Завересніло вже, завересніло,
Стоїть природа матінка сумна.
В її зелене листя знавісніло
Вплітається вже перша жовтизна.

У води, що тепла набрали в літі,
Неначе підкидає хтось льодок.
У землю і повітря розігріті
Змією заповзає холодок.

І дощ у душу налива печалі,
І монотонність навіва хандру,
Немов мені уже не жити далі,
Немов би я ось-ось уже помру.

Мов зачинилися ворота раю,
І вся в сльозах похилена верба...
Не я, це знов природа помирає,
І знов на душу наляга журба.

Київщина, Конча Озерна 7510 р. (Від Трипілля) (2002)

Про що мовчить маленьке місто?
Чи є у ньому дикий холод?
Чи пролітають сумні вісті?
Чи може сміх тут скрізь навколо?

Про що мовчать кам’яні стіни?
Що криє попіл у собі?
Вони несуть людські провини,
Солоні сльози і думки.

Про що мовчать мости й дороги?
По них пройшло сотні людей.
Хтось виливав тут свою душу,
А хтось проводив з сонцем день.

Море людей! Так,їх – мільйони!
Море думок і море слів!
Багато смутку – океани!
Ще більше пошуків в собі!

Летять години, линуть ночі,
Біжить рікою стрімко час.
Але міста і океани
І досі згадують про нас..

2013 р.

Ти іди - не лякайся, що вогко.
У саду поміж яблук і слив
Дуже росяно, дуже!
Зігрій!
Чи не треба,
І крапельку дьогтю,
Наче вправний і мудрий аптекар,
Доливай до нектарів зорі,
Щоби рани загоїлись і
Щоб у груди ввірвалася спека,
Щоб не гріти.
Три кроки назад -
І нікого, хіба що застуда...
Чи вже був, а чи, може, ще буде
Той сливовий і яблучний сад?
Чи зігрієш, а, може, покинеш,
Прикриваючись терпкістю рос?
У такому невіданні проз
Усе далі простую на північ,
Де напевно, що ранки - вологі,
І де подих - одразу в росу.
Я тебе у сади запрошу,
Коли зовсім закінчиться дьоготь.

Сонце ніжило всіх без упину,
Умлівало цілісіньку днину -
Мов на мить спалахнуло кохання
Й усміхнулося літо - востаннє!

29.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

На тому боці, там де ти
Стоять хрести, що при дорозі
Моєї пам’яті.
Нести,
Хоч я нести його не в змозі,
Мені доводиться тягар
Угару, гіркоти, знемоги
Від перебільшення пустот
Уявою твоєю.
Доти,
Допоки доти самоти
Стрілятимуть над полем Леля,
Я падатиму в засвіти.
Світитимуть сумні лілеї
Чи орхідеї дикі там,
Де ми кохалися.
Сьогодні
На дні чуттів, у глибині
Воскрес вогонь.
Як великодні
Зіниці пломеніли.
День,
Мов дамська сумочка, вмістив
І лак, і ацетон коктейлю…
Але,
Під серцем я промінчик теплю,
Тебе лелію і люблю.
Боготворю жіночі чари,
Що відкривають вікна-чакри
І сонце змішують з дощем.
А ще
Біля хреста, чи за хрестом,
Чи у авто, чи під мостом,
Я відчуваю – ти з хвостом!
Русалка може?
Може відьма?
Зникають сумніви безслідно
Лиш розтікається під серцем
Спокуси мед з кохання перцем.

28.08.14

На ободі красивім чобітка* -
Твоя оселя – озеро велике,
Чарівні гори – зелень там витка
Над плесом величаво-темноликим.

І ти, як світла хмаронька легка,
Що у волосся заплела гвоздику –
У замку, де зубці, як у казках –
У небі понад лісом напівдиким.

І я лечу лелекою туди,
У теплий край, де квіти веснянії,
Забувши про осінні холоди…

А там зима в лице з порогу віє
І прозою шмагає: геть іди!..
Я не тебе кохав, а тільки - мрію!

26.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Поси́віли ліси. Ось-ось уже і осінь,
і паморозь паде на чубчики отав.
Кочує у луги луною безголосся
зелений шум гаїв і шумовиння трав.

