Постав багатокрапку –
і замовч…
навіки чи на мить,
для думки чи мовчання,
спочатку чи в кінці,
на правду чи на дощ,
заради них
чи їхнього змирання,..
чи просто так,
чи, може, не спроста,..
для себе чи для всіх,
або вже ні для кого,..
стосовно перших сліз
чи проти всяких сліз,
за сміх
у різних стилях виконання…
Постав без зайвих ком,
чи крапок і тире,
без знаків оклику
чи, пак, питання…
Прояснюючи суть,
багатокра… не вмре,
а утвердивши, –
вимовить останнє…

3 травня 1989 р., Богдани́

Перший ляпас, якого отримав від тебе,
був пекучим, як сіль, зашарі́лось лице.

Другий ляпас, якого отримав від тебе,
залишився тавром і всьому́ був кінцем.

Третій ляпас, якого отримав від тебе,
Виїв очі мої, я не бачу тебе́.

І – останній – став звичним! таким, ніби й треба!
покаранням самого себе.

28 серпня 1995 р., Київ

Ти пробач, це було ніби всує,
Завдавало тяжкого жалю.
Божевільно тебе я ревную,
Бо тебе божевільно люблю.

Я усю заховав би від світу,
Й не казав би нікому про це.
Бо готовий я кожного вбити,
На твоє хто погляне лице.

І в думках моїх тільки одне є –
Володіть безроздільно я рад.
Так немовби я не європеєць,
А страшенний дикун-азіат.

Але ти… ти - публічна людина,
І прекрасна в стосунках з людьми.
І чаруються всі щохвилинно…
Що робить мені, Боже? – Прийми

Все, як є, і стринож свою ревність,
І любов їй даруй свою ти.
Бог сказав, - вона вірна, май певність,
І любов`ю своєю світи.

Покажи, що ти кращий мужчина,
І шляхетний святий чоловік.
І хай вірність твоя лебедина
Подарує Вам щастя навік!

13 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не пропаґуй мене, а занотуй…
Прости прасотнею "прощай"!
І не влаштовуй сабантуй,
ба, навіть – примітивний чай.

Пройди, позбавлений харизм,
до сліз, усотаних у раж.
Наздожени наш кожен "-ізм",
без нас він – не ажіотаж.

Удосконалюй простоту –
поїдь сьогодні на гробки.
Співай з людьми молитву ту –
за Ким я – був-таки.

29 квітня 2003 р., Київ

Ти відшукай мій голос у траві,
завви́шки в світ.
Поклич на поміч дощ чи буревій
чи сто спекотних літ.

Нехай хоч трішки визирне земля
краєчком з-під трави,
щоб я вдихнув, як спе́ршу немовля
знаходить світ живий.

Я, мов зерня́, загублене життям.
Хтозна́, який мій плід?
Почуй мій справжній голос і затям:
зворотний хід – на схід.

Назад молодшаєш і вже цвітеш,
а квіт не облетить,
а забрунькується і теж.., і теж
сховається на мить.

27 липня 2001 р., Богдани́

Люба, люба, днів печальних
Скільки ще лишилось нам?
Небо саваном прощальним
Вкрите. Хмарам і дощам

День за днем немає ліку.
Ніби траур одягла
Вся природа – свійська й дика,
Сонце вдень ковтнула мла.

Дні минулися розмаю,
Темна смуга вкрила все.
І печаль врожай збирає
І хвороби нам несе.

Ну й часи настали нині,
Зло розлите, наче ртуть.
Чорний світ на карантині,
Всі в намордниках ідуть.

Один одного бояться,
І сахаються убік.
Хай же візьме того трясця,
Хто життя на пекло спік.

Хто позбавив людство свята
І на горі заробля.
Упирів отих багатих
Проковтне нехай земля.

І нехай навколо тебе
Знову щастя зацвіте.
І повернеться на небо
Знову сонце золоте.

На красу ясну земную
Ллється знов живильний душ.
Нас любов лише рятує,
І шляхетність наших душ!!!

4 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Знала в небі тільки Бога,
грішна йшла лише на сповідь,
мало гріш який давала
на розвагу чи на вільця.
А когось утамувавши,
а розклавши тіла роздріб
перед очі неївбивці,
жалкувала-жалкувала…
Яко вчено несусвято,
яко вичерпано досталь
начуття її сумного!..
А для неї – ошукали!
Ремісна? А я́к би йнакше?
Як могло їй стати волі?
На зарученому ложі
так, без зірки, неба клаптик…

8 травня 2003 р., Богдани́

Ламають ліщину вже вко́тре підряд.
Уко́тре підряд знов горішнику ряд
з цурпа́лок здіймається сонцю настріч,
долаючи неміч і товщі сторіч.

Як добре над лугом лягти́ у траву,
в якій після битв обновлюсь, оживу,
яка пам’ятає всіх пращурів сни
і берег тримає й майбутні човни.

Нема кого бити за план ҐОЕРЛО,
за місце, де Тетерів зник у Дніпро,
за дно водосховища й море боліт
у лузі, якому неміряно літ.

Тепер заповідником зветься земля,
де все доведеться почати з нуля,
де в штучних лісах можновладці такі ж
стріляють усе, що тікає скоріш.

