Не просинайся, як мило ж ти спиш…
Життя би дивився на твоє обличчя,
Відкинув волосся, куди вже нам ближче?
Твій сон не сполохати подихом лиш.

Кімнату наповнює сонячне світло,
Шовковими хвилями постіль лежить –
У пам’яті лишиться тільки ця мить,
У серці залишиться тільки це літо…
22.07.2008

Заховалась зіронька в хмару дощову,
Вечорові сутінки впали у траву.
Засміялась ніченька свіжістю роси,
В калинових китицях вітер голосив.

Нічко-чарівниченько, поможи мені,
Покохав калину цю рано-навесні.
Білосніжні китиці ніжно цілував,
У коханні вірному щиро присягав.

Та покликав в мандри братик-вітерець
Звів мою закоханість ледь не нанівець.
Затремтіли гілочки шепотом сумним, –
Безтурботним леготом я помчав за ним.

Щасливий ТИ!..– тягар зняв із душі –
Зізнався в почуттях, які міцніли… -
Мені дав подих для нових віршів –
І вкотре піднялася я на крилах!...

Щасливий ТИ!.. – й нещасний водночАс –
Змогла тебе цілунком отруїти,
Вогонь зайняти у твоїх очах)))
І пристрастю своєю спопелити…

Я – кава з перцем і полинь-трава –
Зробити можу гірко, як захочу))
Вжалити задля втіхи – КРОПИВА…
І можу бути ніжна проти ночі.

Щасливий ти!.. Й нещасний!..Так і знай!..
Мене тобі довіку не забути.
Залишуся для тебе – смак бажань
І схилиш голову на мої пишні груди…

Сердець в коханні стукіт –
В у н і с о н -
Не довелось відчути і зустріти…
Симпатій пута, сумнівів полон
Я відкладала день за днем –
До літа))

А потім – піддалась…
І враз – обрив!!! –
Глибокий яр з крутими берегами…
Здавалося…
Мене ти не любив!..
Лишилося писати епіграми…

_________________________________

_____________* "… меж белых листьев
_____________ и на белых стеблях…"
___________________ Н. Рубцов

___________________________________

Где я была? Бродила – долго –
по ковылям в местах пустынных.
Искала трав средь сухостоя.
Полей на волосы мне, милый,
настоя из того кувшина –
не сразу весь, наполовину!

Тебе я, вспомни, говорила –
ты улетал… на третье небо, –
у скал хрустальных в мире Нила
растет трава "… на белых стеблях…"*
Вдохни! Тебе по нраву запах?
Клони же голову – остынет–
и в полотно остатки влаги.

Ты долго ждал? О, только вечность…
Но это, милый, очень мало.
А я… опять не опоздала –
ты не соскучился, конечно.
Неси же свечи и, пожалуй,
день погаси! Пусть будет вечер…

Ты вызволил того поэта,
что снова стал неосторожен?
ЧтО было?
Опыты со светом…
О, это…
Всё у них так сложно!
Я видела его подругу –
льёт слёзы на пустую пристань…
Ведь поздно – слёзы!
…слёзы.. слёзы…
Теперь там жемчуг.
…чистый-чистый…

Мені наснився вечір голубий,
В ставку лілеї,заколисані водою,
І ти стоїш на березі сумний,
Немов прийшов прощатися зі мною.

Вдягнулось плесо в димчату вуаль,
Скупався тихо місяць у воді,
Ти знову йдеш-мені лишив печаль,
І згасли зорі в небі, як в житті.

Мені наснився вечір голубий,
Розлука ж зранку розвела мости.
І тільки спомин, як полин гіркий,
Манить крізь роки, як у згадках ти.

Цей мокрий асфальт від дощу...
По ньому - до тебе - на мить,
Або назавжди, досхочу!
Здавалося, Всесвіт тремтить...
А потім - колись все мине,
Так холодно... Казці кінець.
Здається, в мені не одне,
А сотні розбитих сердець.

