В общаге у парня
Ни много, ни мало -
Три девчонки,
И еще четвертая на примете.
Такие гонки под одеялом
Порой бывают -
Забудешь о скорости и о свете.
(Впрочем, о Свете давно забыто!)

Два зачета сданы со скрипом.
Три дня перед этим
Впустую почти прожиты.
Размышляет, к какой пойти.

С Катей в последнее время сложно.
К Аленке можно б,
Да только еще не время,
Надобно к ней к тому ж вина подороже.
А вот к Натахе - вполне, вполне.
Простые вещи у ней в цене.
Надобно восемь бутылок пива,
Четыре презерватива -
И все красиво.

К Вере бывает довольно трех,
Да и то по мере
Надобности
(Здесь получился невольный вздох).
Но пойдет он, пожалуй, к Вере -
Вот ведь в конце-т-концов
С ней можно в лучшем виде
Поговорить по душам,
А там -
А там, как войдет и выйдет.

2009

эта корявое краснописание, обряженное в стихотворенье,
может, кому-нибудь пригодится в качестве бальзама на душу.
когда заорет она и начнет казнить любовь на мгновенья, -
спектакль воспоминаний блеснет красивой короною мужа,
она прошепчет: Отче наш» и вытащит голос наружу.

станет вдруг белой вороною, закружит вдохновеньем,
окурком, что кто-то жадно добьет и присядет устало,
сладким вареньем клубничным, или июльским соленьем,
оно хоть и не лечит сомненья, но трезвит разогретые планы.
по плану будут облака раскрошенные на подушке диванной.

и какого цвета должна быть на сердце щепотка правды?
цыганским вымыслом насквозь, как пуля лихая навылет,
она отвернется, пряча полную грудь любви, Боже правый!
кидая глазами солеными в глаза, словно цветочной пылью,
незамеченным паучком повиснет в компьютерной паутине.

ГОрода, что словно рыба, еле живой , лежит на блюде,
где давно она в едком облаке невозмутимого адреналина,
приклонит голову на плече, не понимая, что в зрелой шутке
надышали алые паруса на на перину из повести дядюшки Грина.
теперь ей, грешнице и осталось всего,-
отведать яблочек чудных!

Велетенський всесвіту дзиґар
Запустив одного разу Бог
І сховався у чудний чертог
За фіранки синяви і хмар.

Двигає спіраль Волосожар
В напрямі незвіданих епох, -
Велетенський всесвіту дзиґар
Запустив одного разу Бог.

Дивиться у небеса звіздар
По тисячоліттях багатьох:
- Мав би десь там бути епілог.

Та не умаляє життя дар
Велетенський всесвіту дзиґар.

25.01.11.

Скачуть коні, степом скачуть,
Пилюга горою,
То не коні, то юначі
Роченьки стрілою.

То ціляє лучник страдно
В рихле полотнище.

Розпухають хмари градом.

Вітер журно свище.

Вітер свище, мліє мряка
На тинах похилих,
Жовкне уділ аніякий
На покатих схилах.

Не віднайдені підкови.

Здичавілі коні.

Багряніють світанкові
Жили крови повні.

Зирить сонце крізь пилюку
На степи змарнілі, -
Одинокий вершник з луком
Досягає цілі.

і коли ти мене приведеш у весняне цвітіння садів
де ніхто не ходив де гординя мирська відсутня
де городи м’які як в дитинстві –солодкі і босі
де ми різні такі чи однакові (фальшивість відчутна)
і липке ластовиння фраз обсипає набридлі пости

і коли ти скажеш «пробач» чи я сумовито скажу
врешті знаєш хоча б у якої достало й достигло сили
Натюрель – антиквар – до лопаток легке волосся
яке ми берегли яке ми поміж « дихали» і «носили»
розсікає тепер у піраньях чужих голосів і анонсів

і мозолимо очі затято - така вже музейна гра
всі « грінпіси» спідниць зриваємо кінчиком шпаги
Натурель- антиквар ти схожа на мене така
біла ніжність замішана зрілістю рійного рангу
кара вірність застиглої груднем красивої саги

будем бігти крізь сад той – веселі дрібні дівчиська
будуть хльоскати кіски по носі квітками сліпого довір"я
і горошок червоно на - блузах а не по блютузу
ти сама зрозумієш що в пострілах « енних» не винна
золотава Рампунцель зав’яже на дружбу вузол.

