О мимовільне видиво з повторами,
коли з рулетки ночі не зеро:
бездомні пси довкруг ласують зорями,
безхлібні, як романтик над пером.

Чому тобі та їм не засвітитися
стрілою в почорнілих небесах?
Доплеканий життям у латах витязя,
ти в кожнім герці все ж не рівня псам.

Таке виття під містечковим куполом –
аж по журбі потоками вино.
І смерть веде тобі по серці лУпою,
де вкоренив, не стямившись, - «на дно!»

Твоє залізо й дух завчасно ковано,
і псяча доля – зникнути в іржі.
Старі бігборди – й ті перемальовані:
про розум, честь, і совість – на ножі!

2013р.
Художник Ярослав Саландяк «Вулиця Червоноармійська»

Своєї долі не минем,
Ти послана мені з небес…
І не об`їду я конем
Ту, з ким пов`язаний увесь.

Якої б не зазнав біди,
Куди б не йшов, не кидавсь я,
Є сила, що верта завжди
Ходу цю на круги своя.

В якій би твані не загруз,
Це зло усе одно мине…
І чари навіть сотні муз
У тебе не вкрадуть мене.

Я вірю в істину оцю,
До дна кохання келих п`ю
За той невидимий ланцюг,
Що щастям нам скував сім`ю.

20.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Ще не вибарвив ранку –
скупець чи нездара?
Не спішу одягнутися
в шати вини.
Не зігріті
на шабаші ночі
стожари –
на висотах обрАзи
роздуті слони.

Завмирають,
як чаші, нервово допиті,
як безлюддя,
позичене у павуків,
і нараз – на латаття,
щоб оком неситим
не спалили їх віщих
чіпких завитків.

За останньою
ниткою темені –
гранди
лицедійству небесному
зблисків нічних
і… глухих заперечень
розстрільна команда,
та, якій не підставиш ніколи
спини.

О стара суєто,
що при денному світлі,
стільки сиплеться з неба
земної золи!
Мов шопта, двірники
й забруньковано мітли,
і по ніжнім лататті
слони не пройшлись.

2013р.

Художник Ярослав Саландяк «Про слонів» 1995р. ДВП, олія, 43 см – 60 см.

Ледь упіймано в небі чертоги
і розсміяний камінь.
На очах у зеніт хутконогі -
павутинням, цятками.

Сотні лез і небесний окраєць -
чи тобі в неоплині?
Не злякайся і чорт не зіграє
на трембіті полинній.

Подаруєш собі небочати
в охололім потоці
і блаженство - хоч цяткою стати
соколиного сонця!

2013р.

Дрожащей рукой проведу по небритой щеке...
И ты удивленно уставишься прямо мне в душу.
А проседь, как иней, трепещет на левом виске.
Ты снова молчишь, а глаза умоляют: послушай!

Унылый рассвет и осенне-тоскливое утро...
Терновый закат за багровой чертой горизонта.
Дождливый привет и немой поцелуй перламутра
На контурах губ и на шлейфе раскрытого зонта.

Душевный покой, доведенный до автоматизма-
Затерянный миф полу томного женского счастья.
Надломленный мир зияет в граненную призму,
Массируя мозг и пульсируя в венах запястья.

Я замкнутый круг, как рулетку уже разыграла.
За осенью снова завьюжит шальная метель...
Любые шторма (не слабее девятого вала)
На крыльях весны принесут долгожданный апрель!

Феєрверків нічних високостя
перевтілено в небо і птицю,
і заблудлим непроханим гостем,
як невірність небачена, рослим,
перший вітер у просвіти пнеться.

Завивання його і собачі
на загривках туману й омани,
і солома, провісниця втечі,
опадає світанку на плечі
і на сліз поховання багряні.

Не догнати ні піших, ні кінних -
золотистих і срібних, і білих.
Відмовчиш, обійнявши коліна,
і з-під яблуні світлом камінним -
на чуже барабанне весілля.

Між обряди і обри рутини,
посолоду і відблиски солі.
Хай за мить під шатром павутиння
і твоя рятівна соломина,
не простягнеш руки вже ніколи.

2013р

Пуля прошла навылет.
Время-совсем не в счет.
Жизнь отмеряет мили...
Новая брешь грядет.

Руки-в пустых карманах.
Медный не слышен звон.
В музыки океанах
Цепко звучит шансон.

В бешеном ритме жизни
Грезится "транс" и "форм".
Даже в алкоголизме
Близится блефо-шторм.

Ярусно-мего-зонный,
Блиц-путеводный путь.
Меж-континент-вагонный.
Прошлого- не вернуть!

Замки песочно-мглисты,
Реки-молочный ил...
На берегах бугристых
Кто-то, похоже, жил...

Память скомкала ленту.
Выцветший монитор...
Я достаю газету
И продлеваю торг.

В этих пустых куплетах
Между привычных строк
Мир потерялся в летах
На неизвестный срок.

Шаль из листьев наброшу на плечи-
Ах! Какая гнедая пора!
Дымкой тусклой спускается вечер...
И туман холодит до утра.

