Як місця не знаходжу від печалі,
І кожен спогад - все, що в мене є,-
Мені лиш ніжність чарівних конвалій
До розпачу вдаватись не дає.
Згадаю знову в самоті вокзальній
Отой твій погляд, - щирий і ясний,
І найдорожчий дотик губ прощальний,
що білим птахом розбиває сни.
Зимова ніч щось лагідно шепоче,
Сліди розлук ховає знову сніг,
І навіть вітер заваджать не хоче
Сніжинкам тихо падати до ніг.
І квітне жаль трояндами сумними,
І знову в серці смуток через край.
Серед людей з байдужими очима
Не залишай мене, не залишай.

Без сповіді я хочу відійти
І виплюнути в світ всі рештки яду.
Сміюсь у відповідь на твою зраду
І за собою спалюю мости.

Мій сміх повернеться стократною луною!
Але якщо тобі, кохана, пощастить, -
Відкусить гільйотини зуб за мить
Зміїне жало разом з головою.

Перед дверима вічності стою,
Готовий душу Господу віддати-
Я прагну перед тим, як помирати,
Ще раз відкрити наготу твою.

Відчути ще раз поцілунків біль,
Збудити тіла хіть чужої жінки.
Хай попіл від останньої сторінки
Мого життя – комусь у рану сіль.

Я марив про твої пахучі груди,
На наш перелюб Господь очі закривав,
А я при всіх тебе зухвало цілував
Солодко-зрадницьким цілунком Юди.

Я вир здійму невиплаканих сліз,
Пірну у глибину очей бездонних.
Я – Місяць у ночах твоїх безсонних,
Котрий сомнамбулою у вікні повис.

Коли почуєш серед ночі дивний стук,
То не забудь сім раз молитву прочитати.
Ти будеш вічно тінь мою від себе гнати
Й молити Бога про обійми моїх рук.

Проклятим іменем моїм охрестиш сина.
Роди його – мене хай перевершить!
Він ворухнеться у твоєму лоні вперше,
Коли байдуже клацне гільйотина...

Дощ, як садист, гвалтує підвіконня,
На кухні кран вторить йому луною.
А я покрию матом світ спросоння,
Відчувши, що нема тебе зі мною.

У моє ліжко лізе сірий ранок,
Кудись втікає запах твого тіла.
Геть проганяючи усіх моїх коханок,
Йде по калюжах осінь чорно-біла.

Щербатий Місяць татуює
Мільйон сузірь на грудях Ночі,
Чумацький Шлях згори ґвалтує:
Десь там згубив я свої очі.

А хто ввімкне зірок вогні?
Вже вечір, і світити треба!
Я маю крила на спині-
Але, сліпий, не знайду неба.

Планети падають з орбіт,
Я знову злий на цілий світ,
Шукаю істину в дешевому кагорі.

На віях - сліз безсилих сіль,
Незрячі сни вбиває хміль,
Одна за одною у склянці тонуть зорі…

Повертаюсь без тебе,
Гашу ліхтарі,
Осінньою ніччю знекровлені.
Ти далі щомиті,
І серце щемить.
Попереду - вічність чекання.
Твої поцілунки
В обличчя моє
Як камінь наріжний вмуровані.
Відлунням коліс
У грудях стугонить
Коротке, болюче прощання.

Ти забрала частину
Моєї душі -
Я тобі вибирав найкращу.
Тліє вона,
Обсипається попіл
І мітить собою дорогу.
Озирнуся -
І решту услід запущу,
Зарядивши у нервів пращу.
Залишусь порожнім,
В пилюці дорожній
Прокльони співатиму богу…

Як тільки смутку птах торкнеться,
Твого чола крилом своїм.
Із півночі зима вернеться,
Впаде на листя білий сніг.

Загубиться десь в твоїх мріях,
У дивних та химерних снах,
В хмарах білих,сніжно-білих,
Замерзла дівчина-весна.

Сніжинки у твоїх долонях,
Поволі тануть на вустах,
Гулко стукають у скронях,
Слова, прочитані в очах.

Як тільки сонце засміється,
У небесах веселим світлом,
Зима струмками розіллється
Водою,ще недавно білим снігом.

