Горизонтально спокій я шукатиму на стелі.
В уявних образах яскравістю до сліз уп'юсь.
І потону навзнак в п'янкій, солодкій карамелі
Твоїх несказаних в розлуці слів. Пробач, боюсь.

Я з тишею змагатимусь у рівній боротьбі.
У болях і самотності стрічатиму світанок.
Рядки писатиму в стрімкім натхненні лиш тобі.
Цілитиму думки та спогади від стиглих ранок.

Та в прохолоді ночі прошепчу твоє ім'я.
Губитиму навмисно погляд серед моря неба.
І запалю маяк - незгасного в біді вогня.
Це ще один нестерпний день із статусом “без тебе”.

Немає страху.
Ця любов – свята
вода, що стала соком винограду,
хлібина, що живитиме до ста -
чи довше.
Без офір і без підстав.
Посвята тіла – і таємна зрада,

зухвала зрада всім чоловікам,
які могли б колись мене жадати,
і тим жінкам, яких би ти торкав.

Пульсує серце - вирвана чека…
У цій безкровній битві ми – солдати,

зоставлені на полі тет-а-тет,
розгублені - без досвіду чи зброї.
Вагань ворожих юрмище густе,
та кислуватий смак аліготе
і скибка, переламана надвоє -

божественна провізія для тих,
кому земного нічого втрачати.
До скону залишатися на чатах,
любити – і на видих, і на вдих.

Затихла музика…
І з ракушок сріблястих
Вже більш не линуть ноти відчайдушні,
Бо настала нам пора відкласти
Цей хаос звуків непослушний.
Пора прислухатись на мить
До крикливої тишІ
Бо так багато нашептати
Бажає нам: тобі й мені.
Манить нас голосом зірковим
А зараз ніч а зараз ніч,
Поп’ємо чай з смаком медовим
Із тишиною віч-на-віч.
З тобою разом та водночас – ні.
В нас з тишею окрема тема
Мені про тебе розповість
Тобі про мене.. мене.
Давай послухаємо тишу
Непорушним поглядом у даль
Ти на схід а я на захід
Давай обнімемось, давай?
- Скажи, тобі казала тиша
Як сильно я тебе люблю?!
- Казала..
Казала й те що не залишиш,
Як лиш зістарюсь, як помру..
- Так! І за тобою, моя кохана
Не витримає серце болю,
Твоя душа мою забрала.
- Ні, вона одна на двох,
Вона могутня, вічна,
Вона палатиме й не згасне.
А це тобі казала тиша?

Ну от. Скінчився ще один спектакль.
І зрілим ароматом болю й кави
Вбиватиму я залишки забави.
Це подвиг? Думаєш, що ти - Геракл?
А ти - лиш блазень у ріці вистави.

Я граю роль завжди без маски фальші,
І мій костюм - натура й реалізм.
А з тебе лиш читаю егоїзм,
Що й так зашкалює. Спішив, не знавши:
Давно помітила увесь цинізм.

Тепер в обіймах меланхолії
Я подумки прокручую всі акти.
Ось наша сцена. Наші щирі жарти.
І ролі - перехресні колії,
Дві сторони одної черви-карти.

прости мене моє шипляче щастя
сопілка грала – і розквітнув сад
але німого сумніву десант
не здався нам – просвітленої масті

і ми були... і Він між нами – був
не викрито не визнано не знано
і луснула сопілка – і на зламах
запікся звук... на щастя? – на судьбу!

Вкотре топчуть дощі полин,
що й гірчити за вітром нічим.
Милі мнуть пластилін і плин -
то росте, то біжить на віче.

А дорога - не приведи,
а як вже... - поклади на місце.
Ніби збігло все, крім води,
ніби збіглися прикрі вісті.

Кола біг - з горілиць-до-ниць,
перекручення, переходи.
І по в`язи добро криниць
та розмиті до пекла сходи.

Зупинилася ковила,
раптом впала і яр кістляво
доторкнувся чолом села
та з руки відпустив отаву.

Кинусь каменем навздогін -
пощо серцю у п`яти гнатись.
Не топчіте, дощі, полин,
бо вже нічим... Ось серце - нате!

23 Жовтня 2008

У коробці за планом - сплін,
надбудова - жива уява,
де відсутні обійми стін,
де в любові - життя - анклавом.

А у клітці - ні рай, ні звір,
тільки висохла з болю рута,
сонце - усмішка, небо - зір
і душа - що землею крутить.

Геть із клітки, з коробки - геть!
Рознесіть мене всім по центу -
не зберу вже - ні сам, ні смерть,
залишається - сентименти...

А до неба, як до зими -
готуватися треба літом,
добре знати, що за дверми
понатрушує зваби вітер.

Цить - холодна, як втрата, тінь
по собі я її залишу,
як таврує отаву кінь,
доганяє копито тишу.

У коробці - до сліз чуже,
стліла рута, мов крики моди.
Навперейми думкам - вужем
зріє образ, що небом водить.

