Зав’язав любов на зиму пеленою,
зі стіни зішкрябав завтрашнє тепло,
увірвався гнів сердечною війною:
затремтіли раптом руки і чоло.

Все вище стрИбай – неба не дістати!
Вкусив шматок, а в неї там рубець.
Морозний щем у серці зірве ґрати,
розтрусить грішне тіло нанівець.

Побрязкав сором дзвоником невчасним.
Зіп’явсь на ноги: холодний та живий.
І вірив я казкам усім не власним,
хоч передчував, що це за душу бій.

Вона пашить, згорає, попелиться...
Це гра така – хто більше нагрішить.
За нею млію, туга знов гніздиться:
Як бути далі? Біль як пережить?

24.10.2012

Такий цей світ, таке моє життя,
незаймані дещицю перелюби.
Я не скорюся, серденько, затям!
Поки жива, поки тріпочуть груди!

Не очі переможні у дзеркалах:
від себе не сховатись, не втекти,
вдихати почала лиш... і зв’язала
свої вуста мовчанням: я і ти...

01.02.2013

Котилось помаранчем у поля
Зимове сонце, залишивши місто.
Загорнута у сутінки земля
Прощалася зі сяйвом золотистим.

Зіщулилися ягоди калин,
Вже не яскраві - а бліді, змарнілі.
Мороз із порцелянових крижин
Вирізьблював їм шати сніжно-білі.

Мережив сріблом соснам кептарі,
Оздоблював кружальцями, шнурами.
На оксамитних вітах угорі
Бурульки порозвішував разками.

"Оранжево закінчується день", -
Подумала. А спогадів лавини
Несли думки про тебе і про те,
Що любиш ти солодкі апельсини.

25-27.01.2013р.

Зелене яблуко, зелене,
звабливе, юне, неземне,
в коханні
пристрасно-шалене,
торкнися - іскра спалахне!
Пірнає юнка легкокрила
із головою у життя,
здавалось, небо підкорила,
без каяття!
В руках не втримаєш жарину,
бо спопелить,
чекає мати на дитину,
душа щемить,
минає час, летять години,
і ніч без сну,
зітхає мати:
- Стріла доня
свою весну...

30,01,13

Побіліли думки, побіліли уста,
Білий сніг на чолі, мов цілунок останній,
Побіліло усе, і сльозинок сльота
На поблідлій щоці мерехтить на прощання…

У химері світів чорно-білих «над-Я»,
Де прозора душа непомітна без тіні,
Діамантик сльози – мов Полярна зоря
На щоці у Зими, що відходить у іній…

1998 (ред.2013)

Мої думки, своїми пелюстками,
Спадають снігом на лице.
Земля хропе під теплими снігами:
Я добре пам’ятаю – це.

Твої сліди на стоптаному серці,
Поволі стерла заметіль.
Ночами калатають мегагерці
На ньому охололий біль.

Весно, Весно, тебе я знову кличу.
Назад немає вороття,
А почуття, стікає по обличчю
І пахне вільне майбуття.

Запалюю свічу мого кохання,
Але чомусь, вогню нема…
Я знаю, що для тебе не остання
І сподіватися дарма.

Стоїть свіча – немає серцевини.
Для тебе - поза зоною, віднині.

О сколько нам открытий жизни чудной
Готовит нежно пьяный парадокс.
Любовь и власть от века неподсудны,
Вот так уж с ними как-то повелось.

Сплошная жизнь - роскошная путина,
Сожмёшь и долго смотришь, что в горсти.
Дойдёт улов до самой сердцевины,
До самой страсти может довести.

Ломайтесь, тайте, крепкие объятья,
И снова замыкайтесь в свой черёд.
В былых объятьях был не виноват я,
Пойдём, посмотрим, как ещё попрёт.

Какое счастье падать спелой грушей
В заоперно большую жизнь твою.
Ну что тебе? Мой саундтрек послушай,
Тебе я песню новую спою.

Во исполненье песенки недальней
Металл готов послушно лечь в тетрадь.
И молот из него, и наковальня -
Чему не быть, того не миновать.

Над ним сомкнулись крепкие объятья...

2012

ппць

Протікає вода крізь долоні,
омиває відлигою руки,
відчувати тебе – ще доволі
(вже не я) піднебессями звуків.

Не мені дотанцьовувать танець,
таємниця коштовна у серці,
між світами забутими станем,
мов пегас на обвугленій фресці.

23.01.2013

Тиха ніч увсебіч
Розкидає зірки з пліч:
- Шал вогню зупиню, -
Холод тіла – не стерпіла,
У калюжі утопила,
- Не весна, а навісна,-
Гірко плаче вже сама
Льоду ніжна бахрома…

Ніч із кокону білого віхоли
Намотала ниток. Ранок стріхами
Розірвав сиве прядиво холоду.
І крізь нього проміння, як золото,
Полилося тихенько на вишиті
Срібним шовком дерева. У тиші тій
Заяснілося. Втішено, весело
Заспівали птахи. Вітром чесана
Похилила верба закосичені
Жовті прутики. Сонцем засвічений
День зимовий родився під вітами,
У снігу, що палав самоцвітами.

15.01.2013р.

Я не строю преград:
Ты решил "так"- и я покорилась!
Самой лучшей наградой
Может стать для меня твоя милость!

В царстве вечных снегов
Я в сосульку уже превратилась.
До тебя сто шагов,
Только что-то внутри надломилось.

Я пытаюсь кричать,
Только с голосом что-то случилось.
Я пытаюсь начать...
Я пытаюсь...но все повторилось!

Запоздалой зиме
Мое сердце навстречу открылось.
Нужно быть при уме,
Чтоб почувствовать,как оно билось!

В обіймах твоїх, я так хочу заснути.
Посеред зими, коли холод повсюди.
Тепло твого тіла зненацька відчути,
Зігрітись душею, а решту - як буде!
Цілунком блаженним враз втому всю зняти,
Нехай там собі злиться люта зима.
А я хочу тихо тобі проказати:
В цю ніч, в цю хвилину я тільки твоя!
Легким простирадлом обгорнуте тіло,
Біліє надворі, зима, заметіль!
А ти обніми, я давно так хотіла!
Зніми з мого серця всю тугу, і біль.
Ми вимкнемо світло, впаде простирадло.
І звуками, ніжно, душа заспіває.
Мене обіймаєш так міцно, принадно,
Так добре і тепло з тобою буває.
Солодкі хвилини... востаннє цілуєш...
Я тихо вдивляюсь в малюнки на склі.
Ну що ж ти зима, так шалено лютуєш?
Навіщо тобі ті вітри навісні?
Легенько торкнуся до шибки рукою,
Ну ось, розтопила, і холод, і лід.
Ти бачиш зима? Сніг твій, стане водою,
А я крізь щілину - побачила світ.

* * *
Військовим парадом
По Києву свято
Пройшлося
У День незалежності,
В сьому річницю надії –
Стало світліше на серці
Від тої події,
Хоч Сокровенне
І досі іще
Не збулося…



* * *
Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
«Ук-ра-ї-на!»
Щоб я писав у Вічність:
«Україна»…



* * *
Було все чорне –
Стало білим,
Таким, як травня білоцвіт.
Хто ж так упевнено і вміло
Перефарбовує наш світ?


