Коли вирветься втома,
як ноша мені непосильна,
коли хтось із знайомих
на мене скептично зиркне́,
я буденність покину
і в казку вернуся, наївна…
- О рятуй, побратиме,
рятуй, П е р е л е с н и к, мене.

І від злих язиків,
і від того скептичного ока
я у гущі лісів заховаюсь,
ніхто й не знайде.
Тільки мій П е р е л е с н и к
злетить над лісами високо
і озветься з берези:
- О де ти, о де ти, о де!..

Коли вирветься втома,
а вона ще чорніша від ночі,
і пітьма півпритомна
долоні безсонь простягне,
спалахне у мені,
заіскриться в мені,
затріпоче
твій високий вогонь:
- О рятуй, П е р е л е с н и к, мене!

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

ОЗЕРО НЕЧІМНЕ*

Спить озеро. Не розбуди словами
Його спокійну, древню сивину.
Дивися, як м'якими рукавами
Хвилюють верби тихий берег сну.
Про що мовчать? Невимовлений докір
У хвилях, що цілують береги,
І піниться минулого неспокій,
Що серцю, наче п і с н я, дорогий.
О,що те дно хова від зору ока?
Можливо, пестощі весняного тепла…

Любов -- як тайна вічна і глибока,
З якої вірність М а в к и проросла.

ТОЙ, ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ

...І знов щемить, і знов у серце стука
Дух темряви – Т о й, щ о в с к а л і сидить.
Змовкає день і час. Холонуть руки.
Зникай, маро́, була це тільки мить!
Яке ж то забуття, коли є пам’ ять:
Великий смуток, радощі малі.
Вони живі. Захочуть і поранять
Руїнами і Того, що в скалі.


«АЛЕ МИНАЙ ЛЮДСЬКІ СТЕЖКИ, ДИТИНО…»

Тривожу вдруге я те озеро Нечі́мне,
А поруч мій Л у к а ш байдуже розмовля,
Як вітер весняни́й, мінливий, непостійний,
Не зна, куди майнуть, війнути звідкіля.
А озеро мене у відповідь басами
І кумканням, і скреготом, і шелестом віта.
Голосить – не щадить і теплиться сльозами,
Що ось, мовляв, живе забута "Пісня" та!..
Той лісовий мотив, як дідуган прадавній,
Мудрує стільки літ, лунає відколи.
О дядьку Л і с о в и к, розрадь моє кохання.
Тут поруч – мій Лукаш! Зціли його, зціли…
Живучим дихом слів, що я сказать не вмію,
Пробудження весни нам плесо прорече.
І вітер жартівник обпалює плече,
Дарує ще одну, лишень одну… н а д і ю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Чому ізнов душа моя шукає забуття?
Чом не знайшов любові я у вирові життя?
Чому тепер знесилено блукаю у пітьмі?
Де дивний сон примарився щасливому мені?

В очах твоїх, в очах твоїх я бачив небеса,
І не питай, чом знову по щоках моїх сльоза.
Ти не питай, бо з неба злива золотом спаде,
І почуття загублені свої душа знайде.

23 вересня 2007 р.

(Під враженням від творчості Кнута Гамсуна)

Не пригадаю рук твоїх тепло.
Дивлюсь без болю, як ти пестиш іншу…
Немов того дурману й не було,
Коли здавалось, що найщасливіша.

Проходить все у нашому житті
І я дивуюсь, що була сліпою.
Рожеві окуляри – у смітті,
Забуті і затоптані тобою.

Тепер осліпнути настав твій час
Від буйства її кучерів і плоті.
За все платити треба повсякчас,
Хоч золота й не знайдеш в позолоті.

Хотіла б я тебе застерегти,
Утримати від необачних кроків,
Та знаю, що все марно, бо вже ти
Летиш у прірву в пристрасті високій…

22.07.2017

ІІ

Срібнолиця моя, сладоуста моя, о жасминова,
Ти промов, не мовчи – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

Ти, красо весни, ружо вишняя, зоре в хладості,
о, печаль солов'я – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

Поцілуй мене, дай пригубити лиш… губи-сладості,
дай поглянути в очі твої – чи в здоров'ї ти, а чи в радості.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

І

Не в мені вина – не спали мене.
Знай,життя сумне – не спали мене.
Проклену тебе – нас не обмине
Чорних шат пітьма – не спали мене.

Плачу, мов свіча – б'є розлуки птах,
Темна ніч в очах – не спали мене.
Несть числа сльозам, зорям – несть числа,
Сонця світлина́ – не спали мене.

У твоїм вікні сліз моїх свіча
Ранок поміча – не спали мене.
Я без тебе – прах! Ти мій цвіт… і плід…
Мій життя просвіт – не спали мене!

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Спадало сонце за картину,
Темнішав обрій, - я сама
Собі відміряла провину,
Сама сказала - не вина.

За обрій линули хвилинні
Медведі_страуси_квітки,
А я лишаюся, щоб гріти
Суворі спогади сумні.

Щоб тихий вечір був, мов диво:
Тендітно ніжний блонд-оранж,
Щоб Хтось далекий був при силі
І повернув собі кураж...

Спадало сонце так картинно,
Темнішав обрій сам-на-сам,
Я залишила в небі синім
Драконом вишитий віраж.