Ламають ліщину вже вкотре підряд,
укотре підряд прокладають асфальт,
а небо гойдається, і де-не-де
підніметься птах та й пробитий впаде.

29 липня 2002 р., Богдани́

Ґеніальний спосіб був і є –
Книгою…
напиши її рукою
лівою –
не виходить!
піт цигкий на пучках
стане кригою –
надто холод розуму
попід гривою
бриґантиною здавався,
бриґантиною…

напиши її рукою
правою:
в тебе право є
і приправа є –
а однаково!
серед тих бравад
я
отруєний,
я
облаяний…

Ґеніальний спосіб був і є
Книгою….
тільки ж хто її писав
лівою?
тільки хто ж її творив
правою?..

мабуть, браво ґеніальним,
браво їм.

17 вересня 1992 р., Київ

Помолимося за померлих, друзі,

За наших рідних, вбитих у боях.

За тих, що у безмірнім вічнім прузі

В степах упали, на чужих полях.


Помолимось за тих, які тілами

Нам вистеляли путь до перемог.

Вони вже не побачать очі мами

І не погасять в них вогню тривог.


В Барвінковім, у Києві. Із ними

В серцях були родини, діти, бог.

За всіх померлих у холодні зими,

Що йшли у бій без остраху, знемог.


Помолимось за тих, чиї онуки

Їм свічку нині ставлять на столі.

Вони зазнали стільки горя й муки

Й невпізнані лежать в сирій землі.


Помолимося, люди, за солдата,

Який безвусим вийшов за поріг,

Якого так і не діждалась мати,

Усе чекає із чужих доріг.


Помолимось за тих, хто у сибірах

Помер, убитий владою катів.

За тих, що із війни прийшли до миру

Каліками під Валаамський спів.


За тих, хто умирав в отих катівнях

Всього за п’ять пшеничних колосків.

За тих, кого погнали з Криворівні

В ГУЛАГ, забути рідну мову, спів.


Помолимось за всіх сьогодні, люди.

Померлі - гнані вітром ковили.

В думках вони злітались звідусюди

До краю, де вкраїнцями були.

11.05.20

Перецвітає вже бузок,
Весна травнева – прохолодна.
Похмурий хмароньки мазок
Небесну зачорнив безодню.

Лиш соловейко у гіллі
Лящить, витьохкує завзято.
І проганяє геть жалі,
Дарує всім любові свято.

І інше птаство зусібіч
Висвистує і бадьориться.
І більше радості в облич,
Безшумні кола креслить птиця.

Весняний дощик відійшов.
В землі навкруг пульсують соки.
І темряву за шовом шов
Зшиває птах в гіллі високім!

21 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Немає тут нена́висті.
А гадина вкусила.
Десь при́ листі, десь нá листі
у мосі скніла сила...

Погорджена, закублена,
ображена на сонце,
опісля сну роздýплена,
зі смертю в кожнім оці...

Тут випадок – не випадок
і спокій – не спочинок.
Тут видимо-невидимо
скарлючених личинок...

Біжать стежинки вусами,
а я – скаженим лисом,
пожалений-покусаний
усім звіриним лісом...

Любив, тепер – ненавиджу.
Кохав, тепер – чманію.
З отрутою відправи жду.
Замріяно марнію...

Без мира і без ладану,
кончину вкривши мохом,
я сповиваю гадину
і повзаю потроху...

25 травня 2004 р., Київ

Сьогодні на світі – світ.
А на папері – діло.
Ким був би сьогодні Свіфт –
вождем чи дебілом?
Щоб ще не пройшло сто літ,
ось відповідь на питання:
якщо ти вождистий Свіфт –
то в тебе дебільна манія.
Виповзли б очі з орбіт
твоєму Гуліверу,
якби він пірнув у світ
списаного паперу.

28 лютого – 1 березня 1990 р., Київ

Мінорні сутінки лягають
На сад, на поле, на луги…
І вечір лагідний у гаю
Все огортає навкруги.

Ледь вітерець ворушить крони
Ліниво. Трішечки. Здаля.
І навіває настрій сонний
Мов позіхаючи, земля.

Стуляє втомлено повіки…
І оглянувшись вусібіч,
Ковтає тиша сміх і крики…
Котом згорнулась тепла ніч.

17 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Носом торкаючись стиснених кулаків
Думу свою простягуєш ніби ноги
Кожна дорога що призначалася Богу
Врешті заводить тебе до нових чортів

Сорту якого — лютого чи простак?
Біб, авокадо, моркви вогнена піка?
Сам проростаєш запросто просто так
Чи потребуєш жінки та чоловіка
Що прирекли себе полю навіки в дар
Тісно сплелися тілом думками ляком
Битими бути ніби чужий собака
Не породивши авелів на вівтар?

Хто тобі пише книгу твою пророчу?
Хто тобі душу викручує ніби жили
Чуєш, ти народився людиною, хлопче?
Чи із розсади - сіяли, пересадили? —
Трохи поливу, сонця тепло крізь плівку
Добрив лопата, попелу жмені зо три
Плюнув господар на лоба, а ти розітри
Врешті, хіба не для цього твоя голівка
Ізмалечку призначалася та росла
У голову перетворюючись гарбузову
Гола корова телятко своє вела
Вовк їх загриз — і теля, і дурну корову

Бо не було пастуха, а сама ж— не та
Звикла чекати захисту і опори
Понад дві тисячі років нема Христа
Але про нього ще й досі усі говорять

Сином він був, чоловіком він був, ходив
Не за коровою голою а по воді
Носом торкаючись стиснених кулаків
Визначся, хлопчику! —
Жити почнеш
тоді...

