Летять птахами спогади,
сідають на плече,
примарними принадами
уяву обпече,
вчорашніми надіями
наповнить келих дум,
та мріями-повіями
вдоволений лиш сум.

Я проганяю спогади,
хоч і стискає жаль,
мінорними акордами
звучить моя печаль.
Та день новий освітиться,
сховає, що було,
щоб всі журливі спогади
снігами замело!

2016

Як дерево огненне у вікні,
так я збираю фібрами коріння
підземні соки і несу тобі,
вібруючи від сонного гудіння.

Хай каже мені сенс — тебе нема,
і все це—плід бурхливої уяви,
та дерево, прозоре, як хурма--
у кольорах вечірньої заграви.

Я поринаю поглядом у жар,
тулюся ним до стовбура і крони.
Ще судорога в полум’ї—і жаль...
Хвилина — день у темряві потоне...

2014

Є у тебе не одна надія,
а у мене мрія є одна,
що у парі не одна зігріє
наші душі радісна весна.

Будемо міняти наші ролі.
Ти – усе мені, а я – тобі,
поки є ще ми і наша доля
має очі синьо-голубі.

Будемо і далі раювати.
Я – усе тобі, а ти – мені
і оберігатимуть пенати
наші ночі і урочі дні.

Ми обоє у полоні долі.
Але ти посіяла її.
І тому зуміємо у полі
вижати багаті врожаї.

І літа не треба доганяти,
і весною – осені чекати...
Всьому є призначення своє.
Хай оберігають нас пенати
у своїх оселях біля хати.
поки мрія і надія є.

2010

Купець спитав мене: "На що міняєш?"
Кажу, на сміх її голосний,
на щиру радість.
Міняю на колір її волосся,
його довжину і хвилі.
На температуру рук,
що горять при прощанні
На далеку путь,
яку вона проходить щоразу,
щоб зустріти мене.

Велику ціну вартує, сам знаєш.
а чи вистачить волі і віри,
щоб і самому так далеко піти
чи стане сили у голосі
їй щодня дарувати усмішку,
чи стане здоров'я в ногах
для довгих мандрівок вечірніх?
Гарячої кави і терпкого вина,
холодних ранків і слова
можливо, не завжди почутого.

Так, кажу, все зможу і все зумію
забирай увесь мій спокій
старі переконання і безпеку
Забирай дні, забирай ночі
візьми усе вже написане
і ще не написане досі.
Я підпишу цю угоду, я усе зроблю
я виграю для тебе всі битви,
виконаю не один подвиг.
Але дай мені її почуття
цю Різдвяну зірку, що веде мене
направляє мій подих.
Просто дай мені її прихильність,
її погляд і вроду
і можеш забирати усе.

2016

Ти вчися чекати тієї нагоди,
що вправно слідує за місяцями,
хапайся міцно за примхи природи,
тікай, долаючи спритно паркани.

Тікай від теплого лапатого снігу,
вітрів, що боляче вдаряють у ноги.
По тобі точно не лишиться сліду,
сніг замете усі найближчі дороги.

Пробач і зла не тримай на неї,
пройшовши мости, долай перехрестя
чекай попутніх, перестрибуй рейки.
Дорога завершиться і прийде щастя

І відстань буде розірвана часом
і час на двох поділиться згодом.
Усі шляхи не пройти за першим разом,
та разом здолаються усі дороги!

2016

Діркатий наст, колючий і шорсткий,
рипить, що певно чути й з того світу…
Схололий пляж, знелюднілі піски
ще снять слідами теплих ніжок літа…

Двигун епох у вічній течії.
Рапанні замки на узбіччях жужмом…
В обійми заховаюся Твої,
піщинкою в долонь жадану мушлю.

Буденність -- зорана рілля,
де серце ниділо на споді,
та ожило воно й кружля
в язичеському хороводі.

І вже не скажеш до пуття —
Різдво, Йордана чи Меланки...
Коралі ярого життя —
немов намисто у циганки.

