Усе обопільно.
Підпільно.
І сильно.
Стосунок єдиний.
Між нами.
Вже ними.
Коротке дрижання
в тілес поєднанні.
Зарошення цвітом.
Запліднення літом.
Вагітність осіння.
Холодна пустиня.
Безсонна і біла.
Дитина.
Могила.

А стужа, мов держално
довге крижасте.
Од жала зими
ні померти - ні впасти.
А тільки закляклому
ніч у жалобі
чекати народження
млості на лобі.
Нестиме вода
по земних простирадлах
розмерзлі хвороби, обірвані патла.
А в дотику мертво на звук скавуліла
постійно в очах ти, дитина, могила.

14 квітня 1994 р., Київ

А в сльозах, ой, не гарно додому йти…
Приходь до мене в радості
зі спо́кою в принадності.
Ось твій віник. Хату підмети.

Ай, не скигли, як чайка на руїнах моря!
Висохла вода – і почуттів немає.
Я не знаю, навіщо тебе займаю
пеклом долонь і фалосом горя.

Ну що я тобі зробив, заразо?
Що́ ти поглядом з мене знущаєшся?!
Я маю відразу відразу
і більш не з’являюся.

Нас розл(уч)ютив гнів Богів.
Ми звірі з різних таборів.

25 червня 2005 р., Київ

В минулому картини малювали -
Таки ж мистецтво справжнє то було.
Чи Айвазовський із “Дев’ятим валом”,
Сікстинської капели Боже тло,

Чи Рафаеля чарівні мадонни,
Куїнджі фантастичні кольори,
У казці Васнецова зором тонеш...
Да Вінчі, Врубель. Що не говори

Бездарна не була робота жодна -
Трудилися митці, як ті воли...
Чи наш Мурашко сотворив полотна -
По тілу глядача мурашки йшли.

Нехлюйство напоказ не виставляли,
Його не вставиш в рами золоті.
У виставкові велелюдні зали
Художники ішли, немов святі.

Тепер чи не на кожному будинку,
У ліфті, на асфальті чи містку -
Побачити ми можемо картинку,
Що викликає посмішку гірку

У кращім разі. Письмена таємні
Заповнюють із низу догори -
Всі світлі вулиці й провулки темні...
Бери собі балончик і твори.

Доступно нині все й демократично...
Поблідли вікна галерей чомусь,
І на портретах постаті величні...
І я також ніяк не усміхнусь.

Обписані і лави, і вокзали,
Здрібніле людство вже не бачить вись.
І те, що в туалетах малювали,
Тепер малюють на будинках скрізь!))))

1 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Як графоман тебе повчає,
І в очі заздрістю плює,
То знай — показує з одчаю
Він істинне лице своє.

Ну а коли бездара нищить -
То високо тримай свій стяг!
Це означає — ти найвищих
Висот у творчості досяг!

30 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Останній день своєї злої долі
ти на пустій панелі провела,
в старім пальті в дірках від молі
одеколон прострочений пила́.

Собаки грали, бились поліцаї,
всі ліхтарі електрику дали,
твою трясучку в млосному розмаї
мільйони ламп до ранку розтягли́.

Сопіло місто носом через труби,
двірник мітлою в урні шарував,
у моргу вранці розкладали трупи,
ти ще лежала трошечки жива.

Двірник газету зняв з твойого лоба
і наказав: "По-доброму, давай!.,"
а ти не йшла, а він мітлою дзьобав –
твоє хирляве тіло добивав.

Спустила дух о шостій на алеї,
де сорок літ назад цвіла, мов мак,
коли додому йшла на всі легені,
затискуючи гроші у кулак.

28 вересня 1994 р., Київ

Зимовий день. І вітряно у парку.
Повітря аж пронизує тебе.
І зазирає вітер в кожну шпарку,
Неначе нишпорка із КаДеБе.

Навіяв снігу. І прасує свистом.
І сад у білім смокінгу. Дива.
З трави зелених гудзиків намисто
Півколом на піджак понашивав.

Зима вернулася і порядкує -
Січе, завією все холодить.
І щуляться берези, сосни, туї
Від коренів самих до верховіть.

І затремтів ясний і збліднув обрій.
За хмару ухопив мороз його.
Розтікся Велес ув усмішці добрій,
І сивиною огорнув обох...

28 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Високий класику, дарма
Ти лаяв те, що сокровенне,
Божествена рука сама
Влила цю кров тобі у вени.

За винятком кількох осіб,
Їх частка зовсім невелика,
Ця нація створила хліб,
І працелюбна є одвіку.

Бо кров могутня, як живло,
Творець високої культури.
Без неї майже б не було
Російської літератури.

