А карусель,ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Произойдет? пускай однажды,
Сейчас все это так не важно:
Вот карусель - вот мы с тобой!
Ах чудеса! Ах, Боже мой!

А карусель, ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Сейчас полет, надежды, рвенья,
Зачем придумывать сомненья?
Зачем надумывать преграды?
Сегодня счастью мы так рады.

А карусель,ну просто диво!
И в жизни все красиво-мило!!!
И впереди начало счастья,
Ах, карусель, как ты прекрасна!!!

Поцілунки маскувались в подарунки
Від сердець палких пашілися пакунки
Кольорові, романтичні, дуже кльові
Орхідеї вбрались в мрії паперові
Галичанки – поставні панянки
Розважались: то в смішинки, то в мовчанки
Кавалери – ніжності манери
Раз у раз звертались до Венери
Мліли від зітхань кіноекрани...
....................................................
....................................................
У кондитерській ти запивала рани
У самотньому кутку - сумна картина
Не діждавшись свого валентина...

Тобі, кохана, про кохання розповім:
Слова із літер, я зі слів пишу картину
У фарбах ніжності на білім полотні –
Люблю й кохаю я тебе, моя єдина.

Крилаті звуки з вуст проллються у піснях
Із найпрекраснішими текстами любові.
Ти моє щастя, що жило у мріях й снах,
Сьогодні ж погляд твій ловлю я в кожнім слові.

Я власноруч зроблю й віддам тобі любов, –
Всього себе при піднесу із почуттями.
Аркуш паперу я без тебе, як немов
Ось це малесеньке сердечко орігамі.

Гора - мозг планеты...
В извилинах - миры!
Каждый из треугольников гор
рождает треугольные мысли...

В мыслях гор путишествую,-
Тибета горы, Гималайские,
Осознаю, они пропитаны Любовью!
Радость - серебрянное царство в чистоте.
2012г.

Долі зірвана нить –
ясний засвітку спів,
голос твій не болить,
ти хотів... не посмів...

перламутрових снів
в’є доріжка тонка –
залишився клавір,
голос твій замовка…

поділили на двох
тепле літо пізнань,
м’яко стелиться мох
по стежині зітнань

перламутрові сни –
відголосся весни,
весні віри не йми...

2011

коли завесніє, уже по-справжньому завесніє,
все як годиться: птахи, перші квіти, листочки, струмочки,
я прокинусь серед ночі від ошалілого вештання крові по жилах,
срібна жилка місячної доріжки потягне мене до вікна,
я тоді стану на підвіконня, -
і поминайте як звали, мур-няяяяяяв!
Спочатку тремтітимуть жижки
та крила зрадливі
погано триматимуть тіло
в суміші окси, нітро та ще там якихось ґенів і карбонатів,
а потім ніч лоскотатиме п'яти, я буду радіти, я буду літати
полину до милого на там-ту сторонку, в шпарину пролізу
проб'ю оболонку, що серце тримає його в холоднечі
на плечі його поцілунків накину ліану
і милий розтане і знов посміхнеться
і скаже: "ти знову, кицеле моя, прилетіла?"
і знов не побачить ні крилець, ні тіла
летючої кішки...
"я цього хотіла?" спитаю себе у стотисячний раз...

Мій Боже, промінь у гіллі
Зачарував вінком прозорим,
Що на волоссі, наче горе,
Твоїм я бачив уві сні.

Я затремтів в гіркім безлунні
І відчував це осмутніло,
Як витончено шаленіла
І надихала в мене юність.

Ти запитала: ”Що?”. – Я сказав: ”Так”,
„Це забуття”, -
таке життя,
„Іди сюди, зімкнімо груди,
Безпутніх вуст відчуймо смак”.

На лаві тій, в полоні мрій,
Десь я сидів, передчував:
Той гордий ріт колись я знав,
Я тріпотів і мовчки млів.

Сказав я: ”Так”. – Ти запитала: „Що?”
„Це каяття”,
життя – ніщо!
„В житті моїм ти промайнула”, -
Я заридав, а ти зітхнула.

