І буде день такий як інші
скоріш за все не буде свята...
В мені, твої приречені тіні
з колін давно не дають піднятись.

Чи хтось тебе кохав як я...
для тебе скарб я чи загроза...
можливо, все це маячня
пригадую, ти бачив навіть мої сльози....

Зриває вітер листя й надію
тепло пів року знову чекати,
найбільший злочин не втілити мрії
забути б усе і до літа спати.

Пройтись би разом осіннім парком
ніжно руки твоєї торкатись,
здається, вічності було б мало.
І як же цього мені дочекатись......

Сліди на траві. Хтось блукав цією галявиною,
Хтось ходив серед глибоких трав,
Пірнаючих у їх зелене море,
Хтось шукав спокійного літа дні,
На дні цього неба.
Хтось дивився сумними очима
На квіти звіробою та живокосту,
Хтось шукав до далекого селища стежку
Але не знайшов.
Хтось називав те село,
Загублене серед лісів та боліт
«Селище Глибокі Трави»*,
Хтось мовчав слухаючи шепіт
Молодого лісового вітру,
І побачивши зеленого коника-скрипаля
Цитував Фудзівару Тосінарі,
Хтось зазирав в очі метелика
І питав: «Навіщо ми тут?»
Хтось здивовано дивився в обличчя
Повного Місяця і називав його
Блідим злочинцем та злодієм,
Що краде останні крихітки спокою,
Хтось довго слухав голос струмка
І вирішив мовчати багато років
Бо немає про що говорити і немає з ким.
Хтось, але не я…


Примітки:
* - цитата з твору Фудзівари Тосінарі:
«У сутінках вечора
Осінній вихор над полями
Пронизує душу…
Перепелиний стогін!
Селище Глибокі Трави…»

Не вір мені – усе слова, брехня,
Усе пастки досвідченої стерви.
Втікай вночі, не встигнеш серед дня,
лиш так ти збережеш і душу, й нерви.

Тепер відкриюсь: слово і краса,
Могутня зброя в мому арсеналі,
Вартуй себе, завчасно не згасай,
бо буде happy end у серіалі.

В актриси все продумано давно,
Усі любовні сцени – клоунада.
Досхочу я награлась...Все одно
Тебе люблю–у цьому лише правда!

23.09.2012

Так прагну найбільше дізнатись про... себе,
Здолати стежки всі круті й небезпечні,
Збагнути, як Час, що пронизує небо,
Щомиті лягає на Вічності плечі.

Так хочеться крила собі відростити,
До янгольських сфер проникати іскристих,
Навчитись слова пропускати крізь сито,
Що лжу відрізняє між зернами істин.

Так хочеться спити любові по вінця,
Поразки і злети - на денце до серця,
І відбиток власний знайти в половинці
Душі, що десь бродить в життя круговертях.

Якби ж хто придумав такого рентгена,
Що душу людини просвітить наскрізно,
І ніші, в яких причаїлася темінь,
Наповнить враз світлом, допоки не пізно...

Мабуть, ці бажання й самій незбагнені,
Нуртують в мені, проганяючи спокій.
Та знаю - допоки ще кров в моїх венах
Пульсує нестримно у битвах буремних -
Душею літатиму я надвисоко!

Дощ лив сумом цілу ніч
моєму настрою в такт,
твій голос зі мною віч на віч
підписала б з тобою я пакт.

Відкрила власноруч сезон переживань
вступила в жовтень розкраявши рану
заподіяла шкоду собі без вагань
глузд здоровий помер, пірнула в нірвану

Хочеться розгубити слова між рядками
прочитаних поспіхом книг
і розум здурити чужими думками
щоб жити і діяти міг.

8.09.12

Коштовний камінь в дорогій оправі
зняла з руки й поставила на стіл,
а потім вже промовила при каві:
"Я без причини не іду, повір".

По чоловічому обличчі сльози
котилися. Спинити вже не міг.
Сіяли діаманти і алмази
біля таких чужих і рідних ніг.

В її руках у сто карат світлина
(із дому хтось прислав, немов на зло).
На ній її маленька Україна:
із бантиками "диво" і село.

Ну, що йому сказати на прощання?
Сам відповідь в очах її знайшов:
На світі є понадземне КОХАННЯ,
та над кохання в світі є ЛЮБОВ!

2010

Ось нічне вікно,
Де усі не сплять,
Може, п `ють вино,
Може, так сидять.
А чи просто рук
Плетене сільце,
В кожнім домі,друг,
Єсть вікно таке.

Не від свіч і ламп освітило тьму,
Від очей без сну

Крик прощання, стріч -
Ти- вікно вночі!
Може, сотні свіч,
Може, дві свічі…
Розуму б знаття
Де знайти покою…
Та моє життя
З долею хисткою.