* * *
Я вас люблю.
Не думайте, що я
Вас не люблю,
Коли у віршах лаю
За вайлуватість…
Ми ж – одна сім’я,
Один народ!
А інших я не маю.



* * *
Герої – на печі,
А злізти, бач, ледачі,
До того ж «ми не горді»,
Як завжди:
Притерпимось,
Притремось до біди –
Це легше,
Ніж вражині дати
Здачі.


* * *
Те,
Що не напишеться, –
Іншому залишиться:
Хай,
Мізки змозоливши,
Витворить шедевр!



* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…



* * *
Не такі страшні чужинці,
Як «російські українці»,
Що в зненависті шматують
Синьо-жовті прапори, –
Відцуралися від неньки
(Вже й не Лисенки –
Лисенки),
На чужім паразитують.
Помінявши кольори!



* * *
Ще не вмерла Україна,
воріженьки, –
наше сонце буде сходити
щодня,
А московські побрехеньки
Й мітингові теревеньки,
То хреновина собача,
То ледача гавкітня!



* * *
То є щира брехня,
Що великий народ
хліборобів
Не зуміє свою борозну
проорати
Державну
На крутих перелогах
минувшини!
Світла майбутність
Колосом жовтим
Бринітиме в синьому небі.



* * *
О вельми і вельми сите,
Бундючно-пихате панство!
На цвинтарях епохи
Й чорнобильних пустирях
Нелегко вам, видно, пасти
Голодні отари-пастви,
Не маючи в серці Бога,
А в голові – царя?..



* * *
Хіба ж я можу
кожному хохлюзі
Воздати по заслузі –
ковбасою,
Як це було в Радянському Союзі?

Затуплено-іржавою косою
Махаю в потолоченому лузі,
Зарослому цупкою дерезою…



* * *
Дай, Боже, днини погожої.
Людини дай, Боже, гожої,
На тебе, мій Боже, схожої!
Оце ж бо і вся молитва.
Амінь!



* * *
Не варто наосліп
карту тягти
В темній кімнаті
З колоди темної –
Я тобі зможу допомогти
Долі уникнути темної…

Тільки поклич
та лишень попроси
захисту мого
в підступні часи!



* * *
Не поспішай,
Бо ще находишся
З низу на узвишшя,
Находившись,
Знов нагодишся,
Тільки не згодишся.

Не поспішай –
Посидь ще трішечки…



* * *
…за обрієм пропало.
Нічого не повернеться,
повер…
Найголовніше –
вірити тепер,
Коли його (кого – його?)
не стало!

Та чи й було…



* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!



* * *
Доля зірве стоп-кран,
І зупиниться поїзд життя,
І засипле пісок
Два струмочки
Натруджених рейок.



* * *
Бряжчить амбіція твоя,
Мов амуніція солдатська
На новобранцеві. Буя
Бур’ян словесний…
В нім зненацька
Я вирізнив твоє ім’я
Епічне майже…



* * *
«Нові хохли» – не українці,
Скоріш
ординська байстрючня,
А українці
поодинці
бредуть
з надіями
в торбинці
Від чорнодня до чорнодня…
А їх недоля здоганя!



* * *
Замордували в пень-колоду
Природу, зроду первозданну:
Живу перетворили воду
На мертву,
Землю ж богоданну
В нірвану кинули,
В безодню
Гріха і лиха…



* * *
Спускаймося з небес –
Життя таке земне,
Таке брутальне
І таке ліричне,
Таке веселе
І таке сумне,
І – слава Богу! –
Не комуністичне…



* * *
Вітерець відвіює полову –
Те, що не відвіється,
Просію…
Зернятку найменшому
І слову
Навіть найкоротшому
Радію.



* * *
Бігаю по замкненому колу
З однієї «школи»
В іншу «школу» –
Може, врешті-решт,
і зрозумію
Цю антижиттєву веремію…



* * *
Яка постійність!
Мій старий годинник
Показує один і той же час –
Хвилину смерті друга,
Що колись
Подарував мені
оцей годинник.



* * *
Кінцева зупинка…
І все – нанівець, шкереберть:
Остання хвилинка,
раптовий кінець,
несподівана смерть?

Як пахне чебрець!
Як гірчить
незнищенний полин!
Який безупинний
хмарин золотих
переплин!



* * *
Недуга клята руку відбира –
Рука не може втримати
пера,
Отож пора задуматися про
Щось інше, більш важливе,
ніж перо,
Яке не здатне
відтворить добра,
Якщо рука, старіючи,
вмира…



* * *
Спасибі,
Доля зводила мене
Зі світочами!
Спалений вогнем,
Я поставав із попелу,
І нині
Радію кожній
Іскорці-хвилині.



* * *
В юності мав лише друзів.
Недругів не помічав…
Порівну – друзів і недругів –
Мав на вершині життя.

Маю сьогодні мороку:
Де ж мої друзі і недруги?



МОНОЛОГ «ПАТРІОТА»

Люблю українську шИнку,
Горілку в шинкУ і жінку
Під боком,
Щоб мимохіть
Потішити плоті хіть…

А ви Україну любіть!



* * *
Знову коїться щось негідне
В Україні,
Брудне й жахне…
Все ж я вірую:
Слово рідне
Не полишить в біді
Мене!



* * *
Голову помию,
виперу сорочку,
Одягну на шию
голубу краватку
І сфотографуюсь
Правнукам на згадку:
Посмішка у вусах,
Сльози на кілочку…



* * *
Вже давно не витає душа
В піднебессі…
У тихій заплаві
Запечалився човен мій –
Не поспіша
Вирушати
назустріч
сподіваній
славі.



* * *
Я бачу те,
Чого не видно іншим:
Вже обрій мій
Від мене не втіка,
Вже на зів’ялім цвіті
Пізніх віршів
Снується павутина
Претонка…



* * *
Може, й справді
Була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я ніколи
Людиною сильною,
Та корінням тримавсь
Українського поля.



* * *
Вже всім обрид:
Суспільству і сім’ї,
Колегам по перу
Й собі самому…
Втекти б із дому,
Та в які краї?
Кому я де потрібен?
Анікому…



* * *
І навіть ця
засушлива земля
Такими ще церквами
вродить!
Донбас-планета
В небі закружля –
Луганську в цім кружінні
Хороводить!



* * *
Згадуючи,
Не вигадую:
Була – мов цвіла! –
Білотіла
Й такою безмежною владою
Ти – аж тремка – володіла!



* * *
Півсела
на цвинтарі лежить…
Пів-Сули
хлюпоче в комишах…
Півдуші зосталося…
Та жить
Повносило
прагне
вся душа!



* * *
На біло-боліснім снігу
Горять –
Кровина до кровини –
Останні кетяги калини
На біло-боліснім снігу.



* * *
Засохлий верес –
Мертва осінь.
Та віра в зустріч не вмира,
Така наївно-світла й досі!
Аполлінер… Уяви гра…



* * *
Немає в мене
предківських могил,
Отож кочусь по рівному
за вітром
Без наміру-надії зачепитись
На перехрестях долі
За хрести.



* * *
…І розкріпачитись на мить,
І вийти з берегів,
І змить з душі
Намул боргів,
І совість освіжить!



