... А серденько, серденько... все-таки б'ється воно –
сльотливе, як осінь, як листя осіннє, тремтливе...
Той трепіт, той шепіт – то примха осінньої зливи –
жбурляти багрянець у сіре, старе полотно...

Що туга осіння, що смуток терпкий трепетання
над всім найдорожчим, що досі у серці жило!
Та крихітка сонця сьогодні, і справді, остання,
а серденько, серденько – листям шорстким замело.

... О чорная в'юго, о віхоло сонного листя,
жаских інтонацій невольно розсипана креш –
стелися під ноги і Божому дню помолися,
бо долі осінніх падінь не уймеш, не минеш!

Осінньої зливи примхливе крапливе бельканто,
а в серденьку, в серденьку – літо стриножених свіч...
Не варто й казати, вражати уяву не варто,
як січа осіння зрива наші голови з пліч.

Така вже негода! – розбите, потрощене днище,
лиш рам'я запалі оголених, мокрих дерев...
І ми вже не просто – а вої у тім бойовищі,
а серденько, серденько б'ється свідомо, як лев.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Не склалося. Я вас люблю, Соланж,
але так сталось, ви тепер заміжня.
В сльоту столичну в'їде диліжанс,
а в нас заплаче цвітом дика вишня.
І я, як дика вишня, упаду
доземно в бризках чулості під ноги...
Спасибі вам за буйність молоду,
за вперту облюбованість дороги.
Сьогодні, Соль, я гратиму про час,
що, нами обертаючи, відходить.
Прелюд - це Ви... Елегія... Ні, вальс...
(Терпке вино cп'янить, заколобродить -
шумке, як ваша юність і краса,
як хвиля, що возносить на узвишшя,
як птаха, що зринає в небеса!..)
Хоч визнаю, безпутнє це заміжжя.
Безпутні подорожні?! Ні... Обман -
у тім талан, що в музиці спасіння!
Жага життя - Аврора Дюдеван.
Жага розтала, як роса весіння...
Тепер благаю щастя, Соль, у вас -
такого щастя, що в цвітінні тоне...
Я впишу щастя в музику і в Час,
і в почуття тремкого напівтони.

Рожевий цвіте, щастячко, пливи -
бездонне, неоглядне, надвелике...
Нетлінна Музо, Музико, живи! -
при доторку до ймення Фридеріка.

https://www.youtube.com/watch?v=V0XcmzLHc1M&list=RDlAvcmWK7jVE&index=4


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)

Ходімо зі мною — я покажу тобі Рай!
Ходімо зі мною — я здійсню твої мрії!
Ходімо зі мною — й сльозам буде край!
Ходімо зі мною — й разом здурієм!
Ходімо зі мною — залиш їх усіх!
Ходімо зі мною - бери лиш за руку!
Ходімо зі мною — я очманілий твій псих!
Ходімо зі мною - забудеш про муки.
Ходімо зі мною — ходімо на вік.
Ходімо зі мною, солодка ожино!
Ходімо за мною — я той чоловік,
Якому ти скажеш — Твоя я дружина!
01.10.2017

Пісне моя, лети з благанням
тихо в пізній час.
На побачення з коханням
ти прилинь до нас.
Вітерець колише віти
в місячнім човні,
і ніхто, мій ніжний цвіте,
нас не чує, ні ...

Чуєш, гаєм розходились
співи солов'я.
Звуки їх росою вмились,
як душа моя.
В них і туга, і жадання --
вся жага признань,
і любовне трепетання --
полохлива лань.

... Дай же доступ їх освячень
ти душі своїй.
На таємну ніч побачень
ти прилинь хутчій ...
... прилинь ...
... хутчій ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

В легкій гондолі леді привітна
пісню співає, п'яна від мрій.
Раптом англійку пекар помітив,
з мо́ста почав підспівувать їй.

В місячну ніч - ах, от в чому річ! -
ніжно всміхалися вічка до віч.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...

Літо минуло, бурі вляглися,
білі вітрила пне корабель...
Дармо втікаєш - долі скорися,
леді примхлива...Озвися, гей!

В юних серцях - ах, де й дівся страх! -
Любов розвилася в шлюбних вінцях.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...


poiskm.net/show/детский.../гондоли-гондола-р-карозоне

(Для вечора італійської класичної музики з голосу Олександри Ленишин. Львів,1997).

Кожен вечір, кожен вечір йду до моря, -
там красуня, як та зо́ря...
В неї кучері, мов сонечко промінні,
сік малини на устах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Я на неї подивлюсь - вона сміється,
їй подобаюсь, здається.
Де тендітний тонкий стан її проб'ється,
сміх злітає, наче птах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Раптом бачу, наче дуб стає старезний,
її батечко кремезний.
Його тон не делікатний, не облесний -
бук важкий в його руках...

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Чим скінчилось, догадайтеся самі ви -
про лункі ударів зливи...
Та смішливе біле личенько вродливе
сяє лагідно в очах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!


