Зимовий день короткий стих.
Настав ясний, чарівний вечір.
І Київ мій розправив плечі –
Летить на крилах золотих

У майбуття високе знову,
Скидає ланцюги раба…
Іде відродження доба,
Звучить все більше рідна мова.

У ботсаду у нас – Тибет
Позначив ці епохи злами,
І вільну мудрість Далай Лами
Несе у світ орлиний лет.

Немов звільняється від криги
Русифікації земля –
І як подивишся здаля –
Зелені крапки скрізь – відлига.

Багряний відсвіт із небес
Розсіює всі чорні хмари –
Зникайте – темряви примари –
Для світла мій народ воскрес!

30-31.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка

Піти на гамірний базар,
в різноголосся лайок, жартів,
пізнати радість однодумства,
отруту в’їдливих образ
і заповітний світ ідей
своїх поставити на карту,
де витанцьовує, гуде
бджолиний рій тріскучих фраз.


Заприязнитися на сайті,
зчепитись з ворогом до крові,
словесні рани зализати,
у комусь схвалення знайти.
О ці уперті, лихоманні,
нічні сидіння доранкові,
потік новин, коменти, блоги,
їдкі емоції, пости!..


Під ранок тихо повернутись
у білій втомі порожнистій,
за ніч огледівши доволі
чужі терени і світи,
в інтимний сховок серед лісу
із сонцем плутаним у листі,
де лиш єдина в світі стежка,
мовчання приязне і ти.

2016

Ти мовчиш—невже все безнадійно?
День-у-день тріпочемось безкрило.
Я вдаю веселість натурально--
В тебе це виходить через силу.

Пожартую—і короткий усміх
Прояснить на мить твою утому,
І пройду я в цю щасливу хвилю
По воді, неначе по сухому.

Як же помогти тобі, мій друже,
У гризучій схованій зневірі?
Жити у душевному безсиллі—
Ніби затягнути харакірі.

Переможний, ти не сподівався,
Що туман у плаванні огорне,
Що стихія буде непідвладна,
А кермо на судні—бутафорне.

Не твоя волить у хаті воля,
У ногах—чужа тобі дорога,
І болить мені твоє мовчання
І усмішка докору німого.

Стоячи розгублено ізбоку,
Дивишся—не можеш відповісти,
Хто ми є: творці чи виконавці?
Хто ми є: актори чи статисти?

Ти мене в біду свою не пустиш--
Гордості на це у тебе стане--
Я залишусь співчутливим свідком,
Мій срібноголовий капітане.

2014

Лампади сяйво в просвіті вікна,
і на лиці Марії світла втома,
і Йосифа дочасна сивина
така тілесна, як і невагома, -

зорить малому в люльці білина -
вигойдує, душі його знайома,
на брижах срібних променів, як на
ладах батьківських, де хитка плерома;

кружляє, в'є́ться, нібито вона
йому ні силою, ані суддею, -
а материнство дійсне, і ціна
найвища за тутешню дрібку глею.

І родженому нині дивина:
що їм не бути далі разом з нею,
що те її світіння вже з вікна,
що Отчою вона тепер Зорею...

А там, за полями, слова винесені
і обведені червоним кольором.
Певно вітрами нестримними здуті,
спечені сонця загартованим диханням.

А там, за полями, горизонти -
лінійна уява Всесвіту,
розділовими знаками переділені
і спокійно складені на кращу долю.

Що там за краєм зошита
і ніколи не буде змальованим,
чий храм збудований власноруч
і відтоді буяє пам'яттю?

Що там за краєм простору,
куди не дістати поглядом?
То крам, що не буде проданий,
то птахи, що не стануть словом.

Від так думай
з особливим гонором,
прослідковуй кроки, ніби рядки.
Від так іди
пробивайся милями,
записуй спалахи, ніби кроки.

Ти знаєш куди рухатись
і віриш в існування за комами,
поділяєш усе вище сказане
і не закінчуєш однією крапкою.

2016

Дерева вітер хилита
Розлого.
Моя гіркуща самота –
Від Бога.

Шмагає вітер по лицю –
Холодний.
Як бич для мене в мить оцю –
Господній.

І хай болить, та я терплю –
Ще й радо.
Ти, самото, і від жалю –
Розрада.

Не для орлів цей стан рабів –
Смирення!
Мене навік порив зігрів –
Натхнення!

Бо самота, як Божий дар –
Отая!
У ній думками аж до хмар –
Літаю!

