Аж забажалося померти,
Упасти прахом в лоно ями,
Як перестав писати серцем,
А диктувати - почуттями.
Як полишив душевні муки
Рядками сіяти у віршах,
Немов наклав на себе руки,
Застряг навік в пекельній ніші.
А як воскрес твоїм цілунком, -
Поезій луг ожив цвітастий,
Затріпотали рими лунко…
І тут я дійсно вмер… од щастя.

Коли таланту грані стерті
І слово в серці замерзає,
Урятуватися від смерті
Смерть нелюбові помагає.

22.01.12

Зима. Мороз. І місяць ліхтарем,
Над містом, що сховалося за стіни.
І не скажу, що душить тягарем,
та якось не облегшують провини.
Зима. Сніги. Крокую по узбіччю
Куди - не знаю. Напрямок? – Я йду.
Назустріч різнопланові обличчя
і я у їх безкластернім ряду.
Зима. Камін. І на паркеті шкіра,
І тіні на світлинах, наче жах.
А ще кинджал, на перехрест рапіра…
Нам тепло від вогню, що на дровах.
Зима. Кімната. Ложе. Погляд твій…
Сьогодні ми разом. О, як несміло
Ми розгортали згорнутий сувій
нових відносин. Як же неуміло…
Зима. Сніжинки. Вогник в небесах.
Тріщать в мороз дерева серед ночі.
Я загубив свій подих у лісах
твого волосся. Чари ж бо дівочі.
Зима. Сніги. Сьогодні знову пустка
і наче сон, зринає в пам'ять ніч.
А далі? Розійшлися. І відпустку
Коханню надали… без протиріч.

Небо вышито васильком.
Небо – это когда не дышишь,
не обидно, не высоко,
где нисходит дыханье свыше.

Утоляя душою стих,
а грозою – земли усталость,
сердце верное отпусти,
Боже мой, на святую малость.

Отпусти, как любовь – грехи,
а обида – узду вендетты.
Стенок нет и углов глухих,
есть пространство и капля света.

С доброй вестью о Рождестве,
с белоснежно-безмолвной стаей
я вернусь, чтобы жить в тебе –
Колядою в Свят-Вечер таять.

По губам от ресниц сбегу,
оставаясь слезой без соли.
Снег бумажный. На том снегу
за строкою, навстречу боли...

...небо вышито васильком.
Небо – это когда не дышишь,
не обидно, не высоко,
где нисходит дыханье свыше.

19 Января 2012

Для усіх зозулечка кувала,
Щедрувала словом потайним.
Потайки три слізки утирала,
Сумувала, Господи, за ним.

Сніг у заметах – золота душа,
Твоя, Ганнусю, ну а далі –ш-ша…
Бо кіт-воркіт на свічечку поглянув,
Гадання – воском і дорога яром,

Та небом пішки –йти не перейти:
Три болі, три тривоги, три мости,
Де до руки просвітлення торкнеться,
У скринці – щастя, ще чекає,

Серце!

Тебе, твою любов як дивоцвіт,
І світ до уст пригорне давній плід,
Покотиться він в пелену, хороша,
по сукні у перлинках перепрошень.

А камінь вгруз у землю поколінню -
У тебе три кровинки на коліні,
Куди підеш, мала, скажи куди?
Та гнізда мостять ранки голубі.

Відіп’єш з серця трохи самоти?
Ось ти? Чи ти ? Бо йти ж –не перейти,
А ніжкам грузько, і гризе дрімота
Куди тобі усе перемолоти?

Обличчя –біле –сніженьку ,лети!
Бо треба сили – треба - золотим
І срібним світлом засвітитись!
Любитись…

Прийшов з ясним чолом і добрими очима,
Збудив легенько доторкнувшись до плечей,
Всміхнувсь, проник у серце піснею незримо,
Щасливий ранок ніс надію до людей.

Співав, радів,
Звивався, миготів
І сіяв щастя у ріллю полів.

Плів тенета
Сонячним корсетом
І складав з промінчиків сонети.

