Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Свято літа минає,
Сивина покриває
Роззолочені сльози
В журавлиних краях,
Що розсипались світом
Дорогим заповітом
Найсолодшого дива
У дзвінких ручаях.

Намалюй мені пісню
І осінню й непізню
У полях колосистих
Де співає душа...
Намалюю світанок,
Наш замріяний ганок,
Захід сонця багряний
У густих споришах.

Літо скоро минає,
Душу сум огортає
Пісня осені чиста
Ген за обрій летить
Ми з тобою навіки
Повноводнії ріки
І освячена вітром
Для нащадків блакить.

30.01.2017.

Пірнула у місячне небо,
Дістала ясну зорю,
Принесла її для тебе,
Щоб видів, як я люблю.

І сяє зоря в абажурі:
Кімната - чарівний світ.
Та плаче вона в зажурі,
Їй сниться зірковий політ.

Як ніч завмирає тихенько,
Й цикади співають пісні,
То хилиться місяць близенько
До зірки, що плаче вві сні...

Цілую твої долоні,
Нечутно, навшпиньки йду,
Її визволяти з полону-
В очах твоїх сяйво знайду.

На небі ясніє місяць,
Зірки заплітає в тополю,
І дзвінко зоря сміється,
Яку відпустила на волю.

У смутку криються тривоги
і не вщухає в серці біль.
Стою сама серед дороги
і тільки холод звідусіль...
Хтось за спиною ніби дише,
торкається душі вечірній сум...
Я ж заклинаю хай залише,
мене цей вітер лихих дум.
Розвійтесь капосні по світу,
губіться у нічному сні...
від вас нема уже де дітись
бо осоружні ви мені!
Закрию вуха!Закрию очі!
сховаю душу від людей,
а якщо серце плакать схоче -
То вирву із грудей...


25.02.2014
Мельничук Орися

У нас немає іншої країни,
окремої від людності землі,
окрім цієї райської руїни,
в яку не повертають кораблі,

що відпливають у краї далекі
з надією на ситі береги,
а поруч ходять змучені лелеки,
чекаючи весняної жаги.

Вони вертають і уламки щастя
несуть сюди, щоб склеїти у пай
великої родини… Чи удасться?
Покаже час і наше вічне *хай!*...

26.01.2017

Короткий день уже зникає
І розчиняється в імлі.
І м`яко сніг рипить у гаю –
Відлиги радощі малі…

І холод скуцився, не тисне,
Ослабив щупальця свої.
І подих легкий*, наче пісня,
Якою марять солов`ї

Десь там, напевне за морями,
І ностальгійні бачать сни,
Коли співають до нестями
В обіймах зрілої весни.

*ЛЕгкий – авторський, не словниковий, наголос.

21.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)
Конча Озерна, гай Дани.

Безвітряно-завмерлий сад
І легкий* смуток в гості кличе…
Його розвіюють синички,
У гіллі пурхаючи в лад.

Отут, між снігової вати,
Якби узяв зерна, либонь,
Я міг би їх погодувати
Здається, навіть із долонь.

Верткі, сміливі і привітні,
Напевне звиклі до людей,
Змінили настрій непомітно –
Вже хтось усміхнений іде!

*Даруйте, шановні читачі, але все моє поетичне єство протестує проти приземленого прозаїчного словникового наголосу легкИй. Цей наголос опускає на землю, як у прозі, а наголос лЕгкий піднімає вірш у небо, як і має бути в ПОЕЗІЇ.

19.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

м. Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка

і пінгвіни у центральному парку Мангеттена
й крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не обиралось мамою
знають що крила богом дані та богом узяті
крила які не літають які виглядають із плаття
які натирають спину й трохи шию
аж виє допоки вия

і гіппопотами й гіппопотути котики та шиншили
усі рогаті хвостаті зубаті патлаті колючі милі
які плетуться півдня тридцять метрів
і ті що долають за долі секунди милю
тваринки комашки пташки павучки та жучки
усі вони знають що бути поетом
тверезим поетом це досить сумно таки

в наш час не читають книжок коли є інтернет
в наш час коли є інтернет не читають й газет
ніхто не читає нікого крім себе самого
крім вузького кола принюханих френдів своїх
вірші чи романи чи п'єси лежать як коржі
щасливого торта на святі пустої душі