Лиш на лиці іскріння цят
Таїть ненависть поторочу.
Хіба не грізність ця жіноча
Твій віддаляла аромат?

Ти запитаєш: „Як?”. – Скажу: „Не знаю”
Ніхто про іншого
не дбає.
Я листя рвав і мовчки млів,
А горизонт поволі голубів.

Склепіння долі,
правда рук,
камінний
ритму хрест.
Мій час –
мов бородань-малюк
і впертий
анапест,
що ямбу
геть наперекір,
коли скарби
мовчать,
де вічність –
лагідності звір
і слова променад.
2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Кусає день за вуха i за щоки:
Пекучий потиск його рук.
Я на снiгу почула тихi кроки -
Вже обернулася: пацюк.

Пустує ковзанка - я разом з нею.
"Немає Сонця - в небi дим!" -
Смiється снiг i крига над землею.
А я бажаю бути з ним.

Рипить повiтря, як його ковтати?
Чи скоро з'являться бруньки?
Ми вдома замоталися в халати,
А мрiя сипле пелюстки.

Я би м вийшла, як та пава до озерця,
Так ми вечір фіалковий країть серце
Ніжним сонцем, що з-за гаю визирає...
Там де любчик-рудочубчик м‘я чекає....

Батько лагідно казали: моя зоре,
Моя втіха і страждання, доню-доле,
Не віддам тебе за Тадека, чужинця,
За Дем’яна вийдеш, славного вкраїнця.

Бравий ґазда і поважний, і завзятий,
Як у батька будеш жити-раювати...
Як утне: «За гаєм, гаєм зелененьким....»
Хутко стане любим та миленьким.

Стерпло серденко зажурене дівоче,
Б’ється горличкою в грудях і тріпоче...
Воля ненькова незмінна і правдива
Й мати шепче: «Будеш з ним щаслива...»

Мої слізоньки поволечки втирались.
По весіллю милувались-любувались.
Літо збігло тихо. Вдерлось війни лихо.
Геть з старого дуба, чорнезна кручихо!

В партизанку мій Дем’ян подався.
Вірив в Україну, вірним їй зостався!
Віднайшли за гаєм, гаєм зелененьким...
Я зосталася з Івасиком маленьким...

троянди... рожеві троянди
стоять у вазі моїй...
троянди, ви, милі троянди,
вас бачу у тузі своїй...
вже зникло, давно облетіло
пелюсток ваших тепло
та міцно у серці засіло
тих рук, що тримали, добро...

знов двері відчинені бачу,
простягнуті руки,
а в них -
троянди рожеві,
що плачуть
росою і болем,
що стих...

троянди, ви милі троянди,
роки проминуть як один,
та, серця мого діаманти,
ви в думках - хоч кілька хвилин!...
з давнього, 2000
taniamilewska

Розляглось роздолля порохнявим степом,
Скроплює отави юний смерк – монах.
Перекотиполем вітер пише епос,
Мов закладка книги розтягнувся шлях.
Розповзаюсь в небі сивочубим димом,
Місяцем прошитий в темряві тону.
Так мені без неї, як строфі без рими, -
Радості не знаю і не маю сну.
Вийду на розлоги під хітоном ночі,
Сяйте, ясні зорі, - мрії молоді.
Найніжніші щоки, губи найсолодші
Зранку намалюю сонцем на воді.
Вигойдайте верби, вихлюпайте хвилі
Ніжності моєї лірику сумну,
Проречіть із неба ангелята милі,
Що кохаю досі лиш її одну.

11.02.12.

Є в службі суддів присмак гіркоти,
Бо часом крім подяк звучать прокльони...
Та цей тягар ви мусите нести,
Тому що є порушники закону.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Родини все життя чекають вас,
А ви – давно жаданні гості вдома,
Та щоб закони захищали нас
Обрали шлях судді цілком свідомо.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Що є у Вас? Є діти, як у всіх,
І дружба – загартована, як криця,
Є зливи запашні і білий сніг...
А спокій – він, звичайно, лише сниться.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Це так банально – траур, тиша, меси.
Громи і грози, кава і чекання.
А нам було так добре без депресій -
Не холодно, не лячно, не востаннє.
Не восени, не в сутінках, не вдома,
Без рим простих і без бажань нагальних.
Нервові зриви, соцмережі, втома
І кола під очима – так банально.
Кули не глянь – одні суцільні жертви
Кричать про їх проблеми – довго й звучно,
А нам було так просто і відверто,
Що аж писати, справді, вже незручно.