16.07.2017

І. С А Р А

Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…

…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.

ІІ. Е М М А Н У Ї Л

Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш… першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!

...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую, як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Я був – немов суцільна рана –
Так розпач душу розпоров.
Та в ній навік, моя кохана,
Залишилась лише любов.

За хмари зсунувся подалі
Розпуки час в осінній схов.
Минули дні тяжкі печалі –
Залишилась лише любов.

Нехай це сталось не одразу,
Та біль у серці охолов.
Забулись лайки і образи,
Залишилась лише любов.

Хай лицар я не без догани,
Знов квіти в твій несу альков –
Усе забулося погане –
Залишилась лише любов.

Хоч гордий, на коліна стану,
Життя нове будуймо знов.
У нім навіки, до остану
Залишилась лише любов.

4.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачу́ся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
Зблиснуть самоцвітами під сонцем
стебла рук гнучкого оксамиту,
нас покличуть божі охоронці
на поляну, млою оповиту.
Упадуть у трави креноліни
з шурхотом недбало край дороги...
Я до тебе ланою прилину,
хвилею підкочуся під ноги.
Ельфи нам заплутають волосся
сміхом золотавого осоння.
Дякую тобі, що відбулося
наше оксамитове безсоння.
Затріпоче лунною жагою
на світанні жайвір з високості.
Я до тебе ве́рнуся нагою,
станом з оксамитової млості…

... Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачуся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Мовчи… Мовчи…Мій спокій не поруш –
я зараз десь блукаю поруч тебе…
Яке безпечне, невагоме небо
розкинулось на крони наших душ!
Ми у цвіту… На крилах пелерин
звеснілих снів – на всі чотири броди –
на персах розімлілої Природи
блукаєм вдвох – між сосен і калин…
Над нами – просинь… Клекотом лелек
вертаються з чужин отерплі щеми –
як Щек і Либідь линем звіддалек,
де наших доль незіграні бедлеми…

…Струна – мов сарна… пилом з пелюсток –
То п’є із рук, то нервом стрепенеться…
Уйми мисливця!.. не зводи курок! –
нехай собі гуля, де заманеться…

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Пора наспіє... Папороть розквітне –
і літо в осінь плавно перейде...
Пропаща сило, світло перелітне,
Ласкавице – ти де?.. ти де?.. ти де?..
Летюча спраго, спраго ненаситна
(дарма, що пнесь дороги крутизна!) –
ти все така ж: сліпуча, многоцвітна –
чи впізнаєш себе?
- Хто зна, хто зна...

Весна ще т а м, за дальнім небосхилом,
ще зим сипучих хуга неслаба!..
Ласкавице, розправ обмерзлі крила,
що виросли з відьомського горба.
Наворожила, витворила, маєш –
він поруч, Т о й що Л а д о м назовесь!
Вона йому: - Чом світ не осяваєш?
- Осяю завтра...
- Ні, о с я й бо д н е с ь!

- Та чи сягну, чи осягну, чи здужу,
коли надише стужа досхочу?
Вона йому: - Мій с о к о л е! Мій М у ж е!
Чи ж полетиш?

- Запевне, полечу!

... Бліда постава – сон, а чи знемога,
чи щойно походила по росі...
Стоїть собі – велична і убога –
Ласкавиця в розпущеній косі.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Згадалась раптом ти мені,
І небеса оці холодні
Знов запалали, як вогні –
Жарини хмарної безодні.

Вони у спогадах горять,
Як дивовижне запинало.
На нім вечірняя зоря
Серця вогнисті вишивала…

А потім – хмар свинець довкруж!
- Де ділась мрій чарівна сила?! -
Життя, немов холодний душ,
На землю грішну опустило.

5.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Богині Баст гнучке котяче тіло
на розпашілих побережжях Нілу...
Вже Клеопатра поринає в ніч,
легку накидку пориває з пліч --
гойдає барка Месектéт*1 на хвилях
м`які ложниці царських спочивальнь,
інтими сонцесяйних почувань --
тут Цезаря невтолені змагання:
безсонна ніч... остання ніч кохання,
осягнення солодкої мети --

ах, Юлію, ще встигнеш відпливти
в підземний Стікс -- пронизаний ножами --
до стін Тартару, Вогняної Брами,*2
що отверзає смертникам уста --

отак стебло в Озіріса вроста
і через тіло зерням проростає*3 --

ще самка-яструбиця розпластає
по твоїх членах пір`ячко своє,*4
і заклене: "О ж и й, якщо ти є
просвітленим, непроходящим богом,
і твоє сім`я плодиться без меж --
тоді ти Оком Гора вік почнеш,
і твій к і н е ц ь обернеться п р о л о г о м
до вічного блаженства і життя --
нехай воно коштує пролиття
гарячих крапель цезарської крові...
...А зараз -- ніч в Єгипті, Ніч Любові,
сплетіння тіл, узори із ліан,
захланний подих уст, безумний тан
до повної нестями і знемоги...

...Це, певно, Хапі*5 оре перелоги,
благословивши Гора гордий лет...

...Світає... Повноводить Ніл... А х é т"*6 ...