23 Жовтня 2008

що для щастя тобі що іще –
тихше дужче світліш темніше
лід в кишені букет під плащем
сміх нестримний невтишений щем
святість свята чи зболеність грішних

ти у кого запитуєш – сам собі
накладаєш пласкі історії
замість гриму на душу й дивує збій
то картинки то настрою – гімн юрбі
заглушає щасливу story

що для щастя тобі що іще –
вище нижче сильніше слабше
стовп стовпів чи печеру печер
сонце з місяцем сніг із дощем
чи лежати вже руки склавши

та однаково вибір з тобою в тобі
над тобою - мечем дамокловим
прошепочеш у розпачі ”…not to be”
вже стрибати нізвідки – урвеш кульбіт
і загасиш моста недопалок

Заручниками пристрасті сліпої
ми не були. Настоянка тривог
обох протверезила гіркотою.
І ти долав одвічне поле бою,
багна наївшись доста - за обох,

а я блукала сторінками Vogue
і темними подвір'ями блукала,
зламавши об коліно всі лекала,
кричала в небо – і сміявся Бог.
А лікарка з бровами Фріди Кало

виводила діагноз: аномалій
не виявлено. Глупі, як усі –
і борсатися, друже, зиску мало.
Колишуть воду - доки не піймали -
дрібні у річці Леті карасі,

сердешні рибки. Та печатей сім,
як сім покров – усоте, і так само –
спадуть – і доведеться до нестями
хвилини перемішувати ці
гарячими від пристрасті плавцями...

Смажена сонцем тиша.
Жирне, мов тінь, мовчання.
Ми від сьогодні – інші –
Стрижні білокачанні.

Нам відітнули ноги.
Нам відрубали руки.
Білокачанний стогін
Не подає ні звуку.

Смажена сонцем тиша.
Спокій – і збоку бантик.
Хай доїдають миші
Все, що не влізло в банку.

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думати: "щось болить"…
Житиму! — знай, перехожий!

Краплі нічної роси
Листя трави охопили.
Сонце ранкове вкуси
Ти, моє небо на крилах!

Випий сліпий еліксир!
Світло зробило мікстуру.
Житиму я, — повір!
Жити я буду здуру!

Ком сніговий аж німий!
Сонце зелене сміється.
Ніч у фотонах змий!
Змійкою день несеться.}

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думать про біль. Мить
Я поживу ще, може…

Постукав у шибку вечір - осінній плач.
Жбурляється вітер листям, що «від кутюр»,
та я не сумую, він мій не зачепить плащ,
у вітрі сьогодні для мене звучить ноктюрн.

За хмари зірки сховалися, що ж, нехай!
Окалина місяця дивиться на бордюр.
Та проза життя, проте, не така й лиха,
У вітрі сьогодні для мене звучить ноктюрн.

Сьогодні не пишеться щось, не лежить душа,
Думки неслухняні, не хочуть іти в алюр...
Притисну палець до губ і скажу їм: « ша!»
Помовчте! Сьогодні, я слухаю лиш ноктюрн...

Вечері не буде. Нічого не говори.
Бо я не збираюся слухати твій сумбур...
Ну щось розігрій. Ну чай собі завари.
А хочеш, навчу тебе слухати мій ноктюрн?

«Смішна…Розумієш, у житті немає правил – і це закон.»
(Г. Осадко)

Поки люди ходять до сповіді, пляцки печуть і рахують гроші,
ти, божевільна, літаєш калюжами, не підгорнувши холоші,
нащо комизитись – адже відомо, де погані, а де хороші.
До неба рачки – так високо, і ти, в’юнка, як зелений горошок,

зелена юнко, пнешся угору, стебло вигинаючи боляче -
оце гутаперчева дівчина! Та ліпше, ніж киснути овочем
у бочці маринаду із буднів, який без жалю вічі випече.
Вибрати червону букву на плаття, чи лілію собі на плече -

а як же усі родичі гарбузові, шумне городище-город?
Кухня-каплиця-крихітки… Видно, бракує, причинна дівко, пригод
на голову твою фарбовану, лиско…Черговий переворот,
ще одна революція – у кольорі твоїх нових колгот -

чергова зміна: луска зміїна обсиплеться, наче у листопад
жовтаве листя. І буде пісня, і повний місяць вийде із серпа,
помадою на дзеркалі пиши: я сама собі господар і пан,
все у твоїх руках, золота; якщо серце бажає – то… pour quoi pas?*


*(фр.) чому б ні?

Ну кого ты вытянешь - из распада
нить тебя ведущую - в воду ль, в слюду?
Сколько на ладонях твоих - царапин
Руку вверх подняв, скажи ему,
Школьник, осирис, áдам, серапис,
завтра ли услышу гром котурн?

Шапито шута, с эрзац набором -
стол вертящийся, кувшин - фиал!
Жизнь чьих тел ты видишь в каплях атомах
сможешь их нести, карманный вор?

