Дякую тобі за цілий рік,
Дякую тобі за щастя миті.
До тебе як навіжений біг
Так, що коліна й серце збиті

Дякую тобі за цілий рік,
Що ти зі мною щирою була,
За п'янкий трунок, що тік
І пити хотілось прямо із горла.

За кожен із трьох сотен днів,
За кожну тисячну секунди.
Що в коханні відчути я хотів -
Тепер ніколи мені вже не забути.

Хочу дякувать тобі весь вік
І ні одну причину не забути,
І цілувати з очей до ніг,
І щастям наповняти твої груди.

Сльози краплинка бурштинова
Спливла-скотилася з-під вій,
І вмить відбилися у ній
Трагічна тиша вечорова,
Зірок золотобджолий рій,
Мій жест різкий,
Нещира мова,
І вітру туга яворова
Над річкою – в сльозі одній...

... Вже річка витекла в минуле
По лепеховому багну,
І бджолозорі геть забули
Свою орбіту неземну...
А я все згадую одну
Тебе, Катрусю,
Й серцем чулим
Ловлю краплину бурштину
На листі пам'яті...


2003

Сонце горне променем-лопатою
Золоті монети по ставку.
Ароматом світ п’янять за хатою
Кетяги пахучого бузку.

Тихим вітром від ставка повіяло,
Снігом проліта травневий цвіт…
Ти для мене, мила, стала мрією,
Зіркою, злетілою в зеніт…

Облітає білий цвіт із яблуні,
Падає в зажурі до землі.
Відлетять роки, неначе зваблені
Теплими краями журавлі…

Край води стою на сірім камені.
В часі не згублю те, що знайшов!
Приплива до серця, мов до гавані,
Перша нерозділена любов…

27-29 травня 1978 року

«Мій сину!» – пишу…
А серце шепоче: «Любий синочку!».
Думки, на відміну від слів, долітають до Бога...
Цей вірш – ніби спроба вишити шовком сорочку,
Яка буде тільки в тебе, і більше ні в кого.
Її не зречися й тоді, як мене вже не буде.
(Багато хотіла сказати – слова повтікали...)
Я хочу, мій сину, аби ти пішов межи люди,
І щоби вони тобі вслід, крий Боже, не наплювали…
Пробач мені, сину...Раніше того не казала...
Для значно добрішого світу тебе ростила.
Нелегко буде в житті (про це з пелюшок ще знала),
Тому і слова ці пишу, неначе відрощую крила.
… А ти не соромся, що здатний добро робити,
А ти не зважай, коли скажуть, що це «не в форматі…».
Я знаю, ти зможеш, сину, попри те, що так складно жити,
Ангелів, посланих мною, втримати…в серці…і в хаті…

Це повернення сезону дощів -
Вікна кричать моєї домівки.
Хто ж ти така яка без ключів
Входить до оселі чоловіка і жінки?

А давай без імен –
Коливають парфуми урбану образ,
У вікнах вогонь дає Прометей,
Щоб відчепити груду образ.

Суєта це не ми, німий
Той, хто метушню відчуває, як спокій
Своїм повсякденним словом - не мий -
І зустрічатимеш простору дотик.

Галасливі квартири в полоні сімей
Паливом тхнуть гнітючої сірки,
Вікна кричать стоном людей -
Миттю від цього падають зірки.

Б’ють капюшони дурманом на сполох,
Крони дерев активують багаття,
Найкращим вчителем стане ворог.
Погляд ведеться на спокусливе плаття,

Буря спокою кидає зародок
В глибинну ущелину засухи везіння.
Це посилання – винагорода -
Без оголошення на потрясіння,

Спасибі, спасибі за кожну мить,
За кожну новину, за кожний подих
Навіть, коли нестерпно болить.
Я споглядатиму Єдиного дотик

І не наосліп, нів’якому разі,
Авангард вірний вказує напрямок,
Смакую буттям в нічному джазі,
Яке показово виставлено на ярмарок.

Тут безкоштовна осіння цнота
У струнах незграбного контрабасу,
Кожна краплина - це нота,
Яка змиває будь-яку образу.

