...Краями у цього трищастя -
дві площі, а в центрі - Майдан:
з пришестям мільйонів, з причастям,
Простим прикладанням до ран.

Як цілили в нас відморозки,
чий погляд з-під масок склянів,
ти знав: ми лише відголоски
нестомлених Стусових слів.

Як тільки ментівське тріпло ще
стріляти давало наказ,
Став брук Європейської площі,
І Бог став, і вітер - за нас.

Всі дні ту ментівську босоту
Він чадом із шин годував:
знав напрям той вітер свободи
і "ленти" надій подавав...


Коли полетіли гранати
з Грушевського в бік барикад,
Поранена камера правду
таки зберегла для внучат.

"Овець" навчимося прощати,
та спершу - карати убивць.
Бо справа - майдан і Хрещатик,
а зліва - Дніпро задививсь.*

Старе кіно – виткі в оману сходи.
Під руку мовить вечір.
Хиб павук
давньосплетіння з темені виводить.
Нашестя ліній. Бачиться – з розлук.
Собі впіймаєш ту розлуку в чорнім,
що побіліла вже – старе кіно…
Не спокусися. Не дивись повторно
на кадри-плями,
рване полотно,
замінене й тобі давно екраном.
На нім очам і зморшкам
перший план,
і плівку Бог дає… Коротку? Рвану?
Останні титри?
Зблисне твій екран
у вічному чистилищі.
Святими
старе кіно приміряне – в архів,
куди не помістити невтолиме,
не вирване тобою у гріхів.
2015р.

Ця мить, що варта всього дня,
Ці кілька проміжків в секунди,
Коли вливався жар у скули
Штрихом мого серцебиття.

Коли шипшині прямо в груди
Вживляв заради почуття
Прищеп троянд нове буття,
Коли цей біль стояв усюди.

Коли дерева стисли зуби,
І видавало скреготіння
Омел підступних їх терпіння -
Навіть коли любов так згубна.

І трав невиразне тремтіння,
І мов не їх, чуже веління
Знеболило повітря муку.

І вітер, тихо, суголосно
Сховав від болю відголоски
І зник, пустивши мою руку.

2012

знаєш коли на серці лягла гніда плахта
умикаю дивного птаха
віриш коли усе палає і б'ю на сполох
рятує терпкий голос

чуєш не співаю але утриматися дуже важко
а хотілося як у казці
гріти холодні долоні цілувати у медові скроні
жадана моя параноє

хочеш я птахом здіймуся у небо до тебе прилину
обійматиму хочеш єдиний
ти їстимеш тіло губами як Мойсей солодку манну
я хочу до тебе коханий

2015

Любов – як полум’я покути
У миті, в часі і завжди.
Її у днях, у болях чути.
В солодких болях, що нести
Їх мило серцю. І крізь нас
Як істина в єдинім слові
Любов’ю щиро плине час.
Усім завдячує – любові,
Як значенню усіх мірил
У щастя повноті сердечній.
… Це знаємо. І розум ґречний
Щоб там собі не говорив…
2002р.

Не ті, хто зросли просто неба,
Я їх впізнав би по суцвіть
Житті до повноти налитих стебел,
А в них сухий підбілу слід.

Вінки відплетені до них,
Садки порошить пухом іній,
Цвіт не потрібен в час осінній,
Що з березня веде свій лік.


2012

А якщо не за те ми взялись,
І фарбуєм чужу замальовку?
І колись погляд вниз і ввись,
А тепер вліво-вправо без толку,
За предмету, чужу барахолку
Ми втрачаємо корінний смисл.

За слова, за історію змовклу
На мільйони в образі за сотню,
Від своїх – у чужу підворотню,
І калину ножу на розколку.

Ну а може не янки й їх п’янки,
А дорога німа і коротка
В болотах від Карпат по Чукотку,
Де нам душу зцілятимуть п`явки.

2014

Пройти усі їхні стежинки,
В снопи збирати соломинки,
ночі з днями,
Єднати так чужі кровинки,
Щоб згустки крові бились в стінки,
до нестями.

Там циркулем, коло за колом,
Будуть вести крилом над полем
сумні лелеки,
Блакить мережевим картоном,
Влетить листом у серце стоном
чужим, далеким.

Там деревію дріб’язкі квітинки -
Поміж трави зіниць сніжинки –
глянуть любо.
Як навпіл ділять всі обжинки,
Людей єднають половинки,
радість – сумом.

2012

Все проникає. В руці вже рука,
Стерті в ній лінії. Не помічаю,
Хто біля мене, для кого вже я
Самопроник і тепер виживаю.