Некрасов, Гоголь, Чехонте*
І ще Ахматова — Горенко -
Всі генії і зваж на те,
Ніхто із них не лаяв гени.

Крім тебе, Чехов, і клятьбі
Не піддавай цю кров од Бога.
Бо не текла б вона в тобі,
То не створив би ти — нічого!
__________________________
*Чехонте — псевдонім Антона Чехова.
18 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

дихати свою зиму
ходити нашубканою та вразливою
пам’ятати що на морозі очі кришаться
шкодувати голубів із відмерзлими лапами
опущеними крилами
і бездомного пса який усе не надишеться
свободою за відсутності вибору бути чиїмось
плентатися на повідку гавкати за наказом
а крига річку накрила кривими латками
і захистила щитками шуги дороговкази
рятуючи чи від вірусу чи від вроків —
однаково в карантин вони безучасні

я вивела пса що зимою уже надихався —
вигулюєм щастя.

17.01.2021

З червоної лінії встануть перші слова –
ультимативна форма.
Себто, щось важить твоя голова –
формул розумна норма.
Хоч від наказів твоїх – сказ
голий та екзальтований,
я пропишу і цей маразм,
тобою загартований.
Обабіч дороги я реагую
на рух кольорових колес,
мов заграває і мов торгує
з Духом Святим стрес,
мов не вагаюся гріхопасти
під коло найтяжчих гріхів
і перейти до найнижчої касти –
мертвих паріїв.
Себто, не важить моя голова,
а зайва рука ведеться,
і проклинаються перші слова,
де лімфова лінія ллється.

19 липня 1993 р., Київ

Сутеніє. Холоднеча.
Сад поволі стих.
Щулиться химерний вечір.
І тамує вдих.

Вимальовує берізок
Обриси ясні.
Робить начерки, ескізи,
Наче уві сні.

Ледь дерев торкає сукні
Ледар-вітерець.
Десь війне і враз ущухне,
Ляже, ніби мрець.

На ялиноньку берізка
Заздро гляне вмить.
В сукні мерзне, як дівчисько,
І уся тремтить.

5 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

я добре не знаю її –
не вийшло пізнати
юна дівчина років середніх
білява дрібна
коси бавовни квітка або
вовна
очі сині
справді сині не для слівця
сині як вицвіла
хустка
лиця

вуста – оксамитова
ясна пастель
коли ніби насухо витерте –
не говірка
ця дівчина тиха ріка
її акварельна рука жестикулює
наче навколо німа
стіна
з якою їй домовлятися про союз

живе утраченим –
я трохи її боюся
але чим довше на неї дивлюсь –
тим виразніше проступає
вона із глибин
свого дна

мінчанка киянка
в долонях – донька і сни
красиві плаття –
екіпаж у минулі часи
ілюмінація час від часу дружніх
розмов
про неважливі речі про все чудово
вона нагадує пташку
з води й роси
їй не позичати краси

якби я обирала дороговкази
шляху свого то
хотіла б зустріти її знову

© Тата Рівна, 2020

А сад неначе у диму,
Аж задихається в тім «диві».
Узяв туман світ весь в тюрму,
І той похнюпився й посивів.

Все біла мряка облягла,
З“їдає обриси й предмети.
Та залишає світла мла
Дерев чарівні силуети.

Вже третя йде така зима -
Уся у мареві омани.
Де снігу білого нема,
Лиш смог ковідного дурману.

30 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

викинь свій календар суїцидальних справ
нас чекає
мила моя сестра
вода і сонце
вітер та сіль
і білі слова дитинства
і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

плаття китайські — твоє
з качатами моє
червоне
жаба якою ми годували
бабу
Галю
пиво на кучері
рожева каністра з вином
терновим
та дикий
нестримний шал
липневого
першого
балу

викинь свій календар суїцидальних справ
скоро тобі поверне його медсестра —
грузнемо-грузнемо —
вгрузаємо у пісок
ось тобі полюси —
ставки-луг
ти допаси свою
я на росу встаю
хлопчик чорнявий нам принесе грушок

що у сухому залишку? —
сніг-трава
липи які не мовчали
шовковиці-драми

і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

і спогади що
перетворились
на храми

2020

Пане професоре, ви мерзляк?! –
мої щирі співчуття.

Чи варто витісувати з мене ясочку?
коли я здатен подобрішати
лише біля бочки з ячною брагою.
Це надто схоже на ваші сульфіди:
спочатку – поєднання сірки з металами,
а врешті решт – вірусний гепатит!

Ви, як наша ґардеробниця, чесне слово, –
не маючи власних дітей,
вона є повитухою чужої одежі,
чим і живе.

