Раптовий сніг, немовби кара неба.
Раптовий сніг, такий раптовий сніг.
Нам кари іншої уже не треба.
Сама ненависть падає до ніг.

Раптовий сніг, немов парад ілюзій.
Раптовий сніг, як марення вві сні.
Раптовий сніг крізь марево алюзій
Явився парадоксом навесні.

Що нам робити з цим нежданим ритмом?
Куди втекти від Господа гримас?
Космічний холод падає нестримно
У хаотичність й невгамовність мас.

2 квітня 2023

Це запах гною чи троянди?
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.

У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
Що це диявольський вінець.

І у вершині є низина,
В багатолюдді - самота.
Так відкололась половина
Від тебе, де цвіли жита.

Ця діалектика вершиться
У душах і на небесах.
І справедливість не здійсниться,
Поки у клітці буде птах.

12 березня 2023

Це грім звучить чи гуркіт канонади?
Роздвоєння, як вістря боротьби,
Як відгомін Господньої тиради,
Доноситься противенством доби.

Не знаємо, де можемо спіткнутись -
На міні чи на грудах кам'яних.
Ми навіть не встигаєм озирнутись,
Як доля б'є прямісінько під дих.

Роздвоєння не тільки у людини -
Так Всесвіт розколовся, мов яйце.
І в поєдинку люті половини
Пекельним вітром дихають в лице.

8 березня 2023

Останній сніг вже сходить із арени,
Як сивина, як марево із хвиль,
Що напливає з підсвідомих терен.
Не розрізниш, де правда, а де цвіль.

Останній сніг напливами прибою
Нечутно попід двері підповза,
Де зло й добро злилися у двобої.
У гулі не почуєш крики "за".

Останній сніг, як барс чи як пантера,
Під ноги ніжно й лагідно приліг.
Немовби білими грудьми Венера,
Останній сніг закриє твій поріг.

1 березня 2023

Я хочу пірнути в сніги,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.

Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
Явивши небес письмена.

Я хочу пірнути туди,
До краю небесних святинь.
Сніги замітають сліди,
Ховають надії до скринь.

Слова упадуть назавжди
В яругах крутих, як змія.
Лиш тільки прозріння не жди,
Воно розчинилось в полях.

20 лютого 2023

Уламки любові, уламки світів,
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.

Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Вони заспівають про вічний початок.

Уламки любові, немов камінці
Коштовні й такі непоправно розбиті.
Ти бережно їх потримаєш в руці
Й відпустиш, неначе небачені квіти.

4 лютого 2023

Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.

Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.

Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.

Де ті слова, що здатні породить
В душі урочу і величину мить?

Де ті слова, що пронизають нас
І над якими непідвладний час?

Слова, які розтоплять пустоту,
Які глаголять істину просту.

Порожня сцена вимовить слова,
Які не розуміє голова.

Та це єдино правильні, живі
Слова, що проростають у траві.

Це слово первозданне, як струмок,
Яке здолає навіжений смог.

13 січня 2023

За горизонтом — цвинтар мертвих днів,
Де кожен з них — лише виток спіралі.
Чи зміст життя — це пошук голосів
У темній тиші зниклих ідеалів?

Чи доля — це невдачі марних спроб?
А, може, випадковий збіг обставин,
Коли душа, немов наївний сноб,
Блукає по вершинах і проваллях?

І вірний шлях, що вибраний колись,
Приводить до чергової розвилки,
Де тіні мрій минулого зійшлись
З холодним літом — міражем безликим.

Можливо, сенс не в пошуках скарбів,
А в тому, щоб прийняти порожнечу?
Однак, за розмаїттям гарних слів
Готує кожен план своєї втечі.



14.06.2025

Хоч би скільки тікав я від тебе,
Марна спроба від тебе втекти.
Я мов бранець у пазурах неба,
І дорогу назад не знайти.

Я тікаю, тікаю, тікаю,
Повертаючись знову туди,
Звідки я відійшов у безкрає
Мандрування без сенсу й мети.

Я тікаю і знову на місці
Опиняюся, грузну, стою.
У розтерзанім середмісті
Я шукаю краси течію.

27 листопада 2022

Кленки в недобудованому домі -
Це сутності, що рвуться врізнобіч.
В думок і дій невидимім огромі
Проглянуть голоси незгасних свіч.

Кленки до нас промовлять нескоримо
Крізь цеглу і руїну навкруги.
І родяться від неба дані рими,
Які прокреслять нам святі круги.

Руїни не лише у цьому домі -
Руїни у думках і почуттях.
Ти вийдеш і у просторі, як морі,
Співатимеш, як визволений птах.

30 грудня 2022

Моя любове золота
Радіють лагідні каштани.
Хай щастя поміж нас вита,
Допоки дихать перестанем.
Голубоока пестить вись
Дарує нам чарівне світло
До мене, люба, пригорнись,
Аби серця вогненно квітли.

ПРИСПІВ.
Любові мужність не згаса
В життя жорстокій круговерті
Непереможна є краса,
Гартована списами смерті.
Рятує світ увесь вона
Аж до найменшої галузки
Аби набридла всім війна
Уся розсипалась на друзки.


Планета стала набакир --
Так розходилася ненависть.
Та прийде довгожданий мир
Усе на місце він поставить
Цілую щічки дорогі,
Флюїди щастя в небо линуть,
Хай прийде ласка від Богів,
І землю вкриють ендорфіни.

ПРИСПІВ.
Любові мужність не згаса
В життя жорстокій круговерті
Непереможна є краса,
Гартована списами смерті.
Рятує світ увесь вона
Аж до найменшої галузки
Аби набридла всім війна
Уся розсипалась на друзки.

15 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Яка б не трапилась жура --
Допоки ми живі, кохана,
Цвітіння не мине пора,
Моє кохання не зів'яне.