Полудневіє день. Вересневіє вечір.
Отарами туман пасеться у полях.
І манять у полон
                        хмарин жіночі плечі
з косинкою небес, що падає на шлях.

За рубчиками нив у перкалі долини
згасає далина, і на краю землі
вервечками ключів зникають журавлі
за лінію боїв, за обрії Вітчизни,
украявши душі моєї половину,
курличуть тихий сум і голосні жалі.

                              08.2014

Морозом дихало. А ми
В житті своєму не стрічали
Такої сніжної зими,
Такої ніжної печалі.
Тоді півсвіта замело,
Зрівняло прірви і узвишшя,
Та зігрівало нас тепло
Ще ненародженого вірша.

Сніжила Пісня із Пісень
У душу скрипчину відталу.
Чи зорі падали удень?
Чи то опівночі світало?
У грудях билися вони -
Акорди слів невідзвучалі:
Мої - печальної зими,
Твої - зимової печалі.

А сніг світився і світив,
Та колір неба - незабутній.
У тебе - я, у мене - ти.
Чого бентежити майбутнє?
Бо перша квітка сивини -
Ще таємниця нерозкрита.
Під серцем ніжної зими -
Лі -
- то...

2014

'2014

У прозоре вдягається темінь.
Б’є на сполох.
Пора кольорів.
Дощ.
І жінка як вічність окрема,
де в розмаї і янгол, і демон,
дочаклує мені.
На порі
небосхилом замовлена пісня
і циганського світла танОк.
Сивий голуб
збиратиме вістки
в одежинах і в кольорі спізнень,
що в майбутнє жбурну за вікно.
У вазонах посіяно сниво,
з ними ревно для жінки мовчу,
щоб веселці подібно, вродлива,
з молитвами ще райської Єви
не втекла у краплину дощу.

2014р.

Доброго ранку, кохана.
Нині у світі дощ.
Ліжко, любов’ю вбране,
Серце ховає рани,
Котиться ніжність до
Тіла твого.
Сьогодні
Квіти усі в росі,
Щастя твоє – у краплях,
Сонце – у хмарах.
Ти
Гостра, неначе шабля,
Чиста, немов сльоза,
Граєшся небесами,
Грієш мене словами,
Тішиш капризом.
Сам
Зірку сховаю в краплю,
Серце – у цю росу
І подарую квітку.
І промовчу:
«Люблю…»

16.08.14

Ранкове літо
Твоїм пробудженням світить.
Підводить вітер
Голівки схилені квітам.
Куди нам діти
Бездонні розриви світу?
Тонка стежина, --
Пробігти треба уміти.

15.08.2006р.

Голубі ялини, голубі ялини
Пензлями верхівок небо обвели.
Я до тебе мила, голубом прилину,
Голубою мрією вирину з імли.

Голубі ялини, голубі ялини
Приголубте тінню-ласкою ви нас,
Хай нам затуркоче щастя голубине,
Голубінню вгорне непомітний час.

Голубі ялини, голубі ялини
Вас голубоокий вітер обвіва.
Голубою казкою наше щастя плине,
Аж заголубіла ніжністю трава.

11.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

На віях дощ. І солоніє мить.
Блідніють сни рожево-кольорові.
У затишку моїх сумних пісень
Тепер – музей забутої любові...

Тут навіть простір – цінний експонат.
І тиша промовляє так вагомо…
Тут всі стежки вже спалено. Назад
Тепер не повернутися нікому…

На шибці січня – дивна акварель.
Ми підсвідомо ще складаєм ноти…
Щоденник мій – самотній менестрель-
Терпкі, цілющі ліки від скорботи…

Тремтить рука. А як душа тремтить.
В музеї цім – історія висока…
Тут десь за склом живе щаслива мить,
Що відібрала мій щоденний спокій…

Святочно так, як в церкві при свічі…
Німіють строфи і німіють рими.
Тут навіть не молися. Тут мовчи
Під почуттями світлими моїми…

Тут музика нечувана щораз
Перегортає сторінки у слові.
А томик віршів – як іконостас
Від нас самих врятованій ЛЮБОВІ.. .

Переорані, змучені, точені
та позбавлені комунікації,
ми виходимо із оточення,
відімкнувши багнети й рації.