Утреннего солнца луч
Сквозь окно ласкается.
Подожди, сейчас проснусь,
Сон со мной прощается.
И в прекрасном этом сне,
Перед пробуждением,
В небе пасмурном зажглось
Жизни озарение!
Озарение пришло
После грозовых дождей.
Вновь явилось солнце мне
В свете ласковых лучей!

Збожеволіла хата,
зіп'ялася на курячі лапи
і пішла собі містом,
на асфальт розсипаючи цеглу.
і сідала в автобус,
там у вікнах когось виглядала,
не знаходила місця
і, стомившись, назад поверталась.
присідала на землю,
в неї знову вселилися люди –
паразити будинків,
що потроху з’їдали їй душу.
Їй ставало так гірко,
що, бувало, казилась ночами,
скреготіла зубами,
та людей не лякав стінний скрегіт.
Їй набридло сидіти,
хата знову схопилась на лапи,
люди в вікна стрибали,
а вона - бігла з міста у поле.
Розсипалася цегла,
але хата на це не зважала,
її стіни тріщали,
та стрибала, заплющивши вікна.
І скінчилося гра –
її тіло начетверо трісло...
Хата вмерла, лиш шифер,
шкло та цегла розкидано полем...

Я желаю тебе, чтобы счастье
Было, было всегда с тобой,
Чтоб была твоя жизнь настоящей,
А не вымыслом и не игрой.
Пусть тропинка твоя не плутает
По ухабам и грязным лужам,
Доброта твоя не растает,
Чтобы был ты кому-то нужен.
Пусть будут друзья настоящие,
А не ради стакана и выгоды,
Добро ради дружбы творящие,
Готовые выручить из беды.
Пусть будет любимая Женщина
Тепло и заботу дарящею,
Не птицею перелётною,
А спутницей настоящею.

Вона прийде
І скаже
Я твоя
І тілом потече кохання трунок
В ту мить втікатиме кудись з-під ніг земля
І з вуст спаде медовий поцілунок

Вона прийде
Всміхнеться
Лиш тобі
Ви каву вип'єте ранкову тільки двоє
В ту мить ти скажеш чесно сам собі
Це та, що світ наповнює любов’ю

Вона зайде
З трояндами
Це ти
Вплітав їй у волосся ніжні квіти
Збудує доля пристрасті мости
Щоб ви могли від щастя шаленіти

Вона прийде
А все ж могло
Не так
Не щиро, романтично і реально
Якби любив ти тільки у віршах
Якби хотів ти тільки віртуально

1
В літньому небі хмари мінливі.
Ні, то не хмари по небу пливуть,
Коні небесні, стрункі, білогриві
Швидким алюром над полем ідуть

Сполохи грають, громи гуркочуть,
Білий за синім конем поспіша
Вітер небесний їм ніздрі лоскоче,
В полі шукають маленьких лошат.

Взяв би того– в золотавій попоні,
З білою зіркою -– тільки б його!
Коні небесні, омріяні коні,
Не обминайте горбочка мого.

Кинусь я в небо , схоплюсь за гриву
І, наче птах, на коня я злечу,
З неба я вигукуну: - Мамо, щасливо!
Хлопцям привіт!-і в світи полечу.

Тільки в душі моїй, десь у куточку
Щось ворухнеться, думка одна.
Щось залишив я на тому горбочку,
Що ж наробив я?!. А як же вона!?

Думка гайнула і геть полетіла.
Простір відкрився - сто тисяч доріг!
Завжди зі мною хусточка біла,
Твій подарунок,мій оберіг!



2
Довго я буду по білому світу
Стрімко гасати в скрипучім сідлі
Може весною, а може і літом
Знову з’явлюся на рідній землі.

Кінь мій як вкопаний стане під ганок,
Добре знайоме віконце оте.
Крикну щогруди я :- Здраствуй ,кохана!
Я повернувся-я-я!!…
Чого мовчите?

