Прощавайте, золоті дерева,
Вже не чуть у хмарах Божий глас…
Осінь, мов печальна королева,
В мантію жалобну одяглась.

Де ти, справедливосте, о де ти?
Певно, Чорнобог тебе зборов.
Скоро ви, діброви, упадете
І проллється з вас багряна кров.

І пополотніле від одчаю,
Небо, обірвавши в серці нить,
Заголосить тужно, заридає,
І плачем-дощем зажебонить.


22.10.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Не моя вина -
Не твоя вона.
Від торкань струна
Не звучить, німа…

Розірву струну -перейду стерню!
Принесу вогню!..

Не моя вина,
Що любов земна...
Не твоя вина,
Що мене нема.

І струни нема, і стерні нема,
У житті зима...

2012.10.21.

Я задыхаюсь без любви-
Молюсь и каюсь...
На вдохе утренней зари
Прозреть стараюсь...

Не зачерстветь мне помоги,
Святая Дева!
Мы- не друзья и не враги-
Я за пределом!

Я с трапезой живу одна-
Так, видно, надо...
Повисла бездной тишина
Над зимним садом...

Бунтует ветер за окном.
Так одиноко...
Я вспоминаю перед сном
Твой милый локон...

Лоскочет памяти намек:
Ты где-то рядом!
Глаза штурмуют потолок-
Страдать не надо!

Пора рассудку отдыхать-
Уже не больно.
Устало сердце трепетать-
Пусть спит спокойно.

Думки про тебе з вечора й до рана,
Як сонце над гаями, так і ти –
То грієш, то печеш, неначе рана,
До тебе все життя мені іти –

Голубити за промені, за крила,
Ще мить - і огорнути всю, ще мить…
Ти білий світ увесь мені закрила,
Де серце болем радісно щемить.

І вірю я, у щастя вірю свято,
(Ти для цілунку вустонька настав!)
Що збудеться для нас любові свято –
Ще просто час для нього не настав!

21.10.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Мав би на море сіть –
міг би торкнути ці
мушлі, де вгрівся шум.
Чуєш? Це я спішу
вилитись на вітри
мовою хвиль і риб,
шибами отрясти
зашморг нічний сльоти,
вигнати з тіні страх,
вигнутись на устах,
кутики навести,
брівоньки розвести,
в серці спалити біль,
стати вогнем в тобі.

Тільки де сіть ота?
Душить слова сльота,
тінь переходить в тінь –
міряє вуха стін,
світло вражає днем –
ріже болить і тне,
кутики – ямки брак,
брівоньки – болю знак,
серденько – сіль одна...
висохла чужина...

19 Жовтня 2012

Моя любове середзимна,
На щастя ти чи на біду?

Ще платонічна, не інтимна,
Не легітимна до ладу;
Ще нерозділена, нерівна
Між нами:
Я в таких літах
Сивоморозних!
Ти ж – царівна
Волошкам в стигнучих житах!

Мені так боляче з тобою,
На самоті – ще болючіш:
Завжди каленою стрілою
Стримиш у серці
І мовчиш
Про все, що станеться,
Що стало
Трагічним вислідом в кінці…

Мені лишилося так мало
В степах топтати чебреці!

Моя любове неповторна,
Згорай в пекельному вогні…
Вже чорна ніч непереборна
Не розвидня і при вогні
Мені, осміяному…
Де вже
Мені боротися –
Либонь,
З ошмать словесної одежі
Вже не роздмухати вогонь
Ліричний!

О, моя любове –
Моє світання вечорове…

Телефонуєш – мов із того світу…
Я вже й забув про те, що ти – була,
Що ти – цвіла в ту весну розмаїту,
Цвіла для когось – виклично цвіла
І безсоромно! Я ж у білій кроні
Притулку не знаходив – був чужим;
Лиш забілив той цвіт дочасно скроні
І без любові літо я прожив;
Та й осінь відпалала без любові,
Та й душу вже вистуджує зима,
І дні такі суцільно-вечорові,
І просвітку ніякого нема…

А в телефонній рурці – схлип і сльози, –
Та й слів не треба… Крихітку жалю
Для тебе ще знайду, хоча морози
Давно вже вбили словоцвіт «люблю»;
Знайду я співчуття твоїй печалі,
Хоча моя печаль – твоя вина
Досмертна… Проганяю все ж чимдалі
Свою образу – зайва тут вона!
Життя минуло: ми чужих чужіші,
Та спогади нас в’яжуть вочевидь,
І я пишу ці невеселі вірші,
Мабуть же, не від нічого робить…


2001

Тайна жінки – всім тайнам тайна,
Не розгадана ще ніким.
Її чар золоте кайдання
Носять з гордістю чоловіки.