січень, 2012

І зрозумієш, магнетичність прірв у чім,
лише із птахом у сердечному «двобої».
Так Прометей орла презлого приручив,
за мудрість цю годуючи собою.
Чим гірший я? Або чим гірший ти?
Уже не треба й «анти-божих» вчинків.
Тут головне – не відректись мети,
коли й дістане дзьобом до печінки.
Й коли сидітиме уже «у печінках»
не мислити фатально: «Помирать чи ні?!»
У тебе ж хоч – мутант, але – жар-птах,
живець з протуберанців помаранчевих.
Не корч із себе мертвого божка –
приманюй вогником крилату дивовижу!
Наука жити – смертна і важка?
Повір, лиш завдяки меті ти й вижив.
Тому… чому це я тебе учу?
Поквапившись, забув сказать про те я,
що сам тримаю перед Птицею свічу –
останній подарунок Прометея.
Я теж тут плавлю серцем кригу зим.
А щоб натхнення не сприймалося за кару,
я теж блаватні очі «пригасив»
і теж нап’ялив блазенську машкару…

на твоїх долонях почиває спокій
в човнику молитви крізь недолі шал
до причалу щастя в небеса високі
ти мене провадиш під зірок хорал
був я неуважним біль тобі приносив
та душа збагнула кається й болить
як же я бажаю у пахучі коси
потекти щокою крізь блаженну мить
ангельського миру хочу скуштувати
у саду у лузі між пахких отав
досить за розлуку болісної плати
що її в бездоллі я так довго брав
на твоїх долонях бездну переплинув
не зблудив із курсу - палахтів маяк
райдужної віри в ту одну - єдину
що мене забути не могла ніяк

10.02.12.

Тримай мене дужими руками
твоїх долонь тепло - скарби...
ти засоромився стоїш зніяковівший
у мене вливається твоє тепло...
ти такий добрий... і лагідний...
легко з тобою живеться
прихиляюся до його плеча.
2012р.

осяяно щедрим промінням довкілля
на віях крапельці роси
в тиші ти стоїш одна
та місток любові поєднає береги...
2012р.

Виниловый божок –
               забытый пасадобль.
Её ли сапожок,
               огонь в глазах его ль?

Парижская весна,
               год прошловековой,
им было не до сна,
               им шёл двадцать второй.

Абсентовый Верлен,
               рассвет бесстыдно свеж,
и так абсурден плен
               приличий и одежд.

И в танце был ответ,
               он точно знал, когда
стеснительное «нет»
               переходило в «да»…

[…]


Вздыхает старый кот, игрушкою шурша.
И старый дом живёт, натруженно дыша.

Листает старый том – убежище теней,
где все слова – о нём, вся музыка – о ней.

2012

яким би шлях не був а є моїм
іти мені ним довго і натхненно
і на вікні розгорнутий щоденник
плив по зимі як барвні килими

і я пливла по ситцевих квітках
і по руках твоїх до трему диких
я кращого й не хочу чоловіка
який не геній зовсім і не птах

солоний піт збирав з мого чола
цілунком пестив наче грів дитину
я павіддю лилась на сильну спину
тобі немов би першою була

і ти мене звалив ярким стегном
з під нього вже не віднайдеш свободи
пастельних звуків писані полотна
пливли із нами разом заодно

а завтра буде новий снігопад
мороз колючий що лютує здуру
я поночі крадусь в літературу
а ти за двох у снах саджаєш сад

На нитку вічності силяє час роки,
Збирає їх в намисто кольорове,
І діти виростають у батьки –
Оновлюється плем’я чорноброве.

На нитці часу сушиться журба,
Всихає біль, тьмяніє розпач й горе,
Ясніє сонцем далеч голуба
І урожай леліє вкотре поле.

