середньовічної Голандії...
голі гілки чорні стримлять у небо,
розпорюють животи хмарам,
марять доми віковічні жахіттями ґерцоґа Альби
через димарі сочяться душі жерт аутодафе
час перетікає з колу в коло
а я перехожу зі школи в школу та нічому не вчуся
в численних метаморфозах та реєнкарнаціях
все ті ж помилки, крейдяні кола, намальовані самою
бо хто ще їх малюватиме по-старому,
коли всі вже мої однолітки
перейшли на новітні ґаджети щоб сидіти в FB
чи ще в якихось ерзац-соціумах...
а що мені? сидіти в дівках довіку
чи стати вдовою чоловіку якомусь похилому,
що тринькає силу життєву на те,
щоб здаватися, а не бути?
так чи ні?
я вибираю нуль:
ні так, ні ні
лишаюся на стороні тих,
що не вірять ні в самадхі, ні в смерть душі,
а хочуть просто вполювати білку,
сподіваюся ви здогадалися,
про що я.
далі не буде...

Перший день нового року – найпорожніший,
Місто ніби вимерло від якоїсь невідомої пошесті,
Біла шерсть снігу вилискує на сонці...
Зграя горобців купається в калюжці на осонні,
але якось без особливого цвіркотіння.
Навіть сороки в гаю за дорогою мовчать.
Не чатує на мишу кіт, якого випустила на двір легковажна його господиня,
що насправді, є відданою його рабою.
А я тужу за тобою, «як дурочка якась провінційна»…
Цій сазі про Уліса далеко ще до фіналу.
Мені тоскно і в чотирьох стінах і на велелюдній площі.
Але ти в мене є. Усвідомлення цього трішки мене попускає.
Я купую горішки в кіоску, що поруч і прямую до вивірки,
он вона помагає фотографу заробити на пляшку і пакет бутербродів.
Вона працює. Для неї будень, коли майже всі традиційно сплять, бо свято…
Тільки моє безсоння перетікає з ночі в день.
Я знаю, що заважаю тобі снити в твоєму часовому поясі,
Де все ще ніч, де в своїх клубах танцюють ґеї, де ґої не заважають
ортодоксальним євреям чекати на свого Месію, де заширока Місіс
вливає свою дещицю води в Мексиканську затоку.
Маю алерґію на твій часовий пояс, але жити без тебе важко.
Милий, приїзди, якщо зможеш. Я тут от... годую ТВОЮ білку…

Путники

Приговори меня к скитанью.Надолго,на полжизни.
Чтоб ту вторую часть мы стали посохом друг другу.
А посох гнется,не цветет.И мы как моисеево вздыханье,- друг друга разыскать готовы как рабы без имени,носящие название-Иершалаим.
В песках утонут наши губы и глаза,как чайки,прокричат на незнакомом языке.
То не язык.Наречье серое,как вымытый снег,седое,как прикосновение накануне войны и белое,как пятки нераспятого разбойника.
О как нелегко нам нести те сети рыболовные.
Мы сами-без души.Все потому что часто нас ловили фарисеи и лжехристы.
Тебя я вижу,отойди от нашей стороны,Учитель.
Мы люди грешные.
Не нам тебя крестить.
Лишь сохнет ветка на лице:морщинка,как знак,что мы еще идем.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
3 января,2012 года

Дива не трапилось. Ніч допливла до ранку
Кролем чи брасом, не знаю, бо свідків не було,
Усі були занурені чи то в телек, чи то в пляшку, чи то в себе...
І то було добре, бо не смикали та не розпинали поглядами:
«що трапилося? Чому така невесела? Рік Дракона гряде»
А де він той рік? Де? Де той дракон, про якого ні слова?
Я б поїхала на села, в гори, може навіть в Крим.
Лише б спокій де знайти.
Я б читала там про Дзен, я читала б Лао-Дзи,
я б дивилась в калабаню дві години, може три,
уявляла би там лотос чи рідніші куширі,
уявляла би Ду Фу і Лі Бо, йому до пари,
що забив на всі посади та начхав на весь комфорт…
Я б фортецю будувала. Бог вже з ними із кістками африканських тих слонів.
Аби спокій, аби тиша,
аби милий поряд був…