На Бога надійся – і сам не гріши.
Не плач і не смійся –
не псуй, не бреши.
Вершини найвищі
в глибинах душі
пришвидши, пришвидши,
пришвидши мерщій!
Токсичність
довкіл поприйдешня й чужа,
лише візерунок,
дражлива межа!
Тебе обездолив не Бог і не цар!
Твій інтоксикатор – твій псевдовівтар!
Ти віриш, ти знаєш,
ти – все, так, як є…
Але вириваєш волосся своє…
Біжиш понад прірвою безліч років,
лиш гніваєш Бога і мрії батьків…
Занадто все просто,
бо й простір один.
Та в час голокосту
ти є просто син.
І чим ти токсичний,
коли стільки зла?
Ну, дещо критичний,
ну, десь без житла…
І зрештою – я розумію тебе.
Минуле майнуло в майбутнє, цабе.
І ти, мій розумнику,
ціла формація,
де вся інформація –
інтоксикація.

14 січня 2016 р., Київ

Потяг кричить ізраненим динозавром
Білий ретривер вирвався на свободу
Знову весна - і немає шляху назад
Впала зима у спогади ніби в воду
Треті ще не виспівують солов’ї —
Трелі рано виводити світанкові
Світ потребує віри, а я любові
Світ потребує сили, а я сім‘ї —

Діти — далеко, пахне їм дим кострища —
Пораються в садку — розчищають хащі
Смажать зефір, фільмують як вітер свище
Шлють мені фото, міряються хто вищий
Я — догоряю. Падає сонце в пащу
Леву й потроху зводиться на нінащо

Вранішня зірка гасить примари нічні
Пуп‘янок кожен тягнеться до Бога
Світ потребує віри, а я нічого
Світ потребує сили, а я вже ні

Ніко́ли чи ні́коли?
Ніко́му чи ні́кому?
Чи вручимо вимпели
малому й великому?
Чи в молодь обернемо
старого і кволого?
Чи світ переве́рнемо
самі чи з уфологом?
Історію вті́лимо
і в книгу загорнемо
як чорне по білому
чи біле по чорному?
У вуличній кі́птяві –
між чмокання й чмихання –
питання чи відповідь?
Чека́ння чи чи́кання?

2 жовтня 2008 р., Богдани́

Активне сонце золотить церковні бані,
вдаряє променем одним у Божу ціль!
Святі – Любов у Злі й Блаженство у Стражданні –
докупи у одній руці оцій!

Ти гинеш після радості так по-дурному,
маленьким павучком сповзаєш по струні,
яку поранив Бог, яка клекоче громом
усіх чужих гріхів з тобою – у мені.

13 квітня 2000 р., Київ

Не нав`язуй вірності, кохана,
Ми – як вільні птиці – живемо!
Не ставай, прошу, моїм тираном,
Що на плечі одяга ярмо.

Я тебе любить не перестану,
Лиш не сунь ти душу в кабалу.
Не закуй в невидимі кайдани,
Не допомагай гидкому злу.

Це - воно коханню саван шиє.
Не на користь буде нам обом,
Як затягнеш ти петлю на шиї,
Зробиш вірності мене рабом!

Ревнощі і докорів ця злива,
І контроль тотальний з милих губ…
Що аж хочеться піти наліво –
Я ж таки козацький волелюб!

Будь же ненав`язлива і добра,
І не жаль мене, як та оса,
Бо як засичиш, неначе кобра,
Краще житиму тоді я сам!

Краще бути вільним і убогим,
Ніж ходить в напрузі по межі.
Нам дано це почуття від Бога,
То його терпінням бережім!

Більше довіряй, люби, кохана,
І чаруй, даруй тепло своє.
Я, повір, на іншу і не гляну,
Бо така краса у мене є!

24 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Жила собі хата,
Побілена, щедра, тиха.
А потім — згоріла. —
Таке лихо!
Диміла,
кублилася огнем,
тріщала
й розсипалася на вуглини.
Яких чотири години,
хирявий вітер,
квітень спраглий дощу
на порепаній землі — рани посухи.

Хазяйка Секлета спалила хату.
Хотіла випалити стерню,
щоб молода трава
по якій ходити босою.
Та не змогла дати ради вогню.
І вже тепер буде до скону не рада —
ходити босою по чужих дворах
жебраючи підробітку, даху,
прихистку від зими.
Спалила хату Секлета —
подінеться між людьми.
А люди ж добрі,
поділяться скибкою хліба, ковтком води.
Ходи сюди, Секлето,
бабо дурна,
розкажи, нащо палила хату?
Таких як ти, Секлето, багато,
на всіх не вистачить благодаті й хлібин.
Вода, Секлето,
пішла на хату твою, коли гасили —
немає більше води.
Іди, Секлето, звідси, йди...