Ми беззбройно йдемо колонами
на ворожі станції й селища,
де постанемо –
інтерновані
від землі, прапорів та чогось іще,

що людей із серцями-гранатами
їсти змусило мозок ящірки,
щоб так часто не помирати нам,
схолоднілі роззявивши пащеки;

Що нахабно так числа низило
й затіняло нулі в статистиках,
коли йшлося про кількість зарізаних
та пощезлих – в контексті балістики;

Що на хрипи й волання помочі
подавало казенні фразочки,
щоби потім, в новинах поночі
генеральські штовхати казочки;

Що, здобувши офшори визиску,
тих завісило ґратами й тиною,
що, в тилу не знайшовши прихистку,
в супротивника
віднайшли його

та розкидані нині по всесвіту
одинокими мужніми ноями,
щоб залити всесвіт авестами,
дезертирами та героями,

які вже не дозволять стерти і
придушити блідими наругами

День бригади 24-тої.
День бригади 72-гої.

06.08.2014

де тільки птах
графітна цятка
на синім аркуші небес
і крок спочатку
все спочатку
до недовивчених чудес

де тільки гном
беззастережно
пасе отару світлячків
аби ніхто необережно
в розпуття болю не забрів

де тільки та
мала мураха
у надбудові галузок
і щойно-вірш
і нано-птаха
і передсуть
і передкрок

'2014

Павутина, клепсидра - душі танцівниця,
і надбитий ліхтар,
як метелик над раєм.
На пергаменти спогадів
кава проллється
і змарнує талант
не губитись навзаєм.

Заховаєш назбиране світло під вії,
щоб у шибку просунувшись
місяць не видер.
В гамаку з павутини
захутко старіють
пересипані -па-
золотої клепсидри.

Мовчимо, ніби щастя в чужому подолі,
ніби вибрано нами своє наостанку
...а метелику з раєм поволі, поволі,
але все-таки звиклося
ближче до ранку...

2014р

Вже мій чуб, вже мій чуб – поле припорошене,
І на нім чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила снігом голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем,
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою
І природу усю зеленню вгорта,
Лиш моя голова білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7509 р. (Від Трипілля) (2001)

Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.

Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.

Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.

Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.

Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.


2014 р.

Поки осінь, то уже й – по літу,
хоч далеко ніби до зими.
Чи заснемо? Чи проснемось ми
у ясному азимуті світу?

Станцію із назвою – Весна,
пристані, якої не буває
ночами у мріях і у снах
у далекій гавані шукаю.

Біле срібло коси золоті
заплітає і сльозою кане…
Може в суєті і самоті
не застане зопалу неждане?

Тільки б не проспати уночі
тихі думи і слова урочі,
і у очі візії жіночі.

Не біда, що місяць угорі
буде усміхатись до зорі
f лиха біда закриє очі.

                              07.2014

Після спеки прийшла прохолода,
Вітерець повіває легкий,
Мов Стрибожої майво руки –
Насолода, яка насолода.

Хвиль озерних безшумне вібрато,
Наче вимите скло – небеса,
Чистотою голубить краса…
Чи на долю іще нарікати?!

Як же хочеться жити, любити,
Цілувати пташину малу,
Що радіє земному теплу
І злітає, мов сонцем умита!

30.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Де коси пахучі лугів
Погладжує вітер ласкаво,
Де сонячний промінь зігрів
Гілки верховіть величавих –

Ласкаве Дажбоже тепло
На озеро впало росою…
І серце моє розцвіло
Лілеєю в нім золотою.

29.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Хмари вкрилися габою голубою,
А у серці – тиха туга за тобою.

Сонце ніжне заховалося неначе,
Золотенькими жариночками плаче.

Вечоріє, так печально вечоріє,
Де ти, де ти, моя доле, світла мріє?

Заповзуть думки у груди, наче змії,
І душа моя від горя заніміє.


24.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Співає птах. Травою -- аж по хмари
Лягає щебіт. У весняних снах
Любові просить і шукає пари.
Тихіше, звуки і буденні чвари, --
Небесні чари -- то співає птах.

Закличніше. Ще нижче. Ще ніжніше.
Високо знов. Чи досить добрий спів?
Пташиними словами -- найріднішій.
Так лагідно, і чисто, і свіжіше
Від всіх шумів невидимих вітрів.