Нехай роки беруть своє,
В люстерко глянути так важко.
Краса душі твоєї є --
Мені ти завше мила, пташко.

То все привиділось тобі,
Був сон лихий від чорних круків,
Сміються висі голубі,
Найкраща ти, моя голубко!

То заздра в комусь лють живе
Вона б вродливих всіх убила.
Од неї - дзеркало криве
І піднебіння почорніле.

12 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

Спохмурніла неба блакить,
Зашуміла травнева злива,
Ще учора я міг любить,
Ще учора я був щасливим.

Ще учора душа цвіла
І горнула щастя до себе.
А сьогодні чорна імла
Затягла сполотніле небо.

Ще учора каштанів цвіт
Пестив очі мої красою...
А сьогодні веде пристріт
До воріт, де ота з косою.

Ще учора пахучий сад
Нас манив запахущим раєм.
А сьогодні сонце згаса
І розпукою серце крає.

Ми порізнені знов, ізнов,
Хтось уже потирає руки --
Розпанахує десь вікно,
І втішається із розлуки.

Наготові уже стоїть -
Підбивати під тебе клинці.
І свою вдовольнити хіть,
Доки тужиш десь наодинці.

А мені у думках - лиш ти,
Ні красуні, ані моделі.
О пробач, кохана, прости!
Світ без тебе - немов пустеля!

4.05.7533 (Від Трипілля) (2025)

Розвалився неба п'єдестал,
На комп'ютерні розпався глюки...
Ти раніш Богинею була,
А тепер лише - ревнива злюка.

Де той поклоніння ідеал?
Що плекав у віршах я роками?
При тобі не можу назагал
Просто спілкуватися з жінками.

Дикі сцени ревнощів мені
Ти тепер влаштовуєш опісля.
Стали дні усі мої сумні,
І у них бринить прощальна пісня.

Вже мої кривавляться вуста,
І течуть із них струмки печалі.
Я для тебе однолюбом став,
Ти мене підозрюєш і далі.

Ні, не можна ідеалом буть,
Треба -- лиш диктатором жахливим,
Де на злі тримається могуть,
Де не вірять виливам сльозливим.

А яке ж було кохання в нас --
Цвіт весни і кожна мить приємна.
Де ж подівся той прекрасний час?
Небеса позаздрили напевно.

28 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Серед тисяч вогнів
Єлисейських полів,
де з вітрин діаманти й парфуми
ваблять око моє,
не знайду тільки те,
що ніколи й ніде не забуду.

Вежі Ейфеля шпиль,
наче лезо, тонкий
що врізається в вистигле небо —
це всього лиш метал,
безжиттєва краса,
як і сонна, засмічена Сена.

Височенний Монмартр,
чарівний Но-тр-Дам —
велич їх перехоплює подих
і навіює сум,
що по тілу, мов струм,
бо сьогодні отут не з тобою.

Дивовижний Париж —
слава, бруд і престиж
замішались у ньому коктейлем.
Та збагнув я одне —
це усе не моє.
Він без тебе є просто музеєм.


16.04.2025

Спотворили хвороби нас обох.
І смерть уже чигає недалека.
Життя не пестить більше - бачить Бог --
А ти у нім - філософ, як Сенека.

Усе минає - і кохання теж,
Вогонь згасає у горнилі серця,
Все менше в нім лавандових пожеж,
Гірчиці в ньому більшає і перцю.

Все менше входим у емоцій раж,
І у словах - важкий миш'як іроній.
За обрій зник романтики міраж,
Поезія печальні сльози ронить.

В душі твоїй - отрута недовір,
Що язиками сіяна лихими,
Розквітнув блекотою поговір,
І щастя душить путами своїми.

І тільки мрія все ж таки живе,
До серця тулить у сльозах голівку.
Останній на планеті соловей...
Останній вибух радості на гілку!!!

6 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

Вечірнє місто, туман і тиша.
Горять вогні, мов бліді зірки.
Його скелети землею вкриті,
Там щось своє заховав і ти.

Всі таємниці й старі легенди
Порожніх вулиць, холодних стін
Навряд згадаєш і недаремно,
Бо сам забути це все хотів.

Та в цьому місті серед туману
Ще так багато бродячих душ,
Що погубили свої бажання
Й безсило в небо прокльони шлють.

Не сам ти в натовпі поміж тіней.
Хоча б від себе вже не біжи!
Туман розвіється, просвітліє...
Там відшукаєш свої сліди.



09.03.2025

Коли вся здохне орківська сволота?
Боги, немає краю цій війні.
Без пафосу, я знаю, це робота
Бойчині, України патріота,
Пошматувати пута Сатані.

Я виховав тебе такою, доню,
Й ніколи не казав: "Туди не йди!"
Там пекло, бач: снаряди, міни, дрони...
Чигає смерть на воїв молодих.

Казав, що треба навпаки, до скону
Стояти, попри весь вогненний шквал.
Тримати агресивно оборону
І наступати, бити наповал.

Та коли вже із фронту повернулась,
З онуцею прийшла до мене ти --
Розм'якло серце, затремтіло чуле,
Струмками розтеклося доброти.

Така красива, сильна і вродлива,
Немов Богиня із високих сфер --
Бойчиня, поетеса, справжнє диво,
Моя опора в старості тепер.

Ой, не хотів, щоб знов ішла під кулі,
Бо щастя хміль родинного тепла
Мене аж до глибин усіх розчулив,
Бо ти ж таки загинути могла.

І що я сам, старіючий і сивий?
Навіщо це життя мені тоді?
Коли не буду батьком я щасливим --
Непотріб у жахній своїй біді.