* * *
Повітря, сковане морозом,
Утворює прозорий льодовик.
Жоднісінького птаха в небі.



* * *
Пропоную Верховній Раді
Запровадити новий титул:
«Всенародний
хохол-мазниця».



* * *
Не доживу до розквіту,
І все ж
Люблю свою державу
недолугу
Від берегів Лугані
І від Лугу
Великого –
До щонайдальших меж!



* * *
Що ми, панове, маємо?

Маємо те,
Що маємо, –
Дещо в кишенях тримаємо…
Владу безладно лаємо,
А «дещо» з кишень не виймаємо.



* * *
В яру туман,
Мов тісто в баняці,
Набрякнув,
Підійшов
І через вінця
Перевалився-витік – забілив
Долину й далину
до видноколу…



* * *
Поет
наполовинку-серединку,
П’янючий,
По життєвім бродить ринку:
Свого таланту
гаснучу іскринку
На чергову міняє
«четвертинку».



* * *
Хіба ж то дощ:
Бігцем та підтюпцем –
Не до-плигнув,
пере-стрибнув…
Заплутався у траворясті
Та ще й сміється:
Здо-же-ни!



* * *
Спасибі, доле, за хвилини
Людського щастя!
А біду
Я перебуду,
Відведу
Від себе
З гідністю людини
Щасливої…



* * *
Вечоріє…
Буде ніч химерна,
Зоряна, різдвяна, чарівна:
Зорі в сніг посіються,
Мов зерна, –
Заяріє густо ярина
По зимі…



* * *
Із заздрощів – звинуватили.
Із заздрощів – осудили.
Із заздрощів винесли вирок.

Одне зрозуміти не можу:
Приреченому – заздрять?



* * *
Шляхи розгрузли,
Путівці в багнюці –
Засумувала
вчителька сільська
Й чудова поетеса
Надя Кошель…

А я
Сиджу в міській безвиході
І… без надії – сподіваюсь.



* * *
Одбриніла
Озима
Осінь –
Охолола
Околиця
Обрію…



* * *
З далекого,
Майже потойбічного,
Села
Чекаю вістей
Від близької мені
Людини…



* * *
Опав опалений листок
На купину неопалиму
І спопелів…
Шукаю риму
До найсумнішої з думок
І не знаходжу.



* * *
А по щоці
розпучення сльоза
Вже не сповза,
А котиться невпинно…

Чого тобі,
Моя сльозо-сльозино?
Хіба ж не все я святові
Сказав?



* * *
Напився, продавши друга…
З похмілля
про дружбу пише!
Гляди,
ще й не раз нап’ється,
Продавши про дружбу вірші.
Завжди під рукою – чарка.
І тема така – невичерпна.



* * *
Перевернувся світ –
Мене повчають:
Негідник – гідності,
Злодюга – чесності,
А дурень – розуму…

Складаю іспити.



* * *
Дитя заплакало –
І почалось життя,
В єдиний хор
змішалися всі звуки.
І плоті схлип,
і передсмертні муки,
І сиві голуби, і чорні круки.

А в сповитку сміялося дитя!



* * *
Лестощі, мов пестощі, –
Я знаю,
І все’дно потішено вмліваю,
Слухаючи
тренькоти й рулади –
Цей пролог обкатаний
До зради.



* * *
Стосунки з владою
не просто прохолодні
Вже котрий рік у мене.
А сьогодні
Мій градусник домашній
показав
Таке,
Що з ока виповзла сльоза
Й замерзла на щоці…



* * *
Були в мене друзі –
до перших боргів.
Боргів наробивши,
нажив я таких
Всезрячих,
найкращих з усіх
ворогів:
Ніколи й ніде
не сховатись від них!



* * *
Собаки гавкають,
А каравани йдуть,
Ідуть і йдуть,
Зникають за барханами –
Осмислена й доцільна
їхня путь.
Собаки ж…
побіжать за караванами
В надії,
що хоч кістку подадуть.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!



* * *
Яка тривала ворожнеча
Добра і зла!
Дзвенить у бочці порожнеча
І заросла
Первісна стежка. Празелена
Дурман-трава
Сліди щасливця Діогена
Від нас хова…



* * *
Годую собак,
Позбавлених громадянства
В людяній нашій державі, –
Теплими язиками
з мого лиця
Собаки злизують сльози.



* * *
В другому житті
Обов’язково буду собакою:
Видивлятиму
в тисячнім натовпі
Найсамотнішу в світі
людину,
Щоб її ощасливити…



* * *
Рятівною соломинкою
Ти завше була для мене –
Золотою соломинкою
В каламутнім вирі –
Поезіє!



* * *
Вицвілий брилик соняха
Сниться мені:
Втомлена бджілка
моєї пам’яті
Відпочиває на брилику,
Крилоньки склавши
обвітрені.



* * *
Розвидняється у вікні…
А в душі –
Нерозвидні мОроки
І морОки в душі, на дні,
Загустіли намулом.



* * *
Моє життя – трясовина…
З останніх сил
тягнуся вгору,
Та зголодніла глибина
Донизу тягне.



* * *
Реальність
почерком ранкової мітли
Утверджує себе на тлі уяви,
І я почну
свої ліричні вправи
На тлі мітли,
серед сміття й золи.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Від пострілу до пострілу
«Аврори»
Спить людство…
І коли ж воно прокинеться?
Міцне снотворне…



* * *
Осліпнувши
від кольору червоного,
На кожнім кроці
стукаюсь чолом
В закам’янілу постать
Ілліча –
На гулі – гуля…



* * *
Немає світла
в жодному вікні.
Насправді
я прогулюю собачку,
Чи сон досвітанковий
додивляюсь?
Химерно якось…



* * *
Курчат завжди
по осені рахують.
Вже пізня осінь –
жодного курчати…
На ринку продають
свої тільця.
Таке життя…



* * *
У відчаї нап’юсь
міцного чаю…
Пішла на спротив
непокірна фраза –
Напрошується, мабуть,
на трикрапку.
І що ж – поставлю…



* * *
Підступний час!
Щоб вижити у світі,
Потрібно через щось
переступити.
Переступаю…



* * *
Відмиваюсь від бруду пліток
І ніяк не відмиюсь
В цій стоячій воді…
В цім болоті…



* * *
Живу в засланні.
За які ж гріхи
Мене до міста
із села заслали?
Села й не видно…



* * *
Приснився
казахстанський степ:
Сиджу я біля юрти
із казахами,
Виплакую
вкраїнську давню пісню.
Казахи – плачуть…



* * *
Перетрясла свої засіки
зимонька:
Снігу нема –
борошенця крупчастого.
З чого ж тепер їй ліпити
крученики –
Жайворонки
для квітневого неба?



* * *
Даремно я розгнівався
на них,
Своїх підлеглих,
п’яних і дурних,
Тепер вони тверезі
і розумні,
І жди від них
яких завгодно лих.



* * *

Г. Половинку

Твою брехню про мене,
Грицю,
Кладу охоче під сідницю,
Щоб височіти над тобою
Своєю суттю низовою.



* * *

Авторам збірки поезій
«Молоде вино» (1994)

Писали так давним-давно
В надії світ подивувати,
Тож ваше «Молоде вино»
«Старим» доречніше назвати.