2012

Отчего мы с тобой так похожи,
Наше сердце – одно на двоих,
Мне так хочется веять счастьем
В зацелованные глаза,
Мне так хочется ненасытной
Быть любовью твоей земной,
Быть любовью твоей небесной
Быть любовью твоей одной
Быть однажды тобою взятой
В предпоследний вагон экспресса
И почувствовать, что принцесса –
Это та, которую любят,
Это та, которая знает
Все причины недомоганий
И которая помогает
Удивляться –
Смеяться –
Плакать,
Отпускать все потери с Богом,
Все желанья…
И с которою та дорога
Будет малой тропою к лесу…
Может быть, ты позволишь на день
Побывать мне твоей принцессой?

Если я не забыла цифры,
Значит, время прошло внезапно,
И сегодня теперь уже завтра,
А вчера – это наши мифы.

Отчего мы с тобой так похожи,
Смысл ли вложен какой,
Или просто,
Я должна ощущать кожей,
Как прохладна твоя простынь,
Как печальны твои вопросы
И банальны твои ответы,
И что в комнате мало света,
Только где ты?
Сейчас где ты?
Далеко? Или очень близко?
Высоко ли? Еще выше?
Может быть, ты сейчас на крыше,
По карнизу гуляешь лихо,
Может, кофе пьешь в Сан-Франциско
С маникюршей или портнихой
Или с важным директором банка?,
Или просто обняв собаку
На скамейке листаешь прессу…

В предпоследний вагон экспресса
Быть однажды тобою взятой…

Звать так громко, чтобы услышал,
Даже если в ушах вата,
Даже если слова другие,
Даже если брачные узы. –
Ты мне нужен,
Зачем иначе
Существует гордиев узел –
Разрубить, и не быть уязвимой,
И не быть осязаемо павшей,
Даже если сочтут нахальной
И напавшей.

Это та, которую любят,
Это та, которая знает
Все причины недомоганий
И которая помогает
Удивляться –
Смеяться –
Плакать,
Отпускать все потери с Богом,
Все желанья.
И с которою та дорога
Будет малой тропою к лесу…
Может быть, ты позволишь на день
Побывать мне твоей принцессой?
2007

Опоясаний віком.
На спів лебединий –
і вози, і вітри
надхиткої пори.
Чорний кіт
перебіг мені
першу стежину,
а остання повзе
в чужинецькі яри.

І удачі, й утрати –
стихаючі трелі,
танцівниці й монашки
зап’ястя сплели,
бо принади колишні –
стіна в акварелях
й ідеали заблудлі –
потоки смоли.

Прокололи минувшину
храми шпилясті,
на крутих поворотах –
вино і вінки,
і скрипаль на узбіччі
відгранює щастя,
що, сполохане й сонне,
втекло з-під руки.

А натомість –
оказій і охів по вінця
і по горло, на жаль,
самоти й суєти.
І в капличці найменшій
зажурена Трійця
обіймає
знайомі до болю
хрести.

Моя незаймана душа,
Неначе пташка у повітрі.
За нею жодного гроша,
А навкруги - спокуси хитрі.

Немає спокою в очах
І мрія тягнеться на волю:
Шукає фенікс у речах,
Попереду красиву долю.

Гортає сторінки життя
І відблиск помислів блакитних.
Як перелякане теля,
Мене Господь, веде до сильних.

Я хочу стріти Вас зненацька, ненароком,
Півподих затаїть, спинитись за півкроку,
Півдумки обірвать, півпогляду спіймати,
Півслова мовить Вам, півусмішки сховати.

Я хочу стріти Вас невимушено й легко.
Немовби зустріч ця – і звична, і буденна.
Неначе знаю я слова які казати…
А потім знов і знов у пам’яті гортати.

Я хочу стріти Вас! О, як я цього хочу!
Поглянути ще раз в магічні Ваші очі,
І з Вами жартувать, сміятися невпинно…
Я хочу стріти Вас – яка ж у цім провина?

А може, Ви також блукаєте самотньо,
На зустріч несподівану чекаєте сьогодні?
Можливо, саме я в цю мить для Вас єдина -
Між тисячі облич найближча Вам людина…

...