Вся із затишку і неспокою,
Із узгоджень і протиріч:
То засвітиться яснооко,
То в очах її – темна ніч.

Хто її отакою вигадав,
В плоть зодяг і вдихнув життя?
Хто й навіщо у серці вигойдав
Незбагненно смутні чуття?

Я дивлюсь, я тамую подих.
Ось вуста… Ще вони мовчать.
Тільки подив, нелюдський подив
Закипає в її очах.

Ось зіниці її кришталяться.
В них – півсвіту в оздобі вій.
Зараз станеться… Зараз станеться!..
Я в тривозі. Я сам не свій…


1971

Пурхає голка в пальцях
нічним метеликом,
оплакує день свіча,
світло,
(знову вимкнули світло),
біло, на вулиці біло,
заметіль...
Пурхає голка в пальцях,
хоча б розігнути спину,
на хвилину,
нІколи...
Вперто кололася голка,
знову...
павутиною плуталася нитка,
нестерпно...
Пізно вже мабуть,
темно,
трохи...ще трохи,
пурхає голка в пальцях
нічним метеликом,
тобі, дитино,
для тебе,
треба,
аби не гірше,
аби не гірше від інших.
Пурхає голка в пальцях...

Я його одягав
у картаті одежі,
щоб не гірше від інших
між стилів-заграв.
Ну а він голяком
на освітлені вежі,
чортеням, янголям
біля Бога витав.

А тоді словозорив
зухвало й цибато,
не давався до рук,
по калюжах бігцем.
Там, де будень, шукав
розцяцьковане свято
і святкове одразу
в багнюку лицем.

Вередливий, як дощ,
і збитошний нестямно!
Ох, відшльопаний був
за штанята брудні,
та ніколи не скиглив,
не бігав до мами,
що сестрою Евтерпі
й зорею мені.

Виростав, бешкетуючи
лихо й незмінно,
а коли вже у люди,
в бездонну крутіж,
перед щастям стояв я
щасливий уклінно,
що й зостався таким
неприборканим …
вірш.

Душа моя лине до тебе,
Шукає притулку у думах твоїх.
А тіло тремтить від потреби -
Щомиті шукатиме втіх...

І руки твої не такі соромливі,
Як були в юнацтві колись...
І очі лукаві і, вельми, кмітливі
З бажанням на мене дивились.

Володар, ти маєш до мене сумління?
Чи ти невдоволений мною? -
Немає від тої потреби спасіння,
Яку називають любов'ю!..

такі безрадні руки
що у струмках волосся
оніміли

такі глибокі очі
що не знайду себе
у задзеркаллі

мила

заповнений тобою
неначе неопалим цвітом
запалений передчуттям грози
ще небувалий вітер

вдихаю місячну тебе
нічим не вкриту
невідгорілу
і прислухаюсь до небес
до рухів невагомих тіла

згорай і опадай
твори
відтворюй музику жіночу
у небо
падай догори
і возноси додолу

хочу

з нічних метеликів наш рай
серцебиття
ґноти шпилясті
так мало
треба для життя
клітину щастя

15 Жовтня 2012

Быть женщиной дано судьбой...
И на границе жизни или смерти
Я с высоко поднятой головой
Любые муки выдержу, поверьте...

Я-женщина!-и это имидж мой!
Я-женщина!-И в этом радость жизни...
Я не хочу стоять с протянутой рукой:
Молить отсрочки на любовной тризне!

Я - женщина!-И в этом козырь мой.
Ведь я могу быть сильной или слабой...
Могу быть очарована тобой,
Или увенчана недоброй славой.

Я - женщина!-И это мой резон!
Резон подняться над мужчиной!
"А быть" или "не быть"-решает он.
Чтоб БЫТЬ,а не искать причины!

