Чекай мене дівчино, стежко нова,
Від ранку до смерку, від ночі до рання.
Не вір у холодні порожні слова,
Що нібито я не бажаю кохання.

Вони, ті слова, з самоти чи від болю,
Як десь ото квилить вечірня сова.
Вони, ті слова, від журби за тобою.
Не вір у холодні порожні слова.

Тобою журюся, тобою радію,
Тобою тамую бездонність кохання.
Якби лише стало на тебе надії,
Якби лише стало на тебе чекання.

Чекай мене дівчино в сутінях травня,
Коли в нездоланному серцем полоні
Пригорнуть тебе у горні різнотрав’я
Мені невідомі жагучі долоні.

Ти юності гук не втамовуй, не треба.
Та тільки як північ на ранок поверне,
Як будеш стояти із ним просто неба,
Ти думай про мене, ти думай про мене.

Чекай, я вже ноги збиваю до крові.
Чекай, я вже бачу тебе на світанні.
Я бранець надії – ти брама любові...
Якби лише стало на тебе чекання!

1980 р

Краплями,
------краплями,
------------краплями
Падає спалах сумнезний розлук —
Лине над безміром мантрами
Німної ночі задумливий крук.
Гордими,
-----гордими,
-----------гордими
Вольф обіймає таємно крильми.
Терпне у пісні акордами
Тремного смутку сакральная мить.

Ти, стриножене сонце
Над стривоженим полем,
Не хрипи у віконце –
Кожен спалах із болем,
Кожен спалах – на сполох.
Не виполюй овиддя,
Не випалюй озерце,
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, розірвана зливо
Над розімленим містом,
Не вкрадайся зрадливо,
Не сочися намистом
До моєї кімнати.
Не ковтай мої сльози –
Не потрібно тепер це.
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, отарнику вітре,
Що у хмарах зім’ятих,
Не навій мені вістки,
Бо та душу роз’ятрить.
Бо та вістка від неї,
А мені не до герцю…
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

1980 р

Прощавай, моя горда, єдина.
Вже сьогодні останнє число.
Адже краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

Я тебе не навмисно зрадив.
Я тебе на руках носив.
Розумію – немає ради.
Співчуваю – немає сил.

Я розтану, пощезну, зникну,
Ти за мене душі не край.
І любов мою всепроникну
Не полишу – візьму за край.

Ти ще будеш, либонь, щаслива,
Ще для тебе цвістиме цвіт.
А мене ця холодна злива
Мов собаку жене у світ.

Залишаю в лиху годину.
Відпливаю – подай весло.
Певно, краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

1998 р

З кожним днем все ближче час
нашої розлуки,
і тоді зіграють джаз
мої твої руки…

І тоді спалить вогонь
моє твоє тіло.
Відчуваєш жар долонь -
досі воно тліло.

Ти підеш у світ людей
в пошуках розради,
не сховалася б ніде
насінина зради.

Я копатимусь в золі
свого погорища ,
поховаю думи злі
на крутій горищі.

Поховаю ,затопчу
та злечу у небо -
хочу волі досхочу,
більше, аніж треба.

Понесу її в собі -
годі відібрати,
тільки прошу –не робіть
ви для неї грати.

Тільки руки не в`яжіть
у сорочці смирній:
заберіть свої ножі -
мої крила мирні.

Раптом поглядом зустрів
блиск твого волосся
серед сірості голів…
Може так здалося…

Подошел к пюпитру Чародей,
оживил записанные звуки,
Моцарт заискрился меж людей,
направляя дирижера руки.

Прямо в уши мимо всех препон
нежно залетали скрипок души,
возбуждая каждый мой нейрон,
волшебство словами не нарушив.

Электроны, словно точки нот,
заплясали на цепях нейронных,
закружив эмоций хоровод,
заглушая интеллекта стоны.

Провела меня виолончель
улицами гомонящей Вены,
показала дом и акварель,
где поныне жив великий гений.

Музыкой своей заполонив
все околоземное пространство,
в миг один века соединив,
источал он нотное богатство.

Самый точный в мире камертон –
музыка (язык универсальный):
завела сердца все в унисон
и умолкла нераскрытой тайной.

12 апреля 2012

Небо зорями дивиться,
місяцем усміхається.
Задивилася...У небі
посмішка гойдається.
А на гойдалці тій,
безліч сяючих мрій.
І заграви світінь
золотять далечінь.
Ураз осяяний став
чиюсь мрію піймав.
І замружилась ніч
від кришталю отав...

