Навіщо муки і труди,
які нікому не потрібні?
Живи, набравши в рот води,
і будеш – як тобі подібні.

Міняй стило на Божий дар
і сіяти, й молоти жито,
або наймайся до отар
домучувати недожите.

Та поки мрії ще живі
і є нечувані мотиви,
лети у хмари грозові,
сідлай вітри, чеши їм гриви.

Якщо освітлювати шлях
вогнем душі – то буйно, вільно.
А вимучено – то надійно,
аби палало на очах
і оживало у серцях
і неминуче, і стихійне.

12.2015

І

Ти пронизала щирістю мене,
Проникла в душу ніжними словами.
Я мріяв, як ми станемо одне
Й на рівні в щасті будемо з Богами.

Відлуння сміху – відповідь на це.
Регоче, вже до прози звикла зала.
Я – птаха, що потрапила в сильце...
То просто вияв дружби – ти сказала.
ІІ

О серце, до кохання спрагле ти,
Дитинно-щире, як гладінь екрана.
Одвічно - у тенетах сліпоти,
Ридаєш кров`ю, як відкрита рана.

Боюсь, зустрівши справжнюю любов,
(Подумаєш – напевне криводушшя,
Гіркий згадаєш досвід знов і знов)
Закриєшся від неї, наче мушля.

12.12.7523 р. (2015) Конча Озерна

Як з попелища - валить дим,
По небі сунуть, як примари,
Важкі свинцеві темні хмари,
Чорніють знічені сади.

Небес, дерев злилися барви,
Вони зустрілись тет-а-тет…
Сіріють ген - будівлі гарні,
Як попіл – кожний силует.

Немов чернець накинув рясу
На ніжну київську красу.
І спогади боїв Донбасу
Вечірні сутінки несуть…

3.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка

Здавалось міжсезоння, тільки між…
Та пада сніг, туман в гаю парує.
І із кущів – як навесні – капіж
Мелодію виляскує дзвінкую.

Вглядаюсь тихо я воді углиб –
Все озеро – як решето чи сито.
І танець чується летючих риб
У плескоті, веселістю политім.

Мов слів зима насіяла собі
Раптово в зошиті моєму хрустко.
А на величне золото горбів
Накинула ясну сріблясту хустку.

29.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

червень сів на краєчок неба і звісив ноги
і ловить людей на сонце ніби біблійний рибалка
підвішене на гачок воно собі теліпається
золототілим вогником
гаряче й парко

і нас розглядає розморює зіштовхує нас губами
виймає прямо із вікон і кидає у траву
блукаючи там загублено знаходимо собі пари
і проростаємо в яблуню
оголену та живу

і яблука розпашілі дірявлячи кисень хрусткий
зриваються із гілок у космос падають втомлено
ось де беруть свій початок нові зірки...

так добре вдихати літо
у літо пускати корені.

2014

Осінній сад, щемливий сад
Зберіг іще чарівні барви
І шурхіт листя «під» і «над»
Знімає всі тривоги марні.

Ця соковита жовтизна,
Легкі мазки її медові –
Як медитація ясна,
Весни провісниця й обнови.

Вечірні відсвіти небес
Погладжують зелені туї…
Дуб, зачарований увесь,
Завмер і також медитує.

23.11.7523 р. (2015)

Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка.

Я в драми рукотворені не граю.
Ми всі несем у собі —я і ти—
гіркі сліди загубленого раю,
який ніхто не може віднайти.

Тож будемо ділити по-простому,
як дітлахи, ще теплі і малі,
мелодію утраченого дому
і – гілкою – малюнок на землі.

2015

Як лава--з гарячих відкритих ротів,
І як не своя--Україна.
О ні, не змагання тут рівних братів—
Трагедія матері й сина.

Він в вічі сміється, він з хати краде,
Від нього тікати несила.
Ти втратила славу, свободу, себе--
Як світ йому білий відкрила.

Так в небі віщує міжзоряний струм,
Так лінії йдуть на долоні,--
Що вирослий син ще підніме на глум
Тебе, що носила у лоні.

Йому докучатимуть мова і спів,
Гіркі твої сльози і крила,
І та неошатність твоїх рубежів,
які ти так щедро ділила.


Він піде у світ і знайде гіркоту,
І прийде до твого порогу,
І він заголить твою неміч святу,
І хустку зіб’є на дорогу.