(Для вечора італійської музичної класики з голосу Олександри Ленишин. - Львів,1997)

Осіння пані, Ви такі чарівні…
Осяяні печаллю зайвих знань.
Під карими очима чорні тіні.
Молитва-шепіт: - Боже, не порань
моєї мрії зоряні висоти,
моєї правди праведні шляхи.
Я, наче Фенікс, оживаю всоте
і знову повертаюсь на круги.
Осіння пані, Ви такі звабливі…
На довгій ніжці келишок вина.
Десерт життя – солодко-кислі сливи,
і дотик віку – перша сивина.
В саду зітхань не всі зів’яли квіти,
жіноче щастя ще чатує Вас.
Навколо серця - сподівань орбіти,
і сам еЛГе запрошує на вальс...

27.09.2017

Егоцентричні кола днів,
різновіддалені орбіти.
Метелик на вогні летів.
Він думав, що яскраві квіти…

Із літа бабиного в сон,
де жовто-пряні листопади
та їх осінній марафон –
лишилось трохи зачекати.

А я загаявся, не встиг
грішки замести з хати-дому,
а ті лукаві – миг та миг,
та не мені, а домовому.

А той, невидимий, сидить,
на пічці гріє сиві думи,
бо незабаром гряне мить
і налетять холодні тлуми.

І буде осінь, як завжди,
згасати тихо за порогом.
Прохати зиму: підожди,
ще маю сповідь перед Богом…

26.09.2017

В вечірню сутінь осінь погаса.
Багряно клен прощається із листом.
І Покрова́ крилом своїм Пречистим
манить у вирій: ось тобі яса!

Суєтні тіні в сутінковій млі
кудись зникають, звідкись виринають…
Кити на спинах Землю обертають –
полюддя вбоге… блазні… королі… -
Суєтні тіні в сутінковій млі!..

Епохи… Драми… Воскресає Час
у повноті яскравостей магічних,
Планета Щастя – тиха і велична,
як Крейслера пастельно-світлий вальс…
(І Час – за нами, з нами… й проти нас)!

Коли вже осінь… осінь на порі,
тут все в огні – і блазні, й королі…
Вертають в осінь з осені – навспак! –
химерно так! – а Час: тік-так, тік-так…
Кленовий лист не-ново кружеля –
Земля в огні… в снігу… в цвіту Земля!..
Земля в заграві… Сонця стиглий диск
стікає в сутінь як бджолиний віск…
Багрянородний, котиться в траву…

…І я в огні: множинні світло-тіні
блаженних душ промінчики нетлінні –
я пломенію… Звісно ж! – я живу…


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

Ну ось і ти, півострове мій любий -
Шепочеш, закликаючи:«Прийди!»
Молитву урочисто мовлять губи,
Гай сплескує вітаннями води.

І вітерець утомлений не дише,
І листям не шурхоче вже ніде...
Мене оповиває люба тиша,
Коханою припавши до грудей.

І тихо заколисує у гаю,
І я вбираю пестощі й мовчу.
Озерне плесо колом позіхає,
Поволі гасить день свою свічу.

25.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ну що ж, стріляй! Так навіть буде краще:
не встигне й відболіть – розверзнеться пітьма.
Ти, щастячко, чиє? Злиденно струменяще –
катма в тобі зізнань, то, може, й куль катма!

Розщедрись, не скупись, з’явись на полі бою,
рви тіло на шматки, впивайся і ярій!
А хоч би й був у нас єдиний дух з тобою,
А хоч би й вирував у душах буревій.

Я чую поклик сурм. Наладьмо лук і стріли,
нагострені мечі виймаймо із піхов!
Це буде чесна гра: про те, що в нас убили
високе і терпке, і тепле ... як любов ...

І ось уже не ми, а наші подоби́зни,
огорнуті в пітьму, у латах і в броні –
на ближніх і близьких із чарою трути́зни
навально летимо в пекельному вогні.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Сюжети снів приходять уві сні.
Іде вистава у порожній залі.
Герой один у марення на дні.
Але який! У Божому кварталі
рятує не індиго – цілий світ
і, навіть, трохи більше… Забагато,
як на одного, праведних побід:
усі для миру, жодної – Ерато.

22.09.2017

Терновий цвіте,терновий цвіте –
Зма́яні віти – шлюбне убрання…
Злотом залита, росами вмита
Тернова ружа – чара кохання.
.
Терновий цвіте,терновий цвіте –
Спущені віти – лячне ячання…
Мрій кришталевих чара розбита –
Тернова ружа --… стогін мовчання.

Терновий цвіте, терновий цвіте –
Черлені віти – сизе світання..
Десь лебедіє в зорянім світі
Любов найперша, любов остання.

Тернова ружа, тернова ружа –
Кров пурпурова – плід перезрілий…
На чорні брови – ле́дова стужа…
Тернова ружа – цвіт запізнілий.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).