Порину ввись світить зорю –
Поетів.
Колись отак помру, згорю –
У леті!

19.01.7523 р. (2016)

Конча Озерна, санаторій «Жовтень»

Веселий день прийшов до мене,
Його все збільшує зима.
Та щуляться од вітру вени,
Стиска мороз їх крадькома.

А розсипи розкішні снігу
Милують очі навкруги.
Руками зроблені хурдиги
Його високі береги.

Як хороше – вродливий вечір
Вогнями пестить де-не-де.
Немов духмяний пломінь печі
Тепло леліє молоде.

17.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка.

Іду як по льоду паркету.
«Заносить» іноді, буває,
та одинокому поету
іти фортуна помагає.

І у кільватері поволі
пересуваюся порою.
Зате, які чудові ролі
літературного героя!

Один – убогий, інший – босий,
а то й сліпий, як потороча –
нема-нема, та й гляне косо
на того, що боїться порчі.

Як та наживка у болоті.
Як не в’юни, то жаба клюне.
А то і щука косорота
укусить, пожує і плюне.

О! Як утримати нелегко
єдиний курс у гавань тиші.
Але на реї недалеко
ще майорить – « сим побєдіше».

І у кільватері буває
одного інше обганяє.
Але у бурю і у штилі
фарватер доведе до цілі.
Увіруймо, – війна минає,
а наша віра – на вітрилі.

01.2016

Коли сльоза холоне на щоці,
прийди нечутно, ангеле спасіння,
і визволи мене—рука в руці—
з-під сірої плити нерозуміння.

Я знову опинилась у краях,
покритих непрохідним лабіринтом,
і навіть мій—в поразці—білий стяг
над стінами байдужими не видно.

Я так старалась напрямок знайти—
по мохові, по стовбурах, по тінях,
одну лиш не вдалося осягти
зірчасту в’язь небесного склепіння.

З сукупності повітряних площин,
що у житті тасуються без звуку,
прилинь у цей заклятий лабіринт
і всіх, хто в ньому, виведи за руку.

2014

Поміж засніженого суму,
У царстві казки і зими,
Далеко від міського шуму,
Дерева змахують крильми.

Злетіти хочуть, ніби птиці,
Здіймають віхоли красу.
Легкий той погляд, світлолиций,
У небо зморене несуть.

Летить літак, орлино лине.
І тягнуться за ним увись
Зеленокрилі три ялини –
Ракетно тінями звелись.

Немов зажуру цього смерку
Прорізать хочуть, як штики
Ясні неону феєрверки,
Щоб небо всіять, як зірки!

8.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Зимовий сон серед краси,
Дрімають в інеї дерева.
Поодинокі голоси
Тривожать зрідка сонне мрево.

Мороз міцний дає снаги,
Іскрять сніжинки, наче зорі.
Як марево, лягли сніги.
Сад залило весь біле море.

Зелений оксамит ялин
Де-де світлесеньким накрило.
І кожна, вперши в небо клин,
Пресиві опустила крила.

1.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка.

Все згідно з планом— серця свіжий щем
і слово «ні», підсвічене екраном,
прогулянка самотня під дощем,
вертання по спіралі, згідно з планом,
щоденний вибір, сумніви, нокаут,
спустілі сподівання, мов долоня,
і рятівний асфальтовий накат
автоматизму—ліків від безсоння.
І все ж, коли обернешся назад,--
увесь сюжет, до рідного, знайомий,
і кожний камінь бачений стократ
у тім краю, де не буває втоми.
І знаєш ти-- хоч розум не прочах
від явленого знов самообману,--
що за плечима розпадався б шлях
вже пройдений, якби не було плану.

2014

У саду так гарно, все розквітло,
Виплекана Божа благодать.
На межі між мороком і світлом
Зупинились Душі і стоять.

За гріхи нема в Еден дороги,
Сяє світ гірляндами спокус.
Князь пітьми позбутися тривоги
Обіцяє кожному чомусь.

Жевріє далеко й лячно промінь,
Заніміли Душі на межі.
Голосніша журавлиний гомін,
В клопотах синиці та стрижі.

30 грудня 2015 р. Середа.

Велике й різне наше плем'я,
а до душі – одна шопта,
і ні душі, із ким дощем я
переполоскую літа.

Наївні, босі і голодні
колись щасливими були,
а нині ситі аж по горло,
що до свободи дожили.

Але у сутолоці часу
толоку місимо усі,
кому дісталось цього разу
стояти на земній осі.