Помолись, дружок, за безсонний дім,
За вогонь у нім.

Шепіт золотий. Сльоза розлуки.
Помах шалі голубих вітрів.
Ваших яворів опалі руки
Я підняти в зéлені хотів.

Вії трав звільнити із туманів,
Груди знов у квіти одягти,
І черешні цілувати ранні,
І веселок зводити мости.

Я хотів. Та хто я в цьому світі, -
Бузько із пораненим крилом,
Що на позолоченій блакиті
Пише вірші вам тремким пером.

08.10.12

не прожену тебе ніколи,
у темну ніч і день крислатий
тебе частинка є в кімнаті:
ти тінню ходиш, я працюю,
а потім погляди малюю
твої словами на папері,
не прожену, бо що життя…
це ти і я…

Я забагато в тебе вимагала.
Хотіла стільки, скільки ти не мав.
Завжди тебе в політ з собою брала,
та ти від мене відставав.

Тепер і я свої згорнула крила,
літати вже не зможу далебі.
Та тим, що я так високо летіла,
коханий мій, завдячую тобі.

2002

Я закрою дверь за тобою,
И невольно дрогнет рука.
Нужно разобраться с собою,
Но вползает в сердце тоска.

Ночь безумно кажется вечной,
День изжит в пустоте бытия.
Мы себе позволяем беспечно,
Сроком нажитое терять...

Загрузила себя по- полной,
С головою ушла в дела-
Осознала, как это больно:
"Как закусывать удила"...

Я пытаюсь не сбиться с ритма-
Жизнь диктует свои права:
У нее свои алгоритмы,
У нее- скупые слова...

А душа ждет каких-то особенных,
Незаезженных слов и фраз,
Ни конкретно уже приспособленных,
А позволенных только раз...

Я все еще тебя хочу,
Но только телом- не душою:
Душа обманута тобою:
Я в глубине души кричу!
Нет не обида и не ревность
Меня так тягостно гнетет,
А мнимых чувств пустая бренность
И лживых фраз водоворот...
Я ностальгией не страдаю...
На мир смотрю Любви глазами.
И трезвость мысли соблюдаю,
Но что-то дрогнуло меж нами.
Ты мне не должен в оправданье,
Но есть эстетика Любви...
Могу учесть твои желанья,
Но хитрость у тебя "в крови".
А я- открытый человек,
И не люблю, когда "юлят".
Я принимаю, как намек
Твой "огнедышащий заряд".
Быть может "выстрел" будет метким,
А, может быть, и "холостым".
Исход познаний будет редким-
Уже "разведены мосты".
И что, конкретно,интересно:
Ты не обидел, не "достал".
Сама себе признаюсь честно:
Ты просто-разочаровал...
И независимо от текста,
От принадлежности к сословью-
В моей душе не будет места
Заученному многословью!

І сльози ллються із очей прекрасних,
звертаючись до сонця за теплом,
бо серцю промінців бракує ясних,
із холодом боюсь сама лишитись знов.
А ти питаєш, чом я не сумую...
Я сумувала безліч днів підряд,
благала: повернись, життя руйную,
Це був любовний твій обряд.
Я божеволіла, лише жила любов’ю,
кохала так, як ти мене навчив;
рубець хронічний знов налився кров’ю,
коли його ти ненавмисне зачепив.
Помилка світу – ти любить не вмієш,
ти не даси життя за сум очей,
лише розпусту й біль у душу сієш,
зникаючи навік із цих ночей.
Тепер прекрасні почуття забула,
не докоряй, що я чомусь не та,
твоє вчення до тебе ж повернула,
насправді, методика була проста...
26.10.2001

Ти спиш? А я цілую твої очі,
Невидимо кохаю руки золоті.
Дозволено усе, все можна серед ночі,
Як в літні дні щасливі ті.

Ти спиш? А я, мов Ангел-Охоронець,
Твій спокій збережу, ти спи.
І колискова хай луна з віконець,
Не я з тобою наяву – прости.

Ти спиш і вранці не згадаєш,
Як безтурботно до тепла звикав,
Яким в польоті пристрасним буваєш...
Лиш, що безкрила вже – ти відчував.

19.09.2012 (01.10 ночі)

Без гриму, без прикрас,
Не вивчила промову,
Свідомо так до Вас
Прибігла на розправу знову.
Печуть, пульсують скроні,
І очі повні сліз – то дощ,
Грає совість на клаксоні,
Чути гамір мертвих площ.
Я роздяглась і оголила душу,
Та стала невидима мов тінь.
Ви бачили покірну гейшу...
А я була достойна поклонінь!
Усе, я пориваю зі світом,
Отак – без гриму, без прикрас,
І отрую правдивим ароматом,
Мене молитвою хтось спас,
Бо корінь пристрасті в мені погас...