Бачу в вікні я лице незнайоме,
В чорній хустині, як привид сама.
- Милий юначе, вертайся додому,
Ти запізнився …, Її вже нема...

Хай не повірять нероби та соні,
Я все життя необачний такий…
Лише зі мною небеснії коні,
Білий...
і синій... і вороний.

Мені здавалося, ви, Пане, хотіли того кохання.
Ви так дивилисm на тіло моє, немов на зізнання...
Ви торкалися вуст моїх, як на сповіді підліток...
І здавалося, я не байдужа Вам сто літок...
І я здіймала ті речі із себе болісно,
Передчуваючи слово Ваше вражаюче...
Але цілунки квітнули любов’ю рясною
І ніжним чуттям палаючим...
І я слухала голос Ваш, кришталево-вишуканий,
Підіймала руки в благанні: залиште мене!
Не чіпайте серця мого, криваво-художнього,
що стікає картиною із всевишнього
злету помислів, злету крил моїх,
уві сні ВАС! обіймаючих...
Я ще вірую, я ще вірую:
ВИ КОХАЛИ МЕНЕ, ВБИВАЮЧИ!

Втрачаючи бурштин свого дощу
Ти викрапав мене непомилково
Я більше тебе в зиму не пущу
Я до розриву мозку не готова
Ти залишився в літі наче мавр
Хоч білий був волоссям і очима
Такі як я зимують в однині
Лишаючи все тепле за плечима
Немає в мене віял й парасоль
Щоб плоть твою від сонця захистити
Я не приймаю в зиму твій вогонь
Він весь мій спокій може спопелити
Ходжу самотою, мазком на полотні
Та споглядаю фільми твого літа
Зустріну вже тебе хіба що в сні
Жалем і болем щільно оповита...

ти знаєш як, втікаючи пісок,
мій поцілунок лив крізь твої пальці,
лякаючись від об’єму думок,
ми ледве прокидалися уранці.
До нескінченності не прагну вже давно
Не тілом ні душею, що ще маю?
Світлинами заклеїла вікно,
І бачила лиш посмішку безкраю.
Та барвом з неба листя опаде
І переб’є склянки собі не щастя
Мій дощ уже давно тобі не йде
Бо це було б безглуздо і невчасно...
Ховаючись в печери подушок
Я м’якістю ділитимусь зі снами
До безлічі минулих помилок
Я бережно торкатимусь руками.
І марячи на плечах не твоїх
Згадаю та відплачу безпричинно,
Помічу у відлунні своїх лих,
Що образ твій зникає так невпинно...

Вбиратися як завше у червоне
Триматися за руки так нестерпно,
Коли твоє кохання охолоне,
Не вимовивши імені посмертно.
Ховаюся за рештками надії
Бо ще люблю невчасно і не в міру
Твій погляд лиш для мене не жевріє,
хоча лише мені проник під шкіру...

Вона прийде
І скаже
Не твоя
І вразить серце слова згубний трунок
В ту мить втікатиме кудись з-під ніг земля
В ту мить гірчитиме прощальний поцілунок

Вона пройде
Всміхнеться
Не тобі
І каву питиме ранкову не з тобою
В ту мить ти не повіриш сам собі
Що вчора ви лиш гралися з любов’ю

Вона зайде
З трояндами
Не ти
Їй вибирав сьогодні ніжні квіти
Розвіє вечір спалені мости
Щоб зміг ти наодинці шаленіти

Вона піде
А все ж могло
Не так
Не так буденно, звично, тривіально
Якби любив не тільки у віршах
Якби хотів не тільки віртуально

Мені так жаль
Роки минають швидко
Сльозинка смутку
На товоїх вустах
Я покохав тебе
О юна квітко!
То ж прощавай
Зустрінемось у снах.

Немає більше сенсу йти на гору,
бо хрест зламали (чи звалився сам),
і вимерло село недільним мором,
і на пустир перетворився храм.

Мій медальйон розпався на пружини,
лишився хрестик (ще хрестив отець),
і купка хвої, горсточка ожини,
і я, зминулоприбульний мертвець.