Хто я? Хто ти? Навіщо ця брехня?
Невже так важко глянути у вічі?
Мовчи...Не руш...Бо це моє життя...
А ти його і так уже скалічив...

Чому мені зустрівся на шляху?
Мене тепер ніщо вже не врятує...
Мовчи...Мовчи...Ховай свою пиху...
Здавайся кращим, ніж насправді ти є...

Поштар, як завжди, дзвонить двічі:
Торішнє листя і листи
Байдуже дивляться у вічі.
Він дзвонить двічі – дивний звичай,
І несподівано, як ти.

Не слід стояти на порозі,
Та відстань кроку непроста...
В тісній цукерні, що на розі,
При чорній каві і тривозі,
Звучить сюїта-самота,

І фрази в ній - віолончелі,
Фальшиві, стомлені, сумні -
Їм аплодує п’яний червень…
І тільки тенором Бочеллі
Біль озивається в мені

Перегравати нам не личить
У сотий раз кіно старе...
Загаснуть спогади і свічі.
Поштар подзвонить знову двічі,

А я не відчиню дверей.

Ми так мріяли в путь - та не встигли,
День промчався повз нас на захід.
На загублений місяць-підкову
Осідає пилюка дорожня.

Серпень. Сливи сливе достигли.
Осінь ос прижене до ягід.
Важко в світ народитися слову -
Моя гальба чомусь порожня.

Хміль вивітрюючи, блукаю
По річок пересохлих руслах,
По морях жалюгідно-прісних,
Сповідаюся зірці кожній.

Полетів би до Вирію-раю
На запряжених клином буслах,
Щоб не бачити видив зловісних
В моїй гальбі ущент порожній.

Все проспати і все пропити
Зазираючи в спину Долі.
Засипає пісок зневіри
Мрій померлих могилу безмовну...

Чи за гриву Удачу вхопити,
Вісь зламати у замкнутім колі,
І крізь Всесвіту латані діри
Нести гальбу по вінця повну?

У флейту комина осінній вітер свище,
Зриває зжовклу черепицю з даху.
По сходах мрій я дерся якнайвище,
Гадав до неба, сталося - на плаху.

Жену думок меланхолійну зграю,
Топлю у склянці ніч і часу плин.
Я за її гріхи себе караю,
А на покуту залишаюся один.

Зі мною будуть лиш примарні тіні,
Фата-моргана Раю у каміні,
Листів горіння і тривожний тріск вогню.

Скрипуче крісло, тютюнові хмари,
І кислий запах згаслої сигари…
Вона постукає, а я не відчиню.

Епоха величі плебеїв.
Епоха ницості владик.
Епоха влади фарисеїв.
Епоха де не чутий крик.

Епоха купленого суду.
Епоха зрад і стукачів.
Епоха блуду і облуди.
Епоха мічених тузів.

А раз дано тобі вершити
По різні сторони добра,
Зумій свій келих так допити,
Щоб і в останнє прохрипіти
Рабам: « - Я Цезар, а не цар!»*


* - вислів Юлія Цезаря, яким він говорив,
що він впершу
чергу – людина (Гай Светоній Транквіл).

Знову сон прийде про все забуте,
Образу до твого простягне долоні......
Я сьогодні думала про тебе,
Ці рядки пишу тобі на спомин.......
І був день, і була поруч ніч,
І були слова, і обіцянки......
Сонце було і була пітьма,
І вогонь до самого світанку.........
То було давно і вже неправда,
Але коли сумно-серце просить
Пригадати марево кохання
І таку далеку НАШУ осінь.....

Звідки стільки сонячних зайчиків,
Смак цикорію на губах?
Це з-під Вариних ніжних пальчиків
Слово вирвалось, ніби птах

І примружені очі всміхаються
Бо сумному до неї вже зась
Квітень юний здаля залицяється
Та Іван залицятись не дасть

Відчиняю вікно і дихаю
Добре, дівчинко, що ти є
Твої вірші влітають втіхою
У життя і не тільки в моє

Обняти так
Ніби востаннє
Час
Намотує на круглий диск
Хвилини
Я розчинюсь в тобі
Єдиний раз
І з яблуком в руці
Зійду з картини
І тихо перейду у вчора
Ніч
Занурить чорні пальці
В сонне місто
І ти попросиш в неба
Віч-на-віч
Щоб ранок душу вибілив
Начисто

Клекочуть лелеки в блакитному небі,
Кружляють у парі на заздрість мені.
А я, моя мила, сумую без тебе,
А я все рахую до зустрічі дні.

