Заколихані вітром думки,
Ті думки, що як гості непрошені…
Дим печалі полинно гіркий, -
Перевтілення. Відчай. Спустошення.

Перетертий у попіл пісок…
Цей занедбаний дім поза ти'нами.
Промовчати – вуста на замок…
Божевіллям. Піснями. Картинами.

Збайдужіти на сотню хвилин,
Нічиєю побути окрасою.
Ми дістались найвищих вершин,
І тепер ми зникаємо. Гаснемо.

Несходжені безвихідні тунелі
Без шуму світлофорів у кінці.
І натяки на виміри пустелі –
Холодних зим байдужі посланці.

Природжені сумні авантюристи –
За вами зачекався авангард!..
Який туман твоє огорне місто,
Коли я повертатимусь назад…

Кришталеві вази вікон
Розстріляли ночі темінь.
Безголосі просторіки
Одинакові оселі.

Запахи кавових гущ
Комусь нагадають жінку,
Як важкий осілий хрущ
Йде трамвай між хвиль бруківки.

Кам'яні уламки брил
Землю стиснули до муру.
Покидають старий Львів
Бані на соборі Юра.

І вокзал, немов павук,
Рейки вплів у павутину.
Під коліс вагонів стук,
Львове, я тебе покину.

Прибули з південного шляху
До мене достиглі роки,
А я, хоч і сивий, та - бахур -,
Не згоден із ними таки.
Душею весніти бажаю,
Бодай осипається квіт ,
У п'яному шалі стискаю
Кохану обіймами віт
За талію вербно – щемливу,
Рамена цілунками тчу
І ласки жагучої зливу
Ллю в лоно її досхочу.
Хоч далеччю захід багриться,
Таїться у золоті спин,
Кохана моя - чарівниця,
Іще неблизький мій спочин.

15.06.11.

…бо ще не раз зупиниться планета,
Вчорашній день зійде в забутий плин,
І всі бажання знов такі відверті,
Бо погляд твій торкнувсь моїх колін…

…застиг. Замерз. Приборкати не смію,
Ще б тільки раз під розпал ніжних рук!..
Весь простір твій на тло периферії
Таких земних підсолених принук…

…таких терпких. І знову необачно
Від себе тінь незрячу відірву.
Той погляд твій прихований, гарячий…
Та я мовчу. А в думці майже мру…

Вдивляюсь у небо - ось зіронька впала,
Мигнула востаннє яскравим вогнем.
Я мрію собі на зорю загадала -
Ти світлом кохання зігрієш мене.

Вдивляюсь у небо, вслухаюсь у вітер,
У серцебиття, що луна з далини.
До мене прийди і з очей моїх витри
Всі слізоньки теплим цілунком весни!

Вдивляюсь у небо, де місяць уповні
Магічним промінням бентежить цей світ.
З глибин виринають бажання безмовні
І душу штовхають в безмежний політ.

Вдивляюсь у небо, там янгол іскриться,
Обох нас так ніжно торкає крильми...
Кохання - найбільша з усіх таємниця,
Яку тільки разом пізнаємо ми!
13.06.2011р.

Я хочу зустрічати з тобою сніданки, тонути у простирадлах,
цілувати повіки, застрягати у твоєму волоссі фалангами пальців...
Я до слова взаємність ще досі вживаю артикль.
Щоб ти більше ніколи не плутав його з банальним фальшем,
а я нарешті до самотніх вечорів та телефонних мовчанок звикла.

Боюсь засинати з думками,вони в голові цвяхами забиті.
Ржавіють, пускають томатні соки, інфікують сумління,
знекровлюють ідеями прозу.
Я вкотре хворію летаргійними снами, мої рани від них
цілодобово відкриті, наче дешевий супермаркет на розі
двох педантичних, забутих пішоходами вулиць.

Ти сьогодні мовчиш, сутулий, такий безпорадний,
пригнічений...
Я ,віриш, давно все з вином ковтнула, я забула, що
тобою була ображена, словами скалічена.

Ну что нам ходить-то вокруг да около,
Считать чужие дни и чужие ночи
В нищей стране, где государство прокляло
Учителей, врачей и сельхозрабочих?
В этом краю перекосов и ран,
Где забывают в аду момента,
Где просто подонок и наркоман,
А где - представитель истеблишмента,
Просто поверить, что жизнь еще
Вовсе не кончена.
Эдаким днем погожим
Просто понять, что мы рядом - к плечу плечо,
Просто сказать, что мы
Жить друг без друга никак не сможем.

2010

Пепельный берег сланцев, словно запретный плед,
Будто заплечный плод, как бы и сам не рад.
Катер и дельтапланы - это для приверед.
Катится вдоль по телу плавленный виноград.

Чудится пляж раскосый, брызги соленых вод.
Время всегда как время: счастье без десяти.
Нинки на нем и Вальки, гальки сплошной приплод -
Ониксы и агаты вряд ли на нем найти.