* * *
Під личиною друга,
мій враже,
Ти ховаєш
свій вовчий оскал,
І ніхто наперед не підкаже,
Де й коли
мене вб’єш наповал.



1995 - 1998

Переповнено ранок богемними стартами.
Три вікна мої – триптих останньому сну,
і вигулює спогади пані в картатому
у провулку, що взяв на плече давнину…

І босоніж зима асфальтівками зопалу –
не встигаю ні серцем, ні оком вести.
І розчісує ратушу птаха сполохана,
розглядаючи юрби на крилах гостин.

І приборкують місто реклами загравами,
і сліпить метушня… Поспішаю до штор.
Просто хочеться слова і тиші за кавою,
і безмежного світу над білим листом…

2013р.

Ты стелешься по жизни на плаву
Волной игривой в несказанном свете,
А я, как причитается, живу
У всех почти предчувствий на примете.

Такой, который, что не знаю сам;
Я - твой непотопляемый синоним.
По звёздным, по дождливым вечерам
Мы всё это достанем и нагоним,

Где будущее видится вдвойне,
Как снизка снов без права на улыбки.
На этой беззастенчивой войне
Я - тоже мир, неправильный и зыбкий.

Я - ткань твоя, подобье пелены,
Я - твой больной, идущий на поправку.
Все вёсны мира предубеждены
Дышать, любить безбоязно и плавко.

2012

«Напиши, як ти мене любиш», -
Попросив щойно по телефону
Чоловік,
З яким кохалася уві сні.

Розгублена,
Дивлюся на неозоре простирадло монітору,
Біле-біле, випрасуване,
Розуміючи,
Що не втну насіяти літер,
бо всі вони – як засушені пелюстки троянди –
вибляклі, невагомі...

А любов моя –
Вітер із моря,
Гостра та запашна,
і тіло солоне,
спрагле,
сміливе,
справжнє...

Чуєш -
В моєму лоні співають сині кити,
Гойдаючись на хвилях постелі,
Чуєш –
пісні їхні протяжні,
як золоті колискові,
що я їх співала нині
- чуєш!? -
Русявому хлопчику,
Подібному так на тебе
Уві сні...

* * *
Осене –
Моя золота трикрапка
В кінці архаїчної фрази…


* * *
Цей вересень
Такий похмуровидий,
Такий небалакучий!


* * *
Заховаюсь
Під осіннім листям,
Гострі наїжачивши голки.


* * *
Ластівко,
Збираючись в дорогу,
Не забудь сльозу з мого вікна.


* * *
Цикади
Заховались у траві,
А голоси зосталися зі мною.


* * *
Відцвіло,
Відбуяло літо –
Скільки в чубі моїм сивини!


* * *
За містом
Палять картоплиння –
Мені ж запахло втраченим селом.


* * *
Собачка
Женеться за котиполем,
Прийнявши його за сусідську кицьку.


* * *
Побільшало
Роси на лопухах –
Як рясно цього вересня вродило!
04.09.1997


* * *
Мінор, такий мінор…
А я зібрався
Порядок навести в душі і лад.


* * *
Надходить зливоплач
І зайчик сонячний
Замаскувався під листок пожовклий.


* * *
Гострий – аж колеться! – вітер
Розчісує ковилову
Гриву Провальського степу.


* * *
Я рання пташка…
Ще до перших півнів
Творю тихцем своє «ку-ку-рі-ку».


* * *
Ніяк не насмілюся
В сивої осені
Крихітку мудрості попросити.


* * *
Я не побачив
У твоїх зіницях
Себе самого…
07.09.1997


* * *
Опівночі
Від гавкоту проснувся –
Ледь не загавкав сам від самоти.


* * *
Все холодніше в серці –
Кров осіння
Загусла й зледачіла.


* * *
Цілуй мене…
Мої вуста пошерхлі
Зволожаться від присмаку сльози.


* * *
В порожньому гнізді
На осокорі
Пожовклий усамітнився листок.


* * *
В далекому селі
У Верхосуллі
Мене згадали: легко так гикнулось.


* * *
Вночі був дощ…
На мокрій павутині
Дрижить такий маленький павучок.
09.09.1997


* * *
Цей дуб старий,
Мов Нестор-літописець, –
На кожному листочкові сказання…


* * *
– Агов! – кричу,
А відгуку немає.
Немає броду. Берега нема.


* * *
Гіркий полин.
У сивій ковилі
Зітхає вітер гірко і невтішно.
вересень 1997


* * *
В скверику,
Продутому вітрами,
Вилягла знесилено трава.


* * *
Падають каштани…
Аж асфальт
Холодно потріскує, мов крига.


* * *
Водограй…
Прозоре павутиння
Заплелося в струмені фонтана.


* * *
О, синіє обрій,
О, сивіє
Далина безкрая. Осеніє…
10.09.1997


* * *
Шукаю в долині
Загублену в часі криницю –
Знаходжу схололе пташине гніздо.


* * *
В очеретах полощуться качки –
Відмивши крила,
Полетять у вирій.


* * *
Вітрила хмар
Набрякли від роси
Небесної – обвисли нерухомо.


* * *
Куди пливти?
Панує мертвий штиль –
Перепочинок перед ураганом.
осінь 1997


* * *
Така гнітюча тиша…
Та хоча б
Цвіркун озвався на моє безсоння!


* * *
Застрайкували
Всі мої годинники…
Година котра і яка епоха?


* * *
Зварю зелений борщ,
Покличу в гості дощика –
Удвох і пообідаємо смачно…
11.09.1997


* * *
При чарці – говори.
При чаші – слухай.
А при сулії краще помовчи!


* * *
Не тіш себе любов’ю спідтишка –
То ж крадене! Невдовзі доведеться
Відмолювати гріх перед Всевишнім.


* * *
Вернись до себе здалеку, з вершин,
Підкорених тобою необачно
На день чи два. Поразка неминуча!


* * *
У вирубанім лісі
Між пеньками
Блукає привид зниклого «Ау!»


* * *
На плесі щука сплеснула –
Вже скоро
Закрижаніє річка нешвидка.


* * *
Дочасно вичахло тепло.
Рухлива білка – вивірка прудка
Поживу носить у своє дупельце.


* * *
Полегшено зітхнули явори
Після грози. Стихія вгомонилась.
При місяці читаю Такубоку.


* * *
В чорнозем української поезії
Посію екзотичне зерно – «хокку»,
Привезене з японських островів.


* * *
Рядок – мов грядка:
Те, що ти посіяв,
Повинно прорости і зацвісти…


* * *
Стежки перетворились в рівчаки,
Наповнені водою дощовою, –
Біжать з гори наввипередки.


* * *
Калини жар
Обігріва повітря
І сушить листя, трави і мохи.


* * *
Кажу собі:
Ця осінь – не остання
В календарі. Надійся і люби!


* * *
Пора спочити.
День такий короткий,
А ніч як вічність, Господи, прости…


* * *
Перетрудилась муза –
Навіть голос
Охрипнув: ні словечка не сказати.
17.09.1997


* * *
Куди веде
Оця сумна дорога,
Що поросла колючим споришем?


* * *
На хатню стріху
Впала срібна крапля
Й по золотій соломинці скотилась.


* * *
Іду до тебе,
Мій наступний роче,
З дитинства йду, по долі навпрошки.