Замирая в предверии снежном,
Тормозя неоконченный бег,
Распласталась душа в безмятежность,
Погружаясь в надуманный снег.

Чому так холодно мені...
Бо ти далеко.
Та відстань вереснем
Дзвенить,
Ти не лелека,
І журавлиного ключа
Ти не шукаєш,
У тебе є своя печаль,
Хіба ж ти знаєш:
Що дико холодно мені
Не в листопаді,
Що осінь
Ночі в дні вплела-
Шука принади,
Та тільки холодно мені -
Тебе немає,
Бо хто на відстані зими,
Той не вертає…

03.10.2013

Я задую беззвучным дыханьем
Свечи молчаливую похоть,
Одержима заветным желаньем
Темноту без зазренья потрогать.

Окунусь в дивный трепет
Небывалых немых ощущений...
Темнота преисподни ослепит,
Излучая поток озарений!

Невесомые искорки-вспышки
Сублимируют тонкие мысли.
Долговые эмоций излишки
На затянутом вдохе повисли.

Тело замерло в вычурной позе:
Благодатного ждет расслабленья,
Приготовилось к метаморфозе
И к счастливым минутам забвенья.

А за пасмами сонця чутки у чумарках,
барабани каштанів, рівняння на дріб,
і сумний золотар постарілого парку
дочакловує місту нову аватарку,
що настирливо схожа на вкрадений німб.

Заклинання майбутнього в сонмі осоння,
од воріт до воріт не чужий листовир.
Домальована вічність на храмах і скронях
і чиїсь карнавально прикрашені поні
повертають завулкам недоспаний мир.

Свіжі випічки посмішки, крихти зі столу
для собачок і Чура з дірявих горищ,
і жагучі пориви до… першого кола,
а відтак - до дев’ятого, й Данте спроквола
за «Божественну…» знову береться з узвиш.

Художник Ярослав Саландяк «Про спрута» - 2004 -2007р., полотно-олія, 45-45-70 см.(фрагмент).

Усе, звичайно, скайп не передасть,
А телефон у відчаї безсилім,
Бо я - живу!- і в слові цьому страсть,
І посмішка, і тіла рух звабливий…

Вглядаюся у себе, мов вікно:
Думки спітнілі, погляди байдужі,
Он на вечерю хтось вжива вино,
А хтось лиш воду - і тихенько тужить…

А із вікна лиш холод, дощ та Айва,
І втрачені хвилини. Вже без сяйва.

27.09.2013


збіги обов`язкові

Ковтаю торішні згадки...
Торішні...
Життя пливе.
У ньому- мої закладки.
Ми-грішні,
Але живем.

Я вже загортована- досить!
Міцнію...
А серце дме.
Мій розум відради просить
Суцільно,
Але...мине.

На небі- бентежна просинь.
Мрякотно...
Аж треба жить!
Душа виміряє осінь
Шляхетно,
Але бринить.

Напевно, ти маєш рацію,
Занурившись у "ніколи",
Поринувши в "іновації",
Та філософські школи.

Життя триває, безумовно.
Роки до вічності збігають.
Вони замислено-тактовно
Часи безжально відміряють.

Крутнувши колесо фортуни,
Ти перетнув бувалий путь.
Оголосив себе перуном...
Минуле... вирішив забуть.

І, дійсно:все заради чого?
Навіщо марнувати час,
Щоб внука бавити до школи?
Хай краще забавляють нас!

І, з*ївши очі в інтернеті,
Мандруючі цікавим світом,
Доказуючі: "На планеті
Життя не стане оксамитом!

Шукати треба інший світ-
Він кращий(бо нас там немає),
Рушай у віковий політ!!!"-
Душа над обрієм літає...

Оцінять навмання нащадки
Безглузді витівки місії:
Його замислені нотатки
Та стиснуті суворо вії.

Де є любов,що в Божім слові?
З яких причин спинився плин?
Невже наразі ми готові
Позбавити життя світлин?

Я голову схилю поволі
Перед стражданнями дітей.
Буденної бажаю долі-
Щасливим прийняттям гостей.

Щоб сват і брат поцілувались,
Скріпивши чаркой оберіг...
Щоб сім*ї щиро спілкувались,
Не обминали свій поріг...

Щоб яблуні цвіли довкола,
Щоб м*ятою жило подвір*я.
Щоб ми не втратили ніколи
Сердець споріднених довір*я!

За відмову від літа – удвох аж до схилу,
де стовпи і сліди – епілоги тепла,
де шукають собі блискавиці могили
і підметена темінь основою тла.

За синхронністю жестів уперше – живинки,
хоч украдені миті відмірює крок,
і немає завади на цьому відтинку
петриківському розпису наших думок.

На посрібленій рамі – рука неотеси,
а на вивісках щемно свята простота.
Переходимо крізь овсесвітнення теслі,
що єдиний нічого про нас не спитав…

Під ногами й у серці відлуння бруківки
голосами з усіх потойбіч і низин.
І падіння, і вдалі фігури – до спілки,
у поспішний, з орнаментом лакмусу плин.