А що ж там Бог?
Чи пустить зогрітись до Раю?
Немає Раю, Секлето,
дурні раби спалили його...
догоряє...

© ТатаРівна, 20.04.2020

Рідкісна твань на болоті,
йдеш: під ногами – кров.
Вільхам гнилим обдертим – го-ов!
В руки солоні і терпкі – знов
неба волога крихта
з чесного слова: любов.
Морок злизав зарано
манну небесну-оману,
і закотилося в яму:
МА-А-МО-О!
То сонце!..
діра вогняна,
ні – крокодил з ополонки;
радуйся, люба, – весна,
встав золоті коронки.

7 липня 1991 р., Київ

І він побачив,
що рука його
підне́сла сонце
над безмежним світом.
Йому пекло́..,
а пе́кло не могло
очей його
і голосу спалити!

Пішла луна…

29 травня 1989 р., Київ

Укривши світ габою голубою,
Весна ішла у чарівній обнові…
А ми були, як лебеді, з тобою
В смарагдовому озері любові.

Його розхвилював бурхливий вітер –
Аж бризки золоті навкруг летіли.
І шал кохання підіймав над віти,
Солодкий струм пронизував нам крила.

О пестощів нестримне божевілля! –
То приземляло, то несло у леті…
І почуття могутнього всесилля
Передавалося усій планеті.

Моя принцесо люба, я – твій витязь!
Наш вихор-танець пристрасний до болю.
Куди, не знав, од ніжності подітись…
В обіймах воском танув мимоволі.

…Несе весна кохання хвилі нові,
Розвіялась облуда пандемії.
Безбожжя нице нишкне і німіє,
Приборкане звитягою любові!

6 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Миготіли жирандолі
у простій сільській стодолі.
На солом’яну голівку,
на солом’яну долівку
воском крапало поволі
сяйво на роздерту дівку.

Ніч мовчала і повчала,
та очей не вистачало
одному́ ґвалтівникові,
золотому юнакові
з німбом світлого печалю,
у личині павуковій.

Канделябри з колосками
іскор в небо напускали!
Дух од трупу відділявся –
молодий панич сміявся.
Коні стали хижаками.
Од стодоли прах зостався.

Так юнак казився з волі…
Скрізь-поскрі́зь у чистім полі,
понавезені з палаців
над кістьми́ нещасних ґрацій,
мов розгнуздані паролі,
маячіли жирандолі…

29 липня 2008 р., Київ

Вже свіжа зелень всіяла кущі,
І цвіт укрив усміхнені дерева.
Весна іде – квітуча королева
І променями лагідно блищить.

І мліючи від пестощів любові,
Вилискують на сонці в яснині,
Об щоки труться котики вербові,
Навіюючи радощі земні.

Зірветься раптом вітер крижаний,
І нажене хмарин у далеч сіру…
І світ накриють хмурістю вони,
Немов у них вселивсь коронавірус.

Людських переживань гіркий потік
Сумними пасмами по небу тік.

30 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти не знаєш хто мічений смертю цілований хто
Втаємничено бродить король той у чорній короні
І сидить і регоче сп‘янілий диявол на троні
Смерть ховає пробірки у полах старого пальто

Що лишається світу? - лише споглядати та жити
Заховати обличчя, наказати малим та старим —
Дихай глибше! Наш Бог цього року воскресне не всім
Дихай глибше! І може ми зможем побачити літо

Ти отримав сей час на думки на слова на любов —
Ти отримав його примусово але своєчасно
Чорне сонце на Сході зійшло та на Заході згасне
Нас диявол не візьме, ні разу ще не поборов.

© ТатаРівна, 2020

Огидний циніку, ти – як ворона –
Чатуєш на поезії красу,
І каркаєш: «На клоччя рознесу!»
Мов послід свій на павича ти рониш.

Поета в сьогодення каламуть
Занурить норовиш лайнословами…
Між хмарами він десь і небесами –
Щоб чистотою й волею дихнуть.

Та в цьому є й своя закономірність:
Те, що вражає неприємно нас –
Гармонії витворює баланс –
З болота до небес жар-птиця рине.

Лиш вічність нищить циніка-осу:
Стирає гниль, лишаючи красу.

27 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Сказала ти, щоб вибрав я, з ким буть:
Чи з дівами гулящими водиться,
Пірнути в зради, у розпусти суть…
Чи вірним стать тобі, о яснолиця!

І я згадав ті дні, і сірість ту,
Коли Мара потьмарила мій розум,
Огидну хіть і серця пустоту,
І опинитися на дні загрозу…

О скільки часу бовтався в багні!
Та вирвався з лабет чумних мамони…
Сказав минулому рішуче: «Ні!»,
Із аморальності утікши зони.

Над нами – щастя небо голубе!
Бо краще смерть, ніж втратити тебе!!!

25 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Драгуни – дні, драгуни – дні
то по тобі, то по мені!
Блукаєш – ні, знаходиш – ні,
женуть по снігу, по весні
з обрубком нас у стремені
космічні коні навісні,
годин – хвилини, років – дні.

Хай на війні – не на війні,
а у тобі і у мені
ці щохвилини і щодні,
мов струси мозку кам’яні,
децибелують сатані
свої прощання голосні.