разрядясь в шутовские одежки,
шест в руках - базарный ли потоп?
сколько положил на столик денежек,
столько унесешь во рту - потом

и послушай, - возьми - к своим мечам
пики игл шиповника - в придачу!
знаешь, я так верю - что ты - мечта
маг, адам, алеф – неслышащий, незрячий

Неважливо мені як ти видаш
(солов`їною, скрипкою, ідиш)
таємницю правдивого звуку,
пересватавши стріли та луки
під сузір`ям Півдіви-Півриби...

Серце - придане, сяду на посаг -
влию слово, судини - за посуд
та впиватимусь до третіх півнів
від Вівальді у байтах за гривню,
до Сенеки - до дна діатриби.

А думки - загостили сьогодні,
за господаря в місці господнім,
скільки випито в ніч насолоди -
відчувати, як рипають сходи
десь на сьомому небі не ніби...

По смичках розійшлись "Пори року",
що за посаг - дощиться нівроку.
Тут ідея "вселенського граду"
ріже вени Пісоновій зраді
та жадає видовищ та хліба.

За годину - "Весну" пережито,
і так хочеться - слухати "Літа"
та проскакують треки на "Осінь",
де стійкий стан - бездуший, та босий,
а з хиткого - посипались німби.

Неважливо мені - неважливо -
що цвістиме в душі після зливи.
Знаю - там опанований спокій
і чотири вжились пори року
під сузір`ям Півдіви-Півриби.

14 Жовтня 2008

О, діти сонячної зливи,
що відстоялися у гронах,
не вина ще - бо не бродила
полинна правда у законах,

поналиваєтеся щасливо
у грудях матері. Пустими
не станьте втратами у силах
для кроку першого дитини.

Навчіть спочатку плазувати
та співу слухати, як гілля,
що листям за сухоту платить,
неначе плодом породілля.

А потім, як мости зужиті
та спалені для переходів,
де вічністю здаються миті,
відходьте, мов на весну води -

зготовте зруб на побудову
натхнення у майстерні кисню
та набігайте божим словом,
переливаючись у пісню.

А як зимою скрижаніло
застигне плин у річці гласу -
потрісканим від болю тілом
по швам біжіть поперед часу,

щоб розлетітись на чотири...,
а повернутися у точку,
де кожна мить - це шлях у вирій
а пам`ять - вишита сорочка,

позауявний слайд на плівці
та острах - засвітитись марно.
О, скільки вас таких на віці
прожитому пройде безхмарно?

13 Жовтня 2008

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

Взяв немічний слід і голод поніс
уп`ястися в горло та подих роздерти.
Несуть мене лапи у лігво до смерті,
тримає й веде на побоїще ніс
холодний.

Путаною - шлях, а чорт - сутенер
у місячнім сяйві заплутує кроки,
видушує з тиші на травлення соки -
зніміє у них під іклами нерв
господній.

Кров з м`ясом - меню - була з молоком
і грала від страху та грілась від бігу.
Пропалено наскрізь - прогалини снігу,
мов кулю вдягли у біле трико
у водне.

Хустина небес, а сльози - кришталь.
В її капіляри, неначе у чаші,
любов наповняють корид отченаші -
на іклах об кість стирають емаль.
Як годні -

як голод притих - байдужим до ніг,
до мерзлої хниці та срібного блиску,
до пошуку голок та місяця-миски -
хлепчіть звідти час - він вас оберіг
сьогодні.

9 Жовтня 2008

" Від сьогоднішнього дня я житиму у твоєму тілі."
Н.Н.

Посилаюся на здоровий глузд.
Коли їде... - посилаю...
Дай мені спокій - і я твій, кохана.
Ти моя - тіло попрошу покласти на постіль -
це ключ до мого серця,
а твоє - я виловив на підвішений язик,
коли ми бавились у кицьки-мишки.
Згадай - як я вдавав муркотливого ловеласа,
а Ти недолугу фанатку дармового сиру.
Набавились - перекуримо себе та струхнемо на вітер.
Ось і ніч з плеча і ти на ньому - на вагу золота.
Золотце - я стану для тебе стіною
з-поза мене безпечніше стріляти
очима, словами, цигарки, наповал.
Здвинути не так просто -
я ж не хамелеон,
щоби міняти свій колір під твої лаковані нігті.
Протремося якось - не діаманти ж.
Я заплющу очі на твої намагання -
прибивати на мене плетиво свого метеликового світу,
коли у моєму літається
металевими птахами і не більше ніж треба.
А ти, беручи пилу -
думай, що все починалося від серцевини -
з того часу, коли кора була молодою,
а дотики - небом.
Виливай душу,
коли бачиш, що борщ попрощався з тарілкою,
перед заходом у душ після ліжкових катавасій -
я тоді слухняний і достукано-доступний.
Коли я кишеня - ти гроші,
коли я "желєтка" - ти жало,
холод - крига на річці,
крейда - коло довкола,
гусінь - метелик,
птах - дверці клітки,
борошно - тісто для випічки,
порожнє місце - вітер,
твоя усмішка - моє соло.
Ми два електро-магніта - плюс до мінуса,
коли струм подано.

9 Жовтня 2008

Серце кличе із барикади,
щоби збитися у куточку,
милоститися Христа ради -
свічку ставити, зір - у точку.