твоїм есемескам поставила грати
спів серденька жадаю пити
щоб земля оберталась любов'ю
і ми були щасливі
2012р.

Божа весна вербою усміхнулась.
В серденьку ворухнулось...
Де ти, моє янголятко!?
І тихо похитнулась.
2012р.

Бачила нині першого джмеля,

Важного-поважного, як депутат міськради,

Гудів діловито, шугаючи малявок-мурах на стеблах кропиви,

Кпини свої відпускав, мочив анекдоти,

Доти, казав, будете шукати сенсу життя спільного,

Доки сивина вкриє голови дурнуваті.

Отакий от джмеляка трапився мені нині

Покататися б на його спині пухнастій,

коли цвістимуть кульбаба, ромашки, коноплі та маки

а також гречка, в яку люблять попи скакати,

батоги Петрові, не того, що відрікся тричі,

а іншого Утеклого в Шевчукові світи з нашої віковічної Руїни...

Як тобі така перспектива, Джмелику_мій_Пухнастий?

Візьмеш мене на спину, піднімемось на твоїх крилятах?

Подивимося згори на яри, гаї, хутори, де хаток небагато?

Якраз стільки, щоб кожна з них була зкраю?

Знаю там неодмінно буде пасіка біля тієї, з ясиновим тином...

Не хвилюйся, братику, вона буде джмелина...

(балада)

Колись (а коли – і гадати не варт!),
і десь за тридев’ять земель,
жив якось один придворний бард
(чи шпільман? чи менестрель?)...
Він був тамадою імперських пирів.
Ла-ла-ла, халі-хало!
А що ж за Маестро без підмайстрів?
Двоє учнів у нього було.
Один на віки "городив город”.
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до!
І врешті теорію од і нот
він визубрив "від і до”.
Співав, наче той соловей у гаю.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель віддав йому лютню свою
і лаври одяг на чоло.
А другий під зорі втікав уночі
(що, каюсь, робив і я б!) –
Лише три акорди він розучив
і плутав з хореєм ямб.
Ще мріяв принцесу вести під вінець.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель сказав йому: " Ти – не співець.
Вертайся, лайдаче, в село.”
Один у житті більш не знав "боїв”.
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до!
Давно з королівської кухні їв
і пив солодке "бордо”.
А другий товк "воду, вогонь і мідь”.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Подався в ландскнехти у чорну мить,
недолі своїй на зло.
Вже відстань пройшли вони чималу
хтось – тернами... хтось – між трав...),
І десь на турнірі чи на балу
той "перший” принцесі грав.
Чи ж може зігріти згоріле до тла ?
Ла-ла-ла, халі-хало!
Принцеса культурною леді була,
тому лиш сказала: "Фуфло!..”
Тоді (хай подумає хтось: "Це жарт!”),
забувши і про Статут,
взяв лук і заграв молодий сержант,
що саме стояв на посту.
Таке-то ось трапилось диво-із-див.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель там "першому” лютню розбив
(ще добре хоч не "табло”!)...
А скоро вже стало відомо усім,
що плачуть і королі:
вночі утекла, із сержантом своїм,
принцеса на край землі.
І вітер для них заспівав між вант...
І в очі пилок мело...
То що ж є – любов?! І що ж є – талант?!
Ла-ла-ла, халі-хало!

2004 р.

(Валі Савелюк)


В очах
життєва сила
не згоря,
Якщо ці очі
звернуті
угору.
Не йде тут мова про
німу покору –
То все у грудях та
душа-зоря!
Я, знаєте,
з цікавості горю:
Душі в очах
не видно й
при потребі,
Як днем
не видно зір
на чистім небі,
Однак…
є спосіб
бачити
зорю
Не в ніч.
Не в ніч!
Душа –
зоря з імли,
То світанкове сяйво,
як поблажка!
Пробитись
на поверхню
дуже
важко,
Коли ніхто не відає коли…
Така гучна,
як срібло на росі,
Настільки тиха,
як Велика Берта…
Це саме та
субстанція
відверта,
Яку ми так приховуємо всі.
А знаєте, от що таке
душа?
То совість,
чи,
скоріше,
засторога
Від грішного,
щоби боятись Бога?..
Чи,
може,
це багатство без гроша
Єдиного?
Бо зірку у імлі
В криниці й днем
побачиш
у глибокій…
Бо тільки та душа пізнає спокій,
Яка неспокій знала на землі.