Повернеш – ні. Устигнеш – ні!
Бо завжди відстані одні
до горизонту, де вогні
то по тобі, то по мені!

11 січня 1992 р., Київ

Горбатого чіпляли на хреста.
Він грішник і просив у себе вмерти.
Він від життя натхнення не дістав,
так тужився його почути в смерті.
Зібрався суд і не відмовив жертві,
хтось згоду дав від імені Христа,
люд з горбаня сміявся –
й не признав
Ісуса,
Що прощався вдруге,
втретє…

31 липня 1989 р., Київ

А зірки все кінчали життя самогубством,
відмовлялись від неба, за обрій котили.
Сторчголов промайнувши розплавленим згустком,
оббивали пороги своєї могили.

Їм висіти – одне, а летіти – то інше…
Нам, безкрилим, того не дано осягнути.
Ми бажаємо смерті зіркам, щоб скоріше
загадати бажання на тризні спокути.

31 травня 1989 р., Київ

Лікарня номер п’ять, святошинські ліси,
повітря дощове, палата паром дише,
під шапочкою – червень, півлипня – у труси,
до жовтня жовтяни́ця кров’ю пише.

І слухаєш усіх, їх вісім чоловік,
на ліжках на восьми з пружинами жорсткими,
як промиває жовч і гіркоту не сік,
а днів потік повільний та затримний.

Щоденну крапку ставить медсестра –
електрику згасивши, грюкне в двері.
Це душам інфікованим пора
заткнути пельки й очі при шпалері.

Спи, хвора Україно, клекоти
турбінами у видихи хрипляві,
імунітетом – проти блекоти́!
печінкою – по "Квасовій Сваляві"!

Спи, хворе покоління, завтра вдень
професор Боткін проведе уколи,
хліб – дефіцит, як з-під поли женьшень, –
по скибочці прикрасить юшку голу.

Ці вісім жовтяків розпишуть преферанс,
по черзі літо оком полоскочуть,
по черзі звільняться й одкриють Ренесанс
свого Життя, якого довго хочуть.

16 червня 1995 р., Київ

Підриває страх у себе віру,
Та людську згадаймо теплоту.
Не візьме брудний коронавірус
Наше щастя і любов святу.

Хтось дійде у паніці до сказу,
І впаде додолу горілиць…
Чисті душі не візьме зараза,
Не зітре усмішки з наших лиць.

Це гниле огидне зомбування –
Підла істерія сатани.
Не уб`є вона в серцях кохання
І у душах люблячих – весни.

Не врятують і високі ранги,
І роз`їсть мерзенні душі тля.
І ударить доля бумерангом –
Хто на горі гроші заробляв…

Все мине, лиш вірмо в себе, люди,
Помолімось вищій силі ми.
І часи прекрасні знову будуть,
Після днів новітньої чуми.

16 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Візьми Шевченкові томи –
і плач над ними, плач над ними.
Шевченком Бога обійми –
й хрестись хрестами золотими.
Хай сльози відповідь дають
на все пригноблене дитинство,
на те, як зміцнювалась лють
і поставало українство.
Чи Бог нас плакати навчив?
Чи Бог нас до тюрми спровадив?
Невже Шевченка Бог убив?
Хто дав Шевченку стільки правди?
Чом правда ця – бравад томи,
і плач над ними, плач над ними!
Ісус, Тарас, конкретні ми
були здебільшого сумними?
Чи, може, діти сатани
пристерегли́ колись Ісуса?
Чи запобігли б тим вони
Шевченку кожному чи Стусу?
Ось повна людством є земля.
Воно будує власне право.
Воно росте, а з ним – і я.
Воно – карає. Я – караю.
Якщо моєї думки слід
порушує його закони,
знаходять Бога – і привіт!
Так роблять з Бога – забобони.
Шевченко Бога був знайшов,
коли у ньому сумнівався?
а, може, Бог – це злість і жовч,
в яких Тарас перестарався?
Хто у Шевченкові бродив,
коли поет любився з нами,
коли повідав стільки див,
перекотивши світ піснями?
Ісус багато що сказав,
але Його почули мало.
Той, хто Його маленьким знав,
у Біблії попав в опалу.
Так само, вирісши, Тарас
став на Голгофі над панами,
щоб кожен з них казав в свій час:
Його "повісили меж нами".

21 жовтня 1995 р., Київ

Оберегами снігу приходить остання зима.
Розкладає пасьянс і захоплює видивом-грою.
А назавтра – весняно за розкладом, тобто нема
ні зими, ні тюрми, ні ілюзії вічного бою.

То зіграймо. Так ниє у ранах тривожна душа.
І так хочеться жити. І жити яскраво і дуже.
За душею – ні слова, ні здобичі, ані гроша.
То зіграймо, мій сивий, мій втомлений битвами друже.

Оберегами снігу нам доля загоїть жалі.
Ми увійдемо в ритм, щоби завтра ще жити і жити.
Тож посолено рани чи, може, рамена землі.
З ран зростають не вірші - віршовані зимами квіти.

Сосна по весні нацвілася так рясно,
так зелено-ясно пустилася росту,
що я був не втримався і передчасно
ті свічі поніс до твойого погосту.