Ідемо стезями вузькими
по будяках і споришах
ще од козацького коша.
А як іде завіса диму.
то я інтуїтивно з тими,
до кого тягнеться душа.

2015

Якась така буремна ця краса
У будній день в моїм гаю коханім.
Сьогодні в нім я абсолютно сам –
Сиджу-ходжу в піднесеному стані.

Здається, вітрюган ось-ось почне
Ламати віти, може і дерева…
І гне гілля гудіння це гучне,
Сутулить спини тиснява сталева.

Порвати хоче міць озерних струн –
Гліссандо* рвійне відчувають води –
Вдаряє в берег бризками Перун,
Мов пісню революції заводить.

А там ген-ген світліють небеса
І дух весни сп`яніло щастям сяє…
А може то – майбутнього краса,
Життя мого народу у розмаї?!

* Гліссандо (муз. італ.) - рвучке проведення медіатором по струнах вперед-назад – своєрідний ефект створення бурі.

14.12.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Навіщо муки і труди,
які нікому не потрібні?
Живи, набравши в рот води,
і будеш – як тобі подібні.

Міняй стило на Божий дар
і сіяти, й молоти жито,
або наймайся до отар
домучувати недожите.

Та поки мрії ще живі
і є нечувані мотиви,
лети у хмари грозові,
сідлай вітри, чеши їм гриви.

Якщо освітлювати шлях
вогнем душі – то буйно, вільно.
А вимучено – то надійно,
аби палало на очах
і оживало у серцях
і неминуче, і стихійне.

12.2015

І

Ти пронизала щирістю мене,
Проникла в душу ніжними словами.
Я мріяв, як ми станемо одне
Й на рівні в щасті будемо з Богами.

Відлуння сміху – відповідь на це.
Регоче, вже до прози звикла зала.
Я – птаха, що потрапила в сильце...
То просто вияв дружби – ти сказала.
ІІ

О серце, до кохання спрагле ти,
Дитинно-щире, як гладінь екрана.
Одвічно - у тенетах сліпоти,
Ридаєш кров`ю, як відкрита рана.

Боюсь, зустрівши справжнюю любов,
(Подумаєш – напевне криводушшя,
Гіркий згадаєш досвід знов і знов)
Закриєшся від неї, наче мушля.

12.12.7523 р. (2015) Конча Озерна

Як з попелища - валить дим,
По небі сунуть, як примари,
Важкі свинцеві темні хмари,
Чорніють знічені сади.

Небес, дерев злилися барви,
Вони зустрілись тет-а-тет…
Сіріють ген - будівлі гарні,
Як попіл – кожний силует.

Немов чернець накинув рясу
На ніжну київську красу.
І спогади боїв Донбасу
Вечірні сутінки несуть…

3.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка

Здавалось міжсезоння, тільки між…
Та пада сніг, туман в гаю парує.
І із кущів – як навесні – капіж
Мелодію виляскує дзвінкую.

Вглядаюсь тихо я воді углиб –
Все озеро – як решето чи сито.
І танець чується летючих риб
У плескоті, веселістю политім.

Мов слів зима насіяла собі
Раптово в зошиті моєму хрустко.
А на величне золото горбів
Накинула ясну сріблясту хустку.

29.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

червень сів на краєчок неба і звісив ноги
і ловить людей на сонце ніби біблійний рибалка
підвішене на гачок воно собі теліпається
золототілим вогником
гаряче й парко

і нас розглядає розморює зіштовхує нас губами
виймає прямо із вікон і кидає у траву
блукаючи там загублено знаходимо собі пари
і проростаємо в яблуню
оголену та живу

і яблука розпашілі дірявлячи кисень хрусткий
зриваються із гілок у космос падають втомлено
ось де беруть свій початок нові зірки...

так добре вдихати літо
у літо пускати корені.

2014

Осінній сад, щемливий сад
Зберіг іще чарівні барви
І шурхіт листя «під» і «над»
Знімає всі тривоги марні.

Ця соковита жовтизна,
Легкі мазки її медові –
Як медитація ясна,
Весни провісниця й обнови.

Вечірні відсвіти небес
Погладжують зелені туї…
Дуб, зачарований увесь,
Завмер і також медитує.

23.11.7523 р. (2015)

Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка.

Я в драми рукотворені не граю.
Ми всі несем у собі —я і ти—
гіркі сліди загубленого раю,
який ніхто не може віднайти.