27.09.2012

Лиш друзі, а хотілось трішки більше
Та доля залишилася така,
Усе йде шкереберть, щоразу гірше
І смерть напевно близиться моя.

Лиш друзі... А цього мені достатньо?
Чи осінь чорну я переживу?
А може закопають у могилу братню -
Та що це я в віршах своїх верзу.

Мені прикольно - я завжди веселий
У мене друзів безліч у кутку
Я все танцюю і сміюсь в готелі,
Катаюсь світом і гуляю на містку...

Лиш друзі, а хотілось трішки більше
Та доля залишилася така,
Усе йде шкереберть, щоразу гірше
І смерть напевно близиться моя...

30.09.2012 року Львів

І ставить життя на таранні таланти,
і ставиш ти кварту, де варто свічу,
і два дуелянти, і два дуелянти
шепочуть галантно твоєму плечу…

Колишніх емоцій поразки і гранди,
колекції згадок, як зорі в мольбі,
а два дуелянти, а два дуелянти
ще руку цілують найкращій тобі.

Ховаєш печалі у торбу для Санти,
і зморшки, мов ноти, звучать на струні,
де два дуелянти, де два дуелянти
не кинули шпаги і клятви-вогні.

Довкруг аватарки – дзвінкі протестанти,
між них заховалась за Образний шал,
бо два дуелянти, бо два дуелянти…
Спізнились, на жаль…

Всякой бездонности дно обнаружится.
Сласти-мордасти в разливе, но тут
Все эти страсти, страдания, ужасы -
Сколь они быстро до дна достают.

В этой вселенно запахнутой комнате
Судьбы и сонмы на личный пустяк
Небо меняло? Навряд ли, да полноте.
Всяко бывало - бывало и так.

Белая мельница, красная девица,
В меру слегка ослепительный жест -
Так окунуться, как только отмерится,
В тонны страданий и метры блаженств.

Ну а потом, выдыхаясь и хлюпая,
Искренне нам окунуться слабо в
Тихую, глупую, тихую, глупую,
Тихую, жалкую всеми любовь?

2012

Коли дома, як в бані, на вулиці спека,
Коли ніби й нема де сховатись від неї,
Згадаємо друзів своїх ми з далека -
Відразу знайдуться чудові ідеї.

Не лякає нас холод, ні град ані грім,
Ні калюжі, ні вітер, ні сніг із дощем,-
Не втечемо ми грітись в свій затишний дім
І навіть коли в грудях гнів, біль і щем.

Навколо сніги, мороз – мінус двадцять -
Не будемо в хаті ми теплій сидіти,
Зустрінемось з друзями й скажемо – Братці,
Берімо санчата – і, гайда, як діти.

Якщо ж доведеться на смерть нам піти,
За голосом серця і власним наказом,
Не злякають нас рани і навіть кати,
Бо ми будем поруч, ми будемо разом.

2012

Що з нами зробило літо,
Що з нами зробили зорі,
Ми усі неначе квіти
І усі неначе в морі…

Що зробила ти зі мною
В липневі дні гарячі,
Що тепер літом і зимою
У снах тебе лиш бачу.

Не знаю, чи ти знала,
Як моє серце захопила,
І як тоді причарувала,
Що любов усі думки залила.

Я слухав твої анекдоти,
Підлаштовувався під твої закони,
Хоча і не мав нічого проти
Цього прекрасного полону.

2012

Огорнута зеленню серпневою,
Смачними ласую плодами,
піснею пташок живу веселою,
усі радіють щедрими дарами.

Солодкий запах скошеного поля,
В обійми вітру мене кидає,
Пухкі хмаринки кличуть в небо – воля
Так надихає й кайдани скидає.

Душа усю красу увібрала,
Щастя теплим дощиком плекаю,
Це був не сон, це дійсність – я літала!!!
Усе прекрасне...просто я кохаю!

10.08.2012

Відкрий мені природу таємничу,
Пізнати дай хмільне єство своє,
Вродливі риси ніжного обличчя,
І впевнитись – на світі щастя є.

Ні! Заховай у потаємні надра
Краси своєї найсолодший дим,
Аби снагу в собі будив я зáвжди
Непізнаним , невіданим отим…

22.09.12

Прекрасна осінь, як же ти прекрасна,
ще тепло-тепло, холоду не чуть...
Прекрасна осінь тим, що своєчасна,
Із нею легко в зимну рушить путь!