Хіба це наука? це здобний коржик,
яким ви мене годуєте.
А я віднікуюся,
тікаю на бровку,
конкретно порушую загальноміські порядки –
мені миліше лягти на каміння
і споживати ґудрон.

Можна звужувати поняття,
і міняти стилі...
цебто здійснювати постійні екскурсії
з підсвідомості – у свідомість
і навпаки.

Але, виходячи з ваших лекцій,
це схоже на те, як дитина,
у певному віці
вивчаючи свої ґеніталії,
інколи їх калічить.

Ви вбачаєте зв’язок
між цими двома "інстанціями",
не більше-не менше – "у голові"!:
роблячи з мене піддослідного кролика
чи ідіота;
а він (зв’язок) утримується
за допомогою переносних арготизмів,
простіше кажучи,
не наших з вами домовленостей.

Це чернетка
моєї майбутньої дисертації.

Можете ковтати слину
чи пілюлі.
Усе одно час вашої лекції закінчується.
Мені навіть нецікаво,
яку я отримаю оцінку з вашого боку...
ясно одне:

я кладу на стіл
перед очі пана професора
психологічну міну –
прононс номер п’ять.

31 грудня 1993 р., Київ

Не жахайся мене.
Я не стільки страшний,
скільки впертий у тебе, мій світе!
Ти живеш день за днем,
непоспішно смішний,
простеляєш мій шлях до молитви.

А на чреслах небес,
там, де хмари лежать,
заскиртовані вітром, мій світе,
стільки правиться мес,
що моя жахожать
одсікає язик говорити.

Я лежу при траві
у країні життя,
у пекельній своїй Україні.
Сам себе я навіяв,
сам і світом затяв.
Тож, ні коні, ні свині – не винні.

21 травня 2004 р., Київ

Клопоту більше, ніж треба,
у прерозумних людей.
Похапцем кинутий жереб –
ворогом скорим гряде.

Думкою розбагатівши,
можна скорити світи,
розум ніколи не втішить
серце, примушене йти.

Діти ж такі не розумні,
як безрозу́мні діди!
Їм не загрожує сумнів,
що призведе до біди.

Їх не чіпає тривога,
з вірою в завтрашній день.
На анархічного Бога
погляд ніде́ не впаде.

Тільки до чо́го ж цей клопіт,
ві́ршем записаний тут?
Часто поета на допит
всі непоети ведуть.

10 серпня 2002 р., Богдани́

Я це вже бачив,
я це чув
і вчив,
казок і приказок
цікаві прометеї..,
згорав, харкав
і знову приручив
себе до ручки злої Галатеї.

– "Я та, я та?" –
твої вуста пита.
– "Ти та, ти та",
але така робота,
коли б я краще написав листа,
щоб тільки ти не розтуляла рота.

Ростуть мої протести, як трава,
мов деревій цвіте мій біль білявий;
а я люблю вночі,
а вдень – ов-ва!
овацій розкривається халява…

Тебе я долучаю до Ґюго,
а ти ведеш до м’яса і сокири,
і в кожному сидить такий еґо..,
що півквартири
йде
на півквартири…

Самотня ніч.
Сіамський кіт і я.
Мені ти голову так вдало відрубала,
мов ця зима без снігу не моя
втомила осінь
і під ноги впала..,

хоч я це бачив, я це чув і вчив –
всі груди мають запахи і форми,
о, Галатейко, зліплена вночі!
твої не сплять
і досхочу накормлять…

Так, знов пішов;
та й, може, я й не той,
кого б хотіли всі жінки на світі?
Венера вмерла,
народивсь плейбой, –
ой, хитрий він,
як всі брехливі діти!

11 лютого 1993 р., Київ

1
У безумстві ковіду міста,
Новинарні — спагеті на вухах,
На свята не піти в ресторан...
Ти постукай у вікна Фейсбуку...

2
Чи у кожнім вікні — дружні руки?
Чи за кожною шибкою — серце?
Усвідомить всі мають тепер це,
Відкриваючи вікна Фейсбуку.

3
Чиїсь заздрощі, пихи та кпини,
Чужі радощі, смутки і жалі,
Не отримані лайки і тралі,
Ти в Фейсбуці, а значить ти — нині.

4
Насолоду видовищ і звуків
Чи мандрівку у дружньому колі
І підтримку у власному горі
Віднайдеш через вікна Фейсбуку...

5
Тут залежність у кожному кроці,
Розбиває вщент вікна свобода,
І любов, і журба, і гіркота…
Міра всіх почуттів — на Фейсбуці.

6
Не бувають порожніми букви
У прочиненім настіж вікні,
Не бувають самотні — одні
В концентрованім міксі Фейсбуку.