Упала церква, хряснула дзвіниця,
і синє небо затягло в габу
молитву й сльози. Не потрібна криця,
коли останню віднесли рабу.

Задвірок мертвий. Дерево холодне.
Холоне ніч у мене на очах.
І тільки мертві погребають дзвони,
щоби не чув їх пращуровий прах.

І чорний сокіл пролетів крізь місяць,
і прокричав востаннє з висоти:
"Цей світ горить". І тільки з неба спиці
з вогню на землю зводили мости.

...А сухозлітці вже не розцвісти.

Боже Великий, Творче всесвіту,
На нашу землю поглянь!
Ми були вірні Твому завіту,
Вислухай нині наших благань.

Вже пізно, ти вже не повернеш
ні почуття, ні дотики мої.
Все те, що було, вже померло,
Лиш осад спогадів в душі.

Який, як книжку, я гортаю
В самотні дні меланхолійні,
Коли жалію за тим, чого немаю,
Й плекаю нездійсненні мрії.

Можливо, ми б були разОм
Рік чи місяць, не знаю.
Та нащо думать назад,
Якщо й так цього немає.

Доля нас, звичайно, не спитала,
Зробила все, як завжди, по-своєму
Та, значить, так і бути мало,
що ти і я навік окремо.

Вже завтра мене не впізнаєш,
Підеш своїм шляхом, а я - своїм.
Я книжку потріпану сховаю
І відкладу у довгу скриню снів.

Так неймовірно порожньо в житті,
Таке усе штамповане й безбарвне,
Що зникнути з лиця землі,
Не бачити нічого, мрію марно.

Безглузий кожен божий день
І кожне слово сказане- без змісту.
Туди- сюди снують маси людей,
Вони лиш вміють пити й їсти.

Немає моралі, зникли ідеали.
Віру, Любов І Милосердя
Давно повісили і розіп'яли
І залишилось лиш гниле осердяя.

Знов небо строкатий плете візерунок, коли починаєш любити як вперше
І тихий в божественній млі обладунок зі шрамів сердечних не видасть, не збреше.
Солодкою ніжністю, моквою тіла полинем туди, де Заграви магічні,
Безумну злу ніч цю розріже Ярило, для Наві сяйливий противник одвічний.

Однаково - хоч в Африку, хоч в Антарктиду,
Летітимеш куди завгодно - лиш би звідси...
Емоції і шал любовної кориди
Колись забудуться і серце звеселиться.
Самотність не довічну має владу,
А усмішка - вона ж тобі страшенно личить!
Неправда, що кінець, ти будеш світу рада,
Донька тобі поможе, глянь лиш їй у вічі -
Розтане лід на серці, смуток стане світлим,
I ти ж дивись, як маки під вікном розквітли!

Люби - не покинь! Не даруй - юдолі,
бо що тоді я - на медовім полі
    грітиму цвіт до опалих зернин?
    Прошу, не відходь, необачно один.

Люби - не покинь! Не лишай раптово,
прошепотівши останнє слово
    навіть укупі із хором святим.
    Прошу не йди – ні до кого, ні з ким.

Люби - не покинь! І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів не лишаючи, Бог
    миті нового виписує дня
   мною й тобою - злюбовлено в „я”.

Та просто люби, не шукаючи слів,
із небом і сонцем - усім, чим горів -
Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Глянь! Мрії сідають.
Минуле їм грає
І співає час...
Погасли надії,
Бо той, хто їх сіяв
Відійшов від нас.

І тихне незнане
Не діждавшись рана
В кімнаті своїй,
Де вікна закриті,
Шиби не помиті,
А на зовні гній...

Знай про це дитино,
Що роки проминуть.
Відійде життя...
Будемо без тіла...
А мрії на крилах
Понесе душа.
20.06.2008р.