Я їх наламав, і запахлася хвоя,
і шлейфом гіркотним лилася за мною.
Коли повертався, не знаючи хто я, –
сосна вже стояла сім літ неживою.

Північна Росія мене одурила,
зманила тобою за пскову, за вепси.
Сім років зі мною не так говорила
білявка, в якої лиш очі та перса.

Сніжинками впоране, мов ластовинням,
там сонце вставало й розносило ве́сну
і клало під себе… – й з-під себе я вийняв!
ту вроду холодну й породу нечесну.

Спливає, мов казка, сьогодні минуле.
Стежина скуйовдилась посеред лісу.
Я сам розцвіту, якщо сосни поснули.
Хай вітер зламає й несе мене к бісу.

26 грудня 1996 р., Київ

Видихів наших атоми, наче птахи в повітрі.
і перед ними далечі - вільні, пастельні, світлі.
Що їм тепер легені, крові гарячі ріки,
жили, сердець пориви, мудро-важкі повіки?

Видихів наших виливи хмарам подібні, хвилі,
човникам під вітрилами, що не плисти не в силі,
висльоті втоми, суму, перехлину ілюзій,
згадкам, які в розгадках, наче безсоння в блюзі.

Непотамовні видихи у течії ефіру
обрисами підсвічені лишеного допіру:
лінії, струни, треми - ще однієї крові,
та вже без тяжі форми і догоджання мові.

Видихи наші звільнені - більше ніколи знову! -
не затремтять у відчаї, і на догоду слову,
пущеному стрілою, не затріпочуть ціллю,
мрією, що потанула в розсуду божевіллю.

Схожі на тіні ангелів і розпростерті крила,
о, де все починається, звідки душа і снила, -
видихи наші, подихи, в просторі голубому,
наче отам продовження й далі лише додому.

Пливе мій вуж до витоків мистецтва,
звиваючись, незлякано пливе
по рясту стислому і павутинню скутому
забутому паю́ покинутих земель,
викручуючи кола на піску,
мов по́значки для кубел черепах,
занурюючись у нори для мишей,
малює танці страху у степах.
Два ока жовтих гостряться в норі,
мій мудрий вуж складає вірші в склепі,
переплітає в шкірочки́ старі
слов’янську книгу гуннових новел.
Він перетягує нові клітини й мертві,
він синтезує земноводну мудрість,
щоб яйця, розігрівшись, ворухнулись,
і світ зустрів пристойно цих дітей.
Безхвоста ящірка, мов жінка декабриста,
з якою збочував у снах хвилястий вуж,
за кожну ніч давала по алмазу,
блукаючи в поезії щоразу.
Під вечір вуж був схожий на артиста,
який тримає залу три години.
Я бачу, як червона жаба гине;
як їсть лелека той червоний подив.
Коли мільйони жаб листи писали,
хамелеон з меланхолійним оком
зачитував по радіо цитати
шипіння вужачого в храмі для мистецтва.
Мій вуж – зразок і виняток природи,
він сам є витоком найбільшої уяви.
У нього ввечері росте крило яскраве,
і він повторює досягнення Ікара.
Гнучким є існування невдоволених.
Суха земля, але кмітлива фауна.
До витоків мистецтва вуж пливе.
Мій вуж, холодний, кров’ю був утворений,
тому що в ньому інструмент живе –
показувати шлях і різні форми неповто́рені
природно так, ефектно, безсвідомо,
назад, до витоків мистецтва – від шаблону.

24 серпня 1995 р., Київ

Цей рух між елементами буття –
злиденний покер аж до самогубства –
повсюдний блеф гріха чи боголюбства –
блеф задля гри в життя без каяття!

П’яніє ґеніальність у нужді –
зливається з божественним началом –
їй коряться піґмеї і вожді –
а музика мовчала і звучала!

І розмір був: марш тріумфальних труп –
і голос був: дух тихих туб і труб –
і вітер знявся цвітом над землею –
з обличчя, що нагадує лілею!

Цей рух крізь смерть плете життя, мов шлейф –
а Божий дар лежить, бо рух є блеф!

23 листопада 2006 р., Київ

І було світло в усьому домі,
на всіх поверхах світло сяяло.
І курив неформал ментолове зілля
під буквальною назвою "DORAL",
у своєму томливому закутку
з підвіконням,
з шибка́ми, продертими в ніч,
й орнаментами настінними,
кожного дня постійними.

Грала музика в ма́зі,
конкретно сучасна музика,
з вібраціями –
голосовими –
з перкусіями,
і фантазії подавали голові
уроки проституції;
літали дівки голобокі,
з’являлися монстри тисячоокі;
акти статеві
в новій соціальній формації
захоплювали хлопця
сяйвом
анімаційної прострації...
Він дзвенів,
немов телефон,
і приймав стресовними руками
пітне тіло як еталон.

І вибило світло в одному під’їзді,
по всім стояку,
у великім будинку,
по цілому місту.
Вибило!
Вибило музику,
вибило анімацію,
проституцію вибило і конфіґурацію...
стін, підвіконня, запиленого кактусу,
і тіла тремтливого
від приголосу до анусу.
Лишалася, що?
Не-ві-до-мість.
Підкралася, хто?
Не-при-то-мність.