Співає птах. Розкотисто і лунко.
В найкращих, найзатишніших кущах.
Солодким, найніжнішим є дарунком
Той спів, що просить забуття у трунку
Добірного вина -- співає птах.

Життя віддав би, тільки б стріти пташку.
Таку як він -- маленьку, незначну.
Чи світ відняв би? І дрібним комашкам
Сповняється життя. Хіба то важко?
Дарує Бог призначене -- весну!

Співає птах. А спів -- дрібні сльозинки.
Перлинами на радісних устах.
Надія це, а чи таємний страх:
Невже нема найменшої пташинки,
Яка почула б як співає птах?!

Минає день. Сьогодні ще -- нікого.
І звуки тихнуть. І німіє страх.
Та буде ранок, щоб співати Богу
І знов чекати часу дорогого.
Змовкає світ, і в тиші болю свого --
Останній з виду на планеті птах.

01.06.2005р.

Солдати – еритроцити, окопи – бурі аорти.
Біжу, оминаючи тромби танкових їжаків.
Сьогодні Симонов буде читати для нашої роти.
А завтра, як зійде сонце, ми підемо у прорив.

Оце і лишається тільки, коли не стає патронів:
саперні лопатки у пальцях, покинутий мною намет,
перервані постачання, розбиті шляхи ешелонів,
порожні патронні ящики
та фронтовий поет.

26.07.2014

Море у серпні пахне стиглими кавунами,
Зелена шкіра його волога, палюча, перчена,
Сонце натягує світло поміж різними берегами,
І опускається в воду важко і певно.

Так закипає його цукровистий пісок,
Так розчиняються в ньому табуни потоплених кораблів,
І тільки пекельна тиша дзеркала сонних зірок
Триватиме на мілині.

Море відчуває, як в ньому існують жінки,
Як важко входять у нього спогади їхніх тіл,
І коли воно огортатиме їхню безмежність починаючи із руки,
Вони сріблитимуть його дно починаючи з власних ніг…

Тривають човни над темним пасмом прибережних окосу/дуги,
Заплітаючи в нього весел журбу, потопельників грубість, луску,
Кожного разу, коли ніч опускатиме в море свої рукави,
Воно висіватиме в небо свою піщанисту муку.


2014 р.

У чорний вологий гумус
я вибитий з дат і рот.
Іржава танкова гусінь
мені замінила плоть.

А гусінь хіба тільки танкова…
Завівши кубло в стерні,
вона прокидається ранками
і точить ходи в мені.

Не кат і не чортів найманець
без долі – з ТТ зате,
в легкому похідному ранці я
зі школи носив ТТ

і вірив дядькам з кашкетами,
які прямо в очі рекли:
“Вони – по вігвамах ракетами,
а ми – за Своє без хули.”

Отак опинився в окопах я
з азартом у глибах ніг…
І став, як у землю вкопаний.
Та вийти назад не міг.

Я вохрою вилиці змазав,
та скроні і очі – теж;
я втер її з першого разу
отак, що не відітреш;

я був – за Ідею й Волю,
а мій командир і брат
за долари із офшорів
у вену штовхав опіат,

бурмочучи: “Кидай зброю,
рятуйся на стороні!
Апостолам та героям
не місце на цій війні”.

Лежу?...
Підіймаюся вище.
Спливаю, як мертвий кит:
розлоге кореневище
із мене росте у світ,

єднає у тіло клітини
усіх, таких схожих, нас…
І чую я пульс Палестини,
і чую: пульсує Донбас,
і хоч не вщухають ПТУРСи,
і хоч у повітрі смог,
ловлю я Пророцтва Пульсу,
що в кожній людині Бог,
що всі ми боги, а значить,
колись, по відлунні років,
наш Батько і нас пробачить,

Обдурених
Вбитих
Богів.

19.07.2014

Знимок старих грубенький стосик…
На них відзнятих у живих
Нема нікого. Але досі
Живий мій тато є на них.

На нім – картатий синій шалик.
І сила молодості в нім.
З-за столу всі вже повставали,
І нині – в небі голубім…

На знимці – всміхнені, веселі,
Довкола – в радості усе.
Життя невпинні каруселі
У пам’ять вітер віднесе.