Тож будемо ділити по-простому,
як дітлахи, ще теплі і малі,
мелодію утраченого дому
і – гілкою – малюнок на землі.

2015

Як лава--з гарячих відкритих ротів,
І як не своя--Україна.
О ні, не змагання тут рівних братів—
Трагедія матері й сина.

Він в вічі сміється, він з хати краде,
Від нього тікати несила.
Ти втратила славу, свободу, себе--
Як світ йому білий відкрила.

Так в небі віщує міжзоряний струм,
Так лінії йдуть на долоні,--
Що вирослий син ще підніме на глум
Тебе, що носила у лоні.

Йому докучатимуть мова і спів,
Гіркі твої сльози і крила,
І та неошатність твоїх рубежів,
які ти так щедро ділила.


Він піде у світ і знайде гіркоту,
І прийде до твого порогу,
І він заголить твою неміч святу,
І хустку зіб’є на дорогу.

Країни—як люди, є кращі на взір,
Та доля твоя, Україно,--
Досвітня історія всіх матерів,
Що мають невдячного сина.

2014

Співає музика і плаче,
Переливається за межі почуття.
Чи ти, любов, щось дійсно значиш
Перед тяжкими фактами життя?

Світ розмаївши кольорами владно,--
Лице природи і людей вбрання,--
Чи ти, красо, опустишся у надра,
Куди не проникає світло дня?

Віршовані рядки—садові грати—
Буйно-зелену осягають грань.
Поезіє, що зможеш ти сказати
В провальний час лихих випробувань?

Нічого. Мерехтять закличні далі.
Здається чудом вранішня роса.
І в потойбічній неземній печалі
Краса мистецтва—неземна краса.
2009

Лушпинням слів засмічено думки,
порожній пафос виїв серцевину,
і кидається прудко навтьоки,
вертиться і танцює без упину
магічне слово правди й гіркоти,
неначе кулька ртуті невловима.
Давай своїм мовчанням – я і ти—
вшануємо тяжку свою провину.

Що заклики? Хто винен, як не ми,
у тому, що століттями щосили
країна наша рухала крильми,
але у небо так і не злетіла;
що діти обдаровані її,
зухвало переманені чужинцем,
байдужі —існувати їй чи ні,
а чи троянським втішитись гостинцем.

Із пафосу гучного сміючись,
вони тихцем свою провадять справу,
доводячи, що й нині, як колись,
емоціями дрібно, без угаву
ми сліпо й несвідомо живемо...
Як довго ми молились і просили!
Давай тепер удвох помовчимо—
лише у тиші дух черпає сили.

2015

Эпиграф 1--И. Бродский, эпиграф 2--Л. Киселёв

На злобу дня не брызгая слюной,
На мудрость ты воспользовался правом,
Которое иной бы отдал даром
За радость пнуть размашисто ногой

Любого, кто случился б поперёк
Его слепых разнузданных амбиций.
Но что мне до него? Благословится
Пусть каждый опустевший уголок

Тобою освящённого пространства--
Палаты ли больничной, иль двора...
Из жизни ты был изгнан не вчера,
Но боль обречена на постоянство.

И я перехожу на твой язык,
Как ты на мой когда-то-- без оглядки,
А глупые, бессвязные нападки,
Бессмысленный пещерный чей-то рык

Я обхожу брезгливо стороною,
Чтоб не запачкать, подобрав подол...
Зато благоговейно, как в костёл,
С седой, полуразрушенной стеною,

Как в тихий храм, попавший под обстрел,
Вхожу в твоих стихов святую малость—
Здесь всё, что от души твоей осталось,
Здесь всё, что полюбил ты и воспел.

И тот другой, впадая в свой кураж,
Бурля и злясь в обиженной тревоге,
Так мало знает, в сущности, о Боге,
(всё, что плывёт, беря на абордаж),


Так погружён в язвительные речи,
Что не поймёт в словесной колотьбе:
Последний наш учитель на земле—
Не Пушкин, а ликующий кузнечик*,

Чья песнь однообразна, но не лжива--
Молчат деревья, звёзды и вода--
И умер бы кузнечик со стыда,
Исполнив ноту злобно и фальшиво...


* Така золота, що нема зупину.
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть.
Вчуся ставленню до життя
(Леонід Кисельов «Осінь». 1968)

2015

Як хороше в осінньому гаю
І ласкою тремтить билина кожна…
Чому ж неспокій душу їсть мою
Й на серці так незатишно й тривожно?!