Ясеневий помазок
Неба щіть імлисту милить
І збриває до зірок
Ранок пітьму з висі вилиць.

Слухав би шурхіт листя
Але в небі синьому
Всесвіту оргАн
Мені Баха заграв…
Осінній вітер.
Порожній парк.
Пустеля й холод.
Там почуття мої
Лишились жити
Коли я сам
Пішов собі
У тиху ностальгію...
Над давньою рікою
Над Славутичем сивим
Буду пісню складати
Про буття наше марне...
Падолист.

(Світлина автора віршів)

Я одягаю ночі фрак,
Сорочку обрію імлисту
І, як лицює танцюристу ,
До пань тендітних в березняк.

Мовляв, дівчата, так і так -
У цю хвилину урочисту
Я одягаю ночі фрак,
Сорочку обрію імлисту,

І нумо, вітру – баяністу
Замовмо танець краков’як
І що бажання є і хисту
Станцюймо, хто зуміє як.

Я одягаю ночі фрак.

2011

Потопила сльози у джерельці,
Підзаріс тут мохом слід розлук.
Прихопила спогадів
Краєчок неба в жменьку,
За плечима крила твоїх рук
Тихо спали.
Зачаївсь на дні один разочок,
Не цілунків трунок –
згірклих мук.
У обійми впав тут камінь лунко
І притих, зачах, оглух,
оглух, оглух …

2010

Купальські вогнища…

їх відблиски горять у спалахах облич,

в ночах зіркатих і містичних

подих таїн,

сердець гарячих клич

за чарами очей,

що потемки шукають жагучих уст

лукавий папороті цвіт,

а він горить в плетінні рук,

липневим медом повнить світ.



Над полум'ям майне

Ярила яра пара –

яр весен спілий дар,

шугнувши крізь вогонь,

крізь оксамитну ніч,

шалено,

пліч-о-пліч,

очистившись від скверни і облуд,

і визріває новий плід,

танцює юний люд

у пристрасті,

не знає юність бід –

Купайла жар,

Купайла чар.


Уранці в руки ніжних лад

приб'є вінки купальські

життєдайна Дана –

жертовний щедрий збір

прийме у дар від чад,

а спрагнені уста

проситимуть води

на ярину і на плоди,

луна відтворить первісні хорали

над пралісом,

понад проваллям –

Людини життєствердне право

Роду й Рожаниць, –

їх клич

призовним клекотанням горла.



Покриє тайною все ніч животна.

Ярило стріне спрагло юний рід

О-о-о-о кличним хором.

Разом.

З руками піднятими вгору.

Степи, степи і сонця повінь,
Вітри, вітри і ковила,
Високе небо і висока сповідь
Бовванів кам’яних і снів їх,
Випитих до дна.

На цьому тлі високих і чомусь
Таких беззахисних могил
Спроквола ранок млосну тайну
Мені мов неофіту привідкрив.

Незримо бачу люту битву
І шабель блиск
І скорострілів чую стріл,
Баских коней конаюче іржання
І відчайдушні вигуки воїв.

П’янить гарячий запах крові,
А руки просять прохолоди зброї,
Гарячу пружність крупу вороного:
– У бій, у бій
– За власну волю,
– За вільний степ,
– За лютий біль, що розбива окови,
– Убий, убий, упийся боєм
І не чекай появи нових ворогів.

І скільки тут лягло своїх і їхніх,
Хто був чужий і хто тут свій,
Хто тут святий і хто був грішний?
Всотався в землю щедро їхній прах німий.

Сколоти, половці, моголи…
І козаки – всі в забуття.
Курган, курган – литаври помсти
В пам’ять б’ють на сполох,
А все ж – історія не знає вороття.