Країни—як люди, є кращі на взір,
Та доля твоя, Україно,--
Досвітня історія всіх матерів,
Що мають невдячного сина.

2014

Співає музика і плаче,
Переливається за межі почуття.
Чи ти, любов, щось дійсно значиш
Перед тяжкими фактами життя?

Світ розмаївши кольорами владно,--
Лице природи і людей вбрання,--
Чи ти, красо, опустишся у надра,
Куди не проникає світло дня?

Віршовані рядки—садові грати—
Буйно-зелену осягають грань.
Поезіє, що зможеш ти сказати
В провальний час лихих випробувань?

Нічого. Мерехтять закличні далі.
Здається чудом вранішня роса.
І в потойбічній неземній печалі
Краса мистецтва—неземна краса.
2009

Лушпинням слів засмічено думки,
порожній пафос виїв серцевину,
і кидається прудко навтьоки,
вертиться і танцює без упину
магічне слово правди й гіркоти,
неначе кулька ртуті невловима.
Давай своїм мовчанням – я і ти—
вшануємо тяжку свою провину.

Що заклики? Хто винен, як не ми,
у тому, що століттями щосили
країна наша рухала крильми,
але у небо так і не злетіла;
що діти обдаровані її,
зухвало переманені чужинцем,
байдужі —існувати їй чи ні,
а чи троянським втішитись гостинцем.

Із пафосу гучного сміючись,
вони тихцем свою провадять справу,
доводячи, що й нині, як колись,
емоціями дрібно, без угаву
ми сліпо й несвідомо живемо...
Як довго ми молились і просили!
Давай тепер удвох помовчимо—
лише у тиші дух черпає сили.

2015

Эпиграф 1--И. Бродский, эпиграф 2--Л. Киселёв

На злобу дня не брызгая слюной,
На мудрость ты воспользовался правом,
Которое иной бы отдал даром
За радость пнуть размашисто ногой

Любого, кто случился б поперёк
Его слепых разнузданных амбиций.
Но что мне до него? Благословится
Пусть каждый опустевший уголок

Тобою освящённого пространства--
Палаты ли больничной, иль двора...
Из жизни ты был изгнан не вчера,
Но боль обречена на постоянство.

И я перехожу на твой язык,
Как ты на мой когда-то-- без оглядки,
А глупые, бессвязные нападки,
Бессмысленный пещерный чей-то рык

Я обхожу брезгливо стороною,
Чтоб не запачкать, подобрав подол...
Зато благоговейно, как в костёл,
С седой, полуразрушенной стеною,

Как в тихий храм, попавший под обстрел,
Вхожу в твоих стихов святую малость—
Здесь всё, что от души твоей осталось,
Здесь всё, что полюбил ты и воспел.

И тот другой, впадая в свой кураж,
Бурля и злясь в обиженной тревоге,
Так мало знает, в сущности, о Боге,
(всё, что плывёт, беря на абордаж),


Так погружён в язвительные речи,
Что не поймёт в словесной колотьбе:
Последний наш учитель на земле—
Не Пушкин, а ликующий кузнечик*,

Чья песнь однообразна, но не лжива--
Молчат деревья, звёзды и вода--
И умер бы кузнечик со стыда,
Исполнив ноту злобно и фальшиво...


* Така золота, що нема зупину.
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть.
Вчуся ставленню до життя
(Леонід Кисельов «Осінь». 1968)

2015

Як хороше в осінньому гаю
І ласкою тремтить билина кожна…
Чому ж неспокій душу їсть мою
Й на серці так незатишно й тривожно?!

Вуаль знялася лагідного сну,
Що все життя медами мрій маніжив.
Й мінорно налаштовує струну,
Мов здиблює коня, натягши віжки.

Під золотом розкішної мани
І поцілунком сонця лоскітливим –
Сталеве сяйво брижів крижаних
І холоду задушливі припливи.

Пестлива ніжність променів ясних
Побризкує над стихлими ярами.
Прощальне «Цьом!» осінньої весни
Я чую – вже зима не за горами.