Прилинь, прилети, моя пташко, до мене.
Скажи, що кохаєш мене як колись -
І згине нудьги павутиння зелене,
І злине душа за лелеками ввись.

Приходь, - я прошу, я молю і благаю.
Приходь і ночами, будь ласка, не снись.
Шепни мені рідна: “Жаданий, кохаю” -
Хай злине душа за лелеками ввись.

Коли смуток, наче морок,
Оповив тебе собою,
І камінець образи
Здається цілою горою,
У холоді і темряві
Себе не зачиняй,
І як не можеш сонечка,
То свічечку згадай.
Повір, будь ласка,
В день прийдешній,
Бо, як і завжди, зійде сонце,
І ти для радості у серці
Залиш відчиненим віконце.

Ця зала в свічках і свічадах,
осяяна і осяйна,
від світу колишнього спадок,
із давнього дива вона.

Ще зовсім недавно, здається,
гультяй, розбишака-поет
акордами власного серця
розкреслив у танці паркет.

І ця позолочена зала,
поплутавши простір і час
в тім вальсі так п’яно кружляла
під раз-два-три, раз-два-три, раз...

О, білі мої черевички,
мережива білого лет,
о, пальчики білі незвично
на золоті еполет!

І очі – о, сяєво синє!
І щастя – не увібгать!
О, юна моя княгине,
о ви, королівська рать!

О ти, мій славетний друже,
розбійників проводир,
Улитий на плечі дужі
червоний гусарський мундир.

Сумуєш? То, може, шаблю
й наввипередки учвал!
Вина і чорнила – ні краплі.
Є музика, ви і бал.

І визолотила тиша
ту мрію дитячу мою...
Із книжкою ваших віршів
супроти свічада стою.

Ні музики, ані танців –
і сонце у вікнах згаса.
Шматяні музейні капці
і джинси – уся краса.

Екскурсія. Та повірте,
щось вище єднає нас –
я з вашого, того, світу,
де музика, ви і вальс.

І кінь у нас спільний – Пегас...

Сьогодні ти така сумна,
Моя кохана,
Немов засніжена весна,
В снігу тюльпани.
В снігу тюльпани вогняні
У дні травневі -
Пелюстки вуст і кіс лляних
Сніги січневі.
Печать печалі на чолі
Торкне цілунок, -
І зникнуть ласиці на склі -
Сумний малюнок.
Ти усміхнешся - щезне сніг
І лід розтане...
Нам щастя спинить часу біг,
Моя кохана.

Поринь зі мною в сни !
Давай підемо разом берегом піщаним,
Станцюєм румбу на піску,
Окутані легким туманом.

Давай побіжимо в зелені трави,
Нап’ємся пахощів, медових чарів.
Я коси розплету, вдягну вінок з конвалій
І вільним лугом ми полинем далі, й далі…

Давай ми злетимо в блакить небес,
Внизу під нами будуть білі хмари,
Вони підхоплять легко нас…
Чи хочеш ти,
Щоб ми так солодко літали? :)

Мій любий, ніжний друже,
Мій рідний ти, земний причал!
З тобою моє серце всюди,
Твоїх обійм тепло – моя душа.

Не відпускає мене, коханий,
Ти не пускай, як пташечку, на волю.
У грудях твоїх – сила і тремтливий жар,
І ніжність невимовна й спокій.

Так трепетно, так ніжно обнімаєш
І до грудей тих сильних
Пригортаєш, наче скарб,

І тихо щось мені розповідаєш,
Муркоче твоя біла кицька
На моїх руках…

Зимою квіти теж цвітуть!
Ось сипонули пелюстками
Білими у ніч,
Я чую, ангели сміються зусібіч,
Таке затишне й рідне небо!