Стоїш зрошена та закривавлена,
Зібгана,ніби квітка.
Маленьке дівча промовляє - вава,
А я в півголосу - звідки?
Хоч ти собі плачеш мала і тиха
На кожній уявній стації.
Якось важко за тебе дихати
Із розбитим коліном вранці.

Не приведи, Господь, відчутись переможеним
чи звіром, чи людиною, чи випадковістю.
Завчасно руки опускаючи знеможено,
завершити сюжет посередині повісті.

Чекання на губах гірчить невідворотністю,
вже лихоманить нетерплячого суперника,
та гру продовжую, хоч і не побороти цю
примхливість долі вкупі з силами химерними.

До другого приходить раптом з урочистістю
тріумфу мить заквітчаними тостами,
ерзац-вітаннями, позиченою щирістю,
усмішками, наскрізно заздрістю порослими.

Не перетни мій шлях підступною зневірою,
що там, за пругом, він розтане у туманностях.
І, наче птахові, що повернув із вирію,
він несподівано намріється-примариться.

І, марнослав"ям у польоті не поранений,
білію вільно світом, як листок із зошита.
Бо щастя не в досягненні мети, а в прагненні
польоту в незавершеність у вічнім пошуку.

Мереживом надій встелялись мої дні.
А ті хвилини, ще колись такі сумні,
Ставали святом, дарували другий шанс,
Якому так раділа по-дитячому душа.

І думалось, що так триватиме завжди,
Але в ту мить змінилось все. Просив:"Зажди!",
А ти... А ти німою тінню щезла з снів,
Лишила спогади, уламки світлих днів,

Які пекли вогнем. Не вистачало слів.
Я ще шукав твоїх, немов святих, слідів,
Але проклятий, проклятущий тихий дощ
У кожній краплі ніс печаль. Пробач...

История замешана на лжи.
            Хотя бы Клио пожалели!
Весьма-таки достойные мужи
            над ней творили, что хотели.
А кто, и кем, и как был сотворён —
            всё врут легенды, не краснея.
Любви слепить никак не мог Пигмалион.
            Её создала Галатея.

        Припев:
Легенды врут. Легенды врут.
            Не так всё было!
Везде, во всём, и там и тут —
            мужская сила.
Легенды врут! Легенды врут!
            В терпеньи вечном
Не три кита весь мир несут,
            а плечи женщин…


История построена на лжи.
            И всё красиво в том аннале!
Под звон мечей геройские мужи
            чужие царства покоряли.
А кто за кем прошёл дороги все —
            всё врут легенды чернорото.
Когда бухал и развлекался Одиссей, —
            брела по свету Пенелопа.
        (Припев)

История покоится на лжи,
            слегка прикрытой неумело.
Про то молчат, набычившись, мужи:
            своя рубаха ближе к телу.
А кто кого спасал в миру теней —
            всё врут легенды, зло и дико.
Был опьянён своим же треньканьем Орфей.
            Вела из ада Эвридика.
        (Припев)

Той чоловік, що боїться грози
- це не ти
Та жінка, що пахне бузком і дощем
- не з тобою
Титри в душі
І зернятко, що звалось любов’ю
Стигне в долоні
Йому не вдалось прорости...

Здвигає ніч оскорблені долоні
На збубнявілу синь.
Примарноока, кинь,
Досотуй павутину охолонну.

Весниться в світі, з душерани
Не кров тіче, не красноводдя, а
Імлиста хлань. Як бумерангом
Вертаю, бо притертий до ярма.

Твого ярма. Тримайте верболози,
Бо зашуміли в сни,
Бо п’яної весни
Окрильний стрімношал спиняють в поковз…

Все пропиячене весною!
В усім – багряноносий Вакх-пияк!
Розлитий хміль передспокою
Перевертає світ на абияк!

Не дожидаюсь – світ не лусне.
Його ще кріпить клей міцний.
І клей той – сплутане і русе
Волосся п’яної весни!

І кожен день – кінцем б для світу,
Аби не та весна п’янка!
Та світ стріча її, привітну,
Відкрито, щедро, з копняка!