Не чинить опору – все проникає.
Мов кінцем штопору в гущу корка –
Перехитрить низхідною спіраллю –
Все відкриває. Отрута ж питна.

Все проникає різцем комара,
Писком нечутним мене обкрадає,
В венах отрута, що випив вже я,
Все несвідомо перепроникає.

2012

Туман на світанку не пустить прозріння,
Як привид на сходинках ганку,
Протерло рукою вікна помутніння
Диміння каміну останку.

Ні стуку. Лиш маятник крісла-гойдалки
Дохитує ночі перуку –
Останні слова дуги в очі ранку,
Останні, що чуються звуки.

Тепер в НИХ є голос… Взамін ви оглухли,
Предмети. Ви винайшли порох –
Тепер він промоклий, ваш постріл нечутний,
Вони відібрали ваш голос.

Боролись за крики… Тримайте в достатку –
Розв`язані голосу руки.
Ламайте збудовані тишею замки,
Ламайте, нічого не чути.

Нечутні нікому є стуки, є стуки –
в спустошені голосом груди
Надвірним кільцем взивається хрестик, о муки!
Нікого вже дома не буде.

Закриті замки, опломбоване серце,
Сусіди давно несвідомі,
Лиш хрестик не вірить, не вірить у смертність –
Він знає, заснули, у комі.

Театр на колесах
крізь ями колії без тями,
дні, вистави й так віками
Нам здається, все несеться. Ні.

Все – у причалі наднебесся,
І світло в милості аж гнеться –
В сплетінні променів, вузлами
Тримає човен на колесах.

Лиш ми мчимо і вже ривками,
Вперед грудьми – летять клаптями
Стрічки. Ти думав вже, що там кінець є…
За ними ж новий біг почнеться.

2012

Як прощалась герань з пелюстком,
В тій же легкості ніжного танку,
Чайний лист опускавсь кип’ятком,
Посвящаючи воду в заварку.

Як метал розбивавсь об фарфор,
Віддаючи солодку заправку,
Так світання влилось в виднокол,
Розливаючись блиском серпанку.

Розлучалось повітря з теплом,
Полюбившої його кімнати,
Й скрипом кватирки бігло вікном,
Щоб холодне повітря кохати.

Я відчуваю. Закутий в руках
Ночі, у атомах темного кисню
Зникла прозорість, та страх не з`явився.
Я відчуваю, ця тьма має знак.

Я відчуваю. Хтось розпорядився
Щоб з підвіконника ллявсь конденсат,
І оцинковані холодом лиця,
«Ти відчуваєш» кричали весь час.

Злиться окурок у їхніх вустах –
Я відчуваю, як кров`ю налився
Щоб задимілись ті ж атоми кисню,
Щоб задихнувся і я в відчуттях.

Я відчуваю. Секунди зависли,
Вухом грудей доторкнулися краю –
Слухати, серце кипітиме свистом
«Я відчуваю, я відчуваю».

2012

Призначення у кожного своє.
але, на жаль, ніхто його не знає
допоки час прозріння настає.
І аж тоді людина визначає,
куди подіти те, що Бог дає
і де узяти те, чого немає.

Нам Богом подарована земля,
що звалась Русь, а нині – Україна
стараннями антихриста кремля,
і не дай, Боже, – ще одна руїна,
якщо його пришестя не зупине,
як саранчу, опалена рілля.

Аукає за пазухою долі
охляле плем’я ідола пітьми
із-за Обі, Уралу, Колими.
Вони за гроші, а сини – за волю
зі зброєю і на своєму полі
умерти зобов’язані людьми.

                              03.2015

Не кожен віск, що скрапав, служить вічному.
Все ж без утоми пломенить свіча.
По митях дні одвічні нам полічені,
І їх завжди чомусь не вистача.

Здається, встигнеш десь-там ще попереду
Любити так, як любить сам Господь.
Та прийде час якось у першу середу
Як завше, словом вісника "Виходь!".

Душе, із тіла линь у вимір обраний.
То був твій світ. А нині маєш звіт.
Ховались дні, мов сонечко за обрієм.
Мій Господи, спрямуй і цей політ!..

2010р.

Це можна назвати рокіруванням стін.
Палата раптово втрачає набуті риси -
такі, як сусід, з яким довелося змиритись,
або регулярно вколюваний анальгін.

Раніше місто, розтягнуте в лінзі вікна,
сприяло мовчанню. Доволі струнка береза
тепер у квадраті скла, і якщо тверезо,
то функцію міста виконує саме вона.