Страсть говорить красиво - что-то из здешних мук.
Холм от звезды налево - нечто из давних Мекк.
Сердца ли это стук, или только подружки стук?
Если его ты слышишь - правильный человек.

Тот, кто напьется с вечера, без хи-хи
Ночью увидит Китеж и Митридат.
Духи, по вечерам превратясь в духи,
В оба бесплотных глаза - своих глядят.

2010

У рідній нашій стороні
знов все як звично:
Черешні плачуть на гіллі
Червонолично.
Криваво плачуть на гіллі
черешні соком,
А в неба щоки голубі
І жовте око.
Жінки гадають на врожай,
на зміну влади,
А під горою молочай
доцвів до зваби.
Цвітуть сади, картоплі цвіт
Вже не колгоспний,
А щоки неба голубі
Гір носик гострий.
Усе як звично, як завжди
і лиш черешні
Кривавлять інколи сади,
і дні прийдешні.

Я сиджу й відчуваю як осінь ступає на п’яти
І стікає струмками дощів прохолодних по шиї
І немає чого з цього літа з собою узяти
І нічого не лишиш – все рідне, з самотності виє….

І нікому не скажеш – вернися! Не було ж нікого…
Не завиєш у стелю, вона ж бо німа і глуха…
І, мабуть, уже досить так чесно звертатись до Бога,
За плечима несучи недюжинну дозу гріха.

Накриваю портьєрами залишки сонного серпня,
Затуляю долонями щирість достиглих віршів
І на пальцях ця ніжність від сутінку сивого терпне
Стигне сонце гаряче на денці живої душі.

31-08-2010/11-06-2011

Тебе у Світі всі шукають…
До тебе гоняться усі!
Твої плоди ростуть у Раї,
Тобою зітканий цей Світ.

Твій подих легкий, невловимий,
Тебе у Світі є безмежно,
І твого Океану б’ються хвилі,
Могутні хвилі, ніжні й обережні.

Тобою мріють усі люди,
Тебе у Всесвіті шукають,
Вони не знають, що є Ти усюди!
Тебе вони не знають!

Ти є на квітів ароматах,
Ти падаєш на землю у росі…
Тебе у зорях неба так багато,
Чому ж тебе не бачать люди всі?

Ти є в ударах океанських хвиль…
Ти є у вітрі весняно́му!
Ти є, коли паде лапатий сніг…
Ти є в житті, ти є у всьому.

Ти плаваєш у посмішці!
Ти є у відкриттях,
Тобою Світ цей повниться,
Тобою пахне це життя.

Ти є в ковтку повітря,
У погляді на цей прекрасний Світ!
Тобою пролітає вітер!
Й тобою пахне Цвіт.

Весь Всесвіт повниться Тобою!
Ти є у миготінні зір,
І Бог Тобою лагідно говорить,
Коли оглядує Свій Світ.

І Ти нежданно так приходиш,-
Коли зіниці радістю блищаться!
Ти Світ у Рай заводиш,
Ти блиск очей, - Ти Щастя!!!

09.02.2009р. Спасибі :-)

Ім'я твоє-Слово,з якого почалося світло.
Воно беззвучне,в ньому майже немає літер.
Воно для мене,як пористий валіум,
безнадійно влучне,
я ним вже декілька років поспіль сита.
Наче вугілля,спалена.
Безіменні,порожні сни.Особиста,німа літаргія.
ти-вогонь.
І якби хтось мені пояснив...божевільні,
складні алгоритми.Я б до них призвичаїлась,звикла...

Я вода-протилежна тобі стихія,
ти ,крізь мене холодну, проходиш так спритно,як тільки вмієш.
Можеш мною пігулки свої запити.Наніч,коли в кімнаті стемніє.Протерти долоні
виноградним спиртом.
Бо руки від холоду поволі синіють.

Загасити б тебе,як сірник.
Щоб ти разом зі стрічкою сивого диму у просторі зник...
чи тобою себе скип'ятити?
Додавши у серце столовий барвник.
Нехай затерпне.Тоді переломом думок відкритим
твоє ім'я стане для мене нестерпним.

Повернулась додому рівно опівночі,

роззулась в коридорі,пестячи долонею втомлені ступні...

Плечі зів'яли прислів'ями...

Відлік пішов,серце чекало наступних.

Поряд з ліжком порожні чашки з-під кави...

На дні зсохлась пелюсткою гуща.

Як він там?Мабуть,знову словами лукавить,

та всупереч всім законам фізичним і Божим...

Я без нього не зможу!

Я саме за це кохаю його ще дужче!



Прокинулись зранку поряд...

Моя долоня дихала спокоєм йому на груди...

І,хоча, на дворі був майже грудень-

всередині закипало від щастя море!



Іноді здавалось,що мої подушки треба виносити на балкон

і сушити від тонни гірких,болючих сліз...

Забути минуле...Звісно,слушно.

Але покажіть мені того,хто

це зробити з першого разу зміг...?