8 травня 2003р.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Липневий вітер легко дише
У верховітті де-не-де,
Порушує казкову тишу,
Що тихі роздуми пряде.

І вимиває ласка саду
Роздратування і нудьгу,
Розчарування і досаду,
Вливає радісну снагу.

І хочеться, неначе вітер,
Зробитися ураз легким,
Куйовдити і ворушити
У ватрі неба хмарний дим.

4.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Шляхетна недоторканість могил...
Мовчазність уст... Надривне поривання
до витончених рис бурхливого кохання
і дотик спаленілої жаги
над тілом романтично делікатним...
Епоха екіпажів... млосних клумб...
і фантастично гречних кавалерів...
і маскаради кланових містерій,
коли ідеться про законний шлюб,
тим паче, як обраниця – нерівня...

... Високомірним віддихом грудей,
краваток, декольте і капелюшків,
малює світ у кольорові смужки
природу, велич замків і людей,
що саном неподільно володіють:
княгиня Підгорецька, панство Барських...

Чому ж тоді вельможний ординатор
не устелив пахуче пишне ложе
прида́ним родовитої самиці? –
а похиливши чо́ла до правиці
коханої, жадав її – без роду –
здобувши право щастя як свободу
вибору... Та річ не о звитязі...
Хвала безумству рівно ж як проказі!

... Слова напівпритомні: „Kocham Ciebie”, -
навпомацки, наосліп... навтьоки́
від зблідлих барв ще теплої щоки
і вальсу, що жевріє ледве-ледве
над погасанням ласки і життя –
властиво, найріднішої людини...
Нетріумфальна поза героїні –
лиш прихисток у світлі почуттів,
в буянні саду, у цвітінні яблунь,
у сонця неосяжній висоті!..

...”Precz z mego serca...”* – виплачеш, авжеж,
в дочаснім посивінні понесеш
жалобних тіней непосильну кару –

в охваті рук, у сплеску течії
з ранковочистим образом її --
Стефаніє, явися Вальдемару!..

«Na każdym miejscu i o każdej dobie,
Gdziem z tobą płakał, gdziem się z tobą bawił,
Wszędzie i zawsze będę ja przy tobie,
Bom wszędzie cząstkę mej duszy zostawił».

«На кожнім місці і в кожній хвилині,
Де з тобою плакав, де у жарти брався –
Всюди і завше ми нерозділимі,
Бо тут промінчик моєї душі зостався!...**»

* Тут і далі цитується поезія Адама Міцкевича "Do M***" в оригіналі
** Переклад з польської - авторський


(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Ця скрипка плаче пелюстка́ми губ,
ця скрипочка сміється так дитинно,
ці струни так лоскочуть лебедино,
немов цілунка теплий перелюб.

У крапельках небесної води,
у танці німф ввійди до мого храму,
немов Орфей, що вабить серця даму –
прилинь чове́нцем, пішим увійди.
Нестямно так! – божественний твій вид.
До забуття послаблено тенета.
цей зорепад, ця світлокрила Лета,
це – баркарола, зіграна навзрид.
Ти – полум’я, ти – снігопад, ти – лід,
ти стежкою вростеш у нашу казку,
цю чисту ноту, цю бджолину ласку
ми віднайдем між чашечками квіт!

Нехай концерт зліта, як віртуоз,
нехай Аїд у темряві здригнеться,
нехай пташа у гіллі стрепенеться –
в кущах жасмину, в пахощах мімоз…
Цей гуркіт хвиль, цей поклик афродіт,
що нам на згубу рине із безодні,
це – м а г і я! Це – м у з и к а!.. Сьогодні
ми вдвох її перебредем убрід.

Перебредем, перепливем, пораним
і душі наші спраглі, і серця
її тонким і небуденним станом,
її м’якими рисами лиця.
Це – наш тріумф. Ми відіграєм соло,
і глядачі покличуть нас на “біс”!
Воно п’янке - магічне щастя коло,
коханих ліній заповітний ліс!

Ми втомлені… Ми – висохлий струмочок.
Ми – скрипочки ледь чутний голосочок.

… Цей монотон, цю механічність гами,
цих струнних вен живу, зболілу кров –
цю стежечку, порослу бур’янами,
цю музику, що вимовкла за нами –
ми п е р е й ш л и …

...і ти – переборов.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2013)

Захід сонця – піврубін чарівний,
Диск його внизу закрила мла,
Так немов заморська королівна
Перстень золотавий одягла.

Ти також далеко там, за морем,
Ой за морем, ще і не одним.
Тож прийми, моя Богине-Зоре,
Перстень цей і цей сяйливий німб.

З.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Усміхається ген далина,
Мов до світла ворота відкрила,
Тиха пісня десь долина
І свої розпросторює крила.

ПРИСПІВ:

Ти – любов моя, ти – печаль,
Ти – веселка ясна над гаями,
Піднімає хмара вуаль,
Знову сонце – між нами, над нами.

О світи, о знову, світи,
Наче мрія – у вись тополину,
Я в незнані твої світи
Мов лелека, полину, полину.

Приспів.

Я зійду з твоєї гори,
Прийде нічка, пахуча, мов кава,
Ув обіймах, люба, гори,
Ворожбитко моя ти ласкава.
Приспів.