А баби моляться до неба,
Могили височіють по степах,
Євшан – прозрінням,
Забуттям лінивим – ковила.
2005

Згризли полудень
Рибини в терлах,
Спека запалила
Небокрай.
Виплескались ночей
Срібні перла.
Наше пекло
Відкупає гріх за рай.

За що в темряві триматись,
якщо скрізь слизькі дороги..
Перехожі йдуть ховатись...
а за них сховались боги..

Для кого ж терпіти муки?
Через болі знов сміятись?
Не подасть ніхто же руку..
в почуття не вміють гратись...

В пустоті де сил шукати?
як в невірі вірно жити?
В самоті кого кохати?
як з ненавистю любити?

Без надій кого чекати?
а в тиші кричати варто?
Всім ж навколо наплювати...
совість знов програли в карти..

Для кого всім світом бути?
для якого ще Іуди?
не прийде у час він скрути..
бо такі ми є...ми-люди..

ми байдужими не стали,
та серця вже не зігріти...
в почуття ще не награлись..
ми -бездушні ...просто діти...


2009

Багато хочеться сказати
Не вистачає просто слів..
Думкам властиво помирати
Чи породжати новий гнів...

Сказала би,та вже не можна,
Бо знищили мої слова,
А думка вільна так тривожно
Ще ледве шепче,що жива..

Розповіла я би багато:
В словах іще горять огні,
Та зіпсую величне свято
Усепрощаючій Брехні..

Ні, не боюсь я говорити,
Але для всіх уже німа...
А слово може ще убити,
Та сенсу в цьому вже нема...

І хай говорять,кому можна..
Я на секунду замовчу...
Бо згине ваше слово кожне...
А я у вічність закричу...


2009

Ти повертаєшся до мене в червні.
А я від спраги змучилась й слабка.
Коли б ти знав мій гріх,
нанизую мов перли
Слова до скроні,
я така пуста.
Коли б ти бачив
Скільки впало вишень,
на скошену траву,
І раптом цвіт воскрес.
Я покидала Всесвіт,
зір тілесний шепіт,
символіка, як музика…
загадка без кінця….


12/04/2010

На втому ляжуть ноти вітру
на серце ляже сніг землі
я попечалюсь, потім зникну
зі мною зникнуть сльози ці.
На втому весь оркестр світу
працює, аж кровавить сніг
хворобі біль позичить свиту
знайшла ж та втома свій нічліг.

На снігу коралі крові
на снігу коралі сліз
божевільний лакмус долі
ескобарії біль на біс.
А проте все випадкове
все тимчасове, тимчасове все
ескобарії святкове
божевілля випадкове
коралами на сніг впаде.
Сповитий у снігу весь біль
клекоче сутінками ночі
він просто так
забутий хміль
у темряву не крикнуть очі.

А я дихаю одним повітрям з тобою
а я знаю, що робити
коли кричиш - не докричишся
молитися за наше кохання
свідомість втомлена
знервована думка
у вишнях згубилася
наша несолодкість
гіркомедової історії кохання

Я стану невчасно дорослою
прожитою
непізнаною до пізнаності
І екслібрис серця сховаю далеко
мені млосно від того, що я у кашпо неба складаю сльози
зовсім невчасна
зовсім зовсім невчасна
мені так хочеться змалювати ніч у світлих кольорах
дім затісний для щастя
бо дощ затягнувся вкотре.

Я почеплю прикрас на щастя
щоб показовіше сміявся біль
як та сукеночка клітчаста
все тисне тиша звідусіль
Я розпишу весь сум свій нотний
акорди підуть в мандрівці
і болю мій останній злотий
не зрушать втоми ходунці.

Вона вийде із мене так , як виходять з дому –
Впевнено, ніби не жінка , а кольт.
Забувши про крани, з яких по живому ,
По тілу стікає ріка алкоголь.
Зі звуками вибитих вікон коліна
Згинаються острахом, меншає зріст .
І голови зародків у формаліні ,
Як сірі серця ,завмирають. З розкиданих міст,
Мов з яблук гнилих , виповзає життя.
Вона вийде димом.Вона і гашиш .
На хвилях минулого ставляють реггі чортяк.
Втікаєш – мовчиш.
Витікаєш –мовчиш.