пустої як пустка неначе відпустка
на нашу смішну мінімальну зарплату
причесана трішки для селфі приведена швидко до ладу
неначе й доладно
а може і ні
усе як в кіно
чи в кіні
у нашому українському кіні…

пінгвіни у центральному парку Мангеттена
крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не планувалось мамою
мама й тато хотіли вагомої долі
мама й тато бажали відомого шляху
лікарем вчителем перукарем чи бляха
хоча би завмагом якогось універмагу
а тут тобі нате – рядками повзуть вірші
немовби нашестя малесеньких вужів
які в ритмі танцю бочком все бочком бочком
рядочком рядочком рядком повзком

і кожного разу коли я буваю сама
кожного разу коли за вікном зима
чи літо чи осінь чи нявкаюча
на розрив
весна
чи інша якась пора неземна
я мовчки собі кажу я кажу у себе
все сталося так як сталося так як треба
і значить на небі є бог
він живе певно там на небі
й дивиться він на нас робить усе як треба
кожному він дарує невидимі ваги
кладе на них всякого для рівноваги
завмагам вантажить універмаги
перукарям гребінці та шинйони
філологам – усі п'ятдсят томів Франка
учителям – олівець та поему Макаренка
а поетам він вантажить їхні рядки
писані на машинці шкрябані від руки
вбиті у файли заховані в ноутбуки
літературні муки

причесані трішки для селфі приведені швидко до ладу
неначе і складно
а може й нескладно
складні чи поскладані стосами звуки
творчості
бо кожен поет сам собі бог і творець
бо кожен поет під богом комашка ница
бо кожен поет у рядках вирізняє лиця
і кожен поет знає що знову оці слова – не ті
усе як в житті…
у приЗемленому житті
у центральних парках мангеттенів
на Самуї у сафарі-парках
у містах коморах у гетто
у скиртах цирках в хибарках
кругом де живуть поети
там гойдається лелекою бог на хмарках
п'є небесний коньяк палить небесні цигарки
жартує із мамами й татами
підкидаючи їм рожевощоких поетиків
одного – на сорок завмагів
чи трьох терапевтів дільничних
і сіються між людьми поети
пшеничкою

а коли сходить зерно по веснах
родить по осенях
все що не виклювали птахи
що не згнило у ріллі -
вітер розносить...

08.12.2016

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

Ось добігло літо у рум'яну осінь,
золотаву пані ліні і дощів.
Налітає легіт: раювати досить!
Наварю духмяних лісових борщів.

Обірвавши листя, кинув на дорозі,
і лежить приправа під ногами днів.
Ще постій, осіннє, на кульгавім розі –
поворот у колі до сліпих огнів.

Ще поплач сльотою, помовчи журбою,
обійди обійстя, де буяв розмай.
Кажеш: одиноко… Хочеш, я з тобою?
Тільки на підмогу ти надію дай,

що земну дорогу у холодну зИму
приховає обрій, а лихі вітри
не завадять слову, не загублять риму,
не зупинять серце на рахунок *три*.

Як не стане віри, охолоне вічне,
поміж буревіїв запече любов.
Розминуться нуди на колючий січень
і калини віти зронять мерзлу кров.

15.01.2017

Мов виноградне гроно дике ,
Так виглядала всім вона,
На шпильках тонких черевики,
Сама надміру всім струнка,
Надміру гарна й ясночола,
Пливла, здавалося, мов човен...
Вона ж не знала, просто йшла -
Повзла крізь цвинтаря картини,
Волосся біле - серце сиве...

Красу горобини найкраще видно взимку,
коли все біло, і червоніють
лише ягоди несміло
під білосніжним капелюхом,
які на них вдягнула завірюха.
А восени, коли яскрить барвистя:
зелене, жовте, пурпурове листя,
червоні краплі не завжди помічені,
бо барв довколо ще не перелічено...

Блакить небесна задивована красою,
хилилась ніжно на червоною сльозою...

Соловей виводив - залицянь пісні
Все для душі розрада , у серці попурі
Мелодія кохання - присвячена весні
Де ми дощем із неба , розчулені в собі

Незнана , і зваблива , граційності нуга
Смаком медовим тане - у солоді вина
Хто випив і згубився - у тернах забуття
Того уже не ранить - холодна самота

Болить коли втрачаєш , щемить коли твоє
Де крил не опускає - там двоє мов одне
Не зволікайте вчасно - почути солов*я
Губитися у співі- який в Едем веде.
2017р.