24.09.2012

Питає в Розуму Душа:
"Скажи мені, де є межа?"
Та він лиш поглядом блукає:
"Давай, ми разом пошукаєм."

Сплітаються подій мережі
І розум заплітають теж.
Як зле, що ум наш має межі,
А безум... він бува без меж.

Тобі це вибрати належить,
В яку ти сторону підеш,
Чи там, де зло долає межі
Чи де добро не має меж.

Будуєм ми пісочні вежі,
Або трав:яні шалаші.
Так мало від бажань залежить
І так багато від душі.

Проходим ми життєві роки,
Долаєм різні рубежі
І зупиняєм свої кроки,
Коли доходим до межі.

А ужитті як у манежі,
Звідки прийшов, туди й підеш.
Буття, звичайно, має межі,
Але душа немає меж.

З тобою смуток, мов ковток вина,
Щемлива серцю мрійна глибина,
Без тебе радість, мов черства цілушка,
Що в сон прийшла голодному вона.
*

З тобою горе подолати зможу
З надією на допомогу Божу,
Без тебе щастя я не осягну,
Довічна мла моє огорне ложе.

*
З тобою смерть не надто і страшна,
Любов не в силі знищити вона,
Життя без тебе – то печаль глибока,
Така глибока, що не видко дна.

*
З тобою зможу побороти злого,
Супроти двох немає сили в нього,
Без тебе я - безсилий слабодух,
Людьми забутий, не спасенний Богом.

21.09.12.

І
Запитають мене: ну і нащо,
Коли вітер гілля хилитав,
Я у темну водив тебе хащу,
Розгортаючи сутінь отав.

Певно хтось мені і не повірить,
Не для того ходили туди,
Щоб зривати гріховні плоди
Під кущами, як дикі звірі.

Хай же скептик собі відпочине –
Йшли послухать дубів ми старих -
Гайове шумовиння Тичини,
Де Малишкові снять явори.

Де ходив ще Гончар по алеї,
І шукав Загребельний там «Див»*,
Де «Побєдою» Гмиря своєю
Солов`їв наслухать приїздив…

ІІ

Там, де іволзі щиголь дуетом
Так підспівував, мов залицявсь,
Тихо йшли собі двоє поетів,
По святих для письменства місцях.

Осокір у гаю величавий,
Зачарований співом, затих…
Ти все знаєш про квіти і трави
І мені повідала про них.

Між дерев і кущів, очеретів
У зеленої гущі імлу
Ми пірнули, як в джунглі – мачете**
Допомогу б дали чималу.

В лісовій ми сторожці сиділи,
Скільки раз тобі звідти дзвонив…
Усміхалось нам озеро білим
Й золотавим, як відсвіт весни.

Трави пестили ніжністю очі,
Ти співала мені про дубки,
Що до купки схилялись охоче –
Залюбки, залюбки, залюбки.

Находившись у нетрях печальних,
Із «перчинкою» ще й на вустах,
Ти назвала мене: «Хащувальник»
Напівзморено й лагідно так.

…Ти далеко і з іншим. І нащо
В серці спогад моєму цвіте?
Хоч наївно, та вірю – в тій хащі
Загубилось кохання святе.


15-16.09. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Конча Озерна, Дажбогів гай.

останньої осені тепло спиться
нас зігрівають думки про море
мелькають у снах знайомі лиця
і жодне слово не коле

останньої осені добре жити
немає страху, ні дилеми
кожна жінка - неначе з Калькутти
а чоловік - з Вифлеєму

мирно собі розмовляють за чаєм
клени їх посипають листям
їхнього щастя на всіх вистачає
їм би залишилось

світ золотий, як бджолині соти
сказали по радіо: ця осінь остання
людство завмерло - що буде потім?
певно, кохання

О, Ваша світлосте любове,
не ті бруківка й чобітки.
Ну що побачимо ми знову
на віщих лініях руки?

Для Вас півпогляду - півсвіту
і декольте – уже екстрим,
а я не вмію червоніти,
простив собі і Крим, і Рим.

Таку мені обрали пані,
що молить лицарську зорю.
Зникаю Кримом у тумані,
коли з собою сам на прю.

Бо не загубляться підкови…
Бо тільки кактуси з вікон…
О, Ваша світлосте любове,
завулки
завше
без осонь…

2012р.

То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
В душі болить, пече жалкий неспокій...
Он куполами зблискують церкви,
В небесний простір дзвін летить високий.

Ні звісточки, ні голосу, ні мрій.
Ну відгукніться ж поглядом чи звуком!
У цій печалі болісно - сумній
Осінні айстри опускають руки.

Зловісний сум прокрався павуком
І заснував думки мої й свідомість.
А вересень, стьобнувши батогом,
Сміється виноградами натомість.