7
Інформація змінює простір,
Дійсність губиться у гіперзвуці,
Нас на справжність вимірюють пости
Віртуальних подій у Фейсбуці...

З-перед вістря гострого спису,
що насамперед,
стебло встигає на коліна впасти,
бо усе за законами трави:
де подихи, прояви, сік і тяжіння.

Полишивши роздірливу яму,
що довго у яр обертається,
вістря гострого спису спиняється,
а я отримую право
бути безвісти мурахою,
рудим, захеканим, із дзьобом птаха,
упійманим стеблиною за шкірки,
тілесі о́бвислі страшненької людинки,
яка налякана.

Опісля вістря гострого спису
по мене хрущ охриплий прилетить,
у ямі ямку вириє і зникне.

27–28 липня 1993 р., Богдани́

Немає сумніву.
Червоні черевики
дорогу перейшли не там.
Я попрощавсь з твоїм життям.
Злам.

Є певні докори.
Це докори сумління,
які будують красний храм.
Але ж довкіл церков – бедлам.
Злам.

Привіт, метелики!
Ви – відповідь на горе,
що постає з глибезних ям!
От-от злечу на зло всім злам!
Злам!

15 квітня 1999 р., Київ

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

І знов пишу...

Я думав що ніщо уже не змусить мене взять в руку знов"перо"

На щастя, дух цього ніколи не допустить,

душі на радість, та життю на зло.

Хоча й життя частково є не повним,

коли не чую "запаху чорнил"

слова ж бо житимуть до того часу,

коли ми встанемо з могил.

Про що пишу?

Про те що відчуваю,

а що конкретно слів сказать нема,

пишу, бо хочеться,а не тому що треба,

бо лиш на мить до мене приступила душі моєї моєї "весняна зима"

Спонтанні відчуття такі то є велика кара,

проте для мене це найбільший дар

Коли зима нарешті відступає,

тоді найбільше чути сонця жар.

Сухе повітря в цей прекрасний вечір—на небі ні хмарини, лиш зорі й місяць, але не помічав я їх.
Вони ж мене напроти помічали, спостерігали, як мов боягузливе звіря,
старався я не піддаватися емоціям, старався добирати всі слова.
Слова, які сказав,хоч було їх з десяток.
Слова , які зберіг в собі — не можу полічити, бо не знаю числ.
Та й в принципі, нащо мені їх говорити,
послухаю я краще більше слів твоїх.

Явись мені ще раз,моя любове.
У світлі дня,чи в сяйві зірок,
дозволь лиш доторкнутися до тебе,щоб освіжив я свій потік думок.
Прийди,відкрию я на мить ті двері,за якими, тебе тримав у заперті,
бо хоч у парі біль завжди з тобою,та без—занадто важко у житті.
Живу в четвер немов в неділю,в неділю так як і в четвер,
змінилося багато,й не розділю,
серця і думок ,уже тепер.
Давно й моя наївність добра зникла,
і речі,значну більшість,
бачу я наскрізь,
Себе від болі і страждань оберігаючи,
створив девіз-"Під ніж не лізь"
Та це одна лиш сторона медалі, відклавши в бік стилет,відкласти мусив й стилос ,
Останнього не мало бути в ідеалі,
та я не ідеал,
і це є тим що не змінилось.
Прийди любове ,
я вже втретє кличу,
явись й допоможи мені тепер,
бо ти,дари твої і спогади про тебе—це те,без чого я б давно помер

Терміново потрібен закуток
для виробів з власної шкіри,
потрібні вампіри,
шукаю безсоння постійне
і фіру для вічних скитань,
не пропоную зітхань,
не бажано знахарок,
можна кохань
відро або два,
але, все одно, я їх виллю в помиї, –
така голова, –
знайти себе вмію,
для тебе це легко:
дзвонити у рейку,
дзвонити у рейку,
дзвонити у рейку,
спитатися Вія:
де наша повія,
де наша повія,
де наша повія?

3 березня 1993 р., близь хутора Михайлівського

Припинімо словесну цю гру,
А можливо і — муку безкраю!
У житті я для Вас — тільки друг,
Ви пробачте, я іншу кохаю!

Розумію, пізнав це стократ,
Самота довела до одчаю.
Не пишіте зізнань у приват -
Зрозумійте, я іншу кохаю.

Звукового не шліте листа,
Не зазнати нам вічного раю,
Я не зможу Вам долею стать,
Бо я іншу безмежно кохаю.

Все для неї в моєму житті -
Слів букети, цвітіння розмаю,
Миті щастя ясні, золоті,
Бо її я так палко кохаю.