Отак насуплений паша
дає свободу любій бранці,
щоб розмаїлася душа
й на час забулася у танці,

щоб розірвалась мла ночей
теплом, браслетами, вогнями,
щоб у галактиці очей
втонуть сріблястими човнами…

2016

Як бідне серце стрепенулось, лиш тільки ти промовив слово,
як заяснів холодний вечір і підморгнули ліхтарі!
Скінчилась плутана безцільність, життя знайшло свою основу,
і вкрились ніжною травою безбарвні бляклі пустирі.

Як хтось в минулому моєму із безкінечною журбою
просив мене не пропадати -- і відчай лився через край,
так над западиною в часі, над океанською водою
шепочу я тобі сьогодні своє благальне «не зникай».

2016

Коли я ходжу по небу
Головою донизу,
Дістає моє волосся
Обрію карнизи.
Знизу - вербові завіси,
Жалюзі з тополі,
Височенне вікно в небо:
Налітаюсь вволю.
Я ступаю по хмаринах
М'яко, тепло-ніжно,
В синій спокій у долинах,
Де мені затишно.

***
Ще за два кроки до мрева
гілка впаде кришталева
і обернеться на хатку.
Гноми, усі по порядку,
вийдуть, узявшись під боки:
"Що вам у висі високій?"

Ми ж, оперезані лісом,
білі зухвалі гульвіси,
обрію креслим пружину
вітряно, гінно, сніжинно
там, де зійшлися в обіймах
небо й земля божевільно,
зсипано зорі на гілля,
інею срібне весілля,
древа оголеність чиста,
сповідь колінного листу...

Що нам у висі високій?
Скільки зосталось?
Півкроку.

Шерше ля фам, шукайте жінку,
чарівну жінку в диво-снах,
що не здуває пиво-пінку,
а залишає на устах.

Розумну жінку, неповторну,
що на футбол сама іде,
дудить завзято у валторну
і з усіма співа: оле…

Таку шукайте берегиню,
щоб, як наскочить хуліган,
могла б йому набити «диню»,
або ногою у «казан».

А запалає десь пожежа,
увійде в дім, огонь і дим,
і плазму винесе й одежу,
і чоловіка разом з тим.

А рано-вранці – на покоси
(було й таке у давнину),
і, оросивши ніжки в роси,
козі накосить полину.

Шукайте жінку, щоб кохала
такого мужа, яким є,
у п’яний вечір не чекала
руками в боки: де він п’є?...

А ще таку, що вийде в море
та й упіймає рибу-кит,
піде з ночівлею у гори
і нащось виучить іврит.

Шукайте жінку-королеву,
і перелюбку, і святу,
немов би мрію кришталеву,
неначе чашу золоту.

А не знайдете, дідько з вами.
Любіть таку, яке вже є.
І не робіть із того драми –
нехай не «фам», зате своє…

14.01.2016

- Ну як це?
Як це могло статись?
Як ти могла у нього закохатись?
Про що ти думала? Скажи!

- Ой, мамо…
Як тобі не знати?
Чи не доводилось кохати?
Не накликай хоч ти біди…

Спочатку покохала світло,
Що йшло від нього…
А затім
Влюбилась в розум,
Силу
Й душу,
А там – впізнала його біль…

А потім – руки!..
Далі – муки…
І щастя, й радість
Кожен день!..

Ну а тепер – забути мушу,
Як він – русальчиних пісень…

11.01.2016

І пішов собі дощ —
у дощ
бруківкою вулиць
і площ.
Сам собі
по дощі —
дріботів по склі,
по дахах,
стукотів грішми
у ринвах.
Біг і йшов
раз – два, раз – два, раз – два…
.

Кап – кап – кап,
а у шибках кришталь.
Кап – кап – кап,
а у краплях вуаль.
Кап – кап – кап,
а на розі вночі
все стояв і стояв
у благенькім плащі
на безлюдних вітрах
сам в собі —
одинокий
львівський скрипаль.
.

Біг і йшов
стрімголов — знов і знов…
Сам собі
по дощі —
світ за очі
вночі.
Ну і що
що в плащі?
Все одно
на дощі
йти йому одному уночі
по холоднім студенім дощі…

Змиритися…

Це як??
Піти із миром?
Іти із миром в серці від надії,
Що хоч одненька зустріч ще зігріє,
І посміємось разом на останок?..