06.04.2012 р.

Я так хотів побуть один,-
На самоті би залишився,
Хоча б на декілька годин –
Я б десь у тиші загубився…

Я залишився би десь сам –
Без гамору і без потреби,-
Хоч хвильку би одну дістать,-
В якій нічого і не треба…

Не треба гамору речей,-
Не треба грошей, ані слави,-
Один-єдиний взятий день,-
У місці де мене не стане…

У місці де розчинюсь Я,-
Там десь далеко, - між Горȧми!
Там щастя світла течія,-
О! Як же я б туди заглянув!

О, як би полетів,
І кинув все!
Аби лиш в Гори,-
Отам би Сонечко зустрів!
І слухав Вітер як говорить.

Як пролітає поміж хмар,-
І дарить тиху прохолоду –
Один би день собі забрав,-
І повернувся на свободу…

Дякую:-) 23.09.2011р.

Переболіло...
Перекипіло...
Відьомським зіллям
у старому казанку
полин-минуле,
спогадом осіло
у підсвідомості
таємному кутку.

І вередливим дитинчам
вже не кричало...
І колихатися на нервах
є не вкайф.
А тихо по-хижацьки
вижидало,
заклавши ніжки
за терпіння край.
.................................
.................................

Жоржинове майбутнє
причастило
дощем липневим,
світлим «Отче наш».
Дурман минулого
безкрило і без сили,
Помчав у сни щоденні
на шабаш...

30 березня 2012

Засмучене серце моє запитає,
чи справжня була та дівчина святая ,
чи справді до мене вона говорила -
така неземна, досконала і мила?
Чи все це фантазія, самоомана -
для іншого люба і сама кохана?
І зразу ж відлунням собі відгукає -
це правда вона, не потрібна другая …
Для мене близькою лишається знову
і вірна своєму колишньому слову.
Та пам’ять жіноча короткою була ,
вона не обманює - просто забула…
Про тих ,кого нишком водила лісами,
вмивала морями,ховала містами,
про тих, чиї губи так люто кохали ,
про тих ,чиї руки спротиву не мали...
У котрих вона була вміла і справна ,
святе те дівча, тільки святість не справжня...
Так досі простую самотній світами,
бідніший друзями ,багатший літами,
як очі здіймаю натомлено вгору,
готовий до здачі без зайвого спору.
Та серце моє не потрібне нікому,
тут крапку поставити варто ,а може ні - кому?..

2011

нема на даний час







нмднмнднчнмлббклпткплпрс
нмлббклпткплпрс
нмлаббклпткплпрс

Ну здравствуй, милый, дорогой Ялпуг.
Я вижу: ты от радости сияешь,
принарядился, птиц развел вокруг
и молча нашей встречи ожидаешь.

Ты сотни лет молчишь, а я скажу:
не видела прекрасней вод на свете,
поэтому полжизни дорожу
блестящим украшением планеты.

Иду к тебе. Объятья распахни,
облей собой ту часть души и тело,
что помнили тебя все эти дни,
в разлуке изнывая без предела.

Прохладой вод рассудок остуди,
посоревнуйся с солнцем в ласках тела,
вновь капельки свои прижми к груди,
на волнах покачай, как в колыбели.

Меня поближе к центру пропусти,
где лебеди курсируют, как феи,
и к родникам на счастье опусти,
потом на гребень возведи, лелея…

Уже сильнее стала в сотни раз,
омытая твоей живой водою.
И наступил мой новый звездный час:
опять лежу меж небом и тобою,

и каждой клеточки моей вода,
родство почувствовав, к твоей стремится,
и кровь журчит: “С тобою навсегда”,
я вся готова по тебе разлиться.

5 августа 2000

Сині очі степів, тихе небо лугів.
Волошки.
Річкові пелюстки, лазурові струмки.
Волошки.
Зорі щедрих пшениць, наречені криниць.
Волошки.
Веселкова блакить, що так рясно іскрить.
Волошки.
Вільні діти ланів, берегині вінків.
Волошки.