3.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

З циклу «Карпатські бранзолєти»

Ночівля

На оденку постелено вітрові,
на галєрії – сонцеві.
Сни
поєдинче здивують палітрами
заночованих сих,
а вони
на плахтурах,
як діва від повниці,
покриватимуть усміхом туск
і мирОм – до гуцульської вольниці,
об яку і чортяка спіткнувсь.
Підігріється сниво холодному,
на гаряче війне холодком.
Дочинєня у затишку – жодного,
бо газда на сторожі з ціпком.
Голосиста газдиня будитиме
і дарунками втішить гостей,
з найдорожчим – рожевою свитою
понад горами сонцю зійти.

2015.

Примітка:
оденок – горище хліва з дощок;
галєрія – довгий балкон уздовж будинку;
поєдинче – роздільно, окремо;
плахтура – рядно;
повниця – дарування молодим грошей на весіллі;
туск – туга;
мирОм – по-доброму;
дочинєня – неприємний клопіт:
газда – господар дому;
газдиня – господиня дому.


Бранка

О падочку, гарячі зблиски кріса
і кулка смерті.
Легіню лісна
в жовнірський рупцак заманила місяць,
щоб раненого вище лих підняв.

По змійці крові час повзе у крокіс,
гуцулки гонять вилами лісну,
що гейби вОйна,
щезне гола й боса
між тінями сушиць і полину.

2015.

Примітка:
бранка – призов на військову службу;
кріс – рушниця;
кулка – кільця;
лісна – лісова русалка;
жовнірський – солдатський;
рУпцак – наплічник;
крокіс – вир у річці;
сушиця – всохле дерево.

Гуцульські метаморфози

Штаєра коні сприходу,
світанок – за калейстру:
надривно чорний дихає,
а білий губи в Тису.*

Полудне коням вигріє
гірський у гривах вітер,
і злине чорний вирієм,
а білий – білосвітом.

Муровий вечір ліцами
минулому навкірки
прив’яже пару вічну цю
до впійманої зірки.

*Річка.
2015.

Примітка:
штаєра – галопом;
сприходу – спочатку;
калейстра – вуздечка;
полудне – полудень:
мурОвий – сміливий і зухвалий;
ліци – віжки:
навкірки – наперекір.

Бутин

За рипою кишіло сночі духами,
на ковню зранку – форин,
щоб наслухати,
куди сталєнка злитися піде.
Гуцули літні спільно з балакухами*
казки гірських вітрів не зловлять вухами,
бо й на фашинні казка де-не-де.

Мінорно рухне ліс коло поточини,
і навіть Бог,
раптово тут заскочений,
здивовано зведе брову нараз,
коли ватага, дуб униз волочачи,
потягне за собою світ і час.

2015.

*Говіркі жінки.

Примітка:
бУтин – лісорозробка;
рипа – яр;
сночі – учора ввечері;
кОвня – викорчуваний пеньок;
форин – головний;
сталєнка – сокира з доброї сталі;
фашиння – гілля;
поточина – струмок.

Передгрудневе

До зими, як до любки, - стежина коротка,
піднебесся із вішкою плине услід,
позолоти осінньої згублена нота,
вічна сі
перекинулась борзо на глід.

СкузікАлася осінь,
мов пирга,
а вішка
за простибі вертає такій неземне.
До зими, як до любки, стежина миліша,
поміж гір у газівку* закутана днем.

Не чекай од тієї, що близько, покори,
заведе у скрепіття сріблясті без меж.
До зими, як до любки, стежина угору,
подолай – піднебесного скрецо сягнеш.

*Легка екзотична хустка.

Примітка:
любка – кохана;
вішка – кропило;
борзо – швидко;
скузікАтися – кинутися у сварку;
пИрга – стара потворна людина;
простибі – дякую;
скрепіття – нетрі.

*****

Захмелілий музика
подібний до скрипки,
одзвучить до зорі
до найпершої
стиха
і гучніше відтак,
по-зимовому сипко,-
так ударить об землю
рахубистим лихом.

Потривожена скрипка
хмельніш од музИки,
звеселить і зорю
без ескорту
й цофнеться,
запросивши на струцень
село невелике,
що з весільною бучею знову на лицях.

2015.

Примітка:
цофнутися – податися назад;
струцень – плетений калач.

Нема нічого - тільки я і стіни,
Ще сивий вечір... й тіні, тіні,
тіні...
Над тінями мандрую я в нікуди,
Десь істина, загорнена у
сутінь...
Блакитна мла вкриває спогад
літа,
Де я - дитя, колінця в кров
розбиті,
Татусь тримає на руках - ну, ні,
ну, ні -
І дмухає на раноньки.
Сумні,
Здається, спогади.
Я ж рада,
Що мала тата - сонячну розраду.
Нема нічого.
Тільки я і стіни.
І десь далеко друг найбільший
- в тінях...