2010

Я ладанку одягну на стосунки
так, щоб теплішою здавалась зима
плаче серце в старих обладунках
бо вже знає, стосунків нема.
Я ладанку одягну вище світла
вище правди, вище зими
не гоже так, щоб зима ця прогіркла
стала розлучницею, крила візьми
ми врятуємо руїни стосунків
плач ночі

хтось скаже «гоп» а хтось не перескочить
кричатиме несміло про своє
між викиднями змореної ночі
шукати важко а знайти – не є
узагалі можливим… світ торочить
що він зникомий... «фермою» Лур’є
керує смерть… не зазирає в очі –
їсть поїдом двобої виграє…
та все одно життя – живий ковточок! –
вертається…

А вже пізно щось змінювати
а вже так, як ніколи до цього
холодний віск свічі на пальцях божевілля
і мрії розбиваються об скали
об скали розбиваються мрії
І рубці на серці
паралізована ніч
скали не дихають щастям

А до неба повзе золочена каштанів кора,
Наче кара слова ці , рядочки пошкрябані криво,
А каштани обтрушують добру вагітність із себе,
І кипить в їхніх душах природа розтопленим сиром.
І зшиває мене жовтим листям роздвоєних ран.

Ти мене до стіни притискаєш, немов до екрану,
Многолюдне відллуння, яке називається «жизнь»,
Розлітається зошит публічно – Словаччина- Сербія…
І скресають в очах твоїх мовчки кленові ножі.
Ляже спати кохана, що прожито, те не повернуто.

-А вони всі живуть, чуєш, Господи любий, живуть!
Навесні садять бульбу, між сміхом лузають горіхи.
Кожен раз пробачаю, на осінь – сумна каламуть
Затікає , як сповідь, у наше помічене лігво,
І уже не заснути. Й пір'їнки його не торкнуть!

А краса облітає. На мене, на тебе, на вас,
Може,строгим дощем, що на сльози паломницькі схожі,
І гніздяться тумани, бинтами заплутавши суть,
Співи: " Аве Марія…" - засовують шпагу в порожність.
Відшкрібають від серця крамольну молочність отрут.

Політ відбудеться тепер,
аморе міо...
Політ
відбудеться,
бо крила розпекло...
Бо розтеклась вогнем й навіки заніміла
тобі у серці кольоровим битим склом...

Я
небом дихала!
Поламане проміння
переливала в кухлі з міді і терпцю.
Твої долоні, зневагомлені і сильні
блукали тілом,
ніби двоє волоцюг.

Шаленство дихання і шал напівторкання...
Я наче марила тобою чи твоя...
Політ
відбудеться,
уперше і востаннє.
Але летітимеш...
летітиму...
не я.

А я люблю
дуже боляче люблю
трагічно люблю
І терпнуть клято пучечки дивних літер
та вулицею нашою вже не ходжу
і молодість думок розносить вітер.
Не вип'є небо з філіжанки днів
ні крапельки самотності святої
кохання,роздоріжжя,полюс,гнів
короткочасні зустрічі з пучечків долі
А я люблю
дуже боляче люблю
трагічно люблю
вокзал націлює серця на сльози
кохання,роздоріжжя,все зроблю
для тебе
і для вітру
вечір прози

Казка про мене буде тепер яскрава.
Сховано в скриньку час на кінчику голки.
Осінь? Нехай! У неї солодка слава
Співця під реквієм струн павутинного шовку.
Цей вірш мав би бути сотим із тих, що про тебе,
...яких недоречностей ми навплітали в долю.
А в іншому вимірі і в жовтні бездонне небо!
І тільки дощі там часом з присмаком солі...
То сльози радості! Вільним бути не легко
А ще й без навику. З тисячі фарб вибирати
Доле-слова. А бувають чорні лелеки?
За звичкою, з них починаю казки малювати.
Листя пожовкло... Жовтий – це колір смерті?
Іній на яблуках... Ні, колір смерті – білий!
Я казку яскраву створю! (Ти знаєш, я вперта)
Ми ж можемо мати все, що насправді хотіли.
... червоним – одвірки. Іссопу зелена гамма
Зчорніє в крові, що звернулась. (Знов таки, чорний...)
Тікає із казки відчай сіро-потворний,
Системним Ангелом створена нова програма.
Така дивовижна ілюзія – я тут гарна.
Без гриму і намагань видаватись кращою.
Тут все з ніг на голову. Казка якась Захмарна.
Іду проти Часу, ніби Давид з пращею.
Доле-клубочок котить Бориспільським шляхом,
Ілюмінатори сотні мокрих печаток...
Вже і не знаю, хто я тепер за фахом.
Боже, невже це насправді тільки початок?!!