Цю нитку дивну в руки не візьмеш,
Вона відрізком перейде крізь серце,
Майне у вічність, що немає меж,
Комусь відлунням з пам’яті озветься.

Ще небо – віщий дивоптах,
ще безневинна Лета...
Моя любов – на трьох китах
одній тобі планета.
Давно сокиру кам’яну
в дорозі ми згубили.
Віддав я мідну далину
за алфавіт і крила.
Миттєво в Лету ширми код,
остання тайна – гола.
О як тоді крізь сон висот
світились небом чола!
2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

.... у іншому житті
Валерій Гребенюк
Bирує всюди заметіль -
Снігами вистеляє м'яко,
Футюлєш лине звідусіль,
Самотності у серці мряка.

Незрозумілий стан душі -
Так прагне серденько любові!
Для тебе пишуться вірші
І тисне відчаєм до болю.

Зiтер би все самотнім сном
Котрий із ранком проминає,
Та сонця промінь за вікном
Про долю сиву нагадає.

Не дотягнутися мені,
Не доспіватися протяжно -
Ти десь - у іншому житті
Красива-світла й недосяжна.


© Copyright: Валерий Гребенюк, 2012
Свидетельство о публикации №21202030499
Присвячується Наталочці


© Copyright: Валерий Гребенюк, 2012
Свидетельство о публикации №11202033954

У хаті тихо.
Аромати трав
Хвилюють тіло.
Кіт дріма на лавці.
А їй не спиться,
Мов голодній мавці.
А їй би випити
Росою з молоком,
Холодну ніч!
До денця, до краплини!
Померти в насолоді!
І з гріхом
Родитися,
Мов світ - із насінини!
Відьмацька ніч.
Розхристана душа
Зривається до місяця в обійми,
Завжди по лезу
Гострого ножа,
Завжди по краю проляга межа
Її любові...
Відьма спокуша.

28,01,12

якось мені сумно –щемить серед ока скалка
із дзеркала королеви наших колишніх літ
мої левенята рідні тепер під крилом солдатки
і горло мені здирає очищення чистий лід

в щілинку забитись тиші і очі собі зав’язати
торнадо змітає із мене усі дванадцять життів
і хочеться йти до мами де між чорнбривців хата
бо бідна душа запуталась в провінціях павуків

та мамі я не потрібна – у неї свої клопоти
подрібнена цибулина зове на причастя сльозу
тоненькі уста здригнулись неначе дитячий дротик
напевне в моєму серці ти чорний зламав тризуб

не страшно як будем жити –усе залікує лікар
він ходить із сивим вусом та іменем Просто Час
а ранками від цілунків мої не всміхнуться повіки
розсипались дикі груші і впали тобі на Марс

Облетіло листя клена,
Сніжна наморозь зійшла.
Сторона благословенна
Сивочола, мов зола.
На цілушці небокраю
Стихли нюні журавлів.
Ходить рип сухий по гаю
Провидінням зимних днів.

Похмурніла далеч синя,
День прихильний занеміг.
Жде коханого другиня,
Вигляда зі ста доріг.
Де ж їй сум гіркий подіти,
Пожалітися кому?
У садку засохлі квіти
П’ють імлу глухоніму.

25.01.12.

…І вірила: є десь планета любові,
єдина з мільярдів планет.
І мріяла: витворить обрій бузковий
той, милий душі, силует.
І жодну галактику не обминала,
в яких лиш світах не була!
Народжувалась. І жила. І зникала.
І знов, народившись, жила.
Та скрізь і завжди –
на розпачливе: «Де ти?» –
у відповідь тиша німа…
Невже не існує такої планети?
Планети любові – нема?
…І раптом ця зустріч,
влаштована квітнем,
це небо – над нас, над поля.
Дарує закоханим
Світле і Вічне
планета любові… Земля.