3.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Де небо починається? Скажіть.
Ота пінявосонячна блакить.
Оте висоття, що йому спромога
сягнути, очевидячки, до Бога.
Чи не спромога?
Де небо починається? Скажіть.
Між кронами дерев заплелась нить.
Як потягнути ниточку в'юнку,
то небо поторочиться в ріку?
Дзвінку.
Де небо починається? В зірках?
Воно, неначе синьокрилий птах,
розніжилось у золотім промінні.
Я небо теж. Думки мої нетлінні.
У височінні.
Я з небом починаюся. В мені
глибезно, на самісінькому дні,
засіялося квітів, сонця, дива.
Чи я волошка, літеплом щаслива?
Це повінь, злива.
Чуттів.

…І що то за мана, коли сивіють скроні,
коли Гнідий ірже, урвавши ланцюги…
Зненацька вирина все небо на долоні,
Мов у твоїх руках зімкнулись береги.
…Гей, конику, втечи в степи зеленотраві,
де вольності твоїй не стане владних меж,
де зло зчерствілих душ маліє в сонцеплаві,
де втрачену мету свободи віднайдеш.
І пильний зір очей, і слух, кнутами скутий,
враз видивиться вдаль і вслухає мотив:
о, скільки в світі рук! – їм зась підкови гнути,
і скільки в світі рік, що ти не переплив!..
Тече на бистрині ріка, дзвінка, як пісня,
хлюпоче, сміючись, дзвін-римам навздогін –
на тому берегу Гніда Лошиця пізня
чекатиме тебе, здолавши часу плин.
Посеред тихих плес, в очеретах вшамрілих -
дві гриви промайнуть в високій осоці…
В неторкані сади, до яблунь перезрілих,
де Золоте Лоша зросте на молоці.
…Гей, конику, ти чий?..В якому безталанні
на тебе завели ляскі гарапники?..
О,скільки в світі пут!.. - і ти єси останній,
хто п’є водичку тут на відстані руки.

Попереду – шляхи безкраї, неозорі -
до них душа з попруг рвоне, не хотячи…
Якщо тобі туди, де в травах стигнуть зорі,
та на Великий Луг – гей, конику, втечи!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

в мої упивається губи
до крові прокушує їх
і пестить мене і голубить
у неї гортанний сміх

собі не належу відтоді я
втонув у красі неземній
Ізольда моя мелодія
рефреном я стану у ній

під небом ласкавим і синім
на травах у гушавині
я зваблю її на сина
і доню а може і ні

як сонце гаряче Ізольда
як хвиля ласкава морська
нікому тепер не дозволю
торкатись її рука-

ми з'явимось у "Mersedes"-і
у luxury VIP
Ізольда руда принцеса
відчинить дверцята і...


16.06.17

Чого ти снишся? Не літа між нами,
а буревії і сухі дощі.
А ти чоло опалюєш устами…,
тримаєш руку на моїм плечі.
               Хіба на це бувало часу мало,
               коли не римувалася весна
               із нинішньою назвою – війна?
Тоді зоря Полярна ще сіяла.
Тоді не віщували ще сичі
такої віроломної омани.
               Ти дивишся у сивину туману,
               а я не ту чекаю уночі.
І що узріє сніжна королева?
               Скалки неутолимої душі
               у серці Кая, що малює мрево,
               які ми одинокі і чужі.
А я й не помічаю ту пилину,
що ранила у серце ще живе.
Уміють люди на лиху годину
полірувати дзеркало криве.
               І я тобі наснитися боюся
               понурою вороною у лузі.
Доведений орлами до плачу,
я ще іду, хоча летіти маю.
І хай чоло від опіку палає,
а ти чекай.
               У вирій –
                              долечу.

                              06.2017

Спектри всі сьогодні в небі є –
Із свинцю мов литі й сяйвом квітли…
Літо це – немов життя моє –
Темні хмари з проблисками світла.

Чи пливи у ньому чи тони –
Не уникнеш виживання змагу.
Тож цінуються – напівтони,
Де гармонія і рівновага.

Надмір у коханні – штука зла,
Спопелить, як полум`я те синє…
Хочеться помірного тепла
І терпіння й трішки – розуміння.

Лікування дай мені своє.
Хай живу у нім. Не знемагаю.
Й небо розпогодиться моє
Й соловейко заспіває в гаю!

11.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

                        І
Одного разу, так буває
і не один, буває, раз,
коли її уже немає,
щось «зааукає» у нас.

І пригадаємо кубіту,
яку чекали за селом,
аби надією зігріти,
якби судилися обом

урочі сни у віщі ночі,
усміхнені віч-на-віч очі
і у руці рука її.

Але Дунаєм чи Невою
тече надія за водою
у володіння нічиї.

                        ІІ
Жила-була. І як її не звали:
Гафійка, і Оксана, і Орися...
Якби ми не боялись опектися,
кого би ми лишень не цілували?

На головне не вистачає часу.
Ні. То не те – фарбовані лисиці
або чужі і файні молодиці.
А от свою упізнаю́ одразу.

Найперше – щира усмішка й довіра.
А далі – як усю себе покаже
і як її душа на душу ляже...
Але вона напевне із ефіру?