Ладижин 2006р.

листя опадає і гниє
листя западає в несвідоме
благодійне щастя – не своє
холодно… ти мерзнеш на пероні

заки вирушати навмання
заки не зігріє спогад теплий
ти тремтиш немов яке теля
кольору туману сну і сепії

ти на дні на кінчику світів
на зубах камінчики тривоги
ніби все… хоча не як хотів
але дякуй друже – з волі Бога

все при тóбі – ноги голова
руки і… легені… очі й вуха
бачиш небо чуєш як трава
дихає і вірить …кожним рухом

хай зриває листя хай і ти
ніби лист втрачаєш частку сéбе
нині час летіти то й лети
Божою свободою не гребуй

Невтримно стихло, подих вітру доконав...,
немов до губ за палець вказівний прибився.
Купатися в траві я відпустив коня,
сидів по рукави в росі на мушці вбивці

і співчував його сумлінню і собі –
а що коли не влучить... там де Бог молився
і витрачатиму раптовий рай – на бій
того, що з молоком... і в мами чорнобривцях.

Конар терпіння дереву подій відсох.
Повітря тріснуло, важке від громовиці.
Я, мамо, рай стрічатиму за нас обох
і там проситиму на милосердя ницим.

Нехай душа моя стає не сном – вогнем,
таким, що міг би гріти, а не помсту лити.
Із тілом трав ми позростаємось до трем,
під вітер ляжемо некошені і вмиті,

так як лягають і чекають гостроти –
погоджені й бліді, спорожнені й безслівні.
Таке чекання – із утроби гнізд роти
смакують небо, хрускіт черепний – катівня.

Затвор, мов келію відкрив. Наніс хреста
собі. На вервиці він пересунув зерня.
Невтримно стихло. Бог молитись перестав
і відбував допоки... не лишилось терня.

8 Жовтня 2010

Загорни мене в простирадло ,
В білий саван ,цілуй вуста,
Щоби кожне осіннє падло
Знало : тепла квартира – пуста.
Закури , хай із димом лізе
На поверхню і сум. Ніштяк.
На хвилини лягає залізо
Перестьобаного життя.
Там де ніч піде в дощ – там спокій.
Сіроокими двоє лежать.
Світло гасне , бо світлу пофіг.
Сірооким нікого не жаль.

2010

Начорно списано ночі німою Наядою
Сукня з настурції марить днем листопадовим.
Ходить-блукає, слів намотує прядиво,
З білого шовку душа – нешовкопрядова.

Вирветься з кола на мить – холодно!
Вітер –гульвіса кладе оберемками золото:
Листя кленове прилипло на сходах подиху
І так до скону : спіткнулась –адью –інкогніто.

Гульбище кіс – місяця хитре плетиво,
Шосту неділю їх розпліта . Еnter і Гретою
Суне до Ганса , вимучена дієтами.
Висне під куполом неба сонетом ранетовим .

Руки заплутались в карти Таро з пледами.
Поряд гніздиться квочкою мультимедіа.
Падає вістря зорі і закони старого Менделя
В чашку із чаєм ,де м’ята гірчить Одетою.

Вальсом, танго, канканом , Тарканом лестощів.
Наче наркотики , клацають пастки тестові,
Бачиш - навпомацки видали плащик Дантесовий,
Всоте промацано , наче диверсію, версії.

Але вона тепер ,наче з граніту-каменю,
Ходить-блукає між гранями гострим гравієм.
Серце лушпайками слів до кісток зранено.
Осінь- красуня –пора епатажного спалення.