Відкриваємось місту нараз мерехтінням,
на розколинах темені й віщих вітрах.
І усі… і ніхто не підхопить каміння…
І спочатку з домівки мелодій пора!

2013р.

Зима кристалізується
У чобітки узується,
А поки що весільними
Дорогами осінніми
І без чобіт гарцюється.

Те листя скатертинове
Калинове, бурштинове,
Все парками толочиться.
Побути дуже хочеться
Хвилинами дитиною

З не мудрими утіхами:
Кидатися горіхами
У кахелі фонтанові,
В скульптури однопланові
Між липами і вільхами.

Сміятись аж під хмарами
Світитись парку барвами,
На гойдалці гойдатися,
У осені купатися
Під золотими чарами.

В ландшафті сну природному
В повітрі прохолодному
Гукати слів палаючих.
І з серцем завмираючим
Торкнутись одне одного.

Щоб розтеклися хвилею
Від губ до рук бурхливою
невідані приємності
Любові і взаємності.
Ллє диво осінь зливою.

2013р.

Лишилася вишня від торта…
Без сумніву, - п’яна…

Здолбунів горить вогнями епо-Мангеттена
заставкою «Зеленчуци від пана Івана»
говорить літо з екрана мого планшетика…

На апараті, який мені мейдить фото
усі події цього житія земного…
Моя собака, ранок у парку Кіото
і дощ з балкона і липи гілля розлоге
у самім серці скверика перед будинком,
а на фасаді – розписи та анафеми..
І синя, дивна, іржава поштова скринька
і три свині нетверезих... урба-мафія…

А навпростець – он до Бога дорога димкою
і щось таке, що мені пізнається натяком:
сто життів задихнулись під цими будинками
під їх дахами, під їх цегляними платтями..

А осінь платину не дає вивозити і –
свої скарбниці вартує. Та сипле золотом
гудок останній дитячого паровозику –
як лезом бритви по пиці твоїй неголеній –

пускає кров та примушує стрепенутися,
відчути біль рефлексуючого Анд-Хаосу,
а я у коморі своїй мрію замкнутися -
їсти варення, снити ковбоями з Далласа…

Це скоро ж зима? Нетерпима до теплокровних..
Химерна і біла, Андріївська ворожійка…
А ти ділився…не маєш зубів-бо здорових..
ти, певно, напився.. бо я не твоя жінка для

слухати оди про стелі, які білити і
вікна поміняні, і гроші, які полюєш..
Я недоцільна такому...я лЮблю умитих,
котрих типовою палітрою розмалюєш...

На апараті, який мені мейдить фото
байдужі люди - вовки своїм левенятам,
ці що у Києві серед парку Кіото
уміють іти, одночасно - їсти й спати...

І дощ з балкона, і липи гілля розлоге
спідручне клену - тулитися та тулити
зірчасте листя - від злив осінніх вологе
до ніжних троянд балконних, чавуннолитих…

Говорить літо з екрана мого планшетика -
балакає осінь з вікна - нахабна і звана...
Здолбунів сяє, немов зоопарк Мангеттена -
гойдає нірвану!
Я п'яна, як вишня із торта...

Ліхтарі володіли весіллям,
голубами з різьби та небес,
і стривожений зайшлий Месія,
на спокусу і хлібом, і сіллю
випромінював тихо протест.

Нас вінчали комети й видіння,
виростали і прірви, й мости.
Над фіранкою голуб у сінях
і над літом фіранка осіння
научали: люби і прости.

Підвесільні – до першої крові,
відвесільним - базіканок міх.
І нараз – ні зерна, ні полови,
де схилився дідок барвінковий
до скарбів – не своїх.. не своїх…

Золотиста стіна з мішковини
між добром, де зачовгано зло,
до зорі – ані зопалу винним,
ні святим, що ні кроку за глину,
не змогла повернути тепло.

2013р.

Коли душа твоя смутна,
А їй негоже притаманне,
Тоді з душі твоєї дна
Стають убивцями тумани.

Липкими пальцями беруть
За горло горду тополину
І місяць, як дівочу грудь,
Оголену наполовину.

Коли душа твоя смутна,
А їй хороше притаманне,
Тоді з душі твоєї дна
Стають коханими тумани.

Легеньким порухом окреслять
високу шию тополину
І місяць, як дівочі перса,
Оголені наполовину.

2008

Стисну губи та довго мовчатиму-
Бездоганно втішатиму нашу любов.
У долонях вогнище триматиму-
Намагатимусь вразити милого знов.

Я у місяця щойно благатиму
Сяйва срібного- сердця скрижаль.
В щасті маємо бути багатими,
Так навіщо висловлювать жаль?

Очі сині захмарені тугою,
Заполошені смутою дійсності,
Визрівають сльозою-наругою,
Виливаючі струмені пристрасті.

Мелодійно-скорботна надія моя,
Ти мене не посмієш покинути!
Обрій знову палає- вирує зоря!
Не повинно кохання загинути...

Слоненя наїлося,
Затіяло гратись.
І як пукає колібрі
Хоче показати.

Прижмурилось, надулося,
Вуха розгорнуло,
Пукнуло. І випадково
Лева в кручу здуло!!!