Із днів осінніх позолота зійде,
перетече відтінками у тло.
Лиш міти жовті у саду деінде
очам залишить сівер-помело.
Родинні узи обриває осінь,
і падають змертвілі голоси
у тишу снів, де ходять душі босі
і спокій стережуть зіркові пси…
Навколо Сонця, за велінням часу,
ховаючи невічне у живе,
пливе Земля з ілюзіями гласу
та індульгенцій від Буття не жде.
Шукає нас й ошукує дорога,
із року в рік знецінює мету –
знайти у русі круговерть чи Бога,
рутинне коло чи стезю святу…

22.09.2017

Принцесо Діано, шляхетна принцесо Уельська...
Піано-п'яніссімо арфа тонує анге́льська...
Легкі переливи розталих у мреві мелодій,
Єгипетські схлипи і нашепи „Доді мій, Доді...”
Шумує невипитим щастям весільне шампанське,
Завмерло у траурних снах Королівство Британське,
Розхвилено хлипає кров'ю знесилена Сена,
Пелюстками уст промовляє Париж Джо Дасена...
На ложах гаптованих принци Уїльям і Гарі
Рубінами вистелять взір королівській тіарі.
Тіара самотня... Перлинно вона овдовіла –
На чо́лах тіари розвинулась лілія біла.
„Сонатою Місяця” ніч упливе за водою –
Луна переміниться... Ти відпливеш МОЛОДОЮ...
В небесних покоях, в трояндових хащах блакитних
Витатимеш ти серед крил між усмі́шок привітних,
Із поглядом Долі на вирок дочасної втечі
Зів'єш пелюшкове гніздо нерожде́нній малечі,
У відсвіті сяйва Мадонною зійдеш з Оранти,
У зорях падучих жаркі віднайдеш діаманти –
Рожевоатласно розтанеш у відзвуках вальсу...

... Твоя діадема вінчальна залишиться Чарльзу...


Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001.

«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».

Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –

опалим іменам і квітам – «vita»!

Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –

я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…

«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».

Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...

...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".

Amen.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

... Ти перейшов цей квітник, де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик - архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зíрки - живі діаманти - лицю...

Ти перейшла цей квітник, як переходять із часом
Троянди розкішної лик, кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила... Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра - пелюстки із твого чола.

Пониклим вінцям - алілуя! О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує! Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі" я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! - до Господа губи кричать!

Троянди осипляться... Боже! Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій - цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій, як пуп'янки ностальгій!...

(Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)

Що лиш любов питання -
Це серця дикий стук.
Сумних думок стенання
До зустрічей, розлук.

Ти любиш - слів немає.
Їх просто не знайти.
І серце завмирає,
До неї ти лети.

Як важко пояснити,
І ще важче знайти.
Кого би полюбити
Й себе оберегти.

Любов то є залежність,
Така приємна мить.
І ніби протилежність,
А серце так щемить.

Духовно і фізично.
Де ту любов знайти?
Все ніби і логічно
Але горять світи.

Іще не впали роси
А сліз уже нема.
Емоцій вже покоси -
Судоми обійма.

Ой чи прийде, чи кине?
Себе питаєш ти.
А ні свобод, ні днини
Півночні самоти.

Але у муках радість
І сенс всього життя.
Дай кожному на старість
Пронести не сміття.

Думки з думками линуть,
Де я тебе знайду?
І почуття не гинуть -
Від втоми не впаду.

Вони допомагають
Себе-тебе знайти,
Надії колихають,
В брід море перейти!

Любов то муза щастя
І лікар від біди.
Або думок безвластя
Залишені сліди.

Що є любов? Не знаю.
Добро чи зло богів?
Себе я не питаю,
Аби не зкам’янів.

Відтак, мій друже, мовлено “пращай”…
Чутливо так сльоза ряхтить на віях.
Рожеві сни в дрімучих сніговіях…

… Мій вогнику, а ти собі палай!

Ще тепло нам в жаринках темних руж,
ще наших губ блакитні едельвейси
хвилево пломеніючи воскресли
посеред вікон змерзлих, серед стуж.
Пращай, пращай… На відстані сльози
усе лихе спливає за водою,
і ми ще вдвох – луною молодою
бринять на вітрі наші голоси.
Не треба слів. Про щось вони змовчать,
про щось злукавлять сім’ям полино́вим –
у сокровеннім (приспанім і новім)
уміймо гідно ближнього втрачать.
Ми не загинем! Тільки відживе
у нас гарячий сонях відігрітий…
Чому ж тоді з померклого із літа
ріка Любові брижиться, пливе…

Самотній вітре, чи впізнаєш враз
отих, що в часі снили так рожево,
що так любили – цвітно, кришталево,
чи ми – не ми, чи казка не про нас?!

… З’ятрілим зором світимо з імли –
то серце плаче, (в оці сліз не маєм!):
останній с о н, останній ц в і т пращаєм –
сон п о з а нами, квіти – в і д ц в і л и.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Сполом,2008)

... ще хвилинку, ще хвилечку зважу –
я нічого тобі не скажу –
травень вижухне, жовтень пожовкне –
я до тебе прийду ... і змовкну ...

Недомовлене, недосказане –
ми, немов би, сонця над оазами.
Над квітучими – світло сіється,
(а над кручами вихри віються!).
Як закрутить вже – не розкрутиться,
що судилося – те і збудеться!

Не відбудешся, не відмолишся –
лиш пожухлим стерням поколешся ...
А поколешся – крівця чорная!
(Бурлакам земним воля вольная)!
Воля вольная – світ незайманий,
(доки світу край – не займай мене) ...