                        ІІІ
Уже не парсеки між нами,
а води на самому дні.
Живемо одними думками,
плекаємо мрії одні.
Хоча я гадаю, що знаю,
що – всує і як – напока́з,
у сто разів більше згадаю,
якщо поцілуєш цей раз,
коли залишаю навіки
і землю свою, і любов.
Немає у серці обнов.
Обійми живої – це ліки.
Але не об'єднують ріки,
як дух у душі охолов.

                              2016-2017

Шукай мене серед моря бурхливого-
його велич і сила захопили мене.
Шукай мене у світанку звабливому-
Його краса мій сум прожене.
Шукай мої очі між зорей ясних
в сузір'ях Орла й Оріона.
Я в кожній краплині дощів тих рясних,
Я в звуках церковного дзвона.
Я там, де є спокій, тепло і любов
І вранішнє сонце, й тиша дібров.
Шукай у польоті вільних птахів
і між таємничих життєвих шляхів.
Шукай мене всюди, як схочеш знайти
Ми мовби Орфей й Еврідіка.
Судилося з тобою нам разом ідти
Як знайдеш- твоя я довіку.

2017р.

… Цей Сад Любові ще живе в мені.
Зелена буйність вруниться і спіє –
Така зухвалість, молодість в вині,
Така тонка настроєність, Леліє!
О, ні – дощі червневі хай падуть!
Хай воловодять скрізь стрімкі потоки!
Чим глибше русло – тим повніша путь:
Пора Цвітінь, твої найкращі роки…
Ти у цвітінні, й справді, неземна –
Інанна, чи Ірніні надмогуча!
Живильна крапля спраглого вина –
І розійдеться тьма, громи несуча…
Я ще нектар пригýблю досита!
Я ще дитя своє не відголублю…
Життя – прекрасне! Днина – золота!
На мент її нікому не уступлю!

П’яніння Духа – з роду тих п’янінь,
що їх до тла не випалить посуха…
Така жага життя! – що й серце слуха:
не одбуяла ще пора Цвітінь…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Вже минули осінь і зима,
І весна розтала сумовита.
Чом же досі холодок пройма?
А де літо-літо? А де літо?

Павутиння, тополиний пух,
Парашут кульбаби – у кульбітах.
Хмари погляд мов свинцем напух…
А де літо-літо? А де літо?

Он світило сонячне встає,
Скільки небо буде сльози лити?
Де кохання ділося моє?
А де літо-літо? А де літо?

Чую здалеку твоє тепло,
Сповнююся силою джигіта.
Вже слова усі в одне злило –
А де літо-літо? Аделіто?

Хмарний погляд проясни-но мій,
Хоче сонцем палко пломеніти.
Ти мене збагни і зрозумій,
Аделіто-літо, Аделіто!

Не торкнусь твого ніколи дна,
Степовичко, галицька кобіто!
У тобі – одвічна таїна –
Аделіто-літо, Аделіто!

Ще мій шал ясним вогнем живий –
У твоїх обіймах спопеліти,
Ти мене коханням оповий,
Аделіто-літо, Аделіто!

7.06.7525 (Від Трипілля) (2017)

І знову літо, знову літо
Киває травами мені.
Я на поваленій сосні
Зустріну червень сумовитий.

В зеленій гущі потону,
Для світу цілого незримий,
Володар мов ділянки Криму*,
На мить блаженну цю одну.

Дажбоже поринає коло
І багряніють небеса…
Павук захмарний висиса
Тепло і світло все довкола.

Тьмяніють обриси трави,
Цей день минає неохоче…
І вітерець – провісник ночі
Легким зітханням оповив.


5.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Сонце тишком пішло у відпустку
І у небі панують хмари
Посміхається червень лукаво,
крізь зелених листочків хустку

У повітрі літають пушинки,
алергія дарує нам сльози
За вікном десь за тридцять минає
А душа у полоні морозів

Холод суті, речей не міняє
Його дотик - корисний для шкіри
Та чекати на ласку не варто
Абрикоса тобі не повірить.

Квітень з нею повівся жорстоко,
обіцяв їй тепло і кохання
А у ранці ударив холод,
роздягнув і кивнув на прощання

Валить дощ - оббиває горіхи
все намокле холодне і чисте
Так спокута себе проявляє,
за оранжеву легковірність...

Автостопом прямую на світло,
тьмяних буднів минаю блокпости
Без довіри, щасливий і п'яний
напросився до совісті в гості.

06-06-2017

ти будеш стояти і споглядати себе
у великому дзеркалі в масивній рамі
ти будеш сміятися своїм дитячим фото
своїй дитячій мамі
колишній – із фото – наразі такої уже нема
ця жінка – що поруч тебе – така ж як і ти – зима

росла трава торкала підошви своїми довгими язиками
ти бігла до неї так швидко як тільки могла – до мами
ти знала що буде тепло в її долонях
там можна сховати лице
вона скаже «доню не плач моя доню минає усе оце…
минуще в житті все-все-все тільки вітер – вічний
лиш сонце світить так довго що майже – завжди
лиш море таке глибоке неначе – відчай
у ньому – замість води
тож доню іди – крокуй залітай на гілки найвищі
шукай поміж хмар собі кольорових снів
не можна прожити так ніби кладовищем
проходиш рахуючи хрестики днів…»

купались у попелі кури – червоні та попелясті
смішні недолугі кури…такі як щастя
як бути солодким самому собі і до Бога
звертатися просто так – просто як до свого..