2004 (2012)

Той спогад літа: травоквіття,
твоя усмішка чарівна…
тихенький вітер, верховіття,
хмаринка в небі… лиш одна…
Ми йшли, тримаючись за руки,
зривали щастя у вінок,
луна над полем перегуки
вручала соснам для думок.
Ромашки щиро усміхались,
коли крутилась голова,
бо, так ми довго цілувались…
Чи пам’ятаєш ті слова?
Що шепотав тобі я ніжно, -
все про кохання… знов і знов…
Там в травоквітті…
Скажеш:
- Грішні.
- Хіба є грішною Любов?
Той спогад літа: травостої,
чарівні квіти… Я не сплю, -
сьогодні спогад мій луною
шепоче з юності: люблю…

Аж забажалося померти,
Упасти прахом в лоно ями,
Як перестав писати серцем,
А диктувати - почуттями.
Як полишив душевні муки
Рядками сіяти у віршах,
Немов наклав на себе руки,
Застряг навік в пекельній ніші.
А як воскрес твоїм цілунком, -
Поезій луг ожив цвітастий,
Затріпотали рими лунко…
І тут я дійсно вмер… од щастя.

Коли таланту грані стерті
І слово в серці замерзає,
Урятуватися від смерті
Смерть нелюбові помагає.

22.01.12

Зима. Мороз. І місяць ліхтарем,
Над містом, що сховалося за стіни.
І не скажу, що душить тягарем,
та якось не облегшують провини.
Зима. Сніги. Крокую по узбіччю
Куди - не знаю. Напрямок? – Я йду.
Назустріч різнопланові обличчя
і я у їх безкластернім ряду.
Зима. Камін. І на паркеті шкіра,
І тіні на світлинах, наче жах.
А ще кинджал, на перехрест рапіра…
Нам тепло від вогню, що на дровах.
Зима. Кімната. Ложе. Погляд твій…
Сьогодні ми разом. О, як несміло
Ми розгортали згорнутий сувій
нових відносин. Як же неуміло…
Зима. Сніжинки. Вогник в небесах.
Тріщать в мороз дерева серед ночі.
Я загубив свій подих у лісах
твого волосся. Чари ж бо дівочі.
Зима. Сніги. Сьогодні знову пустка
і наче сон, зринає в пам'ять ніч.
А далі? Розійшлися. І відпустку
Коханню надали… без протиріч.

Небо вышито васильком.
Небо – это когда не дышишь,
не обидно, не высоко,
где нисходит дыханье свыше.

Утоляя душою стих,
а грозою – земли усталость,
сердце верное отпусти,
Боже мой, на святую малость.

Отпусти, как любовь – грехи,
а обида – узду вендетты.
Стенок нет и углов глухих,
есть пространство и капля света.

С доброй вестью о Рождестве,
с белоснежно-безмолвной стаей
я вернусь, чтобы жить в тебе –
Колядою в Свят-Вечер таять.

По губам от ресниц сбегу,
оставаясь слезой без соли.
Снег бумажный. На том снегу
за строкою, навстречу боли...

...небо вышито васильком.
Небо – это когда не дышишь,
не обидно, не высоко,
где нисходит дыханье свыше.

19 Января 2012

Для усіх зозулечка кувала,
Щедрувала словом потайним.
Потайки три слізки утирала,
Сумувала, Господи, за ним.

Сніг у заметах – золота душа,
Твоя, Ганнусю, ну а далі –ш-ша…
Бо кіт-воркіт на свічечку поглянув,
Гадання – воском і дорога яром,

Та небом пішки –йти не перейти:
Три болі, три тривоги, три мости,
Де до руки просвітлення торкнеться,
У скринці – щастя, ще чекає,

Серце!

Тебе, твою любов як дивоцвіт,
І світ до уст пригорне давній плід,
Покотиться він в пелену, хороша,
по сукні у перлинках перепрошень.

А камінь вгруз у землю поколінню -
У тебе три кровинки на коліні,
Куди підеш, мала, скажи куди?
Та гнізда мостять ранки голубі.

Відіп’єш з серця трохи самоти?
Ось ти? Чи ти ? Бо йти ж –не перейти,
А ніжкам грузько, і гризе дрімота
Куди тобі усе перемолоти?