Осіннє сонце величаве
Ще тихо ніжить змовклий гай.
І рибні сплески серед ставу –
Тепла прощального розмай.

Самотня проліта пташина
Під звичний дятла перестук.
Розкинув хмарну павутину,
За лісом зачаївсь павук.

І упіймавши сонце в неї,
Поволі кров із нього п`є.
Й воно поблідлою зорею
За видноколом розтає.

16.10.7523 р. (2015) Конча Озерна

Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.

Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!

Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)

Веди вперед, за межі небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.

16.10. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Я знову тут і досі ще
Немов очам своїм не вірю.
Легкий бере за серце щем,
З душі зникають барви сірі.

Від променевого мазка
Мені всміхнулася водиця.
Неначе риб'яча луска
Переливається, сріблиться.

Пропурхотіло пташеня,
Впірнуло в жовтий кущ акацій.
Над озером він закуняв,
Немов стомившися від праці.

За пеленою диво-хмар
Жовтава світиться примара.
Спітнілий сонця окуляр -
Немов протитуманна фара.

І холод сковує луги
І навіть небо сіро-синє.
І воду й віти навкруги
Немов пронизує тремтіння.

11.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Конча Озерна

Яка печаль, яка краса німа!
Нові пейзажі бачу на природі.
Радію тихо, мовчки, крадькома,
Як добрій справі зробленій – добродій.

Ген барвами осінніми цвіте
Розлогий вигин озера розкішний.
І павутиння сонця золоте
Холодним сяйвом опліта неспішно.

Повітря найчистіше – бо ж сюди -
В найкращих мріях навіть не потрапив.
У повені небесної води
Пливу я поглядом, сп`янілим раптом.

Вже вітер нагулявся, майже стих,
Лиш на поверхні – ледь помітні брижі -
Місця людей і берегів крутих
Легкими навіваннями маніжить.

10.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Київщина, Конча Озерна.

Прошу тебе: безмежжям свого чару
Не відпускай, допоки я живий.
Спокус потуги всі минуть задарма.
Як оберіг – коханням оповий.

Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.

Але навчи не зловживать надміру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим

Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна

3.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу

У образі божественому яро,
В полон віддавши чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.

Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.

Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Та каже голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.


30.09.7523 р. (2015)

Я із бурлак, але не із рабів.
Умію виживати, як усюди
ще виживають пересічні люди,
ґаруючи на власному горбі.

За це мене не люблять буржуї,
що сунуть рило у моє корито.
Але і я не можу їх любити,
як і діди, і прадіди мої.

Пульсують гени кріпака і пана.
Ятрить у підсвідомості жага –
узяти шаблю проти батога
і самопала проти ятагана.

У дикім полі вижати жита
і прилучити орія до плуга,
і козаками йти Великим Лугом,
де оживає воля золота.

Аби уже ні ляхи, ні ординці
її не садовили на кілок
і не палили у биках кісток
моїх дідів, утятих поодинці.

Аби ніяка унія чужа
не толочила більше мого роду
ні іменем радянського народу,
ні вояжами, де ще є межа.

Де є увіковічена границя
моїй державі у моїй душі,
моїй землі, що орють лемеші
з меча і шаблі кованої криці.

Я із бурлак, що трудяться щодня.
І хай мене цурається рідня,
що кровно полигалася з ордою.

Я ще у поле виведу коня,
коли осатаніла кацапня
заллється нею про́литою кров'ю.

09.2015

Ти, не мрійник, а просто слабак,
озирнися, почувши раптово,
як ліниву твою колискову
затіняє стрімкий переляк
перед цим одинадцятим колом,
де затримаєшся, позаяк

є податок невиспаних но-
чей, який тобі краще віддати,
бо, на жаль, не стояча вода ти,
аби знати приховане дно;

(не вважай попередником Данте –
той не знав, що таке ЗНО);

а віддавши – уже не минай
ні чистилища, ані осанни –
поки серпень маршрутку останню
проминає, змикає вуста й
натягає осінню кресаню
на земний замаскований рай.