олія давно вже розлита давно вже замита
давно вже затоптана підборами ліктями римами
а просо ще й досі росте ще колосить колоссям
ще сіється просо янголами незримими
котрі всі твої невичерпні дороги до Риму
перемальовують у стежки до мами-
них рук пирогів чорнобривців між огірками
курей – попелястих й червоних зірок – над зірками
над хатою світом дитинством уламками інших літ
що скочувались краплями поту – тяжка робота – тому і піт

літа…ну чому їх не називати зимами?
вони ж холодні вони ж холодніші – кожного разу
і приморожують тебе до дзеркал та – часом –
до фотографічних карток підписаних синіми
змерзлими пальцями нашвидкуруч
аби не забути аби не згубити спогадів пряжених пряжу

послухай я так втомилася
мамо – побудь
в моїй голові ще трошки – а я приляжу
щоб не втрачати ясність щоб не струсити тебе із кінчиків вій
де ти стрибаєш на шпильках отих югославських босоніжок
таких дефіцитних безцінних неначе їх шив сам Вій
для Панночки
а продавчиня універсаму перерозподілила хід подій…

не вмію
я розучилася бути стоніжкою яблунькою у твоєму саду
я кожному своєму дню нагадую про кинджали
які впиваються в мої ноги коли я йду
отими нестерпними дорослими шляхами…
лишаються фото – вітрини нас на нашій Землі
у нашім пеклі посеред цього базару
де зброю крадуть і міняють на душі малі
біокомп’ютери Балтазари

лишаються фото – маятники у млі
по нас по наших життях по наших божественних глинах
мамо – а я приїду – мій світ змалів – я витолочу тобі усю малину
я вип’ю усю криницю – спрага пече
я вивчуся знов на стоніжку на яблуньку білу
мамо – я сяду метеликом на твоє плече і буду водити тебе
аби ти лиш хтіла
аби ти сто літ ще стежками своїми ходила
ще сіяла просо казками піснями очима
мамо – зима завжди відступає коли
ти – за плечима….

06.06.2017
Рівне

Вишневий цвіт в саду розквіт,
дари пророчить нам рясні.
Вишневий цвіт на сотнях віт –
серця бентежить навесні!

Вишневий цвіт – на цілий світ,
у пахощах втопає все.
Вишневий цвіт, весняний хіт,
любов і радощі несе!

Вишневий цвіт – душі політ,
кохання неповторна мить.
Вишневий цвіт – пісні трембіт,
уяву досі полонить!

Вишневий цвіт на схилі літ –
відлуння весен уві сні…
Вишневий цвіт – кохання слід,
зігріє душу він мені.

Нечасто зазираю ув альбоми,
Покійників не тішать мене фото.
Завжди є щось важливіше удома -
Приємний відпочинок чи робота.

У спогадах гірких нема потреби,
Тривожити не хочу давні рани.
Але сьогодні кличе мене небо
Поглянути на лик своєї мами.

Вона - дитя війни, голодомору,
Без батька, неписьменна, без освіти -
Знайшла свою стезю серед розору,
Хоч легше було вмерти, а не жити.

Але на фото - молода, щаслива,
Трояндовий букет обняли руки.
Вагітна, бо очікує на сина,
Мене народить у нелегких муках.

Разом на кольоровій ми світлині,
Матуся щось говорить жартівливе.
Гущавіють у зморшках світлотіні,
І голова у неї зовсім сива.

На іншій - вже самотня. Постаріла.
Тримає міцно бабину ікону.
За нею бачу ангела я крила,
І дяк уже хита язик у дзвоні.

За плечі обійняла мене муза
Аби закрив минулого сувої.
А соловей виспівує у лузі,
І плаче літо срібною росою.

31.05.2017р.

Та й по дощі...
Чкурну кепчастим лисом
через міста й мости
на край версти,
де сонце виціловується з лісом
і ліс достиг пацьорковогустим
нагусненням.
Оговтаюсь насилу
од хвилювання, сповнення краси.
Десь понесли вітри горласту зливу,
вона хрипливі порскає баси.
Послухаю, подякую за диво
дарованого гронокришталю.

Душа натішиться, натхненна і красива,
і знову скаже світові: "Люблю".

Прохолода вечірня у літнім саду
Тихо пестячи, йде, наростає.
У шовкову траву упаду, упаду,
У блаженну розповінь розмаю.

Майже літо уже, та сумна ця пора
То ридає, то хмари насупить…
Світлий сум темну радість поволі стира
І небесні пронизує купи.

Відболить, одридає затерпла душа,
Скине ношу свою нелегкую.
День минати не хоче і не поспіша –
Прохолодою світла лікує.

27.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Що є причиною, того відчуття
Яке командує що нам робити,
Чому віддати готовий життя
Хтось, щоб ідею свою захистити?

Чому є той, один на мільйон
Що проти мільйона виходить ,
Чому він не прийме шаблон
Що і кому він доводить?