(2012, пов. 2016)

Не знаю где начало чувства этого:
Такого чистого, как первый белый снег,
И ощущенье нежного и светлого,
Неуловимого, как электронный бег.
Такого будоражаще-интимного.
Как легкий бриз- летящий ветерок.
Такого премитивно-позитивного,
Лоскочущего тоненький намек.
Намек на несомненно окрыляющее,
Несущее в безвременную даль...
И боленосное...и болеутоляющее...
Принапускающее тонкую вуаль...
То грустное, то страстно вопиющее,
Крушащее воздушные мосты!
То- забирающее, то- опять дающее!
Блуждающих комет- дымящие хвосты!
Нет глубины, и нет распределения-
Бескрайняя, нагая,чужая целина...
Волнующая тайна вожделения
Волшебных чувств и прелестей полна!
Несказанных еще банальных глупостей,
И тягостных мгновений предвкушения.
Еще, быть может, не хватает смелости,
Одолевают терпкие слюнявые сомнения.
Но все еще лишь в мыслях зарождается:
Фантазии, как трепетные фурии!
Мечты под властью фатума сбываются!
Мы- выходцы из сказачной Лемурии...

Пряча следы и годы,
Прошлых признаний без,
Призрачная природа
Дышит наперевес.

Путает с непривыка
В свете воздушных масс
Равликов древних ников -
Равновеликих нас.

В кадре - в любом оконце,
Днём, как ничто, как дым,
Выгретое на солнце
Стало большим, большим.

В стружке из мелких чаек
Завечерел азот,
Сумеречный фонарик
Тайну себя везёт.

Хрупкий, как части речи,
Лёгкий, как лебеда.
Чтобы ему навстречу,
Будем всегда, всегда.


2012

І буде день такий як інші
скоріш за все не буде свята...
В мені, твої приречені тіні
з колін давно не дають піднятись.

Чи хтось тебе кохав як я...
для тебе скарб я чи загроза...
можливо, все це маячня
пригадую, ти бачив навіть мої сльози....

Зриває вітер листя й надію
тепло пів року знову чекати,
найбільший злочин не втілити мрії
забути б усе і до літа спати.

Пройтись би разом осіннім парком
ніжно руки твоєї торкатись,
здається, вічності було б мало.
І як же цього мені дочекатись......

Сліди на траві. Хтось блукав цією галявиною,
Хтось ходив серед глибоких трав,
Пірнаючих у їх зелене море,
Хтось шукав спокійного літа дні,
На дні цього неба.
Хтось дивився сумними очима
На квіти звіробою та живокосту,
Хтось шукав до далекого селища стежку
Але не знайшов.
Хтось називав те село,
Загублене серед лісів та боліт
«Селище Глибокі Трави»*,
Хтось мовчав слухаючи шепіт
Молодого лісового вітру,
І побачивши зеленого коника-скрипаля
Цитував Фудзівару Тосінарі,
Хтось зазирав в очі метелика
І питав: «Навіщо ми тут?»
Хтось здивовано дивився в обличчя
Повного Місяця і називав його
Блідим злочинцем та злодієм,
Що краде останні крихітки спокою,
Хтось довго слухав голос струмка
І вирішив мовчати багато років
Бо немає про що говорити і немає з ким.
Хтось, але не я…


Примітки:
* - цитата з твору Фудзівари Тосінарі:
«У сутінках вечора
Осінній вихор над полями
Пронизує душу…
Перепелиний стогін!
Селище Глибокі Трави…»

Не вір мені – усе слова, брехня,
Усе пастки досвідченої стерви.
Втікай вночі, не встигнеш серед дня,
лиш так ти збережеш і душу, й нерви.

Тепер відкриюсь: слово і краса,
Могутня зброя в мому арсеналі,
Вартуй себе, завчасно не згасай,
бо буде happy end у серіалі.

В актриси все продумано давно,
Усі любовні сцени – клоунада.
Досхочу я награлась...Все одно
Тебе люблю–у цьому лише правда!

23.09.2012

Так прагну найбільше дізнатись про... себе,
Здолати стежки всі круті й небезпечні,
Збагнути, як Час, що пронизує небо,
Щомиті лягає на Вічності плечі.

Так хочеться крила собі відростити,
До янгольських сфер проникати іскристих,
Навчитись слова пропускати крізь сито,
Що лжу відрізняє між зернами істин.

Так хочеться спити любові по вінця,
Поразки і злети - на денце до серця,
І відбиток власний знайти в половинці
Душі, що десь бродить в життя круговертях.

Якби ж хто придумав такого рентгена,
Що душу людини просвітить наскрізно,
І ніші, в яких причаїлася темінь,
Наповнить враз світлом, допоки не пізно...