19.09.2015

Коли чай з цукром
єдине солодке що є
в твоєму бутті

I спиртнi напої
мiцнiшi чим
людськi почуття

То вiзми нiж
i зап*ястя
до самої cмертi рiж.

А завтра в газетах
буде тiльки одна новина
"Ми знайшли сенс життя!"

Відновлюючи спалені мости
І заживляючи сердечні рани,
Ми маємо до злагоди прийти,
Відкинувши в стосунках все погане.

І більше – ні жалю, ні гіркоти,
У щастя розчинившися нірвані,
Його ми мусим в душах берегти –
Хай світло ллється в нас безперестану.

Та добрим є це тільки до пори,
Як після сварки раптом за хвилину
Покотиться у прірву із гори…

Життя прекрасне лиш наполовину –
Від радості прямує до жури,
Тонкого болю ронячи перлини.

16.01.7522 р. (2015)

Навіяння? - сеньйора, кавалер...
…В щоденній веремії ритуалів
стежки-шляхи між безлічі химер:
кому - по колу, іншим – по спіралі,

орбіти звичні. Марить циферблат
про опівнічні винятки із правил –
навспак змотати двадцять п’ятий кадр
й застигнути за хвилю до ударів…

Ударна хвиля! В скроні, під ребро –
заряд подивування в перигеї…
Ковзнуло? Зачепило? Відлягло? –

лиш ліхтарі на дощовій алеї
підморгують крізь жовтувате скло
пробудженню нової Галатеї…

Ти, серпень, вперше вийшов злаком,
Роняючи останню стрункість,
Ти хворий, що невинно слабким,
Назвав недугу порятунком.

Не знати тебе, чи забути,
Без незабудок, маків…
Я думаю, а там – колючник
Вже вирішив тебе кохати.

Лікарко, як добре, що Ви є,
Хвилями здіймаються вже груди,
Серденько послухайте моє,
Як воно шалено битись буде.

Гляну на очей чарівний блиск,
Каре сяйво упаде з-під вії.
І відчую, як підскочить тиск,
Тіло затремтить і заніміє.

І раптово – ніжністю легка –
На чоло лягає розпашіле
Трепетна і лагідна рука,
Посмішка вуста торкає милі.

- Не хвилюйтесь, пацієнте, так!
Ох, палка і буйна Ви натура,
Бережіться у свої літа –
Піднялась у Вас температура.

- Полікуйте серце Ви моє,
Лікарко, уперше і востаннє,
Від усіх недуг вже ліки є,
Та немає ліків од кохання!

14.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Немов на чужині
ще горлиця ридає,
і Україна ще
як мати у труні.
У найтихіші дні
ще спокою немає,
а є постійний щем.
Марудно на душі,
не випраній дощем
у патьоці огуди.
Вона, як і земля,
летить у віражі.
Чекає на межі,
коли зійде полуда
із жадібних очей
сліпого москаля.
Дивується, сумна,
чого воюють люди,
чому вони чужі,
коли іде війна
за те, чого уже
немає і не буде.
Украдене добро
іде на бариші.
І спати не дає,
і б'є мене у груди,
нагадуючи про
досвітнє і своє,
зозулею кує,
випрошуючи чудо,
сильніше як моє
ридаюче перо.

                              07.2015

З циклу «Карпатські бранзолєти»

Молоко з бербениці голодному світиться,
видається цілющим
разом із цілушкою.
Не помітить і холива сонця із місяцем,
допиваючи білу поточину сущого.

На долівці б йому бербеницю залишити,
дранкогузові, завше маркотному,
в лудині –
не порунтає неба,
що золотом вишите,
невміньково в зажуті не вп’ється облудами.

Сокотити піде по страбаччі доріженьку
од Карпат до раю – голіруч, а не з барткою,
щоб вернутися янголом
ранком засніженим
і черпати нівроткам із вічності – квартою.

2015р.


Примітка:
бербениця – висока вузька діжечка для перевезення молока;
холиво – гра у хованку;
поточина – струмок;
дранкогуз – голодранець;
маркотний – невдоволений;
лУдина – одяг домашнього виготовлення;
рунтати – рухати;
невміньково – ненароком;
зажута – скрутне становище;
сокотити – сторожувати;
страбаччя – гостре каміння;
бартка – гуцульський топірець;
кварта – кухоль;
ніврОтки – бідняки.