Йому суддя – весна пропаща,
А в поминання – солов'я
Печальна пісня в темних хащах
Протяжно й голосно луна…

Загинув світ. Іду на прощу.
Весні ж промовлю: «Ось, суди.
Цей світ віджився, цей все трощить.
Зачни собі нові світи…»

Что такое? Вот напасть –
Не подняться, не упасть,
Счастье чье то не украсть…
Что такое? Вот беда –
Нету пользы без вреда,
Нету шага без следа!
Что такое? Не понять –
болью душу не унять…
Я соврал бы… Не соврать…

В небесных глаз пустые ведра
Я с вожделением взгляну.
Увидев там свой лик ободран
Я тяжко, горестно вздохну.

Смотрю — в воде зеркальной лужи
Опять мой облик отражен,
И мне не ясно — чем я хуже,
за что людьми уничижен?

Так что не так? Вот рот…, улыбка!!!
Ах, да, забыл, сейчас сотру…
Не к месту радость в мире зыбком —
Уместны слезы на ветру…

О, Жизнь! Дубовое полено…
Как тяжело тебя нести!
И нож, затупленный о вены,
Готов с ума меня свести.

Несу свой крест нелегкий, вечный,
Несу сквозь ночи мрак и свет,
Но близок рай небесно-млечный,
И близок утренний рассвет!

Я шел, и истекали кровью ночи…
Но я дойду! Дойду туда,
Где тихо-тихо стелются дороги,
Где вновь рождается звезда!

Тебе люблю я білосніжною любов’ю,
Такою ж чистою і ніжною, мов сніг,
Що в зимню пору оксамитом, як мольбою,
Вкриває землю чорну, наче тяжкий гріх.

Немов весну тебе кохаю до нестями:
Цілунок твій – дотик пелюстки, первоцвіт.
Мов сік берези, я п’ю спраглими вустами
Весняний погляд твій, в якому цілий світ.

Своїм коханням я, мов літніми дощами
Проллюся, наче в суху землю, - в твоїм сні.
Північним вітром із шовковими плащами
Для тебе стану я в спекотні ночі й дні.

Листяним килимом встелю твої дороги:
В осіннім вальсі закружляє листопад
І, як любов моя, впаде тобі під ноги.
Кохання щире, наче щедро зродив сад.

Душа накрилась хмаронькою туги,
і не болить уже, і не щемить,
і тільки пам'ять марно й недолуго
про щось собі з собою гомонить.

Не розібрати, я не знаю мови,
якою пам'ять пише мемуар,
я не чаклун і не митець — ну що ви?
Я битим трампом йду в драпіжний бар.

Голодні очі вже давно голодні,
безсила злість дратує і ятрить,
тепер сентиментальності не модні,
тепер... не знаю... й це переболить...

А друга ніч... над дахом... і без сонця.
І третю пляшку кидаю в смітник.
Для чого це? Чи не простіше стронцій
покласти вже під виспраглий язик?

Душа ізнов наїлася і бреше…
Ну скільки можна?! Краще — помовчи.
Твоє мовчання тільки і бентежить.
Кричи.

Думать надо о светлом,
Думать надо о чистом.
Жизни, в общем-то, мало,
И пройдёт она быстро.
Отчего же так много
В жизни грязи и сора,
Отчего же так мало
Чистоты и простора?
Я иду за звездою,
Тьму вокруг отрицая,
Понемногу надежду
По дороге теряя.
А всё кажется – к счастью
Мне удастся дойти…
Только как-то уж близко
Окончанье пути.

А бігти можна і сидячи
Навприсядки через дорогу,
На нитці малиновій висячі,
в знемогу.

На варті нові стали братчики,
Молодші, сильніші, хитріші.
Мені вони не дорадчики
більше.

Стіна обвалилася замкова.
Каміння ходи перекрило.
І виє планета самкою.
Вбили!