Мабуть, ці бажання й самій незбагнені,
Нуртують в мені, проганяючи спокій.
Та знаю - допоки ще кров в моїх венах
Пульсує нестримно у битвах буремних -
Душею літатиму я надвисоко!

Дощ лив сумом цілу ніч
моєму настрою в такт,
твій голос зі мною віч на віч
підписала б з тобою я пакт.

Відкрила власноруч сезон переживань
вступила в жовтень розкраявши рану
заподіяла шкоду собі без вагань
глузд здоровий помер, пірнула в нірвану

Хочеться розгубити слова між рядками
прочитаних поспіхом книг
і розум здурити чужими думками
щоб жити і діяти міг.

8.09.12

Коштовний камінь в дорогій оправі
зняла з руки й поставила на стіл,
а потім вже промовила при каві:
"Я без причини не іду, повір".

По чоловічому обличчі сльози
котилися. Спинити вже не міг.
Сіяли діаманти і алмази
біля таких чужих і рідних ніг.

В її руках у сто карат світлина
(із дому хтось прислав, немов на зло).
На ній її маленька Україна:
із бантиками "диво" і село.

Ну, що йому сказати на прощання?
Сам відповідь в очах її знайшов:
На світі є понадземне КОХАННЯ,
та над кохання в світі є ЛЮБОВ!

2010

Ось нічне вікно,
Де усі не сплять,
Може, п `ють вино,
Може, так сидять.
А чи просто рук
Плетене сільце,
В кожнім домі,друг,
Єсть вікно таке.

Не від свіч і ламп освітило тьму,
Від очей без сну

Крик прощання, стріч -
Ти- вікно вночі!
Може, сотні свіч,
Може, дві свічі…
Розуму б знаття
Де знайти покою…
Та моє життя
З долею хисткою.

Помолись, дружок, за безсонний дім,
За вогонь у нім.

Шепіт золотий. Сльоза розлуки.
Помах шалі голубих вітрів.
Ваших яворів опалі руки
Я підняти в зéлені хотів.

Вії трав звільнити із туманів,
Груди знов у квіти одягти,
І черешні цілувати ранні,
І веселок зводити мости.

Я хотів. Та хто я в цьому світі, -
Бузько із пораненим крилом,
Що на позолоченій блакиті
Пише вірші вам тремким пером.

08.10.12

не прожену тебе ніколи,
у темну ніч і день крислатий
тебе частинка є в кімнаті:
ти тінню ходиш, я працюю,
а потім погляди малюю
твої словами на папері,
не прожену, бо що життя…
це ти і я…

Я забагато в тебе вимагала.
Хотіла стільки, скільки ти не мав.
Завжди тебе в політ з собою брала,
та ти від мене відставав.

Тепер і я свої згорнула крила,
літати вже не зможу далебі.
Та тим, що я так високо летіла,
коханий мій, завдячую тобі.

2002

Я закрою дверь за тобою,
И невольно дрогнет рука.
Нужно разобраться с собою,
Но вползает в сердце тоска.

Ночь безумно кажется вечной,
День изжит в пустоте бытия.
Мы себе позволяем беспечно,
Сроком нажитое терять...

Загрузила себя по- полной,
С головою ушла в дела-
Осознала, как это больно:
"Как закусывать удила"...

Я пытаюсь не сбиться с ритма-
Жизнь диктует свои права:
У нее свои алгоритмы,
У нее- скупые слова...

А душа ждет каких-то особенных,
Незаезженных слов и фраз,
Ни конкретно уже приспособленных,
А позволенных только раз...

Я все еще тебя хочу,
Но только телом- не душою:
Душа обманута тобою:
Я в глубине души кричу!
Нет не обида и не ревность
Меня так тягостно гнетет,
А мнимых чувств пустая бренность
И лживых фраз водоворот...
Я ностальгией не страдаю...
На мир смотрю Любви глазами.
И трезвость мысли соблюдаю,
Но что-то дрогнуло меж нами.
Ты мне не должен в оправданье,
Но есть эстетика Любви...
Могу учесть твои желанья,
Но хитрость у тебя "в крови".
А я- открытый человек,
И не люблю, когда "юлят".
Я принимаю, как намек
Твой "огнедышащий заряд".
Быть может "выстрел" будет метким,
А, может быть, и "холостым".
Исход познаний будет редким-
Уже "разведены мосты".
И что, конкретно,интересно:
Ты не обидел, не "достал".
Сама себе признаюсь честно:
Ты просто-разочаровал...
И независимо от текста,
От принадлежности к сословью-
В моей душе не будет места
Заученному многословью!