Хай же зніме ці вольти напруг
Заспокійливий шум водограю...
Ви — хороший, прекрасний мій друг,
А в реалі — я іншу кохаю!

14 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Кожен
хто сподівається виплисти – врешті втоне
Люди гуляють парами парками та скверами
У місті активізувалися притони
Та кімнати з дешевими інтер’єрами
Що вирішують погодинну долю спраглих
Швидкого кохання за не всі гроші світу

Я ходила одна цілий вечір цим дивним містом
Сподіваючись чогось собі находити –
Чи життєвих позицій твердих чи надій на завтра
Чи розпродажів з платтями ніби в принцес
англійських
Чи з дитинства утраченого динозавра
Знову стріти хлебтати із ним гидко-тепле віскі
Що ношу (це секрет) в дамській сумочці замість брому
У маленькій фляжечці з черленого мельхіору

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
Місто безнадійною втомою втомою хворе

Я – це місто безсиле. Я його гвинтик – і – значить
Його суть та осердя – найважливіша частина – але
День закінчується мов калачик в руках дитини

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
І немає цьому ніякої – жодної ради
Динозавр показав мені шлях той додому — тільки
Ми не раді...


© ТатаРівна, 07.11.2020

Розмножилися дні, –
що значить – «суєта».
Тому однакові «минуле» і «майбутнє»
на тереза́х моїх,
які я зву – «мета» –
їх порівну, – а от «тепер» – відсутнє.

Поезії нема, –
я жив без неї день.
Бо вічність поділяв лише на «до» і «після».
Тут літо – там зима,
але нема пісень…
Є мить, – якої раптом щезла пісня!

Прошу, твори тепер –
твори своє «тепер».
За «вчора» відроби своє наступне «завтра».
Якби ти не помер –
то все одно б помер,
але сьогодні – вічним бути варто.

5 березня 1996 р., Київ

Не виходить легко –
треба труд трудить.
Твій пророк далеко,
з неба в ріг труби́ть.

Побудуєш сходи
з каменів і скла?
Хай пройдуть народи
вище й вище зла.

8 грудня 1995 р., Київ

Ото лізе павук по сходах,
от уже і десятий поверх,
а у жінки високий каблук:
стук та стук.

Закидає павук петлицю
на жіночу пухку спідницю,
а у неї високий каблук:
стук та стук.

Шерстяна і гаряча пустеля,
крок за кроком – все ближче стеля,
невідомий і тихий звук,
стук - не стук…

Неосяжних одінь простори,
перед оком безстидника гори,
десь з-під низу карбується "стук" –
то каблук.

Запашіли захекано груди,
ой, щось буде, мабуть, щось буде,
а у жінки усе каблук
стука: стук!

Павутинка стежину прошила
аж до шиї, уже до шиї;
не стомився іще каблук:
стук та стук.

Під ногами легенький хруст –
то підлазить павук до вуст,
ой, до чого ж високий каблук:
стук і стук!

Вп’явсь павук у жіночі губи
і цілує її й голубить,
захитався ото каблук:
стук-стук-стук…

Задивився павук у око –
ой, до чого ж натура глибока,
сексуально скрипить каблук:
ситиук…

Чхнула жінка від лоскоту в носі,
ой, чого б їй не бути босій, –
не підпав би павук під каблук:
стук-пристук!!!

– Тук-тук-тук?
Що ж ти, жінко! коханню каюк?!
Ет! Загинув такий павук!
Краще б ти поламала каблук!..

тік-так-тук…

1 лютого 1992 р., Київ

Шмат увірву твойого часу
дорогоцінного;
шмат спокою твого,
більш непорушного, ніж я,
загарбаю;
величності твоєї добрий шмат
привласню; –
усе, чим наділяєш лиш себе ти,
поміряю,
вдягну,
продемонструю
перед невдахами останнього століття,
хто є для тебе ницим братством куцим.
Усе, що тільки недостойним є тебе,
вчиню
і зароблю на тому капітал –
твою ненависть.
І поки хліба шмат простий
для мене коровай,
я не цуратимуся чо́рної роботи,
яку ти не доводиш до кінця,
яку ти не вважаєш за доцільну,
яка псує тобі натхнення вищих форм.
Я вже вдягаю більші рукавички,
виконую роботу десятьох
і не забруднюю свою тканину білу,
бо вже навчився праці,
приловчи́всь,
бо майстром стану трішки більших форм,
бо навіть спідню тіменицю їхню
висвітлюю,
описую,
мізкую,
рахую запозичення століть,
і авторство, і плаґіат лічу,
на тебе натикаюся поволі –
і маю вищу форму сам.
Велике склалося з малесеньких шматочків.
Великий скарб – з дрібне́ньких недоробок.
Які довершив я, малий,
які, амбітний я,
лиш складував помалу
і наполегливістю сталою своєю
оформив у любов до слова і людей.
Судіть самі мене.
Я вже не можу.