Я хочу стріти Вас зненацька, ненароком,
Півподих затаїть, спинитись за півкроку,
Півдумки обірвать, півпогляду спіймати,
Півслова мовить Вам, півусмішки сховати.

1990-ті рр.

Почуття парубоче безтямне
Відбуло, наче сонячний цвіт,
Але личко твоє, ніжна панно,
Пам’ятаю на відстані літ.
Хоч і суджено кожній людині
Поринати поволі у сніг,
Якби стрілась у натовпі нині,
Я впізнати напевно би зміг.
Бо душа від пригадок ясніє,
І думки огортає весь час
Ненав’язлива серця затія:
Подивитись на тебе ще раз…


06.06.13

Джмеля зачарувала дика мальва,
роси сльозинка на рожевій щічці, -
краса її проста у ніжнім смутку,
беззахисно цнотлива в одкровенні.

Щовечора він прилітав до неї –
цей джміль-джигун, що звабив стільки квітів,
спиваючи нектар півоній пишних,
троянд розкішних, гордовитих лілій…

Було у тім коханні щось космічне,
прозоре, чисте, як далека пісня,
на відстані призахідного сонця,
принишкло-подивованого вітру…

…..

А літо – як життя! Коротке і прекрасне!
А на закриллях мрій – поезії пилок,
нектар жаги розпелюсткованого щастя…
Веселка долі – істини ковток …

07-08.06.2000 (2013)

Світяться листочки червнем і світанком.
Новий день засяяв в пелюстках троянд.
Все пташине братство цим чудесним ранком
Фестиваль принесло звуків у наш сад.

Пурхнула синичка у бузках-черешнях.
Мабуть спокушає: гай, пійміть її!
Може і спіймаю, адже день прийдешній
Наливає впевненість в душі за краї.

Літо. Поряд руки й очі дорогої
І навіки рідної долі у цей день:
Скільки років разом у наш сад з тобою
Дивимося слухати чарівних пісень?

Сад не постаріє, не загубить мрії.
Теплота і відданість, віра і любов,
Разом з новим щастям, літню феєрію
Звуків нам доносить промінцями знов.

І уся буденність, що переповняє
З дня у день куточки суму голови,
Свіжою росою кришталево сяє
І тікає зовсім святом із трави.

2013р.

моя квіточко
моя зірочко
моя пташечко золота
хоч наснись мені
у казковім сні
чи туманами прилітай
на Вкраїні я
ти в Італії
поміж нами печаль густа
а шалений час
розлучає нас
зжовклим листям летять літа
моя мрієчко піднебесная
мій промінчику дорогий
прилети прошу
хай воскресну я
коли погляд засяє твій


04.06.2013

Прошу тебе:забудь ім`я моє.
Просто забудь і все.
І не пригадуй всує.
Бо доля двічі шансу не дає
Зотлілим душам, де лиш дим ночує.
Ні тим очам, де родить лиш печаль.
Ні тим словам, до кореня обтятим.
Вже безіменним, легше буде нам ...
Себе шукати.

Себе у тебе переллю
Нестримно, пристрасно, завзято.
Сказати:"Я тебе люблю,"-
Вважай, нічого не сказати.

Нема таких на світі слів,
Які б зуміли передати
Бодай краплинку почуттів,
Їх неземної благодаті.

Коли в солодкім забутті
Відчую, що дотла згораю,-
Складу вуглинки золоті
У стежечку на двох до раю.

Притулитися щічкою,
обійняти за шийку...
З епіцентру Вселенною -
ритмостукіт серденька.
Наслухати за подихом,
милуватись на вії...
...В узголів'ї над ліжечком
добрі очі Марії...

03.06.2013

Згасають кольори рожеві,
В тумані пропадає овид.
Лиш часом прилітає мрево
Моєї першої любові.

Не голос – тільки напівшепіт.
Лице хова червона темінь.
І я з надією у тебе
Питаю: “Як тобі без мене?”

А ти відповіси мовчанням
Очей, що повні таїною,
І відпливаєш у смеркання…
А я без сну, без супокою…

Згасають кольори рожеві,
В тумані пропадає овид…
Я знову дожидаю мрева
Моєї першої любові.