Обличчя –біле –сніженьку ,лети!
Бо треба сили – треба - золотим
І срібним світлом засвітитись!
Любитись…

Прийшов з ясним чолом і добрими очима,
Збудив легенько доторкнувшись до плечей,
Всміхнувсь, проник у серце піснею незримо,
Щасливий ранок ніс надію до людей.

Співав, радів,
Звивався, миготів
І сіяв щастя у ріллю полів.

Плів тенета
Сонячним корсетом
І складав з промінчиків сонети.

Його карали позіханням за світанок.
Нікчемні, бідні жертви потайних ночей!
Утілюючись в душі сірих куртизанок,
Кололи світлий ранок лезами мечей.

Не помічав,
Надихав, реготав
І сіяв усмішки перлинами забав.

Зупинився,
Сонцю уклонився
І навприсядки по обрію пустився.

Галявина раділа, випивши роси,
Стріляли зайчики у душі без дверей.
А добре все ішло поміж колосся -
Щасливий ранок ніс надію до людей.

17/1/2012

Тихий, тихий лет ночей
крізь тремтячі тіні свічок,
що упали край стіни.
Сніжний погляд. Ліс. Борей
вже примчав і зиму кличе,
звуть морози в гості сни.

Ти давно вже не моя,-
різні стЕжки нам дістались
в тихім леті злих ночей.
Я ж не твій. Та звідкіля
думи дивні позбігались?
Дух Гекати морок цей.

Задрімає привид ночі,
сніг біліє, йде зима.
Я ж весну намріять хочу,
ту, де стежка нам одна.

Заспівав би солов’ям би,-
полетіли в даль незриму.
Серце ж витліло в імлі.
Розкладу печаль на ямби,
вбитий ніж розлуки вийму.
Зими визріли на склі.

Сніг ховає мерзлий страх.
Серце ж знов коханням мліє, -
жде його всю ніч в журбі.
Долі-зорі в небесах
світять трепетно й сп’яніло,
ніби знов мені й тобі.

Не чіпайте мої острови,
де ще далеч палає багряно,
де з роси, і землі, і трави,
Бог так вчасно сотворює ранок.
Хай і вас моя мрія віта,
хай веде на мости калинові!
Ви забули, як звуться свята?
Тут вертається пам'ять любові.
Тут і досі ще віриться свято
в те, що вміють літати серця.
Кожне ваше воскресне крилато,
і злетить у ясне майбуття!
І повірить йому майбуття!
Може, трішки прибавиться нас?
Верби схилять замріяні віти
у замріяний простір і час.
Може, вдасться хоч щось воскресити?
Може, вдаривши в обрій крильми,
порадієте їм, як обнові?
Ми згадаємо сонячне «Ми»,
ради мрії і ради любові.

попри вітри колючі бите скло під ногами
я народилась щасливою –донька дружина і мама
із вечора первородного що на фіалках зітканий
ночі терпкої й короткої що воркотить попід вікнами

карта лягала перша - в дитинстві лишитись живою
кров мого батька лилася - в мене сердешну Трою
вижила стала сильна –стала трояндовим літом
стала зеленим степом - по венах терновий вітер

перша любов і друга - третя – як згусток карий
карта упала народження як передзвін по храмах
синьо було і соромно –сина казали –покинь
сестри родильні радили – син що не говорив

щастя було ступати з білим згортком по місту
дивитись на суєтні постаті - осінь грязюку місить
радість лягала на плечі а сила текла у груди
буде сину за тата – тато- найкращий–Грудень

Грудень був чорноокий Грудень як ворон чорний
брязкальця сину правив і заколисував морем
щастя було на роботах –у лікарях -логопедах
Грудень тулив до серця у вени вдихаючи веди

стала уся весняна впевнена кожним поранком
Грудню лягла на плечі наче татарська бранка
він витирав сім слізок та цілував долоньки
палець його грудневий міцно стискає донька

хай тепер там що кажуть – слово – по ньому крапка
я йому найвірніша постмодерністська мавка
з Груднем немов за муром бо народилась щаслива
на підвіконні у Грудня зоряні квітнуть сливи

І кожна мить, присвячена тобі,
В мені гарячим сонцем оживає,
І я не знаю, - справді, я не знаю
Як вижити в нерівній боротьбі
Сумних надій і розпачу. На дні
Мої печалі вслух переплелися...
Ти вибач, що всі мрії не збулися,
Які були присвячені мені.
Моя біда – невичерпна блакить
Твоїх очей, не гаснучих і в темінь.
А доля непроламна, наче кремінь,
Гаряче серце болем студенить.
Перегорить чужими день за днем,
Та кожна мить ніким не переквітне.
А зараз тиша манить безпросвітна
У свій печальний затишний Едем.