Вже ранок…

Я вдихну світанок,
І сніг,
Й дерева
Просто неба
Вже не заплачу –
Годі сліз…

- А слухай! Може..?

… Сум повис
Відлигою
Й смертельною жагою
До смертного життя -
Перемішати з кров’ю
Й пити, пити, й змиритися,
Що вороття нема…

Любов пустили за водою…

Та все ще я
Сильна мала!..
Ти так мене не називав?
Шкода…
А як тоді ти це сказав?
Переживеш?
Так, так…

Ти теж.


10.01.2016

Ми п’ємо вино – й п’яніють вікна
у сусідськім домі, і на те
ти шепочеш: «Хай же буде вічна
ця маленька мерехтлива свічка –
зіронька, що в наших снах цвіте…»
Ми п’ємо вино – й щоразу швидше
невгамовні оберти Землі,
за шибками рвійний вітер свище,
а дніпровська хвиля – вище й вище!..
І лиш кіт муркоче. Розімлів...
Дна не видно. Повна чара шлюбна.
Ми п’ємо – о верховино втіх!
«Милий мій...» «Моя кохана, люба...»
Щастя плаче? Чи сміється згуба?..
П’єш у мене з губ, а я – з твоїх...
2009
©

Коли зимові ночі темніші,
а ніж коси циганки,
то і в смичку і в скрипці —
на ходу — загасають ноти.

І викошуються трави
з ясного проміння ночі
у сонні загати —
любові, спокою й тиші.

І потомлені серед снігу
спадають в знесиллі.
І їм закриваються очі
густим медом сну.

І хто почує?..
Як з-під криги і снігу
лупає каміння
тендітний пуп’янок підсніжника.

Всьому на світі є ціна.
Всьому на світі є причина.
Тому, що я – вже не вона
і схожі ми лише очима.

Вона не любить тісноти –
вона воліє перетворень.
Їй затісно без перспектив.
Що їй провалля, що їй гори!

А я люблю, коли дощі,
коли сніги, мороз і вітер
зітхати і вогонь в печі
доповнити пасьянсом літер.

Люблю поплакать без причин
за всіх і вся і навіть більше,
люблю неголених мужчин,
люблю сієсту й таке інше.

Вона не забуває літ:
їй двадцять п’ять, а може, й більше.
Вона віршами лине в світ,
а з мене в світ злітають вірші.
1999р.

Весела віхола валила…
У вітровійний у вояж
Вже вирушала, вила вміло,
Вовки всі звомпилися аж.

Ворота висі відкриває
Велика курява нова.
Немов поверхню короваю
Вдяга в припудрені дива.

Величні віхоли пориви –
Розворушила всіх вона.
На світ зворушено-щасливий
Весела впала сивина.

5.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка

Зима будує за вікном
засніжені дороги,
і Морозенко б’є ціпком
потоки і пороги.
Шкребе у двері цілу ніч
і дихає кошлато.
І остигає грубка-піч,
а з нею тепла хата.
Зима як сон, зима як лик
холодного покою,
лиш іноді ворони крик
зависне над тобою.
Мороз втихає, вітру спів
бере нараз відпустку,
і посвіт сонячних вогнів
вдягає сяйну хустку
на крони саду і дахи,
на конуру собачу,
і зігріваються птахи,
і кітка у додачу:
лишає ямочки-сліди
на зоряній перині,
іде собі туди-сюди,
радіє ясній днині.
Зима живе своїм життям –
хурделить і стихає,
то стане плаксою-дитям,
то тишу колихає.
А нам своє – чекати, йти
через сніги у літо.
А що зима, а що вітри?
Минає, як лібідо…

05.01.2016

Хоч вечоріє, та мені
На серці радісно, святково.
Думки тікають геть сумні –
Я диво згадую любові.

Палких обіймів благодать
І наяву, а не в уяві.
Бо так розкішно раювать
Не уявляв, що можна навіть.

О рік Новий, о рік Новий,
Як ця зима вродлива в січні.
Всіх нас любов`ю оповий,
Молю тебе: на віки-вічні!