І став неформал – формально нормальним,
а ґіґантський анклав –
з-за межі́ стратосфер –
нічим не визначальним.
І сигаретна жарина!
набула якостей комети, –
як єдине світило!
падала з висоти планети,
через підвіконня, шибку, асфальт і маґму
розтинала астральним кінцем
космічну діафраґму...

А вас сповістили про вчинок неформала,
коли мама за нього в міліції
гроші виймала?

20 жовтня 1994 р., Київ

Не ревнуй до кожної спідниці…
Хай пускають «бісики» з-під вій,
Хоч і гопки скачуть молодиці –
Я тепер навіки тільки твій.

Не ревнуй… Мої козацькі вуса –
Наче ті антени у кота –
Реагують на одну спокусу…
Це - твої розтулені вуста!

Подивися на своє обличчя –
В захваті німіє і трава!!!
То хіба такій красуні личить
Ревнувать «царицю» із хліва?!

Ти не відаєш своєї сили,
Перед нею впасти хочу ниць.
Жодна, ні, мене так не любила
З тих пихатих пещених телиць.

Я лише радію, люба, з того –
І у свідки кличу небеса,
Що дарунок в мене є – від Бога! –
Ти – тілесна й внутрішня краса!!!

12-13 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Ані згадаю,
ані пригадаю.
тримаю голову чужу в руках,
думок жадаю!
Тримаю голову чужу в руках,
відповідаю:
"Ані згадаю…
Ані пригадаю…"

Я під землею міста,
я в метро.
Ця голова порожня,
як відро,
закинуте у темряву колодязя,
де у воді минулого мутанти водяться,
примари родяться
у пам’яті минулого,
забулого.

Ані згадаю…
Ані пригадаю…
Ще глибше головою падаю,
спадаю –
б’ючись контужено
об гострі стінки пам’яті
напружено,
гранітні стінки пам’яті,
відчужено!
Я пропадаю!
Пропадаю!

…Ось дно.
Усе одно –
холодне дно колодязя.
Своїм відром
з калюжі воду взяв.
А не згадаю
і не пригадаю,
щоб плакалось колись,
як тут без сліз ридаю!
Бо пропадаю!
Пропадаю!

3 листопада 2005 р., Богдани

Сидить у кріслі,
мов у хмарі дощ,
шкіра
з переповненими водою порами;
відчуваю,
як вона обтягує спину
розсіяного мого натурщика.

Живіт його відособлено дихає,
рівно здіймаючись угору;
то назовні пнеться дух
усе вище й вище.

Відокремлене серце стоїть на столі,
або інколи ходить
довкола порожньої сулії
і цокоче.

Ноги на стільці
окремо.

Увімкнутий світильник –
голова,
підвішена і темна.

Одна рука повзе по підвіконню,
бажаючи вхопитися за світ;
а інша – ліва
відсутня, неуміла
ампутована долі холоне.

Був сексуальний потяг,
та й той від’їхав
(куди?)
о нуль нуль-нуль
з тридцятої колії...

Розкиданість така
мене цікавить як художника.

Раніше я був простим любителем
розбитої натури,
але ж упевнившись, що це мене
дратує, –
я почав складати з кольорового скла
тебе,
мій любий.

Зберися у мозаїках моїх;
і за стіною фарб і будь за мною.
Це я – твоя інтуїція.
Гола.

Адже як
відобразити тебе
так,
щоб упізналася людина?

11 січня 1994 р., Київ

Нестерпні діти — вони ростуть повільно роблять усе не так

Вічно розсунута постіль розкидані черевики доводять до сказу
Помальовані книги зошити брудні кишені крихти крихти на столі
У них синці подряпини й інколи температура і шмарклі о боже

Вони ще навіть не розмовляють а вже дістають як можуть
Вони ще зовсім малі й усяку погань до рота вишпортують із землі
Вони не хочуть вчити вірші на пам‘ять із першого разу

Вони катують кота а кіт катує мене
Коли ж вони виростуть й усе це мине мине
Я стану своєю — собі господинею — дому
Піду до театру на каву — з такого дурдому
Виберусь у доросле життя барвисте й хмільне
Й кіт нарешті припинить ненавидіти мене

Заслана постіль черевики під нитку доводять до сказу
Нові книги без плям зошити чисті порожні кишені пустка на столі
Всі ночі спокійні тихі минають швидше потягів у метро о боже

Вони не телефонують ніколи хоча не складно можуть —
Умовні відстані не так багато часових поясів на кульці-Землі...
Чекаєш чекаєш не спиш та чекаєш марно знову і марно щоразу

Вони не катують кота кіт катує мене
Минули роки та вже скоро життя промине
Я стала своєю — собі господинею — дому
В театри ходила й на каву — такого дурдому
Нема більш як це сьогодення доросле й хмільне
Лиш кіт дяка богу так само не зносить мене


Нестерпні діти — вони виросли швидко роблять усе не так

О доню люба, на кліща
Ти не зважай обмову.
І що є сили захищай
Свій край і рідну мову.

Вкусила Брагаря оса,
Він – гицель епатажний.
Він радив продавати пса,
Бо сам є пес продажний.

Вони працюють за «бабло»,
Це кожен розуміє.
Розворушила ти кубло
Гадюк – зелених зміїв.