Місто на ранок після Нового року –
ніби місце військових дій,
поспіхом покинуте при відступі,
порожні кокони петард і салютів,
купа пустої тари,
використані презики під вікнами гуртожитків,
білі прапори снігу.
Збираю вцілілі пожитки від вражень застільних
та привітань час від часу щирих
долаю в собі відразу до населення та міських пейзажів,
грубою сирицею зашиваю наживо розпанахані груди,
з яких моє серце витягли всі оці люди, що так приязно посміхалися
та казали: «забудь його, він же тобі не пара»
Випускає пару чайник, треба розчинити каву,
нацмулити трохи бренді. Може це допоможе
розірвати обруча на голові, зняти каблучку з пальця,
зняти на час хлопця, хай побуде мені за коханця…
Але ж як після цього всього я дивитимусь завтра вранці
на себе, кохану, в люстрі, коли працюватиму self-портретистом?

головне, не зірватися, бо ніхто, власне, не винен,

що ти народилася тут, що саме у цей вимір

ти пройшла через потенційний бар'єр:

твоїй мамці лікарі не давали шансу на тебе,

твій чоловік не мав стати батьком твоєму сину,

але це в теорії:

статистика, ймовірність, показники, якими зазвичай нехтують,

НЕ ПРАЦЮЮТЬ!!!

Геніальний Блазень сказав, що Господь не грає у кості...

Шукай зв'язків, шукай, кому це потрібно...

Гості

ми у світі – великому та велелюдному,

Вельми заплутано все, ніби чорний котисько стулив докупи

Клубочки із різних доль і життів

(ніколи не любила котів!),

За ниточку тримаєшся, ідеш коридорами і завулками,

Знімаєш із вух локшину, яку за життя ого скільки тобі навішали,

Головне не зірватися! –

Кажеш собі усоте, -

Бо ніхто, власне, не винен,

Що заблукала ти – у житті як у житі,

у собі чи у ньому,

і чи вийдеш, чи випірнеш рибкою золотою –

видно з неба Богу одному...
.....................................

ці сни, химерна навала подій, переплетення тіл, персонажів, душ,

ти мокра встаєш - і чимдуж в душ - змивати втому

після ночі, вже дванадцятої без нього...

п'єш каву, сьогодні з корицею та кардамоном,

запиваєш її дрібними ковточками коньяку...

яку химерію вигадає сьогодні для тебе доля?

над яким сюжетом ти будеш ревіти після обіду?

бістро напроти твого будинку буде знову на тебе чекати,

а ти не можеш, а ти не можеш, бо ти - на чатах,

ти чекаєш на нього, дурепо,

і в солоній купелі змиваєш щоденний makeup (грим)...

...брати Грімм (обоє!) співчутливо хитають головами,

Варнякають по-німецьки, байки травлять

Тобі, дівці на виданні!

Про те, що Попелюшка чекала-чекала і дочекалася,

Бо ж була чемною і працьовитою,

А Червона Шапочка завалила Вовка,

Адже була сміливою та слухняною,

Білосніжка, Ганзель і Гретель та іже з ними –

Стоять усі над твоєю душею,

Головами хитають, ніби китайські болванчики...

Гей ви там, зникніть!

В світі сотні казок – але всі не про тебе,

На жаль...

Самотній дім. І тиша віддзеркалень.
Холодний душ і холод голосів.
Іде доба крізь час із гострих марень.
Ричання днів, подібних до вовків.

Два нуль один. І ще один фінальний.
Кінець епохи, присмерк і етап.
Когось везуть за небокрай прощально.
Когось саджають. А комусь — і трап.

Хтось плаче в темінь. Хтось живе минулим.
Хтось тільки вчора друзів загубив.
Не все згадали, та про все забули
Під канонаду буревіїв-злив.

Але екран мигтить святково й гарно.
Вітають люди, впевнені й німі.
Тікає мить, немов ляклива сарна.
У цім абсурді винні ми самі.

Тікає кіт, летить дракон на зміну.
Все буде добре — впевнює екран.
Все буде добре — в матері без сина.
«Жить стало лучше» — мертвим, та без ран!