Упав метелик, наче вбитий кінь.
Жарить вогонь. І баобаб масніє.
І жевриво під небом навісніє.
Горить у пеклі позліткова тлінь.

Він кондором злетітоньки хотів
і впав, стрепиханий, вигойдуваний ніччю,
упав у світло дня сомнамбулічно.
Мушка коправа в сотню голосів

ридає тихо, збита з пантелику,
крутійське полум'я збирає данину;
віщує світло пекла новину,
що все мине на дзигаристім лику,

і буде ніч, і буде знову день,
і баобаб ростиме, човнуватий.
І молитовно блиматиме ватра
в моєму саді вибляклих пісень.

теплом непевним час іде навскіс
через припухлість губ, дівочість кіс,
через полинність зваб і мідність труб,
через буденність втрат і палкість згуб,
через чиюсь долоню на чолі,
через сухі ромашки польові,
через квадрат заплаканого скла,
в який крихка надія утекла,
і де на хвилях лазурових мрій
гойдається мій човник золотий…

Випаровує ніч тугу втрати з очей,
Вітер листям закидує двері до Раю,
Серце спить безтурботно у клітці грудей,
Я від нині самотності шлях обираю.

Хай холоне у клаптях вчорашнього дня
Опустіле гніздо, звите в Бога під дахом.
Ой, чи зможу сюди повернутися я
Блискавицями Часу обсмаленим птахом?

Місяць висне у хмарах, блідий наче мрець.
Несподівано легке прощання. Кінець.
Я мовчу, бо брехати мені вже не треба.

Залишаю тебе без краплини жалю
І сухими губами так жадно ловлю
Брудні сльози дощу з непідмитого неба.

Задурманило - затуманилось,
задивилось в зіниці совістю,
розійшлося луною з марева,
на папері відбилось повістю.

Відгрішилося - замолилося,
перебралося в кожній кісточці,
стало відьмі чаклунським варивом,
настороженим вухом - вісточці.

Щастя вилилось - букви вивелись
на останній сторінці радості
із чорнила з вагою золота
дні розлуки пускали паростки.

Переплакалось - і ніяково,
і нікому не треба бачити -
як заграва дотліє з холоду,
а годинник насипле втраченість.

Повернулося - пригорнулося
та ударило в струни-здогади -
забриніло весною свіжою
та запало у пам`ять спогадом:

Як дурманило - затуманило
і кидалось в зіниці зливою,
та надіялось - може виживе,
щоби стати комусь ща-сли-во-ю...

22 Травня 2008

Ми цю ніч проведемо у почестях,
під рефремами слова "люблю".
В переповненім пристрастю "хочеться"
не залишиться й краплі жалю.

Стихне ліжко в мелодії звірення
і сховаються в одяг тіла.
Та вкрадеться холодне примирення
в усвідомлення втрати тепла.

Хай вокзал розповзається в потягах,
а "бувай" розбивається в стук -
бо відчинене серце для протягу
і "па-па" замість ласки - для рук.

І розірване небо між крилами,
та латає його самота.
Краще нам залишитися - милими...
З далі - доля моя - та не та.

21 Травня 2008

Великий Одіне! Не дай ось так піти:
Конати безпорадно в тиші сірій.
Дозволь ще раз в житті перемогти
І бути обраним найкращими з Валькірій!

В безумстві Берсерка від бою втіхи
Дозволь хоч на годину взяти меч
Й кресати іскри об чужі доспіхи
А не вмирати під кущем від кровотеч!

Невже це дяка скальду за життя,
Що провойоване в честь Одіна і Тора?
Із прірви Геллю вже не буде вороття,
А мріяв я про Асгарду простори!

Невже так скальду дякуєш за вірші,
Котрі співали ми тобі на славу?
Невже живі за мертвих стали гірші,
Коли ступили на цю путь криваву?

Ми розчинилися у світанковій млі,
Назад з якої вже не прийде жоден.
Тіла героїв ще холонуть на землі,
а душі у Вальгаллі прийняв Одін...