О, невідомосте, тривоги не зови.
З - під лоба не дивись на світ вороже!
То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
Я про найгірше думати не можу...

Неосторожная любовь,
Падучая на оба глаза,
Всей жизни зеркала и стразы,
Предвосхищенье новояза,
Взобудышавшая не сразу,
Взошедшая на нелюбой.

В ходу такие времена,
Что человек как будто весел
Сквозь все поползновенья чресел,
Весь в ожиданьи и прогрессе,
Решительно накуролесив,
Но перед ним стоит стена

И смотрят лица сулавеси,
Как жизнь в адама влюблена.


2012

Я пал в пучину баснословий,
Топтался в гоноре коней,
И стыд вычесывал до крови
За лихорадку алых дней.

Меня бросало в тень кромешно,
Я слыл изгнанником со зла,
За те утраты безутешных,
За дрему верного чела.

На вздор! за лучшие манеры,
И ложь паршивости весны,
Меня простили лишь за веру,
Картавость брошенной вины.

Когда возливая удача
Рожном встречала у плеча,
Серчали люди, тихо плача,
За то, что рвался, не стуча.

Весільне небо вересня,
Серпанкова фата,
Благополуччям стелиться
Доріжка золота.

Ідуть по ній закохані
За світлокосий пруг,
Щоб ахами і охами
Облоскотати слух,

Вина блаженства випити,
Вкусити райський плід,
І на землі постскриптумом
Лишити добрий слід.

13.09.12

прозорість неба
манить в ніч глуху.
засну, сховаюся, замру
в своїй печалі
на хвильку легку.
знову кави
наллю у філіжанку,
питиму чи ні,
наснаги в неї тихо попрошу:
прожити ніч,
зробити настрій чііз,
уранці роль свою вдягнути
стачило щоб сил
і оновити сяйвом
старе заношене
думками пальтечко,
по ролі осінь:
зміна декорацій...

13.09.2012

Терпким кружляє осінь листопадом,
Чиясь ридає скрипка вдалині.
Лягли на плечі білим снігопадом
Роки – крилаті лебеді мої.
Ще жевріє в душі минуле літо,
А осінь вже ворожить по гаях. -
Не повернути того, що прожите,
Не висловити туги у словах.
Лише та скрипка, що так сумно грає,
Злилася в серці з болем в унісон.
Із листям жовтим тихо опадає
Життя скороминуче, наче сон.

Зустрівши вас, я онімів.
У щемі млосного зітхання
Із неба в душу: до - ре - мі, -
Злинала музика кохання.
Вона кружляла у думках,
Душею легко вальсувала.
Мені здалося попервах,
Що то відкрилась Божа зала,
І ви посеред янголят
Така вродлива і привітна
П’янкій мелодії у такт
Мене запрошуєте звідти.
І я поринув у танок,
Узявши ніжно ваші руки,
І хміль дурманив кожен крок,
І рвав на клапті серця муки.

12.09.12

Ввійди в мою душу! Вона ж бо – мов дерева тінь,
В якій Ти у спеку знаходиш жадану розраду.
Забудьмо печалі, слід зрад залишився позаду,
Давай милуватися разом ясним зорепадом,
Купатися в росах, вдихаючи дикий полин.

Злітаймо у небо! Не нарізно – спробуймо вдвох,
Тримаючись тільки за руки чи крила незримі.
Я – вітер у полі, я – воля Твоя незборима,
Я – музика сфер, що Ти виплеснеш завтра у риму,
Я - сон просто неба, що тихо нашіптує Бог.

Зцілю Твоє серце пречисто-цілющим дощем,
Що рани минулих утрат і печалей всіх змиє.
На наших стежках вже зневір не клубочаться змії,
Не Ти і не Я, бо віднині у Всесвіті МИ є -
Готові до злетів, нових перероджень й прощень...

Я вірю - є МИ! Бо у ВЧОРА – зачинені вікна,
Вітрища сум'ять у які не навіють жалів.
Тягар від розлук, що минули, давно перетлів,
І я, мов землиця в одвічному прагненні злив,
Чекаю на весну…
Душа воскресати вже звикла!

Солодко осінь римує слова -
"сонячні квіти і срібна трава,
вітер тихенько з усім заграва,
літо плаксиво дарує права".

Солодко осінь примусить сказати, -
" Глянь, чорнобривці навколо на чатах,
вже винограду прозорі геть грати,
сливи, глянь, сливи вже падають градом!"

Солодко осінь доводить навколо:
"Вітру чудове осіннє лиш соло,
слухай - шепоче, сміється, не плаче,
він не зимовий, жорстоко-ледачий".