Ми іще чужі – ми не знаємось,
на земній межі повінчаємось ...
(Бурлакам земним Доля зблу́диться:
що судилося – те і збудеться !..

І не край мене ... не розважуй –
я нічого тобі не скажу ...) ...

На межу твою, на пожовклу –
я до тебе прийду ... і змовкну ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Якщо ми втопимось в очах -
Нам неважливий буде страх
Падати разом у прірву.
І най нам гратиме весь світ,
Я припиню вмить твій політ
І з прірви вмить тебе я вирву!
Най буде вічним наш танок,
І в танці підем під вінок,
Що об’єднає нас в подружжя.
Той танець сповнений вогнем,
Під теплим весняним дощем,
Спалить дощ і все байдужжя.
Ми разом будемо на вік,
Ти - моя дружина,я - твій чоловік,
І нам не трапиться жодне роздоріжжя...
18.09.2017

приходить осінь тиха зрима
у спогляданні в почуттях
багряні па танцює прима
кордебалет її звитяг
але зволожені вітрила
їх не напнеш не полетиш
німа печаль разюча сила
веде вагання в сонну тиш
а там ріка така глибока
неначе мрія без табу
і ходить піфія стоока
і хижа мудрість марабу

04.09.2017

Із вод небесних сонце вирина
За обрій відпливає десь далеко.
Зміліла знов озерна глибина,
Її зсушила ця осіння спека.

Опале листя сохне залюбки
І сіється на трави вогневисто,
І скручується в трубочки-стручки,
Лиш вогнище з`їда боби із листя.

І висисають соки комарі,
Для них, либонь, нагода ця остання…
І я піддався цій сухотній* грі –
Сиджу отут і сохну… від кохання!


17.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ходив я світом за тобою
Не знаючи, де втрачу і де тебе знайду
Проник ввесь світ журбою -
За своїм щастям вічність йду.

Світ горя, щастя і утоми
Доріг розбитих, літ молодих
Проблем життєвих до оскоми
Не знаєш де вже передих.

Зникає зірка, і затмення.
І ти лежиш вже горілиць,
Немає сили і натхнення
Коритись покликам столиць.

Йти тре вперед, але ніхто й не допоможе.
Чи встати просто, чи повзти?
Себе карати гріх, сором і не гоже -
Не дати волі й сили не звести.

Не мрій! Не дихай! Тихше йди!
Кричить юрба поза спиною.
Бери як всі, й собі щось укради.
А ти лиш волю й честь - всіх стороною.

Мета є в тебе й принципи ще ті.
Не плакав би наш світ журбою
Якби любили б ви когось у своєму житті.
Пройду я півсвіту за тобою

Була б надія й плани солодкі.
І поряд вже ти і я собі такому
Скажу що щастя дні не ті вже короткі
Не заздри. Отримав, - допоможи другому.

Її ти втратиш, але Любов ніколи.
І доля нас кругами знову наверта.
Життя нам не прожити школи
Без помилок і новин листа.

Я завойований красою
Простою, щирою мов сон
Емоції викликані тобою
Лунають, тягнуть у полон.

В полон думок, минулих ясних
Де лежимо ми в самоті
В твоїх очах глибоких і прекрасних
Ми є в один одного житті.

Ці дні злилися в мить єдину
Щасливих дотиком долонь
Любові проявів годинну
Натертих блиском підвіконь.

Жили ми ніби й поодинці
Проте з тобою був я кожну мить
Бо берегла ти у старенькій скриньці
Уламок мрій загублену колись блакить

Думками я до тебе лину
Сказати хочу те що вранці не сказав
Без тебе я на світі гину
Ввесь світ на очі маску мені як зав'язав.

Думки не сказані нікому
Рвуться на волю мов вогонь
Тримаю почуття в куті глухому
В рядки їх ставлю - осторонь.

Я вибачитися перед тобою хочу
За днів роки проведені без тебе
За зламані долі, за нерішучість топчу
Караю й мучаю себе.

Але не треба більш коритись
І долі йти на перекір
Нам треба було лиш зустрітись
Щоб мріями сягнути гір.

Заосеніло барвами розлуки,
серпанками знетеплених порань.
Стоять у черзі золоті понуки.
Ти їм не скажеш: відійди, відстань…
Вино жаги у виноградних гронах
ще напувають сонце і вітри.
І вальс БостОн живе у саксофонах,
і ще не всі подерті прапори.
Іще дощі не дріботять по листю
занудливу симфонію там-там,
і сиві ночі зоряні намиста
ще не ховають у імлистий храм.
Але життя – лиш половина суті.
А іншу пів підбурюють жалі,
і десь далеко, в культовій Калькутті,
відкрила око гибелі КалІ…

15.09.2017

Пиши есе, пліткуй про щастя.
Якщо удасться, замани…
Роздай на долю. Чирву-масті
признач на козир. Обмани,
в рукав ховаючи не туза,
а легеня із мАри снів.
Нехай за спину стане муза,
щоб той наліво не хотів.
Удень приходять птахолови,
Вночі – перелюб і весна.
Лишився місяць до покрови,
а там вже зиркає зима.
Отож віршуй, казки вигадуй,
дістань героя з рукава,
відтак за щастя світу ратуй,
і зійде німб, а може й два…

15.09.2017

Мені лиш спогади лишились,
Бо стала ти навік чужа,
Я сам зламав любові квіти,
Як словом ніжність ображав.