10 жовтня 1981 року

Кружля вишнева заметіль
у просинь неба,
а я лечу, як білий цвіт,
у снах до тебе.
Знов засвітилися мені
моєї юності вогні,
коли буяв у цвіті сад -
нас чарували солов’ї
і просинь неба.

Була ти юна, як весна,
і я був юний,
вишневий цвіт будив серцЯ
й кохання струни.
Тремтіла збуджено рука,
коли тебе я пригортав,
купались очі ув очах,
а сад замріяно мовчав
про нашу юність.

Дороги наші замело
вишневим цвітом,
пройшли роки, і вже серцям
не пломеніти.
І не вернутися назад
у той п’янкий вишневий сад,
що нашу юність засипав,
немов серпневий зорепад,
вишневим цвітом…

закосичую
заціловую
твоє ніжне земне ім"я
возвеличую
розмальовую
віршем-піснею солов"я
теплим спогадом
ніжним поглядом
зорепадом бажань палких
про любов мовчу
тільки шепочу
що найкраща ти від усіх...


2013

І знову травня пахощі хмільні
вишнево-яблуневої метілі,
і знову шаленіють солов'ї,
й горять каштанів свічі білі-білі.

Поглянь - весна всміхається тобі,
а солов'ї витьохкують для тебе,
і незабудки — ніжно-голубі —
змагаються із синявою неба.

А ти — напрочуд мила, й осяйна —
в гармонії з квітучою весною.
любується у захваті вона
твоєю некрикливою красою…

Дивовижа дитинства в дощі довгополім
і босоніж в мої зашкарублі літа,
і пастушка колишня, і вітер за тролем
повертають ув’язнені сни і свята.

Завмираю на скалах, на хвилях картонних,
у відчужені ріки спроваджую ніч,
і розхитано серце, й упіймано човник,
до якого жадане моє зусібіч.

І музИки крилаті, і крила пригаслі,
на обох берегах, на розпутті волхвів,
і плоди, і сліди не бояться пропасти,
і наказують очі руці й тятиві.

Дотанцьовують ельфи за стінами дому,
і остання трава вже правдиво руда,
і настирливо троль не прикинувся гномом,
і в пастушки тепер королівська хода.

Й золотіє зола, і золіють печалі,
і немає околиць давно в молитов,
а розсміяне сонце – високе начало,
у якому іще не губився ніхто.

2012р.


худ. Я Саландяк .

Буває часом, ти - увесь в роботі,
І поруч - а здається, що нема.

У тебе на небі свій магістрат,
Своя епохальна віра,
А я блукаю між сотень кімнат,
Утамовую в собі звіра...

У тебе на небо свій власний жетон,
Із пропуском щоб навиліт,
Мене ж чекає мокрий перон,
Очі покинутих сиріт...

У тебе над небом свій доміон,
У сферичноподібному серці,
мене осінь голосом крон
Заколихує звуком терції...

2013 р.

Лоскоче пір’ячком за носа,
Весняний день мого буття.
Порозплітало свої коси -
Непередбачене життя.

Спадають хусткою на плечі,
Щоденні пошуки тепла
І в цій буденній кровотечі,
Я трохи спину обпекла.

Вальсує травень над землею,
Вкладає квітами поріг.
Я стала мавкою твоєю,
Яку в душі моїй зберіг.

********

Навіть якщо нині - вперше і востаннє,
навіть якщо завтра будемо чужі -
вдячна я смерканню, вдячна я світанню
за миттєвість щастя на нічній межі!..

*********

Палкі обійми пристрасті нічної -
колючий іній посмішок удень...
Та все ж я вдячна вередливій долі,
що Ти в ній є, і знаєш тих пісень,
яких моя душа так спрагла чути!
Ти був. Ти є. І досить... Далі? – буде!..

...(2013)

Я люблю тебе більше і більше,
Для кохання немає межі.
Як мелодія вінчана з віршем,
Дві поєднані щастям душі.

Навіть мрія за дійсність не краща -
Плинуть піснею ночі і дні.
Не віддам тебе, любий, нізащо
Ні буденному, ні сивині.

Все тепліше у нашому домі,
Хоч стоїть на порозі зима.
Є для щастя причини вагомі,
А біді сюди стежки нема.