Водою швидкою розмиті сліди
Дощами весінніми співом струмки
Твоїми словами , моїми слізьми
Удвох проводжали кохання казки

Там парою в небі із двох половин
Там променем сонця у золоті злив
Навколо у сяйві суцвіття перлин
Хвилина де з відчаю ти все простив

Тобою живу , як прийдеться пливу
Як дні проминають плету в сивину
Де в бога , де в долі Ю прошу і молю
Ой ви не тривожте цю тугу мою.
2017р.

Річко Сниводо, річко Сниводо,
Чом узимку не спиш?
Поміж берегами ген сивими
Тихий дзюркіт чуть лиш.

Ген до Бугу ти, ген до Бугу ти
Води свої несеш.
Вийду на берег я послухати –
Де зупинишся, де ж?!

Ти не спинишся, ти не спинишся,
Всміхнена ти краса.
Очицями синіми, синіми
Дивишся у небеса…


2.01. 7524 р. (Від Трипілля) (2017)

С. Іванів, Калинівський район, Вінниччина

Морозний день, сміється сонце,
У небі простору блакить...
На шибці нашого віконця
Букет чарівний тихо спить.

Зима - майстриня візерунків:
Тут іній вишню обійняв,
Десь там під берегом, на річці,
Кришталь намистом засіяв,

Попід горою срібна ковдра,
Сніжинки вальсом залюбки
Лягають ніжно на долоню,
Дарують лагідні думки.


24.01.2016.

Химерними сплетіннями вогнів,
буденносте, лови дитячу казку,
створи для неї тисячу мостів,
збудуй хитливі сходинки і зв’язки
із світом, що розплився по воді,
у жорнах року змелений на порох,
належний ні тобі і ні собі,
не друг в своїй байдужості, не ворог.
Розкинь навкіл густу широку сіть
(рідкої і короткої – замало),
у холоді лови за миттю мить,
щоб жодна не втекла і не пропала.
Сьогодні пощастить тобі сповна,
і поміж ритуалів лицедійства
піймається жар-птиця осяйна
наївного далекого дитинства.
Усе, усе, описане в книжках,
що снилося вночі під колискові,
збувається – заплутаність і страх,
і чорна волохата невідомість;
а далі, між погрозливих дерев
окраєць неба скромно рожевіє,
і радістю засвічується нерв,
рятуючи з безодні безнадії.
Ясніє свято пряжкою століть,
охоплені роки сріблястим паском.
Чи ж ми дарма сплітали мрії в сіть,
щоб крихтам чуда марно не пропасти?

2016

Я так люблю вербиченьку плакучу,
Вона вітає першою весну.
Сумна краса ніколи не наскучить,
Хоч як спішу, але не промину.

Голублю щиро й трепетно руками,
Свою сердечну ніжність передам,
Краси її тендітної торкаюсь
І довго в ній дзвенить жива вода.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Коли душа миналась і страждала,
Її від всього світу загорну.
Верба за мене плакала, ридала
І воскрешала у душі весну.

І вже не знаю я - у у тій вербичці -
Сумую, плачу чи вона в мені.
А в ній жіноче серце буде биться,
Плакуча ніжність житиме в мені.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Зимовий сад, зимовий сад
Принишк, завмер на мить без вітру.
І знову шелест… і не в лад
Співає пісеньку нехитру.

І вторить десь йому пташа,
Ледь чутно й ніби напівсонно.
Згасати день не поспіша,
Привітно підніма долоні.

І усміхається немов
Голубооке піднебесся
Листок на гілці хоч схолов –
Як пташка пурхає й сміється!

27.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Я так ніколи не тужив
Я так ніколи не вагався
Я до і після розділив
Коли між нами світ стирався

І осінь плакала дощем
Ключами небо роверансом
Палав я вражений вогнем
Спустошений болючим жахом

Коли хто думав , чи гадав
Що все так станеться раптово
Хто у любові щастя мав
Для того все минає довго
2016р.

Коли ти зможеш зупинити
Незримий і невпинний час
І зможеш до зірок злетіти,
Щоб цілий світ відкрить для нас,

Ми попрощаємось з журбою,
Що проростає з самоти,
I знов зустрінемось з тобою,
Розлучені не назавжди.