Народ їм голови знесе,
Ти ж будь між змієловів.
Вони прийшли забрати все –
Добро і землю й мову.

Їх підлості – немає меж,
Роз`ятрювати рани.
За Україну вмер, авжеж,
Микола твій коханий.

Брехня навколо вироста –
Оцей піар на крові.
Але твоя борня – свята
В святій своїй любові.

Їх мишача возня – це гидь,
Стає від неї смішно.
Не бійся вмерти. Бійся жить
Неправедно і грішно.

Нехай в бою не стане нас,
Дивімось в світле завтра –
Все на місця розставить час,
І де брехня, де правда!

2 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Правда,
що серце в неволю прагне.
Правда.
Тільки
у серця є деякі пільги,
оскільки,
воно – як вино,
одурманює все одно
і веде
на власні святки і поми́нки,
без зупинки.

Дійсно,
серце нічого не робить навмисне.
Дійсно.
Просто,
безліч думок п’ють його кров без тосту.
Просто.
Так,
був чоловік з головою, і раптом – інфаркт.
Факт!
Отже,
схоже, що серце нічого не може.
Боже!

10 грудня 1994 р., Київ

Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
Чи сонце то? чи сон чийсь обірвавсь?
чи в даль весня́ну верне скибу трактор?

То, може мрія, розпросторивши яку,
ти перетруджуєш свої думки думками
і ніч пливеш у зорянім танку́,
і чудо щупаєш ранковими руками?

Так сяє далеч несподівана твоя,
де скрекіт птиць, де скніє діва Мар’я...
Змогла вродити сяй засіяна рілля,
згадавши безкорівне безтовар’я!

Ти переселишся в хатину хуторську,
ти, декадент, "якого правди сила..."
зламала віру в правильність міську
і діалект московський підкосила.

Ти попідкручуєш своїм волам хвости,
а з часом купиш чизель-культиватор –
і будуть джунґлі злакові цвісти
між хуторів привітних і багатих!

А місто, не гостинне і густе,
з проставленими галочками фабрик,
лейкозами задме сталепрокатний цех...
і коксохіміків... і згасне в чорних фарбах.

Утікши від властей, замівши власний двір,
читаєш книжечки йвано-франківські,
ідеш долиною, доки сягає зір,
обвітрюючись небом українським.

Ти йдеш до неба, де ростуть сніги й Боги,
і проліски на зрошених плішинках,
відкопуєш міста, живеш серед могил,
поміж жінок бажаючих, в обжинках...

Ой, здалеку – не джміль, не сонце і не сон –
летить яструбеня циклографічне.
Його визво́льний рух з-під дослідних оков –
людська душа, що прагне волі вічно.

1 березня 1995 р., Київ

Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любов, звичку
Вона дає їм живців та живицю — дітям своїм
Вона дає їм маркери — хрести могил, хрести храмів, хрестики в календарях
«Не виходь, — просить вона, — надвір без шапки
Там холодно, лячно, сіро, немає мене там
Я є тут, під деревом твого життя, у садку твоєї баби
У лузі за твоїм селом, у підвалі твоєї багатоповерхівки
У сквері твоєї юності, у лісі твого спокою, у мові твого серця —
На місці сили. Бо я є сила твоя. І воля твоя. І я є царство твоє
Я Матір твоя. І Матері твоєї Матір. І Матір її Матері — Я

Так легко втратити те, що в тобі
Над тобою навколо тебе
Загубивши себе самого у сутінках буття
Вона лежить під деревом життя посеред Вирію-раю, лежить та дихає
І з неї повільно витікає життя

2020

О, ієроґліфе злий!
Беззастережний оракуле!
Краще вже, Дракуло, згний!
Згинь – пропади, каракуле!

Зміна – за зміною форм!
Псевдо- чи архіновація?
Суперечсуперінформ!
Повна новин інформація!

Джунґлі влаштують демарш!
Вийдуть мільйони мауґлі!
Раж перекрутять на фарш
шаржі в ґазетах Анґлії!

А об’єктив – не такий!
Бо ієроґліф зламано
через плеткі чутки,
скинуті в пресу найману!

Шпальтами жовтих видань
кожен клозет заповнено!
Кількість поточних питань
примхами шефів зумовлено!

Шеф – інтуїції брат!
Батько нічного часопису!
Кожній сенсації сват
після кошторису й опису!

Неперевершений блеф!
"Зовсім нове́ про Конфуція"!
Нафантазовував шеф
мозком ще легшим, ніж унція!

Швидше допише вже він
сам ієроґліфа дикого
й перекладе навздогін
незрозуміло столикого!

Що той Конфуцій йому!?
Утилізована грамота,
схожа на ґрати й тюрму
в мертвих клітинках мамонта!..

Ви не наводьте мені
факти зумисне спаплюжені.
А напишіть на стіні,
чим ваші очі збуджені?

Обов’язково вмістіть
правду всю в знаку єдиному!
Витягніть, витрусіть сіть,
більше не ставте – загинемо!..

Скоро хворіє старе,
інформаційно залежане.
Сенс ієроґліфа вмре,
фотопорогом обмежений.

Та за поріг брехні
злий ієроґліф не вискочить.
Краще згниє на нім
ще сто разів, ще й тисячу!

3 серпня 2003 р., Богдани́