Докірливо та далеч сива
Усе нагадує ізнов
Як виривав любов з корінням –
Така поетова любов?!

Але ж її я і леліяв,
Пісенним словом поливав,
І згадує, як пестив мрію
В гаю закохана трава.

Вже потім здійнялася люто
Зими розкошлана юга…
Чому ж та пам`яті отрута
Лише погане зберіга?!

І крапля зла не розчинилась
У океані доброти.
І знов свою являє силу,
І вже ідеш похмура ти.

Чи це мені усе здалося?
Все швидше день тече, згаса.
Та знову тихо плаче осінь,
Немов загублена краса.

Росте байдужість. Це – найгірше!
Сльоза цілує мертве скло.
Пісень десятки, сотні віршів –
Натхнення всує протекло.

Та не сварюся, розумію,
Не сподіваюсь більше див.
Бо інший он – і не як мрію –
Тебе реальну оповив.

Щаслива будь – бажаю щиро,
Осяє хай обох весна.
Мені лишився тільки вирій,
Алея розпачу сумна.

Та як пізнаєш дні тяжкі ти,
Які не стерти, не спинить.
Хай вірші ці – любові квіти
Тебе розрадять хоч на мить.

14.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Якби та осінь в зиму не впадала –
відразу до веснянок золотих
і березіль в останні сни впускала,
до пагонів торкнувшись молодих.
А так зима стрічає кволу осінь,
студеним духом осягає вись,
і жриця листопаду, гола й боса,
дубіє у саду, упавши ниць.
Холодна сила… Що їй до поетів,
до витребеньок музи і ума?
Її сніги, як білі еполети.
На шибах – взір морозного письма.
Якби та осінь, золота і сива,
відразу проростала у зело,
ми б не чекали, як пришестя, дива,
коли весна народжує тепло…

07.09.2017

Ах, вітерець який! Ну майже бездиханно -
Приємним холодком ледь-ледь війне-шепне!
Нічого не прошу, лиш усмішку кохану
Як сонця легкий* схід, осяє хай мене.

І серденько замре. Од щастя заніміє
І подих долетить ласкавий аж сюди.
І заворкує тихо голуб – голос мрії,
Мов шепіт ніжний кіл - що мліють – із води.

Зорі прощальне сяйво ніби ув останнє,
Неначе змах руки пресвітлої: «Бувай!»
Солодкий подих – медитація кохання…
А серце, серце в ньому знову ожива!

3.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Осіння німота над озером ласкавим...
Як затишно мені, аж серце завмира.
Я вимолив собі цю тишу нелукаво -
І зглянулись Боги, сказали: йди, пора.

Від щастя занімів. Для нього треба мало -
Лиш лагідні слова щоб з уст лились твоїх.
Я невимовно радий. Ти озвалась,
І слова п`ю меди і твій печальний сміх.

Мов світ переродивсь і горе вже минуло...
Вдивляюся в твоє осонцене лице.
І кожен звук ловлю і прислухаюсь чуло -
Не вірю ще очам, бо марив лиш про це.

Невже це все мені? - словесні водограї,
Пробачення спада на голову мою?
І знов кохання Бог над озером витає -
Троянда й гіацинт - у мрій своїх раю?!

2.09.7525 рік (Від Трипілля) (2017)

Ах у вітрові підголосками
Ніжнозвукову чуть красу –
Шепіт осені, шепіт осені,
Шепіт осені, легкий* сум.

Хить-хить гілкою, наче хвилею
Словопестощі ллє ясні.
Ллє розмовою легкокрилою,
Мов гойдається у човні.

Чи почую я, а чи вимрію –
Крапель тенькання – флажолет –
Закликаючи, мов до вирію,
Провіщає пташиний лет.

І відлунюють десь у просині
Ті щемливо-сумні слова –
Шепіт осені, шепіт осені –
Тепле літечко, прощавай!

*лЕгкий – авторський поетичний наголос, на відміну від тупого словникового прозаїчного наголосу легкИй.

30. 08. 7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Нічна, чорноокая тиша…
Повітря дрімає легке.
Летіть!.. Ці кайдани полиште!
Світання ловіть гомінке!

Позаду весь морок згорає,
Ще мить – і пробудиться світ.
Багрянець завис на безкраї,
Його там ще губиться слід…

Зірковими марить стежками
Луна незабутого сна,
А ніч, оповита віками,
Мовчить… Навісна! Навісна!

Світання тремтить променисте,
Як спокій, як туга, як жаль:
У це кольорове намисто
Розсипав вогонь свій кришталь.

Літо, 2017 р.

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

Кленовий лист приклеївся до шибки:
Долоня осені...Вітальний жест..
І лише хмари в холоднім небі
у танцях west.
Такі самотні й непривітні...
Хоч тішать спогади в собі літньо-блакитні.
І каблучки осіннього дощу
відстукують: не відпущу, не відпущу,
не відпущу...