фіалки на вікні а ти мовчиш
фіалки синьогруді і привітні
кубельця їх стоять багатодітні
а ми з тобою бавимося в діти
мости розводим спалюєм мости

будуємо мости мостами марим
де слід єдинорожий дорогий
де віддаємо Господу борги
де відаємо що удвох боги
а порізно цикутові примари

нехай ти є нехай напишеш ще
про яблуневий сад де ми не разом
де не тобі я роздягла образу
і перемоги в кришталевих вазах
були твоїми а моїм був щем

нехай ти будеш вищим і мені
напевне уже більшого й не треба
щоб діамантом ти сіяв у небі
і небом я стелилася повз тебе
фіалками на мовчазнім вікні

Ви випали мені у ворожбі
а може просто доля необачна
вечірня кава з присмаком коньячним
і очі неможливо голубі
немов прожилка що тремтить на скроні
королю Ви чужий занадто мій
казенний дім з верандою для мрій
о я прошу минайте відсьогодні
замовкнуть пересуди для забав
мене забудьте краще будьте з нею
стеблинкою стежинкою зорею
до Вас прив’язана моя судьба
очей блакитна повінь топить знову
непогамовним вечором сп’янілим
душа не заживає так як тіло
ця ворожба була невипадкова

Присядь, самотність, біля мене,
Сьогодні будемо на ти.
Між нами висохли мости,
Коли ще їх було так треба.

Пробач, самотність, що не хочу
З тобою йти на компроміс.
Ти – наче, моторошний ліс,
Мене засмоктуєш щоночі.

Побудь, самотність, порятунком
Мого збіднілого єства.
Душа – пожовкла і черства,
А була вищого ґатунку.

…Присядь, самотність, біля мене.
Ще не збудовані мости.
За нами тягнуться хвости
Біди, залитої у вени.


03.04.12р.

Щемить...
Розлука
у серце стука

Ще мить і мука
опустить руки
в кайдани

Відкриті рани
стікатимуть
так багряно

Думки
кущем орегано
зростатимуть

Та час
віртуоз-ескулап
зцілить нас

Недужі
здамо км-проби
байдуже

Втечемо
у Ніццу
і у Сан-Ремо,
друже...

Думками
дощами
стежками
знайдемося

Навіки
на мрійливих
побережжях
поберемося

Бульварна казка –
не для зваби,
вульгарним витівкам –
чужа.
Умре, казкарю…
Ну, хіба би
творив
зигзагами вужа
і славив помисли
маслини
у дзьобі голуба,
що впав,
де ратуша
як серцевина
твого
життєвого стовпа.
Нехай
метафорою в’ється
плюща
ласкавий передзвін:
позаодвічні
сни і лиця
зростуться
з відблисками стін.
Увічнять
плинне
стрілки-сестри,
щоб кожен погляд –
Божий дар.
І казка… голубом
воскресне,
облагородивши бульвар.

2012р.

з очима карими з очима дивними
кружляла дівчинка у червоному
діди-прадіди із фото блимали
на воркітливу і замиловану
кружала потягів немов поручики
і на мобільниках колисаночки
а вічність крала вірші засмучені
і вирізала в парламент рамочки
дівча співало татулько- таточко
а він на мене ніяк не лається
гривасті коні блукали гравієм
єдинороги неслиcь до радості
солодка донечка і яра квіточка
царівна шалу на брівці в місяця
раділа літерам ще не вивченим
і казку правила мов досвітниця.)

О красеню весняний, ранній,
Журби в душі моїй не сій,
Прийшов дарунок твій останній -
Чудовий теплий Олексій.

Я душу ним так спрагло грію,
Та не вгамую ненасить,
І березневу ностальгію
Я буду рік в собі носить.

Бо чи ж забудеш свіжість ранню
І ті невидимі стрибки,
Що зайчик сонячний кохання
В повітрі робить залюбки.

Не так у зрілості кохаєш,
Нехай цвітінням все буя,
О березню, ти вже минаєш,
Неначе молодість моя.

7510 р. (2002)

бо не викажу як мовчиш чи шепочеш в грі
як Пізанську башту з піску будує посвіт
совість горбиться наче в парках старі ліхтарі
переходячи кладку життя заглядає у гості
о Анрі

його постать соснова його голосна тятива
по мені пробігає поглядами холостими
і росте молочне тепло і любов качає права
там де свіжий печеться хліб на вогневі із дива
ох слова

його голос прозорий його малослівний герць
береста променистих пісень і троїсті руки
гладять довге волосся ховаючи під манжет
дикі жала осині прозорих забав у дуплах
ух сюжет

а на східцях хижі підбори і осуд лукавих брів
за подушку йому думки і ніяк не заснути
все сум’ятя гірке залиши на сріблястім хресті
огорни мені ноги стрункі фіалковим Брутом
ах Анрі

Мені без тебе холодно і сонно,
та спогади приходять знов і знов,
у серце заглядають безсоромно,
шукаючи там приспану любов.