…Тут – зупинились мить і свято.
І доки знимка не згорить, –
Є за столом щасливий тато.
І заміщає вічність
мить…

08.09.2013р.

одинаково одинокими
затоптали відлуння кроками
заарканили небо криками
темносиніми сиволикими

величальними і вінчальними
обіймальними – руки добрії
і блакитними і розквітлими
розкривались господні обрії

звідчайдушені пересушені
відгоріли серця кленовії
одинаково одинокими
залишилися без любові ми

16.07.2014

Коли завмерлу душу зносить вітром
і пульс дає від’ємний градієнт,
наразі є вона – сімейний лікар,
в якої – безнадійний пацієнт.
.............................................
Відома маса різних ескулапів.
І тих, що – відмахнутися аби,
і тих, аби лишень потрап у лапи,
то за життя не вийде боротьби.
А тут, мов квітка осені розквітла
в німого пацієнта на очах,
якими пацієнт бентежно кліпав.
Та й зникла...
                         І не віриться ніяк, –
невже надія є? І що на старість
болюче серце ще ганяє кров?
А може разом – це один діагноз:
невиліковна затяжна любов?
На те і ліки,
                        і жіноча врода.
На те й сердець нежданий перестук.
Хай у здоров’я буде вічна мода
на шал очей і дотик ніжних рук.

                              1999-2014

Лікарко, як добре, що Ви є,
Хвилями здіймаються вже груди,
Серденько послухайте моє,
Як воно шалено битись буде.

Гляну на очей чарівний блиск,
Каре сяйво упаде з-під вії.
І відчую, як підскочить тиск,
Тіло затремтить і заніміє.

І раптово – ніжністю легка –
На чоло лягає розпашіле
Трепетна і лагідна рука,
Посмішка вуста торкає милі.

- Не хвилюйтесь, пацієнте, так!
Ох, палка і буйна Ви натура,
Бережіться у свої літа –
Піднялась у Вас температура.

- Полікуйте серце Ви моє,
Лікарко, уперше і востаннє,
Від усіх недуг вже ліки є,
Та немає ліків од кохання!

14.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Бургомістре, налийте отрути. Це буде найлегший вихід.
Бургомістре, налийте отрути. І все-таки, ви боягуз.
Бургомістре, на площі – люди. Вони вам – вагоміше лихо,
аніж крапля блідого трунку для шерхлих старечих вуст.

Бургомістре, війська не з нами. Це дійсно багнет у спину.
Бургомістре, на нашому боці лишився один батальон,
а фельдмаршал-іуда в мундирі кольору ультрамарину
виправдовується у натовпі. Уряд утік за кордон.

Бургомістре, налийте отрути. Ви довго були прокрустом.
І, як справжній прокруст, ви забули: надходить і ваш тесей…
Бургомістре, у вестибюлі потрощено ваші бюсти.
Гарнізон, відступаючи, знищив чимало таких речей.

Бургомістре, налийте отрути. А можна ж іще стилетом.
Я скомандував, і солдати натиснули на гачки…
Бургомістре, це ви віддали наказ розстріляти поета!

Хто подумати міг, що люди читають його рядки.

Липень 2014

Гроно горобини пожовтіло
Так осінньо, мила, подивись.
Та від листя віє позитивом,
І цілує посмішкою вись.

Ні, таки щось аварійне сталось:
От і липень ліпить опір нам,
От і прагнень опустився парус
І політ обіймів обірвав.

Та не скоро пристрасті згоріти:
Маєм гарне вогнище своє.
Павутину бабиного літа
В Альпах Осінь тільки ще снує.

І з льодовиків дарує грону
Барву полум`яну золоту.
Ні, до тебе я не охолону,
Снігом ніжності не замету.

Ні, за наші почуття не бійся.
Щоб огонь у погляді зацвів
Поцілую лагідно і міцно...
Та замовкла соколина пісня,
Очі, наче злякані зайці.

Гроно горобини пожовтіло,
Сумно стало серцю, не до ласк.
Бабиного літа павутина
Полетіла з Осінню до нас.