У сонцем коронованому гаю
Поволеньки добро моє росте.
Так болісно до свого повертаю,
Немов душі вікно своє протер.

У ній – росток, мов квітка польовая,
Своє лице відкриє золоте,
Як дощик її щедро поливає –
Вона сміється, пахне і цвіте.

Але і крук чигає десь на гілці,
І вигнались осоти й пирії
Щоб придушити ніжні ті пагінці…

Тож на сторожі будь, життю радій,
Як бореш зло гуртом, не поодинці –
Зникають раптом прикрощі твої.

26.07.7623 р. (2015)

Тут птахи не злітають у небо, а падають ниць,
Гостродзьобо вгрузаючи в землю свою, як чужинну,
Важкокрилі без лету, лежатимуть так долілиць,
Заростаючи травами тихо, безслідно, невпинно.

Шукачі за птахами не прийдуть, загублять сліди,
Чи пощезнуть самі, заблукавши, німі та безликі.
Не знайшовши ні мертвої, ані живої води,
Стануть каменем, горем чиїмось важким і великим.

*****
Бесаги на горі,
з листви пошиті,
забуло літо й банно-банно вниз.
Горщя ставка впіймало хмарку – квити
повісмо неба і розхвилля зблиск.

Цидулку ворон літові накаркав –
занотувало похапцем, ади,
що гейби потя
вигулькне зимарка
з незнаної вертепами звізди
і звіздарям не схочеться джвендіти
і геци розсипати на стежі,
коли флоєрка гуцула півсвітом
обернеться без їхніх ворожінь.

Услід за літом гезде, генде знову
стрибки норичок,
і тонке билО
здійме востаннє
квітку загадково –
відей, спаде княгині на чоло...

2015р.

Примітка:
бесаги – дві з’єднані одним полотнищем торби;
банно – сумно;
горщя – горня;
повісмо – пряжа;
цидулка – записка;
ади – дивись;
гейби – наче;
потя – пташка;
зимарка – хатина високо в горах;
джвендіти – набридати розмовами;
геци – злі жарти;
флоєрка – сопілка;
гезде – ось тут;
генде – он там;
норички – джерельця;
билО – стебло;
відей - мабуть;
княгиня - наречена, молода на весіллі.

Лише в уяві цю ношу ідею
Мов статую – із голови до ніг –
Вирізьблюю наснагою всією –
Твій поступ, жест – до рисочок малих.

Ліплю Кассандру віщу, не Цірцею.
І настрій радісний мене обліг.
Ти – ніби справжня донька Прометея,
Несеш добро для земляків своїх.

Чатує зло на тебе та ніколи
Не піддаєшся. Біс – де сів, там зліз,
Бо мужністю всі підступи зборола…

Дорогоцінний людству мій сюрприз –
Це завдяки тобі, о ясночола,
Живу у світі, де немає сліз.

3.07.7523 р. (2015)

Небо вдосвіта змовкне і стане як брила - камінне,
Щойно води озвуться до смерті стома вояками...
І зостануться в річці дві тіні - тремкі, безгомінні,
І зачують обидві як трісне під водами камінь.

І зупиняться душі – людини й коня, що, свавільні,
Відділились од тіл, бо важкими моренами ріні
Охололи тіла їх... І вершник, і кінь нероздільно
Тут лежатимуть ниць, непорушні і, може, нетлінні.

І тремтітиме голос – чужий, як гірка порожнеча,
Несподівано вирваний списом пекучим і чорним,
Доки висохнуть води... І доки не прийде предтеча,
І не взброїть мечем, і у саван тугий не загорне.

Це наслання з диявольських куліс,
Метелик мов, од сяєва осліпши,
Я полетів на чари світлих рис
Лиця твого, у світі щонайліпших.

І не почувши слова: «Стережись!»
В красиве небо линучи все глибше,
Кохання зомбі випурхнув увись,
І розсипав, як візерунки, вірші.

Та не шкодую. То були часи,
Коли душа знялася над землею
У пошуках гармонії й краси.

Хоч спогад болісний про все отеє
Стріли уламком у єстві засів,
Сотає кров із ніжності моєї.

21.06.7523 р. (2015), Конча Озерна, Дажбогів гай – дача,
20 г. 47 хв.