* * *
Літак-пенсіонер
В міському сквері
Про небо дітлахам розповідає.


* * *
Розминулися в часі
Жовтогарячі жерделі
З фіолетовим дивом слив.


* * *
Це б до лісу, до лісу……
Стежки до квітучих черемух
Заховав листопад.


* * *
Річка витекла в небо
І сонце, мов човен, пливе
По блакитному плесу.

1997

Строгу мудрість зими
Відкидаємо ми,
Безум літа нам більш до вподоби,
Бо побільшало «ні»
У її сивині,
Менше стало цікавих подробиць.
У наш вік молодий
Квітували сади,
Тихість ночі липневої звала
В аромати хмільні,
Солов’їні пісні,
Зоряниці зникаючий спалах.
І тоді спроквола
Осінь в гості зайшла,
Присмак меду доспілої сливи
Обірвали із уст
І на злотний обрус
Стали втомлені ми, та щасливі.
А сьогодні зима,
Підійшла крадькома,
Відзивається пройдене рипом,
І на долі лижню
Згаслі іскри вогню
Білим інеєм пам'яті сипле.

14.01.13

Моя душа у паростку травини,
Моя душа у пригоршні землі.
Живе у тілі кожної людини
Душа слов'янська, як зерно в ріллі.

Вона пала у будні і у свято,
Пала вогнем, неначе сто комет!
Єднання душ пліч-о-пліч, брат за брата -
Це наше щастя, це народу злет!..

В клітині кожній молодого тіла
Бурлить, мов лава, праслов'янська кров!
Це білокрила Доля так схотіла,
Й Господня обернулася любов...

Мені ж любові більшої не треба,
Ніж тої, що спустилася з небес,
Бо це земля інида і венеда,
Бо тут стоїть прадавній Херсонес.

Були колись паннонці і морави -
Брати для нас, але вони пішли...
Тепер же там чужі лягають трави,
Чужих річок там води потекли...

Де Нестор записав безсмертну "Повість...",
Де книги Ярослава-мудреця,
Там весь наш рай, слов'янська наша гордість
і єдність, що заповнює серця.

І там, де Псел, і там, де Жовті Води,
Слов'яни-предки крізь століття дим
Лишили в спадок нам свої ізводи,
Щоб ми дали їх правнукам своїм.

Священні землі з Волги до Дунаю,
Від Вісли і до вічної Десни -
Свята земля! Слов'янський милий краю,
Тебе у серці я своїм тримаю
Усе життя, від першої весни...

я боюсь не дожити до тридцяти
і не обрати свою надію
де я і ти, собака, ліжко, бинти,
і миючий засіб від самоти
мрію

про візерунки біля вікна, які ти колись побачиш
і про цю зиму, яку ми зустрінемо натще
а серце б'ється, як стукіт гільз кулеметних
об землю, на якій ми також помирали

ти дивитимешся на мене поглядом зачарованим,
до серцевої недостатності, з усіма тривогами
а я просто стану на коліна і поцілую в живіт

і буде в нас три донечки і три синочки,
багато іграшок, щастя, каро-зелені очі
(хтось сховався, а хтось підскочив)
і тепер ти знаєш, чого я хочу
тепер ти знаєш, чому живу

я боюсь не дожити до тридцяти,
але в мене є Ти...


[21 грудня 2012 р.]

Які яскраві кольори кохання!
Яка хмільна мелодія зітхань!
Допоки зійде зоряниця рання
І ніч майне, як прудконога лань.

Опісля днів прожитих самотою,
Найперший дотик ніжністю п’янить,
І ніг уже не чуєш під собою,
І ладен все віддати за цю мить.

У морі ласки тоне корабель твій,
Іде на дно печальним багажем,
А ти спливаєш у томливій дельті,
Що тихий плин любові береже.

То як, скажи, відкинути цей фатум,
Коли у нім блаженства так багато.

11.01.13

(із циклу «Вона каже»)

Просіює сито хмар
Сонце на землю
Друзками холоду.

*
Босими ногами вийду на сніг,
Щоб зігрітися
Після твоєї любові.

*
У душі моїй хурделиця –
Сніжинки тануть
На вікнах очей…

*
Ріка ще не замерзла,
А я відчуваю
Холод мезозою.

*
Тепло обіцяне
Розчарування льодом
У венах стало.

*
Душа ганчіркою вологою
До хребта примерзла,
А я живу ще.

11.01.13

Сиве небо, ковдрою над містом,
Скидає квіти крижані.
А, під ногами - талим тістом,
Чомусь стають вони брудні…

Тендітний стан дерев затріскотів:
В полон зимі віддався.
Бешкетник вітер тихо розповів,
Як з ними цілувався.

Морозний день кусає нас за ніс
Та я йому всміхаюся.
Кусай за губи і за ноги «пліззз»,
Тобі я не пручаюся!

Сніги глибокі замели шляхи,
Зморозили людські душевні рани.
Лиш бігають веселі дітлахи
Навкруг при монастирському кургані.

Не вказані роки і імена,
Та, власне, хто згада хоч на годину,
Чия душа нетлінна спочива:
Чурай Марії чи Чурай Марини?

А ті, що знали, теж давно заснули,
По ним вже навіть не задзвонить дзвін…
Хто зна… А, може, просто нагорнули
Землі з-під кам’яних високих стін?

Тут спить людина – мати піснетворства.
Донька кохання і онука слави,
Борець проти душевного потворства,
Борець за велич нашої держави!

Тут спить Поет безсмертний, безкінечний,
Співачка наших душ і наших дум.
Всі почуття таяться в них сердечні:
Кохання, пристрасть, розпач, помста, сум…

Загибло тіло, та душа – нізащо,
І пам'ять не зітреться, мов графіт.
Маруся вмерла… Ми ж живемо нащо?
Щоб засушить навік народу цвіт?

Навкруг нічого, тільки монастир,
Але чи є живий хто – невідомо.
І тут пустир, і вдома теж пустир,
Та, власне, більш нема у неї й дому…

Мовчить могила, не співа Маруся.
Недовго їй співати довелось…
Поплачу за тобою й посміюся
(Це між людьми чогось так повелось)…

Чи розпач – то вже злочин є найбільший?
У ньому біль найлегше утопить!
Лише подумай, хто із нас безгрішний?
А Бог… Він бачить… Він усе простить…

Вітри холодні землю збили в груди.
І руський сніг – холодна мурава.
Чи ще колись така Маруся буде,
Що в монастирських землях спочива?

2007

ЗапорОшило снігом дні,
захололи дУші спустошені,
ми з тобою, мов на війні,
мов на святі гості непрошені.
Розбивається слів кришталь
і впивається в серце скалка,
закували ми душі в сталь,
і...
згубили щось поміж сварки!
Оселилася в нас зима,
і мовчанка, немов пустеля,
стала наша любов німа,
стала наша любов, мов скеля.
Ти один, та і я сама,
а так просто було сказати,
- Ти пробач, я кричу дарма,
я не хочу тебе
відпускати!
Зупинися! Лиши надію!
Серед сотень образливих фраз,
ми втрачаємо часточку мрії,
ми втрачаємо часточку нас!

Твоя таємниця учора - як берег навпроти,
а річка між нами топила й топила човни.
А нині твоїй таємниці пташині висоти,
а звідти хіба що остання пір’їнка у сни.