Піти туди, де ми ще не були
Бажання і відвага треба-
У тому краю будемо лиш ми,
Один із одним, просто неба!

Вирішуй, чи йдемо удвох
Чи мужність є у тебе-
Звести на виднокраях тих -
навпіл розділені колись-
цю землю й небо!

2008

Нагло не украдена Аїдом,
Кербером не рвана у путі,
жінко на вершині піраміди,
поклонися власній наготі.
Ти – комета, полум’я і трунок,
зорями розкрилена жага.
Плід життя рятує твій цілунок,
вічносте в сипучих берегах.
Сяйво сміху , зблиски у дзеркалах -
хто такій не вибарвить поріг?

Тільки б піраміда не упала
виродкам обрамленим до ніг...
2012р.

Художник Саландяк Я.

Я хочу віднайти саму себе
У надвечір’ї осені ласкавому…
І дивно, що не кличу вже тебе,
І наші полудні спекотні так віддалені…

У надвечірнім затишку життя
Не хочу вже розводити багаття,
І тільки з справжніх почуттів
Зроблю собі камін в кімнаті…

Я подумки перекладу свій кожен спомин,
Журбу й печаль нездійснених бажань
Закину ген за комин…

З полегкістю я вигляну в віконце –
Яка краса навкруг, коли сідає сонце!

Вберу всі фарби цього надвечір’я
Всю силу радості і віри,
Щоб із любов’ю поєднати!
Бо ще не вечір! Ще не спати…
2005

Старушка-осень скоро на часах.
Её предувядательный госстрах -
За все грехи достойная расплата.
Реальность норовит слежаться в клип.
Всё к одному, на улицах гип-гип,
А речь слепа и чуть шероховата.

Вот походя какой-то мотылёк
То крылышек своих не уберёг,
То песнь орёт во всё воронье горло.
По плану, по компактному уму
Ему поползновенья ни к чему -
Он просто выражает, что напёрло.

Старушка-осень влёт по всей земле,
А у меня ренклоды на столе,
В мой бивуак заходят похмелиться
То девочка с глазами гранд капут,
То заводной духовный лилипут,
То проводник, то фермер, то царица.

2011

русалка* забавлялася у житі
де літо синьо_води розлило
плелися замовлянням ніжно квіти
...чур, роки пройшли. оте зело

хоч розум відкидає, серце кличе
засохлі - не зітлілі пелюстки
і легіня в сорочці волошковій -
із небо_квіту, грому і води.

а пам'ять шарудить поміж сторінок
не змили сльози, не розсипав час
отой букетик спогадів із жита
без зайвих слів, обітниць і прикрас


*є народні повір'я про русалок, жито,
волошки і гарних легінів
*волошки - рос. васильки

Прочитавши від коханого листа
Ти притулилась до вікна.
Серце радісно затенькало.
Іскра в жар переросла...
Мелодія звучання ніжних слів,
Вона - багаттям почуттів любові,
що цінніше всіх скарбів...
2012р.

Мої тебе шукають сновидіння
і, як сновида, все іду навстріч
у білий біль – зимове білопіння,
де місяць – віддзеркалення облич,
де тіні заблукали тугоплавкі,
де, мов тумани, туга струменить.
Вони тебе шукають. Роблю ставки
на те, що віднайдуть.
Мені б на мить,
лише на крапелиночку від часу,
узріти твої очі, їх глибінь…
А далі – в поміжзоряні тераси,
тебе кохати – пломінь сновидінь.
12.01.2012

Скільки казок ти знаєш, мій любий казкарю?
Чи вистачить їх для наших ночей тисячі та одної?
Де герої сміливі, але пустоголові, звитяги повні,
голови зміям рубають, аж тріски лісом!
Впала завіса - там замок стримить високий,
Діва солодка, трояндове ніжне тіло.
Такого хотіло серце твоє безголове?
Таким ти бачиш моє, осиротіле,
коли лишаєш мене в рідному місті,
яке вже давно чуже, бо без тебе?
яким йому бути? Де мені взяти тепла,
щоб відігріти пучки, якими пишу по замерзлій шибі:
«Коханий, в якій казці ти заблукав знову?»?