2012.05.13

Жіночі портрети.
Її силуети,
яка і тобі не чужа.
Лукава усмішка,
оголена ніжка...
І хай пропадає душа.
Буває чарівна,
буває – наївна
у щирій своїй простоті.
І раптом, здається,
торкається серця.
А ми, як усі – не святі.
Омана надії.
Опущені вії
ховають агат мигдалю.
Русяве волосся
і очі розкосі,
які я і досі люблю.
На що таке щастя –
коритися ласці,
минаючи файні місця?
.........................
А ми – непутящі,
тупі і пропащі
не чуємо їхні серця.

12.2016

 
Я  буду вештатись і самотіти
У теплих капцях вдома.
Гірлянди перестали миготіти,
Минає, тане  втома.

У дзеркалі знизаю голим плічком,
Солодке нудьгування.
Нагода роздивитися дрібнички,
Поличчя, привітання.

Спустілий двір в обіймах хуртовини
Сніжки жбурляє поспіх.
Я зараз відчуваю плин хвилини,
Її разючий посміх.

Перевіває стиха сніговиця
Перини срібно-білі.
Неначе в обіцянках-рукавицях
Мої хвилинки милі.

16.12.2016 П'ятниця. Київ.

Мелодій давніх і сумних
Ловлю журбу нову,
І повертаюсь знов до них,
Їх спогадом живу.

Лишився спогад тільки... Сни
Розтанули, як сніг,
Вони забули ці лани,
Цю широчінь доріг.

І лиш далекий небокрай
Відчує їхню суть,
Лиш він згадає їхній край
І зможе їх забуть...

Відгомін стихне назавжди,
Коли зійде зоря.
Ти не шукай його сліди –
У них журба моя.

2006.06.01

Оторопілі  горобці  на  холоді  щодня,
Легкі,  скуйовджені, будь-що  шукають  хліба.
Яскрить   однаковісінько    посріблене  вбрання,
Зима  втішається,  отож  безжурно   диба.

Або  радісінько  перемальовує  комусь
Ось  цей   вигадливий  віконний  візерунок.
Фіранка  ситцева  лише  схитнулася  чомусь,
Така  оздоба - дивовижний   подарунок.

Сніжинки  обціловують  обличчя   залюбки,
Принишкла   гойдалка,  потроху  вгомонилась.
По-видному  пішли  додому  діти  і  батьки.
Зима  ж  і  далі  посміхалась,  чепурилась.

14.12.2016  Середа. м. Київ

Так без тебе сумно й одиноко,
Накривають сльози віки – дека.
Крок за кроком тихо крок за кроком,
Кроком за тобою із далека.

Небо розгойдалося сьогодні,
Крок за кроком – не від себе втеча.
Сумно зрить із неба лик Господній,
Груди наповняє порожнеча.

Крок позаду день уже вчорашній,
Крок за кроком йде в упадок сила.
Де ти, де ти, так без тебе страшно,
Де та віра щоб все воскресила.

Від тепла вже серце відвикає,
Крок за кроком – попереду скали.
Чи тебе на світі вже немає,
Чи надії душу ошукали.

Крок за кроком, крижаніє серце,
Тисне холод мов сталеві дроти.
Вже немає сил терпіти все це,
Вже немає сил чинити спротив.

Так без тебе сумно й одиноко,
Накривають сльози віки – дека.
Крок за кроком тихо крок за кроком,
Кроком за тобою із далека.


2016р.

Так зримо мріється весна,
її пронизливі парфуми,
і бірюзова вишина,
і ручаїв прозорих руни.

Парує днина – дух землі
з плечей отрушує зимове,
і три води на киселі
його несуть у синє море.

А тільки грудень на дворі…
Кульгає первісток до свята,
де сяє провість від зорі,
а на столі – кутя багата.

Іще морозів і юги,
іще колючих зорепадів,
але так хочеться весни,
її смарагдових парадів.

12.12.2016

Коли ти марила вві сні
Щасливим краєм вдалині,
Зi снів далеких вiн втікав
І млою білою ставав.

Як янгол давньої весни,
Він повертався в твої сни,
І відгорілих мрій на мить
Займався вогник самохіть.

Єдину мрію чарівну
Він повернуть хотів зі сну
І в срібнім сяєві зірок
Так обернувсь зробити крок...

Та повернувши, що сплило,
Він мрій твоїх украв тепло -
Птахів осінній переліт
В далекий і безмежний світ,

Що ти його придумала...