Його карали позіханням за світанок.
Нікчемні, бідні жертви потайних ночей!
Утілюючись в душі сірих куртизанок,
Кололи світлий ранок лезами мечей.

Не помічав,
Надихав, реготав
І сіяв усмішки перлинами забав.

Зупинився,
Сонцю уклонився
І навприсядки по обрію пустився.

Галявина раділа, випивши роси,
Стріляли зайчики у душі без дверей.
А добре все ішло поміж колосся -
Щасливий ранок ніс надію до людей.

17/1/2012

Тихий, тихий лет ночей
крізь тремтячі тіні свічок,
що упали край стіни.
Сніжний погляд. Ліс. Борей
вже примчав і зиму кличе,
звуть морози в гості сни.

Ти давно вже не моя,-
різні стЕжки нам дістались
в тихім леті злих ночей.
Я ж не твій. Та звідкіля
думи дивні позбігались?
Дух Гекати морок цей.

Задрімає привид ночі,
сніг біліє, йде зима.
Я ж весну намріять хочу,
ту, де стежка нам одна.

Заспівав би солов’ям би,-
полетіли в даль незриму.
Серце ж витліло в імлі.
Розкладу печаль на ямби,
вбитий ніж розлуки вийму.
Зими визріли на склі.

Сніг ховає мерзлий страх.
Серце ж знов коханням мліє, -
жде його всю ніч в журбі.
Долі-зорі в небесах
світять трепетно й сп’яніло,
ніби знов мені й тобі.

Не чіпайте мої острови,
де ще далеч палає багряно,
де з роси, і землі, і трави,
Бог так вчасно сотворює ранок.
Хай і вас моя мрія віта,
хай веде на мости калинові!
Ви забули, як звуться свята?
Тут вертається пам'ять любові.
Тут і досі ще віриться свято
в те, що вміють літати серця.
Кожне ваше воскресне крилато,
і злетить у ясне майбуття!
І повірить йому майбуття!
Може, трішки прибавиться нас?
Верби схилять замріяні віти
у замріяний простір і час.
Може, вдасться хоч щось воскресити?
Може, вдаривши в обрій крильми,
порадієте їм, як обнові?
Ми згадаємо сонячне «Ми»,
ради мрії і ради любові.

попри вітри колючі бите скло під ногами
я народилась щасливою –донька дружина і мама
із вечора первородного що на фіалках зітканий
ночі терпкої й короткої що воркотить попід вікнами

карта лягала перша - в дитинстві лишитись живою
кров мого батька лилася - в мене сердешну Трою
вижила стала сильна –стала трояндовим літом
стала зеленим степом - по венах терновий вітер

перша любов і друга - третя – як згусток карий
карта упала народження як передзвін по храмах
синьо було і соромно –сина казали –покинь
сестри родильні радили – син що не говорив

щастя було ступати з білим згортком по місту
дивитись на суєтні постаті - осінь грязюку місить
радість лягала на плечі а сила текла у груди
буде сину за тата – тато- найкращий–Грудень

Грудень був чорноокий Грудень як ворон чорний
брязкальця сину правив і заколисував морем
щастя було на роботах –у лікарях -логопедах
Грудень тулив до серця у вени вдихаючи веди

стала уся весняна впевнена кожним поранком
Грудню лягла на плечі наче татарська бранка
він витирав сім слізок та цілував долоньки
палець його грудневий міцно стискає донька

хай тепер там що кажуть – слово – по ньому крапка
я йому найвірніша постмодерністська мавка
з Груднем немов за муром бо народилась щаслива
на підвіконні у Грудня зоряні квітнуть сливи

І кожна мить, присвячена тобі,
В мені гарячим сонцем оживає,
І я не знаю, - справді, я не знаю
Як вижити в нерівній боротьбі
Сумних надій і розпачу. На дні
Мої печалі вслух переплелися...
Ти вибач, що всі мрії не збулися,
Які були присвячені мені.
Моя біда – невичерпна блакить
Твоїх очей, не гаснучих і в темінь.
А доля непроламна, наче кремінь,
Гаряче серце болем студенить.
Перегорить чужими день за днем,
Та кожна мить ніким не переквітне.
А зараз тиша манить безпросвітна
У свій печальний затишний Едем.