"Глянь, - каже осінь, - яскраве ярило,
сад твій і настрій усміхнено вкрило,
то ж прокидайся, попереду діло,
будь сміливішим і збудуться мрії".

Солодко осінь римує надію,
щастя, кохання і тільки про мрію
вперто говорить – " не знаю, не вмію,
хочу, бажаю, а,значить, зумію".

09.09.2012

«Я до сонця летів, бути птахом хотів
І робити лиш те, що захочу,
Вітер-брат обнімав і надію давав
В те, що вірив всі дні та всі ночі.

Батько попереджав, в хмарах щоб не літав
І до моря крилом не торкався.
Але я все забув коли волю відчув
І все вище до хмар піднімався».

Давно це було,
Стільки вод протекло…
Жив в Афінах будівничий Дедал.
Він палаци зводив,
Сам атлантів різьбив,
Любив дерево, глину й метал.

Гучна слава Дедала
Всі краї осягала
І за честь мати його рук творіння.
Величезні гроші
Платили вельможі
За розробки митця та великі уміння.

Небожа Талоса малого
Взяв за учня він свого
Адже жінки й дітей ще не мав.
Дуже здібним той був,
І секрети здобув –
Досвід дядька увесь переймав.

Одружився Дедал
І щасливим він став,
Народився у нього синок.
Але сталося лихо,
Упав Талос зі стріхи –
Випадково зробив в прірву крок.

Чутка враз завитала –
Справа рук це Дедала,
Що він Талоса за жадність міг вбити,
Юний той по літам
Працювати хтів сам
Та Дедал не хотів відпустити.

Говорили також,
Що був Талос з вельмож
І що батько його дуже любив.
Й до Дедала послав,
Щоби більше пізнав,
А Дедал його сина убив.

Що ж робити Дедалу?
Уся честь на поталу…
Аж посивів за ці тяжкі дні…
Тому й покинув Афіни,
Залишив рідні стіни
Бо не міг він терпіти брехні.

Корабель спорудив
І на Кріт він приплив,
Царював там Мінос хазяйновитий.
Дедалу щиро зрадів
І в палац запросив,
Бо вже й там був Дедал знаменитий.

Зустріли гостя як свого,
Багато чули про нього,
І він вироби їм майстрував.
Проте тут він страждав,
Себе рабом почував –
За батьківщиною засумував.

Його люд увесь знав
Й до палацу попав
За творіння про які говорили.
Він багато робив
Та цінити не вмів,
Той, на кого він тратив всі сили.

Померла жінка Дедала,
Яка його щиро кохала
А він все робив для дружини.
І митець захотів,
Хоч на декілька днів
Відвідати рідні Афіни.

Та як Дедал не благав
Мінос не відпускав
А лиш дав тому мудру пораду:
Його творчість і син,
У ці безліч годин
Хай приносять єдину розраду.

Якось Пасіфая – цариця,
Гарна наче жар-птиця
Народила Міносу дивну дитину:
Тіло – як в мужика
А голова – як в бика,
Напівзвір, наполовину людина.

Мінотавром назвали,
Від усіх спершу ховали,
Але мав той вдачу дику і силу здорову.
Він все рвав і ламав,
І Дедалу Мінос сказав,
Щоб зробив для нього таємну будову.

Лабіринт той створив,
Що мав безліч ходів
Й Мінотавра помістили до нього.
Лабіринт був дуже міцним,
Величезним й складним,
Що ніхто не знайшов би дорогу.

Дедал знов став просити
В Афіни його відпустити
За заслуги й видатні сотворіння,
Адже вже постарів
І померти хотів
На тій рідній землі звідки коріння.

Та був знову відказ.
Зрозумів Дедал враз,
Сподіватись треба тільки на себе,
На свою голову й руки,
Допоможуть боги і науки
І спрямував погляд свій в чисте небо.

А там чайки кружляли,
Наче в море пірнали
І прекрасним був їхній політ.
Й митець з місця зірвався,
Перед небом поклявся
Що покине, як птах острів Кріт.

«Закритий шлях через море,
Не пускає Мінос в гори,
Але небо – не його володіння.
Чужа земля і ці стіни
Та чекають рідні Афіни
Головне – це бажання й терпіння».

Щодня обходив подвір’я,
Збирав птахів різне пір’я
Маленький Ікар – син Дедала єдиний.
І коли ніч приходила
Майстрував Дедал крила,
А скріпляв його воском бджолиним.

І от день той настав,
Дедал крила зібрав,
Спершу сам покружляв й почав сина учить.
А наступного дня
Із самого рання
Вони знялись в безхмарну блакить.