...Та губи закусивши аж до крові,
Притис кровиноньку до голови --
Йде за Вкраїну з вищої любові
У бій вона... Обняв. Благословив!

5 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

                І
У гавані Дунаю гордий «Viking»
як знамено Europe майорить
легендою розбурханих століть,
причалений до валунів граніту
фіксує мирну безгомінну мить.
І тільки час від часу пінить вітер
грайливі баранці – отари хвиль
із іншої далекої орбіти
за кілька сотень полум’яних миль,
де ставиться останній водевіль –
німе кіно сполоханому світу.

                ІІ
Не новина, що під луною війн
вітрила утинає буревій...
і як не фокусуй цю мирну фразу,
поширює інвазію зараза:
із того світу виглядає Вій,
обсіли черті Україну-неньку,
війні не об’являється табу...
перевернувся Гоголь у гробу,
у Каневі сполум’янів Шевченко,
перечачи кріпацькому ярму...
напевне треба вірити йому:
московія включає перегони
за наші землі і без перепони
імперія оновлює тюрму
народів і затягує юрму
туди... тріщать усталені закони,
карабкаються іроди на трони,
пікірує планета у пітьму.

                ІІІ
У шефа Капітолію – гарячка.
У космосі вилуплюються маски.
Європу доять орбани-фіцо,
показуючи «рускоє ліцо».
Навчають жити неуки і турки.
Скажені й укорочені придурки
реанімують сталіна-сосо.
Очуняли адольфові адепти,
а ліві оживили сатану –
«вєлікую савєцкую страну»,
де умирають як один «за єто»...
......................................................
чию я тут спокутую вину?
Описую історію сумну –
Донбас перетворили на Судети,
а мир на третю світову війну.

02.2025

Я, можливо, у щось іще вірю,
Хоч давно вже не знаю, у що.
Десь від п'ятниці і до неділі
Живу тільки, а в інші дні – тлію.
Ось де, друже — реальність, не сон.

А колись (ти іще пам'ятаєш?)
Ми дивились інакше на світ,
Де закони — не просто формальність,
Де всі щиро дружили й кохали,
А порядність і чесність – в ціні.

Час, на жаль, промайнув дуже стрімко,
Помінялося все навкруги.
Вже немає тут місця наївним,
Таким мрійникам (чи божевільним?),
Як колись, в давнину – я і ти.

Лицемірство, брехня та угоди...
Невідомо: де зло, де добро.
І огидно від цього до болю,
Бо я досі ще вірити хочу,
Але справді не знаю, у що.


22.02.2025

пізно копаєте опівдні могили пусті
сором із чатами перевіряє пости
кидає кості голодним лопатам мов кість
пасмуги бронзових змій патиновану злість

золото лаврів палетки очниці інталій
пострахами черепів спалахнуть прапорці
знову незнайдене втоплене в жменю деталей
вишуканости розкоші в порожній руці

сторони світу опівдні беруться до танцю
крутять та й так що і смерть виставлятиме бранців
маги жерці ворожбити за вашої згоди
захід мені долучив половину зі сходу

часові від сотворіння рости і рости
хитрістю сором хоронить монети і брошки
та не знайшовши (побачать: могили пусті)
ляжуть в погребну постіль
мов для них моя ноша

2023 р.

Здається, горе розіп'яло...
Та ні, то темна смуга лиш.
Чи неприємностей навала
У серце вжалила сильніш.

Воно дурненьке і вразливе
Не має захисту броні.
Як те пташатко полохливе --
У пазурах жорстоких снів.

Та боротьба ще не скінчилась.
І тиск обставинних лещат
Дає лише зміцніти крилам --
Життя мені не ставить мат.

Не всі літа ще за водою
Втекли. Дивись у майбуття.
Вилюднюй. Володій собою.
Будуй своє нове життя.

5 лютого 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Каламар перевернуто

Місто встало й стоїть
се певна річ Троя
шари передмість
по колу повторюючись
змащені світлом ліхтарним
наосліп облудним
вливається суміш контрастна
і вулиці в сутінках
один подих тому
вийшовши з берегів
стискаються вздовж тротуарів
де берег тепер насідає
мов брили дорійців
буквальністю темних часів

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
Чи нині – вже завтра?

Дерева ростуть сталагмітами
в парку застиглих чорнил
сльотавости опій всотає галуззя
запівніч отямиться парк
у сріблí глосолалій
Затягнуться світлом зіниці –
ще дві затяжки
з кров’ю качається суміш контрастна
по околам
і серце тужаве щільніше за кість
душа поміж крил у хребет розвороту
тасьмою вп’ялася там сніг ліг раніше
цементуючи літери
сенси лабільні

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
нині – вже завтра

До брами до брами


2023

диме перцевий повз валку очей схаменись
скільки не є молодик розтяв параван смерку
і принагідно пречисті стожари до сліз
палахкотіли пекучі а вперті ж уперті

поштовх спиняли сліпі невідпорні часи
аби до купи зібралась множинність одразу –
руки руківʼя леміш – це сливе ти єси
що його б стало зорати чекання левкасу

і розчинитись бо в нині постало б колись
себто початок і голод спрагливого звіра
звіра котрий випростовувався і моливсь
стрягнучи в гумус – твоє сполотніле безвірʼя

2023 р.

В українських селах навіть і маля,
Любить, як в корівки вродиться теля.
В москалів дітисьок інша радість є,
Як на полюванні батько щось уб'є.

У казках Телесик Йвась - на диво всім
Зло перемагає розумом своїм.
А казки московські мов з'їдає рак,
В них герой найбільший, це -- Иван-дурак.

Українець працею статки нажива,
Рукотворні робить він трудом дива.
Хочуть, щоб велінням щука все дала,
"На халяву" оркам -- паразитам зла.