2010

Сама зрікаюся себе
Чи знов себе в собі шукаю?
У свідках - небо голубе,
Як я, колишня, помираю.
Лише складаю заповіт
Отій, новій, "до виконання"
Два пункти:
-полюбити світ;
-не розминутися з коханням.

Ти плодоносиш яблука кохання
В саду життя під небом голубим.
Встаю над ним зорею спозарана
І сяю місяцем вночі над ним.

Солодкий смак рожевощоких яблук -
Хмільний до болю тіла аромат
До себе кличе, неустанно вабить,
Дарує ласку щастя невпопад .

Розбивши туги тьмаву перепону,
Знаходжу втіхи світлодайну путь
І продираюсь крізь імлу озонну
У сад життя , де яблуні цвітуть.

26.05.13

Чи справді я тебе любила?
А що воно таке… любов?...
Я чула… то химерна сила –
Огорне щастям, як покров.
Я чула… то палке багаття,
Що розгорається чимдуж,
Зусилля зайві та завзяття –
Лиш ненароком не спаплюж!
А ще… що то – жива водичка
І напуває в спекоту.
А хтось обуриться – то звичка! –
Наб’є оскому й гіркоту.
То мов повітря – дехто скаже,
Що потребує все живе.
І скільки в ній не мали стажу –
Є ще непізнане, нове.
Коштовне, каверзне, пропаще?
В любові що б не бачив ти,
Її пізнати значно краще,
Ніж вічну кригу самоти.
Якщо вона – тонкі вітрила,
Що необхідні кораблю,
То відповім – я не любила…
А до сих пір тебе люблю!
Єдине, що здійме до руху,
Коли зникає течія…
Любов – найвищий вияв духу
І в кожного вона своя.

2013

Я намагатимуся,
Менше всіх тебе торкатимуся,
Не зізнаватимуся,
Як часто сняться твої вуста;
Хоч і описую,
Що захворію твоєю рисою.
Це втаємничую -
Тебе приховую
від себе,
Дні вираховую
Й хвилини нашого знайомства,
Не піддаватимуся,
Коли побачу твою постать.
Я намагатимуся,
Щоразу більше з тобою розлучатимуся
Без твого відома…
Ох, це безглуздя!
Ось там, де серце,
Так треба сенсу
Наповнити тобою порожнечу, ями…
Окрилена, чекаючи твоєї з’яви
Неспокій, бо слід твій на одязі моєму.
Тепер не пратиму -
Я намагатимуся,
Тебе до серця більш не братиму -
Як так втручатися
В твоє життя
Егоїстичними бажаннями…
Жадана мить - це ти,
А я лечу,
Коли тебе почув -
Прошепочи свої рядки
Мені, будь ласка, мені, будь ласка
(твоїм волоссям так ідуть квітки)

2012

А їй ще б тільки жить та жить,
Радіючи, сміятись дзвінко.
Немов жива, в труні лежить
Ще не стара вродлива жінка.

Всі почесті - тому, хто вмер,
Як ще живеш – то й почту мало.
Їй стільки квітів, як тепер,
За всі роки не дарували.



І ллються річкою слова,
Такі хвалебні! Так багато!
Чому ж, коли була жива,
Вона їх чула тільки в свято?

Чому частіше у сльозах
Була, ніж в радості і щасті?
І що тепер ті «ох!» та «ах!»?
Її підняти вже не вдасться.

Мов квітка, скошена в траві,
На одрі вічності спочила.
Переглядаються живі
Волого-винними очима…

Примирення наче марення.
Чи марення ніби примирення.
Розтікається втомою ніжною
По кінцівках, по грудях, хатою,
На повіки навалює ватою,
Під язик гіркотою скрапує,
Непроглядною млою окутує,
Ніби хмара ковтає промені,
До подушки схиляє голову
І занурює в річку сну…
Сплю.

І крізь сон ти приходиш до мене,
Обіймаєш, цілуєш, шепчеш
Колискову мені й розлуці.
Обіймають маленькі руці
І тебе, і мене…

Як жити,
Щоб довіку уже не сваритись?