31.12.7523 р. (2015) м. Київ.

Ботанічний сад ім. М.Гришка,

Українська ділянка

У вічі та у спину – білі сни,
розвіяні у ніч над голим полем.
Стирає мить старі й нові роки
з минулим щастям і прийдешнім болем.

Але надія… так вже повелось –
куранти б’ють і побажання звичні
озвучує душа, а інший Хтось
малює у душі круги дотичні.

У тих кругах ще крутиться Земля,
і сподівання на усе удале
жагу людську, як завше, окриля,
аби лишень круги… не відлітали.

30.12.2015

Застелила степи
Простирадлами білими,
А замети підбила,
Немов подушки,
Повбирала ліси
Оксамитами інію
І мости навести
Подалась навпрошки…

По дорозі із вітром
Роман закрутила,
Завірюхою-вальсом
По місту пройшла…
По-жіночому хитра,
Чарівна і мила!
Всі відчули ураз –
Господиня прийшла!

30.12.2015

Запах непрочитаних книг визначає моє дитинство,
кліщами витягує розмазані місяцями спогади
і досвід, що отримався від них значно пізніше
вже опісля того, як їх запах перейшов у мій.

А потім досвід вибігав на вулицю у гарну погоду,
їв теплі груші, скинуті часом у трави.
Скільки не намагався - не можу згадати запах моркви,
а груші пам'ятаю - груші пахнуть травою.

Після останніх рядків без хеппі енду - гіркий присмак,
після десятка підряд знищених груш - присмак солодкий.
Запах - лише одна з доріг, що мають спільну пам'ять.
Досвід - це те, чим ми перетворюємо його у спогади.

2015

Утрачені дитячі ролі.
Не возить Бозя калачі.
У полі – одинока доля
себе гойдає на плечі.

І поки жевріє ще ватра,
і сяє сонце на горбі,
усе, що дорогого варте,
заадресуємо собі.

Усі містерії забуду,
а пам'ятатиму оте,
на волі виведене в люди,
моє дитинство золоте.

Дарма, що мало тої волі
і що у школі вчителі
не розуміли, що у полі
такі солодкі картоплі.

А нині, ну яка то старість,
коли сидиш біля вогню
і юній пасії на радість
вигадуєш її меню?

І апетит не пропадає
на наші порції малі.
І я у пам’яті блукаю
...і чумакую по селі.

А поза обріями осінь,
як те омріяне дівча,
за пазухою все ще носить
мені окраєць калача.

Вона приходить у косинці
і за куче́рики її
червоні раки у корзинці
уже звичайно не мої.

Зате щастило забіяці,
який кружляв її у танці
у наші юні ще літа.

А нині що? Нема і знаку,
як ми пекли, бувало, раків,
коли торкалися уста.

2015

Маестро, Ви зіграйте вальс,
Я хочу, щоб бажаннями зустрілись,
Щоб вічно музика душі лилась
І вихором октав мелодія сніжила…

Маестро, Ви зіграйте вальс,
Щоб полонити мить щасливу,
Три кроки вбік – красивий реверанс,
У музиці дощів блукають зливи…

Маестро, Ви зіграйте вальс,
Так пристрасно і ніжно,
Щоб зупинився раптом час
В обіймах і цнотливих, й трохи грішних…

2015

Вже рік минув…
А ти
Не встанеш рано
І не розбудиш у своїх обіймах…
Я не вдихну тебе
Так рвучко,
П’яно,
Не поцілую жадібно й надійно…

Не надихну тебе на новий день,
На новий бій,
На нову радість…
Не подаруєш ти мені дітей –
Пізнаю біль і тиху заздрість…

Так рік пройшов…
Чи може сто?..
А ніби вчора
Пірнула в очі наче в море…
Ні!
В Океан!
У Всесвіт!
В Нескінченність!..
І що ж тепер?..
Наш світ завмер…
Сумна любові незбагненність…

26.12.2015

Зі мною тут Поезія ходила,
Схиляючи голівку на плече.
І шепотіла, мов дівчина мила.
І променями пестила очей.
Зі мною тут Поезія ходила.