2006.09.17

Надіє з нами будь не обійди
нікого в цім застоллі тихим чаром
прихильності і чарою з нектаром
не обнеси і всіх омолоди
хоча б на мить Надієчко на час
вершинної любові і кохання
глибинного такого як зітхання
останнє як душа полишить нас
і полетить Надійко в дивокрай
що раєм зветься й пишеться едемом
і ми тебе також не обійдемо
молитвою гори ж і не згорай
на виднокраї світу і стола
і на краєчку віри і зневіри
ти є і будеш під сузір’ям ліри
між полюсами холоду й тепла

1996

Не йди покірно в темряву до смерті,
Хай гнів зустріне старості кінець,
Минай липкі обійми розпростерті,
Не йди покірно смерті під вінець.

Хоч темрява − є відповідь, всі знають.
На світло слів не слідує народ.
Ридай же, зло, коли пісні лунають
Про вічну звищеність людських чеснот.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Не слідуй марно далечі доріг,
Бунтуй гниття всі заклики відверті,
Переступи буття низький поріг.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Минай лихі обійми розпростерті!

25.11.2016

Цей  вітер   розхитує  гілля,
Примхливо  вплітає   намисто.
Розчулено   сніжить  довкілля,
Мережить,  гаптує  сріблисто.

Кружляють,  леліють   сніжинки,
Квапливо  забілюють  простір.
Немов  самотіють   стежинки,
Очікують  сутінки  в  гості.

Притрушує  жменями,  леле !
Дерева - ошатні  красуні.
Між  тим,  споночіло.  Хурделить,
Дрімотно.  Що ж -  спати,   спатуні....

04.12.2016

Відпускаю із серця полегко… Лети!
Так замешкав у ньому надовго, неждано
милим гостем. Пороги змету і кути,
і розсиплю синицям окрушини манни.

Сподіватись на зустріч, чи лист, чи «алло»?
…плине час і шліфує бажання й потреби.
Ти - мене відпусти… І хай ляжуть під скло
спогаданки про спалахи спільного неба.

Запакую у теки старі почуття,
Архіварій буденно проставить сторінки…
І на повні легені – триває життя! –
розсміюсь у світанок на чистім зарінку…

Зима на землю тихо впала.
Вітрів могутніх чути свист.
Так завірюха завивала,
А ти беріг весняний лист.

І у своїм палаці білім
Квітки на шибках малював,
І до небес літав, і крила
Об хмари млистії ламав...

Та раз зневірившись у світлі,
Ти до пітьми помандрував,
Й квітки, в душі твоїй розквітлі,
Зимовій млі подарував...

Забув небес блакить зрадливу
І мрії відказав : «Прощай!»
І знову на вікні, щасливий,
Малюєш свій весняний край.

2007.02.25

Дні життя потоком вимиває,
Та все скоріше вдалину несе.
Непомітно вдалині зникає
І зазвичай не збулося усе.

Чергою минають пори року,
Весна і літо, осінь та зима.
Та про те не думай лиш до строку,
Що більш назад звороту вже нема.

Поки спомин ще бува відносить,
Аж в ту далеку, вже захмарну вись.
Де ходили в спопелілі роси,
Де так прекрасно мріяли колись.

Де тебе леліяли й ростили,
І наливали в душу красоти.
Там де крили набирались сили,
Щоб десь летіть в незвідані світи.

Поки осінь ще повільно жовкне,
І ще земля піснями шелестить.
Поки небо на пів слові змовкне,
Тож ти цінуй свою прекрасну мить.

2016р.

Вже мають зміст мої маленькі справи
У черзі забагато, як колись.
Тремтять довкола радісні октави,
Що посмішками щедро полились.

Втішає щирий сміх, приносить радість,
Щасливими стають години, дні.
Як світла в них багато, повний кладезь,
Життя бринить, як той струмок вповні.

І знову вечір повниться чеканням,
Як молодість, безжурно спогляда.
У гості завітали сподівання,
Цілющі, животворні, як вода.

Я бачу, де закінчується хмара,
Мінливо незбагненні світло - тінь.
Антоніми - ця дивовижна пара
Достоту спонукає до прозрінь.