-Тепер, мабуть, твоя черга, -
Питає у тата, -
Так, як пукає колібрі,
Зможеш показати?

- Як колібрі вже не зможу, -
Слон відповідає, -
Ну, хіба що з кручі лева
Трохи зачекаю...

Лев скалічений із кручі
Не хоче піднятись...
От придумали слони
У колібрі гратись!

Так і люди - обжеруться
Миром без війни
І пукають одне в одне,
Як дурні слони.

2013р.

Ти знов прийшла. Любов моя воскресла,
Мов із полону звільнена весна.
Сплітає нас чарівне перевесло,
І утопає рання сивизна.

У зиму повертається природа,
Укрилась першим снігом борозна...
І раптом - Ти. Вогонь очей і вроди.
Глибока осінь. А у нас - весна.


1997 - 2013

Собака Лесик справно гавкав
На ліс, на річку, на луга...
Служив сумлінно, як собака
У межах свого ланцюга.

Господар часом сумнівався:
Чого ото на ліс гарчить,
Чи звір який там заховався?
До Лесика все цить та цить!

А Лесик гав та гав на хащі.
І під собою землю гріб...
Доводив всім, що роботящий
Й не марно заробляє хліб.

А гостював в селі психолог,
В науці глиба чи скала -
І Фрейда, і Спінози школа
На базі дикого села.

Порадив: - Відпусти нездару,
У нього клин від ланцюгів.
Він вимагає самку в пару
На лоні пристрасних лугів...

Господар без перестороги
Взяв й відпустив із цепу пса.
Пес шусть психологу між ноги
І все, що втрапив - покусав.

Порвав штани, скалічив спину...
Пес гриз, психолог верещав:
-Фу Лесик, фу! А Лесик клинив,
Бо він Спінозу не вивчав.

Лишив психологу на шкірі,
Своїми пазурами знак,
Що Фрейд взірець для вищих звірів,
Не для господарських собак.

2013р.

Я щастя тримав у руці - пташенятко.
Надіявся, що теплотою зігрію,
Обожнював пташку не маючи й гадки,
Що мабуть чогось у житті не умію.

Маленьке зростає і рветься у зорі,
Старе покидає й шуга до нового,
Не вірить, що світ не такий вже й прозорий,
У нім чиїсь крила йому ні для чого...

Можливо затиснув би пальці до болю,
Щоб щастя моє не дісталось нікому...
Та що ж там його? Отакісінька доля.
Злетить, покружляє й повернеться дому.

Та тільки вже руки не будуть тримати
Бодай олівець, який пише нотатки,
І пальці вже будуть не схожі на грати,
Які захищали моє пташенятко.

Узбіччя скрекочуть: агов, подивися,
Не кожен і щастя таке собі має...
А я от журюся і буду журитись,
За тим, де те щастя моє пропадає.

Що бачить, що чує,
Як в світі живеться?
У кого чужого і за що ночує,
Бо звісно, додому уже не вернеться.

2013р.

Тісно душі у квадратних Евкліда клітинках
Креслити безмір калюжами втомлених книг.
Бородатий філософе! Ліній і чисел обжинки -
Малюєш параболи щастя й трикутники лих.
Моїх невгамовних рапсодій античності сивої слід
Чайкою білою морем відбіленим хворою Кліо
Чи Каліопою – міряти строфами й римами міт.
Черствою шкуринкою хліба легенда про Іо…
Словами апорій Зенона будую місток
У сьогодення… Сандалі ховаю в пісок.
Тікати немає куди – тай навіщо? Тепер
Печінку тобі вигризає латинський орел.
Пісню співай про Сізіфа і про Елладу помрій.
Думку стирає з папірусу й пам’яті час-лиходій.

Міняються люди й куточки природи.
І навіть каміння вода розмиває.
Тікає за сонцем народжена врода,
Що лише у пам’яті вічно жива є.

Роки вересневі у срібних туманах
Вологою щирістю вроду чатують...
Ось цвіт опаде і троянди не стане.
Натомість в саду хризантеми квітують.

Троянда остання так ніжно і звично
Торкалась очей і душі пелюстками.
У пам’яті серця залишиться вічно,
Хоч осінь уже роздяглась поміж нами.

Легенько торкнувся чарівної квітки
Отой вітерець у природі осінній.
Без жалю у спогадах викреслить літо,
Красу в пустоту рознесе, як насіння.

Без жалю, без подиву і без зітхання
Розвіються літо і мрії щасливі.
І разом з трояндою щезне кохання,
Залишивши в пам’яті сни полохливі.

Трояндо моя, я тебе пам’ятаю,
Бо літо з тобою не можна забути.
Роки вересневі у сріблі купають
Хвилини того, що іще може бути.

2013р.

Я прошу прощенья у любимого:
За невольно брошенный упрек,
За дележку смысла неделимого,
На сердце повешенный замок...

Я прошу прощенья у любимого:
За реприз безудержный порыв,
За мою увиденность незримого,
Незабвенно заповедь забыв...