Зі мною тут Поезія літала,
За спиною висіла, наче ельф.
Натхнення чарівливе опахало
Відносило мене в небесний шельф.
Зі мною тут Поезія літала.

Увись мене Поезія водила.
І бачив я, як Велес розпростер
Перисті хмари, як орлині крила,
І слухав музику високих сфер –
Увись мене Поезія водила.

Вона на Землю грішну опускалась
В рожевім сяйві, наче в НЛО.
І всю її, немов концертну залу,
Наповнювала світлом і теплом –
Вона на Землю грішну опускалась…

25.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка,
Українська ділянка

Не губись в моїх очах , не топися
Не течи в швидких річках , сторонися
Тиж для мене папороті ворожба таємна
Ти для мене сік життя , біль приємна

Не згубись в моїх піснях солов*їних
Стрічкою плетись в словах наших ніжних
Душу з серцем повінчай , пригорнися
У коханні розквітай , причастися

Тільки раз прийде вона та що справжня
Тільки раз летить стріла та що власна
А за сходом захід нас так огорне
І відпустить в небо в парі - невгамонне .
2015р.

За що сварились горобці уранці?
Сумні зізнання,
Сумні зізнання…

Про що заплуталося сонечко в фіранці?
Прощай, зітхання…
Прощавай!
Зітхання!

Чим ружі пахнуть в трилітровій банці?
Новим коханням?
Так.
Новим…
Коханням...

24.12.2015

Цей місяць без метелиць в голові.
Одні лише тумани і тумани...
Занедбані обійстя зимові,
обсіли ґави древа і паркани.
Агов, морозе, вітре і сніги,
у паралелях норду заблукали?
Чи повернули на чужі круги,
щоб всує до Різдва не турбували?
Міняє вектор часу на землі
свої пріоритети і натхнення.
Малює сни на чорному чолі
безлике, як на зиму, сьогодення.

22.12.2015

Як хороше в зимовому раю!
Хоч він безсніжний, та зате – спокійний.
Лікує душу зранену мою,
Мов стан схвильований мій розуміє!

І пестить вітер, тягне ласки нить,
І легко так розсіює тривогу.
Немов говорить: «Ну, вже досить нить!»
І моляться озерні хвилі Богу.

Гіллястий дуб схилився до води,
Мелодію почув Санта-Лючії…
О Велесе, моїм пером води,
Допоки у гаю не споночіє.

Допоки в серці згасне той вогонь,
Зотліє в ньому іскорка остання.
І попелом – з обпечених долонь
Розвіється розтерзане кохання.

13.12.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Ти знаєш, кохане, що цього не буде—
ми так вже про це говорили багато!
Не треба весь час відкривати сторінку,
не треба у скриньку щомить заглядати!

Не треба вночі прокидатись—«а раптом?»,
боятись покинути дім на годину,
раз-по-раз нав’язливо тиснути кнопку,
бо так вже чекаєш чогось—до загину!

Спинися, ти ж знаєш умови контракту--
і все-таки Всесвіт хнюпливо морочиш...
Ти вгадуєш правильно--цього не буде,
і саме тому, що ти так цього хочеш!

2014

Хай на вулиці вітряно-вітряно,
Вдихаю любов із повітрям я.
Й нестрашні ніякі простуди,
Холодний вітер любов не остудить.

За вікном хай метуть заметілі
І ніхто навкруги не повірить,
Що серцю байдуже холод на вулиці,
Коли гаряча любов в серці тулиться.

2014р.

На денці моєї душі
затонув корабель Асоль,
І в море із синяви віч
потрапила відчаю"соль".
Я море тихенько несла
допоки подув вітерець,
А далі мій смуток із хвиль
подався кудись нанівець...
Он човен у морі пливе,
А в ньому сміється Асоль,
Нехай каравели нема,
Є парус рожевий двох доль...

І я , і ти , ті дві сльози
У полум*ї яскраві зорі
І ти , і я , полон краси
Кохання повороти долі

Тих польових букетів жар
Ми роздали усім наснагам
Тих сходів почуттєвий дар
Розвіявся на милість злакам

Потали почуття в росі
Яку ми вчасно не зібрали
Лишається спитать мені
Навіщо швидко забували ? ...