Вночі, буває, також світить сонце
І з вуличного ліхтаря.
І в тому сяйві йдуть у танець
Сніжинки, зірки, ти і я…

До неба очі підіймаю –
І засипає сніг лице.
Солодкою й зима буває…
Так ніжно сніг мете…

Вночі, коли спочиваєш
По важкому дні,
Прийду до тебе, милий,
Я вві сні.
Я принесу тобі своє тепло
І поцілую солодко в чоло.
На втомлені плечі голову схилю,
Руками м’яко обійму.
Нехай тобі присниться
Неозора даль,
Блакитне небо,
Теплий вітер грається
З волоссям.
Білий голуб б’ється у віконце,
На горизонті золотисте світло –
Сходить сонце…

А під покровом ночі –
Пісня двох сердець.
Духмяна ніжність
Керує думками,
Цілує
Пристрасть у повіки
Солодкими тремтливими губами.
Зникає
У твоїх обіймах час,
Так тепло мене обнімаєш,
До мужніх грудей горнеш
І стукіт серця мого
Відчуваєш.

Ще тисячі разів зійде та зайде сонце,
І наші посмішки ще заживуть
У пам’яті ранкової імли.
Ще ніжний шепіт
З вітром пролетить світи.
Як роки пропливуть,
Сховаються у млосному тумані,
Згадаємо солодкі вечори,
Як падали каштани,
Як дощ співав старі пісні.
Так тепло очі твої палали,
І такі ніжні були руки твої…

Лиш тихі звуки тишу колихали,
Лиш ніжна музика звучала,
І голова твоя
На моїх грудях спочивала.
У легкій темряві
Духмяна свічка догорала…
Ти наче майже засинав,
Та потім очі відкривав і посміхався.
І мої руки ніжно цілував.
І час немовби зупинявся,
Весь світ на білому човні плив в даль.
Не обертався, не прощався,
Нас на одинці залишав,
А ти неначе знову засинав…

Із ніжним шелестом спадає листя,
На сонці ніжиться осінній парк,
Ранкове тихе безголосся
Буденний з серця струшує тягар.

На сонці теплому запахли квіти,
Із млосним шепотом запрацював фонтан,
Здригнулося повітря – впав каштан.
І хто сказав, що осінь –
Не пора любити?

Я думаю, ти повернешся
Свіжим ранком тихою ходою
І часточку твого життя
Ти принесеш з собою.

Я думаю, що ти прийдеш.
Як завжди несподівано, зненацька,
Подаруєш мені шматочок щастя
І ціле море ніжних почуттів.

Мені не скажеш про кохання
Та говорити й нічого не треба,
Адже я бачу, як всміхаються ангели з неба,
Коли ти дивишся в очі мої.

І тільки тихий шепіт…
Прилинув легко ,мов сиза вуаль,
Здригнулось повітря і полетіло
Кудись в мінорную даль…

І тільки тихе відлуння…
Сказало слів так мало,
Проплило нічкою і серцю до ніг
Все золото зірок поклало…

Так мало слів…
І тільки серце б’ється без упину
Не відпускати б твою руку
Ще хоч хвилину…

На небі рожевий серпанок,
Шепочуть квіти про світанок,
Десь гомонять старі ліси,
Ніжні вітри розвіюють тумани.

Гірською стежкою іде душа моя,
Моя душа ранкова,
Ступає тихо, як прозора тінь,
Щоб не збудити гори й Бога.

А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.
І мерехтіло срібне павутиння,
Горіло в полум’ї цілюще коріння,
Хтось тихо ходив старим садом,
Туман зливався із дурманом.
По озеру вальсував човен пустий,
Старі весла глухо скрипіли,
Місяць ткав доріжку для зір,
Вони по ній до озера сходили
І глухо світились в імлі.
А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.

Зов’ялими трояндами твої листи не пахли,
І не тремтіла при письмі рука твоя,
Та ніжність всю твою і ласку
З відкритим серцем прийняла душа моя.

Через тебе я море сліз пролила,
Не раз душа розривалась з одчаю,
Але й не раз від щастя цвіла
І з насолодою кохання вдихала.