Я прошу прощенья у любимого:
За безвременную паузу судьбы,
За созданье образа гонимого,
Проживающего сказочную быль.

*
З вогню у просинь лине журавлиний ключ,
махнути слі́дом би на днів осінніх путч,
але мій обрій: просто обрій - без мети,
і очі інші над літами не звести.

А в кішки той іще за вікнами розмай,
і вірній Герді в неті стрівся кращий Кай,
і я забув, які ж вони - уста без «не»,
бо поруч осінь і розгублене земне.

**
За рогом, далі, є крамниця мріянь і
на вибір долі там у модному вбранні -
нехай за душу, та удача не мине,
як чари любих дів з краплинкою мене.

А край асфальту жмені квіточок весна,
та крок і впоперек із листям борозна,
і так нагадують вони малих дітей,
що я спиняюся, давно не Одіссей.

*
До божевілля вільний, і тому війна:
за сни вчорашні, і жіночу стать майна,
бо невмолимо тане літа голубінь,
як віра в синій звід намолених склепінь.

А зводи тісняться, мов кубки з-під вина,
мов перевернуті для благодаті з дна,
і день, як пульсу бій із тінню в мережі́,
з ай-пі за краєм особистої межі.

**
І все закінчиться утратою всього,
дні відмічаючи камінчиками з «го»,
як древні, зважую щасливе і сумне -
мов непрожите ще подібного сягне.

А зорі світяться від невимовних слів -
куди й не линучи, уже давно добрів,
і море лащиться, мов жінка - навмання
тебе цілуючи - шепоче: «ми сім’я».

*
Немовби справді не існує самоти,
і не майнути далі звідси, не піти,
і в’ють вітрила журавлині далину
лише як осені дорогу огняну.

І не знайти цьому точнішої ціни,
окрім дарованої скроням сивини,
і, мов той клен, сплативши листям днів за рік,
навчусь і я втрачати все, до чого звик.

Прозрілий суд
над маревом віконним,
за вузликом –
одразу виднокруг,
і дві душі,
як ветхі дві ікони,
впіймали
ноти з нотками
на слух.

О віще світло
і… права пташині.
Куди летіти
з перших білих див?
Контрольний дощ
на прилисток єдиний –
і мед
не дотече
до бороди.

Від пошуків хули
до халабуди
і від багна стрімкого
до сходин
церковні дзвони
і биття повсюди,
і сто табу,
і неодмінно клин.

З вікна додолу
пелюстки віддушин
на рукави,
на віск
і на золу,
а завтра знову
сонцем попелюшки
штовхати кревно
витончену млу.

2013р.

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь?
Вони надто вже схожі
на перетині днів.
Їх об'єднує сонце,
що у зоряні коси
заплітає надвечір
пасма жовтих вогнів.

Час не знає утоми.
В межах вічного плину
обертає планета
наші мари і дні.
Ми – піщинки безкраю
на долонях припливу.
Ми живемо насправді
чи в магічному сні?

Час не відає болю
і осінні зажури
переповнюють тлінню
цю ріку забуття,
набігають на берег,
підмиваючи мури
постарілого в осінь
золотого життя.

Час не вміє додати,
лиш відняти й забрати
і розвіяти пилом
у вселенських степах,
де людина, як всесвіт –
його можна впізнати
по розкритих назустріч
усім болям очах.

Час приносить сум'яття
в установлені рамки
особистих уявлень
про життя і про смерть.
Вічність грає у мрії
і проводить у дамки
не блакитне безсмертя,
а людську круговерть.

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь
і багряними днями
обрамляє наш путь,
одягає світанок
в чисті зоряні роси
і курличе у небі
про земну нашу суть?...

Чи то сонячний сяє ранок,
Чи лунає весняний грім -
Вийди, мила, на світлий ґанок
У мереживі слів і рим.

Подивись на цей світ осяйно,
Всіх позбудься земних тривог...
Буде добре все, буде файно -
Бо, напевно, так хоче Бог.

Бо так бути завжди повинно -
Щоби серце не краяв щем,
Опустись на мої коліна,
Похились на моє плече.

А як віхола зла нагряне,
Над планетою засурмить -
Ти збереш мене, мила, рано,
Поцілунку солодка мить...

І в далеку піду дорогу,
Щоби світ і тебе спасти.
Буду вірити в перемогу,
Знаю - вірно чекаєш ти.



2013

І
Я відчуваю, бачу, ти – моя,
Та іншу трепетно кохаю я.
Її згадаю, і в сльозах тону,
Бере вогнем любовна печія.
Клин клином я не виб`ю… О печаль,
Важка накидка темная твоя.
Як траур, так щодня її ношу
На зігнутих плечах в сумних гаях.
Навіщо народивсь – кохання раб?!
У смерті вир несе ця течія…
Чому живеш – про горе щоб співать?
У нього філософія своя!
ІІ
У недосяжне завжди манить нас,
Далека мрія звабою сія -
Щоб знов собі утрачене вернуть,
Зажити, як щасливая сім`я?!
Живеш і віриш все у той міраж.
Летиш, спонуканий, без нагая.
Якби досяг, то був би, наче Бог?!
Твердиш: О якби я, о якби я!!!
ІІІ
Реалій риф зупинить твій наскок,
Примарних мрій потопить він каяк…
Лише поет залишить в морі слід.
І запитає хтось: а як, а як?
Закам`яніють вірші там його,
Уява романтично забуя,
І корабель, як пам`ятник зведе,
Як нездійсненних мрій усіх маяк.

