Сніги торкнулися столиці
Ледь-ледь... Тонка на вітах шаль.
І так привабливо іскриться,
Аж усміхається душа.

Перлини -- шубки, пальта -- вкрили,
Поблискують, мов цукор... Ах!
І на деревах пудра біла,
Як у блондинок на щоках.

З вікна — художників полотна,
Сяйна, шовкова дивина.
Нехай краса зими холодна --
Зігріла ніжністю вона.

28 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Зруйновано. Знищено. Вбито.
Лиш сум, наче тінь, біля тебе…
Як вірити вже? Як любити?
Чи чує нас хтось там, на небі?

І вмить припиняє дебати
хлопчик-кульбабка з телеекрану:
«На фронті б‘ється мій батько,
а я маю битися з раком!»

Сльоза застилає очі -
ти мусиш тепер пам‘ятати,
що десь із тобою поруч
б‘ються кульбабка і тато.

Син:

Мама й тато — в небесах ясних,
Знову разом, як в житті було це.
Кажуть люди: порадій за них...
Тільки чом сльоза бринить у оці?!

І чому так тяжко на душі?
Справді, не для них — тривоги, війни...

Батьки:

Ну а ти, синочку, поспіши
Вже без нас пожити самостійно.

Треба йти самому в майбуття...
Все в свій час трапляється й до речі.
Коли весь тягар цього життя
Як атлант, береш на власні плечі.

Ти б хотів дитиною ще буть,
І пливти за течією звично...
Та не в цьому існування суть,
І не можемо ми жити вічно.

Ще ти по дорозі на Парнас,
Хоч уже підтоптаний і сивий,
І твого тріумфу прийде час,
Він попереду, як справжнє диво.

Син:

Так, зазнаю горя і чудес,
Ще в колисці — пісня лебедина...
О батьки, благословіть з небес -
Шлях цей праведний для свого сина.

28 жовтня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Ця осінь справжня — дощова, сумна,
А так хотілося ще дрібку літа.
Душа схолола і необігріта,
Як неприкаяна, бреде вона.

Як вересень, нахмурене життя,
Все більше горя, і все менше щастя,
І сипляться на голову напасті,
Мов білу смугу хтось безжально стяв.

Неначе випробовують на міць...
І бачите мов інше вже лице ви -
Своє, ні, не усміхнене — сталеве,
Породжене нервовістю столиць.

І знов, і знов — хто сильний, той і пан.
І романтизм омріяний зникає.
Тебе мов щойно вигнали із раю,
В окопи кинули, в бійцівський стан.

30 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Хай буде це не привселюдно сказано,
але на хліб нічого не намазано,
ні масла, ні паштету, ні ікри:
з’їж пісний хліб – і правду говори!

17 липня 1995 р., Київ

Днів дощових ця темна смуга,
І радість хмара висиса.
Життя недуга і напруга,
І блідне сонячна краса.

І огортає туга рання,
І неміч рідної душі -
Буття - повільне умирання...
О люди, жити поспішіть!

Як мають рацію премудрі -
Ти прозріваєш у журбі.
У мріяння рожевій пудрі
Вже не купатися тобі.

Гіркі реальності тиради -
Холодний морок лихоліть.
Лише в любові я розради
Шукаю ще бодай на мить.

Коли тремтячою рукою,
Як спраглий, пригортаєш те,
Що дасть розраду супокою -
Кохане серце золоте.

Де, мов нектар, тебе зігріють
Ці хвилі плоті чарівні.
Від божевіль - анестезія -
Не жаль і вмерти в цьому сні!

17 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022).

У море окунувся лиш на старість я.
Весь вік мій – у пустелі на верблюдах.
Час караванами товари розповсюджував.
Багато з них – до рук моїх озброєних.
Багатим бедуїном став на старість я.

Серед піску шатро із шовку зводив я.
Для чорної жони пологи в білому.
Маленькі бідні бедуїни бігали,
чалми ні разу не вдягаючи.
Серед піску дітей на ноги зводив я.

За всю пустелю лиш два дощі мене холодили.
Юність гайлива і скроня сива.
Я бивні слона і буйвола роги
знайшов за барханами випадково.
Значить, раніше дощі тут частіше ходили.

Тепер у мене хурма і гранати цвітуть
біля дому мойого в оазисі.
Збиравсь закопати загарбане золото,
а звідти – фонтан прісноводий напористо!
Тепер ось у мене дерева цвітуть і дають…

У морі, по коліна все скінчи́лося.
Слизька́ медуза ноги всі пожалила.
Води багато бедуїну не потрібно так.
Її в горбах верблюдів слід знаходити.
П’ю: це щасливо подорож скінчи́лася.

1 липня, 2 жовтня 1994 р., Київ

Десь поміж сонячних доріг
Пливе продовгувата хмара --
Мов кількашаровий пиріг --
Увесь в рожевощоких чарах.

І видозмінюється вмить
У дивовижнім вітроплині...
Береза стиха шелестить
В легкім тривожнім шумовинні.

І птаство злякане чомусь
Якісь нервові креслить кола.
Онуці пояснив дідусь --
Чому тьмяніє небо голе.

Щось темночубе наповза,
Немов у мозку — чорні думи.
Ось-ось накриє все гроза,
І рвійно зарегоче глумом.

21 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

* * *
Коли війна -- ненависть лиш панує --
Не поминай любов “безглузду” всує.
Ну що Шевченко там і Котляревський?!
Нас істиною Шоха лиш “дивує”.

* * *
Язичники — звичайно ж це погани --
Ісусовірці мовлять без догани.
Та Божий бумеранг і їх дістане,
І вже погани — горе-християни.

* * *
Любов висока схована у висі...
Це — мусі-пусі, так кохають шизі --
На дно життя опущений, повчає --
Поет прищів на попі, бульок, слизі.
* * *
До вірності він заклика в любові,
І зрадників таврує гострим словом.
Та трапиться в житті йому красуня --
І сам у гречку стрибнути готовий.
* * *
Краса жіноча — то випробування,
Вже дружба чоловіча — річ остання.
Духовні імпотенти скрізь навколо,
Що хіті віддаються без вагання.