І сльози ллються із очей прекрасних,
звертаючись до сонця за теплом,
бо серцю промінців бракує ясних,
із холодом боюсь сама лишитись знов.
А ти питаєш, чом я не сумую...
Я сумувала безліч днів підряд,
благала: повернись, життя руйную,
Це був любовний твій обряд.
Я божеволіла, лише жила любов’ю,
кохала так, як ти мене навчив;
рубець хронічний знов налився кров’ю,
коли його ти ненавмисне зачепив.
Помилка світу – ти любить не вмієш,
ти не даси життя за сум очей,
лише розпусту й біль у душу сієш,
зникаючи навік із цих ночей.
Тепер прекрасні почуття забула,
не докоряй, що я чомусь не та,
твоє вчення до тебе ж повернула,
насправді, методика була проста...
26.10.2001

Ти спиш? А я цілую твої очі,
Невидимо кохаю руки золоті.
Дозволено усе, все можна серед ночі,
Як в літні дні щасливі ті.

Ти спиш? А я, мов Ангел-Охоронець,
Твій спокій збережу, ти спи.
І колискова хай луна з віконець,
Не я з тобою наяву – прости.

Ти спиш і вранці не згадаєш,
Як безтурботно до тепла звикав,
Яким в польоті пристрасним буваєш...
Лиш, що безкрила вже – ти відчував.

19.09.2012 (01.10 ночі)

Без гриму, без прикрас,
Не вивчила промову,
Свідомо так до Вас
Прибігла на розправу знову.
Печуть, пульсують скроні,
І очі повні сліз – то дощ,
Грає совість на клаксоні,
Чути гамір мертвих площ.
Я роздяглась і оголила душу,
Та стала невидима мов тінь.
Ви бачили покірну гейшу...
А я була достойна поклонінь!
Усе, я пориваю зі світом,
Отак – без гриму, без прикрас,
І отрую правдивим ароматом,
Мене молитвою хтось спас,
Бо корінь пристрасті в мені погас...

27.09.2012

Лиш друзі, а хотілось трішки більше
Та доля залишилася така,
Усе йде шкереберть, щоразу гірше
І смерть напевно близиться моя.

Лиш друзі... А цього мені достатньо?
Чи осінь чорну я переживу?
А може закопають у могилу братню -
Та що це я в віршах своїх верзу.

Мені прикольно - я завжди веселий
У мене друзів безліч у кутку
Я все танцюю і сміюсь в готелі,
Катаюсь світом і гуляю на містку...

Лиш друзі, а хотілось трішки більше
Та доля залишилася така,
Усе йде шкереберть, щоразу гірше
І смерть напевно близиться моя...

30.09.2012 року Львів

І ставить життя на таранні таланти,
і ставиш ти кварту, де варто свічу,
і два дуелянти, і два дуелянти
шепочуть галантно твоєму плечу…

Колишніх емоцій поразки і гранди,
колекції згадок, як зорі в мольбі,
а два дуелянти, а два дуелянти
ще руку цілують найкращій тобі.

Ховаєш печалі у торбу для Санти,
і зморшки, мов ноти, звучать на струні,
де два дуелянти, де два дуелянти
не кинули шпаги і клятви-вогні.

Довкруг аватарки – дзвінкі протестанти,
між них заховалась за Образний шал,
бо два дуелянти, бо два дуелянти…
Спізнились, на жаль…

Всякой бездонности дно обнаружится.
Сласти-мордасти в разливе, но тут
Все эти страсти, страдания, ужасы -
Сколь они быстро до дна достают.

В этой вселенно запахнутой комнате
Судьбы и сонмы на личный пустяк
Небо меняло? Навряд ли, да полноте.
Всяко бывало - бывало и так.

Белая мельница, красная девица,
В меру слегка ослепительный жест -
Так окунуться, как только отмерится,
В тонны страданий и метры блаженств.

Ну а потом, выдыхаясь и хлюпая,
Искренне нам окунуться слабо в
Тихую, глупую, тихую, глупую,
Тихую, жалкую всеми любовь?

2012

Коли дома, як в бані, на вулиці спека,
Коли ніби й нема де сховатись від неї,
Згадаємо друзів своїх ми з далека -
Відразу знайдуться чудові ідеї.