25.08.7521(Від Трипілля) (2013), м. Київ

«Його судьба в чужину пролягла
До бастіона й княжого села.
Ім'я лишив він, що бентежить нас –
В легенді й пісні лине повсякчас».

Тепер сиджу, гортаю сторінки –
Слова рікою ллються залюбки,
Чуття ж усі - неначе скакуни:
В часи далекі мчать мене вони…

Несуть до слави, доблесті, звитяг,
До буйних робінгудових ватаг
І до юдейки та саксонки врод,
Що споконвіку оспівав народ.

Зелені амазонки
б’ють на сполох
і врозтіч від серпа –
в самообман!
І коники стрибком
у пеленколо
квапливо-голосистих
заклинань.

О грона зблисків
у пролозі драми –
на лезі знову
суть усіх мірил.
У модернізмі,
створенім вітрами,
парад зигзагів
коригує стиль.

Порізано
красиві однострої,
у лантух
військо зв’язано.
Полон!
І хто тепер
під гіркою
рудою
задати зможе
непокірний тон?

Живильне тло.
Прив’ялі войовниці.
І тут
солопіЯ*
нараз
одна
востаннє обпече
і… посміхнеться –
собі самій
не програна війна!

*роззяву.

Аж завиває у Соснівці вітер,
Важучі хмари десь у даль штовха,
Чи настає година вже лиха? –
Скидай футболку, одягай-но світер?!

Дощини перші я з лиця не витер,
Погонич роздува свого міха,
Він крещендує, ні, не затиха,
Мелодій буревійних композитор.


Витрушує небесні так мішки,
Що краплі б”ють об землю, мов градини,
Які вже на подвір”ї тут смішки –
Всі в хату – від комахи до людини.

Тінь Спаса над селом нависла строга –
Вже осінь – каже календар Дажбога.

7504р. (Від Трипілля) (1996)

На вістрі хвилі, в плині часу
Нам зупинитися б на мить,
Щоб пісню ту згадати разом,
Що нею соловей бринить.

Тоді в саду цвіла черешня,
Дзюрчали стрімко ручаї...
Але не можуть безкінечно
Нам усміхатися гаї.

Все в нас було, всього - й немало...
Вечірнім небом - журавлі...
У сяйві зір ми забували,
Що все минає на землі.

Чарівні весни невблаганно
Зникали в леті пелюсток...
Палають явори багряно -
Вина червоного ковток.

Ох, серпень - жнивнику останній!
На осінь повертаєш ти...
Та незабутні дні весняні
В душі нам завжди берегти.


1996 - 2013

Ніде подіти Правди їдкої,
кожен союзник брехні громіздкої.
Сьогодні ти пан,
бо є чим поживитись,
А завтра "жупан",
бо вже треба коритись.
Людина істота тепер всемогуща,
вона тепер завжди й в усьому тямуща,
Кому, як не їй розбивати "тортури",
навіщо ж себе у неволю тягнули?!
Я бачу, що треба вже їй вибирати:
прибуток чи Правду наразі збирати?
Кого захищати, панів чи людей,
нема вже різниці між ними. Курей!


15.08.2013р.

Півроку до півроку..і вже й прожив, неначе...
до першого уроку..якого й не побачив
вертаєшся думками і згадуєш насилу...
той час, коли настачив душі на зиму силос...
бо годувати треба щоранку і щовечір...
сю внутрішню амебу у чорноті чернечій,
що причаїлась доки ти ще живий хоч трохи...
колись ти ганив спокій і шив взувачку блохам..
і знав, що не минеться чуття мурах лоскотних..
у грудях серце б*ється... прадавньої істоти
шукаючи відлуння у власних пориваннях,
в солодких мріях юні... у темному старанні
любовного напалму...
а зараз...чисте зілля і краплі валер*яни...
і вдоволь зимних видів, пейзажів для покути...
наш бог нас ненавидів і не хотів почути
ніколи, ні за яких найтребніших обставин
він викинув нас голих і байку про нірвану
шепнув аби для "пташки" чи так...кому до сміху
і дав життя нам наше, і дав людську нам втіху...
і казку про небесне буття чи пробування...
Воскреснув!.. і воскресне? з колін підніме й твані
незвідану ще досі і лячну досі силу
земля їх носить… коби їх небо ще зносило...

І ти там скоро будеш в кумпанії старечій
а зараз...юди й люди...
у шкурах не овечих, а вовчих у кутюрній
обробці модерновій...яскраві і гламурні
холодні до розмови не вбраної у шати..
і нікому почути...і нікого спитати..
нічого не вартує у світі сьогоденнім..
а матері годують з потроєним натхенням
своїм тілесним болем і білою тугою
дітей, що будуть вбиті байдужістю й покоєм...
що до зими нездатні, ще зовсім не готові..
без силосу..без сили..без почуттів..без крові...