18 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Сірі стіни. Їх – чотири.
Посередині – цвях.
Голубими кивками в квартиру
у кватирку
ускочив
птах.
І на цвях – цвях!..

26 січня 1990 р., Київ

Ракетами ударте по Москві,
Хай розлетяться йобані куранти.
Стіну кремлівську — всю в людській крові -
Боєголовками ви протараньте.

Хай на шматки розіб’є мавзолей,
Де прах потворний упиря страшного...
До влади він привів поріддя зле,
Що Чорта все шанує, наче Бога.

Ударте так, щоб аж здригнулась твердь,
Хай москалі біжать, як навіжені.
Щоб всю Московію догнала смерть -
Косила злих, залишила блаженних.

Лиш лобне місце — Путіну лишіть,
Мєдвєдєва в’яжіть до Цар-гармати.
Як ЗСУ просратись вміють дати --
Дізнається мокшанський хай ведмідь.

Хай перед смертю накладе в штани,
Як те властиво орківській сволоті.
І все жахливе кодло Сатани
Навік потоне у гнилім болоті*.



8 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Мій саде, здрастуй, дорогий,
Я так стужився за тобою.
Улий поезії снаги,
Хай чуйну душу заспокою.

Хай серце трепетне дзвенить
Новими ніжними піснями,
І в'ється-тчеться слова нить,
І променить під небесами.

Куйовдить вітер коси віт,
І гне, гойдається на гіллі,
Землі і висі шле привіт
В своїм веселім божевіллі.

І спеку хмарою гнузда,
І повертає прохолоду.
І їде, їде хмарний дах,
І нам дарує насолоду.

І пестить сад весь навмання,
І радість за собою кличе.
І навіть злюще вороння
Уже покаркує лірично.

18 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Таке оголене плече,
кістляво-прозоре скло,
або обрубане крило,
воно вам тече
і пече.

А що мій дотик додавав!
я ледь не порізав рук:
ви викришталюєте звук,
щоб інший кришталь
годував.

30 травня 1993 р., Київ

Міняю свою трикімнатну труну
У центрі міста –
На три однокімнатні
По спальних районах
З доплатою!

Відтак, у всесвітній потік упірну,
Як Монте-Крісто!
А клопоти всехатні
Зарию в каньйонах
Лопатою!

Вівторок, 15 листопада 2005 р., Київ

На рейді – свіжа новина –
Зміїний посилає, – на...
чуже судно... фрегат палає,
а нас там, ніби, і немає
і це ще, наче, не усе
там, де Макар телят пасе,
і не одне ще буде пекло...
..................................
Єрусалиме, ти далеко
од Маріуполя, здавен...
по суші... із варяг у греки...
та упаде ще Карфаген
і тільки одзвучить, – амен,
у Києві об'являть Мекку...
..................................
а поки-що, як ті лелеки
злітають душі... там... ген-ген...
..................................
Харон одв'язує човен...
йому усе дається легко.

05,2022

І
А я б картини малював із тебе --
У сукні голубій, над нею — німб.
Так Сонечко-Дажбог цілує небо,
І український прапор сяє в нім.

На світ увесь — Тібет, Карпати, Анди
Єство твоє ясніє золоте.
Так пестощами променів лаванда
Зворушена, розніжена цвіте.

ПРИСПІВ:
У горах-снах -- із вечора до рання,
І цілий день яріють небеса --
Горить вогонь лавандовий кохання,
І живить наше щастя ця краса.
ІІ
У низині -- війна і люте горе
Скрізь полум’ям пекельним розлилось.
І вийшло з берегів криваве море...
У чорній хустці — сивина волось!

І в розпачі блідім життя німіє,
І біль пече нам душі до основ...
Та з попелу, немов Поета Мрія,
Ізнову воскресає в нас любов.

ПРИСПІВ:
У горах снах -- із вечора до рання,
І цілий день яріють небеса --
Горить вогонь лавандовий кохання,
І живить наше щастя ця краса.

30 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

від Сіверського Донця до Батурина
як виявилось — короткий шлях
морем — через порт Маріуполя
сушею — через ліси Бучі
нація дозріває могилами на полях
та все ніяк не засвоїть, ніяк не доучить
уроку
єдиного у зашурганій, а — новизні
у смерті священній
у боротьбі та ґарті —
не можна вірити псевдо пророкам
звірятися псевдо рідні
і довіряти ординській варті
не можна скидати князя щоб мати царя
не буде козаччини де козаки не в славі
отара овець не вартує й одного коня
населення не дорівнює державі
без мови немає мовця — тільки свита й хор
хто вірить і не боїться — того не збити
хто знає свій шлях — той іде назирцем, як хорт

лежав у Бучі Христос убитий
у Маріуполі плащаниця
біля Чернігова руки й ноги
в Харкові дихання зупинилось
у Сіверськдонецьку серце стало —
несли вінки йому й ранні квіти
осиротілі налякані діти
якщо придивитися — неспроста
на мапі нагадує хреста
моя золота країна

уперше Христос воскрес коли Сагайдачний встав
удруге Христос воскрес
на четвертий Універсал
утретє Христос хотів і майже піднявся та
ударила по хребту змосковщена гопота

на віко поклали діти броню автомата й каску
у Бучі Христос убитий лежав як живий

молилася Україна —
могили копаючи
ріллю засіваючи
вимішуючи паски —
за тиждень Пасха, Боже
за тиждень воскресни, Боже
за тиждень останній шанс — твій!

(с) Тата Рівна / Tata Rivna, 2022

Боги мої, війна ця клята --
Продовжує жахливу гру.
Так хочеться любові свята,
Віддатись ласкам і добру...

І кожна зустріч — як остання --
Куди веде нас круговерть?
Я захлинаюсь від кохання,
Немов мене чекає смерть.