Не лякає нас холод, ні град ані грім,
Ні калюжі, ні вітер, ні сніг із дощем,-
Не втечемо ми грітись в свій затишний дім
І навіть коли в грудях гнів, біль і щем.

Навколо сніги, мороз – мінус двадцять -
Не будемо в хаті ми теплій сидіти,
Зустрінемось з друзями й скажемо – Братці,
Берімо санчата – і, гайда, як діти.

Якщо ж доведеться на смерть нам піти,
За голосом серця і власним наказом,
Не злякають нас рани і навіть кати,
Бо ми будем поруч, ми будемо разом.

2012

Що з нами зробило літо,
Що з нами зробили зорі,
Ми усі неначе квіти
І усі неначе в морі…

Що зробила ти зі мною
В липневі дні гарячі,
Що тепер літом і зимою
У снах тебе лиш бачу.

Не знаю, чи ти знала,
Як моє серце захопила,
І як тоді причарувала,
Що любов усі думки залила.

Я слухав твої анекдоти,
Підлаштовувався під твої закони,
Хоча і не мав нічого проти
Цього прекрасного полону.

2012

Огорнута зеленню серпневою,
Смачними ласую плодами,
піснею пташок живу веселою,
усі радіють щедрими дарами.

Солодкий запах скошеного поля,
В обійми вітру мене кидає,
Пухкі хмаринки кличуть в небо – воля
Так надихає й кайдани скидає.

Душа усю красу увібрала,
Щастя теплим дощиком плекаю,
Це був не сон, це дійсність – я літала!!!
Усе прекрасне...просто я кохаю!

10.08.2012

Відкрий мені природу таємничу,
Пізнати дай хмільне єство своє,
Вродливі риси ніжного обличчя,
І впевнитись – на світі щастя є.

Ні! Заховай у потаємні надра
Краси своєї найсолодший дим,
Аби снагу в собі будив я зáвжди
Непізнаним , невіданим отим…

22.09.12

Прекрасна осінь, як же ти прекрасна,
ще тепло-тепло, холоду не чуть...
Прекрасна осінь тим, що своєчасна,
Із нею легко в зимну рушить путь!

24.09.2012

Питає в Розуму Душа:
"Скажи мені, де є межа?"
Та він лиш поглядом блукає:
"Давай, ми разом пошукаєм."

Сплітаються подій мережі
І розум заплітають теж.
Як зле, що ум наш має межі,
А безум... він бува без меж.

Тобі це вибрати належить,
В яку ти сторону підеш,
Чи там, де зло долає межі
Чи де добро не має меж.

Будуєм ми пісочні вежі,
Або трав:яні шалаші.
Так мало від бажань залежить
І так багато від душі.

Проходим ми життєві роки,
Долаєм різні рубежі
І зупиняєм свої кроки,
Коли доходим до межі.

А ужитті як у манежі,
Звідки прийшов, туди й підеш.
Буття, звичайно, має межі,
Але душа немає меж.

З тобою смуток, мов ковток вина,
Щемлива серцю мрійна глибина,
Без тебе радість, мов черства цілушка,
Що в сон прийшла голодному вона.
*

З тобою горе подолати зможу
З надією на допомогу Божу,
Без тебе щастя я не осягну,
Довічна мла моє огорне ложе.

*
З тобою смерть не надто і страшна,
Любов не в силі знищити вона,
Життя без тебе – то печаль глибока,
Така глибока, що не видко дна.

*
З тобою зможу побороти злого,
Супроти двох немає сили в нього,
Без тебе я - безсилий слабодух,
Людьми забутий, не спасенний Богом.

21.09.12.

І
Запитають мене: ну і нащо,
Коли вітер гілля хилитав,
Я у темну водив тебе хащу,
Розгортаючи сутінь отав.

Певно хтось мені і не повірить,
Не для того ходили туди,
Щоб зривати гріховні плоди
Під кущами, як дикі звірі.

Хай же скептик собі відпочине –
Йшли послухать дубів ми старих -
Гайове шумовиння Тичини,
Де Малишкові снять явори.

Де ходив ще Гончар по алеї,
І шукав Загребельний там «Див»*,
Де «Побєдою» Гмиря своєю
Солов`їв наслухать приїздив…

ІІ

Там, де іволзі щиголь дуетом
Так підспівував, мов залицявсь,
Тихо йшли собі двоє поетів,
По святих для письменства місцях.