І завтра, й довіку твоїм загадковим відтінкам
поклоняться музи, знайшовши тобі оберіг,
бо ти – надбогемна, ти просто… закохана жінка,
яку і Господь до кінця зрозуміти не зміг.

2013р.

Я тебе витворював з уяви,
Я тебе з фантазії ліпив -
У своїй уяві не лукавив,
У своїй фантазії любив.

Я хотів комету наздогнати,
Я хотів промінчик перейнять,
Приручити мить
І загнуздати,
Мов коня,
Минущу благодать...

Сонечку з небесного гніздечка,
Янголині пісне і крило,
Не для тебе сріберна вуздечка,
Не для тебе бісерне сідло!


1995

Сніжинка упала. На скроні. Розтала.
Такі чудеса нам зима дарувала.
Із дальніх вітрів, із далекого снігу
Прибились години і знову побігли.

Куди ви, куди, мої рідні, спішіте?
Годинку одну і мені залишіте.
Годинку - сніжинку коханням щасливу...
Забутому серцю теж хочеться дива.

Візьмемо з собою духмяності хвої
І звуки кришталю візьмемо з собою.
Сніжинко моя, мить до болю прекрасна.
Мої почуття не розтаньте завчасно!

Яскравим буде несподіване свято -
Коротким та щирим, шаленством багатим.
Хай королем на хвилинку для тебе
Я стану, сніжинко. Корони не треба!

Всім тим, хто мене хоч на мить розуміє,
Хай мить нескінченністю заволодіє!

Все найкраще вже мав у житті:
Дивні барви дитинства ясного,
Незабутні роки молоді,
Перший смуток за отчим порогом,

Милі очі,
Жагучі уста,
День народження донечки Галі,
Усвідомлення цілі Христа...
Все найкраще було.
А що далі?

Певно варто уже і мені
Щось подати близьким і далеким,
Перед тим, як у небі сумнім
Прокурличуть востаннє лелеки…

28.12.12

Цю жінку я в минулому житті
Уже любив. Своє ім’я Олена
Вона несла, мов німб. Її рамена
В легенькому, як хмарка, повитті
Світилися рожево. Крізь тонку
Тканину випинались пишні груди…

І в нинішнім життя зустрів таку,
Подібну. Оповив туман полуди
Мій зір. Моя уява не знайшла
Пояснення феномену такому:
І ця, як та, Оленою була,
І ця, як та, світилася в тонкому
Хмариному вбранні. Вона мені
Щось каже – я її не розумію.
Вона вже поряд. Груди наливні
Торкаються моїх. А я не смію
Дихнути навіть… В першому житті
Любов моя взаємності не знала,
В майбутнє перейшовши, в самоті
Під попелом троянським остигала
Тисячоліття! Будь же сокровен
Той образ із минулого. Та, Боже,
Не може бути двох таких О л е н –
Така краса двоїтися не може!

…П’ємо удвох цейлонський чай…
Обом
Ніяк не випадає карта спільна:
Я вже давно – не мрійник, і, либонь,
Вона – заприсягнусь – не божевільна.

Нам – добре. І якого ще добра
Жадати від недоброї епохи?!
Її пора – це не моя пора:
Їй – ще багацько, а мені – лиш трохи…


1999

А спочатку очам
білосніжна фата
і холодні
шедеври цілунків
на склі,
і шепочуть
відшептані
Богом вуста
про того,
хто багрянив
і просто дотлів…
Одягнули оголені
з віхоли плащ,
а закутаних вигоять
мавчині сни.
І, здається, врятує ще
обрій-вітраж,
якщо бачиш куди
без війни
і вини.
Над сороками
сорок
снігів і прощань,
а над вороном
голуб - охліблено дзьоб.
І виходить із міфу
на вулицю Пан,
і святим підставляють
нехрещений лоб.
І летять
молитви
до своїх куполів,
оминувши льохи
і підступні льоди.
І чекають вертеп
при вогні і столі –
відродись пастушком
і заходь – молодим!
Привітай на покутті
любов і святА –
так пощезнуть омани
великі й малі.
…А спочатку очам
білосніжна фата
і холодні
шедеври цілунків
на склі…

2012р.

Никогда никому не мсти,
И Любовь в твою жизнь войдет,
А ошибки – пойми и прости.
Счастлив тот, кто и верит, и ждет.
Не завидуй, не плач, не лги,
Не злорадствуй чужой беде,
Даже недругу ты помоги…
Помогай всем всегда и везде.

Если в жизни грохочет гром,
Все равно отвечай добром,
И Фортуна в твоей судьбе
Повернется лицом к тебе.
На добро отвечай добром,
И добро защитит твой дом,
Многократно в твоей судьбе
Возвратится добро к тебе.

Жизнь твоя – самый ценный дар,
Что тебе подарил Творец.
Помни, юн ты, молод, иль стар,
Есть начало всему и конец.
И поэтому каждый миг
Ты с любовью на мир смотри,
А услышав о помощи крик,
Помоги и добро сотвори.

Если в жизни грохочет гром,
Все равно отвечай добром,
И Фортуна в твоей судьбе
Повернется лицом к тебе.
На добро отвечай добром,
И добро защитит твой дом,
Многократно в твоей судьбе
Возвратится добро к тебе.

26/12/2012

Тиха ніч, свята ніч!
Спить усе, тільки віч
Не змикає дитина свята,
Волос ніжний за вітром зліта -
Спить у тиші небес.

Тиха ніч, свята ніч!
Пастухи пліч-о-пліч
Сповіщають: "Алилуя!"
Кожен їхню звістку чує:
Наш Спаситель прийшов!

Тиха ніч, свята ніч!
Божий син, всіх облич
Вроду перейняв сповна,
Б'є нам година тепер рятівна:
Бо народився Христос!



Переклад Василя Білоцерківського

Я серцю говорив, не спавши уночі:
– Хранителю таїн, свій скарб мені вручи!

Чом соловейко твій замовк в саду веснянім,
Не гомонять собі, як завше, турачі,

Не пролуна потік висловлювань чудових?
Встань, мріє-голубе, помчи в далеку путь!

Дивись – прийшла весна. В полях, лугах, долинах
Квітки, немов дівки, під сонечком ростуть.

Бутони руж палких вогнем згорають ніжно.
Фіалки – пристрасні. Струмки злилися в вир.

Усесвіт сповнений бажаннями до краю.
Упали промені на самоцвіти гір.

А в серці квітника, мов падишах в короні,
Зелений кипарис – урочистий колос.

На честь володаря п’ють лілії та маки,
Блищать у чашечках тюльпанних краплі рос.

Поля прикрашені жасмином, і безсонні
Свої квітки розкрив нарцис – коханець-муж.

І в клюві солов’я для гостей всіх дарунки,
Він пестики несе своїх слухащих руж.

А хмари виросли – завдати хочуть зливи.
Мені приніс зефір світанний запах трав.

Птахи всі на зорі співають і щебечуть:
– О земле, зеленій! Бо час твій вже настав!

Всі принесли дари на торжище природи:
Бо кожний віднайшов хоч пригорщу добра.

Цей сяє у красі, а той зітхає млосно.
Усюди танці, сміх, гучна й весела гра.