Піти туди, де ми ще не були
Бажання і відвага треба-
У тому краю будемо лиш ми,
Один із одним, просто неба!

Вирішуй, чи йдемо удвох
Чи мужність є у тебе-
Звести на виднокраях тих -
навпіл розділені колись-
цю землю й небо!

2008

Нагло не украдена Аїдом,
Кербером не рвана у путі,
жінко на вершині піраміди,
поклонися власній наготі.
Ти – комета, полум’я і трунок,
зорями розкрилена жага.
Плід життя рятує твій цілунок,
вічносте в сипучих берегах.
Сяйво сміху , зблиски у дзеркалах -
хто такій не вибарвить поріг?

Тільки б піраміда не упала
виродкам обрамленим до ніг...
2012р.

Художник Саландяк Я.

Я хочу віднайти саму себе
У надвечір’ї осені ласкавому…
І дивно, що не кличу вже тебе,
І наші полудні спекотні так віддалені…

У надвечірнім затишку життя
Не хочу вже розводити багаття,
І тільки з справжніх почуттів
Зроблю собі камін в кімнаті…

Я подумки перекладу свій кожен спомин,
Журбу й печаль нездійснених бажань
Закину ген за комин…

З полегкістю я вигляну в віконце –
Яка краса навкруг, коли сідає сонце!

Вберу всі фарби цього надвечір’я
Всю силу радості і віри,
Щоб із любов’ю поєднати!
Бо ще не вечір! Ще не спати…
2005

Старушка-осень скоро на часах.
Её предувядательный госстрах -
За все грехи достойная расплата.
Реальность норовит слежаться в клип.
Всё к одному, на улицах гип-гип,
А речь слепа и чуть шероховата.

Вот походя какой-то мотылёк
То крылышек своих не уберёг,
То песнь орёт во всё воронье горло.
По плану, по компактному уму
Ему поползновенья ни к чему -
Он просто выражает, что напёрло.

Старушка-осень влёт по всей земле,
А у меня ренклоды на столе,
В мой бивуак заходят похмелиться
То девочка с глазами гранд капут,
То заводной духовный лилипут,
То проводник, то фермер, то царица.

2011

русалка* забавлялася у житі
де літо синьо_води розлило
плелися замовлянням ніжно квіти
...чур, роки пройшли. оте зело

хоч розум відкидає, серце кличе
засохлі - не зітлілі пелюстки
і легіня в сорочці волошковій -
із небо_квіту, грому і води.

а пам'ять шарудить поміж сторінок
не змили сльози, не розсипав час
отой букетик спогадів із жита
без зайвих слів, обітниць і прикрас


*є народні повір'я про русалок, жито,
волошки і гарних легінів
*волошки - рос. васильки

Прочитавши від коханого листа
Ти притулилась до вікна.
Серце радісно затенькало.
Іскра в жар переросла...
Мелодія звучання ніжних слів,
Вона - багаттям почуттів любові,
що цінніше всіх скарбів...
2012р.

Мої тебе шукають сновидіння
і, як сновида, все іду навстріч
у білий біль – зимове білопіння,
де місяць – віддзеркалення облич,
де тіні заблукали тугоплавкі,
де, мов тумани, туга струменить.
Вони тебе шукають. Роблю ставки
на те, що віднайдуть.
Мені б на мить,
лише на крапелиночку від часу,
узріти твої очі, їх глибінь…
А далі – в поміжзоряні тераси,
тебе кохати – пломінь сновидінь.
12.01.2012

Скільки казок ти знаєш, мій любий казкарю?
Чи вистачить їх для наших ночей тисячі та одної?
Де герої сміливі, але пустоголові, звитяги повні,
голови зміям рубають, аж тріски лісом!
Впала завіса - там замок стримить високий,
Діва солодка, трояндове ніжне тіло.
Такого хотіло серце твоє безголове?
Таким ти бачиш моє, осиротіле,
коли лишаєш мене в рідному місті,
яке вже давно чуже, бо без тебе?
яким йому бути? Де мені взяти тепла,
щоб відігріти пучки, якими пишу по замерзлій шибі:
«Коханий, в якій казці ти заблукав знову?»?