Вуаль знялася лагідного сну,
Що все життя медами мрій маніжив.
Й мінорно налаштовує струну,
Мов здиблює коня, натягши віжки.

Під золотом розкішної мани
І поцілунком сонця лоскітливим –
Сталеве сяйво брижів крижаних
І холоду задушливі припливи.

Пестлива ніжність променів ясних
Побризкує над стихлими ярами.
Прощальне «Цьом!» осінньої весни
Я чую – вже зима не за горами.

3.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

З циклу «Карпатські бранзолєти»

Ночівля

На оденку постелено вітрові,
на галєрії – сонцеві.
Сни
поєдинче здивують палітрами
заночованих сих,
а вони
на плахтурах,
як діва від повниці,
покриватимуть усміхом туск
і мирОм – до гуцульської вольниці,
об яку і чортяка спіткнувсь.
Підігріється сниво холодному,
на гаряче війне холодком.
Дочинєня у затишку – жодного,
бо газда на сторожі з ціпком.
Голосиста газдиня будитиме
і дарунками втішить гостей,
з найдорожчим – рожевою свитою
понад горами сонцю зійти.

2015.

Примітка:
оденок – горище хліва з дощок;
галєрія – довгий балкон уздовж будинку;
поєдинче – роздільно, окремо;
плахтура – рядно;
повниця – дарування молодим грошей на весіллі;
туск – туга;
мирОм – по-доброму;
дочинєня – неприємний клопіт:
газда – господар дому;
газдиня – господиня дому.


Бранка

О падочку, гарячі зблиски кріса
і кулка смерті.
Легіню лісна
в жовнірський рупцак заманила місяць,
щоб раненого вище лих підняв.

По змійці крові час повзе у крокіс,
гуцулки гонять вилами лісну,
що гейби вОйна,
щезне гола й боса
між тінями сушиць і полину.

2015.

Примітка:
бранка – призов на військову службу;
кріс – рушниця;
кулка – кільця;
лісна – лісова русалка;
жовнірський – солдатський;
рУпцак – наплічник;
крокіс – вир у річці;
сушиця – всохле дерево.

Гуцульські метаморфози

Штаєра коні сприходу,
світанок – за калейстру:
надривно чорний дихає,
а білий губи в Тису.*

Полудне коням вигріє
гірський у гривах вітер,
і злине чорний вирієм,
а білий – білосвітом.

Муровий вечір ліцами
минулому навкірки
прив’яже пару вічну цю
до впійманої зірки.

*Річка.
2015.

Примітка:
штаєра – галопом;
сприходу – спочатку;
калейстра – вуздечка;
полудне – полудень:
мурОвий – сміливий і зухвалий;
ліци – віжки:
навкірки – наперекір.

Бутин

За рипою кишіло сночі духами,
на ковню зранку – форин,
щоб наслухати,
куди сталєнка злитися піде.
Гуцули літні спільно з балакухами*
казки гірських вітрів не зловлять вухами,
бо й на фашинні казка де-не-де.

Мінорно рухне ліс коло поточини,
і навіть Бог,
раптово тут заскочений,
здивовано зведе брову нараз,
коли ватага, дуб униз волочачи,
потягне за собою світ і час.

2015.

*Говіркі жінки.

Примітка:
бУтин – лісорозробка;
рипа – яр;
сночі – учора ввечері;
кОвня – викорчуваний пеньок;
форин – головний;
сталєнка – сокира з доброї сталі;
фашиння – гілля;
поточина – струмок.

Передгрудневе

До зими, як до любки, - стежина коротка,
піднебесся із вішкою плине услід,
позолоти осінньої згублена нота,
вічна сі
перекинулась борзо на глід.

СкузікАлася осінь,
мов пирга,
а вішка
за простибі вертає такій неземне.
До зими, як до любки, стежина миліша,
поміж гір у газівку* закутана днем.

Не чекай од тієї, що близько, покори,
заведе у скрепіття сріблясті без меж.
До зими, як до любки, стежина угору,
подолай – піднебесного скрецо сягнеш.

*Легка екзотична хустка.

Примітка:
любка – кохана;
вішка – кропило;
борзо – швидко;
скузікАтися – кинутися у сварку;
пИрга – стара потворна людина;
простибі – дякую;
скрепіття – нетрі.

*****

Захмелілий музика
подібний до скрипки,
одзвучить до зорі
до найпершої
стиха
і гучніше відтак,
по-зимовому сипко,-
так ударить об землю
рахубистим лихом.