Болить моє , болитьб твоє
Нами розірвані стосунки
Грозою сонце золоте
Із неба падали краплинки.
2015р.

Ти все одно його не забудеш
Навіть коли любити іншого будеш…

Він підносив тебе до неба,
Той хто зараз далеко від тебе.
А той хто близько не є близьким,
Бо тільки любов править серцем людським.

Він підносив тебе до неба,
А ти вірила іншої любові не треба
І навіть з пам’яті спогади стерши,
Він назавжди залишиться в твоєму серці.

Ти все одно його не забудеш
Навіть коли любити іншого будеш…

2014р.

Так холодно зимою,
Кружляє заметіль.
Я знову не з тобою,
Такий нестерпний біль.

Сніжинки білі-білі,
Зима накрила всіх,
А я зимі не вірю.
Такий нестерпний сніг.

2014р.

Вона завідомо одягнула
легке біле плаття
і летіла пелюстково-біла
у квітуче передчуття щастя.

Хода дарувала іскри
своїми дзвінкими підборами
і луна відлунювала тактами
з романтичними нотами.

Тканина злегка прозора
обрамляла лінії на білому
і весна громом гримала,
сплітаючи травневу зливу.

Сльоза майоріла намистом
у темряві змоклого міста
і хтось осипався цвітом
у руках білого піаніста.

Пробач, що зустрілися долі
В духмяний вечір при зорі,
Коли була з тобою поряд
І погляд твій мені в душі горів.

Пробач за те, що зараз я не поряд
І марно зустрічі не жди.
Пробач, що мій холодний погляд
В твоєму серці назавжди.

2014р.

Не вір усмішці без обличчя,
бо це всього лиш маска.
Вона до себе вабить, кличе,
ховаючи тяжкі поразки.

Бо ця усмішка нишком плаче,
ніхто не бачить її болю
і хоче буть вона найкращою,
бажа зігріть усіх любов’ю.

І хоче бути вона щедрою
у своїй бідності і злидарстві,
так, щоби найбільші ледарі
зацікавились акторською спритністю.

Не вір усмішці без обличчя,
бо це лише майстерна гра.
Вона сяє доброзичливістю
в безличності своїй вмира.

2014р.

Зима із вкрапленнями снігу,
Який лишився по садах.
У замерзаючу відлигу
Все небо – як з туману дах.

Десь на алеї тихнуть кроки -
Чиясь замріяна хода.
І вітерець рожевощокий
Опале листя підкида.

Ще романтичний дух витає,
Хоч тьмяне вже його лице.
Гуляє осінь золотая
Під руку тихо з морозцем.

4.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад.

палахкотіла як свіча на вітрі злому
крізь час і чад і листопад і дику втому
секунди жмутками листків в`язали будні
і миті ці мені були вже незабутні...
а я стояла на вітрах не трепетала
любов світилася в очах любов палала
була сильнішою стократ за всі незгоди
була немов осінній сад і тихі води
немов поліське джерело під журавлями
що гублять втомлене крило летять над нами
була кривавником густим пучечком м`яти
ніхто мене у тому сні не смів спиняти...
твоєю стала а чи ні - сама не знаю...
жила мелодія в мені відлунням раю...
жила любов до цих людей до світу цього
душа босоніж в небо йшла - шукати Бога...

Ти молодий,
розумний,
з очима як у бога…
А я?
Що можу дати я тобі
окрім сердечної любові?
Окрім тепла і ніжності?
Окрім печалі сніжності…

О! Як же плачу за тобою
ночами уві сні
і наяву…
Хоч вдень все ж якось і живу,
й радію світу,
і пишу
кохання мого
тобі
палкі привіти…
Летіть, вірші!
Ви мої квіти-діти…

12.12.2015

І знову, по захмарених роках,
коли із неминучим мирить досвід,
мені з’явилась усмішка твоя,
неначе сонце бризнуло у просвіт.

І закрутилось знов веретено,
ожила мрія бавиться зі мною,
неначе нас, розлучених давно,
хтось ниткою зшиває золотою.