Ярославові Саландяку


Ярмаркувало сонце.
Промінь – за фарби,
за пензлі – жмут,
а хто продав – зігрітий.
Знайшло в рядах мольберт –
і друг мій заробив
на дві гарби проміння
й частку літа.
Намалювало місто
в сонячнім вінку
і прицінилось – усмішка за огляд.
Хтось не спромігся,
щирий,
на платню таку –
миттєво градом
топтано роздолля.

2015р.

1 варіант

Під повіками – віки,
Діти сплять й чоловіки…
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Заблукала у твій слід,
Де цвіте колючий глід,
Де снують суниці тінь
З наших двоголосих млінь.
Моя втома між грудей
Стогоном дзвіниць гуде.
Огортає, мов спідниця
В цятках стиглої суниці…
Під повіками – неспокій –
Яснозорий, ясноокий…
Тільки глід об лікоть – чирк!
Страх настраханий, мовчи!

2 варіант

Під повіками – віки.
Діти сплять й чоловіки.
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Неодягнена, невзута,
Полишивши звичні пута,
Напівсонна і розкута
Побрела в любов туманом –
Бездоріжжям первозданним.
Заборони?
Забобони?
Що страхи?
І що ікони?
Бо вона іде на мрію,
Хоч несе хреста Марії.
Незворотній її крок,
Хоча пальці збиті в кров.
Мрія зводить, як стеблину,
В ній Марію й Магдалину.
Сплять віки, слізьми умиті.
Що епоха?
Просто миті.
Втома всіх тисячоліть
Бачить Мрію, то й не спить.

4 червня 2015

І у печалі пізнається радість,
у далині, на дні, у однині.
Майбутнє не об’їдеш на коні.
Минуле повертається на старість
у самі неочікувані дні.
               Тоді і доля наче усміхнеться
               на кілька мить нежданого кінця,
               коли ще наповняються серця
               надією, що грішному минеться,
               якщо його кармічній чаші серця
               не застує пародія лиця.
Все непідробне важко повторити
і раз, і двічі на мільйонів сто.
Та кожен копіює пережите,
одного разу ніжністю зігріте,
яке не заперечує ніхто.
               Але існує істина Пилата.
               Нагайкою вимірюємо зло,
               і віримо у міфи ЕНЕЛО,
               у обереги і міські пенати...
А неофіти мають пам’ятати,
якщо хоч одиницям це дійшло,
що істина – коли на цьому світі,
политому і кров’ю, і слізьми
і ратаїв, і воїнів – їх діти
поволі, а стають таки людьми.

                              2015

Хто, скажи мені, хто,
Напророчив біду твоїй долі?
Ти у зоні АТО
На вчорашньому мирному полі.

В тебе цілиться брат,
Що одвічно вважав своїм братом…
Поряд рветься снаряд –
Зорі падають вниз зорепадом.

Ти у зоні АТО
За чужу не ховаєшся спину,
Як не ти, тоді хто,
В час лихий порятує країну?

Як не ти, тоді хто,
Принесе перемогу крилату?
Ти у зоні АТО –
Твоя місія – перемагати!

А коли все мине
І війна, непотрібна нікому,
Сном страшним промайне –
Ти повернешся іншим додому.

Почуття, відчуття
Не даватимуть довго ще спати.
За Вітчизну життя
Ти готовий синівське віддати.

У вододілі весня́ної повені
за течією у Лету
тихо линяють запатентовані,
нетрадиційно орієнтовані
аполітичні поети.

І слава Богу, що і з лопатами
нас дохороби багато.
І за перо волелюбне не платимо,
і не підемо уже за етапами
у потайні каземати.

Не повернемося, не сповідаючи
істини Божого слова.

Гасне зоря полинова.

Нашими помислами оживаючи,
юності нашої віра палаюча
зійде, до бою готова.

                              2015

Уранці за вікном безлисті віти,
Тремтять, як мерзлі доста голоси.
За ними ти. Аби не скаменіти,
До сонця пнешся. З темної коси
Птахам досвітнім прагнеться злетіти

У синю вись. І раптом квола тиша
Огорне снігом самоту й довкіл.
Проляже зморшка на чолі, бо глибше
Мовчання стане... Аж забракне сил
Подати голос на пустім узвишші.