Тіні - засвітла та позаду,
як до сонця іти на сповідь.
Світ за очі подамся, зрадо -
щоб не чути тебе у слові,

щоб не бачити, як спинають
понад містом хрести святому.
Ти в мені - непочатий краю
тих доріг, що ведуть додому.

Тих шляхів, що до сходу - сходи,
а до заходу - провидіння.
Поривання - на хліб та воду,
а покликання - на насіння.

Сплив емоцій - гірським потоком,
омиває пороги слуху,
не надивиться краю око,
щоб набрати по горло духу.

І залежаний у півслов`ї,
на собі прожену оскому.
Серце кличе - налите кров`ю,
а проб`ється - хвала святому.

Небеса відчиняють брами
і пекельні вогні згасають...
Розпинають. Будують храми.
Суєта - непочатим краєм.

9 Жовтня 2008

жовте листя, неначе луска невідомого звіра,
я сьогодні – осіння, гірка: допікає зневіра.
чи хандра, чи то стала мені непомірною міра,
у якій потонути змогла найсильніша із вір

під чоботями часу яскраве тьмяніє індиго,
відображення лиць у калюжі: назвемо це збігом,
дивозбігом обставин, який ненадовго застигне,
а потому побачимо: ножиці-камінь-папір…

перетерта на гальку дрібну, перетерта на гравій,
чорні ґави ловлю, і несолодко пійманій ґаві -
їй би радше сидіти собі на розлогій агаві,
та й мене переслідує зграя подібних бажань…

і немов по воді, я ступаю по жовтому листі,
білки-стрілки летять, і каштани стрибають, як вісті,
і здається: я ніби ходжу по нагостренім вістрі,
я – це крапля живої води,
що стікає з ножа.

Як "повість" згубила із крапкою "і"
то враз потепліло та збилося купи.
Криланові крила - для дум кораблі,
а спогади - серцем розкидані струпи.

Стриножені пальці в молитві - "...Амінь",
я вийшов із себе - собі сам ізгоєм
і бігла за мною налякана тінь
і падала в очі та більшала вдвоє.

Шукаю себе з того часу в рядках,
у римах затертих, на криласі храму,
мене розривають, як йду по руках,
а йду, щоби збігти скоріше до мами -

на світло - до неба, де крапки над "і"
землею - надир, а травою - намітка
з густого туману, де з дум кораблів
закидують сонцем просочену сітку.

Рибин золотих - на розплід і бальзам,
людей дорогих - скільки світла до столу...
І голос - мій крилаш, а вітер - я сам,
куди би не дув - моє серце навколо.

8 Жовтня 2008

У мертвій темряві нічної готики
Вкриваюсь болем непорочних слів,
Не віє морем, запахом екзотики,
Екстазом, що в тісній неволі б млів.

Самотність вхопить у міцні лещата,
І Реквієм заграю на зірках.
Пробач, це, мабуть, завелика плата.
Пробач, що досі ти живеш в думках.

Огорне спокоєм ранкова готика,
У сірості покотиться сльоза,
В пустих словах зітліє вся екзотика,
Та віра в обіцянки не щеза.

Вийшов на славу усміх -
участь її мине
в п`ятихвилиннім не-
порозумінні уснім.
Вираз обличчя - стримність,
загнана до образ,
впасти вдається раз,
вдруге - шукай хто винний.
Скільки б не підбирати
гриму до слова "ні" -
видно, як по мені
тінь проковзає ґратів.
Спокою позолота
витерта. Анапест -
трухне терпіння хрест,
сиплеться - болю соти.
Сухо - вода до вуха,
тісно словам до сліз.
Вибив з-під неба Віз -
голос, мов камінь, Духу.
Падає - в серці глухо.
Кола - чоло із бриж,
стиснутий міцно криж,
холоднокровні рухи.
Темно - пов`язка люті,
слизне від крові твердь.
Де наслідила смерть -
там прорости спокуті.

6 Жовтня 2008

Можливо, ти тепер себе не розумієш.
І все сидиш навпроти дзеркала і мрієш.
І чорний крук зелене сонце проковтнув.
А я прийшов, бо я про тебе не забув.

Хай кряче крук, ночей йому не побороти.
Я у світлі від роялю вип'ю ноти.
І у кутку до шафи чемно пригорнусь.
(Та ні, не сплю, лише на тебе все дивлюсь).

Коли піду у білу ніч я в листопаді,
Молю: мене не забувай, там, на леваді…
І якщо пінява засвітить образи,
не поминай... і по мені — ані сльози.

Не полишай і не спускай очей додолу.
Це вітер дужий, чи душа занадто квола.
Та не лякайся в ніч осінню жовтих бризків.
Це тільки дощ, який мені готує різки.

Язик вогню горить сильніш, та темно в хаті.
І білі тіні цмулять морок волохатий...
Як тільки пінява засліпить образи,
Іди вперед... А по мені — ані сльози.