Бувало, я мовчала й дивилась у даль,
А ти на мене дививсь й посміхався,
Мого волосся ніжно торкався,
І погляд твій з моїм зустрічався.

Коли ти був далеко,
Я серцем з тобою була,
Всю душу тобі віддавала.
Проходила вічність…

Як завжди не впору
Ти повертався.
Тільки на мить…
Мій погляд ловив,
А потім йшов знову.

Білий туман
В білому саду,
Тихий переспів,
Тиха мольба.
Цвіте ніжно сад,
Туга розквітає,
Віє легко вітер –
Печаль навіває.
Стікають з пелюсток
Краплинки роси,
Сльоза з очей стікає.
І вдалині десь
Гомонять ліси,
І невпинно тривожні
Думки гомонять,
Не стихають.
Вже сонце
На спочинок йде,
Ще один день
В архів відбуває.
Та смуток в душі
Тільки зростає,
Туга серце здавлює,
Туга і журба.

Лунає нота смутку,
Летить прозора гама,
Надворі листя шелестить,
І дощ блукає садом.
Ноти згортаються в млосному вальсі,
Голос тремтить, плаче гроза,
У пам’яті плаває день солодкий,
Той день, після якого прийшла гіркота.
Гама стрілою вверх летить,
Бушує буря, гримлять небеса,
Я в відчаї, вірю все ж: повернешся ти,
Прийдеш, обнімеш, захистиш від грози.

Якби могла я відьмою стати,
Свою душу природі продати,
Звільнити серце, крила розпустити,
В сизий туман легкий крок зробити.

Летким силуетом між шелесту трав блукати,
У пахощах зілля пливти, потопати,
І дурманіти, п’яніти, нектаром упитись,
Віддатись легкості, з вітром любитись.

У верховітті густому мрійливо дрімати,
Під шепіт містичний зелених зірок засинати,
На сході сонця прокидатись,
Холодною росою в тумані вмиватись.

Із теплим дощем балади співати,
Із ніжним вітром в меланхолійному вальсі кружляти,
Із повним місяцем перемовлятись,
Помалу в відьму перетворятись.

Убити час, припинити постійне чекання,
Востаннє поставити йому німе запитання,
В очі глянути – у відповідь мовчання,
Жінку відьмою робить лише нещасливе кохання.

Замерзле від зими віконце,
Зігріє теплим поглядом весна,
Заграє зайчиком від сонця,
Краплина на щоці –сльоза…

Промінь твоїх вій торкнеться,
Розтане в глибині очей,
Поцілує у вуста,- ти засмієшся,
Спогадами пристрасних ночей.

Слова розтануть вранішнім туманом,
Торкнуться вух, як легкий подих вітру,
Закутані в мереживо обману,
Полинуть в нікуди з ранковим світлом.

Мине цей ранок назавжди без жалю,
Та знаю, - не забуду я ніколи,
Вуста твої, які мовчать- люблю!
І очі, що - люблю говорять!

Як впаде та зоря із неба,
Під якою родився я,
Усміхнусь я тоді до себе
І промовлю своє імя.

Пригадаю життя минуле,
Що, як блискавка, пролетіло,
І усе, що збулось і забулось...
І душа попрощається з тілом.

І полине душа у космос,
Там шукатиме довго бога...
...Зогниє моє тіло, а кості
Опочинуть в земних чертогах.

Одинокість вкрадеться зненацька
Міжсезонням вокзальних гудків
У долоні камінчик – на щастя
А у серці обвітрений Львів

У очах невимовні питання
На губах поцілунок терпкий
Це не просто від’їзд - це прощання
На зупинці розбитих надій

Тебе знову дорога чекає
Манить золотом, блиском підков
А мене непомітно вбиває
Затяжна віртуальна любов

День за днем ці складні перегони
Над якими в нас влади нема
За тобою закриє кордони
Наша львівська холодна весна

На площі пісня ллється,
Слова у серце проникають,
І як барвінок вона в*ється-
Та зачаровує, слова ті надихають...

Душа зігріта співом про Христа,
У радості та щасті розчинялась.
Слова прекрасні, про небесного Отця,
Любов*ю - до неба піднімались...