А козак у пісні, наче у раю,
На руках там носить дівчину свою.
А кацапка каже, що любов та - зла,
Що у ній полюбиш навіть і козла.

Нація шанує матір як святу,
Їй в піснях дарує шану золоту.
Нація є інша, що вам розказать:
В неї через слово -- йоханая мать.

Нація голубить сонячну красу,
І як заплітає дівчина косу.
Інша до сусіда в хату йде, як тать -
Нація, що любить красти й убивать.

Рису має наша нація таку
Любить будувати навіть із піску.
А кацапський любить гнуть башибузук --
Слів триповерховий будувать матюк.

В хатах українських сяє чистота,
Сонячна панує щедра доброта.
У кацапських "избах" - із колод вони --
В щілинах -- клописька, воші й таргани.

Український газда - в хаті, як поет,
В нього пахне гарно навіть туалет.
Туалета нету - каже москворать,
В нас тайга большая, есть нам где посрать.

Нація творців ми - від степів - до гір...
Будівничі люди люблять спокій, мир.
У кацапів п'яних праця лиш одна:
"Бить хахлов, война нам, словно мать родна".

Україна наша світла аж до дна --
Найлюбіша в світі рідна сторона.
Ще Уелс помітив: Бруд росія ллє,
Бо живе і досі ще вона "во мгле".

В москалів відсотків на вісімдесят
Роблять українці в усіх сферах лад.
Сук рубають орки, на якім сидять,
Скоро всі побачать, де єдрьона мать!

26.01.7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Останній промінь втомленого сонця
Ліниво впав за обрій і погас.
А вслід за ним, підкравшись незнайомцем,
Холодний морок вкрив усе нараз.

Загинув день, змарнівши у риданнях,
Затих (чи зник кудись?) веселий сміх.
Забути все —  одне лише бажання,
От тільки жаль, і соромно, і гріх...

Пітьма вповзла у розум. Навіть тіло
Якесь чуже, та й сил давно нема.
Той час, коли по-справжньому раділи,
Сприймається мов сон або обман.

Та ось, коли, здавалося б, ще трохи
І ніч зійде нарешті нанівець,
Ти шлеш під три чорти всіх лжепророків,
Бо це лише початок, не кінець...


10.01.2025

І ранок знов, і небо синє,
І спокій прояснілих днів.
Поету треба розуміння,
Не суд немудрих віслюків.

У серці рана невигойна --
Начхать зашореним навкруг!
Їм тільки слово непристойне
Немов петарда, ріже слух.

Ти заспокой, як керівниця,
Чи лунко ляпаса відваж.
Та рішення виносить нице
Не поспішай, не входь у раж...

Або розсудливо і мудро
Причину смутку ти з'ясуй.
І мізки смуром не припудрюй,
А научай, вертай красу.

Існують істини уперті -
Їх знають мудрі спориші:
Бува, лайнешся спересердя --
І легше стане на душі.

Ти рани іншим не загоїш,
Коли в упертості своїй
З поета справжнього - ізгоя
Ізробиш в лютості гидкій.

На себе глянь - чи досконала?!
А чи зашорена ханжа?!
Чи серце раптом не протяла
Гидка бездушності іржа?!

2 січня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Розпуки прірва і печалі гніт
Доводили ледь не до божевілля.
Упав, аж почорнівши, білий світ --
У безмір сатанинського свавілля.

Недобрий погляд не убив тебе,
Страшній Марі не кинув на поталу.
Як усміхалось небо голубе,
Сніги й льоди усі порозставали.

Напевне, провидіння нас вело,
З пекельної ми вирвались опали!
Усим недоброзичливцям на зло
Як голуби, як лебеді - кохались!

Загроза смерті і розпуки біль -
Таки програли за життя змагання...
Який солодкий вистражданий хміль
Від праведного чистого кохання!

Безмовний трепет, ніжність і сльоза
Крізь усміх на згорьованих обличчях.
Вогонь любові душі пронизав
Величним духом Данте й Беатріче.

26 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

У інший світ загроза відійти
Нависла над тобою остогидла.
Бо знову тяжкохвора стала ти,
І вже не дзвонить залицяльне бидло.

А деякі артисти-блядуни --
Забудуть скоро, як тебе і звати.
На інших перекинулись вони --
Зазнайки нарцисичні і пихаті.

Ну а найкращі подруги, авжеж --
Цікаво їм з тим світом спілкуватись --
Ждуть, не діждуться, поки ти помреш...
Й красою не затьмариш більше, клята.

І люблять, і ненавидять тебе,
Хоч не признаються у тім ніколи.
І тільки небо, небо голубе --
Все бачить, од видінь тих сивочоле.

Кохана, дай же руку, і ходім.
Нехай нам стрінеться ота, з косою...
Ти знай, на цьому світі і на тім
Я хочу бути назавжди з тобою!

13 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Зимовий смог спустивсь над містом,
Нечутно доторкнувсь до ніг,
Мов гамівна сорочка, висне --
Тепер він заміняє сніг.

Раніше день, бува, яскріє,
Виблискує нам зусібіч.
І вечір, наче сяйво-мрія,
Всміхається добром до віч.

А нині день блідий, гнітючий,
Тривога вовком завива.
І ніч неспокоєм кусючим
Ковтає радісні слова.

Немов з хвоста хтось пір'я видер --
Воронам злим на смітниках,
Вони влаштовують гармидер --
Січуть повітря на гілках.

Машин сигнали матюкливі
У цім допомагають їм.
Глухим приємніш в цьому "диві"...
Та й їх дістали сморід, дим.

Лишилося "на грудь прийняти",
Як світло в хаті відімкнуть.
Жить стало "весело", хлоп'ята,
Така буття оцього суть.