Ми діти сонячної зливи,
що відстоялися у гронах -
безвинні,
тому - не вина,
бо правда - не бродила.
Ми наливалися щасливо
у грудях материнських,
та не сили
в найпершому дитини кроці -
воно ще не навчилось
плазувати,
а колискову слухає,
як гілля -
жовтневої сухоти
затяжні затяжки.
Ми спалені мости,
обпечені - тому зужиті,
а зруб на побудову -
у майстерні кисню,
котра зачинена
на зиму.
Скрижанілі,
як замерзає плин
у річці часу -
ми тріщини у лід,
запущені чеканням
по швам розбіглися,
щоб розлетітися
на всi чотири
вирії -
повернення у точку -
мить,
коли існує
позауявний слайд
на плівці пам`яті
та острах -
засвітитись.

6 Жовтня 2008

Конструктивно продукую слова
Живу кардіограмами ритмів серця
Інсталяція почуттів, - Ти програв
Дефрагментація диску "С"

І на мене нема антивірусів,
Спам від мессіджів повидаляєш
Перезавантажитися без примусу
Може, Ти завтра розкаєшся.

Я підбираю паролі -
Завтра взломлю систему
Ми в генеральних ролях
I розробляєм схему.

Хакери, лузери, юзери -
Стрьомна класифікація, -
Все номінально грузить.
Exit. Реінсталяція.

У монофонії поблідлих звуків
відізветься єдина струна
наших безтурботніх,
розфарбованих коханням днів.
Життя натисне кнопку “enter”,
і помандруєм туди,
де ще не ступала нога
напівмертвих людей.
А над головою
не припинить пекти
червоне сонце,
викликаючи біль.
Під “номер сорок” Моцарта
пропливатиме буденність,
ковтаючи страждання
наперекір любові.
Пожди, а що, як
добавлю трішки хмелю? -
“Ну от, хіба не говорив?”

      ...і останній привид
      несе привид хреста
      на привид горú ...
         Ігор Римарук

...із привидами хрестів
не привиди - радше люди
на привид таки гори
зіходимо крізь туман
оманливе молоко
лахміттям падé на груди
і привид таки хреста
незримий серед оман

і майже незримі ми
на рú мових простирадлах
розіп'яті й не-святі
закинуті в анти-світ

все справжнє неначе сон
у тому - у сні - все правда
і хрест і гора і ми...
мов книга минулих літ

Її спокій заплутався в касетних стрічках.
Запах начищеного взуття.
Подразнені губи. Кислі порічки.
Життя.

Вона засинала в чоловічих светрах.
Голі вікна. Засохла гуаш.
Шепоче радіо музику ретро.
Гараж.

Вона залишала себе на стінах.
Сантиметрові прості олівці.
І обіймала руками коліна.
Синці.

Вона помре у власній кімнаті.
Транспортний стогін. Секундний такт.
Її ніколи не будуть шукати.
Це факт.

                        Ewig ruft das Meer
                                        Gottfried Benn

бо - кличе море, хто ж піде туди
скидаючи одежу - невагому,
і замість неї - загортаючись у дим -
там – голоси, що з всіх сторін говорять,
і йдуть безліку – майже що пісок,
який їм море це дарує з сілью
чи знаєш, ти, куди заплив язон,
куди тепер закинеш свої сіті?

там - море - мертве, всезбираюче, цей спрут
плоди земні – йому у сховищ амфори
куди тепер ти тягнеш свої руки,
з безликим серцем, схованим у ампулі?

тобі – це море, з громом колісниць*
йому – вітрильників своїх брабантські віяла**
тобі це море, думаю я, сниться
ти вслід за ним говориш - альфа, віт-
а*** море завтра, знай, прокинеться дощем
сьогодні - день, в який відкрито двері
і входячи у них, не оглядайсь, бо ти уже
у морі - всезбираючому, мертвому





* = корабля дурнів
** = темні
*** = АЗ БУКИ

Покраяний, мов материнська сутність,
що втратила - що виносила п(л)ід...,
Святий Єрусалим - глибокий слід
Стіною Плачу через День Осудний.

Мінорний спалах свічки на менорі,
поневіряння тане парафін,
та тихо досі - не приходить Він,
щоби збирати за Давидом зорі.

30 Вересня 2008

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий.
Без торкання ніжного відправитись у путь,
де страждання й горе до бруківки жорстко гнуть.

Замісити в тісто кров червону із любов'ю,
та зліпити щастя, і прикритись грою злою,
і стискати серце у міцних обіймах снів,
і давитись пахощами спогаду, що грів,

і пірнути в озеро терпіння та чекання,
і ковтати залишки невинного кохання,
і кричати в пустку, відповіді дочекатись,
божеволіти, не знати та без меж кохати.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий...

а нас дурили мандаринові дерева,
а ще бананові ховали в лаполисті.
над мінаретом застигали білі мрева:
і нам ввижалися то гарпії, то леви -
і Пам'ять танула у далечі імлистій,

чи забувалася за трубкою кальяну
і, зір утішивши гаремним диво-танцем,
до раю линула замріяна і п'яна...
а я носила біля серця згадку тьмяну,
як ти ставав моїм обранцем, а не бранцем,

і між дерев я одягла твої кайдани,
що діамантами під місяцем блищали:
солодкий жереб - не шайтаном - небом даний?
та не для мене! - так негадано-неждано
у скроню думка, наче влучили з пищалі...