Не підкурюй вночі у парку
Старій шльондрі,бо вас обох
На одну жовто–білу цигарку
Розмістити не зможе Бог.
Відлітаю – квитки, етапи ,
Відкриваю консерви – їж.
Розірви мене, наче мапу
Вже відвіданих пунктів - ніж
Води мене в воду, в коло.
Вздовж узбіччя –дорога , дім.
Ліхтарями залишу коми,
Розфасую всі крапки по дві.

2010

-ступаючи так твердо по водi,
прийди, побач, пробач!
й давай без вiровчення!
мiй човен зрадив,
як i твiй- теж прагнув глибини.
А от тепер i глибина
нас прагне в свої руки.

-нiкого не чекай,
i човна не тримай,
якшо вже глибина
йому за все дорожча.
всi береги-мiраж,
а правда- це вода:
холодна, нестiйка,
жива i неминуща!

а "фiнiш - горизонт"
i лєнта - хтозна й де,
бiжи, хоч не бiжи -
а всi там будем вчасно.
життя- несправедливий
i дивний марафон.
скорiше, вище, дужче-
дурiсть. баста!

Е, пан Суддя, скажи
кому медалi цi:
тому, хто перемiг
i вже стоїть, чекає,
чи може он тому,
хто далi ще бiжить
бiжить i не стає
не став i не здихає?

не знаю цього й я..
давайте ще по сто?
In vino veritas!
а досвiд не пропити!
то винно не вино-
це верiтас у нас!
вiд чого ж голова
ще може так болiти?

Спокій забитої осені. Ніч,
як змарніла панянка , затискає рота
і йде поміж брів. На бровах - панич
на щоках розмальовано маленькі дзоти,
що уже не стріляють. Байдужість зівоти
інфантильна причетність до протиріч.

Складає в конверти листя, гупає чобітьми
вересень обгорілий – вимерзлий ранками дід
в кленах, немов у загравах. Викашлює дим
перша октава – зібраний в кошик плід,
де Троя згорає, лишаючи кволу мідь,
і кожна травина закохана в килими.

Мій погляд бентежить душу , гортає стіну
симфонія відчаю, випита з чорним чаєм,
кожнісінька нота німіє і стогне тому
хто блідне в хвилини архангельської печалі.
інфляцію болю вимкнуто. Я відчуваю
як цукром пересипаєш кістляву мою війну.

Застуджені спогади снять на твоїй руці,
і стоси книжок обдивляються білу стелю.
ранок уже не кривавий. Туманом на молоці
білі жоржини . Просонь легка пастелі
cплітає афрокосички. В старій новелі
на папертях витанцьовують мудреці…

...коты кричат, как брошенные дети,
и в подворотне попрошайка-ветер
вчерашнюю газету рвёт из рук,
в которой красным обозначен круг,
где еле видимым, «слепым» петитом
написано о том, что в знаменитом
когда-то цирке – старом шапито
на распродажу привезли авто
в связи с отбытием владельца
в мир иной.
И фотография –
его со мной.

ах, о погоде, да!
была весна.

Но нынче осень, осень, господа.


2010

Дослухати тиждень, зібратися з силою. Доста.
До ста рахувати, бо завтра рухомість стремен
Зруйнує кордони . Бентежно крадуться морози,
Та осінь атласна, одягнена в сукню дорослу,
На атласі миру журавликом білим сягне.

Крізь шкіру будинків і пластику київських вулиць,
Летіти галопом , торкати голівочки айстр,
І виходить ранок, від поспіху міддю сутулий,
Що вихід відтягує, наче настромлене дуло,
Де кава новин, державні мости і Тарас.

І так в круговерті, усе перемішане з людом,
Які мій притулок, криничне наповнення вен.
Котитись ранетом, що скупо всміхатися буде,
Та вечір об ноги потреться, як цуцик-приблуда,
І подиху проза тебе до колін приведе.

А люди , як люди. Шаблі –язики , теревені...
А діти, як діти: ляльки, срібних роликів лет,
Ти будеш казати. Я буду вслухатися ревно.
Феєрія втоми зухвало приходить по мене,
Лиш панна кленова до світку муштрує балет.