Не віриться: ти – одноповерховий Ікар –
провівши у цій кімнаті п`ятнадцять з лишнім,
спромігся все це забути за декілька тижнів.

У лавці внизу латає дірки чоботар,
до ГЕС невагомо надходять сталеві плоти,
пісочниці, ніби форти, атакує малеча.
Є певна безглуздість у плануванні втечі;
вона випливає з нездатності просто йти.

Затягнутий нею, ти забуваєш про те, що
весна розгортає наступ на мерзлі ґрунти.

04.03.2015

І музику, де плаче глибина,
Писав би, як всесильнії Богове,
Дев`ятий вал там гребінь вигина
У океані, що коханням повен.

Неначе з мариніста полотна
Являється те видиво чудове –
Сімнадцята соната долина,
Яку безсмертний сотворив Бетховен.

Не місце мов тут пристрастям дрібним,
Та мстить красі раптовий нафти вилив,
З душевної він ллється мілини…

Любов, як і мелодія – мінлива:
То – миру флейтА, ТО – труба війни
Зривається акордами бурхливо.

4.01. 7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Зустрілись очі старості та юності. Зустрілися десь думки та мрії старості та юності. зустрілися дві різних епохи. Очі старості,вірніше віку злегка зволожені і дивилися у світ молодих не заплаканих очей. Одні знали життя. Бачили вічність вміли видавати мудрість. Інші молоді. Нахабні, наполегливі стрімкі і бентежні. Прагнули довести що світ весь мусить все віддати. Очі віку дивились і злегка посміхались.
Очі молодості дивилися і просто прагнули. Куди?
А Світ дивився. Дивився , мовчав. Просто думав. В той час коли очі віку знали що вже казати немає що. А якщо і є що сказати то просто те що називається незнанням

Лист невідомому адресату…

Ми були коханцями у минулому житті. І ми кохали…
Кохали без обручок і чужих благословень,
наперекір усім правилам і законам.Але ти заборонив мені любити іще когось, крім тебе. І тому я буду самотня… і в цьому житті, в і наступному…
Мене оточують тисячі безликих створінь, порожніх душ, брудних думок і бажань.
І я хочу пройти осторонь цього світу, який мені чужий і огидний… Мені байдуже, що там кричать за спиною – від заздрості, дурощів чи власного безсилля…
Мені байдуже, хто страждає через мене.
Навіщо мені усе це, коли у мене є Ти?..
Ти – безмежний океан неземної радості, ти – неприборкана стихія і тиха гавань, в якій не чути звуків злого світу.У тобі є все…

Ти – частина мого серця, шалено-пульсуюча артерія.Ти – сенс мого існування, тобою заповнений весь простір Всесвіту і моєї свідомості.Без тебе мене не існувало ніколи. Як і тебе без мене.Я не пам’ятаю, ким ми були, але нам усі заздрили…А можливо, ми уже безсмертні…Ми вросли у землю нескореним духом свободи, розіслали свої мрії сотнями білих голубів, спустили свої думки на землю зливою, що змивала світ від бруду…
Нас уже не розлучити.Ніколи.Я не проміняю на дорожню куряву наш світлий політ.Я берегтиму наші крила глибоко в душі.Вони такі пошарпані і стомленні, але рідні…І хай я уже не зможу полетіти, щоб тебе знайти, але я завжди буду поруч.Я буду усім, що тебе оточує – теплим днем, тихою ніччю, радістю і вірою.І я залишу на твоєму столі перо. В мочене у кров натхнення.Те, що не згорає у вогні неправди.Дане мені із неба. Бережи його. І поки ти його берегтимеш, житиму і я.
Щоб у наступному житті знову закохатися.Лише у тебе.І у небо.Ми - безсмертні…

Позирати в квадратне віконце і
не побачити диво із див,
щось плести і плести охоронцеві
про ідею, систему й мотив,

а в умі пориватися мічено
(хоч немає тремтіння колін)
за складські та службові приміщення
до освітлених білим вітрин,

де ховає статуру завбачливо
поміж стендів, полиць і т.д.
недосяжний, щемкий, неоплачений,
п’ятилітній “Louis du Conte”.

22/01/15

Ти пройди крізь вогонь і очистись,
Хай же страх твій у грудях скона.
Стисни зброю в руках променисто –
Йде на сході священна війна.

Світла воїне, глянь, за тобою –
Україна, як палець, одна.
Уставай до смертельного бою –
Йде на сході священна війна.