23–24 серпня 1995 р., Київ

Густа осіння мряка обступила,
Неначе оповив усе туман.
Й життя тепер — мов сіра та могила,
Де просвітку ніякого нема.

І ллє, і ллє — занудно й монотонно,
З небесних вивергаючи очей
Бурхливі і нестримні сльозотонни -
Асфальт ось-ось риданням розтовче.

Лиш у квартирі світло електричне
Світ замогильний відсуває вбік.
І вже на прояснілому обличчі
Немає місця вуличній журбі.

І музика весела в душу ллється
Усупереч похмурим небесам.
Воістину мій дім — моя фортеця,
В ній настрої встановлюю я сам!

17 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Забираю слова,
вони занедужали, друже.
Роздягаюся, сплю на камінні, не сплю.
Філософія – завжди обман,
завжди впевненість дужа і дуже.
Я – її обираю за те, що когось не люблю.

Я хотів би з ненависті вирости в сфінкса і вмерти.

22 листопада 1995 р., Київ

Хай час прочинить двері після мене
для золотих беззахисних дітей.
Хай хоч один, але крилатий, ґеній
між ними буде зватись – Прометей.

Мій дух нестиме ягоди для нього
в руках його бабусі чи сестри,
коли замкнуть бешкетника малого,
щоб він уроки Всесвіту зубрив.

І ягід з’їсть – і буде знати всує
у покровительстві Всесвітнього Знання.
Що не довчить – нехай дофантазує,
бо так і станеться, бо ґарантую я.

Чийсь інший дух його зодягне в одіж,
яка оберігатиме від зла.
Хай навіть ґеній голий і босо́ніж –
ця аура є, буде і була.

Коли кохання матиме й загубить,
і жити не захоче Прометей –
тут при́йде Бог: якого він полюбить,
розсіявшись любов’ю між людей…

Талант і ґеній у одній особі –
це всі світи в єдинім слові: Бог…
Маленький хлопчик мав маленьке хобі,
перш ніж назватись – Ґессе чи ван Ґоґ.

11 січня 1996 р., Київ

Завіса з дивної тканини
оберне сцену – на вівтар,
хвилини хрещення дитини
на ймення – Цар.

А ти вже впала на коліна
перед безтямним немовлям,
ти сурогатна мати сина.
Я не віддам!

10 листопада 1995 р., Київ

Я – голова імперії моїх думок,
колонізую простори нові́,
захоплюю в полон тебе, о раб зухвалий,
і маю при собі таким, як хочу.
Моя є сила ефемерна і уявна.
На справжню сушу, жайворове поле,
на гідростанції і історичні пам’ятки землі
фізично не поширююся – ні.
Живу на подаяння фантазерів,
так само автономних,
так само анархічних,
так само схимників
земних монастирів
і неземних коранів, біблій, тор і маґій.

Я голосом твоїм незадоволений.
(Тремтить, хвилюється, міняючи октави).
До мене ти підходу більш не матимеш.

22 листопада 1995 р., Київ

Стріла летіла
Убити не хотіла.
Поранити не хотіла
Налякати не хотіла.

А налякала.
А поранила.
А вбила.

Стріляла людина.
Людина бачила ціль.

Живу.

16 січня 1994 р., Київ

І
Все було занадто вже чудово -
Вірні почуття жили в мені.
Я тебе любив, леліяв словом,
Чарівні такі складав пісні.

Я тебе возносив, як Богиню,
Квіти клав на світлий п’єдестал.
Звідки те взялося баговиння,
І думок огидних дикий шал?!

Ми були... були такі щасливі,
У раю жили ми на землі.
Та упали яблука червиві -
Безпідставні ревнощі гнилі.

Знову ти собі науявляла,
Що без тебе я із кимось десь...
Бачить Бог, я чистим, як кришталик,
Був під цим склепінням піднебесь.

І благав Богів за дрібку щастя,
І беріг, як міг, любов святу.
Відбивав, як лев, усі напасті,
Почуття плекав я чистоту.

Хто твій розум так затьмарив, люба?
Бруд увесь в минулому лишивсь...
І яка Мара наслала згубу,
Зачорнила святощі душі?

Вибухать у праведному гніві?
Чи шукать у друзів співчуття?
Ті підозри яблука червиві
Отруїли чисті почуття.
ІІ
Ти не піддавайся на облуди,
Заздрість провокує їх гидка.
Бо навколо — нещасливі люди,
Хочуть, щоб і в нас була така

Нещаслива і плачевна доля...
І поспівчувають всі тобі.
І “розрадять” у тісному колі -
Селя ві! Нам жити у журбі.