07.2013

Облога. Шанці. Дим. Драбини. Вежі.
Розпечене каміння трощить мур,
і промені списів невтомно крешуть
у квадратові очі амбразур…

…Хроніст лежить у тіні колонади,
хітона підібгавши під себе,
і чиркає в пергаменті:
за правду
стоять оті, а ті – за зло рябе.

Повірять люди чесному хроністу
і реконкісту візьмуть за мету,
а той – оплату історичних істин
складатиме у жирну калиту…

Та уві сні побачить кості міста.
І тих, що не повірили хроністу.

1 липня 2014

Одшуміла любов, одшуміла,
Наче юності буйне вино.
Ти спокійна, як сон, моя мила,
Не хвилюєшся серцем давно.

Все – робота, робота, робота –
Навісна круговерть суєти.
Та невже ж не зупинишся, доти
В небуття доведеться піти?!

Зупинися на мить, зупинися,
Глянь усміхнено в небо сумне.
Може там, у захмареній висі
Десь проміння ласкаве сяйне!

Десь проміння сяйне іздалека,
Хмелем юним заграє воно.
Прилетить білокрилий лелека
Й серенаду утне під вікном!

9.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Гай у надвечір`ї ген затих
У пригаслім сонечку – краса є,
І зоря так ніжно нависає
Відсвітом печалей золотих.

І човна притомлене крило
Завмирає у останнім змаху…
Хмару, наче мрію, понесло
Аж до тебе, на південний захід.

5.07. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Мы устали не на шутку,
Но не стал автобус ждать.
И немало до маршрутки
Остается «загорать».

Неопрятное селенье –
Грязи, мусора полно,
Потому и населенье,
Будто вымерло давно.

И пустынно, и уныло –
Негде глаз остановить!
А тоскливо – нету силы,
Просто хочется завыть.

Нет отрады для поэта…
Только, чу! Простите, вру:
Мелодрама из пакета
Разыгралась на ветру.

Как-то выдуло «беднягу»
Из укромного угла,
Реял он прозрачным флагом
Среди сонного села.

Псом бродячим он метался
По дороге меж авто,
Под колеса им кидался –
Не притормозил никто…

Он искал того, кто бросил.
Был до края обозлен,
Тыкался в кабины носом,
Рвался в окна и в салон.

Равнодушием убитый,
Он, как будто бы, устал,
Только край один открытый
Воздух горестно хватал…

Но промчался внедорожник
И воздушною волной
Зацепил неосторожно,
Увлекая за собой.

Он отчаянно взметнулся,
Вроде этого и ждал –
Из последних сил рванулся,
Но, конечно, не догнал!

И в тоскливой безнадеге
На обочине прилег,
Подышал еще немного,
И, сложившись, изнемог…

2014

Німі красиво розмовляли жестами,
так, наче річка,
різнобіччя пестили,
шукаючи, куди сховався звук.
Хотілося деревам
бути веслами
і припадати зболено
і весело
до їхніх віртуозно-чесних рук.

Намріяв ранок
обернутись теслею,
що затишок майструє
понад месами
для викрадених
смертю
голосів.
Коли б вони озвалися воскреслими,
одягнутими сонячними фресками,
наземний пил
на душі б не осів.

Німі красиво розмовляли жестами.
Німа розмова зріла перехрестями.

2014р.

Мовчання ночі –
чорні гори
ятрять вогнями

форти прадавні
берегами
і дзвонів пам’ять

примари моря –
чужих часів
доба химерна

на каравелах
щогли впали,
піною – перли

п’янкі заграви
крові дзбани
винА і вИна

о, мій герою,
капітане,
провина?
Рана…

Співає море
оду сонцю
теплом

безодні, парус
висне млосно –
огром

тривоги і надії,
сплітає день
нитки –

пливти, палати
чи втопити
думки?

До тебе знов думкою лину,
Розлукою змучений я,
Згадай же, ну хоч на хвилину
Про мене, кохана моя.

Голівку схили у задумі
Й ласкавих думок мені шли,
Щоб квітами ніжними суму
Вони в моїм серці зійшли.

Голубкою хай затуркоче
Надіслана ласка хоч мить,
І серце моє затріпоче,
І солодко так защемить.

І радість у душу наплине,
Мов пісня весела й дзвінка...
О щастя сяйлива хвилино,
Чому ти коротка така?!