Та якби не такі розходження,
Не болючі-колючі речення,
Не стрімке до гармонії сходження,
Не було б і цього примирення
І до храму любові входження
Ніби вперше.

А ти – найкраща.

Сподіваюся –
Це не сон…

24.05.13

А вы встречали Женщину-Любовь?
Сочувствую. Да это редкость…
А я встречал… и даже вновь,
Возможно, встречу ее этим летом…
Она такая… мне не хватит слов…
Глаза мудры…их цвет не важен…
Являясь из цветных мне снов…
Лишь в тот момент когда мне кто то нужен…
А голос у нее, как песнь Сирен!
Глаза печальны чуть, бездонны…
В них небо отражается, сирень,
Трава, цветы…конечно, волны….
Она сама ответит на вопрос
Который вам с улыбкою поставит…
Мне не понять её, я не дорос...
Но никогда она со мною не лукавит…
Она простит меня, когда прощать нельзя,
И защитит от дум, печали, даже
Поднимет до небес меня и вся
Вдруг растворится без остатка сможет…
Она не даст исчезнуть мне,
Уйти за звездами Чумацким Шляхом.
Сама ж уйдет…тихооонько, не
Побеспокоив сны мои ни разу…

14.01.2010г Ю.В.

І знову те дівча на сцені,
Немов і не було тих двадцять літ...
І знову оплески, колеги вчені
Несуть весну і квітів цвіт...
А вечір синій той осінній,
І сум поезій, флейт міраж.
І огортає ніжність плечі
Тієї жінки-дівчини весь час...
А музика зливається в тремтіння,
А голос такий дивний, наче птах?
Приходить розуміння і терпіння
В цю мить, в осінніх лиш літах...
О синя птаха, твоя пісня пізна,
Але ти в осінь нас не залишай!
Не залишай без пісні гнізда,
Про все, про все ти нам співай...

17.05.2011 Ю.В.

Ти злився з останньою краплею
У чаші терпіння та болю.

До раю навряд чи потраплю я -Гріхи не пускають на волю.Ти злився з останньою краплеюУ чаші терпіння та болю.***Не стерпіла байдужість і втому,Може, варто сказати їм: досить!Я померла пів-вічності тому,А ніхто не помітив і досі...***І стільки болю у душі,Вона від нього аж німіє,А всі близькі - такі чужі!Своєю стати їм не вмію.Нема рятунку в забутті.Безсонням виплакані ночі.Таке буває у житті,Та я не хочу так! Не хочу!!!***В нашім небі раптом загриміло, І зійшлися хмари звідусіль. Не бажаю, щоб тобі боліло, Заберу увесь нестерпний біль. Я не можу дихати без тебе, Охолонь, прости і повернись. І якщо у тому є потреба, То на мене навіть не дивись. Просто поруч будь, щоб тільки знала, Що з тобою справді все гаразд. А моя любов і не минала, Їй, коханий, боляче за нас.***Я не сплю, та прокинутись хочу. Хай скоріше біда промине! О, небесного кольору очі! Ви не любите більше мене? Памятаю, як дні ми лічили І чекали в призначений строк Нашу доню з такими ж очима, А росте кароокий синок. Мов приречена, майже не плачу, Та згасає надії свіча…Чи колись у житті ще побачу Синє небо в коханих очах?***Я відповідь собі ніяк не дам: Невже такою доля бути хоче? Я мучусь тут, а ти, напевно, там, А сатана вдоволено регоче…***Не завжди, до рук узявши весла, Сісти в човен маєш на меті...Щось в душі померло - щось воскресло,Так буває іноді в житті. Я тобі довіритись хотіла, Розказати, що мені болить.А тепер і ніч осиротіла,І на двох світанку не ділить.Прагнула, щоб вислухав і втішив, Ти ж утік, як справді від мерця.Я сама зробила тільки гірше, І мене катує думка ця.***Надію у серці плекаю, Що вернешся, неначе не йшов. Молюся за нас і чекаю, Що все переможе любов***Не повірю нізащо, мій милий, Що тепер ми - навіки чужі. Та не знаю, чи вистачить сили Не дійти до тієї межі, За якою настане байдужість, Що наркозом у душу вповзе. Боже! Дай нам і силу, і мужність, Щоб любов переважила все*** Я не можу заснути й не хочу. Звідкіля негаразди взялись? Побажай мені доброї ночі, Як учора - хоч так відзовись. Спить самотньо у ліжку синочок, Рученята і ніжки простер. Побажай мені доброї ночі -Все, про що я благаю тепер.***Хай тобі насниться наше щастя, Ми його врятуємо удвох, Але це тоді нам тільки вдасться, Як у наших душах буде Бог. Гордість, нерозважливість і впертість В щастя бур’янами заплелись...Хай тебе мої цілунки пестять, Хоч у снах, як в дійсності колись.***Після грози світлішає природа,Дощем умита, ніжно-запашна.Після страждання гідна нагорода – Очищена молитвою душа.В такій душі - троянди в буйнім цвіті Радіють, що скінчився буревій. І ми з тобою, зливою умиті, -Рідніші на десяток снів і мрій.