Лише бідний пастух
Бачив в небі цей рух,
Впав на землю й почав щиро молитись
– Це боги – він гадав, –
Кінець світу настав
Прилетіли, щоб суд свій вершити.

Дедал швидко летів,
Ікар також хотів
Вперед до Афін – батько так наказав.
Але був це лиш старт,
Ввійшов швидко в азарт
І вже різні в повітрі дива виробляв.

Був відважним Ікар,
Піднімався до хмар
І над морем сміливо крутився.
Хай малим ще сам був
Подих волі відчув,
Наче з крилами він народився.

Він до сонця летів,
Бути птахом хотів
І робити лиш те, що захоче,
Вітер-брат обнімав
І надію давав
В те, що вірив всі дні та всі ночі.

А батько попереджав,
В хмарах щоб не літав
І до моря крилом не торкався.
Та Ікар все забув
Коли волю відчув
І все вище до хмар піднімався.

Та от вище піднявсь,
Адже він не злякавсь
Полетіти на зроблених крилах.
Сонце враз припекло,
Розтопило крило,
Яке з батьком із воску ліпили.

Упав в море Ікар,
Що сягнув перший хмар,
І став втіленням одвічної мрії
Всього людства про крила,
А його віра і сила
Додає людям і зараз надії.

А Дедал долетів,
Сліз багато пролив
І помер згодом на самоті.
Але як помирав,
Людям все розказав,
Що досяг своїх цілей в житті.

Новина про політ
Облетіла весь світ
Бо до цього ніхто і мріяти не смів,
Щоб людина змогла
З допомоги крила
Доторкатись небесних морів.

14.09.2008.

Я п`ю твою душу, бо жити я мушу
летіти до неба , ти даш мені крила
лише не хвилину, тієї хвилини
нам вистачить щоби,
побачити дивнії зорі , а може й нічого,
але твої демони звично покажуть,
не землю , і ти мені скажеш,
що крила мої ти собі забираеш ,
летітимеш небом сама до безкраю,
але ж не отримаеш щастя від того,
бо п`ю твою душу і годі по всьому.
Ні криком своїм, ні німим тихим словом
не випросиш в неба ти жалю черствого.
І тільки сама ти себе пожалієш небого.
Сидітимеш тихо і висмикнеш з Бога
лише трохи прощення , а може й нічого...

2008

Тишина. Закованость в погоду.
Ветер ищет малую лазейку.
Нет местечка для него. Природа
Обогрела осенью скамейку.

Лист багрянцем где-то красят трудно,
Дождь в туманах собирает тучи,
А скамейка цвета изумруда -
Притяженье для счастливых будней.

Так уютно плакаться здесь втайне,
Рассказать по-дружески секреты,
Только реже прилетают стаи,
Только чаще залетает ветер.

Тишина, закованость в погоду,
Дождь багрянцем согревает душу,
А скамейка, у нее свобода,
Только холод... и напротив -лужа...

Навколо спокій і тиша

Завмерло листя ніжним трепетом у твоїх долонях, якось так, ненавмисно, торкаючись теплої скроні ти пройшовся крізь мої пальці. Загойдалось волосся шелестом в думах, закрутилось вихором й осіло цілунком на щоках, на шиї, на грудях… повсюди. Жовті плями в зіницях багрянцем спалахнули вже опалого листя на зелену ще літню траву. Я застовпіла від дотику твого, від подиху й слів, що так палко між пальців малюють – люблю. Люблю свіжість вдихати із ніздрів на світанні у променях сонця згори де сяйвом із ночі розкучерявлений, розжарений, розніжений… мною з’являєшся ти.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідаю й шепочу всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пишу

Навколо спокій, тиша.

Й так глибоко дишуть хмари у напіввидиху білими колами примарних видінь. Певно лик Господа зійшов на Землю й під калиною сів. Закрутив пасмами тривогу в червоних ягодах так, як годиться Богу. А в змерзлих пагонах, тим часом, зародилась любов. Так-так крилатим пегасом здійнялась у вир і надто схожий політ на журавлиний потік пробігся сльозою-росою, чистішою за…

Так і сидів, підкорений тишею, спокоєм.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідає й шепоче всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пише

Навколо спокій, тиша.

Ти тільки придихайся, як скаженіють думки та сипле калина словами – твоїми, моїми, нашими. Щоб Господа лик в осінній печалі визирав зі спраглої міміки снів. Аби Господа лик у диханні моїм і твоїм ще вічність німів. Німів поцілунками слів і сльозами здолених морщин.

А там за небокраєм, як вечір вітається з днем, ніч невблаганно впускає у спокій вітряних пісень. І дише у напіввидиху розкучерявлена, розжарена, розніжена… тобою. По всьому світу - Осінь. Вітер. Осінь. Вітер. І пише

Навколо спокій, тиша.