і важко гепають об землю мандарини,
неначе сонця, чи то ангели безкрилі,
голодний гріх кусає лікті та коліна,
лютує демон, і тече отруйна слина:
такий банкет - запеклі грішники на грилі!

зелену хустку, як бажання безнадійне,
скидаю геть - мені не бути серед гурій...
дарма провадити сльозоточиві війни,
деревам падаю безпам'ятно в обійми -
нехай вони мене в останній раз обдурять.

Буксую пальцем по дорожній карті -
вивчаю лінії руки Нью Йорку.
Де жовтого таксі забиті корки,
на жилах голубих - мостами варта.

А вистрілить один - і заливає
обличчя, що потріскане від вулиць,
задихає, до хмар чоло притулить,
примружиться рекламою - "How are you?"

-Знайшов? -Та ні - шукаю драйв сабвейно -
де яблуко приховано-червиве,
на якорі "індустріальне диво".
"Культурним шоком" розведу глітвейна,

закручу голову собі дахами,
"американські мрії" сплять у сквері,
газетні шпальти - у минуле двері
та вітер змін при гаміркону спамі.

Квадратні фути, та кругленькі ціни,
панельні блоки, вихід на панелі,
нема де оку впасти - тісно, стіни
і голова ООН на дні тареля.

Бродвей відспівує себе щоночі,
прогулюй час - коли це по кишені,
купив за долар, заробив на пенні,
тримайся тротуару від обочин.

А вдома -

Як полум`я голодне - просить хмизу,
вечеря - чорне золото та тяга,
димить - до неба вітру васервага,
віконниці - мої кімнатні ризи.

26 Вересня 2008

(RH/PD/В.) Хендріксе, дякую)

Все...
Не складай мені на груди
Кубики льоду, суїцидного льоду.
Може знайдеш серед нашого бруду
Малу нагороду в туманну погоду.

Малюй мене вранці на фоні прозорому:
Білу й розхристану. Сліпу та розхристану.
Я ж не згорнуся в калачик від сорому.
Нечисте сонце на серці вистигне.

Будь. Це важливо. Твій вплив найтриваліший.
Дихання й голос. Оце так голос...
Я б хотіла тебе досконаліше.
I'm in red house. Where rock'n'roll is?

Сьогодні не вперше заплакала осінь,
вмиваючи землю своїми слізьми,
мене заманила у тугу. Та досі
вкриваюсь побитими грою крильми.

Відкинула золото, й срібло, й прикраси,
і книги, й картини — усе дороге.
Навіщо ти, осінь, закликала з маси
мене, мою сутність та серце моє?!

Танцюю й стікаю водою крізь пальці.
Я тану... Благаю, поклич мене в сни!
Калюжою чорною ліг на асфальті
мій Ангел-хранитель. Давай, борони!

Думками гуркоче, камінням кидає,
замкнула у клітці всі мрії, і в шоу
життя перетворює. Осінь кульгає
й турботи приносить без жодних розмов.

I.

Мутніють фарби від води,
"живу" - від стін. Чекання - стеля.
Мене на ноти поклади
тактильно серцю, менестрелю -

маестро світла і тепла.
Звучатимуть акорди щирі -
крізь небо милість протекла
і я ще раз собі повірив,

що зможу збудувати храм
на звук, як глибину криниці.
Крилато й холодно словам,
долоні - гнізда для синиці.

II.

Дороговкази журавлям -
зістарена завчасно зелень,
на вітер пущені поля,
дими - самітники поселень.

"Курли" - крізь груди, мов стріла
з розчуленим та чуйним летом.
Політ луною - "Тут була...",
розписане на миті - "Де ти?"


III.

До неба - руки, в землю - слід,
а голосіння поміж ними
карбує пам`ять в заповіт,
за нотами - лягають рими

у шерех - цуценям до ніг,
під місто - гицля око сіре,
на вічно втоптаний поріг,
поза яким - господство віри.

24 Вересня 2008

Коли очей очікувана радість
ще бігала дитинно під столом -
мінявся ветхий град у ретрограді
на зливу віхи. Під небес крило

нагнало щастя вітру на хвилину
і стало легше набирати вись.
Я звідтіля нацебрував руїни,
щоб освіжити в пам`яті "колись".

Ковтав, мов студень вороння у полі,
та розліталося воно в сто "кра".
Як в горлі сіло - скам`яніло болем
та помарніло в спогадах в стократ.

У тямі - шляхом вимотані нерви,
вояцький крок, незважена хода.
Провісник долі - янгола чи стерво
на милість подає життю. Перерва.
Душа і небо - нерозлийвода.

18 Вересня 2008

Астрал - криївка сонця, небо - настіж.
Заходь - з дороги витри ноги перше,
ти в себе вдома - годі світло красти
душі. Мов іклами вівцю задерши,

зривати листя - за теплом плерези.
Пошліть еона з пляшкою плероми!
Уроки й заповідь життя Терези
Зевс переписує словами грому.