Лише втіша, що зими теплі,
Немає ожеледі, ні.
Бо у лікарні або й пеклі
Лежав би, ніби чорт, на дні.

5 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

* * *
Занедбана земля всі соки віддає ...
червона рілля, золота пшениця ...
вчорашнє сонце спить і не встає ...
йому напевно щось приємне сниться ...

Дозволь, я ляжу поруч на траву...
погладжу ніжно променів волосся...
Ти є на світі, значить я живу...
Хоч разом жити нам не довелося...

Вже перший сніг. Хіба він не прекрасний?
Мрійливий вечір в сяйві ліхтарів.
Сніжинок рій, кружляючи у вальсі,
Спадає білим пледом до землі.

Зима на повну нині розійшлася.
Ніхто б її спинити не зумів,
Однак раптово, так несвоєчасно
Принесла холод, лід і заметіль.

Не знаю, що це — смуток чи розрада.
Тепло в душі б нам тільки зберегти.
Не перший сніг... Усе в житті минає.

Мине зима, як осінь перед тим.
Розтане лід, неначе у бокалі,
Прийде весна, повернемся і ми.


21.11.2024 - 01.12.2024

Як хороше в осінньому саду.
Ще б трішечки тепла мені в долоні.
Дерева у осінньому меду
Завмерли чарівливо на осонні.

Притихлий вітер до землі примерз...
Стоїть незвична тиша урочиста.
А ясен обгорнуся геть увесь
В гірлянди золотавого намиста.

Зелено-жовті барви ще цвітуть,
Хоча вже середина листопаду.
А неба блідо-чорна каламуть
Нависла парашутом понад садом.

Наморщилися чола у дубів,
Ворони раптом люто розкричались.
Від холоду аж погляд задубів.
Мов провіщає він зими навалу.

12 листопада. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

                        І
Третю осінь дме гарячий вітер,
а душа очікує тепла...
та війна виснажує до тла
і здирає непомірне мито –
скільки крові випито й пролито,
на землі імперією зла...
........................................
ні до кого небо прихилити,
не лягає карта до села.

                        ІІ
Зомбі очаровуються знову
лицарем біди при булаві
і його хаосом в голові,
у якій щомиті... все готове...
та не обнадіюйтесь, панове,
поки ще на часі, – селяві.

Невідомі азимути долі
одиноким воїнам у полі.
А якщо судити по собі,
то не наші непомітні ролі
і не покалічені гастролі
вказують путі у боротьбі.

Воїни у бучі не ледачі.
Бойовою крицею меча
ворога рубають із плеча,
бо така пора: тісна, гаряча.
Але є надія на удачу
не у мене, то... у читача.

                        ІІІ
Хай усе збувається навзаєм,
поки серце, наче, не болить,
сонце сяє, радує блакить,
і війни, неначе, вже немає,
і жива душа іще бажає –
розтягнути цю щасливу мить.

11.2024

Ти тримаєш зорі в руках
Я побачив в очах своє небо
Таке диво траплялось не раз
Танці квітів на Твоїй планеті

В тебе сонце у серці сховалось
Час ні постір цього не візьме
І якщо з кимось різне ставалось
Ти й на відстані знатимеш це

Наші мандри по різних світах
Завжди сходились в точці прощання
Голос серця нас кликав не раз
А у нас були тільки питання

Щось змінилось , а може це сни ?
Може карми закінчились вчинки ?
Час настав зрозуміти і йти
Кроки твої - сміливіші завтра

Крила ,спраглі вітром , розкрий
Мріям знову дай віру й надію
Все що було відкинь - просто дій
Слухай серце своє без упину

02.11.2023 09:22:34

Ми закохані в небо
Хоч не знаєм цього
У простори безмежні і сині
У нічні вітражі
Величні такі
розмальовані
Золотом й сріблом

Ось відблискують щастям
світанки ясні
В кольорах променистого сонця
І вітри весняні
Неслухняні вони
Котять хвилі
Вишневого цвіту

28/01/2024

У графськім парку листя намело,
Холодний вітер щипле змерзлі віти,
Багатолюдне стишилось село,
І замість птаства десь щебечуть діти.

У річечці зіщулилась вода,
І брижі, наче гусяча та шкіра -
Біжить їх руслом ціла череда,
Вже від тремтіння конвульсійно-сіра.

Ще сонце золотить верхівки крон,
Свинцеві хмари мають відблиск міді.
І воркувальне каркання ворон --
Напівтепло осінніх краєвидів.

На лавці вже не всидіти мені,
Бо холод заповзає і під поли.
Кидає він пориви навісні,
Руйнуючи гармонію довкола.

18, 22 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Ще борюкає осінь літо,
Ховає спеку у кущі.
І моросять, ну ледь помітно
Старечо-немічні дощі.

Ідуть, ідуть і затихають...
Тепліє знову вітерець.
І рвана ритміка безкрая
Увінчує цей тихий герць.

У паузах стрекоче птаство,
І сходить спрагою земля.
Ворона будить сонне царство,
Звисає сонячна петля --

Арканить мокре листя важко,
Його висушує за мить.
Шукає воду стриж, як пляшку,
Бо знову випити кортить.

12 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024).

Чомусь не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій...

Безсонна ніч затьмарює мій розум.
Змішалося все: і світло, і пітьма.
Реальна ти?.. Навіяна в гіпнозі?..
Чи плід уяви, вигадка, мара?

Не спиться. Пристрасть не дає заснути.
А ще тривога вкупі з відчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
Чи, може, спокій... Що за маячня?

Заснути б якось... Хоч який сценарій —
Моя душа з тобою назавжди.
Далеко ти, однак я точно знаю,
Що ближчої ніколи не знайти.