Ти для Путіна вирий могилу,
То в подобі людській – Сатана.
За тобою – і правда і сила,
Йде на сході священна війна.

Обіймімось, брати, в нашій міці –
Москалю – непоборна стіна.
Стане в гніві сильніша за крицю –
Йде на сході священна війна.

Кожен дужий, ненависть не стримуй,
Щоб нечистих – за межі прогнав.
Геть, собаки, з Донбасу і Криму –
Йде на сході священна війна.

Мамо, рідна, не плач, як загину.
Не хили у журбі голови.
Я іду воювать за Вкраїну,
Вір у краще і благослови.

Найдорожча, пресвітла кохана,
Огорни на прощання крильми.
Ще настане весна і світанок,
І з тобою обнімемось ми.

Йдем ординців вогнем випікати,
Хай забудуть дорогу сюди.
Кожен сильний, незборний, завзятий.
Вирушаймо. Перуне, веди.

22.01.7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Десь у слобідці під Савур-горою
Німіла казка від нічних дрімот,
Нечутною, неквапною ходою
Вкрадався ранок зливою турбот.

Молився терен білим хмаровинням,
Тужавів дуб з пітьми і зойкав крук,
Вмивалась хата золотом проміння,
Торкалось сонце до чола і губ.

Ще не було печалі, ані втоми,
Червневий вітер бавився теплом,
Прудке дівча невиспане з учора
Із відрами майнуло за село.

Там козаки стояли у байраку,
У ватрі вогник тихо догорав,
Серденько калатало в ритмі кроку,
Того не знає той, хто не кохав.

А терен той, трояндовий душею,
Вливався в засвіт млостю аромат,
А соловейко слідом за зорею
Альтовим соло забринів у лад.

Чекав її, тож обнялися рвучко –
Котились відра травами в росі…
Як солов’ї співали палко, гучно,
Як пахло зілля в спутаній косі…

Минувся рік і щедра добра осінь
Пишалася плодами нив, садів,
Дитя до серця пригортала млосно,
Бринів тужливо колисковий спів.

А він десь там, за війнами з ордою,
Забув той день і вже її забув,
Бо горбик із землицею святою
Периною укрив.
Козак повік заснув.

Ще глибокий прорив пережити в шістнадцятім
І високого злету діждати по нім...
Затемнів перевал. Зирить оком занаджений
Сивий Одін монголом на білім коні.

Схарапудився білий. Рукою - до виходу?
Саранчею - в поля, а вовками - з долин?
Натягнули стремена, і першого видиху
Зачекався гіркий придорожній полин.

І коневі запахло грозою незмірною.
Ну, а вершникам чорним - димами пожеж.
Вже сувора бора пробирає із гір моїх
І здуває безпечних з усталених стеж.

Вороння, вороння... зброї брязкотом зваблене
І подзвоном кольчуг о благенькі щити,
Оглядає степи... А степами єдвабними
Розливається в далеч потік золотий

І водою живою іскриться, Жар-Птицею,
Що видзьобує очі пітьмі-чорноті.
На плечі хижий сокіл ув Одіна лицями
Обома огляда протилежні світи.

01.01.2015р.

1
Вогонь на камені пласкім,
світанок, рань.
І вакханалій цілу ніч
похмільний шал.
Рабуєм селище в обід:
межа старань.
Тверезий крик, пекельний жар
і ночі жаль.

Пробудно зблисне ятаган:
час нагород.
Візьму для себе не моє
на повну мить.
А цей невидимий наліт
поган в народ
і отверезить, і зведе,
і сполошить.

Бо що із того? – Плечі гнуть
вони в полях,
а нині їхні капшуки
належать нам.
В усі часи їм несемо
обман і страх.
Дурні, що моляться вони
своїм богам.

2
Гірчать полинно очі України:
На капищах наживи йде бенкет.
Жертовна кров багряно замаїла
Столи, де п`яні розливають мед.

Продажні пропивають сіру душу,
Не знаючи, що є одвіт за все...
І плаче Бог: вони - його насущне,
А їх нечистий в пекло занесе.

25.07.16.

Пробач мені: своїй служила волі,
Призначення комусь роздаючи.
Як можеш, то звільнися від неволі,
А як не можеш, - кайся і мовчи, -

Як я роблю.А ще ж пройти терпіння -
За себе і за іншого. Прости...
Бо у серцях ми носимо каміння,
То мусимо носити і хрести:

Замкнутих кіл і виходів із урвищ,
Останніх днів і ще не знаних Слів,
Й високих гір, де із коштовних урнів
Розвієм прах, забутий на Землі.