Осокір у гаю величавий,
Зачарований співом, затих…
Ти все знаєш про квіти і трави
І мені повідала про них.

Між дерев і кущів, очеретів
У зеленої гущі імлу
Ми пірнули, як в джунглі – мачете**
Допомогу б дали чималу.

В лісовій ми сторожці сиділи,
Скільки раз тобі звідти дзвонив…
Усміхалось нам озеро білим
Й золотавим, як відсвіт весни.

Трави пестили ніжністю очі,
Ти співала мені про дубки,
Що до купки схилялись охоче –
Залюбки, залюбки, залюбки.

Находившись у нетрях печальних,
Із «перчинкою» ще й на вустах,
Ти назвала мене: «Хащувальник»
Напівзморено й лагідно так.

…Ти далеко і з іншим. І нащо
В серці спогад моєму цвіте?
Хоч наївно, та вірю – в тій хащі
Загубилось кохання святе.


15-16.09. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Конча Озерна, Дажбогів гай.

останньої осені тепло спиться
нас зігрівають думки про море
мелькають у снах знайомі лиця
і жодне слово не коле

останньої осені добре жити
немає страху, ні дилеми
кожна жінка - неначе з Калькутти
а чоловік - з Вифлеєму

мирно собі розмовляють за чаєм
клени їх посипають листям
їхнього щастя на всіх вистачає
їм би залишилось

світ золотий, як бджолині соти
сказали по радіо: ця осінь остання
людство завмерло - що буде потім?
певно, кохання

О, Ваша світлосте любове,
не ті бруківка й чобітки.
Ну що побачимо ми знову
на віщих лініях руки?

Для Вас півпогляду - півсвіту
і декольте – уже екстрим,
а я не вмію червоніти,
простив собі і Крим, і Рим.

Таку мені обрали пані,
що молить лицарську зорю.
Зникаю Кримом у тумані,
коли з собою сам на прю.

Бо не загубляться підкови…
Бо тільки кактуси з вікон…
О, Ваша світлосте любове,
завулки
завше
без осонь…

2012р.

То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
В душі болить, пече жалкий неспокій...
Он куполами зблискують церкви,
В небесний простір дзвін летить високий.

Ні звісточки, ні голосу, ні мрій.
Ну відгукніться ж поглядом чи звуком!
У цій печалі болісно - сумній
Осінні айстри опускають руки.

Зловісний сум прокрався павуком
І заснував думки мої й свідомість.
А вересень, стьобнувши батогом,
Сміється виноградами натомість.

О, невідомосте, тривоги не зови.
З - під лоба не дивись на світ вороже!
То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
Я про найгірше думати не можу...

Неосторожная любовь,
Падучая на оба глаза,
Всей жизни зеркала и стразы,
Предвосхищенье новояза,
Взобудышавшая не сразу,
Взошедшая на нелюбой.

В ходу такие времена,
Что человек как будто весел
Сквозь все поползновенья чресел,
Весь в ожиданьи и прогрессе,
Решительно накуролесив,
Но перед ним стоит стена

И смотрят лица сулавеси,
Как жизнь в адама влюблена.


2012

Я пал в пучину баснословий,
Топтался в гоноре коней,
И стыд вычесывал до крови
За лихорадку алых дней.

Меня бросало в тень кромешно,
Я слыл изгнанником со зла,
За те утраты безутешных,
За дрему верного чела.

На вздор! за лучшие манеры,
И ложь паршивости весны,
Меня простили лишь за веру,
Картавость брошенной вины.

Когда возливая удача
Рожном встречала у плеча,
Серчали люди, тихо плача,
За то, что рвался, не стуча.

Весільне небо вересня,
Серпанкова фата,
Благополуччям стелиться
Доріжка золота.

Ідуть по ній закохані
За світлокосий пруг,
Щоб ахами і охами
Облоскотати слух,

Вина блаженства випити,
Вкусити райський плід,
І на землі постскриптумом
Лишити добрий слід.

13.09.12

прозорість неба
манить в ніч глуху.
засну, сховаюся, замру
в своїй печалі
на хвильку легку.
знову кави
наллю у філіжанку,
питиму чи ні,
наснаги в неї тихо попрошу:
прожити ніч,
зробити настрій чііз,
уранці роль свою вдягнути
стачило щоб сил
і оновити сяйвом
старе заношене
думками пальтечко,
по ролі осінь:
зміна декорацій...

13.09.2012