Старий Новий рік - це другий шанс:

- для тих, хто не встиг сказати найголовніше -
прошепотіти нарешті
"кохаю", чи "вибач", чи "не можу жити без тебе"
(все залежно від ситуації);

- для тих, хто забув загадати бажання два тижні тому,
о дванадцятій, опісля бла-бла від гаранта - знову
примружити очі,
візуалізувавши (кажуть, це вельми помічна штука!)
те, чого хочеться понад усі шампани,
всі перепони, закони, замети тощо;

- те, що лишилось опісля Різдва,
д-о-ї-с-т-и,
сісти опісля на строгу, як пес, дієту,
схуднути врешті на кілька кг, і знову
третього празника ждати,
коли "в Йордані...."

На небі - негода,
сіра мрячка, дощі навскіс,
що господар й собаки не вижене!
От і сидять в чотирьох стінах
блюзних, нудн-и-их....

Він дістає велику коробку із пазлами,
висипає шість тисяч квадратиків на долівку -
і збирає Наш Світ...

Спершу небо, сузір'ями короноване,
Потім – різні моря (червоне, чорне та біле),
Океани з рибинами мовчазними,
Скелі з чайками-верещайками...

Чай холоне, і час витікає крізь пальці піском,
Він примружує очі сльозливі,
Злива товчеться у шибу чолом розбитим...

Не зважає –
докупоньки тулить тебе і мене,
і минають години, і ніжність цвіте поміж нами...
Божі пазли - як ковдра із клаптиків у бабуні –
Кожна часточка має місце у центрі світу,
Кожен клаптик такий важливий, такий барвистий,
Місяць світить над Божим світом,
Та ще не гріє...

Десь там, у синьому тумані
Ще ненароджених віків,
Плаче Катерина, плаче
На раменах козаків.

Той плач чує лиш калина
В червоно-дикому плащі.
Плаче, плаче Катерина
І березнем пахнуть дощі.

2001 р.

Ледь дихаючи, ледь стоїть.
Загорнута у порвану хустину.
Той спогад, та чудова мить.
Коли ти в моє серце ураганом ринув.

Думки, мов попіл - раз, і їх нема,
А ти лишаєшся і серце зачіпаєш.
Колись, мов файли, спогади стирала я сама,
А ти, мов вірус, знову й знову виринаєш.

Душа господарю - не вірний раб.
Вона сама вирішує як бути.
Приборкать душу намагалася сто раз,
Та, непокірна, не дає тебе забути.

Самотність, кажуть, ще не зрадила нікого.
Можливо, бовдури повірять в маячню.
Та коли ти закоханий у когось,
Його присутність ти не зможеш не відчуть.

Ти не болиш мені, бо ти ж іще не знаєш.
І я, налякана тобою, ще мовчу.
Але про тебе думка душу зігріває
У спогадах, ві сні і на яву.

А за окном скребётся непогода,
Усевшись серой кошкой за стеклом,
И серый человек у перехода
Под серым укрывается зонтом.
И серый дождь,
Ленивый и невзрачный,
Ложится серой дымкой на асфальт,
И туча, серой, скомканной бумажкой,
Зависла,
Разучившись вдруг летать.
Холодный ветер в сером переулке
Сидит у серых, сломанных ворот,
Он что-то шепчет старенькой шкатулке,
Или поёт...
Она в ответ тихонько шелестела,
И вдруг, сплетаясь тесно в унисон,
Шкатулка ветру о любви запела,
И он признался,
Что давно влюблён!

10,01,12

І ти одна… І я один…
А разом нас немає.
Змиває дощ твої сліди,
Мене з твого змиває
Життя. На жаль, така
Кохання перспектива…
З тобою був на небесах
І ти була щаслива…
Але ця відстань, ця межа
Мереживом розлуки
Накрила те, чого бажав
І прирекла… Не дмухай
На рани днів. Нехай… Нехай!
Ти краще серце слухай.