У хорі альт виводив спів,
Високим нотним дивоспівом,
Та сонце виглядало з-за куполів,
Все заливало золотим промінням...

І благодать на люд зійшла,
Затихла площа від чудового мотиву,
Та проникаючого почуття,
Божественного співу...

Тихенько чорна баба підійшла,
Прокльони,кинула в юрбу вона,
На хор анафему взвела,
Ворона в такт їй каркнула.

І засміялася юрба,
А пісня лилася в небеса -
"Хвала Матері Божественного дитя",
Стояла слухала юрба,любов*ю Бога обнята.

В проміннях сонячних весни
Витає щастя і душа радіє.
У тебе я є, а у мене ти;
Кохання наше й уночі зоріє.

Весняна пристрасть наче той туман,
Вона мов чародійка і богиня, -
Перетворила нашу кров в вулкан,
Що вибухає в жилах лавою-кохання.

Вогонь кохання – справжня насолода
Підсилена магічністю весни;
Це неземне блаженство, нагорода
За те, що в тебе я є, в мене ти.

Я питиму ніч,
Цей коктейль із любові і льоду.
Що твоє, що моє
Розгадає світанок, а втім
Я піду крізь дощі,
Заховавши примарну свободу
За палким і пекучим
Божевіллям нестримним своїм.
У фотелі років
Задрімало холодне безсоння.
На долонях печаль
Нам розкреслює лінію змін.
Спіле листя з дерев
Ще влаштує нові перегони,
Покидаючи сад
З поцілунком холодних вітрів.
Літо тане, шкода,
Що впіймати його не зуміла,
Не впізнала в тарілці
Гіркоту романтичних приправ.
Розміняла на дні
Такі звичні, такі традиційні
Фантастичні пригоди.
Які серпень мені обіцяв.
Та нітрохи не жаль,
Не розплачусь дощем за тобою.
Не розсиплюсь до ніг
Пелюстками гірких хризантем.
Пригорнуся плющем
До грудей твоїх рідно-зболілих,
І попрошу у неба
Крихту долі
Розбитої вщерть.

Все почалося з тебе -
Зима і першоцвіт,
І синь грайлива неба
І наш легкий політ.

Все з тебе почалося -
І радість, і печаль,
Твоє, як ніч, волосся,
І зелень ув очах.

Все почалося з тебе -
І мить, і день,і рік.
Тож іншого не треба
Мені тепер навік.

Ай-не-не-не,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...

Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
лиш на волі п`янкий віє вітер
і так пристрасно струни бринять:

Приспів
***
А у циган душа, як пісня,
а у циган любов - вогонь,
кохай мене - безтямно, грішно,
гори-гори - не охолонь.
Ай не-не-не - не треба знати
куди дорога приведе
кохай мене в цю ніч крилату
аж доки сонце не зійде.
Гоп-гоп-опа!
Ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - вогонь палає,
ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - тебе кохаю.
Гоп-гоп-опа!
***

Ай-не-не-не,
що чекає нас завтра, цигане,
у ворожки усе розпитай.
Чи колись та година настане,
як від пісні залишиться край?

А від краю до краю лиш туга,
а від болю до світла - струна.
То не вітер - то Бог пісню слуха,
ай навіщо ця пісня сумна:
Співаймо ромале...

Приспів
***
29 Лютого 2008

Розпатлую миті – куйовджу лапату листву.
Шепоче минуле про літа опалі клейноди:
шампанське, шансон про лямур - шансоньє Ознавур
вдягає на голку, платівка викручує ноти.

І крутиться щастя в підборах, довкола вода
зливає бруківкою небо до черева вулиць.
Ніяк передати все те, що Господь передав
у мокрім волоссі твоїм та устах... І так чуло

на місці стояти - хай небо стікає чолом,
по скронях, грудьми, а на відстані поміж устами
хай вимокне в щасті розлуки безмежне крило,
нехай заплачу я за цей поцілунок роками.

Ще раз караул поміняє на стрілках доба,
а тиша на пальцях полічить до ранку години...
Не я - хтось чужий дозбирає твій мед на губах
і ти не мені подаруєш коханого сина.