07.09.2012

Кінь – світанок, даль – вуздечка,
Мрії – сонечко в імлі.
Засурми, журбо, в ріжечок ,
Дай побути у сідлі,

Щоб я з нього світ оглянув,
Через поле в гай помчав,
Молодечих днів кохану
Між пахких зустрів отав.

Щоб мережива із віршів
Я поклав до рідних ніг ,
Наймиліших , найніжніших,
І п’янких , як перший гріх.

Щоб вона почула врешті,
Як освідчуюся я
Крізь віддалини пройдешні
Ніжним співом солов’я.

Та комонь увесь у мряці,
Кантар вистріпався – жах,
Стигнуть марення юначі
В сивих вересня очах…

07.09.12

Я поринув у роботу
Зараз й тут мене нема,
Гроші - лиш моя турбота,
І тому я пробуваю в снах.

І тому я залишився,
Між чужих думок-ідей,
Десь від світу відділився,
І зі сном я пробуваю день.

Десь залишився мій вогник,
За яким в тумані йду,
От я звільнюсь від роботи!
І до мрій своїх прийду...

Дякую:-) 6.09.2012р.

Знову осінь приходить, як мрія,
Що про літо у мене була –
Легкий легіт і крапля тепла,
Ніжне сонце… і серденько мліє.

Підкрадається тихо, як рись,
Розчиняє повітря спроквола
Непомітно і лагідно - холод,
Яблуневі сади налились…

Листя вже не зелене, а буре –
Мов із ярмарку їдуть літа –
Сивина синє небо вгорта,
Наче супиться далеч похмуро.

Щось міняється тихо в житті –
Про минуле, прийдешнє подумай…
Павутинка невидима суму
У гіллі затремтіла густім.

3.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Конча Озерна, півострів Суму.

Я був маленьким хлопчиком
В пісочниці сидів,
Дивився за горобчиком
І враз оторопів...
Ти йшла собі всміхаючись
З косичками двома
Та пісеньку співаючи
Із лялькою… Сама…
Дивився я на тебе так
Ніби побачив Духа,
А в рот би вліз увесь кулак...
І лиш стирчали вуха.
Та ось ніби отямився,
Всі іграшки лишив,
На пошуки відправився –
Зустрітися хотів.
Я повз по вулиці вперед –
Наче магніт тягнуло,
Неначе Карлсона мед
(Шкода, пропелера не було).
Та ти зайшла за поворот
І тут я крику наробив,
Набрав повітря на весь рот:
Архімед „Знайшов!”, а я „Згубив!”
На галас люди позбігались,
Бо я кричав і плакав дико
Та, нажаль, вони не здогадались,
Про цю причину мого крику.
Цукерки й пряники давали,
Думали, може обмочився?
Та я лиш у невідомі далі
З надією й відчаєм дивився.
19.01.07 р.

Сумління мерехтіло мимоволі
і серце мліло, мріючи про мить,
коли зв/язок мінливий, наче доля,
в усталені слова перелетить
.
Тож не багато мріялось...молилось...
марудились думки, висотуючи хіть,
сльозами мружилось, пропасницею билось,
а зникло враз, лиш спомин майорить
.
Клиночком білим в скронях сивина,
то не напасть-літа своє співають..
І мальви вранці в сонці умлівають,
лиш роси плачуть у мого вікна...


06.2010.

Мерехтливість у спалахах літа
розсипає п/янкі кольори,
невагомістю доторку вкрита
виціловує ночі і дні

І непрощена ..і непрощЕнна-
ходить містом спекота сумна
Розмальовує небо-..зеленим -
сіє втому серпнева імла

Місто спить наїжаченим струмом,
різнобарв\ям подій і людей
Екліптичноасфальтовотлумним
перехрестям провулків..аллей

В краплях спокою ніжаться зорі,
усміхаючись відлунням мрій
Все мине..все минає..поволі-
мерехтливістю стулених вій.


12.08.2011

Ваші руки
Чомусь відпустив,
Хоч вони
Порятунком були.
Журавлі
Свій прощальний мотив
Все співали:
«Курли» та « курли»

Перебрів у житті
Безліч верст ,
А дорога
Звернула туди,
Де у вітті
Похилений хрест,
І в отаві
Застиглі сліди...

30.08.12

Похмурий день - вклонився зорям
І до землі лицем припав.
У лісі привидом прозорим,
Він разом з мавками блукав.

А на асфальті грає злива,
Можливо хтось по ній пройде.
Впаде в калюжу стигла слива
І може, хтось її знайде…