2012

Думка, мелодія, прагнення світла,
Хвиля повітря і спрага добра,
Вибір і віра, до Сонця молитва,
Дотик кохання і вітру сльоза...

Шлях пізнання нещадний мов бритва,
Стражденна й солодка мистецька стезя.
Творчість - любові мудра палітра,
Витівки часу і сповідь Митця.

Вічні змагання розуму й сили,
Хто переможе? Де духу межа?
Творчість - це Музи безмежнії крила,
Мужність творити заради Життя.

2011

Коли кришталеві зорі
Розпорошують мій сум,
То таємними стнжками
Повертаюсь у світ спогадів.
Тоді, аж тоді, я здогадуюся,
Звідки знаю тебе, ЖІНКО!

Ти ще в Божественному саду
Казала мені: «Тільки мене кохай!».
З того дня нічого про тебе не знаю,
Хоч я закоханий в тебе до нестями.
Той, хто кохає, почувається зевсом,
А зевсів ніколи ніхто судити не сміє.

На цій сторінці народився я
Вінком молодої весни.
Написані на ній: доля моя,
Надії, чекання і сни.

На цій сторінці хочу знайти
Стежину мого життя
І залишитись там назавжди,
Чекаючи час каяття.

2001 р.

Мені порадили: «Помри на ногах!..»
Я уперше свій меч нагострив.
Та справа в моїх ворогах,
А не в тім, що на колінах жив.

Я жити турботно забаг...
То ж хай на колінах живу.
Бо справа в моїх ворогах,
А не в тім, що на ногах помру.

2001 р.

випадково, усе випадково...

був привіт. любування. і знову

крізь зимову хмарину мовчання

випадкові слова - не вітання.



випадкове "привіт".

слово - тихий параліч -

зупиняє політ ...



хвилі неба побачить

зможуть радісні очі.

не та хвиля. пророчий

вітер зник. без потреби

поодинці на небо....

Ти посмiхнулась, серце радiсно тримтить...
Ти менi потрiбна без прикрас.
Погляд твiй зачарував мене
Яка ж ти люба, сонечко п*янке.
Ти бентежиш, звеш, i палатиме душа
Бо завжди троянд нiжностi жада.
Ти лише повiр менi -
Вогонь кохання палатиме завжди.
Як мало треба нам в життi:
Свята Радiсть волі Неба -
творити пiсню лебединих крил любовi...
2012р.

Сіре сонце у сірих очах
З`їло думки:
Ти більше не птах,
Ти вже більше не та перепілка,
Що, щасливо шукаючи гілку,
Піднімалась й летіла у мріях,
Бо життя - це театр в певних діях.
А у тебе було тільки дві:
Це дитинство й ДИТИНСТВО.
ПРОСТИ!!!
08.01.2012. 12.40
taniamilewska

Купила собі сьогодні білий корсет,
В якому я тобі снилась колись,
Пам’ятаєш?
Чашечки для грудей ніби гнізда пташині,
пацьорками золотими розшиті,
там цвітуть лілії та маргаритки...
Вдягнула. Затягнула шнурівку, в легенях завбачливо
лишивши повітря на половину.
Подивилась на себе, кохану, в дзеркалі.
На полі білому, як під снігами побачила, радше відчула
як проростає жага моя озимая, що мала ярою засіватися…
Залишається лише чекати, коли ти приїдеш
щоб розв’язати шнурівку
аби я вдихнула на повні груди…
Ми осідлаємо коней, пустимо їх у чвал по зеленому,
соковитому полю. Ми цілуватимемо сонячний світ,
напиваючись ним вволю…

давай не будем буднем сумувати
старі свічки образ підпалювати знову
я розкажу про каву у Торонто
ти терміново вип’єш мою мову

ти будеш теплим чи гарячим навіть
як молоко що ледь не закипіло
я буду штилем бо стрімке цунамі
вже затопила все що накипіло

мовчатиме лимонна тиша ночі
несказане в очах мигдальних втоне
а ми жили – були єдиноборці
а ми трощили на друзки корони

не поділили крам у серці синій
не підірвали віру в доньку й сина
ми у Різдво любові попросили
медової як марокканські сливи

я так любила Господи бездонно
по всіх кістках ішла сліпим солдатом
і мій реал – коли ти просто вдома
бубновий шовк і барбарисні п’яти

Чорне небо сльозою тупоче:
Засипає намистом стежки.
Воно схоже на сердце дiвоче -
На минулi його помилки.