Потривожена скрипка
хмельніш од музИки,
звеселить і зорю
без ескорту
й цофнеться,
запросивши на струцень
село невелике,
що з весільною бучею знову на лицях.

2015.

Примітка:
цофнутися – податися назад;
струцень – плетений калач.

Нема нічого - тільки я і стіни,
Ще сивий вечір... й тіні, тіні,
тіні...
Над тінями мандрую я в нікуди,
Десь істина, загорнена у
сутінь...
Блакитна мла вкриває спогад
літа,
Де я - дитя, колінця в кров
розбиті,
Татусь тримає на руках - ну, ні,
ну, ні -
І дмухає на раноньки.
Сумні,
Здається, спогади.
Я ж рада,
Що мала тата - сонячну розраду.
Нема нічого.
Тільки я і стіни.
І десь далеко друг найбільший
- в тінях...

Осіннє сонце величаве
Ще тихо ніжить змовклий гай.
І рибні сплески серед ставу –
Тепла прощального розмай.

Самотня проліта пташина
Під звичний дятла перестук.
Розкинув хмарну павутину,
За лісом зачаївсь павук.

І упіймавши сонце в неї,
Поволі кров із нього п`є.
Й воно поблідлою зорею
За видноколом розтає.

16.10.7523 р. (2015) Конча Озерна

Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.

Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!

Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)

Веди вперед, за межі небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.

16.10. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Я знову тут і досі ще
Немов очам своїм не вірю.
Легкий бере за серце щем,
З душі зникають барви сірі.

Від променевого мазка
Мені всміхнулася водиця.
Неначе риб'яча луска
Переливається, сріблиться.

Пропурхотіло пташеня,
Впірнуло в жовтий кущ акацій.
Над озером він закуняв,
Немов стомившися від праці.

За пеленою диво-хмар
Жовтава світиться примара.
Спітнілий сонця окуляр -
Немов протитуманна фара.

І холод сковує луги
І навіть небо сіро-синє.
І воду й віти навкруги
Немов пронизує тремтіння.

11.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Конча Озерна

Яка печаль, яка краса німа!
Нові пейзажі бачу на природі.
Радію тихо, мовчки, крадькома,
Як добрій справі зробленій – добродій.

Ген барвами осінніми цвіте
Розлогий вигин озера розкішний.
І павутиння сонця золоте
Холодним сяйвом опліта неспішно.

Повітря найчистіше – бо ж сюди -
В найкращих мріях навіть не потрапив.
У повені небесної води
Пливу я поглядом, сп`янілим раптом.

Вже вітер нагулявся, майже стих,
Лиш на поверхні – ледь помітні брижі -
Місця людей і берегів крутих
Легкими навіваннями маніжить.

10.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Київщина, Конча Озерна.

Прошу тебе: безмежжям свого чару
Не відпускай, допоки я живий.
Спокус потуги всі минуть задарма.
Як оберіг – коханням оповий.

Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.

Але навчи не зловживать надміру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим

Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна

3.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу

У образі божественому яро,
В полон віддавши чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.

Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.

Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Та каже голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.


30.09.7523 р. (2015)

Я із бурлак, але не із рабів.
Умію виживати, як усюди
ще виживають пересічні люди,
ґаруючи на власному горбі.

За це мене не люблять буржуї,
що сунуть рило у моє корито.
Але і я не можу їх любити,
як і діди, і прадіди мої.

Пульсують гени кріпака і пана.
Ятрить у підсвідомості жага –
узяти шаблю проти батога
і самопала проти ятагана.

У дикім полі вижати жита
і прилучити орія до плуга,
і козаками йти Великим Лугом,
де оживає воля золота.

Аби уже ні ляхи, ні ординці
її не садовили на кілок
і не палили у биках кісток
моїх дідів, утятих поодинці.

Аби ніяка унія чужа
не толочила більше мого роду
ні іменем радянського народу,
ні вояжами, де ще є межа.

Де є увіковічена границя
моїй державі у моїй душі,
моїй землі, що орють лемеші
з меча і шаблі кованої криці.

Я із бурлак, що трудяться щодня.
І хай мене цурається рідня,
що кровно полигалася з ордою.

Я ще у поле виведу коня,
коли осатаніла кацапня
заллється нею про́литою кров'ю.