Ще літо,.. світанки вже схожі, так схожі на осінь,
Туман понад полем замріяний тихо пливе,
Спориш сповиває стежки, вже ніхто їх не косить...
З дороги далекої я виглядаю тебе.

Поїхав коханий далеко, до отчого дому,
В Карпатах зростав, там родина-коріння його...
Немає милішого місця у світі цілому,
Куди спомин кличе, у сон ще дитинства свого.

Туман понад полем, туман по широкій долині...
Душа сповідається, тугою серце болить
Тебе виглядаю, чекаю поночі, по днині,
Не тішусь нічим, бо без тебе важка кожна мить.

у тому світі де ти – за сонце
де ти – залежність ти – лукум
лукава настоянка свіжого на красивому
у тому світі де істина – нецікава
де райські птахи склювали дощенту
усе зерно з його голови
зробивши голову сивою ніби голубині крила
де спека серпнева проїздом з неоташкентів накрила
намалювала картину голими вами і – ВИ
витатуювала над лінією бікіні й сказала тобі ранковою порт’єрою:
«Мала не реви! Ти - не гудок у порту ти – виїдена ним до дна
виїжджена наче улюблена дорога
вибрана із шкаралупи наче яйце
ти – вимолена ним у його Бога
його посмішка на його справжнє лице

Ти – Ви! Вичекай... На! – літо оце тримай його міцніше
розколюй розгризай немов горішка
обв’язуй панчішками збирай до букетика
літо твоє
добігає своїх рубежів
і скільки би не тривала патетика
усе має межу й іде до межі…
і серпень немов скнилівські віртуози
робить останні гарячі чіткі віражі
і будуть жертви й будуть рани незгоєні цілим життям
і будуть тонкі голки та плескаті ножі
посеред твого храму у вівтарі у серцевому м’язі
сталевим букетом квітнути – се затям!»

Світи згасають притиснуті задушені сонцями
настоянки гіркнуть лукум втрачає той смак
ТИ – вистоялась випросталась випросилась з долоні –
у небо
ти відлетіла мов птах ти вилетіла як розділовий знак
із вірша поета-нонконформіста
лишивши татуювання на тому ж місці
лишивши свої панчішки на тому ж місці
лишивши своє все у тому місці
де літо пекло дахи зривало дах
де райські птахи із його голови тобою приручені
склювавши зерно – підпалили стерню
й кинули вас обох у жертву богу вогню.

Рано-пораненьку – перепілочка…
Рано-пораненьку встала дівочка:
личко рум’яненьке, очка зелененькі,
як м е д і в о ч к а!

Сорочинка біла тілечко увила аж по ніжечки…
Чи тобі не лячно, чи тобі не мрячно?.. Ані трішечки!
там, за небокраєм, сонечко вертає на доріжечку…
Уберися тепло – Осінь косу клепле - сколе ніжечку!
Пташечко маленька, пташко солоденька, пречудовая,
будь мені, рідненька – щасна, веселенька, ще й здоровая!
Будемо літати, будемо вертати, як ті пташечки –
на пороги квітні, де соньки́ досвітні, до нанашечки.
Там де котки сітечка виплели із Літечка над колискою,
а в нічних дібровоньках водяться в обновоньках Вовчик з Лискою.
Там де роси срібнії, там де сльози дрібнії сплели вінечка,
а у краснім пір’ячку спить собі на вінечку – п е р е п і л о ч к а !

“Б’є крилами птиця о боки свої,
вогнем сяючі, а у ній жар-перо інше:
червоне, синє, жовте і золоте, срібне і
біле, і ті бо світять, як сонце палаюче…
А та птиця сонцем не єсть, та од сонця
така стала бути. Красна птиця несе
нашим пращурам огонь до домів їх…
Бачиш – співає – огонь жару поймаючи
до нас, і головою порушує, та то є гребінь її.
Промовляє, співаючи, що як будемо боронити
землю свою, удержимося на ній:

- Лавровий вінець на чоло твоє -
аби було осяяне!
Лавровий вінець на груди твої –
аби були уславлені!
Лавровий вінець на руки твої –
аби були оспівані!

А Числобог числить дні наші
і каже богові числа свої, бути дневі
Сварожому, а чи бути ночі –
І про всякого те…

"У перепелички
ніжки невеличкі –
черевички вбрала.
Аби наша купа́вочка,
ясновида павочка,
росла-виростала,
а на той рік
ще кращою стала!”

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

І Злотих Уст* зітхання уві сні,
і слів дитячих різьблені кришталі…
Які тоді складаються пісні
і крушаться які тоді печалі!

У лабіринтах буднів-душегуб,
минаючи припливи і відпливи,
одне беззмінне, цінне, незрадливе –
оте малече ніжне «приголуб»…

«У нашій хатці, мамо, Бог живе?
Йому болить за дітками серденько?..» --
голуб мене, мій ангеле маленький,
того дивись – і тяжба заживе…

Гора Оливна зливна від мольби –
моє дівчатко плаче за плечима –
вертаються у храми голуби,
у душі діток з мудрими очима…

В колисочках народжених зірниць,
як теплий дотик першого причастя,
спочине сонце в сонечках зіниць –
і як тоді доступний вимір щастя!