Тиша пилить кiмнату i вiкна,
Тiшить спрагу солодке вино.
Тiльки зiронька - квiтка тендiтна,
Заворожує нiч всеодно.

Розгорнувся метелик в повiтрi.
Звiдки вiн? Не збагнути менi.
На уявнiй багатiй палiтрi -
Розквiтають омрiянi днi.

Я обпекла вуста холодним груднем,
Пухнастий день розгулює по колу.
Смiливим поглядом i волелюбним -
Вiн споглядає на березу голу.

Позамiтало листя пiд ногами,
Ночами пестить вiкна завiрюха.
Ти над моїми синiми губами,
Гарячих та палких вiршiв послухай!

Сховалася в душі печаль,
Відкрила очі - біль чудовий -
Побігла б я від неї вдаль,
Та ж тіло мало з нею змову.

Я рвусь крізь лати самоти,
Шукаю істину і щастя,
Та знову осінь, знов плисти
Рікою долі - Самовластя.

Все ж прийде мить. Душі буття
Підніме тіло над марноту:
Ніколи сутністю життя
Не стане хлібная турбота!

Лиш той,хто йде назустріч мрії -
Теплом навколо всіх зігріє!
06.01.2012.

Хай все буде у нас попереду,
Синій птах ще постука в вікно,
Зовсім поруч ростуть два дерева,
Та зустрітися їм не дано.

Може, вітер прихилить крону,
Чи сплететься колись коріння,
Зовсім поруч – не значить скоро, –
Я ще маю трохи терпіння.

Хай попереду буде світання,
І надія, і радість, і сни,
Хай попереду буде кохання,
І краса, й неповторність весни…

2001

І цвітом сакури висОти,
і гріє даль, як кімоно.
На півдорозі до Кіото
хлюпочуть хайку і вино.
Регоче глечик гарбузовий,
поки цілісінький іще,
і не ув'язнено любові,
і птах сідає на плече...
Ширяє бриль у піднебессі,
в душі вітри для "басьо-ан".
Тонке і в полум'ї не рветься,
а страх - поетові не пан.
Щодня ідилією мряка,
що, наче діва, обійма,
і так далеко до Ісаки,
де в Будди посмішки нема...
2012р.

Буває люди плакать хочуть,
Що їх серця, мов лист тріпочуть
Від подихів життя вітрів.
І добре це, якщо ти зрозумів
Чому сидиш ти й голову схилив...
І тугу взявби і полив
Сльозами смутку тихого життя,
З якого ще немає вороття,
Життя, що мовчки в очі заглядає,
Махне рукою... і байдуже так зітхає,
Що серце аж судома зводить,
Тому що сенсу в існуванні не знаходить.
Бо радості й тепла у ньому є багато
І хочеться комусь його віддати;
Та де ж вона, ця дивна "хтось"?
Не раз сказать вже довилось,
Не два, не три, чотири, п"ять...
А почуття, чомусь, все сплять.
Кого все ждуть, кого чекають?
А дні все швидше проминають,
Й не можна біль цей втамувать...