09.2015

Ти, не мрійник, а просто слабак,
озирнися, почувши раптово,
як ліниву твою колискову
затіняє стрімкий переляк
перед цим одинадцятим колом,
де затримаєшся, позаяк

є податок невиспаних но-
чей, який тобі краще віддати,
бо, на жаль, не стояча вода ти,
аби знати приховане дно;

(не вважай попередником Данте –
той не знав, що таке ЗНО);

а віддавши – уже не минай
ні чистилища, ані осанни –
поки серпень маршрутку останню
проминає, змикає вуста й
натягає осінню кресаню
на земний замаскований рай.

19.09.2015

Коли чай з цукром
єдине солодке що є
в твоєму бутті

I спиртнi напої
мiцнiшi чим
людськi почуття

То вiзми нiж
i зап*ястя
до самої cмертi рiж.

А завтра в газетах
буде тiльки одна новина
"Ми знайшли сенс життя!"

Відновлюючи спалені мости
І заживляючи сердечні рани,
Ми маємо до злагоди прийти,
Відкинувши в стосунках все погане.

І більше – ні жалю, ні гіркоти,
У щастя розчинившися нірвані,
Його ми мусим в душах берегти –
Хай світло ллється в нас безперестану.

Та добрим є це тільки до пори,
Як після сварки раптом за хвилину
Покотиться у прірву із гори…

Життя прекрасне лиш наполовину –
Від радості прямує до жури,
Тонкого болю ронячи перлини.

16.01.7522 р. (2015)

Навіяння? - сеньйора, кавалер...
…В щоденній веремії ритуалів
стежки-шляхи між безлічі химер:
кому - по колу, іншим – по спіралі,

орбіти звичні. Марить циферблат
про опівнічні винятки із правил –
навспак змотати двадцять п’ятий кадр
й застигнути за хвилю до ударів…

Ударна хвиля! В скроні, під ребро –
заряд подивування в перигеї…
Ковзнуло? Зачепило? Відлягло? –

лиш ліхтарі на дощовій алеї
підморгують крізь жовтувате скло
пробудженню нової Галатеї…

Ти, серпень, вперше вийшов злаком,
Роняючи останню стрункість,
Ти хворий, що невинно слабким,
Назвав недугу порятунком.

Не знати тебе, чи забути,
Без незабудок, маків…
Я думаю, а там – колючник
Вже вирішив тебе кохати.

Лікарко, як добре, що Ви є,
Хвилями здіймаються вже груди,
Серденько послухайте моє,
Як воно шалено битись буде.

Гляну на очей чарівний блиск,
Каре сяйво упаде з-під вії.
І відчую, як підскочить тиск,
Тіло затремтить і заніміє.

І раптово – ніжністю легка –
На чоло лягає розпашіле
Трепетна і лагідна рука,
Посмішка вуста торкає милі.

- Не хвилюйтесь, пацієнте, так!
Ох, палка і буйна Ви натура,
Бережіться у свої літа –
Піднялась у Вас температура.

- Полікуйте серце Ви моє,
Лікарко, уперше і востаннє,
Від усіх недуг вже ліки є,
Та немає ліків од кохання!

14.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Немов на чужині
ще горлиця ридає,
і Україна ще
як мати у труні.
У найтихіші дні
ще спокою немає,
а є постійний щем.
Марудно на душі,
не випраній дощем
у патьоці огуди.
Вона, як і земля,
летить у віражі.
Чекає на межі,
коли зійде полуда
із жадібних очей
сліпого москаля.
Дивується, сумна,
чого воюють люди,
чому вони чужі,
коли іде війна
за те, чого уже
немає і не буде.
Украдене добро
іде на бариші.
І спати не дає,
і б'є мене у груди,
нагадуючи про
досвітнє і своє,
зозулею кує,
випрошуючи чудо,
сильніше як моє
ридаюче перо.

                              07.2015

З циклу «Карпатські бранзолєти»

Молоко з бербениці голодному світиться,
видається цілющим
разом із цілушкою.
Не помітить і холива сонця із місяцем,
допиваючи білу поточину сущого.

На долівці б йому бербеницю залишити,
дранкогузові, завше маркотному,
в лудині –
не порунтає неба,
що золотом вишите,
невміньково в зажуті не вп’ється облудами.

Сокотити піде по страбаччі доріженьку
од Карпат до раю – голіруч, а не з барткою,
щоб вернутися янголом
ранком засніженим
і черпати нівроткам із вічності – квартою.

2015р.


Примітка:
бербениця – висока вузька діжечка для перевезення молока;
холиво – гра у хованку;
поточина – струмок;
дранкогуз – голодранець;
маркотний – невдоволений;
лУдина – одяг домашнього виготовлення;
рунтати – рухати;
невміньково – ненароком;
зажута – скрутне становище;
сокотити – сторожувати;
страбаччя – гостре каміння;
бартка – гуцульський топірець;
кварта – кухоль;
ніврОтки – бідняки.