Серпень-вересень 2024

Набридло вже спекотне літо,

Якби -- осіннього дощу,

Даруй вологи ніжним квітам,

Людині, дереву, кущу.



А тут ще бомби і розриви,

Пилюк туманна круговерть,

Уже для сліз немає зливи...

Засуха люта, наче смерть.



Вода поволі відповзає,

Пече геєнною метал.

Водоймам, душам — не до раю --

Гризе огидна мілкота.



О сонце, змилуйся над нами,

Нахмурся хмарами на мить.

Нехай гроза, немов цунамі,

Цей світ по вінця захмелить.



30 серпня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

священна геометрія ймовірності
теорія випадкових чисел у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить і обчищає до найглибших контекстів
до останньої нитки нижнього шару
під епідермісом мʼязами — у кістках
колупаючись в твоєму тілі мізках як ганібал лектор
немає сенсу вмикати проектор —
у сипких неозорих пісках
там його ніхто не побачить —
богу і чорту це буде однаково нелегко
зробити

світи тільки там де множаться твої світи
де лунко звучить твій голос —
а найчастіше сміх
грай лише ті ігри в яких є ти
твоя земля твоя трава твій сніг
твої стежки й дороги падіння й лет
все те що має — твою — анатомічну памʼять

але завдання таке не з легких —
усі вершини
відомо ж
— мечі солдат
ти можеш зранити ноги чи вхопивши хвіст якоїсь з комет —
літати
вихоплюючи за вістря найгострішу зброю з темряви небуття
цей вибір існує завжди

тим з ким ти граєшся в ці ігри
не варто знати що битва твоя — ціною в життя
а не просто знамено
не маніфест не ода — а хрип і рик
медитація буде потім за чашкою чаю
і в ту хвилину як тільки помітиш що тебе обчищають тебе помічають
і не дай бог величають —
намивають солять і перчать
прикрашають стрічками
хапай найближчу комету за хвіст —
злітай над мечами
шукай свій власний зміст
всього що відбувається навколо твоєї планети
викидай увесь баласт і в першу чергу
хейт компліменти респекти — намисто з каменів неминуче потягне на дно

ти ж прийшла у цей вимір не за лайками і не за свічками при дорозі у царство мертвих
не за холодними бовванами зі зіницями повними осуду та зневаги
а за смішними яскравими світлячками
за паперовими вітряками
за само-оцінкою і само-повагою
за тим щоб спочатку про-жити а лиш тоді померти

усе що навколо — рандом теорія випадкових чисел
у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить

дівчинко
знімай взуття коли заходиш у священний грааль своєї душі
дихай
смійся
пиши вíрші
кажи на них віршí —
Боже! ти вільна
і не міняй місцями ці слова
ти вільна — поки жива

10.08.24 (с) Тата Рівна

Знов нагаї розжареної днини
Ударами своїми обпекли.
На синіх небесах -- ані хмарини --
Земля аж вигоряє до золи.

Трава в жнива жовтіє передчасно,
Міліють ріки, змучені ставки.
Лютує сонце й довго так не гасне,
Нехай би вже світили нам зірки.

І ти лежиш рибиною неначе,
На бЕрезі, вдихаючи сушняк,
Безмовно зябра за водою плачуть,
Проміння коле, ніби та стерня.

Вже од листочків скрученої пози
Спіраллю божевілля жебонить.
Як хочеться, щоб розридались грози
І вгамували спрагу хоч на мить.

Боги, спиніть списи ті вогневії,
Даруйте зливу цій землі святій.
Бо скоро українці почорніють,
Неначе негри в Африці оті.

9 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Світ за́ очі йдучи,
без будь-яких причин,
ваш чин поміж личин не помічаючи,
я стану голубим,
як пролісок, як дим,
як цілий океан для потопаючих.

Як цілий океан,
реве душа від ран.
А змерзле серце мо́рзить «SOS» з «Титаніка».
А пам’ять (о, біда!)
за борт вас викида,
усіх, кого спіткала ваша паніка.

Коли я вас спіткав,
я іншого чекав ,
я марив, мов Асоль червоним парусом.
Та в мій малечий шал
ускочив ваш шакал
і світ зробивсь брудним і драним памперсом.

І все накрилось ним,
і проліски, і дим,
і суходіл, і вічні сльози Всесвіту,
що навіть гіркоти
я не відчув затим,
бо з вельзевулом вів солодку бесіду.

3 січня 2002 р., Київ

На згарищі покинутих надій,
В руїнах марнославства та обману
Сховали честь і совість під завали,
А далі всіх навчаємо: "Не вір!"

Невже забули, хто ми є такі?
На диво швидко вигоїли рани
На згарищі покинутих надій,
В руїнах марнославства та обману.

Чомусь згубили істини прості.
Сумління, віру, досвід, горе втрати
Лишилося у землю закопати
І пам'ятник поставити кривий
На згарищі покинутих надій.


27.05.2024

Ніколи я не знав такого щастя,
З роками усе більш тебе люблю!
Які би не спіткали нас напасті --
Переживу усі, переболю.

Перепливу ці океани горя,
Перелечу лелекою у рай.
Лиш будь зі мною, будь зі мною поряд,
І усмішкою сонця зустрічай!

Я в ній купатись хочу знову й знову,
Я нею лиш на світі цім живу.
Тримай мене, свята моя любове,
В найжахливіші шторми на плаву.

Ми - дві краплинки нашого народу,
І біди й радість ділимо на всіх.
Хай нашій Перемозі в нагороду
Звучить щасливий і веселий сміх.

І радість позбираєм по зернині,
І в чарівнім розквітлому саду
Я дорогій прекрасній половині
До вуст ясних цілунком припаду.