Смерть починається з життя.
А ми? А я? Чи жив… Не знаю,
Моя печаль не з тіні раю,
Бо я не відмолив гріхи:
Зайшли, сказали просто: ти.
Ти ворог, ти, ти, ти, ти!Ти!

А я лише молився Богу,
Щодня до Божого порогу
Ішов. Не знав. Це гріх, сказали.
Тікайте, діти, щоб не знали
І правнуки, якого роду!

Хтось скаже, прочитавши, гріх?
Я просто рятував своїх,
Ще ненароджених онуків,
Дітей, щоб вижили.
Ах, мука!
Який-то біль, що стільки літ
Мій внук , все в відповідь, "хто дід",
Повторює, «а я – не знаю…»
Мов Божу заповідь читає,

Та він частиночку несе
Мене.
Котрого у тридцятім
Назвали ворогом проклятим…

Привідчинені двері – не кожному вітру,
де на вивіски моляться натовп і твердь*.
Перший поштовх – і ти обираєш палітру,
на якій екзотично прикрашена смерть.

За навалою осені й тупоту грізно
сотня вузликів чорних і дужих вузлів,
і кленовий листок – суєти перевізник
мимоволі до ніг - по заблудлій золі.

Неприборкане серце, як потяг шалений
не по рейках, а так… щоб на мить напрямки…
Хтось надумав тобі не вакацій катрени,
а на зарева вічні надіті свитки.

Вибираєш нестямно тонкі кругозлами:
від усіх, від усіх – на свою висоту!
І живеш (не минаєшся) десь між дахами,
і визбируєш зайчики снів на льоту.

В підігрітому мареві зблиски віконні,
час повернень і колій, і рваних образ,
і нотації міста душі безборонній,
що уже не боїться відкрити анфас…

2013р.

*Народна назва непомірно заможних українців.

Намісники..а чи месники?.. Господи, стільки питань
розлітаються хрестиками, тушаться в сметані..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім… -
шию строї вершникам.. по погоді й моді..

куховарю труєним – не троянським дітям.
І шукаю схованки, де б себе подіти,
де б ховатись.. Боляче.. Янгол тихо плаче..
Ланцюги примножуєм на життя собаче

Коб ножем розчиркати цю тяжку стільницю
і зробити картою, і пустити кицю
у стольград найпершою – на удачу білу…
але ж…як карасиків - на виделку й вила

піднімуть мов знамено вороги й підблюдки,
діти інших вершників, з іншої маршрутки,
у вбранні напитому золотим мусліном,
зроблені із доброго, твердого поліна….

Їм театрів…бубликів… букваря – до грубки
І м’ясця придатного щоб до м'ясо.рубки…

Без надії томляться вершники у строях…
по погоді й моді, годні до двобою..

Годні до намісництва і до помсти-жури.
Та співають лірники, промовляють джури:
не буває верхній пан на два ока ситим
не давай дітей у бій – втратиш свої діти

шию строї вершникам.. по погоді й моді..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім…
розлітаються хрестики! тушаться у сметані

А молитви безнадійні і…всі святі самозвані!

Чому у храмах наших круглі куполи?
Тому що круглим сонце є у небі синім.
Є круглою земля. Господь так утворив
Об’ємні речі розумом всесильним.

Коли в степах нестримно від біди
І шлях обрати стане необхідно,
Лише на пагорб будь-який зійди:
В промінні сонця купол храму видно.

Для світла відстані не мають верств і гін,
А купол круглий - віддзеркалення до Бога.
Яким би кольором не фарбувався він,
Як зірка золотом показує дорогу.

Чому у храмах наших круглі куполи?
Тому, що служать серцю маяками
І напрямком душі. Так де б ми не були -
Вони назавжди з сонцем разом з нами.

2013р.

У час, коли небо малює картини
Перистими хмарами у висоті,
Стою зачарований, наче дитина,
І вгадую літа. Плин днів у житті.

Он неба кусінчик, де хмарка, як коник,
І сонечко світить яскраво з гори...
Це літо дитинства, уквітчане льоном
Й ромашками білої світла пори.

А там он де хмари пейзаж утворили
Із білих лілей і вітрильних човнів -
Це дні, коли в юності серце скорили
Фантазії перших закоханих снів.

На небі малюються друзі і рідні,
І батько, і мама, й казкові гаї...
Від краю до самого обрію видно
Мої помилки й перемоги мої.

У небі скраєчку крапцем виглядає
Невгадане щастя. Блакиттю летить.
Коли то було? От і не пам’ятаю.
Але те незвідане досі щемить.

Пером розмальовує хмарами небо
Мої почуття і сплетіння доріг.
У нім десь є ти (адже як же без тебе?)
Кохання моє: хрест, політ й оберіг.

І що та хвилинка розглянула хмари...
Я очі відвів. Хмари - пара води.
А все що побачив, то лише примари,
Що час на хвилинку в мені розбудив.

2013р.