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).

УВАГА!
Сьогодні, на Яблучного Спаса, у Патріаршому Соборі в Києві о 20.00 граємо виставу про Шептицьких "У прихистку Божої Ласки: Мати і Син".
Вистава благодійна. Запрошуються всі бажаючі (кияни).

Так затишно у тебе на плечі...
Присів метелик в утворі тюльпана...
Зімлілим тілом талої свічі –
о Жінко - з'яво, речнице жадана...

Твої уста – божественний потік,
твої уста тернові... колючками,
у них жагуча спрага до безтями –
із яблук спілих яблуневий сік.

В воскреслих травнях образ скрипаля,
у скреслих кригах – скрипка Страдіварі...
Метелику, це – Небо, це – Земля,
це мерехтливих рим блакитні далі!

А там, в загір'ї, а́нгелики сплять,
там божий Сад, там синова колиска,
там Дух Смереки над тобою блиска,
кує свою одвічну княжу рать.

О Жінко - з'яво, мудросте земна,
в пропасницях гіркої круговерті,
ти – Світло Світу, рай супроти смерті,
живильна крапля пізнього вина...

... Ці яблука ще сховані в гіллі,
вони ще пахнуть, всім на здивування...
Сльоза для Жінки – лезо у крилі,
та в ній душа, мов птаха на світанні.

Що чує рима поклик висоти,
то – сповідь серця... Світло, що від світла...
Летить душа в світи і над світи,
а за плечима... яблуня розквітла!


(Зі збірки "Обрані Світлом" - Львів:Сполом,2013)

Двоє заховались під дощем.
Десь отут, між небом і землею,
де так пахне сонцем і елеєм,
огортає серце ніжний щем.

І у цьому мареві дощу,
де ревуть вітри сумні і дикі,
він збирав в букети слів гвоздики
і кричав: - уже не відпущу!

Де нема початку і кінця
цьому щастю, рівно, як і зливі.
Танцювали дивні і щасливі,
сповнюючи радістю серця.

Крок за кроком, у казковий світ
бігли двоє по краєчку неба,
а під ними проростали стебла,
як дорога у новий завіт...

На синій дзвоник прилетіла бджілка -
Вітально уклонилася голівка,
І стала квітка радісно дзвеніти:
У синє небо надсилати звуки-міти...

Церковний дзвін розлився по містечку -
Небесна радість кожному сердечку.
Летів високо...З небом поріднився...
А потім на дзвіночки умостився...

На ранок сонце усміхом ясніло:
Квіткові дзвони бережно сріблило...

Не порушу чужих бовванів,
Маю власний магічний круг.
Серця щит - це моя кохана,
А достаток - важезний плуг.

На вустах - материнська мова,
У садку - клопітка бджола.
Є любов - оберіг-підкова,
Решта все - тільки пил, зола.

Небом суджено ув ашуги -
Полетіли у світ пісні.
Все згоріло. Лишився вугіль -
Не літати уже мені.

Сів на камені збитий сокіл,
У очах потьмяніла сталь.
Скоро вічний огорне спокій,
Але це геть дрібна деталь.

Нині сію гарячим Словом,
Взяв перо до тремтливих рук.
Сходять зерна - рясні, здорові -
Урожаї збере онук.

Ллється золото на сторінку,
Мрієм щиро і я, і ти
Залишити краси піщинку,
Ну, а потім уже піти.

16.08.2017р.

Крила з клена падають - видко буде осінь.
Птахи відлітатимуть у небесну просинь.
Дерево затужило та шепочуть віти:
Виросли окрилені пташенята-діти.
Гілля оглядає ластівкові крила:
"Додому вертайтеся, де мати ростила."

В кучерявих кленів потужне коріння -
І дарують крила новим поколінням.
А вдогін лунає щире та крилате:
"Як загубиш крила - не зможеш літати.
Будеш вікувати у чужій сторонці,
Лиш з вікна дивитися в синє небо й сонце."

На коліна стану. Крила позбираю.
Вже лечу над кленом, небо обіймаю...

Там, у рожевих відтінках, коханої риси м’які,
Вона скупана в піні морській, мов Афродіта прекрасна.
Зазирни в її очі – іскристі, прозорі які!
Зазирни в її душу – душа її чиста, атласна…
Доторкнися до неї – струмочком джерельним дзвенить,
Кришталевим відлунням, барвистою сміху габо́ю,
То із трав соковитих до рук твоїх сарна біжить –
То вертають на ве́сну ключі, а чи чайка ячить над тобою?...