27 травня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Зіграєм, може, ще колись в кохання?
Ти пам'ятаєш
безсонні ночі,
як неохоче
впускала з-за фіранок блудний день?
(Якби могла, прогнала б тут же геть)

Мені здавалось, світ став яскравішим,
а люд добрішим.
Хоч ненадовго
печаль замовкла
і не важливо вже реальність це чи сон,
чи вільний я, чи взятий у полон.

Усе раптово зникло непомітно.
Так божевільно,
не зовсім щиро,
нестерпно мило
і дивно якось долі заплелись.
Зіграєм, люба, може, ще колись...



31.03.2024

Всі розваги невдовзі наводять печаль,
А веселощі сум закриває.
Споглядаєш минуле, немов сіру даль,
Без любові, без мрії, без планів.
Бути «вашим і нашим» — насправді ні з ким.
В цьому фатум, кінець та початок…
Безхребетний, безликий, ні добрий, ні злий
При житті... Та й по смерті ніякий.
І збираються в купу, летять в нікуди
Твої принципи, воля, бажання.
А із уст ані слова, застиг, як завжди,
У мовчанні, можливо, востаннє …

Ігноруєш життя
Чи втікаєш від нього
Невідомо
Різниці нема
Ти втрачаєш себе
Ти живеш непритомно
Непримітно
Безглуздо
Дарма



10/2013
03/2024

Так трапилось, що небо безцвітне,
що до сонця далека дорога в тупик,
що іскри від моїх копит
для всіх перехожих,
немов од салюту розвага.
Я виснаживсь
бігти
у безвість
у безвідповідальність
за себе.
Але те, чого я шукаю, –
аморфне.
Дорога́ мені людина
без смаку,
кольору
і запаху.
Жодних знаків уваги.

30 червня 1994 р., Київ

І

То ендорфінів фантастичних море --
Де тижні, як веселки барви ті.
На промені так тремолює обрій --
А ми в якомусь диво-забутті

Осонцені і при відкритій шторі
Вбираємо цілунки золоті,
Всі пестощі усміхнених просторів,
Найкращих квітів пахощі густі.

Та провокаціям не забаритись:
"Це блеф - кохання чисте -- знаєм вас,
Які там Попелюшки чи харити!!!"

Таке про себе чули раз у раз...
Казки життя -- їх прагнемо творити!
Вони мов ельфи, оточили нас.

ІІ
Вони мов ельфи, оточили нас,
Нове щоразу плетиво сюжетів,
Допоки зАпал їх творить не згас...
О, ці високі мріяння поетів!

Розкидані по світу для прикрас
Чи насолоди споглядань естетів.
Як божевільний вічності екстаз
На місці чільному між раритетів.

Творцю куплетів треба інший світ
Пізнать, щоб після довгих обговорень
Його хмільний фантазії політ

На п'єдестал високий запроторить
Вітію* міг. Він свій залишив слід
В леліянні, п'янкій солодкій зморі.
______________________________
*Вітія - поет.


ІІІ
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Приходили обом чарівні сни:
Мов ті метелики, ми на просторі
Все пурхали між квітами весни --

Творили плетиво фантасмагорій.
Стрибав із нами промінь осяйний --
Небесний свідок наших перетворень
Як упивались дивом білизни.

Імла чигала також десь за рогом --
Там Чорнобог наш кожен порух пас,
І кола креслив, ставлячи облогу.

Та нападав на нього лютий сказ,
Бо захищала криця Білобога,
Минав у щасті непомітно час.

ІV
Минав у щасті непомітно час
Коли ми разом - дощ похмурий квітнув.
З життям реальним виникав контраст,
Усе навколо сяяло привітно.

Неначе вгору -- між небесних трас --
Літак той "Мрія" -- твориво елітне --
Нас підіймав туди, де Божий глас
Ростив красу - Едему сад тендітний.

Бувало, налітала сарана,
З'їдала вже й бадилля помідорів,
Бо правив бал бездушний Сатана...

Але Господь під землю запроторив.
Завжди нещадна там велась війна,
Забулися розпуки дні суворі.

V
Забулися розпуки дні суворі,
Розвіяли вітри омани глум,
Все те, що нам святим було учора,
Вже кануло у Лету, як в імлу.

Не спокусити скринею Пандори*,
Нема дурних втішати кабалу.
Пегаса краще гойного пришпорить
Натхненно уподібнитись орлу.

Та пам'ятать легенду про Ікара** --
Летіть посередині повсякчас! --
Колись його накрила Божа кара...

Хай порятує досвіду запас...
Закохана до божевілля пара --
Ми линули увись, аж на Парнас.
_____________________________
*Скриня Пандори - згідно з грецькою міфологією, вмістилище бід і нещасть.
**Ікар - у грецькій міфології був сином славетного ремісника Дедала. Ікар відомий за переказом про те, як намагався разом з батьком утекти з Криту, використовуючи крила, які Дедал виготовив з пір'я та воску. Спочатку Дедал застерігав Ікара про самовпевненість, а потім зарозумілість, наказуючи йому не літати ні занадто низько, ні надто високо, щоб морська волога не забила його крила або сонячна спека не розтопила їх. Ікар проігнорував вказівки Дедала, злетів надто близько до сонця, чиє тепло розтопило віск і Ікар впав у море, де й загинув.

VІ
Ми линули увись, аж на Парнас,
Де збуджені збиралися поети,
Перлини виставляли напоказ,
Читаючи ронделі та сонети.

Таланти, графомани водночас
Являли несмак чи високі злети
Творінь. Там речень музика лилась
Ясних катренів, лагідних терцетів.

Бувало так, що заздрощі гнилі
Плели інтриги серед площі зборів,
Доводячи вразливих до петлі...

Любов позаганяла зло у нори,
Перемагали слова королі
І очі сяяли далекозорі.