Ми всі такі потворні і німі,
Чи говіркі та пафосно поважні,
У всіх добра на кожного ліміт,
А у житті ми лежні епатажні.

Мене судомить від бездарних слів,
Від бездуховності – до слави шляху,
Ще маячня впродовж скількох віків
Не набула такого ось розмаху!

І плакати? Кричати? Що робить?
Чи затуляти вуха оптимізмом?
Жива ж краса, нехай таки штормить,
Шукати варто всупереч трагізму!

22.05.2013

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Коли ми удвох, і буденщина - свято,
Не знаю біди, забуваю про втому.
Без тебе три дні - непростимо багато...
Скоріше вертайся, коханий, додому.

Година розлуки на вічність подібна,
Ховає веселку весна кольорову.
Мов сонця немає, в самотності сліпну,
Повернешся – світлу радітиму знову.

Я купував тобі теплий глінтвейн,
Квіти й дешеві сережки…
Ми були дітьми – і в обмеженні стель
Ми шукали до неба стежку…

Ти дарувала мені стомлений сон
В холодній суботній вечір,
Уранці каву, гірку як бурбон,
І декілька строф доречних…

Хіба ми вині, що були дітьми,
І просто любили щиро…
Я один проводжаю лелек восени,
Що за собою приносять зливу…

2013 р.

Можливо оминути біль, біду?
Чи долю не об’їдеш і на конях?
Мов кришталеву вазу, по льоду
Несу примхливе щастя у долонях.

А під ногами лід такий слизький,
Та ще й прикритий снігом. Як не впасти?
І добре, коли хтось, тобі близький,
Підтримає, щоб не розбити щастя.

Аби тендітну ношу зберегти,
Роблю неквапом виважені кроки,
Хоч іноді доволі важко йти
І впорожні буває, без мороки.

А я свою "мороку" дорогу
Збирала у долоні по краплинці…
По кризі, що захована в снігу,
Пройти вдається тільки мудрій жінці...

Бодай відчути дихання гінця,
віконний щем і вістку-акварель.
Моє безлюддя не на манівцях,
мій сьомий день – за тридев’ять земель.

Старий міняйло не ладнає віз,
нове ганчір'я вкрило небозвід.
Ранковий дощ без посміху «на біс»
і віщий сон у дар мені не плід...

Я сам собі і тиша, і Еол:
на струнах арфи – долі пастораль.
Ще є котурни і від Бога роль,
а глядачі… вже не мої, на жаль.

2013

Окрилено, натхненно, урочисто
Під музику кохання і весни
Танцює юність на долонях міста,
І цілий світ їй бачиться тісним.

Одна із найчарівніших мелодій:
Кохання і весна – вони для вас!
І дивляться Кирило і Мефодій
На площу Миру, де панує вальс.

ПРИСПІВ:
Кружляють білі сукні, як на крилах,
До неба кожна пташкою зліта.
Здається, що Мефодія й Кирила
На танець кличуть юності літа.

Усе, як у житті, у тому танці:
Вперед-назад, іде з-під ніг земля.
Проснеться древнє місто завтра вранці –
У ритмі вальсу знову закружля.

Купають верби в Латориці віти,
У травах чисті роси ранок п'є.
Мелодією щастя оповите,
Цвіти, кружляй, Мукачево моє!