Чи довершиш початий малюнок, чи втратиш його –
Чи прикличеш палітру в сто барв, чи осіннє падіння
(порожнеча, чи втеча – ти, може, шукаєш кого? –
У пригаслих самотніх свічах я вчуваю твоє голосіння).
Повернися… Я знаю, що це не реальність – міраж,
Десь на відстані літ загубились тремтіння юначі –
І яка ти тепер?.. Все така, а чи ні – все така ж,
Коли там, у забутих садах, соловейко і досі ще плаче…

У бурхливий потік не вступають удвічі на вік,
І кохані, розгублені нами, з бездонних глибин не зринають.
Тільки хто ж це над нами магічне закляття прорік,
Коли й тут, між розбурханих зим, наші душі о щастя в о л а ю т ь!
Наші душі поранені… Ось вам дорожня трава,
Прикладайте до рани – полегшає в часі небавом.
Тільки пам’ять немеркнуча – й досі тривожно жива,
Тільки пам’ять немеркнуча – висне дрімучим удавом.

…І в осяянні раптом – ти юний, в обрамленні квіт,
Щось наївне, дитинне, у серце тихенько вповзає,
Ти, як бог всемогучий, ти в колі п’янких афродіт,
І вогонь палахкоче… Одвічний вогонь не згасає!

(Зі збірки "Семивідлунням". - Львів:Сполом,2008)

Сліпучий бриз ясно́го херувима
погідно по обличчю промайне.
Коли нестерпна туга за плечима,
я вічний поклик – призови мене ...

Обвітрено, самотньо, тополино,
надламано і з присмаком терпким,
схиляєшся до мене, як дитина –
(і за плечима знову херувим)!

І хто є хто над хланню бездоріжжя,
і що над нами висне, як мана́ ?..
(Я відаю, що там, біля підніжжя
сліпучих гір – невидима стіна).

Оборони ... Зведися, наче круча,
могучим торсом втримай небеса!
(Я ві́даю: тому вона й сліпуча,
що не відпита янгольська роса)...

Як буревій засурмить, як засвище –
я буду, як відлуння вікове́:
коли призве останнє бойовище,
сліпучий бриз у бризках оживе.

Коли з доріг верне́ нестерпна туга,
і сіль землі каміння простягне,
тоді мене ти матимеш за друга,
я – біль сумління ... Призови мене.

Та я – не херувим! І я невинна,
що є, як є: солона і сумна ...
Сліпучий бриз: сьогодні я ... дитина ...
А завтра – зойк! – невидима стіна.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Сполом,2008)

Сонце не пекти уже, а гріти,
Пестить починає наяву.
В розкошах закоханого літа,
Як в обіймах Лелі я пливу.

Хвилі ледь помітне колихання –
Ласка чарівлива від Богів.
Моя душе, змучена коханням,
Опочинь між ніжних берегів.

Літепло мене оповиває
І гойдає ледь – туди-сюди,
Наче ми з коханою – в розмаю…
І не хочу вийти із води.

Я тебе, а ти мене – лелієм.
Відчуттям і досі тим живу.
Так немов моя солодка мрія
Втілилась, нарешті, наяву.

5.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

А ми були такі ніякі,
коли усякими були.
У полі ще буяли маки,
а ми нектару не пили.

Балакали на дикій мові,
усе робили навпаки...
Напитись опію любові
боялись юні козаки.

Зате, які були дівчата
у цьому тихому раю!
І кожна – пісня непочата
у рукопашному бою.

А ми були такі щасливі,
коли, як сарни полохливі,
вони тікали у кущі.

А ми ще зовсім не жонаті
не знали, де і як шукати
дівочі ласки уночі.

                              2014

Любове, здайся! – ти надмір слаба...

Чи порятуєш світ захланних тіней?
Доба грабунку – гибло... голуба...
Убережен цілунка колір синій...
Чи то лишень набачилось тобі –
жоржин жагучих пелюстки гарячі...
Познач невинні чола у юрбі,
застережи убогих від розтрачень!
Це неминуче, як наплив грози,
як гуркіт грому на застиглі крівлі –
струмінь прозора чистої сльози,
рипуча сповідь ветхої будівлі...
Той дощ не дощ – то камінь з пращ, чи прощ,
на всі твої минущі марнослов’я –
юрба заблудла в нетрях роздорож,
у лживих мірках власного здоров’я.
Чи ж вільні ми у виборі?! Дарма...
У божевільних самотужних мушлях
чекаємо на тих, кого нема
побіля нас – єдиних, десь там... сущих...

...Доба грабує... Греблі рве... доба...
Юрба сліпа в блаженнім надвеличчі –
невже, Любове, ти таки слаба!!!

...Предивним сяйвом світяться обличчя...


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

У порожнечі, над вечірнім сквером,
я намалюю пташку (за Превером!),
вона мені наївно заспіває
знайомий блюз про втомлені трамваї.

Я намалюю пташці зелен-трави,
де всі трамваї полишають втому,
коли людей на ніч везуть додому
і споглядають зоряні вистави...

Я намалюю пташці подих вітру
і дві пухкі розпливчасті хмарини,
щоб сіла пташка на плече дитини
і вбрала вечір в райдужну палітру.

Я намалюю жар-перо для пташки,
щоб зайнялося сонце у заграві,
щоб десь у сквері, на порожній лаві
кружляли вальс півони і ромашки.

Я намалюю цілий світ співучий,
щоб стало людно в надвечірнім сквері...
А вже як ніч прочинить вікна й двері,
і сон вестиме повз моря і кручі,
здіймаючи вітрила колисанок –

... нам намалює пташка тихий ранок!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)