14.03.07р.

Пускаючись у ніч свою,
Висвітлюючи дно,
Велику Книгу Вічності
Читає наш геном.

Мов альпініст з ущелини
Серед високих гір,
Дорогу правди стелить нам
Біді наперекір.

Шукаючи сторіччями
Одвічного пуття,
Рівняє Книгу Вічності
Із Книгою Життя.

Де співпадає речення,
Чи розділ, чи абзац,
Той запис лине зречено
У осяйний палац.

А звідти - світлі вісті нам -
Набуток скарбу знань.
І суть розкриє Істина,
Мов чашечку тюльпан.

Не проминають промені,
Бо чисто літній час.
Робота є геномові -
Вести в безсмертя нас.

22.12.2014р.

Божевільному грудневі груди здіймаються гАряче –
на проталини-стріли війна піднебесна лягла.
Так з останнім буває – сліди успадковує заячі,
уподібнює заячій душу під оклики зла.

На останньому їдуть до схилу пророцтва розтринькані,
не боїться адажіо світла пітьма за плечем,
і майбутнє його – небоколом-обіймами-жменькою,
а тоді й павуком, що в куточку загублене тче.

Циферблати у наступ, ілюзії втеча між пальцями
й павутинне письмо... на літа в гуготінні вікна,
за яким воскресатиме грудень, довіку дванадцятий,
як апостол,
і з чаші земної - до дна.

2014р

І заснув би, та яке спання,
як уява видає картинки:
у гіллі зела – мерзенні пики...
               І гадаю, – бачу я щодня
               дерево знання і пізнання,
               а у ньому Люцифера лики.
Он і самозванці на Горі,
далі грозні, довгі і бедраті,
комісари люмпена, царі,
               і по черзі – лисі і чубаті,
               що на тлі кривавої зорі
               зачищали нації на карті.
І на що мені така мана
кожної недоспаної ночі?
Та зміюка зазирає в очі.
               Відійди, лукавий сатана!
               І тебе уб’є як не війна,
               то до неї вдатні і охочі.

                              12.2014

Зелений сон брунатного листка
в передзимовій тиші передгір’я…
Дріма ріка, холодна і в’язка,
поміж галактик кам’яних сузір’їв.

М’яка отава вилягла в мороз,
ранковим інеєм - ні сліду, ані звуку -
іде зима нечутно… Вже ось-ось -
з припону спустить хугу-завірюху,

із пагілля зірве отой листок,
ріку загатить чорним буреломом…
Та раптом вловить комина димок,
заскавулить і вляжеться за домом…

Веселощів насипле дітворі,
закоханим – сніжинок до цілунків…
Дванадцять страв зготують матері
опісля Миколаєвих дарунків.

Покотиться ізнову Коляда
дітвацьким гомоном від хати і до хати,
а там – ріку розбудять на Йордан
Небесним Духом, принесуть освяти

у кожен закуток оселі повен дзбан...
І до весни – діткнутися рукою…
Зелений сон брунатного листка
нуртує в тиші брунькою новою…

01.12.2014

Мовчання - теж слова. У тебе
Зі страху, що погасне світ,
Думки сивіють. Але треба
Минути, певно, сотню літ,
Щоби таки пройти крізь себе
Від осені аж до весни...

А з неба ангелом ясним
Біліє дощ - мокрить у душу.
Шукаєш їжу наче сушу.
Та під таким холодним душем
Чомусь нічого не горить...

Лиши погоню. Втрата досі
Плодами спілими жива.
Трава оспівує покоси,
А радість - зрілості жнива.

16.04.07.

Себе впізнали
у прощанні готики
й помовчали удвох – наперебій.
Удалеч наші погляди – короткими,
у вічі – невгамовними в мольбі.

Осінні дні – небес ліричні відступи.
Тобі напам’ять декламую їх.
На німби доль
намотуємо відстані,
бо світло з німбів
утекло з-під ніг.

В сумні кружала
сиплемо миттєвості.
Останні зупинивши на льоту,
готичний янгол може й не помилиться,
коли не згорне нашу висоту.

О, ті до щастя від очей запрошення
летять, жадана, на шляхи стихій.
І що вціліє? Сходи запорошені
та кілька кроків… та Едем не твій…

2014р.

Удвох за місто викотили літо,
а втім не все відчули золотим.
У кучерях її найтонше світло
впіймав гуляка
і жонглює ним.

Зрадливий поруч – знала і терпіла,
захмарний, хоч за бороду хапай.
Коли красу втрачала, очманілий
ще й ревнував
до кожного стовпа.