І кожен день: Ну як ти мила?
Немов по лезу йдем ножа --
Твій дім іще не розбомбила
Орда бездушна і чужа?!

Всевишньому -- щодень благання
В сльозах ранкової пори:
Не забирай моє кохання,
Або... до себе забери!

І як ті нерви заспокою
У сплесках воїнів звитяг?
Випробування нам війною
Дано на силу почуття.

Впаде імперія пуйлата,
І знову в сяючий альков
Прийде до нас любові свято,
І створить новий світ ЛЮБОВ!

31 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Проста сільська хатня кімната,
мазана білою крейдою.
Там, де звичайно буває піч, –
суцільний припічок,
на якому сидить
типова українська тітонька
з типової української їдальні
і накидає зі своїх безодніх ясел
різновидові порції
для жінок, чоловіків, дітей, старих та інвалідів.
Вони усі стоять у черзі до припічка,
набивши повну кімнату.

За одного чоловіка до моєї черги́,
одна приблизно тридцятилітня жінка
з привілейованістю червоного в одязі,
зави́тим волоссям,
приваблива
набралася багато різного покупу у продави́ці.
Майже все вона підняла,
а от пару чарунків з маленькими кефірами
лишалися на прилавку.
"Хто допоможе мені?" –
поспиталася затуркано жінка.
"Хто допоможе їй?" –
синхронно перепитала продавиця у білих шатах.

Чоловік, що стояв поперед мене,
власне, позад цієї жінки,
відповів: "Я не допоможу".
Наступна моя черга відповідати:
"А я допоможу", –
сказав,
і взяв пакети,
і заніс їх туди,
куди натякав мені сенс
і голос червоної жінки.
Поклавши десь у іншій кімнаті чи спальні
кудись на широке високе
залізово-зелено-дзеркально-квадратове
перинове ліжко
те все під ватяну ковдру,
я повернув до черги.

Звісно, моя вже черга́ пройшла,
і хтось уже понишпорив у моїй сумці;
двоє дітей з мисками борщу
та іншими стравами
одходили від припічку.
"Нічого не знаю. Тепер моя черга!" –
підскочив я до прилавку.
"Але я зовсім не вмію вибирати собі їжу," –
сказав хлопчик, поперед якого я став
і який опинився за мною.
А черга́ моя –
і я кажу
до тітоньки у білому поварському циліндрі:
"Ну, то виберіть йому їжу."

Аякже.
Поки це,
я постійно сперечався з продавцем,
винувативши українські їдальні хати;
вона поза час дивилася на мене
неквапливими злими ненавидами
і казала
щось таке схоже на погляди її.
Але у якийсь момент
я зрозумів,
що краще буде,
якщо я закінчу речення вибаченням
перед цією жінкою
і ще скажу, що я неправий.

Відразу лице –
поварихи, продавиці, куховарки,
тітоньки, жінки, годувальниці –
нетипово звеселіло,
ніби довго ту́жилося у серйозі;
вона відповіла щось подібне
і почала рідніти.
Це, нарешті, мені набирали їжу,
шубовськаючи борщем по тарілці.
Я помітив, що у кімнаті, крім мене,
нікого немає у черзі;
і, коли черпак надибав відчутний кусень м’яса,
і я сказав: "Я би взяв його побільше," –
то побачив перед собою
не кухарку,
а рідну свою бабусю.
мамину маму Марію,
яка щедра і моя.

Переді мною на тарілці
(уявіть собі поліно)
лежав такий-от шмат,
утричі більший за неї.
Я навіть його покуштував.
Але у цей час
до кімнати убігли батьки,
і мати моя почала кричати,
яка погана бабуся,
а батько був злий на мене
і докоряв непокорою.
Я теж розлютувався
і кидав філософію їм у обличчя.
Суперечка закінчилась тим,
що я, – сказавши, що кожен з нас,
включаючи мого брата і бабусю,
у цій сім’ї
п’є крові порівну,
і що вихід єдиний:
це розійтися по різні кімнати, –
розтулив очі.

Отак закінчився сон.
І тепер я його переписав
на білий аркуш в клітинку.
І не дійшовши до кінця –
дзвінок у двері.
Мені здається – це військкомат
прислав бійця забрати мене на війноньку.
Я відчуваю це.
І не сиджу на місці,
дописуючи цю хроніку.
Бо якщо я відчиню –
буде сон у руку.
Усе так,
ніби перше слово, яке я почую сьогодні –
війна.

Я підіймаюся,
іду на кухню розігрівати сніданок
і бачу на камфорці
каструльку з борщем
і великий, на пів каструлі,
шмат м’яса.

27 вересня 1993 р., Київ

Мені не хочеться війни,
А тільки хочеться любові.
Війна — то виплід Сатани,
То — море сліз і ріки крові.

І люте горе для батьків,
Руйнація, будинки голі.
І смерті тисяч вояків,
І вільне місце на престолі.

Дивуєтесь? Казав Творець:
Врятує всіх Любові пісня.
Той зробить світові кінець,
Хто кнопку ядерну натисне.

І той опиниться на дні,
Хто не боїться Неба суду.
Бо переможців у війні
Жахній, сьогоднішній не буде.

Земля уся у ній згорить,
І темрява - як з підземелля -
Укриє всю її за мить,
І перетворить на пустелю.

О Боже, дурнів схамени,
Любов’ю вбий страшну спокусу.
Прокляття демонам війни
Пошли, сильніше землетрусу!!!

17 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Згадай же Варну, пам’яте моя,
Болгарії красу, морську перлину.
Як від нещасної любові я
Ледь в хвилях чорноморських не загинув.

Був молодий і вперше закохавсь
У дівчину-болгарку божевільно.
І доленька не зовсім ще лиха,
Дала мені випробування сильне.

Сварились мама й тато дуже так...
І батьків друг, це Ви були, поете,
Сказав: Збагніте, він же ще юнак!
В любовних вперше опинивсь тенетах!