Ну а може так не варто жити?
Знову ніжності змахнем крильми,
І на здивування всьому світу
Будемо щасливі знову ми?!

22 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У рожевому трико
з шлейфом сонної пастелі
плівся фуетист Садко
по мальованій пустелі.

Сам, як зморщений кажан,
кинутий з польоту – в старість.
Ніс, мов синій баклажан.
Грим. Костюм. Недосконалість.

16 лютого 2004 р., Київ

Точиться той імпровіз
крізь натомлені очі акторів –
та бачимо рухи сталеві.

До́вжиться ідіотизм
поза затиск тілес, вух та щелеп –
так Змій сучить яблуко Єві.

Жаль, декорацій нема.
Чорна сцена з дрючком замість свічки.
Художник, напевно, Малевич?

Довго голосить імам
над розбитими ночвами ночі –
то йде на Царград цісаревич!

От уже, братці, спектакль!
Безстроко́ві рулади-рулети –
полощуть мізки слухачеві!

Здох драматурґ-птеродактиль!
Щось не видно за ним режисера!
Ці оплески всі – Глядачеві!

Він-бо лишився один...
Аж завіса принижено впала –
від оплесків цих Глядачеві!

25 травня 2004 р., Київ

Похмуро у Шотландії суворій,
Куди нас пойма Кам`янки веде.
Пейзаж північний навіває горе,
Там смерть життя забрала молоде.

«Софіївка», красою осіянна,
В частині цій пронизана наскрізь
Мотивами поезій Оссіана,
Що повні смутку, розпачу і сліз.

Повідають нам скелі ці похмурі,
Легенди розгортаючи сувій
Трагедію і Кольми і Даури…
Вони у ворожнечі родовій

Загинули од підступу й розбрату.
У Кольми в міжусобному бою
Убито нареченого і брата.
Вона ж бо, долю клянучи свою

Од горя вмерла, а її подруга
Зійшла у царство вічної імли
На скелі в морі. Й не допомогли
Коханий, батько, брат. Всі їх потуги.

Співа в мінорі бардівська гітара
Про житло затісне між брил отих
Героя превеликого – Морара,
Тепер навіки він в могилі стих.

Наскільки інженерно точно, вдало
Багатотонний камінь спертий от
На дві опори. Це є грот Фінгала,
Шотландії король то й патріот.

Він був у вісімнадцятім сторіччі…
Хто стане в гроті, тому й заспіва,
Глибокий звук дзвенить, мов тятива,
І дух віків сюди прадавній кличе.

Наскрізний коридор там утворився,
Лякається, хто вперше там спинився.

Джон Макферсон поеми ці створив,
Аж Оссіан Гомером став північним
І передромантизму він відкрив
Епоху у письменстві історичну.

Сентиментальна лірика його
Таланти європейські надихала.
Тут Гете, Байрон, а також Гюго,
Державін, Пушкін, Лермонтов – чимало!


10.01.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

Печія́ пече, а я пишу.
Печія́ пече, я не лягаю.
Світу цього́ велетенський шум
більшим болем з волі ремиґає.

Хто замкнувся в келії своїй,
той не просить соди чи розради,
він думками в пущі голубій
і найкращі ліки звідти кра́де.

29 червня 1996 р., Богдани́

Ні слова – тобі, ні півслова – мені.
Бентежно напружені жести.
Заточено очі в німій глибині.
Претензій жахливі інцести.

Холоне душа, як за кавою чай.
Дивуюся знову і знову.
Ти ж ніби й не ворог мені, зачекай?
Навіщо ця дивна відмова?

Пора б наздогнати вітри голубі,
як подих цей теплий і м’ятний!
Виходить, що винен я сам у собі.
Мій успіх такий неприйнятний!

8 квітня 2004 р., Київ

Сам себе брешу (брехня маленька)…
На покотті слів тривала лжа
реєструє вдалі побрехеньки
од тупа́ до гострія́ ножа!

Я поет, я маю право в злості,
відгорнувши чресла поколінь –
подивіться: ви – сучасні гості
ваших, саме ваших, предкотлінь!

8 травня 2003 р., Богдани

Останній мій прихід
у нетутешній світ
застав мене старим,
зробив мене убогим…
Себе я ще не знав,
коли цей шлях бурив*
у перший свій прихід
стежиною не-бога.

5 травня 1989 р., Богдани́

___________________
* бурити – руйнувати

Гроші з’їли планету.
Планета у череві гро́шей.