І я відчув смак меду на вустах,
Останнім із живих вступив до бою,
Та сіючи навколо смерть і жах,
Чув пісню рун про зустріч із тобою!

Небо серое, сырое
Тучами измазано,
Настроение плохое
Не зря серым названо.

Хмурятся окошки
Из-под мрачных крыш,
И скребутся кошки
В душах, словно мышь.

Серый дождь по лужам
Шелестит угрюмо,
И что ты не нужен
Навевает думы.

Серый ведь не черный,
Улыбнись, не жди,
Станут вдруг проворны
Серые дожди.

Смоют с неба наскоро
Свою грусть-печаль,
Пошуршат всем ласково
И умчатся вдаль.

Твої губи далеко від мене,
Але я відчуваю їх дотик.
Незнайомцю, скажи мені,
Хто ти?

Під шатром обважнілого клена
Запах літа породжує вечір.
Ще не час,
Ще оманливих течій,
І безумства, і сліз, і безсоння
Ти боїшся.
Ще вітру долоня
Ніжним рухом лягає на плечі.
Зупинившись у часі на мить
Твоє слово в повітрі бринить
Невимовним дзвінким стоголоссям.
Як могли ми не бачитись досі?
Не зустрітись і повз промайнути,
Серцем бачити, але не чути,
І не вірити, думати, сниться,
Не напитись з твоєї криниці
Життєдайної сили води?
Знову ранок розвіє сліди
І моє запізніле "не йди"...

Під шатром обважнілого клена
Нам солодких плодів не діждатись.
Якби ж можна у вчора вертатись.

Твої губи далеко від мене...

Моїй дружині

Накрило серпанкове покривало,
у кратері очей купався оберіг.
Я вранішню зорю тобі зберіг,
та певен - всесвіту було б замало.

Щоб тішитися подумки в ночах.
І колір стиглий невідомих квітів
загублений у лентах заповітів.
Знов віднайти, як світло у очах.

Крізь терцію доріг до тебе йти.
У тім шляху за мить самодозріти.
У просторі крихких провісних слів

у колі днів за вітром не летіти.
Бо тільки твій. За виднокіл морів
стремлю я знов померти і ожити.

Спи,
Моя любо дитино!
Спи,
Доки прийде Час
Й принесе
У твій світ неспокій,
Тривогу
І ночі безсонні.
Безжально,
Фатально,
Невпинно
Наближаються і до нас
Невблаганної
Долі кроки,
Щоб зігнути нас
У поклоні.

Спи,
Мій улюблений сину !
Ти вперше
Підіймеш свій меч,
Коли
Чиясь кривда зухвала
Безхмарний
Твій світ потривожить.
Чекай
На свою годину -
Колись
Ти ввірвешся, мов смерч,
У життя,
Де кінець - Вальгала,
Де лиш смерть
Твою лють стриножить.

Спи,
Моя люба дитино!
Не одну
Серед тисяч доріг
Ти ворожою
Кров’ю заллєш,
Домішавши
Туди й своєї.
Та не смій
Проливати невинну,
Бо домівки
Своєї поріг
Ти ніколи тоді не знайдеш
Й не почуєш вже
Пісні цієї.

Спи,
Мій маленький сину,
Під захистом
Неба і рун,
І хай
До світанку самого
Сни казкові
Тебе тримають.
Колись
У життя трясовину
Понесеш
Сотні стріл і струн,
Щоб прокласти
Ще далі дорогу
В ті краї,
Де нас не чекають...

Вільна від тебе! -
Сильна, здається...
Ти так далеко
Й близько - у серці.

Я утікаю -
Й зустріч планую...
Ні! Не кохаю, може,
Ціную?...

Втома солодка
Розум зборола.
Душу в болото
Я не готова
Кинути.
Тяжко
Й легко водночас,
Тілом "мурашки" -
Я тебе хочу?..

Знаєш, навряд чи...
Трішки сумую.
Ставити крапку?!.

П О Ф А Н Т А З У Ю...