Пригода не повториться хай знов,
Ми вип’єм за пориви дерзновенні.
А ти — живи, й борися за любов,
Про неї вірші сотвори натхненні.

Ми обнялись, і стали, мов брати,
Пораду не забув я Вашу й досі...
Мистецький шлях мій дуже непростий,
Коли в літа вже завітала осінь,

Тоді в естраді спробував себе,
І почалася молодість мов друга.
Мені відкрилось небо голубе -
Підтримку давнього відчув я друга.


Мов другим батьком стали мені Ви,
Відчув я силу одного з атлантів,
Що небо підпирають. А нових
Вже скільки Ви підтримали талантів!

Під Вашим виростаючи крилом,
Багато з них — заслужені, народні.
Велике серце віддало тепло,
І почуття великі, благородні.

Хай будуть завше Ваші дні ясні,
Створили з композиторським бомондом
Чудові, і народні вже пісні,
Що увійшли до золотого фонду

Естради української. Живіть,
Творіть нові ще многі, многі літа!
Хай тчеться в радості життєва нить!
Уклін Вам, і обійми, й пишні квіти!

Ярослав Чорногуз,
Заслужений артист естрадного мистецтва України, поет,
автор-виконавець, лауреат “Пісенних вернісажів — 2014, 2021”.

16.12. 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

ОСАННА ГЕНІЮ СУШКА
Зачин

Восхвалимо, друзі, сьогодні Сушка Олександра,
Який він прекрасний, потужний, розкішний поет.
Його усі твори — чудові, ах, йогівські тантри,
До космосу це — сексуальний фантастики злет!

Монолог святого Олександра:

Кому ж то потрібно — любителів критикувати?
Коли є для цього об’єктом аж сам Чорногуз?!
І я коло нього — навчатель і редагуватель!
Це я його вчив тут шедеври творити від Муз.

Поп’ю з нього крові — тоді і мене спогадають,
Який я був гуру, і скажуть про мене — мудрець!
І візьмуть тоді із жахнючого пекла — ДО РАЮ!
І більше не скажуть, що пише дурню він — капець!

НІХТО не посміє назвати мене графоманом,
А всі капелюхи скидатимуть метрів за три.
Сушкові — Осанна, найбільшому дурню — Осанна!
О ні! Мудрецю і навчателю — так говори

Усяк, хто моє Мудромисліє -- дуже Кошлате --
Собі за взірець для писання свойого бере.
Ніхто не посміє мене на три букви послати,
Я — Ребе і Брахман, мулла я, і ксьондз, і кюре!

Краси не люблю. Ще усяких пихатих естетів...
Зате в баговинні я раків ловити мастак!
Рецензію-клізму поставить — за щастя! - поету,
Хай несправедливо, зате насолоди — отак!

Я вмілий, хлоп’ята, повірте мені, провокуйник,
У органах школу проходив таки недарма.
І жало у мого пера, хай відчує, отруйне,
Вкушу, аж Горгона-медуза здригнеться сама!

Бува, Чорногуз огризнеться, нарцисна зараза.
Зате в зауваженнях толк є, як далі рости.
Хоча і доходить до мене з десятого разу,
А все ж потихеньку іду до своєї мети.

Люблю тому критику — хйопці — мотайте на вуса --
А поки в пошані ви голови дружно схиліть.
Як виживу з сайту триклятого я Чорногуза,
То може й до вас надійти — ох! — кусюча ця мить!

28 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)


А тепер стосовно закиду про "Софіїівку"

Дякую, дорогий друже Олександре, що постійно думаєш про мене, днями і ночами. Так активно рекламуєш мою творчість.

На жаль, любий друже Олександре, я люблю красу, і буду її оспівувати. Я не заперечую той факт, що при будівництві "Софіївки", а не "Софії", як пишеш ти, а маєш статус R1, (і не знаєш навіть правильної назви дендропарку!) загинули люди. Я про це написав, але ти чомусь це місце не цитуєш.
Якщо така страшна ця краса, то що - треба знищити її по-твоєму? Давай знищимо найкращий у світі дендропарк, то чи буде чим Україні гордитися? Ти чим думав, коли це писав, головою, чи іншим місцем?
Граф Потоцький, до твого відома, ПЛАТИВ кріпакам гроші за працю. А не зганяв силою. Вони самі добровільно йшли на будівництво, і знали, що могло таке трапитися з ними, але думали - може, пронесе, як і кожен на їх місці.
А хіба на інших славетних будівлях не гинули люди? То давайте знищимо Ейфелеву вежу, турецькі мечеті, Єгипетські піраміди, Санкт-Петербург козаки наші будували, і мерли тисячами, щось ніхто не руйнує там Палаци і т.д. - скрізь гинули люди на будівництві. І з чим ми лишимось, як зруйнуємо? З мудрими думками Олександра Сушка? Хіба що.
А я таки співатиму про красу життя і шукатиму її в ньому. А ти в цьому житті весь час шукаєш щось протилежне красі. Може, вже варто над цим замислитись? Хочеш мати лаври Герострата, який підпалив Зевсів Храм у Греції заради того, щоб прославитись? Боже, тобі помагай. Чи треба сказати - Чорте?!
І ще одне. Ти вважаєш по-совіцьки, що панів не повинно бути. Тільки ті, хто внизу? Тобто інтелігенція не потрібна, до якої ти належиш, еліта нації? Тоді візьми і наклади на себе руки. А я такого не хочу. Бувай здоровий.

Дивна річ! А й досі пам’ятаю,
за яким ліском спить сущий жах!
Міряю слова – а повертаю
стогони, загострені в очах!

Я малим наперстком був котився
по чарівно вмощеній ріллі!
Але вчитель мій – старий вовчисько –
направляв мене на справи злі.

Як будують виміри крізь ліри
ці непередбачені вітри –
я кричу: Йому я тільки й вірив.
І мовчу: Тепер не говори!