У сонцем коронованому гаю
Поволеньки добро моє росте.
Так болісно до свого повертаю,
Немов душі вікно своє протер.

У ній – росток, мов квітка польовая,
Своє лице відкриє золоте,
Як дощик її щедро поливає –
Вона сміється, пахне і цвіте.

Але і крук чигає десь на гілці,
І вигнались осоти й пирії
Щоб придушити ніжні ті пагінці…

Тож на сторожі будь, життю радій,
Як бореш зло гуртом, не поодинці –
Зникають раптом прикрощі твої.

26.07.7623 р. (2015)

Тут птахи не злітають у небо, а падають ниць,
Гостродзьобо вгрузаючи в землю свою, як чужинну,
Важкокрилі без лету, лежатимуть так долілиць,
Заростаючи травами тихо, безслідно, невпинно.

Шукачі за птахами не прийдуть, загублять сліди,
Чи пощезнуть самі, заблукавши, німі та безликі.
Не знайшовши ні мертвої, ані живої води,
Стануть каменем, горем чиїмось важким і великим.

*****
Бесаги на горі,
з листви пошиті,
забуло літо й банно-банно вниз.
Горщя ставка впіймало хмарку – квити
повісмо неба і розхвилля зблиск.

Цидулку ворон літові накаркав –
занотувало похапцем, ади,
що гейби потя
вигулькне зимарка
з незнаної вертепами звізди
і звіздарям не схочеться джвендіти
і геци розсипати на стежі,
коли флоєрка гуцула півсвітом
обернеться без їхніх ворожінь.

Услід за літом гезде, генде знову
стрибки норичок,
і тонке билО
здійме востаннє
квітку загадково –
відей, спаде княгині на чоло...

2015р.

Примітка:
бесаги – дві з’єднані одним полотнищем торби;
банно – сумно;
горщя – горня;
повісмо – пряжа;
цидулка – записка;
ади – дивись;
гейби – наче;
потя – пташка;
зимарка – хатина високо в горах;
джвендіти – набридати розмовами;
геци – злі жарти;
флоєрка – сопілка;
гезде – ось тут;
генде – он там;
норички – джерельця;
билО – стебло;
відей - мабуть;
княгиня - наречена, молода на весіллі.

Лише в уяві цю ношу ідею
Мов статую – із голови до ніг –
Вирізьблюю наснагою всією –
Твій поступ, жест – до рисочок малих.

Ліплю Кассандру віщу, не Цірцею.
І настрій радісний мене обліг.
Ти – ніби справжня донька Прометея,
Несеш добро для земляків своїх.

Чатує зло на тебе та ніколи
Не піддаєшся. Біс – де сів, там зліз,
Бо мужністю всі підступи зборола…

Дорогоцінний людству мій сюрприз –
Це завдяки тобі, о ясночола,
Живу у світі, де немає сліз.

3.07.7523 р. (2015)

Небо вдосвіта змовкне і стане як брила - камінне,
Щойно води озвуться до смерті стома вояками...
І зостануться в річці дві тіні - тремкі, безгомінні,
І зачують обидві як трісне під водами камінь.

І зупиняться душі – людини й коня, що, свавільні,
Відділились од тіл, бо важкими моренами ріні
Охололи тіла їх... І вершник, і кінь нероздільно
Тут лежатимуть ниць, непорушні і, може, нетлінні.

І тремтітиме голос – чужий, як гірка порожнеча,
Несподівано вирваний списом пекучим і чорним,
Доки висохнуть води... І доки не прийде предтеча,
І не взброїть мечем, і у саван тугий не загорне.

Це наслання з диявольських куліс,
Метелик мов, од сяєва осліпши,
Я полетів на чари світлих рис
Лиця твого, у світі щонайліпших.

І не почувши слова: «Стережись!»
В красиве небо линучи все глибше,
Кохання зомбі випурхнув увись,
І розсипав, як візерунки, вірші.

Та не шкодую. То були часи,
Коли душа знялася над землею
У пошуках гармонії й краси.

Хоч спогад болісний про все отеє
Стріли уламком у єстві засів,
Сотає кров із ніжності моєї.

21.06.7523 р. (2015), Конча Озерна, Дажбогів гай – дача,
20 г. 47 хв.