О ні, божився, постарався інший,
бо не цуралась містом – голяком.
В колисці золотій
з’являлись вірші –
хіба від нього – личка васильком?

Хіба прозорі, як і він,
у леті,
емоцій їхніх перші пелюстки?
Картав обраницю,
і недопиті
лилися чвари з помахом руки

Таке життя – від шалу до палітри,
на кожного художник є і гід.
Портрет сімейний
осені та вітру –
в музей небесний.
Золото услід...

2014р.
Художник Володимир Федорчук - "Туман". Полотно-олія.

а груші обернулись на гілля
обсипались посипались корою
останній лист тріпочеться мов «ля»
на вітрові
цей вітер - звідкіля?
ще рано вітру ще удвох з тобою
накидавши грушок й книжок до торби
ходили тут і бачила земля
дивився бог – нам літньо так
так добре
мов у раю до часу до пори
до крапки не поїдженої ще
тріпоче між гілля остання «ля»
все небо нам погрожує дощем
а ми незрілі ми ще не зросли
ще соком ми не налились до краю
ще не готові до примар імли
театру тіней вигнання із раю
ще прагнем спеки нам кортить грушок
гітарних вигинів і виплеску й нектару
а груші обернулись на гілля
збезгрушені
а ми з тобою в тару
у склянки чи у слоїки чуттів
під соусом у маринаді в солі
де я в тобі тремтітиму мов «ля»,
а ти в мені зажеврієш як «соль»

холодні будні бутлі та слова
олія розлилась.. така олія..
гануся оступилась
все бува
і значить бал і точно – голова
чиясь впаде не втримана
дива
скотилась та й розсипалась корою
на вітрові
цей вітер - звідкіля?

а груші обернулись на гілля
як може обернемось й ми з тобою

13.09.2014

а її вуста холодні холодні стулені сині
труп не може нічого крім лежати рівно
і повільно крізь неї по ній проростає
мокра трава, висихає на вітрові в сіно
перетворюється в музику вітру мокра трава
а вона лежить нерухома й неправа
у своїй передчасній смерті, у смороді
непритомності тіла вуста її хо-
роші холодні гарні сині
у ній сконцентровані дуги мостів
вогнів життів риб гуркоту потягів
реву автомашин зойків алколюдей
диякон топив у ній чоботи
маньяк - ідеї та геїв і чоботи
лихвар - іудею й нові штіблети
поети топилися самостійно
розпластавши руки віялом чи склавши їх на пузі
кожному по вірі його по заслузі
але їй байдуже, мертвим все-рівно
до чужого життя до власної смерті вона -
холодний труп не царівна вона потопельниця
янгол міста незрячих з красивим жіночим ім'ям
Устина. Устя.
Рівне

Черговий досвід робить мене злим,
хоча таким не прийнято ставати,
розкопуючи щось нове. Затим,
я стверджую, що так лягає карта

і міг би нині дертися увись
(хоча насправді тільки ніс дереться);
не помічати характерних рис,
які цілком сумісні з теплим серцем;

навчитись розрізняти моветон,
при цьому відкидаючи статути;
ходити у богемному пальто
як в аргументі говорити скуто;

в кінці катрена виставляти хрест
як пам`ять про невідворотні втрати;
а ще напитись, намутивши десь
(хоча мені зарано споживати)­.

Натомість лампа замість каганця
хитається у побутовій тиші,
і річ, яка повзе з-під олівця,
нагадує букет із перебільшень.

04.11.14

Ні, не стінами вітру
спинити в дорозі різдвяне.
Неприборкана осене,
марно ладнати блокпост.
Закопала гріхи,
а вони проростають руками
і хапають за горло
сановного в тиші когось.
І листва, і листки,
де по білому чорним омана,
засипаючи кров,
не вертають у коло небес.
Наче ліва рука,
так, зухвалице,
кепсько багряниш,
бо не Божий – московський
помітила похапцем перст.
Рятуватиме світ
позосталості вічної трепет,
і на ірода знов –
на зорі віфлеємське табу.
Переможе Різдво,
та натопчуть у душах
вертепи,
що з осіннього безуму
ткали
багряну
ходьбу.
2014р.
Художник Я. Саландяк

Малює Осінь «ню»-автопортрет:
без пóзолоті в листяній палітрі,
навідліг пензлями дощу і вітру…
А в кутику – факсиміле-офсет:

прадавні руни, таємничі знаки,
екслібриси дереворитних снів…
Брунатно-чорний, глиноземний хакі,
сріблисто-сірий - колорити днів,

що листопадово-передзимово зимні,
ранкова паморозь мурашками пече…
Пухова біла хустка на плече…
Підрамник-«ню» за спокоєм гардинним…

01.11.2014

В яких всесвіттях…

В яких всесвіттях нарізно носило
Любові наші, що пересіклись
У мить злиття, і, стомлено-безсило,
Знов роз"єднавшись, відлетіли ввись?