Мудрості такої не вітаю,
бо від неї тягне мерлюком!
Справді, дивно. Як я пам’ятаю
випадок, що стався за ліском?

Четвер, 20 жовтня 2005 р., Київ

Ох, перевелись чоловіки!
Вже вони всі, к чорту, обабіли.
Гультяї, поширюють плітки,
П’ють, ширяються, такі дебіли!

П’яні -- дочок б’ють і жіночок,
Чинячи насильство у родині...
І який в суспільстві є порок --
Чоловік — його носій донині.

Фемінізм жінок врятує всіх,
Одірве од кухні і дитини.
Урівняє у правах своїх --
Хай трикляте чоловіцтво гине.

Або йде на кухню й до дітей,
І сидить роками у декреті.
Бузувір, бомжара або гей --
Де ви, де ви — лицарі шляхетні?!

Хочемо відбійним молотком --
Кажуть феміністки — працювати.
Хочемо у шахту, пити ром,
На війну, нам дайте автомати.

Хочемо боксерками всі буть,
Клятих мужиків одлупцювати...
Чи у цьому фемінізму суть?
Дещо, все ж таки дивакувата.

Якщо жінка гарна, повна зваб,
Через неї шлях лежить до раю,
Їй мужчина — добровільний раб,
І усі права свої втрачає!!!

Кому ж Бозя вродоньки не дав,
Й розуму також, ота з одчаю
Бореться тоді за рівність прав,
В самоті доходить до одчаю.

Чорнорота, люта, від хвороб
В боротьбі дурній шукає ліки.
Ходить, бідолаха, у секс-шоп,
Щоб знайти замінник чоловіка.

6 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Залишаю тебе,
моя найвродливіша пташко,
на землі сидіти.
Літатиму себе
у пригорщах і поза пригорщами
тоталітету.

Космосів безлік.
І це мені не стрепенеться
жодною авіамірою.

Невже я комета,
за хвіст якої причепився сяй очей твоїх?

Покинь і ти, як я залишаю тебе.
Не розтривож мене дзвоном трелі.
Я Азію теплих країв
сам досягну,
сам обігрію
ще легшим своїм пурханням.

Це що люблю я
пір’я.
Це що блефує риба
лускою.
Тощо.
А тощо і є…

23 січня 1994 р., Київ

Рясніє осінь: у айстрах крисані,
Цератою вкриті пожовклі лани,
Насвистує легіт меланхолійну драму,
І вальс із ним танцюють кленові листки.

Ослабле ґілля підводиться неба,
Подібно човну, що скинув тяжкий баласт,
Одна філіжанка кави, - і більш нічого не треба,
Корінням у землю впивається намертво ряст...

Якийсь митець фарбує цитринами стежки,
А горілиць пташиний килим летить,
Осінь-циганка напнула злоті сережки,
І барви в тютюнному куреві тихо коптить...

24.X.MMXXIp.

Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже сонце крізь хмари сія.
Я люблю тебе так, як ніколи нікого на світі,
Як волосся прекрасне — чарівна голівка твоя.

І не знаю, ще скільки кохатися нам залишилось --
Ронить сльози-листочки у воду плакуча верба.
Виринає з глибин віщим птахом незвідана сила,
Зацвітає блакиттю небесна габа голуба.

Де б не був, де б не йшов, твоє серце — усюди зі мною,
Як два древа життя, ми сплелися корінням навік.
Із шаленою пристрастю, мовби іще молодою
Проминає і сяє загравою кожний наш рік.

Ти пробач, не сумуй, моя Леле і вірна лебідко.
Я люблю тебе так, як ніколи ніхто і ніде.
Зацвітає у небі кохання сліпучого квітка,
І незрячого навіть у полум’я щастя веде!

18 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мороз скрипів знімилими вустами,
Крок був чітким, немов старий курант,
Хтось оминув поштамт в руках з листами,
Йому стежину певне малював Рембрандт...

Він зупинявся, виглядав з-за рогу,
В його очах палахкотів і біль, і жаль, і страх,
І той митець писав йому дорогу,
Постійно забуваючись в думках.

Тому губилась постать, хутко озиралась,
Її сліди блукали по ніч у дворах,
Поки маляр шлях снігом зфарбувавши,
Неквапом пензлем просувався по дахах.

А силует чвалився в дужу хуртовину,
Стовбичачи під світлом синім темних ліхтарів,
І все немов волік якусь провину,
Її покувши у верлібрах тягарів...

17.X.MMXXIp.

Оповиті млою площі темні;
Сніг рахує пари чобіток,
А у дворі люди під'яремні -
Кожен з них уперто лічить крок.

Їх душа воліє йти на галас,
У кишенях в одного паперів стос,
Інший у бундючну свиту сова',
Свій давно промоклий папірос...

І вони стоять в кашкетах сірих,
Зовні студень, - і без кобеняк!
Серед них самі хохли стовбичать,
І один напищений поляк.

Втім, нема кому в литаври бити,
Зажура національності не зна, -
Перед злиднями і скрутою всі рівні,
Паритетність - колективная туга...

16.X.MMXXIр.

Лунає гучно дзвін із переправи,
Дорогу в темряву підібгає тропа,
Ідуть із шелестом борці за право,
Лякає їх тутешня пустота...

Ніколи в діда серце не бриніло так,
Як в ніч оту, коли молодиків завиднів,
У раз душу старечу страх просяк,
Він усвідомив скільки було злиднів...

І якось стало дуже боляче у грудях,
Сплили у пам'яті затерті сторінки,
Як він іще під столом ходячи,
Отута будував мости...

Він помічає хвилю посмішок невинних,
Що прокатилася мармизками в цю мить,
І підкосилася стара осана,
І видно стало: вільно падає старик...

А хлопці йдуть, ведуть дівчат за руки,
Їх погляд впевнено веде вперед,
За рогом мідні куполи церковні,
Ніхто не думає, коли прийде його черед.