Та знаю точно, що цієї ночі
я нишком у думки твої прийду -
і пристрастю наповню сни дівочі,
і зацілую всю, єдину ту.

Піду за обрій, прямо в надвечір`я-
шукати безталанної краси,
хапає вітер листя на подвір`ї -
мене також у вирій понеси.

Як зашумлять тополі і на око
глумливий протяг нажене сльозу -
згадай лише любов мою глибоку,
і не зважай на холод та грозу.

Пишу тобі і знаю ,що ніколи
не прочитаєш ти мої слова,
що біль розлуки навпіл світ розколе -
і неминучість душу розрива.

І можна говорити про кохання,
і дарувати ніби цілий світ ,-
та потай готувати розставання,
і слів холодних зберігати лід.


2010 р.

Шаг в сторону, и бездна у лица,
В глазах тоска,
И сердце, обезумев,
Уже не ищет лёгкого конца,
Дрожит рука у странника-слепца.

Трещит по швам изношенная жизнь,
Текут сквозь пальцы
Призраки желаний,
Рисует боль на сердце витражи
Казалось бы зыбытых обещаний.

Дрожит рука у странника-слепца,
Опущен занавес,
Отыграны все роли,
Не отличить уж маску от лица,
Судьба сыграла пьесу...до конца.

ЛІТНЯ ЗМОВА

Тихо листя під вікном шепоче,
На засмаглу тінь кидає погляд.
Так сп`яніло літо, аж регоче,
Та немає брата-вітра поряд.

А земля гарячий подих носить
На поля у полудневу спеку.
Соняшник дощу, вклонившись, просить –
До Інгулу не дійти… Далеко…

Все ж, слухняний соняшник до Сходу
Повертавсь, а згодом і втомився,
Простягнувся стовбуром до броду
Та в поклоні так і залишився.

Від п`янкого літа не сховались
Ні гнучкі тополі, ані клени,
Із сестрою-спекою побрались,
Мов зелені сушать гобелени...

Тільки літній день, неначе в змові,
Бо надвечір вже збирає хмари
Небокраю. Вмить насуплять брови
І всміхнуться зірками стожари.

Зливами умиє щедре літо
І гнучкі тополі, й пишні клени,
Щоби під вікном зашепотіти
Спраглим листям з літньої арени.

МІЙ СВІТ!

Мій світ надії – вічний світ:
Сліди на білому папері,
Думок омріяний політ
У світ ідейної моделі.

Лечу до нього кожну мить,
Не прагну інших обігнати.
Мене нічим не зупинить,
Це – неба поклик! Встиг пізнати,

Що світ, який лиш уявляв,
Насправді серед нас існує.
Коли я серцем заспівав,
З тих пір – життя в душі вирує.

Та як мені отримать плід
Мого омріяного світу?
Як підіймав мене мій дід,
В руках його я мав тремтіти...

Але мій світ перемагав -
Малим злітав думками в небо.
Не розуміючи, зазнав
Чимало бід від того "kredo".

І, все ж, то радощі були.
Мій світ надії – нездоланний,
Хоч знов закуйте в кандали
Або нові завдайте рани!

О.Сичьов-2011р.

"Сакура"

Рожеве листя крізь роки,
Хоч горне сходом сонця вітер,
На кроки сакури тендітні
Несхожий зовсім світ людський.

Щоб пити краплю дощову
Здійматись в небо вишня мусить,
Нехай гарячий вітер сушить
Вишневий цвіт, як покрову.

В дівочій вроді чарівній
Своєю тихою ходою,
Над сакуровою водою
Вона народить навесні.

Коли людина ловить час,
Не поспішає вишня зовсім,
Бо знає, знов приходить осінь
На Землю не в останній раз.

Розкаже сакура, що мить
Проходить не завжди даремно,
Якщо одну хвилинку чемно,
У мудрім спокої прожить.

А ті, хто зірве їй красу
Та розгойдає ніжні віти-
Вони, немов бентежні діти,
Не мають гідного часу.

Бентежність їх, безсилу лють
Гаряче сонце покарає
А вічна сакура здолає
Краси та спокою свій путь.

Олександр Сичьов-2011р.

Заглядають променi в дзеркало пiд вiї,
А у тому дзеркалi - стомлена душа.
Теплими пiснями, кличуть в поле мрiї:
Рветься моє серце - тихо, тихо, ша.

Пiд дзвiнку мелодiю весняного вальсу
Iз глибин скуйовджених протягом думок,
Виринає пролiском до кохання ласу -
Райське звабне дерево i мiж нами крок.

Нiжно-нiжно пестить золото багряне.
Я у цьому маревi млiю i живу.
На сльозах солоних квiтка з нiг не встане,
Краще з мого дерева яблучко зiрву.

Коли тебе немає поруч –
Міняє покруч
Часу плин.

Все перемелює на сльози,
Ламає крила
Долі млин.

Уповні місяць наливає
У повні відра
Срібла ще.

Прощання голосом юдолі
Вимолює у борг
Прощень.

Холодні двері перевтілень
Ховають тіла
Тятиву.

І падають зірки на землю,
Неначе сливи
В кропиву.

Руками паморозі квітень
Зриває квіти
Із небес.

І сни свої вписавши в літо,
Вмирає тихо
Сивий пес.

18.03.12

Не піддавайся журбі,
Це ж не хвилина остання,
Я подарую тобі
Квіти весняні кохання.

Пісня цих квітів проста,
В серці відлунює лунко,
Там пелюстки, як уста,
Хочуть жагучих цілунків.

ПРИСПІВ:

Хай же закрутить він нас –
З вечора і аж до рання
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.

Квіти, розкішні, як ти,
Ніжністю так осіянні,
Казка у них – теплоти –
Квіти кохання не в`януть.

О дивовижна їх суть,
Я ж бо розкрить її мушу,
Квіти кохання цвітуть
Вічністю в люблячих душах.

ПРИСПІВ:

Хай же закрутить він нас –
З вечора і аж до рання –
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.*

24.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Автор Олександр ВИСОКИЙ.

Нам Євро посила сам Бог.
І він нам на підмогу.
Ми ще не знали перемог.
Здобудем перемогу!

Почнем зі шведа. "Остен нах"?
Повторимо Полтаву.
Це буде крок рішучий наш,
Наш перший крок до слави.

Ша шведом упаде француз,
Напищений і гордий.
Картонний гей, бубновий туз
Отримає по морді.

Англійця теж ми пригостим.
Для нього є пилюля.
Прийшов він золото грести?
Та - бац! - отрима дулю.

І ось він, бажаний плей-офф,
І шлях в фінал відкритий.
Та що нам німець, "Хенде хох"?
Він буде нами битий.

Не знаєм ми про біль і страх,
Усім ми скрутим шию
І золото не хитрий лях,
А ми здобуть зумієм.

Без жодних сумнівів. Вперед!
Ми вірим в фарт і в себе.
Країна з нами. Айдестенд?
І нам поможе Небо.

Ми всіх порвем. І Кубок наш.
Шалена буде драка.
Євро-Юкрейн - це супершанс.
Ми переможем! Крапка.
14.03.2012.

1
Погасла синяя звезда,
Звезда любви, тоски и муки.
Насильно скомканные звуки
Уносит стылая вода.
Аллеи голые стоят,
И дни – мгновения короче.
Зато удушливые ночи
Таят бессонниц горький яд.

И до утра, и до утра
Слезятся окна слабым светом.
Почти взахлёб шуршит об этом
Сухая музыка пера.
На изумлённые листы
Ложится реквием разлуки,
А мне, в протянутые руки,
Обломок гулкой пустоты.

Вот дом, в котором кто-то жил,
Под знаком длительной кончины,
Вот фотография мужчины,
Всего за пропасть ото лжи.
Его здесь помнят два стола,
Кровать, картины, стул в прихожей
И оглянувшийся прохожий
В прямоугольнике стекла.
А он глядит со дна листа
На влажный мрак остывших спален,
Печален, тих, сентиментален –
Погасла синяя звезда.


2
Не разбит ли случайно разлуки венец?
Беспокойной тоски обрывается пряжа.
В это позднее счастье не верится даже
И не хочется думать, что это конец.

Мы увидимся там же – в опавшем саду.
Ты такая родная, такая чужая,
Что и сердце замрёт, безвозвратно лишая,
Этих сладких минут, сочинённых в бреду.

Очень просто всё будет.
Но даже потом
Я уже ни за что не свяжу воедино
Отрешенность деревьев и ливня гардины,
И беседку с намокшим бездомным котом.


3
Вот и всё.
О тебе мне напомнят
Склепы парков, скамейки и дождь,
Беспорядок неубранных комнат,
Фотоснимки – а ты не придёшь.

Вот и всё.
А за окнами осень
Ржавым пламенем выжгла сады.
Ветер-сыч над макушками сосен
Гонит к северу тучи-цветы.

Вот и всё.
И прошу я лишь малость:
Чтобы в дни, когда жизнь – на закат,
Не пришла запоздалая жалость
К тем глазам, что со снимков глядят.

Вот и всё.


4
А я не стану
Помнить и звонить.
А я устану –
Оборвалась нить.
Мне этот голос –
Летом – холода.
Созреет колос,
Скатится звезда.
И станет пусто
В доме и в саду.
Засохнет куст, и
Места не найду.

Ловить Музу дні і ночі
Віршомаз завзятий.
Як Пегаса осідлає,
вилітає з хати

Й сидить в парку.
Жовтим листям Музу привлікає…
Комірник підсів до нього.
Поета питає:

-На якого біса пишеш
Ти свої куплети?
Яка користь? Вигляд маєш,
Що жертва дієти!
Ось я собі гроші маю
І стабільні дні.
Не пишу, а «сочіняю»
Тільки накладні!

-Оце добре, мій колего,
Кожному своє.
Кожен коваль Пегасика
Сам собі кує.
Хтось народиться творити,
Думати, писати.
А хтось шлунок компостити,
Потім – накладати.
Таки треба Музу кинуть
Й не писати вірші –
Стане гумусу в природі
Набагато більше!

Та й дивитись на процеси
Потрібно ізнизу…
Як з комори накладна
На свободу лізе!

І тоді світ без поетів
Коморою стане -
Скрізь одні комірники,
Навіть з обізяни...
Безумовно, так настануть
І стабільні дні,
Бо й кохання мусить бути
Лише в накладній.

Якби так світ розвивався
Запертий замком,
То й Бог був би не поетом,
А комірником!

Фантазії, обсмажені
В єлеї юних мрій,
Являються не раз мені
У всій красі своїй.
І згадую, і мучуся,
І знаю – не верну,
На перехрестях Бучача
Зустрів бо сивину.
Зі скронь її не скинути, -
У помисли вросла,
А Дух віщає: сину, ти
Не май на неї зла.
На кожен вік є правило,
Є втіха різним дням,
Раз доля так розставила,
То й так судилось вам…
І знаю , що перечити
Не маю права я,
Та думаю усе таки,
Як там душа твоя.

20.03.12

Ти для мене весну засвіти,
що з усмішкою, як в дитини:
я народжена, щоб цвісти
у саду твоїм – розмарином.
Я призначена для весни:
в небо жайворонком злітати,
цілувати дощем рясним -
любисток у пригорщах м’яти.
Розпускаються пелюстки:
божества таєною йтиму,
мені в коси вплетеш зірки.
Я складатиму знову рими:
про небесні й насушні світи,
про щастя, що в кожному слові…
Ти для мене весну засвіти,
що призначена - для любові.

(1999)

Весна розвіює парфум
коханця Березня.
Прощально засніжила заметіль.
Захвилювалась крига на воді.
Ріка спросоння розплітає коси хвиль
і виринає Мавкою на березі...

...Весна розвіює парфум
коханця Березня.

2012р.

Я маю пса, краще сказати --
Маю шматочок душі,
А не просто пса.
Я люблю його і часом
Дуже йому співчуваю:
Немає пса в бідного мого пса.
І от, коли мені буває сумно...
А чи ти знаєш, що означає пес,
Коли тобі сумно?
...І от коли мені буває сумно,
Я обіймаю його за шию
І кажу йому:
«Песику, хочеш, я буду твоїм песиком?»

ночь. звонит мобильный. дочь: здравствуй.
спасибо. и тебе здоровья.
спасибки. как ти? круто Она тебя...
значит так надо.
и долго это у вас будет...
незнаю. будет день
когда каждый получает по вере своей.
тайное становится явным.
Она...нету для меня милей.
уже позно. спи лаптушонок.
все хорошо. спасибо что позвонила.
2012г.

Краса у Півдня не прим`ята...
Ніким не скривджена.Хіба
буває сонце так завзято
б'є по дорогах. сум'яття
охоплює укотре душу,
і подумки в Макарів мушу,
де батька отчий ще поріг,
ах, я б хотіла в ті тумани,
у зеленаві квітко-зали.
та все не час і не на часі.
а душу пам`ять тихо разить.
і пра, і ближчі -всі далеко.
я просто зірвана лелека,
яку Прибужжя вчарувало.
А час для змін?
Знать не пристало.

19.00. 18.03.2012.

До нас усе написано давно
І ця любов проста і непророча.
Як чорно-біле на стіні кіно,
Як світлотіней тиха потороча.
Прощальний погляд
І пустий вагон...
Яка знайома нам оця картина!
Твої слова – трояндовий полон,
І посмішка, і посмішка дитинна...
А час принишклий ляже на плечі –
Він нашу ніч сьогодні не засвата,
Тож ненароком викину ключі,
Від дому, де закінчилося свято.

2009

Серед березня – заметіль,
Ой же, Зимонько, ти звідкіль
Дива білого намела?
По калюжах он – скалки скла
Від розбитих твоїх дзеркал…
Витанцьовуєш срібний шал,
Не бажаючи геть іти.
Я у серце загляну – ти.
Болем тихим пекучий слід.
То крижинка лишилась від
Десь загублених сподівань.
В очі проситься сіра твань.
Я крізь щем проросту дощем,
Підіпру небокрай плечем,
Усміхнуся: а смуток де?
Бо Любов твоя поряд йде…

Весна прийшла.
Крізь терни до зірок
Свій шлях розпочинають трави,
У сні праматеринської уяви
Вони у небо роблять перший крок.

Весна прийшла.
Маленькі кулачки
Розкриють пуп'янки небавом.
З теплом їх цілуватимуть ласкавим,
У душах мед шукаючи, бджілки.

Весна прийшла.
Вчорашнє ще дівча
Лишає кокон кострубатих ліній,
Розкішне йде у образі княгині
По узбережжі скреслого Збруча.

Весна прийшла.
Когось уже й нема,
Десь позосталися у заметілях,
Та із жалоби піднялось довкілля,-
Неначе смерть подолана зима.



17.03.12

Дроти стовпів гляділися в калюжу-
виходила гітара.
А вітер струни в ній перебирав.
І танцювала диких хмар отара,
допоки загасилася заграва,
і вечір ту гітару... тишком вкрав...

Прийшла весна… І бачиться уранці вам
так осягаємо квітнева невідь саг –
і первозданна даль протуберанцева,
і Вічні Двоє, що відбились в небесах.
Вони зійшлись, хоч як старались людці
їх розвести, і нині, і колись.
По романтичній та романсовій розлуці,
дивись (!), вони край обрію злились!
Як мало ми себе коханим даримо,
душі для сумнівів лишаючи, либонь…
Оце ясне космічно-віще марево,
хіба – не ти і не твоя любов?!
Візьми її – Єдину-Перед-Світом,
і поведи у сині, за село.
Таким пречистим і пресвітлим білим цвітом
плоти (мов арки тріумфальні!) замело!
Прикмет прекрасних більше й не насниться,
ніж нині проявилося з імли:
бач, на плотах – закохані жар-птиці,
що вчора просто «зозулястими» були.
Які ще сумніви?! Краса не спокусила?!
«Вчорашнє», як покинуте, мини!
Сміливо линь, за стан обнявши милу,
у безкраї бентежної весни.

2012 р.

Який прекрасний гай весняний,
Голублений він сонцем весь.
І сніг із реверансом тане
Під сяйвом ніжним піднебесь.

Воно проміниться стежками,
Цілує землю де-не-де.
Повітря найчистіше саме
Літає – свіже й молоде.

Беріз верхів`я – сміху крила…
Чи вітер веселить – хтозна?
Їх ковдрою немов укрила
Замріяна голубизна.

Лежить печаль, мов бездиханна,
Думки розвіяло сумні,
Немов на мить моя кохана
Прийшла до мене уві сні.

14.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Закохалось щиро в юнака простого
Молоде дівчатко; серце – сотня свіч!
Щоби надивитись досхочу на нього
У квітневих зорях, – вибігала в ніч…

О кохання перше! Мрії заповітні!
Щоб його обняти, – хоче ж тільки це…
А юнак уперто не з’являвся в квітні,
Не світили зорі на його лице…


24.01.2012 р.