Змінилось все, а усмішка твоя,
що полонила юні мої очі,
як прапорець на щоглі корабля,
із впертістю хлопчачою тріпоче,

і я, немов прочанка навесні,
надіюсь із таємним серця скоком
до одкровення світлого її
раптово прилучитись ненароком...

Як радісно, що ти її зберіг,
в далеких і важких своїх блуканнях,
коли було не видно берегів,
коли ти був самотній і останній,

всі друзі загорнулись, як один,
у кокони свої—не догукнутись,
і стоптаної гордості полин
був гіршим від ядучої отрути!

Життєвий сенс вертається на круг,
коли, хай зрідка, усмішка з тобою--
неначе порятований твій друг,
крізь небезпеки винесений з бою.

2015

Героїв двоє – Він і Вона.
Лицар сумний і таємний,
Ніхто про нього не зна.
Жінка близька і далека,
Вірить в любов і дива.
Близька, бо бажання єдине –
Бажання бути разом,
Камінь точить краплина,
Не те ще під силу двом.
Він жадав, щоб бажання зникло,
Бо жінка його – чужа,
Бажання ставало пеклом,
Як лють на вістрі ножа.
Бажання було, як розплата
За час, що нестримно мина.
Бажань не буває багато,
Якщо десь чекає Вона.
Він бажав Її,
Як бажають вітру у спеку,
Як бажає вода вогню,
Як бажають лелеки
Повернутись на землю свою,
Як бажають ще не кохавши,
Не звідавши біль утрат,
Як бажають ще не бажавши,
Щоб шлях повернув назад.
Бажання часом гостріше
Леза холодних слів,
А часом стає палкішим
Давніх мрійливих снів.
Бажання бува неосяжним,
Бажання буває крилом,
Із ним враз стаєш відважним,
Забувши про меч і шолом.
Бажання буває спалах,
Бажання буває грім,
А потім зненацька – примара,
Як світ колихнеться під ним...

2011

Ми з тобою загубились в мовчанні
Були близькими стали звичайними.

Ми з тобою заблукали у темряві
І важливе стало даремне нам.

Ми з тобою загубились у тиші
І ти поруч зараз із іншою.

Що було щире стало обманом
А я не буду твоєю коханою.

Що було рідне стало чужиною
А я не буду твоєю дружиною.

Ми з тобою загубились в мовчанні
Були близькими стали звичайними….

2014р.

Мені інколи здається, ніби
люди слухають не ту музику, дивляться не ті фільми.

Буває люди займаються не своєю справою,
тому живуть вони з серцями лукавими.

Інколи люди просто не знають,
хто друг, хто ворог, тому долю лають.

А деколи мені здається наче
Люди і зовсім інших людей не бачать.

Різні люди бувають у житті,
то моляться Богу, то бояться чорних котів.

Все у житті суцільні протиріччя,
але задоволення тілесні – мить, а духовні – вічність.

2014р.

Із інтернетової гущі
До мене вилетіли Ви,
Як подих леготу цілющий,
Як запах квітів луговий.

Немов сиділа на березі
І сік любові все лила…
Узять пилок моїх поезій
Присіла лагідна бджола.

Від кого прилетіла, звідки
Цілунків трепетна ця гра?
…Тремтить душа моя, мов квітка,
Від щастя тихо завмира.

І ллється із небес розквітло,
Немов живло душі саме,
Як сяйво сонячного світла –
Поезії високий мед.

30.11.7523 р. (2015) Конча Озерна,
Ольжин став.

Знов літають в небі голуби,
Вони літають високо над хмарами.
У безмежнім небі голубім
Голуби літають парами.

Людей кохання огортає чарами,
Але люди все ж таки не птиці.
Тому голуби літають парами,
Ну а люди ходять поодинці.

2014р.

Знаю, серце, знаю,
Знаю, тихо, серце, цить,
З вуст своїх «кохаю»
Хочеш ти зронить.

Вірю, серце, вірю –
Істина в любові,
Лише вона посміє
Владарювать тобою.

Ти здалось вже, серце,
В її любовні пута?
Вона ж серця полонить,
Розум каламутить.

2014р.