І що тепер? У мороці страждання
Блукатимем у нетрях забуття,
Допоки знов, розбуджене бажанням,
Новою зустріччю запалить нас життя,

І буде зустріч. Зоряними снами
Ми злетимо у відчуттях нараз...
І наші тіні ще прийдуть за нами...
І наші душі ще спом"януть нас...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500893
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 24.05.2014
автор: Сокольник

Опавший лист

Снег сошел. И лист опавший,
Переживший зимний снег,
Словно вспомнив день вчерашний,
Закружился по весне

В вихре ветра, что из сеней
Пыль сомнения метет,
Что в потоке ощущений
Позабыл ушедший год...

Вновь в свободе многоточья
независим, позабыл
Тот застенчивый листочек,
С кем под снегом рядом был...

Так и я в потоке ветра
Новый ветренный порыв,
В парусах грядущих лета
Поцелуем изловив,

Упаду и вновь восстану...
Но, по-новому любя,
В сердце вдруг заноет рана-
Как я буду... без тебя?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491237
рубрика: Лирика любви
дата поступления 08.04.2014
автор: Сокольник

Не благай про кохання, не треба

Покотилося сонце по небу
В неозорій ясній вишині...
Не благай про кохання, не треба.
Не потрібно цього вже мені.

Он на сонце насунули хмари...
У гаю не щебечуть пташки...
Розчинилось кохання, мов мара.
Відійшло. Хай лікують роки

Нашу біль. І сльозинки солоні,
Світло-чисті, мов пам"яті щем,
Покотились дощем у долоні...
Повновісним осіннім дощем...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499167
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 15.05.2014
автор: Сокольник

Квіти

Ми просто квіти, зрошені росою,
І наше щастя всім вам прислужитись.
Не зачепи ногою нас босою,
Чи взутою- ми просто, просто квіти...

Нам прикро, як для смутку нас купують.
Роса стіка, як сльози по загиблим...
Як на останню зустріч, ми сумуєм,
Зірвати нас вважають за потрібне...

Ми горді, як нас дарять юбіляру-
Його життєвий шлях ми прикрашаєм...
Політ шалений гордості пізнаєм,
Коли артистів нами закидають...

Для цього ми ростем, це наша доля,
Нічого проти цього ми не маєм,
Але найбільше любим мимоволі,
Коли коханці нас друг другу дарять...

І як же наші стебла затріпочуть,
І як бутони наші розійдуться,
Як ми побачим, що блищать кохані очі...
Як ми побачим, що тіла зіллються...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473152
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 17.01.2014
автор: Сокольник

Встреча

Мы встретились снова. Перейден порог
Разлуки, что встала меж нами...
И бремя печали упало у ног,
Омытое счастья слезами.

Мы долго блуждали во мраке ночей,
Лишь чуя присутствие в мире
Скрещение душ, и твоей, и моей...
Тяжки расставания гири....

И сердце в желаньи забилось сильней,
И дверь твоей спальни открыта...
И мы влюблены до скончания дней,
Как будто Перрон и Эвита...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476494
рубрика: Лирика любви
дата поступления 02.02.2014
автор: Сокольник

Осінній настрій

Осіннім парком ми йдемо.
За руки, наче діти,
Одне одного беремо.
В руках осінні квіти...

Злітає листячко з дерев,
Ти, мов дитя, ним граєш.
Долоні повні набереш,
Мене ним осипаєш...

Сміється сонечко ясне...
Ти, наче сонце, сяєш!
Бажання шал бере мене,
Як ти із листям граєш.

Така гарненька, молода,
Сучасна і худенька.
Самозакохана- біда!
І в мене- чималенько...

Як я кохаю чарівну
Тебе!.. Прийдем до хати,
Нараз під каву роздягну,
І буду милувати...

А за вікном кружляє лист,
У вікна заглядає...
Злітай в віконце, і дивись,
Як я тебе кохаю!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475666
рубрика: Лірика
дата поступления 29.01.2014
автор: Сокольник

Расставание

В сером мареве автовокзал...
Я уехал, а ты осталась...
Где-то в сердце больном печаль
Острой раною отозвалась.