Прогнуті терези - і мить камінна,
де погляд затерпає нетерплячий.
Мій гносіс - полум`я в руках каміна,
рукопис догорає, вічність плаче.

17 Вересня 2008

у попільниці недопалки очікування
думки ніби суглобів тріск
на годиннику вже напівздивування
втомою очі витріщає тиск
хребет вигне веселкою
з кров`ю нудоту вижену
пурпурово ніжний
по сніжній емалі розмажу
ще живий
перемотаю скотчем
горло розрізане
чорне збирається зграєю
застилає стелю
бунтує сни
у сухій ванні засинаю
до сходів нової весни

око гумовий дотик відкриє
здається скотч відірвано
мене ще криє
ліхтар ввімкнено
зіниці коло не рухоме
лікарняно
препаратами тхне знайомо
свого тіла поза
застиг
мені потрібна доза
тиші не порушив
рибою вустами заво…

Опять весна в моём сознанье,
Опять листва, с деревьев на земле,
Опять дождит и слякоть, лужи.
Опять пьянеешь, вдыхая воздух.
Опять теряюсь, нет догадок,
Опять кого найду, или…
Опять за нею буду бегать.
Опять её со мною нет,
Опять иду, ступая в лужи.
Опять слеза и осень.

16.09.08 г. / 21:26

Нічний міський асфальт у світлі ліхтарів
Пронизує похмурістю. Людська нещирість
Вбиває залишки мелодії вітрів,
Що шепче про добро й живу, не зниклу милість.

Закутуюсь в тепло пальта, та не сховаюсь
Від ницості людського роду. Де ми? Що ми?
Навіщо закриваємось? Не намагаюсь
Хоч якось щось змінити і позбутись злоби.

Почався дощ, і спохмурніло синє небо,
Його журба — моя журба. Лунає пісня.
Любові гімн? - Жебрачка на дорозі грубо
Співає. Господи, прости — вона не грішна.

На роздоріжжі милості й нещирості
Спинюсь. Міський нічний асфальт блищить росою -
Слізьми небес і тугою. Незримості
Не викоренити та не скропить водою.

Дощ розбився, вітер - парашут,
голубої крові - на відро.
То за ним по хмарах била б`ють,
виїдає гливке ніч нутро.

В жилах міста згустки порожнеч.
Є за що - гріши чи совість май.
Затушую ноти поміж втеч,
занотую в кроках тиші драйв.

На відлунні побудую гру,
із підмосток суті суєти,
де вагою й важелем є рух,
а до раю - зрізані кути.

Западе під очі доброта -
штрих на серці, наче пензля мах
в німбах, надмальованих котам,
у мишино-мокрих кольорах.

Хай лежить собі, а я піду -
піднесу її в думках до слів,
щоб на щастя впасти чи біду
та у дівах вилічити вдів.

Загорівся криком від реклам,
вивітрив кишені та погас.
Німби надмальовую котам -
кепський з мене нині богомаз.

15 Вересня 2008

легенькі помахи пера
і світ в твоїх долонях
піт тече по скронях

легенькі помахи пера
руки твої заніміли
кров холоне в жилах

легенькі помахи пера
і ти стоїш у житі
над прірвою в житті
і заходи всі вжиті
які б не були ті різкі

легенькі помахи пера
і входи всі закриті
лишились виходи круті

легенькі помахи пера
життя воно картина
нажаль вона єдина

Старезна вежа дихала вночі.
Стара-стара, ще бачила Комуну!
У темнім лісі гралися сичі.
І мотилі читали на ніч суну.

Старезна башта, хромова й німа.
Вона вдивлялась у похмурі хмари,
Які вночі спливали крадькома
Зі світла дня у безкінечність марень.

Старезна вежа думала про ніч.
Хоча сама чекала на світанок.
Подвійне серце, пощо віч-на-віч
Ти завжди брешеш, чаддя куртизанок?

Старезна башта бачила зірки.
І гомоніла річка із камінням.
А десь далеко; там, де хутірки,
Несла кобіта кухоль із тремтінням.

І виноград сплітав безмежжя рук.
І чорний вітер обминав оселю,
Бо знав, що в там, із велетенських мук
Народиться з води й землі Мемеля.

Це був замурзаний і рихлий вечір.
Встояти було неможливо.
Я намагався не торкатись течій
Сліпої зливи.

Дерева тнули небу сонні вени,
І струмінь білий прямо в очі.
Байдужі люди-манекени
В кишені ночі.

Прилиплий одяг з всіх сторін наждачив шкіру,
Ти прикидалась, що все-рівно -
Перевіряла болем власну віру,
Таку ж сумнівну.

Свинцева колиска. Мій день дуже близько.
Біла, мов борошно ніч.
З'єднавшись з водою, клейкою рукою
Виліплює крила до пліч.

Холодним туманом. Солодким обманом
Лягає на груди нудьга,
Й до смерті регоче. Весь день кровоточить
Поранена часу нога.