За те що вважає добром,
За свою істину, справжню і чисту,
За ідеал що здається лиш сном
Пройде він дорогу тернисту.

Пройде і крізь зраду, крізь смерть
Через всі на шляху перешкоди
Ведуть його совість і честь
А шлях цей до перемоги!
2017

Ще недавно зима - завірюха сяйна -
Кружеляла пухнасті сніжини.
А уже, наче мить, промайнула весна,
Пролетіла, як пух тополиний.

Одцвітають каштани, бузок одцвіта,
Час черемсі печально зітхнути.
І кульбаба на луках - ну зовсім не та –
Сіє пухом свої парашути.

Вилітають із серця печальні слова
І летять між дерева і віти.
Лиш один соловейко бадьоро співа,
Зустрічає, закоханий, літо!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Лишіть мене з Богами наодинці,
У цьому сокровенному саду.
Нехай між колихливих тих пагінців
Я душу на Природі одведу.

Її я на Природі заспокою,
У хвилі поринаючи трави.
Хай вітерець тремтливою рукою
Куйовдить сиві пасма голови.

Хай Велес поведе пером незримо
Щоб світ оцей красою напоїть.
І задзвенить розкуто, легко рима,
Як музика сяйливих верховіть.

Як пестощі коханої в минулім,
З якого у майбутнє знов іти…
Крізь віти раптом ніжно посміхнулись –
Чи сонечко чарівно так чи ти?!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ніч на землю як по морю,
в човнику спустилася.
Сонце згасло, тихі зорі
світлом засвітилися.
Сон з дрімотою тихенько
в подорож зібралися,
в діток милих і маленьких
в колисках гойдатися.
Спи синочку, засинай,
мій маленький янголе!
В сон казковий поринай,
втіха моя, соколе!
Хай присниться тобі лебідь
із зіркою яскравою,
хай завжди тебе розрадить
піснею ласкавою.
Хай присниться тобі сонце
з променями теплими,
серцю буде охоронцем,
не дає замерзнути.
Хай присниться тобі коник
в долині зеленій,
може будеш ти полковник –
то хай незнищенний.
Хай ті біди і нещастя
ідуть стороною,
сон з мішечка сипле щастя
з долею ясною.
Спи синочку, засинай,
скарбе мій, єдиний!
В сон казковий поринай
з ангелом незримим.
Ангел завжди за тобою,
впав ти чи піднявся,
материнською любов’ю
всі рани загоє.
Спи синочку, засинай,
щастя ти безцінне,
в сон казковий поринай,
лихе хай загине.
2017

Як померти ти маєш по Смерті законам -
Не змирися, не здайся. Борися в вогні!
І в битві із вічним червоним драконом
Не смій назавжди завершить свої дні!

Тож бийся у полум’ї! Борись у вогні!
І в тихому відчаї руки, не смій опускати
Борись на всю силу, борись як у сні!
В тебе немає причин програвати.

Крізь страху вогонь і крізь полум’я болю
Коли ти згораючи тонеш в думках,
Звичайно, покластися можеш на Долю…
Та не забудь і про Силу у своїх руках!
2016

Вже зима лягла у хмари,
Неба синього отари
Попливли блакитним полем, наче вервиці.
Спішно вмилася сльозою,
Сум-журбу взяла з собою,
Не проси її, вона вже не повернеться.

А весна у вишиванці
Йшла до березня уранці,
І тримала у руках вербові котики.
На тендітний стан дівочий
Задивлялись всі охоче,
І підсніжників зоріли білі дзвоники.

На горі його чекала,
І пісні дзвінкі співала.
Де ж ти ходиш-забарився любий березню?
Він прийшов, дарує квіти,
Пригортає, щоб зігріти,
Зодягає-прикрашає діву зеленню.

06.03.2017р.

Я в астралі, на вишні,
там де хмари розкішні,
де тендітні пелюстки -
то мережки для хустки.

А у цвіті - по зірці:
оченята закрили,
бо всю нічку світили,
і в яскраву нічницю
муркотіли, мов киці.

Заджмеліли листочки:
на зелені місточки,
що у деревонебі,
граціозно мостились,
щоби вишні родились,
золоті трудівниці -
бджілки сяйву кориці.

В білосукнях розкішні
забуянили вишні...

ламана поцілунку коло обіймів ніби
чи квадратура кола чи теорема Ферма
ти у коханні бачиш проблиск бозона Хіггса
темну матерію наче там її і нема

дві паралельні долі не перетнуться у часі
через дві точки лінія тільки одна пряма
третій тут явно зайвий хай і до чорта ласий
мрією про трикутник але дарма дарма

три молоденьких бджілки сіли на білу стелю
сталося це ненароком всі у одній площині
ти їх зженеш і доки ліжко для двох розстелиш
взнай опинитися встигнуть знову у ній чи ні

в темній кімнаті кішку нам відшукати не вдасться
відповідь на риторичне є очевидно у сні
випаде з шафи тарілка і розіб'ється на щастя
поки читатимеш вірші і загадкові й сумні


06.05.2017

За каплею капля, на землю
Летить з безмовних небес.
Життя прожив я даремно,
Не зустрів я ніяких чудес!