2005 рік

А рік таки багатим був, мов кішка, або кріль,
Хоч ріки й не молочними і берег – не кисіль.
Були здобутки в кожного і втрати теж були,
Заплакані і радісні сідали за столи.
І з друзями прощалися, й знаходили нових,
На владу не надіялись, бо що візьмеш із них?
Самі шукали виходу, і броду, і стежок,
Життя, у слові сховане, на сторінки книжок
Виводили. Училися. Хвороби й мозолі
Нас мучили. Ми встояли – ми сильні, хоч малі.
Нас Бог тримав у тонусі, а янгол під крилом
Тепло беріг для лицарів, що борються зі злом.
Натхнення дарували нам жінки, найкращі в світі,
Й кохання – ми приносили їм оберемки квітів.
Стрічали ранки сонячні із нами чисті вірші
І Музи заповняли нам у душах вільні ніші.
Було усе, що може рік придумати людині,
Було і те, що хочеться сказати лиш єдиній:
Звершилося омріяне – і це тобі не сниться,
Але про це мовчатиму – це наша таємниця.

2012

Поглядом звабним красуня
Знову тебе досягла.
Серце поета пульсує
І попеліє до тла.
Ти зазираєш у вічі -
Світло у них, каламуть?
В такт вам пульсуючі свічі
Марева дивні плетуть.
Що за мигтіння на стелі?
Чий це бентежний політ?
Він пелюстками устелить
Ними придуманий світ.

Те, що раніш не дозволив,
Нині поєднує вас,
Ви - у магічному колі,
В просторі пахне екстаз.
Ваші вуста вже німіють
Від поцілунків жаги,
Руки на тілі - мов змії,
Пристрастю рве береги.
Ти шаленієш, мов вітер,
Ти проникаєш наскрізь.
Дотиком ніжності витер
Всі її крапельки сліз...

Марево зникло нарешті,
Просиш - "Красуне, не йди!".
Серце поета бентежне
Вічно у пошуках див...

Милий, я скучаю. Там, у колишнім райськім саду,

Дівчатко, на мене схоже, з очима

на вічно мокрому місці,

тебе виглядає

і не хоче читати книгу,

ту, що ти мені написав…

Став

замерзає у рамцях своїх берегів округлих,

не перейти по ньому, крига така тонка,

як та соломинка, що мене досі навіщось тримає...

а у раю

достигають сливи, черешні, груші,

може, інші якісь фрукти,

та –

ні слова про яблука

і дракона!

Тільки ніч – як стара ікона,

Молишся серед тиші про мудрість, про «щоб не боліло»,

На ранок визирнеш у світ із вікна,

А він, ніби вірш,

білий.

Ви не вірите в справжню любов,
Що буває вона взагалі.
Я боюся лишитися знов
З тінню споминів на вівтарі.

Від чекання до каяття
Відділяє нестримно нас
Невловима миттєвість життя,
Над якою невладний час.

2006

На відстані печалі
Дві постаті мовчали,
На відстані любові
Зникали знаки долі
І падали додолу
Несказані слова..,
А що з них проростало, –
Вони того не знали,
Бо відстань до кохання
Нездолана була.

2005

Дива не трапилось. Ніч допливла до ранку
Кролем чи брасом, не знаю, бо свідків не було,
Усі були занурені чи то в телек, чи то в пляшку, чи то в себе...
І то було добре, бо не смикали та не розпинали поглядами:
«що трапилося? Чому така невесела? Рік Дракона гряде»
А де він той рік? Де? Де той дракон, про якого ні слова?
Я б поїхала на села, в гори, може навіть в Крим.
Лише б спокій де знайти.
Я б читала там про Дзен, я читала б Лао-Дзи,
я б дивилась в калабаню дві години, може три,
уявляла би там лотос чи рідніші куширі,
уявляла би Ду Фу і Лі Бо, йому до пари,
що забив на всі посади та начхав на весь комфорт…
Я б фортецю будувала. Бог вже з ними із кістками африканських тих слонів.
Аби спокій, аби тиша,
аби милий поряд був…

у фотелях снігів рік вчорашній заснув
невагомістю дня ніжно танула ніч
ми знеможено йшли в перший ранок життя
тіло_я сон_це_ти тіні_мрій з усебіч
наче ті береги розшнурованих зваб
перші літери слів і дрімотливий лет
огортали життя переможцю услід
ми ступали крізь ніч першу ніч естафет
01.01 не 2012

Вы мне присниться
Вдруг так захотели...
Но вы уж смели
Бывать в тех снах.
...Метели пролетели,
Дожди прошли -
И мысли отошли
С планеты под названием
Любовь.
Мне все равно:
Усталый вы, спокойный -
Пустить в свой сон
Вас больше не могу:
Там нет планеты
Под названием "Люблю"...