Нам не свидеться никогда.
Все, что было- неповторимо.
Ирреальные города
Не спеша проплывают мимо...

Ты сама эти дни сполна
Разделила с моей судьбой.
Так скажи, в чем моя вина?
Это боль, это просто боль...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481746
рубрика: Лирика любви
дата поступления 25.02.2014
автор: Сокольник

Ухожу…

Да пошло все к чертям!
Этот город чужой.
Это лампы вольфрам-
Солнца свет неживой.
Город детства ушел
Убываньем тепла...
Как фантомная боль,
Детства память ушла...
Этот город исчез,
Как скрипящий паркет
Довоенных домов-
Память прожитых лет.
Из "стекляшек" пустых
Мегатонных громад
Лица "зайдов" чужих,
Словно рыбы, глядят.
Холодами сквозит
С высоты эстакад...
Прожит жизни кульбит.
Цикл замкнулся. Назад
Вход закрыт на запор.
Это рана в судьбе-
В детства радостный двор
Не вернуться тебе.
Да гори все огнем!
Все равно, как уйти...
Сумрак ночи и днем
Сердце может нести...
Кончен бал. Ухожу
Мимо рыбовитрин
В мира нового жуть,
Безнадежно один...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502102
рубрика: Лирика
дата поступления 30.05.2014
автор: Сокольник

Капля ртути

Каплей ртути легла ты на чью-то ладонь...
Капля ртути... Ее удержать ты попробуй...
Ты в сверканьи ее ядовитом не тронь.
Но ронять погоди, поиграй с ней немного...

Так ярка... Так подвижна... Как отблеск луны
Отражен в этом взгляде, игриво- холодном...
Ты прохладой зовешь в эротичные сны,
Оставаясь при том отрешенно- свободной...

Капля ртути... Красой неживою своей
Ты играешь судьбою желанья живого...
Не стекай по ладони! Останься на ней!
Капля ртути... Ты ядом отравишь любого!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513177
рубрика: Лирика любви
дата поступления 24.07.2014
автор: Сокольник

Встреча поэтов. ( 16+ )

Судьбой нам дарована встреча, моя поэтесса,
И воздух пронизан желаньем познанья процесса
Слияния душ, упоенных поэзии силой...
И голову счастье кружит в ожидании милой...

Скажу я тебе, словно оду желанью слагая-
Ты неповторима, в любви совершенно другая,
Я женщин знавал, все же как ты на них непохожа!
И в сердце, как пазлы, сложилось желание... Боже!..

Извечность желаний себе мы исполнить поможем.
Нам станет степною травою любовное ложе.
В поля побредем мы одетые в солнечный ветер,
Вдвоем, затерявшись для всех на огромной планете...

Чтоб ласково солнце нагие тела целовало,
И где-то вдали за холмами гроза бушевала,
И сладко-тревожные песни нам ветры шептали,
Играя травою, примятой от наших сандалий...

И в страстном порыве, почти истязая друг друга,
И яду испив в невозможности выйти из круга,
Тебя целовать, словно ведьму в горниле огня,
И слушать в истоме о том, как ты любишь меня.

И громом вулкана взорвется гроза за горою,
И с неба потоком дождя исступленье омоет...
Причина ли, следствие- что есть явление это-
Природы каприз, или все же слиянье поэтов?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500217
рубрика: Лирика любви
дата поступления 20.05.2014
автор: Сокольник

Салютують високо дерева ворОнами,
голубам обігріті дахівки для бесіди.
Доримуємо погляди і не сторонніми
голубино-воронячі обри окреслимо.

Поміж ними залишимо зблиски помітними –
дотанцьовує осінь циганочку з виходом.
Перелітним вітрам і життю перелітному
за таку зачепитися – вічністю дихати.

Завсесвітлиться дужо млинові старезному,
пилюговим акордам не правити жорнами.
Перемелемо час і слова на поезію,
не мішки найцупкіші, а небо наповнимо.

2014р

Сп`янілий світ у летаргійнім сні...
Коли Шляхи розходяться з Словами,
Болить Христос, розп`ятий у мені
Таки моїми ніжними руками.

10.10.05.

Дерево жовте серед зелених
Жалем листочки тягне до мене.
От зупинилось тут на хвилинку:
Музика лине з неба будинку.
Осінь із літа вийшла строкато,
Зачарувала ритмом токати.
Позолотила, наче медами.
Перестелила свіжими снами.
Приколисала вітром у груди.
Не відпустила більше нікуди.
22.10.07.