А на лугу лежить ослабле тіло,
І ще потроху дихав чоловік,
Коли востаннє зникла з неба зірка,
Очі завмерли, дивлячись у бік..

На перевіз гляділи темні кришталі,
За мить до долу впало сьоме тіло,
І чутно було чужеземні балачки,
Коли місячне сяйво набої освітило.

2021р.

Відсвіт сонця на деревах тане,
Мов світила денного маяк.
На повітря ніжне і духмяне
Навалився вітер-холодняк.

Щупальця свої простяг морозні,
І на руки бореться з теплом.
Скрипалеві рухи віртуозні
Враз немов судомами звело.

Не лунають нарікання жодні,
Не здається ворогу ніяк.
У небесній розчинивсь безодні
Знавіснілий вітер-холодняк.

4 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Кожен має свій піар, свій манір під свій кошмар,
а обличчя власного не бачить.
Через клавіші обнов десь голосить про любов,
ніби щось вона для нього значить!

Ходять люди без харизм, поруч грається фашизм,
гидить скрізь і ніг не обтирає.
Ллється кров, а Путин – ссе! Україна над усе!
Світ горить-горить-горить, та не згорає!

Але дівчинка йшла до мами…
А тепер я виймаю їх з ями…

22 жовтня 2016 р., Київ

Я – не поет,
а час…
Я – сила сили,
те слово вгадане,
яке читаєш ти.
Давно колись,
мене вже всі любили,
але не подолали суєти.

18 жовтня 1999 р., Київ

Я чую вас, кому потрібні вірші,
летючі фрази й дози антитез.
Без нас, поетів, наступає тиша
на кожен ваш поступливий протез.

І я не в Бога, просто є печалі,
які людина вимушено жде,
йдучи півколом злої пекторалі,
не зупиняючись подумати ніде́.

Рядок біди, рядок великих струсів,
заспрагла кров на істини мирські!..
А знали б ви отих древетніх русів,..
і все одно не вправили б мізки́!

31 березня 2003 р., Київ

О дивовижна річ це — інтернет --
Світ інформації та ще й облуди.
Далекі в ньому зближуються люди,
Знаходить Музу тут свою поет.

Уява мріям свій дарує злет,
Вони і розпросторюються всюди.
Аж поки не спадає сіть полуди
Й лещата розтискаються тенет.

І розчаровуємося щосили,
Сідаємо в реальності літак.
Бо з’ясувалося — не тих любили!

Робити треба, друзі, все не так.
І помічаєм раптом поруч милих...
І прозріваєм — ось любов свята!

30 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

45 градусів по фалосу –
сутність мого роману
послухай, історіє персональних страждань, —
коли він нарешті ляже
а я нарешті встану —
щоб перетнути гарячу точку горизонтальних вражень
виставлю нову вертикаль —
Річка моя безводна тоді впаде до ніг Океану
і заволає мій власний камінь Фаль
ще необроблений — чистий голос хаосу
найгучніший свідок мого безнадійного риму
маленьких великих — а все руйнівних пожеж
45 градусів — з гори у воду
антиутопії кожного білого дня
авжеж
йдучи на звитягу варто думати про хороше
лягати на все що завгодно окрім щитів
коли я нарешті ляжу —
а він нарешті встане
й запустить таймер нових життів
і вражень старих як світ і як світ солодких
вже буде доста — ніби піднесені королям яства
тоді почнеться нова історія нові канони нового блядства
ця казочка не про інтим —
на кону жодного витязя який би здолав дракона
на кону жодного козиря який би бив туза
я — дівчинка з силою Лаоокона
гроза
втомилася бути настільки стожильною
щоб тримати небо
втомилася бути рупором й налигачем
послухай, я душила його голими руками
я стримую вітер плечем
Річка моя безводна пустеля тече і тече і тече
і немає цьому ні розради ні краю

а він упирається звивається не конає
він обвиває мене як шибарі — забагато пут
45 градусів по фалосу — гострий кут

убити можна або завдати болючих ран
хоча — якщо придивитись — стріла Зенона
ще зовсім трішки і допишу роман —
нову історію нові канони

мені сказали що я не з піни — що я з ребра
я жертва чорної трансплантації — не стихії

послухай, не треба ніяких вигнань ніяких драм
я — дівчинка з силою Лаоокона
я знаю як розмовляти зі зміями
це вроджене вміння — його народили в мені мої порожні надії
мої незакриті гештальти мої розтринькані дні
я дуже добре розумію змія
бо він — у мені
коли Танатос приходить в гості несе шампану —
ридає Ерос
бо сили нерівні у цих двох

45 градусів — міцний смак у мого роману
автор якого — Бог

НЕНАЧЕ цвяшок, в серце вбитий,
Оця Марію я ношу”.

Тарас Шевченко “Марія”

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
НЕМОВ криниці дно студене?

Іван Франко “Чого являєшся мені у сні?”



“Ніч обгорнула біленькі хати,
НЕМОВ маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
НЕМОВ діток тих до сну колише.”

Леся Українка “Вечірня година” (коханій мамі”)

Солов’єва пісня ллється,
Розливається в низах,
Соловей лящить, сміється…
НАЧЕ… тоне у сльозах.

Квітнуть яблуні і груші,
В світлі місячнім тремтять…
НАЧЕ… мертвих скорбні душі
В білих саванах стоять.

Олександр Олесь “Солов’єва пісня ллється’

Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
МОВ золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.

Павло Тичина “Гаї шумлять”

Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
МОВ квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: "Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче".

Максим Рильський “Поцілунок”

Над далиною голубою
віків гармонії печать,
і НАЧЕ крила за спиною
в просторах світових шумлять.

Володимир Сосюра “Іду я стежкою дзвінкою”


Здається, НАЧЕ просите пощади
В історії, що горда і німа,—
Вона ж однак без вашої поради
Вам вирок винесе сама.