головне, не зірватися, бо ніхто, власне, не винен,

що ти народилася тут, що саме у цей вимір

ти пройшла через потенційний бар'єр:

твоїй мамці лікарі не давали шансу на тебе,

твій чоловік не мав стати батьком твоєму сину,

але це в теорії:

статистика, ймовірність, показники, якими зазвичай нехтують,

НЕ ПРАЦЮЮТЬ!!!

Геніальний Блазень сказав, що Господь не грає у кості...

Шукай зв'язків, шукай, кому це потрібно...

Гості

ми у світі – великому та велелюдному,

Вельми заплутано все, ніби чорний котисько стулив докупи

Клубочки із різних доль і життів

(ніколи не любила котів!),

За ниточку тримаєшся, ідеш коридорами і завулками,

Знімаєш із вух локшину, яку за життя ого скільки тобі навішали,

Головне не зірватися! –

Кажеш собі усоте, -

Бо ніхто, власне, не винен,

Що заблукала ти – у житті як у житі,

у собі чи у ньому,

і чи вийдеш, чи випірнеш рибкою золотою –

видно з неба Богу одному...
.....................................

ці сни, химерна навала подій, переплетення тіл, персонажів, душ,

ти мокра встаєш - і чимдуж в душ - змивати втому

після ночі, вже дванадцятої без нього...

п'єш каву, сьогодні з корицею та кардамоном,

запиваєш її дрібними ковточками коньяку...

яку химерію вигадає сьогодні для тебе доля?

над яким сюжетом ти будеш ревіти після обіду?

бістро напроти твого будинку буде знову на тебе чекати,

а ти не можеш, а ти не можеш, бо ти - на чатах,

ти чекаєш на нього, дурепо,

і в солоній купелі змиваєш щоденний makeup (грим)...

...брати Грімм (обоє!) співчутливо хитають головами,

Варнякають по-німецьки, байки травлять

Тобі, дівці на виданні!

Про те, що Попелюшка чекала-чекала і дочекалася,

Бо ж була чемною і працьовитою,

А Червона Шапочка завалила Вовка,

Адже була сміливою та слухняною,

Білосніжка, Ганзель і Гретель та іже з ними –

Стоять усі над твоєю душею,

Головами хитають, ніби китайські болванчики...

Гей ви там, зникніть!

В світі сотні казок – але всі не про тебе,

На жаль...

купити рибку. акваріумну. золоту.
нести у пакетику містом передсвятковим,
минаючи стихійні базарчики,
перекупок у метро,
продавців ялинок із чіпами та без них...
минає все,
і цей промине день
зі знаком святкового збудження на чолі
чи під пахвою. мене не буде з тобою,
а значить, не буде Свята. буде ялинка,
мандаринок багато, шоколадок і навіть пакуночок "Рафаелло"
будуть дзвінки, будуть гості, пласкі анекдоти, банальні тости
я приклею посмішку на покусані від фрустрації губи.
Згубо моя далека, як без тебе мені святкувати,
коли жити без тебе ледь-ледь можу?

приснилось містечко, в якому була колись
давно, у дитинстві, що й навіть його забула:
там море дихало уночі за благенькою стінкою найманого будиночка,
і я дихала разом з ним, здригаючись уві сні...
а потім ми дихали разом: воно мною, а я ним до самого ранку
так само я дихаю тобою. ти - моє море - ти мене затопив собою
твої відливи, коли ми не разом, роблять мене напівсухим узбережжям,
над яке позліталися хижі птaхи...
коли ти приїздиш, я переповнююсь, в мені звучить музика китів,
моє серце танцює дельфіном
я ретельно готуюся, я не плачу, не лепечу по-дівчачи,
бо ти любиш жінку-море,
я сьогодні виходжу із берегів,
бо завтра ти приїздиш до мене,
КОХАНИЙ
мій-мій-мій...