Ця ніжна прозорість, ці дотики від Фудзіями,
Цей стогін, як постріл ,наосліп в народженні мре.
І сотні відбитків ховаються у піктограмах,
Де все пережите кипить дорогими дарами,
І кожна клітинка рішучо гортає тебе.

…і холодом невипитих дощів
у петлях днів
пливуть на схід хмарини
відлунням гроз – громів течуть вірші
за клекотанням журавлиним
за трунком часу
випите вино
дерев розп’яття штрикає у душу
і тінь моя пройшла - старе кіно! -
і я її шукати знову мушу…

павуки після сексу готуються вмерти -
не ми!
нам би ще! "намби" щезнуть в крутій круговерті
зими!

а терміти не терплять солодкого плоду
карамболів – не віриш? - розріж!
ти не пробував зірку на смак ні на йоту -
мовчиш?

свіжовижИтим соком між жорнами часу
ржавій
золотим павуком світ вдивляється ласо
як Вій

: поведи мене по воді
поза овидом – позу «о» зміни
у солодке тепло видінь
в ніч у сповіді - в день у спомини

: не лови мене у словах
я не в комі ще - я між комами
поміж римами я бував
як у сповіді - як у споминах

: в супокій мене затягни
пазли створені – не повторені
доторкнутись до глибини б
в ніч у сповіді - вдень у спомині

полощіть, дощі, ще полощіть!
вутлий човен, що пливе у безвість,
вишні крик червлений в синім небі,
де давно вже не гудуть хрущі.

полощіть, дощі, ще полощіть!
виперіть останню мови свитку,
випоріть, мов батогом, досвітком
битий шлях мамони, що блищить.

полощіть, дощі, ще полощіть!
мідну зелень ідолів і долі,
стріхи, бані, що хрестами голі,
і сльозами писані вірші.

Не шкодувала ранку: шкрябала і писала,
Щоб не ставало гірше , втішно пила лате.
Самбу квітучих клумб - запраним покривалом…
Ноги , немов колодки, грів сивочубий плед.

Віддано бігав пес. Скніли від холоду руки,
А між червоних вишень – люті лежали сніги.
Червень дзижчав колись, наче веселий трутень,
Вересень відпускав між кавунів гріхи.

Хна зіпсувала життя : дні – поруділа торба,
Билась об стіни лобом між співчуттям сестер,
Тільки лишились рани ярих лілій тигрових,
У володіннях Флібаччі – аристократичний маневр.

Голову аж до сонця! Сонна моя Соломеє,
Випало жовте листя, наче новий дефолт,
Комікси мага Манга, вльот поруділа фея,
День, як дракон, заглядає у почорнілий рот.

Лампади ультравіолету,
Зайве коли мегаполісу
Блакитне луни.

У вітринах без постаменту
Манекени без голосу,
Але мають вони

Очі-молекули,
І рухи у них абсолютно прості.

Вони мерзнуть
Оточені знижками,
І я вмерзаю

У скляні грати ці,
Прикриваючись листками
Лотерей та акцій.

Коли навколо манекени
- це багато неживих м'ене.



2008

Извини, но все мои белые сорочки стали давно малы,
Как старик в этом море и , в конечном итоге, Дали для Галы,
Когда пробито было над последней кроватью не у окна и уже не горя.
И как самое , самое , самое ,самое первое сентября.

А ты даже не знаешь – на самой заначке – « Продажа несовершеннолетним запрещена» -
На самой последней пачке – твой почерк (прокачка) ….звучит как затрещина .
И на сколько часов , киловатт , километров , диет нужно сесть, исхудав ,
Чтоб наконец она влезла , эта ( Спокойной , Володя) рука в рукав ?

Это как забываются в угол задавленные на половине : «оста…»
Это духи из фильмов Феллини. Так и нам никогда не спрыгнуть с межстрочного моста.