На горищі узимку гуляють навшпиньках миші,
у кишені пальтечка три молі поволі сплять,
там у ящику - лялька покоцана голомоза
і кунсткамера звірів - жирафа, ведмідь, бобер...
Беримор на болоті на верхній полиці забутого Конан-Дойля,
У висохлій криниці Гекльберрі Фінн,
по обидва боки паркану Беккі та Томас Сойєр,
на стіні рушниця чи то Чехова, чи Гемінґвея.
Отакий натюрморт, отакий кліп...
Кліпить очі дрімота полуденна,
ціпить вуста самодіяльний піст,
міст через Дунай твій
ще будують,
на нього ступати зарані,
поспи, мала,
а краще
полуничку з'їж!

поли полів полатані
сонячним сумом скушені
вкрилися врешті ватними
добрими диво душами

хижі храбустя холоду
язви ятрять явору
знай захворів змолоду
гордим гріхом гамору

бору берізки білені
мило мигають місяцю
сиплять сузір’я стрілами
по полуночній плісняві

цілодобово цокають
носять наснаги нашепти
коні крилаті кроками
поли полів прикрасити



28.12.11.

полно_лунно
пляшут гунны
илом вздыблены
лагуны
вот и главный гунн –
Аттила
подойду к Аттиле:
милый!
жить тебе осталось мало
ты умрёшь на гребне славы
и тебя – в одном исподнем –
гневом назовут Господним
так зачем, скажи на милость,
мне всё это вдруг приснилось?
Отвечал Аттила грозно:
видишь,
небом ходят звёзды
словно кони на лугу
но достать их не могу
так и я
когда умру
по ковыльному ковру
поднимусь к одной из лун
дикий варвар
Вечный Гунн.

2011

Камінь, ножиці, папір – усе, як в дитячій грі.

Ножицями з паперу вирізаю сніжинки

І приклеюю до шибки.

А камінь лежить на дні

у криниці серця – і нічирик і ні чичирк.

Черкаю знічев'я на аркуші щоденника каракульки,

заповнюю розум повітряними кульками нових ілюзій,

приміряю нові маски, а чи яка пасує?

пасьянси розкладаю, торигаю ящичка запертого судничка

іч який! не відчиняється без ключика...

а ключика ніц не видко... швидко стемніло швидко...

а криниця холодна-холодна, а камінчик глибоко-глибоко

страшно самій пірнати...

і немає ні Івана-дурня, ні Котигорошка-мудрого

щоб Князівоньку порятувати...

я - твоя дівчинка у скляній кулі,
загерметизована у почуттях і снах,
стою на пуантах,
на одній ніжці під музику кручуся,
щойно ти повернеш срібного ключика.
грай, музико, грай,
танцюй, дівчинко, танцюй,
у цей снігопад,
що довіку сипле тобі на голову...
я - твоя дівчинка, зваба твоя солодка,
що прийшла з казочок та дитячих снів,
ти не хотів дарів юності моєї,
любощів моїх невмілих, цнотою стриножених
ти просто бажав мене малювати
і малював...
а я знемагала в коконі кохання до Ґумберта,
який впритул не бачив Лоліти та все малював...
я знаю ти творив жіночий портрет Доріана Ґрея
у якій кімнаті ти його заховав?
я хочу побачити, якою могла би бути,
якби не залишилася дівчинкою твоєю...

Проходить день, проходить ніч
І час проходить - не спинити.
Й не знаєм ми, а в тому річ,
Що все життя вчимось ми жити.

Вчимось ми краще існувати,
Та жити краще не вчимось.
Вчимось ми більше здобувати,
Та віддавати не вчимось.

Отримати вчимось, що хочем,
Та, що потрібно не вчимось.
Вчимось щодень твердими бути,
Та співчувати не вчимось.

Бажань у кожного чимало
І з дня у день вони нові,
І вже, що є - того нам мало,
Нове щось знову в голові.

Коли ж зупинимось ми, брате,
Знов серце чуть почнем своє?
І зрозумієм, що багатий -
Душа багата в кого є!