А вогонь як в мені розгорявся
Так відразу і затухав…
Удачі я зовсім програвся -
Смерть свою їй, здається, віддав.

Тепер я існую, безликий
А секунди все мимо ідуть,
Тепер я безвітряно тихий
І мене за Межею не ждуть,

Про світ я не знаю нічого
Хоч був я всюди й ніде.
Не робив я і доброго, злого
Я робив лиш таке що зійде

Багато помилок позаду
А правильний шлях лиш один!
Я залишки духу поставлю,
На вівтар, і залишиться дим…

Так моя нитка безбарвна
На вишивці Долі крива
І сповідь для кого, ця дивна,
Вибирає тепер лиш Вона.
2016

Я від тебе піду і скажу наостанок: «Пробач» ...
Тепер спокою пошук твій сповнений буде невдач ...
Я піду без докорів і сліз, мовчазний і один.
Я піду, бо від серця мого залишився лиш тлін ...

Ти про мене ревниво спитаєш вечірню зорю,
Та промовчить вона, не відкриє дорогу мою.
Ти заплачеш, заб'єшся в риданнях, ледве диша,
і розплавиться серце твоє, і відтане нарешті душа,

Ти покличеш мене – але жодного звуку нема ...
Обійняти не зможеш, торкнуться мене – навкруги лиш пітьма.
Я піду у цю ніч. Ти прокинешся майже живий,
і подумаєш, ніби я ще із тобою, ще твій.

Але навколо сутінки, наче остигла зола,
Твоє серце тоді невимовна накриє імла.

І ти очі закриєш і станеш молить в тишині,
Щоб з'явивсь, повернувся до тебе хоча б уві сні,
І, немає дороги, підеш в невідому ти путь,
Та без жодної надії мене відшукати й вернуть.

Сонце зійде – без мене пройде новий день,
Він скінчиться, ніч спати покличе людей,
Але ліжко самотнє твоє заспіває знайомий мотив,
І твій сон неспокійний ніколи не спинить цей спів.
Моя пісня лунатиме навіть в твоїх всіх думках,
І в холоднеє серце твоє проторує свій шлях.
Твої очі на сльози зійдуть і забудуть про сон
І у самого горла, тремтячи зупиниться ком.

Буде осінь. У вечері друзі зберуться твої.
Хтось з них буде, тобі присягати можливо в любві ...
Та самотнєє серце своє не даси ти йому.
Бо в цей час я незримо і ніжно тебе обійму ...

Марно інші тебе новизною до себе зовуть -
Навіть якщо захочеш, не зрадиш мене ти - забудь.

Гірка пам'ять, як сторож, стоятиме біля дверей,
Каяття наче камінь повисне на шиї твоїй.
І простягнувши руки повітря обіймеш рукою,
І тоді зрозумієш - навік розлучився зі мною.

Прийде знову зима, і за снігом не видно землі,
Набіжить ураган, все навколо у білій імлі.
Зовсім інша хурделиця буде у твоїй душі –
Безнадія, і відчай, і біль без мене – хоч гріши.

І весна прилетить, оновить і розбудить весь світ.
Спалахнуть первоцвіти, весняних садів білий цвіт.
Ароматом хмільним і густим переповняться сни,
Ти гіркота розлуки отруїть твій напій весни ...

І зупинишся ти на порозі квітневого дня.
Ні спокою, ні волі – лише сумний шлях навмання ...
Я пішов, я розтанув неначе самотній в юрбі ...
А тобі заповів назавжди залишаться в журбі ...
І хитатись самому, неначе нічна ця трава ...

Ось закляття моє! ... Ось закляття моє! ... Ось закляття моє!

ТА НЕ СПРАВДЯТЬСЯ ВСІ ЦІ СЛОВА!!!

Які тюльпани за парканом!
- О юна панно, чи вина?
- Вам личить усміх.
- Щастя, панно.
- До дна.

Усміхається. Леготом наче.
Наслухає.А хто це? Бог зна.
Притулила тонесенький пальчик
біла вишня до неба.
Весна.

Ах ці тюльпани за парканом!
Ах серцеїди!
В чім вина,
що там, на небі, написала
"Люблю"
чи вишня, чи весна?

Ці чари музики святої,
Яка підносить і п”янить –
Доба епохи золотої,
І золотого чуда нить -

Коли душа зліта над світом,
Як лебідь, маючи крильми,
І сонця золотого квіту
Вдихає повними грудьми.

У цій епосі жити буду,
Вона - одна на всі часи,
Вона виносить нас із бруду
У небо вічної краси.

7508 р. (Від Трипілля) (2000)

Тонка ескізна провесінь весни.
Торкання губ.
Елегія цілунків
у краплях, невагомих і рясних.
І постріл
бруньки.
Лунко.

Спадуть сонця смарагдових дощів
на пальці і
покотяться красиво.
Яка ескізна пастораль!
Напів
поділимо
сонця, цілунки, диво.

Я не умею ложно молвить речи.
Я не умею ждать, коль ничего.
Я не зажгу опять потухши свечи.
Не жду рассвет - наверстую его.

Не плачу - я прелюдие не строю.
Не сочиняю правды поворот.
А жизнь я назвала свою игрою.
Общин не спотыкаюсь - власть широт.

27.05.16.