Я хотів заробити на книжку,
щоб видати вірші.
Про-грав.

Гроші ходять окремо,
кишки́ набиваючи товще,

закупоривши вихід у світ
перетравлених, правлених
справ.

22 листопада 1995 р., Київ

Одягла́ акваланґа, стрибну́ла!
Ніби в мушлю, у вухо морське!
Враз підводного світу сьорбну́ла
і скотилась на дно, на м’яке!

Хтось чекав тебе довго на суші,
більше року тужливо зітхав.
Океан запоро́шені мушлі
на зруйнований пірс видихав.

Став дельфінчик твоєю душею,
хвилька билась од серця твого,
хтось докинув монетку дешеву –
щоб, бува, не втопила кого.

21 липня 2001 р., Богдани́

Шукачі перлин на східнім бе́резі
зустрічають сонце Полінезії –
і до скону в споконвічній манії
поринають в очі Океанії.

Гребінь хвиль колишній штиль розчісує.
Он, кархарадон той плин обписує,
довго довгий, білий, ніби з мармуру,
осліпля́ючи знімальну камеру.

Сплять на сонці гості – іхтіологи,
мореплавці та палеонтологи.
Ними вже відміряно й обчислено,
як його зубами дно все ввіслано.

Сонна яхта стомлено колишеться.
Білим білий акула́к тим тішиться…
Судиться з судно́м – і враз злягається –
їсть-поїсть і їсти не вагається…

Тихий Океан з нудьгою милою
є мертовно тихою могилою.
Дно різцями точать кості в му́лові.
Саме так минає час акуловий…

У мені кархарадон змагається –
то зникає, то за мить з’являється!
Розтинаю знову не в останнє я
хижо-біле серце Океанії!

Сяє Всесвіт зорями-медузами!
Мчать круїзи з Робіками Крузами!
Шукачі перлин на східнім бе́резі
проводжають сонце Полінезії…

7 липня 2007 р., Богдани́

На політичній мапі світу – ніби й лад:
ґіґантські є й дрібні держави та кордони;
у різних шри́фтах назв топонімічний ряд
усо́тує всі нації й закони;
країни на виду – столиці, поготів,
чарують назвами уяву мандрівничу;
і Ти вже досі зачаївся між світів,
новий наш Войовничий Будівниче!

Ти но́вший Бонапарт чи, Господи, Адольф?..
А раптом розгадав картату карту світу,
який заб’єш, мов кульку грою в ґольф,
у вічну лунку, кровію залиту?..
Чи до братерства шлях по трупах прокладеш,
як Ленін заповів, а втілив Сталін з Мао?
Ти так чи йнакше – тут, в політиці, а де ж?
Малюєш свіжу мапу, напівмавпо!

24 серпня 2004 р., Богдани́

Не – легко
Не ніжить не голубить не несе –
Тягне волочить суне. Така Доля
Слухай-слухай! То буде коротке есе
І Вирій-рай по вірі моїй

Коли висохне світовий океан
Світ складатиметься із солі...
Не очевидна думка?
Ну що ж
Майбуть...
Я ніколи не ходила простими шляхами
Світ складатиметься із висохлих сліз
Що колись текли щоками

Чи буває щось гірше за час мовчання?
Примусової німоти?
Коли виплакані усі ріки?
Висушена уся ти?

Чи припиняться катування – видих-вдих?
Я не знаю
За лінією розмежування – вічний сон.
Набери мене будь ласка – може
Я зумію пронести свій телефон
У Царство Боже

Тоді розкажу тобі що там і як
Чи є постаменти пам‘ятники змію
Про меню апартаменти й таке-усяке якщо
Зумію

А надію не втрачу – бо тут лишаю доста –
Все нікчемне життя
Важливого – не забувай
Коли висохне світовий океан – це значить
Усі душі прибули – нарешті –
Кожен по вірі своїй –
У Вирій-рай

Відбулося переселення реінкарнація
Перевтілення із теплокровних – у безтілесні
І тоді от – нарешті – все – що боліло –
Виболить та щезне

Буде! Та до миті тієї – скніти земним!
Ця історія безальтернативна
Душа саднитиме ранами
Зітхатиме тяжко ніби мала дитина

Може – вирвуся? Маю надію що крила винесуть
Але якщо ні
Розвій мене над маминими сливами
Що сняться мені
Міськими ночами – душними та давкими
Ніби волосся жмут

Послухай!
Наші дні не були легкими
Ніколи – тут
Чому?
Рівняння із невідомими – відомо одне
Якщо я зумію втекти – до себе –
від себе –
Розвій
мене...

© Тата Рівна, 2020
Із книги «Дівчинка Босха»