2011

І пахло хлоркою і мліли стіни навсебіч.
І осінь зашпори тривог в дрібні долоні
Вганяла хутко , де ясна голівка доні,
Та сни, та син і пересохла ніч,
Та листя жовте і багряне листя.

Я не люблю тебе, я відболіла -горе з пліч
Та парость відчаю тремтіла синім днем,
Де вже не буде наболілих тем,
І темноти із вигаданим ніком,
І по тобі – ні поруху, ні мислі.

А лікар на думки мотав бинти,немов павич,
І щось у серці обривалось тихо,
Велике щастя чи дрімуче лихо.
В криваву мить – горілкою з горіха
Старий хірург освячував вівтар.

лодій долоні у лодіях –диво невидане
в Лорці забутися звуками білими винами
ніч як ворожка товчеться малою дитиною
спати – не спали дихали голими спинами

нерви натягнуто в струни гітари грайливої
пальці сплітаються - під громом і гримом ми
драм учорашніх де гриви розтерзані римами
в статусі міста лишатися світлими мімами

ранок на совість білилом від рани відбілимо
гріх мій солодкий неначе варення малинове
нижня білизна заплакана пробними війнами
в Лорці забутися звуками білими винами

огріх горіховий постріл каро-каштановий
будуть мені черевички музи криштальними
ще досипай поки яром зійде сповідальник -
будень із білих лілій зігрітий до чаю чайник

Моєму верблюду присвячую. Щиро.

Життя пустеля!
По ній поведу
Свій сумний караван
В пошуках
Криниці чистої.
По зорях
Вибираючи шлях...
Буду слухати
Як пісок шумить
В клапсидрі Всесвіту.
Нагадайте мені
Куди повертатись
І навіщо
Старому номаду -
Бедуїну забутих слів
Та оаз медитацій.
Місяцю!
Свідок сліпий
Моїх одкровень
І прозрінь недоречних!
Промені кволі кинь
На сандалі подерті
Нашого часу сухотного.
Погрітися дай
На світлі твоєму хворому
Дай дочекатись
Світанку
В цій дикій пустелі!
Побачити дай
Тіні шакалів
І слід скорпіона
Поки буревій
Все піском не засипав...

В мелізмах душі мелодика вечора,
складу експромтом щось про осінній дощ,
як тане пам'ять свічки звечора,
так всюди вражає голизна міських площ.
В мелізмах душі мелодика вечора,
візьму на абордаж осінній дощ,
як мереживом думок сизіє правда вечора,
так всюди вражають мелізми міських площ.
А ми з тобою двоє бранців листопадового дня

Задали мне вопрос:
Легко ли на крыльях уноситься!
Ответом скажу:
легко тем, кто чует крылья.
Ведь для того, кто познал себя самого,
Жизнь подобна несущейся колеснице,
А крылатая СЕМЬЯ -
Это геометрия вершин УМА!

2011г.

не замести сліди рудим хвостом лисиці
під ним і людська кров й колишній листопад
людинолюбний лицар сховав під серцем прайд
де праці чорний хліб й солодкий виноград
розділить чесно пломінка правиця

все що було колись лягло пластом на дно
вчорашніх спогадів не вартих твого нігтя
те що боронить мить - медове кредо літа
у місячних провулках земна доріжка світла
що зайченям стрибне в розчинене вікно

не лізь в чужу нору не плигай вище всіх
бо всі крапки над «і» розставить лікар-зодчий -
твій час твоє дитя зірве три квітки жовчі
шипшинова любов на все життя жіночна
розкидає слова як первородний гріх

отже морока ходити по колу містерій
містер індиго тобі відчиняє таємні двері
кінь його Успіх і перший володар прерій
ніздрі роздувши примушує поряд іти

очі сльозяться –допоки ти будеш бранка
карні світанки тулиш як вату до ранки
права не маєш забути про честь і осанку
рвешся у лігвище світла і темноти

поїдом їсть тебе тиша важкого безсоння
коле нестерпно терновий вінок перевтоми
тягнеться відчай від вечора до безодні
совість облизують нишком персидські коти

ти у долонях знесеш мені рештки повітря
біле безкрів’я троянд – хіба ж мені квіти
сліпим кошеням втискаюся в колії вітру
скинь мене з неба і розбинтуй бинти

тільки в нестямі глухнуть жалі і благання
лебедем білим злітає зима в дівування
в серці бунтує рожева пожежа повстання
снігом найпершим римує бо в ньому ти

Чи пустка у душі твоїй була?
Чи тиша грала пульсами у скронях?
А чи втрачав ти сенс добра і зла?
Чи очманіло ти блукав по схронах
Отруйних міст?
І чи шукав чогось,
Що може все зів'яле оживити?
І чи оновлення збулось?
І чи гаї ментальні квітнуть?