2010

Як завгодно , не сьогодні. Електродні ,
Електронні хворі massage не крилато
В біти вбиті небажанням не схотіти. Не сьогодні.
Абонент не може знати , імпотент – не лицар. Лати

В спеку – дурість. Не дзвони мені , не треба.
Хай і далі буде святом та язичницька потреба
Фетишизм – мобільний взяти – все одно , що колір неба
Поміняти ,фарбувати всю погоду в колір тебе .
Клята , бісова потреба !

Роз’єднати ,обірвати і жбурнути , наче гами
Фортеп’янним смаком в простір . Прокричати –
Оператор !Оператор ! я у тебе під ногами.
Соціальні штуки ,вади і не менш цікаві чати.
Абонент не може знати

2010

А, щоб я не написала, ти мовчатимеш,
Бо вразливий, як жінка, притому скромна,
І дивитимешся у мене очима зірчастими
В кавово-грішну й багатомовну.

А в коридорах сліпих, в кориді гарячій
Грона зриватимеш втішних панянок,
Як обернешся, лелеко незрячий,
Голову рватиме сіамська рана.

Очі опустиш , радітимеш з того,
Що кращий казкар і найліпший клон,
Тільки на ранок - хітон не Ісуса Бога,
Я ще учора гадала – клона.

Стане тобі якось гірко . Полтава
Чаю заварить , спакує мечі і речі,
Якби з тобою ходила вродлива правда,
Восьмим би горлом не мерзла втеча.

Як би з тобою … А, врешті, хіба важливо,
Як винороби оголюють сильні ноги…
Ти, як нуга заліпляєш мені всі жили,
Я і не знала що лід через тебе човгав.

Кожна краплина озветься сурмою- струмом,
Сумом загорне душу, як білий шалик.
Я у тобі розлечусь на санскритські руни.
Серце дзвенітиме, наче гірський хрусталик…

Недосказаність в просторах лайфу
Імпульси самотності, дефіцит дотиків
Блукати мережами в пошуках кайфу
Ти давно уже став моїм наркотиком.

Ти гордо пливеш вздовж ліній абстрактних меж
Десь у просторах пафосної псевдоготики
я літаю пунктирами наших спогадів – стеж
як я стала твоїм наркотиком.

Падати вниз на каміння в судомах прострацій
На історії спадок, чужі віковічні монументи
Люди! Благаю, відключайте переадресацію!
Молю вас, будьте завжди на зв»язку, абоненти!

Вступаючи в полеміку з автовідповідачем,
Дякую Богу, що говорю не з пилососом
Ти став у душі моїй постійним відвідувачем,
Ти навіть живеш у ній. Досі.

28. 08. 2010

Ловити миті натхнення в повітрі
міксувати філософію, сенси, думки
завтра нас можливо хтось зітре
я писатиму навпшиньках, пошепки

я сьогодні вчусь цінувати час
він спішить, забирає собі твої кроки,
мої слова, чиїсь сподівання, нас
По собі залишаючи спокій.

Ми витрачаємо його на патетику,
Розриваючи замкнене коло циферблатів
Перетворюємось з людей в синтетиків
Плутаючись в павутинні контактів і чатів

я вчусь цінувати час сьогодні
в урбанізованому середовищі психів
бо завтра це може стати не модним
і замість слів може стати тихо..

28. 08. 2010

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Літні пост скриптуми, щедрість і щирість
Відлітають з вітром думки печальні
Журавлині ключі, а я з Тобою не наговорилась…

Стежками юності, босоніж травами теплими
Дихати, п’яніти, у невагомості поцілунків
Пити з вуст твоїх дикий мед, зливатися римами
Право на миттєвість, нам час – подарунок.

Купатися в зорепадах серпневих красивих мажень
Вітер щоранку приносить рідний запах твого волосся
Життя починається восени - вона нам іще розкаже
Як здійснити все, що не збулося.

Ти бродитимеш слідом містом вишневого цвіту
теплі спогади світлої юності даруватимеш
І колись ми знайдемо в дитячих долоньках літа
Те, що в старості нас на землі триматиме ще…

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Вогні потягів, вечора втомлений спокій
Проводжаю літо, до зустрічі на вокзальній
станції мого міста дитинства наступного року…

28. 08. 2010