VІІ
І очі сяяли далекозорі --
Моя душа співала про любов,
Відкинувши рутину злу теорій --
Війна спочатку, а тоді - альков.

Це почуття живе у кожній спорі,
Молекулі чи атомі або
Поміж тілець драглистих інфузорій,
Усесвіту закладених основ.

Хоч де-не-де страхають чорні діри --
Вмістилище відходів-метастаз --
Нема кохання там. В це легко вірить,

До казки ми потрапили якраз,
Де піснею Орфеєвої ліри
Шлях торував окрилений Пегас.

VІІІ
Шлях торував окрилений Пегас,
Взаємопроникали ми словами,
Тілами теж, аж розгорявся враз
Той запал, що наснажує роками.

Плекали грона вишуканих фраз
Вітійствували ніжності медами,
Душа немов причмелена якась,
Вбирала Божу ласку із вітрами.

Ох, заїдали ревнощі раніш...
Трясли шторми, напевне в дев'ять балів...
Ряснів, бувало, ними навіть вірш.

Кохання справжнє -- ще міцніше сталі
Укуси шершнів зла усе слабіш --
Як стріли, до підков не долітали.

ІХ
Як стріли, до підков не долітали --
Чи надто високо знялися ми?
Або Пегаса чари небувалі
Нас затуляли сильними крильми.

Повідкривалися небесні далі,
Крізь марево сльотавої зими.
Із кубками натхненного граалю*
Зустрів Бог Велес, вийшовши з пітьми.

Вона тримає у гидкій напрузі
Отих, що світло в міці круговій
Плекають, суперечать чорній смузі...

Та жовто-сині стяги бойові
Розвіяли на сонячному крузі
Всі підступи ворожі - се ля ві*.
_________________________
Се ля ві* - таке життя (фр.)

Х
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Неначе наступи неандертальців
Московії -- дикунські, лобові --
Розіб'є жар палкий протуберанців --

Осонцені Вкраїни вартові --
Несхитно захищають рідні шанці,
Степи і гори, хащі лісові --
Безстрашні аси бойової праці.

Та ця нескорена, могутня рать
Ще й про любов святу не забувала:
Тварин-безхатченків погодувать,

Весілля грать між воїнів загалу,
Як звук війни - набридливий той тать --
Летів кудись убік собі помалу,

_________________________
Се ля ві* - таке життя (фр.)

ХІ
..Летів кудись убік собі помалу,
Недобрий вітер, адже в цім житті
Минуще все - розбійники-вандали
Чи душі чисті, праведні, святі.

Отож, допоки ще не відпалали
Шалені почуття прекрасні ті,
Смарагди літа, осені опали
Вбираймо, наче миті золоті,

Запам'ятай, ці щастя намистини --
Як оберіг, коли біди сувій
Нас обів'є і темрява поглине,

Душити прийде гоголівський вій...
Настане ранок, сатанисько згине,
Бо по руках був зв'язаний борвій...

ХІІ
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Та інші неприборкані вітриська.
Еол* сховав у міх їх, мовив: "Вій!"
Лише зефір** супутній досить низько

Навіюванням пестив спини дві.
Немов руки підтримка товариська.
Тож не страхають хмари дощові
Уже Парнас омріяний так близько!

Невже розв'яжем знову той мішок?
З цікавості дурної й на поталу
В стихії незагнузданої шок

Потрапим? Ні, летіти краще чвалом,
І слухати, як сяєвом зірок
Гормони радості нам вальси грали.
_______________________________
*Еол - бог вітру (гр.)
За «Одіссеєю», Еол прийняв Одіссея на своєму острові, а на прощання подарував йому міх, у якому зберігалися несприятливі вітри. Він суворо заборонив розв'язвувати міх без крайньої потреби. Поблизу Ітаки супутники Одіссея з цікавості розв'язали міх і випустили на свободу всі супротивні їхньому шляху вітри, які збили корабель з наміченого шляху та погнали його назад до Еолії. Цього разу Еол відмовив Одіссеєві в гостинності.
**Зефір - назва одного з грецьких вітрів.

ХІІІ
Гормони радості нам вальси грали,
Чи не цього ми прагнемо усі?!
Горіти полум'ям свойого шалу,
Служить стосунків золотій красі?!

Здається, що життя для цього мало:
Ходить удвох по сріберній росі,
Любитись палко, дарувать корали,
Вдихати пахощі садів, лісів...

У дні важкі, коли біда приходить,
Горять жалоби свічі воскові --
За руки взявшись, зустрічать негоду...

Відбитися від тисячі зневір,
І знов ловити хвилі насолоди,
Які розлиті в небі, мов живі.


ХІV
Які розлиті в небі, мов живі
Нарешті, вже Боги до нас прихильні.
Мене руками, серце, оповий,
Бо знаю, як мене ти любиш сильно.

І я - півбожевільний чоловік --
Немов із наркотичної курильні --
Душею прикипів, мабуть, навік --
Красою зачарований невільник.

Не дайте з того стану вийти, ні!
Найкраща із усіх моїх вікторій*
Неначе Македонський -- на коні --

Підкорювач кохання територій --
Лечу у сяйві еротичних снів,
То ендорфінів фантастичних море.
____________________________
*Вікторій - перемог.

ХV

МАГІСТРАЛ

То ендорфінів фантастичних море
Вони мов ельфи, оточили нас,
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Минав у щасті непомітно час.

Забулися розпуки дні суворі,
Ми линули увись, аж на Парнас,
І очі сяяли далекозорі,
Шлях торував окрилений Пегас.

Як стріли, до підков не долітали --
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Летів кудись убік собі помалу,
..
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Гормони радості нам вальси грали,
Які розлиті в небі, мов живі.
__________________________
*Се ля ві - таке життя (фр.)