(с) Пузанов В.М., 2007

Кокаїновий попіл
Замерзлих шляхів
Рвана темрявна хустка
Із мілем вогнів
І повітря задумливе
Скляно стоїть
Пародишний дракон
Залишає сліди
І порушує вічність
На кілька хвилин

(c) Пузанов В.М., 2007

Історія - вторинна "чудь" марна,
відстій даремної й дармової роботи:
напнулась линва з рук - в глиби, як струна,
та не сягнуть основ потоплих лоту.
Грабую рій, свячу на свічку віск:
такі ж напнулись линви з рук - угору...
Ще од Небес чекаю мудру вість
когортам, що й не відали кагору.
Бджолиний труд заливши у опоки
тих сопілок, що зниділи на "дудки",
ще мню свою осяяти епоху.
Хриплю до Бога: "Тетеньки я! Тутки!"
Мені давно не вистача вже нот.
Вже лобом я у небокрай уперся.
Але ще гріє пам'ять про жінок...
точніш про жінку(!), яку спив уперше.
Тепер-то знаю, що і суть - сміття!
Тепер-то вірю лише в сумніви та болі.
Це "вільне плавання" - натхненний сенс буття?
Що ж, тоді: "Слава плаванню і волі!"

2011 р.

де ти був дотепер чом не вірив що танці із льону
беладонний мій меч коло креслив тримав оборону
а твоя самота розбивала важким кулачищем подушку
та опівночі вила бездомно в тривозі гадючо і дужо
а твій місяць був повним бери і напийся проміння
що ж ти дрова ламаєш чи сад під сум’ятям хорониш
і мене вириваєш із дому як з грядки і вирвавши мучиш
обійнявши кидаєш бо кров із небес моя штучна
тільки сукні циганські що маками б’ють наче в бубон
та жага закипає під златом ворушиться груднем
білі крони дерев розкривають задубілі від тиші долоні
в мене син в мене син в мене наче леліточка доня
я усі твої вірші покину у клітку свою не полониш
словом неначе серпом між бровами натруджуєш мітку
вниз спадають спідниці і Богу бракує повітря
бо під літом лягає на плечі вистигла соками рута
люди в небі гніздяться як скажуть на те вже ж і люди

пиши про неї вдаривши під дих
розлущиш правду з волоський горіх
й колишня тугу схожу на Мадрид -
мигдальний погляд вирваного серця
не перейти все горе вбрід повір
ти зачитав її як книгу вед до дір
на шлях слизький ступивши й поготів
усе що загуло не відіпреться

от і хитайся небом між грудей
на ланцюжкові сходжень віднайдеш
усе що леді залишила Чаттерлей
на смак солоне й тронно – недосяжне
наспіх проглянеш паспорт на айкью
попав гачок на рибу -кит – не ту
одна – на захід іншу грів Кітут
а ти мотав на мозок вутлу пряжу

і хай тобі хитнеться поміж хмар
життя тече в сніги і ребусом тіар
б’є кров в обличчя і кривавить дар
бо в дзеркалах дві краплі кардамонні
та ти завитий ними в шалик слів
смакуєш сік з омели й мітки дві
летять експресом й божі ліхтарі
сузір’я віршів пестять на долонях

одних боїшся іншим шлеш привіт
та поміж брів гніздиться горде « ні»
бо коні в яблуках гарцюють по струні
дрімучим лісом і колишнім ранком
біляві кучері лоскоче білий сніг
а ти один між пастками листів
зворушуєшся медом голосів
притрушуючи мудрість чорним маком