Я тебе не зцілив, бо слова переповнили глек
І до ранку стекли. Озиваючись болем у жилах,
Ти ворожиш на віск. Із долоні годуєш лелек,
Що приходять у сни. Даленіють, даліють од тіла

Теплі дотики губ і пливуть. Потривати б ще мить,
Але голос холоне і стигне... Як олово голос...
Порожнеча росте. Порожнеча у грудях щемить
І заходить у вікна. А стіни в тумані по пояс.

Задрімаємо в гіллі, колишучи зранений сад,
Що від ночі росте, бо слова у німім доростанні.
Заворожені тишею, вже не повернем назад,
Як дерева правічні у передвесіннім чеканні.

Із води проросте білоцвіття. І пір’я кори.
Забрунькується зав’язь устами пониклої тиші.
Розів’ється трава. І, нічної упившись пори,
Я імення твоє на пергаменті неба напишу.

Іще птахи тріпочуть біля уст,
І пробудившись, обважнілим тілом
Усі видіння, мов сніги, пливуть
У праліси, що поніч спорожніли.

Пошерхлим листом опадуть слова,
І голос трав замре в гортані гірко.
Із рук твоїх дерева, мов дива,
Ростуть на білім березі сторінки.

І під глиняним небом залитої сяянням хати
Почуваюся деревом:
Руки пульсують пагіллям
І розлогою кроною в стелю вростає чоло.
Кровотеча щоденного часу наповнює вени,
І важко стояти,
В круговерті землі обертаючись.
Птаство до ранку у зіницях тремтітиме
Й риби лускаті прокладатимуть в грудях тунелі глибокі,
Що мали б вростати в заокруглений день.
Та лиш сяяння входить
У потріскане дерево тіла мого –
Понад води й глибини.
І прокинувшись, чую полегкість –
Тепло відчуваю.
Ні на мить у мені не минає
Любов первозданна.

З голих пасем води ти у мене зориш,
Як легенда сарматська
Про щастя.
Крізь віки і вогні
Ці долоні тонкі піднімаєш, мов сонячні чаші.

Я з тобою пішов би, але через край
Уже витекло світло і змеркло.
Я б тебе зачекав,
Та печать надважку
Хтось поклав над розіп’ятим степом.

Мовчиш… І вода молодіє. Мар’яно, Маріє.
Звідкіль ти приходиш? Куди оце ждеш переправи?
Вітрило червоне тобі мерехтить. Майоріє
Вітрило червоне... Не витиснеш власне: ізбави.

Не витиснеш... Все лиш вода, що спаде. Що не стане
Чекати, чеканити голос, отруєне вістря.
Безпомічно ляже. До ранку прокволо відтане.
До ранку хрести розів’ються оголеним листом.

Мар’яно, Маріє… Даліє вітрило, леліє.
Пророцтва минули. Пророки чужі. Нетутешні.
А ми ще невіри… За нами останній месія.
За нами останні, Маріє, розквітнуть черешні…

Чи мариться, чи мається лишень?
Човни застрягли. Це ж веслує осінь.
Збіліла ти. У свій останній день
Я був не я, тремкий і безголосий.

Та що кому? Кричи хоч, не кричи...
Рука дерев’яніє у тумані.
Не викричиш, не вишепчеш... І чи
Вода тебе відносить… чи омана?

Не щезла, не минула, не... Плила
Ти вишнею. Неждано і нізвідки
Прийшла вода. І слід мого крила
Застиг як знак… Як розчерк… Як помітка…

Дівчино в білому, блякне видіння сумне,
Дівчино руса, занурені руки у воду,
Він не пізнає, не знайде тебе, не збагне,
Він конокрад, змієлюб, посіпака чи злодій.

Купиш у нього, чи впросиш на віру, у борг
Краму, кохання, чи вічності, може, розлуки?
Він же обдурить, обкрутить. Кохання чи торг –
Що лихвареві? Аби хто узяв на поруки.

В посаг – дівоцтво, в заставу – тонке полотно.
Він же невірний, самітник, чужинець, пропащий.
Дівчино руса, далеко, надривно, давно…
Сам я не свій. Та не знаю, кому із нас важче.

Наснилося, що був ти вояком
Стрімкої раті. В чаші спорожнілі
Текли меди, і сволоки ясніли.
Та падолист іржавим мідяком
Спадає долі. Стіни поніміло

Кудись відходять. На самому дні
Залишилося твого маєстату,
Аби дубовий щит в руках тримати,
Бо дзвонять гуслі. Мерехтять сумні
Твої кольчуги і діряві лати.