05.08.2016

Якщо на тому світі,
у астралі
реальні сни: і квіти,
і печалі,
а у саду – всі радощі мої,
я житиму іще,
як і живу донині
і вітром, і дощем,
весною – у долині,
де є любов, і щем,
і плай, і кураї –
мої аі*
на тихій полонині,
коли о тій
навіяній годині
я обнімаю
талію її.

2011

Сумні пейзажі непривітні,
Та шляху вже нема назад…
Чарівна осінь вся одквітла
І дотліває листопад

В промінні сонця прохолоднім,
Немовби все його тепло
Отут, в зими напередодні,
Геть за водою понесло.

Єдина ще відрада оку –
Пташунечки верткі малі –
У холоднечу цю жорстоку
Так жваво крутяться в гіллі,

Так легко пурхають грайливо –
Навкруг все ожива на мить.
І серце радісне, щасливе -
Вже не болить і не щемить.

20.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Люблю тихенький цей куток,
Цей пляж і восени і взимку –
Відчути хвиль ясну підтримку,
Щоб погляд мій на хвильку змок

І увібрав снагу озерну,
Як Водсворт з Кольриджем колись
Поезії збирали зерна,
Що їх порозсипала вись

На лоні тихому, німому
Ледь потьмянілої краси
Мого молитвеного дому…
Й натхнення Велеса просить.

Дивитися, як вечоріє,
Схилившись ніжно до сосни.
Як зорі – недосяжні мрії –
Леліють загадкові сни.

І мати втіху превелику,
І дякувати геть за все,
Що ці душевні, Божі ліки
Природа-матінка несе.

19.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

В травневої ночі бажання дівочі
У шелесті трав колоситься роса
Струмок таємниць що до дива охочі
Збирається в коло краси забуття

Коханню співається ода зізнання
Любов заплітає вінком почуття
Відвертість відвертості щира розрада
У цій мелодійності співом душа

Вся ця невагомість , яскрава прозорість
Дзюркоче струмок в щебетанні пташок
Я вже поспішаю у цю неповторність
До лагідних , ніжних , взаємних думок.
2016р.

По Хелоуїн-і — дощ з самого ранку...
Усміхнені опудала промокли
так, що сухої нитки не знайти.
Таке життя — вони це розуміють,
а надто той, що розуму шукав
в країні Оз... Прибитий до землі
загублений кульочок m&m's,
ще навіть не початий...
Як це добре —
коли б і що не коїлось у нас,
завжди гряде Його Величність Дощ,
з поблажливістю змиє всі сліди
й покаже — все повинно бути чистим,
умитим, мовчазним, простоволосим,
ледь сонним, нерішучим, вайлуватим,
мов знову народилося в цей день
і дивиться на світ короткозоро...

2015

Не варто говорити, помовчи.
Послухай тишу, там своя чарівність.
Не треба слів, ти подумки кричи
про сподівання юності і щирість.

Про щастя, горе, чисті почуття,
зітхання, тугу, біль і щем у серці.
Про підлість, смуток, пізні каяття,
та про життя у вогняному герці...

Не гоже говорити про любов!
Вона без слів усе сама розкаже,
у повній тиші завирує кров
і болем мовчазним на душу ляже.

Моїй душі пустих не треба слів,
повідає усе виразно тиша.
Як вогник світлих почуттів зітлів –
безмовно вітер хай полин колише…

Я лебедя сумного пригостила –
На самотині озером гуляв.
І він граційно вигнув шию, крила,
У тихім танці вдячно закружляв.

Зворушливо, божественно-красиво,
Неначе ангел нам явив себе.
Хотілось плакати від того дива
Й молитися на небо голубе…

Буває так, що світ увесь не милий.
Безодні манять невблаганні очі.
Згадай тоді цей тихий танець білий
І раптом жити знову так захочеш!

2016

Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.

Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Аж небо усміхом розквітло.

Сумна печаль, сумна печаль -
Очеретиння шепче стиха –
Од мого берега відчаль
І відчай забери і лихо.

Усе мина, усе мина,
Зникає осінь з небокраю…
Лише поезії весна -
Цвіте у серці й не минає!

10.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Дівчино, молода, нащо тобі те прядиво?
Вже на часі весільний рушник вишивати.
Балансуючи між брехнею і зрадами,
Підростає любов. Але чи жива ти?
Люди кажуть, що треба зібратись в кулак,
Лізуть в душу безпечно, мов діти у воду.
А ти знаєш сама з ким вже краще і як
Говорити потрібно або поводитись.
Допоки дощі із пригнічених сліз
Уночі і на ранок дзвеніли ринвами,
Білий голуб тобі гарну звістку приніс:
Скоро буде усе мандариново!