Святкуючи весну, блаженствують, гуляють, –
Життя без прикрощів, юнь, сповнена щедрот.

Чи ти не в змозі з сну прокинутися серце,
Позбувшись радощів, не ціниш і красот,

Не хочеш на землі уславитись віршами –
Бажання затовкло, забуло мрії враз?

Бувало, в пошуках жаданих рим-перлинок
В бездоннії моря пірнало ти нераз.

Ти прикрашало мисль безцінним порівнянням,
І намиста разків низати вміло ти.

О, звідкіля тепер твій непроглядний траур?
Так оніміло, так закам’яніло ти.

– Єдиний друже мій, – відповідало серце, –
Залиш мене в журі, не став питань мені!

Коли б лише забуть, як мотилі забули,
Що ураган зими надійде по весні, –

Вручило би меча я вершнику-поету,
Благословило в путь по славу на землі.

На жаль, я знаю все про долі віроломство,
Вчуваю свій кінець у недалекій млі.

Так пташка бачить сіть і знає, що загине,
А все ж, у безумі, несеться по прямій.

Що слави гук п’янкий, що похвала за доблесть!
Їх відзвук пропаде в глибі невидимій.

Геть мрії відкидай! Із мрійниками доля
Розквитується зле. Вона суддя черства.

Ти Пушкіна згадай, забудькуватий! Чув ти,
Що Пушкін всім співцям, усім майстрам глава?

Ти Пушкіна згадай, чиї могутні строфи
В усі краї поніс стовустий поговір.

Ти Пушкіна згадай. Аби слова крилаті
Накреслив він колись – цього жадав папір!

Блискуча райдуга ясної тої мови
Мінлива, немов крил павиних синизна.

Чертог поезії прикрасив Ломоносов,
Та царська мантія – лиш Пушкіну одна.

Край чарівливих слів завоював Державін,
Та тільки Пушкін в нім державний володар.

Він мужньо випивав отой коштовний кубок,
У котрий Карамзін налив знання нектар.

Микола паном є від Волги до Китаю,
Та підкорив весь світ лиш Пушкін-Прометей.

Як місяць дорогий мандрівникам на Сході,
Так дорогий поет для Півночі людей.

Ні небесам семи, ні чотирьом стихіям
Не знані ще були такі чудні сини.

О, як батьки його жорстоко учинили
З любимим первістком, – у розпачі збагни!

Смертельную стрілу в обранця запустивши,
Шлях крові вогняній неждано відсікли:

Бо градиною в мить, за їх наказом, хмара
Розкішний збила плід, – поета знищили.

Прийшов смертельний вир і загасив світильник,
І тлінний прах заліг у підземелля тьмі.

Своїм кривим ножем старий доглядач зрізав
Могутні пагони під корені самі.

І в череп, цю думок скарбницю дивовижну,
Єхидни заповзли, мов у кубло змії.

Весь солов’їний сад був у бруньках рожевих, –
Із праху поросли там голки-тернії.

Й покинув вільний птах заков своєї клітки,
І сліз потік з очей печальних заструмів.

Російська вся земля ридає у скорботі, –
Бо лютий кат його безжалісно убив.

І правда не змогла – цей талісман безцінний –
Від чвар та від образ йому заслін зробить.

У дальню путь пішов і друзів всіх покинув.
Аллаху, милість дай йому! Він міцно спить.

Хай вічний у плачі фонтан Бахчисарая
Духм’яними слізьми дві ружі оживля.

Хай в бейтах Сабухі Кавказ срібловолосий
За Пушкіним скорбить і траур свій справля!



Переклад Василя Білоцерківського

Туман розвісив за вікном
Свої картини,
Розлив досвітнє молоко
Все до краплини.
Заполонив мене усю -
І душу й тіло.
Чекала я тебе у снах,
Я так хотіла...
Відчути подих на щоці,
І тихий шепіт.
Прийди з туманом разом цим,
Відчуй мій трепет.
Я розповім про снігопад,
Що скоро буде,
Хоч хмурий грудень за вікном
З лицем приблуди
Лишає сльози на душі,
І бруд на рамі...
Чомусь так хочеться мені
Тебе губами
Торкнутися хоча би раз
Палким цілунком...
Туман у скроні проникав
І стукав лунко.

2011р.

Зачерпнути б зірку згірклу
В пригорщі грудневих
Вечорів,

Виткати з проміння покривало
І сховати музику
У нім,

Випити кохання повну чашу
І сп’яніти запахом
Твоїм,

До твого божественного лона
Доторкнутись ніжністю
Богів,

Борг сплатити, впавши на коліна
Словом, що запалює
Вуста,

Щоби залишилась перед нами
Чиста і прозора
Висота.

21.12.12

Галереєю пам'яті йде
Серце знов у замріяний вечір.
Тло малюнків, як небо бліде
Після дум вереснево - лелечих.
На одному ти сонцем зайшла
За оденки весняного бору,
І не стало у лузі тепла
Оповити мою душу хвору.
У роздолля картини лляне
Тихим світлом єства опадаю,
І лікує від болю мене
Запашна квітка юного гаю.
Так відрадно на серці мені,
Як дивлюсь на ці милі шедеври,
І майбутнього такти сумні
Тихше б’ють у прочинені двері.

19.12.12

О краю мешканці, що Магомету вірний,
Навіщо твердите ви: світ оцей безмірний
Не має тайн, чудес, і двері всіх небес
Пророк давно замкнув для тайн і для чудес?
Оскільки живемо в такий час християнський,
Готовий навести я випадок слов’янський.

Вік дев’ятнадцятий. Сімдесят шостий рік.
Нам друге сонце світить з Польщі. Sic!
Народе, придивись, – перед тобою диво.
В Тифлісі два сонця – чи ж це одвік можливо?

Оспівую красу його і світлоліт.
Тим сонцем Ванда є, йому шістнадцять літ.
Краса своїх подрýг – красою їх здолала.
Нам діва світла місто нашеє осяла.
Два сонця маємо, але довершу я:
Вони відмінні так, як небо і земля.
Осліпне, хто зирнуть на сонечко посміє.

Але хто на красу погляне, той прозріє.
Буває: сонця диск затулить хмарищ знак,
Та кучері цей лик не скриють аж ніяк.
Коперник мовив нам: не зрушиться світило!
Але її краса мене розпроменила.
І серед гурій я такої не знайду,
Що розумом, знанням була б їй до ладу.

Хто їм учитель є, хто гурій наставляє?
Хто знає музику, як наша полька знає?
Хто може так чужі читати письмена
І знати стільки мов, як знає їх вона?
Секрет її, на жаль, вгадати нереально.
Лиш гра її всіх нас вражає тріумфально.
Дарма ішли борці тут рабство касувать –
Бо довелось їм знов рабами Ванди стать.

Хоч Сабухі співав свободу кров’ю серця,
Взяла його в полон ця донька іновірця.
Від бід її усіх, о Творче, вберігай!
Нехай батьків її вкриває щастя май!