Вино в ріжку
і хліб на підвіконні,
на сплески слова –
світло за вікном.
Чужому місту –
посмішки й поклони,
і три монети
на сріблясте дно…

Й усім боргам –
не зайві барикади,
й тобі, що поруч, -
не туманний щем,
коли на шпильках
зоряні балади
на подіуми
вийдуть за плечем.

Атракціони
без падінь і круків
і щирі очі
друзів і сльоти –
ми тільки тут
візьмемося за руки
і вже тоді –
за райдужні мости.

2013р.

Негарне – пара мов краси,
Літа – як ті мертвотні зими.
В чужих обіймах я гасив
Жагу кохання невтолиму.

Мов душу хтось на мить одтяв
І серце із грудей геть вирвав…
В красі продажній – забуття
Шукав я, ніби впав у прірву.

І ось прокинувся від сну…
А ти мовчиш, кохана – (Боже!)
Перед тобою в мить ясну
Я навіть каятись не можу.

Хто бруд огидний розгребе
З життя, що нас несе до Нави?*
Лиш сам я витягну себе
Із бездуховності канави.

Вогонь священний запалю,
Пройду безбоязно крізь нього.
І в нім очищусь без жалю,
Позбувшись болю і тривоги.

Немов Мара, одійде зле,
Прихилиться до мене небо.
І ніби зглянувшись, пошле
Привітну вісточку од тебе.

31.07. 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Давив мишвоту кіт рудий,
З щурами вік змагався,
Та от на старість став слабкий
І граціозно вже не потягався.
Як купка мрій звалився в квітнику,
Шалений спогад віями прижмурив.
Чого тільки не малось на віку,
Що потріпало доста шабатуру!
Мурчить собі під ніс пригоду чи роман,
Розшкірив пазурі без зла в квітучі тіні.
Дрімоту муркотить між валер’ян -
Блаженна старість у поважній ліні!
Колись і ми уляжемось в садку...
Упремось в стовбур липки головами,
Згадаємо усе, що стало на віку,
Що відбулося начебто не з нами.
Затягнемо пісні про щирий рай,
Який дістався нам від прапраліта.
Аби лиш поряд із садком не гуркотів трамвай...
Й не спотикалися об нас щасливі діти.
Дрімає кіт у флоксах без бажань,
Бо вже нічого від життя собі не просить.
Йому під ніс схилилася герань,
А хвіст гойдають полум’яні флокси.

2013р.

Поезія - то не манірна жінка
У біжутерії зі штучних слів, метафор,
Що серед звалища думок - порожніх звуків -
Волочить шлейф епітетів, анафор.
Обвішана отим фальшивим злотом -
Верлібрів образи чужі, близнята - вірші...
Це не поезія, це тінь її під плотом,
Де вхід до Храму за Говерлу вищий.
Туди душею треба підніматись,
А щирістю освітлювать дорогу.
Словам важливо з почуттям зрівнятись,
Вклонятись тільки Істині та Богу.

2012

Де мало сонця, там правлять тіні,
де мало праці, там царство ліні.
Зайти за щастям у храм безбожний
захоче грішник, мало не кожний.
У молитвах тих немає правди –
приходять хвойди, заходять зайди.
Заплаче рабство в обіймах волі.
Йому миліше життя в неволі.
Дорога млиста, дорога сива.
Вітри колючі, холодна злива.
І гнуть додолу тягар і ноша,
але найбільше немилість Божа.
Смеркає рано. У час світання
нема наснаги, нема бажання.
А ще ж далеко, ще обрис ночі
не скраяв серце, не виїв очі.
Та чути голос крізь біль і втому:
не ставте крапку, залиште кому…

Дай змогу бути другом твоїм
І при зустрічі спитати, як твої справи
Всім решта вже давно перехворів,
Але не можу втамувати спраги

Дай змогу ковтком за ковтком
Напитися чистою красою жадібно.
Цей прояв розчавлює під катком
Несамовито чуйно, болісно лагідно

Вдаюся (мовчу) точніше здаюся
Навколишнім черствим і відлюдним.
Дай змогу і ще раз тобою нап’юся
Настільки, що почну вірити в чудо!

2013

Піаніно в саду. Принахилені звуки і локони.
Ти не граєш по нотах – по карих моїх - не відвів.
Сипле небом ліхтар, і стаємо, як тіні, високими,
бо змаліли розлуки і зИми не слуги брові.

Світлокруг, чари рук, перемовини з ніжною вічністю
і повернення в юність – яскраво і без манівців.
Срібло давніх листів не відгранює нас пересічними,
і сльозина не крапка - прозориться світ на щоці.

Два старезні фонтани – брати невгамовним емоціям,
замаскованих нами в непізнаних вимірах доль.
Ми нестямно близькі, а очам – ілюзорності лоції:
урізнобіч віддавна - не нам доплести сі-бемоль…

Поклонившись усім, до овацій душею притулишся,
а до шлюбного* поруч тендітно і срібно – плечем,
і ростиме між нами вогненна й овітрена вулиця,
а такою хіба що від себе довіку втечем.

*Чоловіка, з яким одружена.

2013р.