Розпатлані миті, зкуйовджена кроком листва -
опалі клейноди, що літо колись назбирало.
І десь шансонетки згубились гламурні слова,
що Шарль Ознавур через серце на голку вдягали.

28 Лютого 2008

Падаю, падаю разом з тобою
У височінь березневого неба.
Висне наплічником день за спиною,
Вечір любов трансформує в потребу.
Сон поглинає містерія світла.
Рух віддзеркалює срібне люстерко.
Руки знімають умовності з тіла,
Очі туманяться.. Тепло.

Неначе спалах - почуття
Прокинулись в моєму серці,
Коли зустрілись ти і я.
Та це лиш спалах, і відверто
Скажу, що швидко гасне він,
не бути разом нам з тобою.
Ти розумієш це, бо ти
споріднена душа зі мною.
І серце, не потрапить в плін
Високих почуттів та чистих,
Ти розумієш це, бо ти
не бачиш у стосунках змісту.

Я хочу в серці зберегти
Назавжди цю приємну тýгу,
Адже не знаю, чи знайду
В житті своїм такого "друга".

У серці затаїлася печаль.
Гадюка-смуток перегаром душить,
Зимові сутінки закралися у душу,
А радість перетворюється в жаль.

Відкриті вікна випускають дим
Шкідливий і прокурений віршами,
Народжений холодними ночами
Від браку слів і недостачі рим.

І серце гріє лиш одна любов -
Надія, що завжди була і буде...
Хтось б"є у дзвін: йдуть на вокзали люди,
А я не йду - мій потяг вже пішов.

Не відаю причини і не знаю,
Та уві сні я більше не літаю,
Не бачу кольорових снів
У чергуванні чорно-білих днів…
Ці дні без тебе справді чорно-білі,
Немов птахи - безмовні і безкрилі,
Немов сади - без цвіту навесні!
Всі дні без тебе - чорно-білі дні!

Я кольорів життя не забуваю:
Рожевим ранок звично називаю,
І білим називаю світлий день,
Хоча без тебе сірий він лишень!
А при тобі яскравий був, іскристий,
Немов бусинки на твоїм намисті,
Бузковий цвіт вечірньої пори… -
Повір, я не забув ці кольори!

Життя без барв - кохання без любові…
Мене втомили сни некольорові,
І виснажили сірі дні...
Якби достало сил мені
Щоб зняти темні окуляри –
З обох. І сірість втратить чари,
Вернеться кольоровий час!
Але... Напевно не до нас.

В любові не буває каяття,
Вона не знає пастки забуття,
Лиш через неї сенсу набуває
Химерна гра під назвою "життя"...

Навіщо в слухавку мовчиш? Дзвінок останній...
Поїде потяг у міста, нові й не дуже,
і тільки батькова чогось посохне груша,
і ти заплачеш біля річки на світанні.

А соловейки прилетять тобі на плечі.
І все розкажуть: як живу, над чим працюю.
І десь-колись моє ім'я згадають всує,
моє ім'я — беззуба посмішка старечі.

І запах квітів принесуть, а більш нічого.
Хіба що вітру і цитрин у формі смутку.
І на плечі твоїм побудуть три минутки.
Птахи — не люди, це останні друзі Бога.

Навіщо стиснула слова в той день останній?
Поїхав потяг у міста, нові й не дуже.
І тільки батькова уже посохла груша,
і ти ридаєш біля річки на світанні.

Подивись…
Це моє тіло…
І там всередині душа…
Вона ще тепла і жива…
Подивись…
Це наше небо…
Воно горить в моїх очах…
І це неначе страх…
Подивись…
Це грає вітер…
Він нам шепоче і згасає…
Він кожну думку нашу знає…
Подивись…
Це моя воля…
Вона вивчає твої сни…
Все те, що треба лиш мені…
Подивись…
Це мої очі…
В них небо наше. І любов…
Тече у серці, наче кров…
Подивись…
Це твоя я…
Крізь мене ти, крізь мої сни …
Крізь мої темні думки…
Подивись…
Це все що мала...
Це все, що я тобі відділа...
Бо ще так сильно не кохала...
Подивись...