Переклад Василя Білоцерківського

Звідкіль цей галас і ці крики, чом люд довкола заревів?
Чи то моллі тепер бракує цілих двох батманів кормів?
Здійняв він крики через гроші – дійшов той голос до небес
Скоріш за труби Ісрафима во славу таїнств і чудес.
О Господи, він просить грошей! І через це – забудь шабаш! –
Все у полоні метушіння, панує скрізь розгардіяш.
Ми скаржимося на цю жадність, не тільки ми, не ми одні –
Тепер всі янголи в тривозі: о, як печаляться вони!
І спека, й посуха, і голод – як глянеш з одного кута,
Тривога,, що молла розбурхав, – як глянеш з другого кута.
В усіх місцях земної кулі, в Ірані – більше, ніж будь-де,
Народи одяглися в траур, молла промовив: горе йде!
На світі тім колись здійсниться Страшний той Суд один лиш раз!
А нам є суд на цьому світі – щорік, щодень і повсякчас.
Як місяць магеррам надходить, молли провина – судять нас.


‘ ‘ ‘

Лиш славу добру я любив свою,
Не мріючи про гурій у раю.
Чом кажеш ти: «Пророче, одружи!»?
Тобі від них – нічого, крім олжі.
Душа глуха до молитов, постів –
Цей нонсенс їй уже осточортів.
Просвітництво – то справедлива путь.
На тій путі про гурій ти забудь.
Така путь є привабна мудракам,
А гурії привабні дуракам.


‘ ‘ ‘


Їх шал наслідувать – науці руйнівний,
Вони прокльонів шлють без ліку моді цій!
Невігластво в наш дім приводить богословів.
Шукайте ж мимо них собі ви шлях другий.
Всі небезпеки і загрози в цьому світі,
Іранців гострий міжусібний бій –
Від богословів і наслідувань походять,
А ми все терпимо той гніт двійний.
Довік ганьбою буде нам наслідування,
А надто – кожному, хто є віслюк дурний.



Переклад Василя Білоцерківського

Жасмину кущ розцвів біля криниці.
Знайомий незабутній аромат
пускають невигадливі косиці,
як і колись - в квітучий зорепад.

Стояли ми біля пянкого зілля
в червневу ніч. Був місяць у повні.
Загадували нишком на весілля.
У коси квіти ти вплітав мені.

І біле дивовижно пасувало
до моїх чорних шовковисчтих кіс.
Було нам ночі для любові мало.
Мовчав у небі делікатно Віз.

Червнева ніч. Ізнову Ведмедиця
на небі, мов у озері провин.
І ловить сльози розпачу криниця.
Й дурманом пахне, як колись, жасмин.

Втікає мій рядок,
Немов ручай по зливі, –
Хіба ж наздоженеш
Сяйливу мить життя?!

На мокрій від сльози
Твоїй щоці
Мінливі
Промінчики чуттів
Примерхло миготять.

А ми ж були колись
(Невже були?) такими
Вишневими,
В цвіту
Надій і сподівань!

Розбились на скалки
Всі вишукані рими
Об гостру грань сльози –
Душі лиш не порань...

Ти пройшла, словечка не сказавши,
Лиш кивнула злегка головою
Гордо і зневажливо.
Ти ж завше
Зверхньо так поводишся зі мною.
Начебто із підлітком.
Я – сивий,
Зморений життям і боротьбою
Із самим собою. Некрасивий,
Недоречний поряд із тобою.
Все я розумію. Та не вмію
Сам себе триножити й гнуздати,
На доступну вуличну повію
Я тебе не хочу проміняти!
Ждатиму – нехай і безнадійно –
Зустрічі з тобою кожен вечір.
Вірячи, що ти сама підійдеш,
Руки покладеш мені на плечі…

1997

Місто Дубно. Річка Іква.
Древній замок – таїна…

Знов приїхав через рік я
В таїну. Цвіла весна,
Щебетала й лоскотала…
Йду по дамбі. А внизу –
Двір знайомий. Вишні. Тая
Рушники пере в тазу.
Підкрадаюсь. Затуляю
Очі Таї. А вона –
Стрепенулась! Не питає,
Хто такий. Вона вже зна.
Обнялися – спалахнули.
Груди начеб опекло:
Ми нічого не забули
І розлуки – не було!
Знову – Дубно. Знову – Іква.
Таїна очей, і – сміх…
Мила Таю, не відвикла
Ти від пестощів моїх;
Не забули твої руки
Найінтимніше тепло!
Не було у нас розлуки –
Просто зимно нам було…
Просто сумно. Просто щемно:
Дубно згибіє без нас,
Молоденьких…

Просто ще нам
Розлучатися не час.


2001

Отак надворі холодно зимою,
Як у душі без ласки теплих слів.
Забанував печаллю я німою, -
Засипав сніг дороги, всі замів.

Юга пекуча не розкаже, де ти
Очей сховала вересневу синь, -
Не перейти - перебрести замети,
Не віднайти загублених стежин.

Від ревних шалів білої панянки
Боюсь, аби я дочиста не змерз.
Терпляче жду на березневі ранки,
Що розкоркують літепло небес,

Що запалає коло полум’яне,
Розтане сніг, льодини крем’яні,
І ти відчиниш у палкім бажанні
Не тільки двері, а й себе мені…

13.12.12

гаплик

Про те, що мало статися між нами,
(Якби Ви знали про мою любов)
Я вірші Вам писав і клав у схов,
Не сміючи бентежити листами.

Життя відрізок чималий пройшов,
Та серце не вернулося до тями,
Хоч інша жінка в нім зігріла кров,
Чуття до Вас лишилися ті ж самі.

Я тайкома від неї ще пишу,
Немовбито поезію чужу,
Нотуючи душі палкі цитати .

Щасливий обмірковую кінець,
Як Ви йдете до мене навпростець
Мою ліричну тугу почитати.

09.12.12

Вбиває мрії куля з коньяком
Вбиває запах твій у хворому атракціоні снів
Все йде не так, як я хотів
Отрута моя тягнеться гудком

Пробач мені за мій убогий манекен
Пробач за спробу вдати з моря океан
Я просто п"яний кіноман
Продав я існування свого гобелен.

Я перемотаю плівку почуттів
І пропущу пропущений дзвінок
Я так звільнити би тебе хотів
Втопити в собі байдужий плач думок.

Ніч тьмяним погладом зійде на тебе вмить
І серце ще сильніше защемить
Сліпа печаль усе в тобі скувала
Душі твоєї вдосталь скуштувала
В печалі тої очі голубі,
Вона не присвятить себе тобі
Не обійме вона тебе вночі
Не підбереш до неї ти ключі.

Її немає поряд, та дарма
Вона тебе катує, як пітьма
Не вирвеш серце ти із власних же грудей
Не станеш ти найщасливішим із людей.
І знов, і знов приходить клята ніч
Ти не побудеш з нею віч-на-віч
Не мрій, вона не буде вже твоєю
Не змиришся ти з думкою цією.

Нема де дітись... Безнадійно...
Все дарма...
Переді мною нездоланная стіна
І голос віри вже тихенько шелестить
І промінь власної надії догорить...

На моєму плечі
дочаклує зима,
на твоєму обличчі
біліюча
близькість...
І голубка, і голуб
над щастям -
обман...
білокрилий,
а з ним
нам і небо
занизько.
Білі коні не наші -
везе сніговій
на холодних долонях.
Ми ті... споночілі!
О сніжинко раптова
у долі моїй,
нас єднає не Гера -
Евтерпа у білім...