Дитячий малюнок. Я - твій подарунок.
Зав'язаний бинтовий бант.
Ніяк не залишу цю мрамурну тишу...
Відриєш собі мій талант.

TO THE BEGETTERS
OF THESE ENSUING VERSES
SH. O.
K. M.
E. M.

Життя завжди однаково коротке.

Не вір ретельним підрахункам літ.

Ця низка днів, ці чорно-білі чотки,

Згорять раптово, як стрімкий болід.





Короткою промовою на рострі

Моє життя у часі відлуна -

Глухе й різке, як серед ночі постріл,

І мертве, як забуті імена.







Так радить нам Арнольд із Віланови:

Широким в міру буде хай надріз

Для вільного відтоку злої крови.

Відтоку крови і нещирих сліз.







Це все одно - Сократ ти чи Петроній,

Що на тобі - чи тога, чи хітон,

І хто вночі тобі стискав долоні -

Чи Діотіма, чи малий Гітон:



Позавтра ти дістанешся до Фтії,

Перевезе просмолений човЕн

тебе у край, де вмерли всі надії,

відкритим руслом повноводих вен.







Так притаманно вже людській природі,

Що дуже складно провести вододіл

На карті у реальному масштабі -

Де табір друзів, де ворожий табір?

Тут не покажеш берег ворогів,

Бо ріки тут течуть без берегів.









Цей ангел втік із дев"яти чинів,

Бо він любив і вбивство учинив.

Тепер висить цей шибеник крилатий

І на його крилі я вгледів лати.







Переступ пожаданий і гріховен.

Якби сьогодні знову жив Бетховен,

Він не шукав би домінант і тонік.

"Ти голубий",- мені сказав дальтонік.







Як добре, що спаковано валізи,

Й Бетховена до них не входить том.

Я гратиму на згадку "До Елізи"

Про наше літо й брів твоїх фантом.







На зустріч я чекаю випадкову,

Бо світ - це тільки дім для твого схову.

Лічилочку проказую щодня.

Чудна зі смертю в піжмурки гульня.







Між ними не було ніколи сварки.

Вони ловили світло з тої ж шпарки,

Коли дістали з ніші у стіні

Їх два трухляві тіла у труні.





Був менестрель похмурий Маркабрюн.

Він не жінок співав, а ратну прю.



Тут тьма така, хоч в око стрель.

І я її співаю, мене-стрель.








Коли зіграв він соло на педалі,

Всі відійшли у захваті подалі.

А він все грав у сіряці, в торбах.

Це грав або диявол, або Бах.






На серці осінь ріже шестодневи.

І вітер - наче пес поміж отар.

Мене прогнали з почту королеви.

Мене прогнали - я ж лише нотар.





Над гаванню у тінявій таверні

Я плів думки самотні і химерні.

А погляд мій блукав у потойбіччі шибки,

Де хвилі, як думки, здійнялись дибки.





Мій сад вродив двоякими плодами.

Я все ходжу - в мені є два Адами.

Зірвать плоди і стиглі, і зелені

Підбурює доточений до мене.





Я пута не порву міцного кову,

Про зустріч не забуду випадкову,

Про погляди, що раптом перетнулись,

Як складки на долонях давніх вулиць,

Як світло з чорним мороком проваль -

Так раптом, як приходить лиш печаль.







Є вислів у Гермеса Трісмегіста,

Немов людина - це велике диво.

Якщо поглянути на це правдиво,

то люди всі тепер не з того тіста,

бо борошно прогіркло до замісу.



Фарс зіграно.

Спускаємо завісу.

I.
Засів надовго -
перезимовую мізерну скованість
у дотримуванні власної думки.
Обіцяю - бути твердим
собі на зуб,
але розраховую
на його наявність.

II.
Заробляю повагу,
як бідний в торбу,
і відразу ж
роздаю її ілюзіям.
Голодні ж бо -
три місячні паляниці спеклися,
як загризлося
впольоване щастя.

III.
Ходив поклонитися долі -
нагнули так,
що не мав права
дивитися просто в очі,
дивився тоді тупо під ноги,
щоби
не урвався ненароком
терпець,
бо такі глибокі близни,
де він впивався у серце,
що коли лусне і не стане
цієї пролазини для блазнів,
то тисячі хіросім буде замало
розродитися так само,
як тій краплі наболілого крику.

IV.
Час - впоратись з часом,
загоїтися в собі байдужістю,
стратити на пласі цноти
розбурханий нетямучим тинянням
осиний хаос.
Час - бити браво
всім бравим,
надавати право -
правим,
а бродячим -
брід.

V.
Хочу вмістититися віршем
на лакмусовому папері
перед пробою на вічність,
мрію вивітритись хмелем
від спорожнілої пляшки
дешевого вина,
благаю - ні благ земних,
ні блаженства небесного,
ні блакиті крові,
ні крил по блату,
ні підкови для блохи
чи блюзу для ноти.
Я благаю -
догоріти тишею
у пам`яті тих,
кому є чим ділитися,
хто знає
правдиву ціну
глевкого
насущного хліба.

11 Вересня 2008