ПРИСПІВ:
Кружляють білі сукні, як на крилах,
До неба кожна пташкою зліта.
Здається, що Мефодія й Кирила
На танець кличуть молоді літа.

О, коштовні, як перли, слова,
Що ніжніші за лагідний дотик,
Через вінця єство залива
Ваш нектар – чудодійний наркотик!

Нам напитися зливи велів,
У минуле відходячи, вечір.
Пелюстками обірваних слів
Опадають цілунки на плечі…


То нестримне падіння, то злет!
Слів обійми міцніші за руки.
Терпкувато-солодка, як мед,
Ніч кохання прискорює рухи.

Оповита у зоряний сон,
Тиша ночі раптово здригнеться,
Коли стогонів двох унісон
У її володіння вірветься.

Слів проникливих зливу рясну
Доп'ємо. І зупиниться злива.
У колисці обіймів засну,
Трішки стомлена… Дуже щаслива...

Жінка, вагітна сонцем, –
Апофеоз краси –
Світло продовжить в доньці,
В синові – неба синь.

Прийдуть поет, художник
Сутність збагнуть твою.
Як неповторність можна
Знов повторити?..
                П’ю

Я за батьків, цих зодчих,
Генію їх молюсь…
Не відвести вбік очі.
Мила, вмираю, лю…

1 вересня 2012 р.

Дві чутливі струни – це, напевно, про нас.
Я не знаю: любов це чи лиш резонанс.
Тільки серцем зачепиш невидиму нить,
Як відлуння у другій душі забринить.
Я продовжу тебе, ти продовжиш мене.
Хай поезія наша повік не мине.
…І бринять дві струни. І так солодко вдвох.
І скоряємось ми. Бо музИкою Бог.

22 березня 2012 року

Пробач масковану підступність,
Ніким невпізнанну печаль,
Безпечних вибачень доступність,
Цей божевільний фестиваль.

Моє відчуження від світу,
Сліпе поводження з вогнем,
Химерно привидом зігрітись,
Щоб заблукати між імен.

Отак, невидимо розтану,
Розвіюсь попелом з душі,
Повірю в казку, у оману,
Аніж прийму, що ми чужі!

15.05.2013

Я боюсь перестать видеть сны,
Осознать , что тебя больше нет,
Я боюсь этой новой весны,
И что последний куплет уже спет…

Я боюсь, что одна упаду -
Без тебя невозможно летать.
И когда по проспекту бреду…
Меня некому будет встречать.

Ты меня не пускай, я прошу,
Если вдруг захочу я уйти.
Знай всегда – я тобою дышу,
Мы с тобой на одном пути.

2013

Від погляду, дотику, голосу
На таїнство скрипка чека.
У прядиві звуків неволюся,
Як струни - в полоні смичка.

Сягнувши вершини гармонії
В одвічнім єднанні Інь-Ян,
Всі гами твоєї симфонії
Лягають на нотний мій стан.


Як лагідно душу лоскоче
Ніжніша за мрії і сни
Нестримна мелодія ночі -
Шедевр чарівнóї струни.

Я не плачу, бачиш? Ось, не плачу!
То не сльози. Вітер пролетів.
Зачепив.
Та я його пробачу,
а тобі - пробачу й поготів!
Не корися. Сльози - то водиця.
Пролилися трохи, та й нема.
Замикаю воду у криниці
на замок...
Та знову, крадькома,
нишком, сміючись сама із себе,
дістаю, заховане на дні.
Чи то слабкість, чи така потреба,
відмикать криницю в тишині?
Я не плачу, бачиш? Ось, не плачу!
То не сльози. Вітер пролетів.

2013

Там, де плаче душа, – чужина, чужина...
Там, де серце болить, недостатньо й вина.
Де обитель твоя, де твій сонячний дім?
Розгубили роки, попалив чорний грім.
Бур’янами заріс, притомився твій шлях
і лягають думки тліном пам'яті в прах.
А у пустищах слів не зростають сади
і не падають в ніч їх солодкі плоди.
І не знає душа молитов, молитов,
щоб зігріти життя пересолену кров.