Василь Симоненко “До суєсловів”

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застрягло серце, МОВ осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Ліна Костенко “Пісенька з варіаціями”

Тіні понад озером звисають,
Вітер у густих кущах приліг,
Навіть гілку не колише в гаю,
МОВ завмер, затамувавши вдих.

Ярослав Чорногуз “Тиша”


Апофеозом несмаку у віршуванні вважається вживання прямих порівнянь: НАЧЕ, НЕНАЧЕ, МОВБИ, НЕМОВБИ, МОВ (виділення моє - Я.Ч.) тощо. Їх узагалі притомні поети уникають, бо вони знижують вартість твору до нуля. Прямі порівняння - показник безсилості віршаря. Чим їх більше - тим менше поезії. 

Олександр Сушко

Поетом бути – то нещастя.
Чи щастя чути риму?
Як примітивно! Римо, здрастуй!
І вже до щастя стимул!

Невже такі переконання
тобі тюрми не варті?
Ти можеш будь-яке причастя
прикі́нчити на старті!

Мій час – не смерть, мій час – сумління,
невизнана тривога.
Цей тиск на мене – лиш веління
невпізнаного Бога.

31 березня 2003 р., Київ

Ніби сонце, хмарою повите,
Як же рано, побратиме, ти -
Перестав нам піснею цвісти -
Наш кобзарський королевий цвіте.

Як пливли віночки по воді,
І комусь твій образ сяяв милий,
Всі плакучі верби похилились,
Мов дівчата в тузі молоді.

Залишився рано без родини,
І в лещатах самоти німів...
Твій сакральний, невмирущий спів
Болем пронизав усю Вкраїну.

І святим од того болю став,
Мов бальзамом лікував цілющим
Всі корисливі, заблудлі душі,
Правдою наповнював уста.

Що тобі тепер із неба видно?
І які сказав би нам слова?
Звичаї ти рідні шанував
І Богам, Богам молився рідним.

На Купайла, брате любий, згас...
Каже дух твій: Україні бути!
Хай же зацвіте нам сонце-Рута,
Сила й воля прийде хай до нас!

23 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Космос, удостоєний кількаярдів зірок,
не є, однак, ані Героєм Радянського Союзу,
ані Президентом Сполучених Штатів
чи України,
ані Верховним Головнокомандуючим
Об’єднаних Миротворчих Сил ООН чи НАТО.

Тоді законно постає питання:
звідки у нього стільки зірок?

Саме над цим і слід би попріти астрономам,
перш ніж зривати зірки з неба,
присвоюючи їх – або їм – або нам –
усілякі неземні звання...

31 січня 1994 р., Київ

По два крила́ вмонтовано у спину.
По німбу вбито в голову цвяха́ми.
Я грав ці ця́цьки змалку й без упину.
І навіть плутав анґелів з птаха́ми.

Читав про Бога, вірував в ікони.
Спостерігав затемнення кохання.
І все прощав, законне й незаконне.
І німб чіпляв на вбожество останнє.

Мабуть, тому, що так плекав незвичність…
Але тепер, загнавши звіра в кліття,
я сам – трагедія, спресована у вічність,
на бе́резі нового лихоліття!

Коли нічого ще не встиг, але вже винен, –
хай свідки, ще живі, вб’ють крила в спину…

14 червня 2006 р., Київ

цей світ покотився за двері й ворота він випав у жменю як жуйка із рота він втратив сакральність наближеність тіло
— і став незручним ніби спінене мило
чужим нероз’ясненним надто пекучим задуже нав’язливим гостро колючим
холодним гарячим — нестерпним до біса
долоні — єдина надійна завіса
закриюся! буду сидіти й мовчати
чекати чогось чи на когось чекати
хто раптом зніме цю шалену напругу дугу розімкнувши струсивши мій страх
і сім горобців як судові присяжні
на гілці рядочком смішні й неуважні мене звинуватять у смертних гріхах —
на кожен один буде пісня пташина
така дивина — а не йде з голови
я буду сидіти й тримати коліна мов бруствер який захищає рови

я буду вростати по груди та шию по вуха по голову по горизонт а кіт підійде кіт погляне умиє і тихо мене обійме як уміє і тихо зчитає мене ніби зонд
і дані кудись передасть — у космічні
намріяні виміри — інші світи
і я зупиню цю хвилину — у вічність
щоб вишнею там прорости

(с) ТатаРівна, 2021

після осені неодмінно наступає віра в диво вона
бере за горло жижки трусить і плаче
ніби діва яка не так щоб дуже щаслива
але вірить у щастя своє собаче

після осені буває зима — це незмінне
проте тільки якщо жити та серцем битися
кожна зупинка занурює у глину
у важкі чорноземи торф’яники полісся
і не бійся тоді дитино нічого — тільки одного бійся
що бога немає й тебе навіки підвісять
у чортовім схроні де тисячолітні душі на гаках висять
одна одну вже тисячу років бісять
ніби занудна стара мелодія в смартфоні

після осені точно буде хрумка капуста
рапаті яблука й темне листя вишні
яким вимощені товсті м’які подушки квашенині
й єдина серед білого братства чорна гуска
що на Різдво зробить велику приємність усій родині

після осені завжди щось буває або буває щось —
в залежності від очікувань погоди номенклатури
а світ стоятиме незважаючи ні на що —
ніби дивакуватий бронзовий київський Щорс
на перетині Шевченка з Петлюрою

Який веселий світ.
А світ веселий.
І тільки в цьому світі
можна здохнуть
від сміху,
так і не бачивши нічого
сумнішого
від цього
сміху.
Прості слова, як пень.
Їх зрозуміє кожний
пень.
Коли ідеш Хрещатиком
і плачеш –
то є губити що.
І знов ідеш Лук’янівкою,
плачеш –
знов є губити що.
Ідеш у дім,
в поштову скриньку зазираєш
і плачеш –
ну, загубив, і є губити що.
У холодильник дивишся,
у телевізор,
у очі рідних і близьких людей –
немає,
нуль.
І світ веселий!
Бо все, що тільки можна –
загубив,
украли
чи пропили,
або немає.
І тільки
ха - ха - ха
та ги - ги - ги
з грудей, потрісканих од сміху,
маю.