Мені на серці радісно так стало…
Побачив, як в осінньому гаю
Пташки легенько зграйкою літали
І співом душу тішили мою.

І поміж поріділих віт дахами
Листочки тьмяні пурхали де-де…
Дививсь на них і плутав із птахами,
З них бризкало завзяття молоде.

Я уявив себе разом із ними
І мрійно креслив кола світлі теж –
Вознісся понад луками сумними,
Немовби щастя зачерпнув без меж.

І теж співав, летів кудись подалі
Крізь дощ і мряку, хмар важкий свинець.
Немов ховався в небі від печалі,
Що гарний настрій зводить нанівець.

6.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Осколки недонищених гаїв…
І хмарний дим над ними попелястий,
Де помисли високі всі мої
І залишки романтики і щастя.

Знаходжу втіху тут собі просту
У цих просторах, присмерку імлистім.
Заповнює сердечну пустоту
Приємне шурхотіння падолисту.

І душу закривавлену мою
Лікує аура ясна свободи.
Всі прикрощі нікчемними стають,
Дрібніють перед величчю Природи.

5. 11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

Людськими голосами ніч шепоче,
Насниться сон, а серце й раде грі.
Біленький Ангел крильцем затріпоче,
І посміхнеться тільки угорі.

Там тепло і пахнуть квіти п’янко,
Хоч бери й на хмарці поселись.
Там і тепер бубнявіють пуп’янки,
Як в тій весні, що жили ми колись.

Тут осенить, вже вітер в вікна свище,
Ось, ось розірве в сні тоненьку нить.
А десь там над хмаркою ще вище,
Оте квітіння буйне не спинить.

Там у сонця пуповина срібна,
Там проміння зіткане із мрій,
І тепла бери скільки потрібно,
Охололе серце відігрій.

Там живе семиколірна птиця,
Птиця щастя, і в останню мить.
Може ще й вона тобі присниться,
Може ще на землю прилетить.

2016р.

У тиші келії моєї
понад водою край села
немає пасії тієї,
якою ти колись була.

Але у бабиного літа
у борг позичимо вогню,
аби у полум’ї горіти
бодай феєрією ню.

І хай світлиною палає
і поетеса, і поет…
А над водою хай літає
усім невидимий дует.

Хай буде мода на поета.
Ми намалюємо сюжети,
які навіяні в журбі, –
ти будеш вірною собі,
а я писатиму сонети,
які присвячую тобі.

29.2016

Нінка – мов картинка берегом пливе,
чергова родзинки – платтячко нове.
Груди-горошинки, ніженьки стрімкі.
укривають спинку кучері п‘янкі!

Нінка – що картинка, гарна і струнка,
ніби балеринка, то́чена така.
По́стать горда, вдача, очі – ліхтарі,
але часто плаче з ночі до зорі…

Нінка, як картинка, дівка – хоч куди,
та додівувалась раптом до біди.
Мокрі сині очі, плутані слова,
никне стан дівочий й горда голова…

Нінка, мов картинка, каблучки – тук-тук,
знов у вечоринку повертає звук.
Талія оси́на, ві́ченьки сумні,
народила сина в дальній стороні…

Нінка, як картинка, вітер в голові,
гне додолу віти, свище у траві.
Хвилями він грає, обвиває стан,
мізок накриває знов густий туман…

Нінка – що картинка, щастя все ж нема,
вже й життя минає, а вона сама.
І не розійде́ться той густий туман,
все себе питає, чом такий тала́н…

Нінка, мов картинка, стежкою біжить,
ро́ків павутинка на чолі́ лежить.
Нінка – літня жінка, сива голова,
вже зігнулась спинка – пам’ять ще жива!.

Доспівує день пісеньку свою –
Усміхнено-багряно-ясночоло…
Як затишно в осінньому гаю,
Аби не вітер цей, аби не холод!

Удвох аж навалилися вони
На віти і тендітні верболози.
Посилюється подих крижаний –
Вітання мов од Дідуся Мороза.

І жалить, жалить холод, як оса…
Вечірнього де взяти Прометея?!
Осіння вся зіщулилась краса
І зблідла, наче небо понад нею.

23.10.7524 р. (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай