Минає втома,
Бо мою душу зігріло сонце
І я зуміла зловити промінь
В своїй долоньці.
Вчорашній відчай
Розтанув наче ранковий іній,
Я зазираю у неба вічі
І бачу тіні
Від мрій крилатих,
Які від мене втікають з вітром,
Аби вернути й зафарбувати
Душі палітру
У колір сонця,
Безмежжя висі, в якій комети,
Що пролітають, немов жар-птиці,
Як дух Поета.

Минає втома,
Шепоче янгол мені на вухо,
Аби вказати мій шлях додому...
Ти теж послухай!

небо захлинулося туманом
сірий подих до долоні горнеться
важко диха біль мій і не тане
стигне тиша
плаче дика горлиця
рідний мій
коханий мій
єдиний
грона пахнуть тугою
їм важко
небо переткалось
в павутину
ти ж сама хотіла
тихше
пташко


2001

Я так замучився ось тут,
Я так стомився Сонце доганяти,
Коли ж я знайду свій приют,-
Коли ж прийду до свої хати?

Коли я сяду ранком там,-
А Сонечко відкриє обрій,
Й навколо мене красота -
А я сиджу у своїм домі...

І побіжить десь вдаль ручай,-
А я з під хати хмари проводжаю,
І Сонце вже схилилося за край,
А я ще дома - у своєму краї...

Залишусь мріями отам,-
Де в мене є у горах Домік,-
Нехай для мене там весна,
Покú я йду шляхами Долі.

Дякую:-) 15.07.2011р.

Уже летять мені у вічі
галактик чорні мотилі.
Картатий ворон на узбіччі
черленим вогником дотлів.
У цебрах обрію сльозини,
зоря криничним журавлем
і караваном тихоплинним
дороги спиненої щем.
Її, завмерлу павутинку,
змету із серця та повік.
І все - на хуху моховинку
у снінні схожий чоловік.
2011р.

Я зовсім скучила.
Всі ігри виграла на комп’ютері.
Дзвонила-мучила
І операторів, й дистриб’ютерів.
Жадала голосу,
Сказати й слухати, не перечити.
Всі, як на полюсі,
Були холодними й недоречними..
Літала піснею
І пила каву із марципанами.
Ходила різною,
Сумною-грізною, трохи п*яною.
Палила вогнище
І довго-довго в вогонь дивилася.
Боже, ти довго ще?
Як так чекати тебе втомилася…

Не исчезай!
Останься в запахе листвы,
Останься тенью за окном,
Останься сном...
Пускай
Холодным снегом давит грусть!
Я не вернусь!
Пройдусь
Притихшей улочкой любви...
Молчи, не надо, не зови!
Горчит рябиною "Прощай..."
Давно не ад,
Давно не рай,
Последний лист упал к ногам,
Я - где-то здесь,
Ты - где-то там,
Мы - звуки пройденных шагов,
Боль неоплаченных долгов,
Забытых слов...
Коснусь тихонечко души
В тиши,
Останусь в запахе листвы,
Останусь тенью за окном,
Останусь сном...

Пташиний спів.
Різноголосся перелив
Звучить як гімн рідного краю.
Пташиний спів.
Години плин
Не відчуваю, не відчуваю...

Та тьохкає у серці
Невимовне почуття
Відлиги герцю.
І все іде у небуття.

Пташиний спів.
Останній птах вже полетів,
А хто для мене заспіває?
Пташиний спів
Вже онімів.
А я чекаю, все чекаю...

жовтень 2011

- Відпросилась у нього?
- Ага…
- То ти при́йдеш?
- Прийду́, напевно…
- Рівно в шостій мене чекай…
- Пам'ятаю - о шостій рівно…

Від цих слів – як вогнем… Відпусти,
Не пали так пекельно… Годі!
Чи, нарешті, спалити мости
При зручній отакій нагоді?

- Заночуєш у мене?
- Та так…
- А удома що скажеш?
- Не знаю…
- Наша зустріч – це неба знак…
- Та і я так собі гадаю…

…Ледь відкриті уста, з-під повік
Погляд грішною звабою мліє…
Не забуду тебе я повік –
О, моя найсміливіша мріє…


01.11.2011

Сонечко ясне моє осіннє –
Лагідне таке із холодком,
Пестиш ти мене своїм промінням,
Ніби пригощаючи медком…
Сонечко ясне моє осіннє.

Гаю мій ти, золотаволиций,
(Дуб - немов із листя коровай!)
Ти – повітря чистого криниця,
Чистотою духу напувай.
Гаю мій ти, золотаволиций.

Де іще красу таку знайдеш ти?
Тиху, наче божа благодать.
Де берізок золоті сережки
Любить вітер ніжно погойдать.
Де іще красу таку знайдеш ти?

30.10.2011 р.

Кохання міцне наче хвиля цунамі,
Мов лава вулкану - пекучий каприз,
І ніжне водночас, як усмішка мами,
Як моря вечірнього лагідний бриз.

Ніхто не зважає , що хвиля потужна
Накриє чи лава жагуча знесе,
Єднаються двоє в щасливе подружжя,
Хоч знають - в дорозі трапляється все.

Охлянуть планети і зорі погаснуть,
І сонце від стиду закриє лице,
Коли без кохання людину нещасну
Ненависть піймає в дошкульне сильце.

Кохайте і юні, і віком старіші,
Не дайте боянам умовкнути враз,
Вони для снаги вам писатимуть вірші,
Їх слово з нудьги рятуватиме вас.

29.10.11.

Я так вчаділа від оман,
Що обліпили мою душу!
Вони щоночі її душать,
Як метастази всюдисущі,
І завдають нестерпних ран.

Переродилась віра в тлін
Від цих повторень зрад потворних.
Знов наді мною хмари чорні
І вісник горя - хижий ворон.
Шукати марно жар в золі!

Слова втрачають свою суть,
Нема її поміж рядками,
Їй проростати легше в камінь,
Ніж промовлятися вустами,
Брехня усюди - там і тут.

І тільки паморозь сумна,
Лежить, як скеля, непорушно,
І огорта схололу душу,
Мов запихає смуток дужче
На дно, в якім немає дна...

Тож хай розвіється туман
З людських оман і фальші світу,
Нехай душа себе наситить
Любов'ю, правдою і світлом
В обіймах ніжних у світань!

Я кожен раз вмираю,
коли Ви
Проходите повз мене
збайдужіло.
Зелене літо
ще не побіліло,
А зранку запах
свіжої трави
Уже не той.
А Ви – ще досі ті! –
Із дня у день
велично і красиво
Минаєте мене,
а втім,
це диво,
Що кожен раз ці зустрічі прості
Банальні, передбачливі,
пусті
Приносять серцю
стільки насолоди
І знаю я,
повік
не вийдуть з моди
Блакитні очі,
як нектар густі,
Які на мене зовсім не течуть.
Ви знаєте,
а Ви
як чарівниця,
Що не одному стільки –
стільки сниться,
І не одному
в мимовільну путь
Красою барикаду возвели.
Ви знаєте,
а я Вас
не розлюблю,
Я швидше
сам себе
у цім погублю,
У цім гріху
із запахом смоли
Церковної.
Бо вроду молоду
Не обманути
ані на хвилину!..
А завтра я у сотий раз загину,
Коли повз Вас, байдужую, пройду.

27.09.2011 р.

Ти зовсім поряд тут. Близька мені й далека
В твоїх очах любов. Чи тільки відблиск зір?
Що сховано у них – холодний лід чи спека,
Чи раю благодать, чи подих сніжних гір?

Ти зовсім поряд тут. Ти - ніжна синьйорина,
А може й королева. Я бачив це у снах.
Тобі ця серенада із пристрастю полине
Від пальців, що трЕмоло озвучують в басах.

Тобі ця серенада, народжена у серці,
Тобі, моя кохана, всі ноти запальні,
І матиму надію - в нестримності цих терцій,
Дискантом у серцях запалимо вогні.

Цілують струни пальці із ніжністю кохання,
Дзвенить акорд любові так трепетно вночі.
Злітає в небо пісня – гаряча від бажання,
І чути тільки тишу, що в паузах мовчить.

З дому йти, недописавши вірш,
В натовпі шукати рідні очі,
Аж допоки ніжно залоскоче
Їхній усміх мій журливий зір.

Довго йшов ожвавленим бульваром,
Все чуже - сумні слова і сміх.
Виглядав одну з - поміж усіх,

Думав зустріч виникне, як чари,
І за рогом завертав за ріг,
Та вернувся в дім один, без пари.

На душі смертельно-непророче.
Серце в чистий дивиться папір,
Щоб знайти путі для мрійних лір
І солодкий їх злизати почерк.

2011

Радісно обросилась дівоча душа
місячний травостій сколихнула
у скрушну парубочу струну
перелинуло росне відлуння
поєдналися подихом струн
заясніло любовним полоном
заколиханно лад простогнав
до обраниці
яку спокоем тиші зіткав
у пасткі
перетятій пекельним ярмом
лебединої музи фату - ностальгійнозоряну
у імлі нічній мололочній
дарує привід ніжно нареченій
вона одежу ніяково скине
і тепло її потайне
його пересмаглі вуста
долонями жіночого серця торкне
2011р.

Это священная грусть.
Я осудить не берусь
И оправдать не берусь
Этот священный союз.

Мы создадим этот рай
Сладкий, ах, сладкий, как стих.
Сложим, ах, сложим давай
Песню - одну на двоих.

Кухню да спальню средой
Провозгласим на ура.
Кто мы с тобой? Мы с тобой,
Заполонив вечера,

На ледниках простыней,
В стылой кровати, - моржи.
Солнечным лэйблом ко мне
Тело своё приложи.

Даже и пасмурным днём,
Даже на радость врагу
Этим священным огнём
Я не гореть не могу.

2011

Тобі, для інших не богині,
тобі, в очах моїх - святій,
знайду слова я безневинні,
смішні й чудові в наготі,
ще й ніжно ранками умиті,
й заховані од літ–пожеж…
Колись такі збагнеш у леті,
коли мій всесвіт обіймеш.
А згодом зникнеш в самотині,
щоб час наблизив зорі мрій
тобі, для інших не богині,
тобі, в думках моїх - святій,
незнаній світом і покритій
сплетінням наших рук і меж.
Чи скрикнеш «так!» найкращій миті,
чи все заступлять сотні веж
тобі, для інших не богині,
тобі, в піснях моїх - святій,
що наче сяйво в павутинні
на піднебесній висоті…
2011р.

Де вчора я тихесенько сидів -
Там поруч ось нападали листочки,
Здалося це – одне з маленьких див,
Здалося це – сини мої і дочки

НапАдали, як віршики сумні –
Гілля жовтаво-сиві аксакали,
Скінчилися життя печальні дні -
Поезією стали.

23.10.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

і знову осінь і про неї вірші
лист кружеляє в абсолютній тиші
жовтневі барви прошиває світло
тепло повільно полишає жúтла
вервечки сенсів – на містках і сходах
і серце дістає печаль зі споду
хитнеться разом з осінню і тінню
звук павутинки схований у скриню

серед дерев задубілих
погляд щирий жагуче-живий
дівоче серденько затаїло калатання
на віях благовісною росою
чистота - Воскресіння і Життя!

в Чумацькому плесі зимно
зоріє свіча неподільно
в безшелесній тиші до волі
курличе у спразі родинній
осінь безсонням любові

Коли розпрощаєшся з болем старим,
забудеш жалі і далекі образи,
тоді усміхнуться і Троя і Рим.
Але не одразу.
Але не одразу.
Із серця пісок повитрушуєш геть,
так, наче не чистив його ти ні разу.
Тобі посміхнуться Удача і Смерть,
але не одразу,
але не одразу.
До нитки зітреш ти старі хоругви,
а кров'ю напишеш зачовгані фрази.
всміхнуся нарешті: люби і живи
тепер і одразу.
Тепер і щоразу..

Збирала осінь докупи...
Дарма...
Протекла вона повз руки...
Нема...
Пролилась дощем по краплі
Вона...
І минулого між нами
Стіна...
Покотилася листком
За поріг...
Там давно уже чекав
Білий сніг...
Плаче вітер за вікном...
Та дарма...
Не складеш туман докупи...
Нема...
Промайнув рудим хвостом
Падолист...
Щойно був...і вже нема...
Має хист...
Я збирала осінь зранку...
Дарма...
Протекла вона повз руки...
Нема...

***
ти мене не побачиш
у хмарі пройду
тихо сонцем ласкавим
осіннім
лише серце тобі
на радість й біду
підпалю
вечоровим промінням
*

В промінчиках твоєї диво-ласки,
Коли душа сопілкою бринить,
Знайшов любов омріяну, мов казку,
І я її не зрадив ні на мить.

Нам випало пройти життя стежками,
Напитись ніжності з джерел землі.
Люблю в тобі і палкість вечорами,
І пристрасність у вранішній імлі,

І всю тебе, до крапельки, до краю,
До самого глибинного зерна.
І двадцять літ потому вірю й знаю,
Що тільки ти мені потрібна,
Ти одна.
2011

Не йди на допомогу моїй смерті,
Не вір її заплаканим очам.
Слова, такі нав’язливо відверті,
Віддай недорозвинутим ночам.

Прощення не проси, коли загину,
Мій гнів на дні свідомості застив.
Ти й так моє життя на половину
Зухвало й непомітно скоротив.

Ти кожної розгубленої миті
Нарощуєш на радості печаль.
І сумніви, що в совісті зариті,
В болючу закрутилися спіраль.

Не плач, коли я змучену тривогу,
Ковтатиму, мов щастя еліксир.
Любов не дожила до перемоги,
І вічності потяг її буксир.

Задихнувсь, мов свіча, в кулаці коридору,
смерть зустрів у півслові, півдолі.
Бив у дзвони горбань, що душею собору*
і від горя нараз збожеволів.

З усібіч позбігалися феї, шамани
і, безсиллям спотворені, впали ниць.
Ви пробачте нам, вчителю, час безталання,
ми без вас, наче духи – без дум, без облич.

І русалки, і гноми заплакали гірко:
міф із смертю , на жаль, не вийде на герць.
Ох, немає для лиха ні бухти, ні мірки,
запливає, безглузде, углиб сердець.

Стрепенувся Роланд, Дюрандаля схопивши:
як це так, щоб хвороба була сильніш!
Ой, спізнився – учитель здіймається вище
благ земних і проблем-бездоріж.

Спохмурнів, потьм′янів раптом Крузо бувалий:
я без нього в книжках, мабуть, надарма…
Забирають найкращих, погодьтесь, шквали,
хто на власному острові не дріма.
2011


* Квазімодо – герой твору Віктора Гюго „ Собор Паризької
Богоматері ”.

На листі зеленім, -барвиста гірлянда,
В саду біля хати розквітла троянда,
Коли повертався ,- стрічала весняним,
Веселим багрянцем і трунком духм'яним.

Росою на сонці мені посміхалась
У теплих долонях грайливо гойдалась,
Коли милувався її пелюстками...
Коли ж відвертався,-колола голками...

Приспів:
Червоні троянди заманять красою,
Когось ніжним цвітом,а мене- росою.
Сльозинкою щастя ,а може печалі,
Назавжди у серці п'янкі,Ваші,чари!


Колись розпрощався надовго ,судилось,
Зажурено вслід мені тихо дивилась...
З дороги вернувся і серденько стало,-
Листя багряне потемніло ,зів'яло...

Троянда схилилась та вкрилась снігами,
Всі ночі,- безсонні,а дні стали снами.
Та серцю наснилося якось весною,-
Троянда мені посміхнулась сльозою.

Приспів:

У владі страху – щохвилинна смертність,
Людина – наче теплий пластилін,
Душа безрадна – розум аж зачерствів,
Тремтить щомиті від уявних змін.

У владі сильних – пошук міри впливу,
Нав’язування владних директив,
Утвердження та нові корективи,
Щоби здобути дальший позитив.

У владі ейфорії: « Я всесильний,
Для мене світ створили ще давно,
Так буде завжди! Згиньте, підневільні,
Мені осанну, кайф, забаганки, вино!

І тільки розум міру відчуває
У цьому поєднанні вад та влади,
Коли він з вірою –то по землі ступає
Людина мудра й щира, що не зрадить.

В красі осінній є тріумф, і біль, і гріх,
Відлуння почуттів й сердечних мук минущих.
Тому, можливо, так світліють наші душі,
Коли ми входим в ліс, як в храм надій своїх.

Ми входимо у велич гаснучих дібров,
Спокійних кленів, і дубів, й берізок гордих.
І під звучання лісових птахів акордів
Ми особливе щось в серцях відкриєм знов.

І хай це відкриття непевне і бліде,
Але воно прийшло! Ми зрозуміли раптом,
Що, попри біди всі, тоді нам жити варто,
Коли одне - на все життя -
Кохання нас веде.
2011.

Осенний бал нам открыл листопад
Порывы ветра подхватили листья
И быстрый вальс немного невпопад
Их закружил под музыку Листа

Прыжок, полет, поворот налево
Тополиных листьев словно Венский бал
И вот один - брошенный кавалером
Весь в росе как в слезах нам под ноги упал

Мы ныряем на землю, словно лист одинокий
Мы утоним в листве, в этом озере желтом
Ты хватаешь меня за небритые щеки
Эти руки как будто окутаны шелком

Непроглядной стеной нас укрыла листва
Ветер с моря принес запах йода и соли
И душа не встречала такого родства
Мы как две половинки словно целого доли

04.10.2011

В стовпчики перемножені
Відблиски на вікні.
Ми розминутись зможемо
Певно що й по струні.
Нам те уже за звичкою -
І не хитнутись щоб.
Білою рукавичкою
Доля втирає лоб.
Кажуть, що листя падає -
Буде комусь зима.
Ти мені нерозрадою.
Сльози і в зорепадів є
Там, де снігів нема.

14.10.2011 Умань

Осінньопізня, майже незнайома,
А слово мовить – наче проспіва,
І затишно стає, й вагома втома
Десь пропада – мов дощ її змива
Травневоочищальний. Що боліло,
Те перестало. Клопоти нудні
Забулися. І небо проясніло.
І мимохіть запраглося мені
Обняти жінку – розгадать загадку
Її принади й зваби. Та боюсь
Порушити усталеність порядку,
Ославитись на посміхи комусь.

Ведем коротку, незначну розмову,
Банальним оскверняємо уста.
Й розходимось.
І звідусюди знову
Зимова насуває самота.


2003

«Люби мене!» – колись ти заклинала
Мене в годину любощів палких.
Від слів твоїх душа моя палала
І серце розбивалось на скалки.
Любив тебе, не люблячи самого
Себе – за добровільний свій полон
У пестощах твоїх. Не знав нічого
Я про реальний світ. Суцільний сон
Мене позбавив мужності і сили
Боротися за себе... Та хіба
В усі часи – до мене – так любили,
З покірністю й безвольністю раба?!
«Люби мене!» – сама ж ти не любила,
Вірніш, себе любила – не мене, –
Пригублювала лиш... Відьмача сила
Мене палила жадібним вогнем.
Я дивом розкріпачився. Я дивом
Прозрів. Господня сила привела
До дійсності... А ти лишень блудливо
Убік циганський погляд відвела,
І хвостиком – сюди-туди – майнула:
З десяток уляглось тобі до ніг...
Невже забула? Ти про все забула?
А я забути досі ще не зміг...


2001

Море смутку - моя оселя.
Ще живий завдяки плавбі.
Хвиля в серце, в голову хвиля -
не цього я бажав собі.
Ген на суші блаженства шати,
невгамовних жадань крутіж.
Хтось мамоні стає на п'яти,
хтось од Бога уже святіш.
Насолоджуючись шаленством,
в мене ціляться з-під повік:
цей, напевно, в житті без сенсу.
Звісно, втопиться чоловік.
Хвиля в серце, в голову хвиля.
Піді мною регоче дно.
Заздрю мертвим і в'язням скелі,
бо хоч небо таким дано.
А від смутку до дна близенько.
Холоднеча скує лиха.
Ну, навіщо живу я, ненько?
Тільки хвилі розколихав.
2011р

Мій плуг обІрве струни
печалей-корінців,
у борозні залишить
предивну смужку неба...
Глянь, як сплелОся груддя
нитками павучків,
думки (не стужавілі)
іще снують до Тебе...

2011 рік

Я сам у гаєві, я сам…
Прийди до мене, музо строга,
Щоб люльку віршів колисав
Служник поетового Бога.

Любові дай, мов дива з див,
Палких обіймів дай багато -
Аби натхненно тут родив
Найвродливіші віршенята.

О запали ясним вогнем,
Йому не дай лише чадіти.
Змахнуть щоб крилами поем
Змогли мої дорослі діти.

Хай сила Божа в них сія,
Даруй і мудрість їм од Бога,
Хай світять людству полум`ям
З мого жертовника старого.

3.01. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)
м. Хмільник на Вінниччині.

Городом что-то знакомое пронеслось.
Вот и в Салгире, что в кране, опять вода.
Вечером лунным в подлунный Великий Пост,
Тучки небесные, странные, - вы куда?

Топите вы свои крыльца в каком вине?
Видите в нас ли вы именно планетян?
Город ли этот вам сдался, не то, что мне?
Он неспокоен, как лига арабских стран.

Совесть сама по себе - разливной иприт.
В сущности я по муштре - никакой солдат.
Вот и весна. А весною сильней горит.
Город, которым хожу, всё не мною взят.

Здесь, что ни год, то с полдюжины амбразур.
Временный передел или недород.
А у меня, как всегда, - ни в одном глазу,
Что хлопотливая гордость полки ведёт.

2011

Вітаю, мій друже! Пробач, що не часто пишу…
Турботи заїли, душевна тривога, що в осінь…
Та ну їх сьогодні… лишімо, бо з плином часУ
не стане й життя говорити з тобою як досі…

…Як справи у тебе, чи діти здорові, а сам?
…А як на роботі? Чи пишуться вірші? ...а проза?
…у мене..?! …легкий на тарелі лежить круасан,
і знову на очі чомусь навертаються сльози…

Пусте… із віком стаємо дитинні, сльозливі…
…Та – так… не питайся… я вже не сама – у маршрутці…
Тут люди навколо… пробач, – розмова на линві…
…не хочу, щоб чули й всміхались… а що – настурції..?

Так! Спасибі! На грядках – веселою звабою,
і квітнуть, немов на землі твоєї Америки…
…Що? …я – не чую… Якими, питаєш, барвами...?
Червоними й чорними… це ж – на вкраїнських теренах!

Чекаю дзвінка! …у скайпі ввечері! Так! …дзвони!
А ще – заходь! …Ну, які можуть бути незручності?
Ми ж люди! Ми ж друзі: друзям зАвжди, бува, болить
й чекає душа, бодай, віртуальної участі…

Так… так, я чекатиму! Як же тепер без тебе!
Питання в нуль – ти знаєш мою наднову адресу…
Чекатиму… так! І проситиму в свідки небо,
аби дочекатись.. так! Звичайно, що не для преси…

Не відболи, любове тиха,
Така осінньо-золота!
З-посеред лих
Одного лиха
Душа жадає в ці літа
Немолоді:
Щиролюбові,
Всерозуміння в суєті,
Цноти у вчинкові і слові,
Двоєдності насамоті.
Не відболи ж солодким болем,
Побудь хоч тінню при мені,
Допоки я пустельним полем
Кочуся перекотиполем
По неколючій вже стерні.


03.09.1997

***
Все перекидом - долі та справи.
Мотлох нас, мов ланцюг, пасе.
І тьмяніють нестямно яскраві,
тьмяним світло див - над усе.
Чи освітяться? Чи зігріються?
Чи втечуть у високу тінь?..
День останній прахом розвіявся
від химерних їх голосінь.
Що їм зболеним? Маска радості
в маскараді лихих годин,
аж допоки збагнуть: без тьмяності
світ залишиться без світлин.
2010р.

Відкорковане серце тобою,
Ледь надпите любові вино,
Ще учора іскрилось воно,
А сьогодні мутніє журою.

Випав осад досади на дно,
Тож хильнути щораз не настоюй,
Те, що стало уже гіркотою
Не захмелить душі все одно.

Раз явилась така перепона
Хай вона рос небесних поп’є
І зруйнує безсилля моє,

І грудей твоїх виспіють грона,
І в мені кров заграє червона,
І гірке безталання заллє.

08.10.11.

Ми про любов
Давно не говорили –
Соромились інтимності,
Либонь...
І раптом несподівано відкрили:
Запізно говорити про любов.

Нерадісне прозріння, що й казати,
Гарячих не вернути вороних...
Їх іншим і сідлати, і гнуздати,
І відчайдушно мчатися на них.

...Моя рука
Твою ніжніш тримає,
І слово,
Ніби яблуко в садах,
Повите осінню, поволі доспіває
І тихо завмирає на вустах...


1976

На вулицях міста ніч згорнула свої крила.
Рано-вранці сонечко лагідно постукало в віконечко.
Зашарілася горлиця зоряно - в променях тепла,
Колихнула грудки бурхлива радість
Торкнувшись пухнасто-ніжного цілунка...
2011р.

Вона не замикає за собою двері,
І розчиняється разом з дощами,
Вона гуляє в осінньому сквері,
Вона приваблива – аж до нестями,

Вона гуляє осінніми стежками,
В її карманах – сигарети і музика,
Вона пишається своїми сережками,
Що більше схожі на ґудзики,

Вона живе на сусідній вулиці,
Трішечки ближче до сонця, ніж треба,
Промінчики сонця до неї туляться,
Цілуючи очі кольору неба,

Цілуючи зранку ліфти і сходинки,
Цілуючи землю, що вимокла за ніч,
Цілуючи руки, плечі і родимки,
Цілуючи груди (тільки віч-на-віч!),

І я так хотів би стати промінням,
Щоби так само тебе цілувати,
Бути волосся твого корінням,
Щоб знати тебе і твої аромати,

Бути для тебе дуже інтимним,
Бути твоїх почуттів запальничкою,
Літньою спекою, холодом зимним,
Бути єдиною згубною звичкою

«МНЕ ХОТЕЛОСЬ» (ОЛЕГ ДОЛЯ) Авторское право:
... 14.09.2011.
****

Опустели на свежесть слова,
Надоел похотливый тот вечер,
Как без горечи и без ума
Я искал себе новые встречи....

Мне хотелось любить без обмана,
Одолеть свои беды страх,
Свое счастье, храня у карманах,
Превращать то ли в пепел - то в прах.

Мне хотелось забыться с друзьями,
И напиться на личный манер,
И напиться надежды устами
Мне хотелось бы больше теперь.

Я хотел говорить о "не кстати",
Помолчать о громадном "любовь",
Вспоминать о чертях виноватых,
Полоскать им и кости и кровь.

Отравиться от тонкости правды,
Полюбить за испачканность глаз,
Где приют мой навеки не найден,
Мне хотелось пожить в этот раз.

А что так? Где неправильность?Тихо!
И не слова о личных грехах,
Ваше "тихо" похоже на крики,
Это русло моих черных благ.
***
И налились на свежесть слова,
И понравился мне горький вечер,
Но без горечи и без ума,
Все искал себе новые встречи....

Я хочу любить тебя,
По-французски,
Стройным букетом,
Эйфеля башен,
Воды Ла-манша,
Мне не так стрАшны,
Сколько мне стрАшны,
Твои запреты,
Я хочу любить тебя,
По-французски,
Водами Сены,
Ароматом Шанеля,
Мне не так страшны,
Твои стены,
Сколько мне страшны,
Твои тоннели,
Я хочу любить тебя,
По-французски,
Мягкостью всех,
Твоих поцелуев,
Легкостью всех,
Твоих проблем,
Мне не так страшно,
Твое «Целую»,
Сколько мне страшно,
Твое «Je t`aime»

Перони,
Колії,
Вагони,
Що проливають світло на усі,
Життєві перепони,
І всі миттєві,
Забобони,
СВ, купе або плацкарта,
Що зігріває в спеку,
Охолоджує,
Коли не варто,
І таємниці всі,
Тримає у собі,
Кожна наступна,
Провідниця,
Поміж полиць,
Химерні танці,
Примарна тиша,
Нічних станцій,
І шлях колес,
Мов передзвони,
І знов,
Перони,
Колії,
Вагони...

Всі ці дороги,
Мости, вокзали,
Такі нескінченні,
В хвилі наших,
Перерв,
Коли поміж них,
Ми ночі не спали,
Коли у твоїх зап`ястях,
В скронях голих дерев,
Билося серце,
Музика щастя,
Мої вірші,
З подорожніх нотаток,
Що значно ширші,
За твої лопатки,
Все так просто,
Все так легко,
Навіть різниці в зрості,
Не видно
Крізь простір

***********

Коли з тобою,
Або коли,
У подорож далеку,
Їду,
Знаєш?
Ти мене надихаєш,
Усіма мовами світу..

2011

Невтішно вітер плакав уночі,
Хилив додолу непокірні віти,
Кричали невсипущі пугачі,
Морзянку дощ вистукував по плитах.
Ти вранці йшла в яскравому плащі,
В руках – мольберт і веселкові квіти,
Осяяна фруктовим янтарем,
Яскрава, мов з небесної орбіти,
Чого торкнулась – бралося вогнем
І листя починало паленіти,
Й трава буяла під рясним дощем…
…То тільки ти умієш так ходити…