1 липня 1994 р., Київ

У чорному тілі тримали тебе,
тобою тебе обзивали на "бе",
глумилося кожне, знущались гуртом
і гнали з очей хто бичем, хто хлистом.
Тебе зачиняли на день і на ні́ч
у чорні хліви за якийсь могарич.
Тебе проклинали не знано за що́
і били й кричали: "Давайтє їщо!"
А ти ж їм служила і плуга тягла́,
а ти ж не одне їм лоша привела.
Було і в неділю, було і в свята́
тебе проганяли крізь села й міста.
Було й простої́ш без вівса, без води,
бо в п’яних лобах не добродять меди.
А плата – попруга, а відповідь – сміх,
і сили немає, і валишся з ніг…
Учора у трави тебе завели,
водиці студеної раптом дали.
Ти ве́сну вдихнула – та пізно було…
У маї, коли все так густо цвіло.

27 липня 2001 р., Богдани́

Токували раніше отут фазани,
Вже тепер невідомі нікому.
Прикрашали столи, чудо-парки вони -
Царські птахи для царського дому.

Ці об’єкти зручні для мисливської гри -
Дуже товсті і малорухливі.
Вигравали веселки усі кольори
На пір’їнах самців, наче диво.

Готували з їх м’яса розкішне філе,
І вина наливали по вінця.
Якщо звем павича всіх птахів королем,
Фазани тоді — герцоги й принци.

І для них будівничі створили тут рай,
Відкладали яєчка самиці.
Освіжає повітря дзвінкий водограй,
Їсти й пити є повно для птиці...

Час минув, і все зникло, неначе у сні,
Ані сліду — від птиці цієї.
Залишились опудала лиш набивні
Експонатами — в міні-музеї.

Революції, війни — всі стани знесли,
Зникла каста і аристократів.
І настрахане людство незчулось, коли
Всіх масони взялись урівняти.

І братаються: пан і колишній плебей,
Буржуа, проститутки, бандити.
Й ким ти є: наркоман, лесбіянка чи гей —
Це байдуже злодійським елітам.

Не розводять вже більше розкішних птахів,
І прекрасних садів не будують.
Лиш розводять на гроші наївних “лохів”,
Сатані царство Боже це — всує.

Вороння й горобці. І голота іде,
Як дивитись на все це обридло.
Як же мало лишилось шляхетних людей,
Переважно - недолюдки й бидло.

Але є іще справжні в нас трудівники,
Що цей парк доглядають щоднини.
І я вірю, що праці їх всіх завдяки
Ця краса буде жить, не загине.

Коли повінь знесла у фазанника дах,
І до Критського аж лабіринту
Віднесла, піднялись подолати цей жах
Трударі, їм вдалось відновити

Геть по крихті усе, водограй збудувать,
Вже співають тут горлиці ніжні.
Павільйон оточили дерева й трава -
Виглядає тепер він розкішно.

Не втомлюся директору* славу співать,
Колективу всьому — грім овацій.
Рукотворні на кожному кроці дива -
Це плоди їх шляхетної праці.

26-28 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Тугим вузлом зав’язані вуста,
кінці якого стягнуто жінками.
Остання з них – є справа непроста,
не секс, а штурм відвертими думками.

Сипіння зреченого, кволе й зле,
вже просто навмання свої прокльони шле.

8, 12 серпня 1994 р., Богдани́

Коли б змінився час, а не закон,
який до заскорузлості– первісний,
безсовісно нахабний і зловмисний,
життя б не виставлялося на кон!

Знов «Поділи все – і володарюй!»:
той самий принцип між держав стаґнує.
А час – той самий – рабство проґрамує:
«Іди на ринок праці – й не горюй!»

Над нами – влада, сильна і нова.
Шукає свіжий зміст, недалеченька.
Чекає крові! Мало їй Шевченка!
Їй подавай – сучасніші слова!

А чим новіші лю́дські «кров» і «страх»,
якими зло вмивало й утирало,
й рабами, як волами, час орало, –
від свіжого поняття «оліґарх»?

Хто цей один, якого чорна тьма
ордою прихвоснів усі «нички́» посіла?
Невже в грабіжництві й злодійстві справжня сила?
Прийшов, накрав – а сліду вже й нема!

А ми – сьогодні й після смерті – ми
вручаємо «карт-бланші» і «страховки»
і всі права – у чорні лапи вовка,
що втік від політичної тюрми!

Ми голосуємо за «кожен день – назад!»,
за виродків, перевертнів з народу,
за вірну зраду й смерть-винагороду!
Ми винні всі, що оліґарх – наш кат!

А вихід є: лише змінити нас!
А не закон, що Всесвіт реґулює!
Протестувати! Хай не штабелює
нас цей «новий» оліґархічний час!

3 серпня 2003 р., Богдани́

Світе милостивий! Жодної з причин
я не бачу, сивий… Тілько щастя плин…
І одна безодня, змощена з турбот,
ізо дня до додня їсть зло їх щедрот…

_____________
* (не в гуморі)

20 травня 2015 р., Київ

Протяжливі звуки тонкі
застудженим голосом – ти.
Я – саламандра суха,
покритий ковдрою німоти.
Заповзай у постіль мою пустельну –
отримаєш дозу смертельну
доброти.

Чи я руки ці не цілував,
що вони так мене обв’язали?
Чи в кружалах нічної зали
я на горлі тебе не катав?
Наші очі – сирени, ліхтарі, фари.
Наше ліжко – машина примар і кошмарів,
і наших особистих справ.

Я не спав.
Ти не спала.
Ковдра мокрою стала.
Це злилися докупи дощами ми
і сохнемо між звуками протяжливими.
Де вони, наші діти,
маленькі космополіти?
зашорених політиканів
з волами пеліканів…

7 липня 1994 р., Київ