7506 р. (Від Трипілля) (1998)

Каміння теж уміє говорити,
А людям часто нічого сказать,
Так хочеться на повну жити,
Потрібних слів не добирать…

2014

Вже скоро осінь гомінка*
Розпушить хмари білопері
І музи виведе рука
Рядки печальні на папері.

Із хмар, як спогад по тобі,
Кохане вирине обличчя.
І у захмеленій журбі
Сльозу непрохану покличе.

І заридає враз гроза,
Мої усі потопить мрії…
І листя світла бірюза
Від розпачу зазолотіє.

29.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

2014

Стихло все в палацах Дожів, мера,
На дзвіниці змовкло звичне «Бов!»
Нам венеціанський гондольєро
Пісню заспіває про любов.

І гондола так нечутно плине,
Пісня щем у серце принесла.
В гондольєра місячні перлини
Сріблом опадають із весла.

Як звучить мелодія розлога! –
Ніжно рожевіє небокрай…
Слухай, мила, музику від Бога,
І в моїх обіймах завмирай.

У підсвічниках танцюють зорі
Відсвітом коханого лиця,
Вікна пісню слухають прозорі
Й одкриваються, немов серця.

Музика замовкне величава,
Підійде гондола під причал,
Раптом, як в театрі: «Браво! Браво!» -
Рвійно налетить овацій шквал.

А коли затихне все довкола,
Як тріумфу музики сліди –
Вже просвітлені каналу кола -
Загойдають квіти на воді.

17.02.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

А мусиш мати
просвіт,
ріст
і хиби,
й на власнім пульсі
погляд хижака,
і першокруг,
в якім летючі риби
навчать шукати волю
по зірках
і айсберги,
покриті геть лускою,
минати, не убившись,
на льоту,
і з них одну
назвати золотою,
хоча б за те,
що знає висоту…

2013р.

Художник Ярослав Саландяк.

кінець
'2014

Бароковий вечір декількома мазками
Окреслив ескізи провулків на давньому тлі...
І гамір полегко стишує лет
Через брами,
Віконця крамничок, роз'їзди, горища, шпилі.

Я бачу гаптовані крила готичних крівель,
що дивляться в місто мохом камінних скронь,
і упізнаю у фасадах шляхетних будівель
карбовану мітку
талановитих долонь.

А попід будівлями чемно сидять музиканти,
креслярськими рухами творячи з простору міт,
і дивляться так на людей,
як раніше ваганти
на битих дорогах дивилися
людям услід.

Он грає один із них - у порепаній куртці,
у джинсах, вже майже не синіх, з обличчам старим
від втоми та музики у копенгагенськім дусі –
на флейті –
для перехожих та в душі їм.

Він грає не-академічно і небездоганно,
натомість – оголено й щемно в своїй бідноті,
і, може, того й виходить –
висотно-органно,
як дещо, що має Людину
в кінцевій меті.

Він грає омріяне, зболене і пережите…

Що далі – не згадую, наче осліп і оглух;
лише пам`ятаю,
як пляшка летить
недопита
йому у подертий коричневий
капелюх.

Оте пролунало, як вулична зірваність менту,
що змушує бігать мурах у тонкім рукаві,
і пляшка розбилася,
наче обірвана флейта,
і люди спинилися, наче вони ще живі.

Він витрусив скельця і гроші на сиву бруківку,
тихенько лайнувся до чорних,
захеканих рук,
посидів ще трохи, обвівши очима долівку,
а потім, коли вже не стало нікого навкруг,
піднявсь і поплентався. Ноги ступали в калюжі,
і хлюпання рвало у клочча глевку німоту,
і чув я:
то хлюпає пиво із пляшки у душу
флейтиста, незграбно і невиліковно
просту.


19 червня 2014

І згадок дощ, і пил бажання,
І сон знеможених тривог
В епоху мрій щасливих манять,
Де біль і втіха - все на двох.
Там долі птаха стоголоса
Віщує мир похилим дням,
І обмиває в чистих росах
Себе душа з гріховних плям.
І п"ядь життя стає стезею,
І подих - повівом сторіч
У тім краю, де ти моєю
Була в коротку юну ніч...

17.06.14