Старий Новий рік - це другий шанс:

- для тих, хто не встиг сказати найголовніше -
прошепотіти нарешті
"кохаю", чи "вибач", чи "не можу жити без тебе"
(все залежно від ситуації);

- для тих, хто забув загадати бажання два тижні тому,
о дванадцятій, опісля бла-бла від гаранта - знову
примружити очі,
візуалізувавши (кажуть, це вельми помічна штука!)
те, чого хочеться понад усі шампани,
всі перепони, закони, замети тощо;

- те, що лишилось опісля Різдва,
д-о-ї-с-т-и,
сісти опісля на строгу, як пес, дієту,
схуднути врешті на кілька кг, і знову
третього празника ждати,
коли "в Йордані...."

На небі - негода,
сіра мрячка, дощі навскіс,
що господар й собаки не вижене!
От і сидять в чотирьох стінах
блюзних, нудн-и-их....

Він дістає велику коробку із пазлами,
висипає шість тисяч квадратиків на долівку -
і збирає Наш Світ...

Спершу небо, сузір'ями короноване,
Потім – різні моря (червоне, чорне та біле),
Океани з рибинами мовчазними,
Скелі з чайками-верещайками...

Чай холоне, і час витікає крізь пальці піском,
Він примружує очі сльозливі,
Злива товчеться у шибу чолом розбитим...

Не зважає –
докупоньки тулить тебе і мене,
і минають години, і ніжність цвіте поміж нами...
Божі пазли - як ковдра із клаптиків у бабуні –
Кожна часточка має місце у центрі світу,
Кожен клаптик такий важливий, такий барвистий,
Місяць світить над Божим світом,
Та ще не гріє...

Десь там, у синьому тумані
Ще ненароджених віків,
Плаче Катерина, плаче
На раменах козаків.

Той плач чує лиш калина
В червоно-дикому плащі.
Плаче, плаче Катерина
І березнем пахнуть дощі.

2001 р.

Ледь дихаючи, ледь стоїть.
Загорнута у порвану хустину.
Той спогад, та чудова мить.
Коли ти в моє серце ураганом ринув.

Думки, мов попіл - раз, і їх нема,
А ти лишаєшся і серце зачіпаєш.
Колись, мов файли, спогади стирала я сама,
А ти, мов вірус, знову й знову виринаєш.

Душа господарю - не вірний раб.
Вона сама вирішує як бути.
Приборкать душу намагалася сто раз,
Та, непокірна, не дає тебе забути.

Самотність, кажуть, ще не зрадила нікого.
Можливо, бовдури повірять в маячню.
Та коли ти закоханий у когось,
Його присутність ти не зможеш не відчуть.

Ти не болиш мені, бо ти ж іще не знаєш.
І я, налякана тобою, ще мовчу.
Але про тебе думка душу зігріває
У спогадах, ві сні і на яву.

А за окном скребётся непогода,
Усевшись серой кошкой за стеклом,
И серый человек у перехода
Под серым укрывается зонтом.
И серый дождь,
Ленивый и невзрачный,
Ложится серой дымкой на асфальт,
И туча, серой, скомканной бумажкой,
Зависла,
Разучившись вдруг летать.
Холодный ветер в сером переулке
Сидит у серых, сломанных ворот,
Он что-то шепчет старенькой шкатулке,
Или поёт...
Она в ответ тихонько шелестела,
И вдруг, сплетаясь тесно в унисон,
Шкатулка ветру о любви запела,
И он признался,
Что давно влюблён!

10,01,12