Мінорний лад і сп'янілий субтон

між нами чорною кішкою ліг...


Сотні тисяч історій на цих простирадлах,

писаних тілом по черзі...твоїм і моїм

на вустах яскраво-червоних,помадних.

І,навіть,якщо ти останній у світі зрадник...

Я одержимо смачно тебе ними з'їм!

Шоколад тепер їм тільки плитками,
тижні - вимірюю плівками.

Руки поволі розкидую
теплими снами на молочні подушки.
Заливаю спину крохмальними ріками
і цілую тебе ніжно за вушком.
Вкотре,знаючи відповідь,
мов ненаситна,запитую:
-Який термін придатності у слова "вічність"?
Мабуть,доти...поки ти мене любитимеш!
Палко,одержимо,нестримно міцно.

Зацукрилась словами,ними ж злиплась,
ніби перетинка між язиком і піднебінням.

Я народилась у липні,коли цвіли липи,
їх оберемками виривали з корінням

засмучені люди,щоб напитись чаєм
"липовим"...Несправжнім?

Лікувати ним депресивні простуди,
полоскати горло істеричними криками.

-Який термін придатності у слова"завжди"?

-Яке відображення у "багатоликості"?

-Яка брехня приховує "правду"?

Прожити б ще одне життя...Заради єдиного вдалого фото.
На ньому спочатку тільки ти і я.А згодом-просторий будинок,діти,
лабрадор,руде кошеня й привітні
сусіди навпроти.

Хочеш,я стану для тебе донором?
Віддам тобі власне серце...
Писатиму листи на підлозі в коридорі
без зайвої пихи і гонору,
тільки не сердься.

Боляче читати їх?
Рядки,ніби післяопераційні рубці на грудях.
Ти хотів,але так і не зміг
пробачити все байдужим,інертним людям.

Тримай.Це тобі,нехай б'ється...
Підійшло?Я вгадала розмір.
Обожнюю,коли ти поряд.Обіймаєш мене,смієшся...
Тоді від внутрішніх спазмів стискає простір
в одне єдине ціле.
Надтонкі,ілюзорні оргазми пронизують свіже тіло
і ламають ніжністю кості.


Прокидайся.Це вже зовсім не схоже на кому.
Це був сон.
Ти ковтав соковиті шматки озону,
їв неон.
Спорожніло моє аксіомне лоно
і поки ти так манірно,спокійно спав...
Я була тобі вірна.Цілувала вуста і руки.
Як незмінно проста органічна сполука
вуглецю з воднем.

-Виходь за мене.
-...А,знаєш...Я згодна.

Які дужі вітрила напроти всесильного вітру!..
Через кілька годин вже минеться гіркий ураган.
Не дозволю тобі, не дозволю так швидко зітліти, -
Самим спомином лиш прикладай мене, милий, до ран.

Злегка білим дощем заховаюсь надійно в скафандр, -
Божевільне кіно!.. Де усім заправляє обман.
Ким не був би ти – Зевс, Квазімодо, напів-Іхтіандр,
Незів’ялим стеблом прикладай мене ніжно до ран.

Обгородженим дном, невичерпною тінню осмути,
Обіймав не мене, не мене ізнічев’я за стан!..
Есмеральда, Семела, Гуттієре – ким мушу я бути,
Щоб безсмертним вогнем ти мене прикладав би до ран?..

Я ніби сьогодні себе залишила вдома...
Забула так само,як вимкнути світло чи праску.
Словом,багато причин.Це,напевне, конфузія втоми.
Вибач,будь ласка.

Я знаю,що ти мене всеодно любитимеш...
Хворою,ситою,мов асфальт, розбитою вщент.
Я буду для тебе,як книга,прочитана
з початку в кінець і не втрачатиму сенс.

Хтось спокійний грає нами в нарди.
Хтось за хребет вириває з корінням
останні розсадники правди,

натирає маслом сумління,
щоб блискучим і чистим здавалось,як завжди.

Я хочу чути в нашому домі дитячий сміх
таким життєдайним,раптовим,мальованим...
Немов олівцем ескіз.Любов,як весна і Бог,
не лишень нас двох,врятує всіх.
Всіх, хто хоче бути врятованим.

Куди це, Колю, ти мене привів?
О, Боже, як же їм отак не сором:
На пляжі засмагає повно дів -
А де ж купальники? Невже забули вдома?

Що за дивачки, глянь, не одяглись,
Точніше, роздягнулися наголо
І звабами усюди - «блись» та «блись».
Ходімо звідси. Ну, йдемо, Миколо.

Наважитись нелегко зразу так
Позасмагати й попірнати в річці.
Ти червонієш, бачу, ніби рак -
Невже соромишся? Чи, мо', на сонці спікся?

Ну добре, зачекаймо – не горить!
Позасмагаймо ще, допоки сонце.
Я "верх" знімаю, глянь, а вже за мить
І "низ" униз доволі легко зсовую.

Біжу чимдуж голенька до води -
Ой, видно це усім чи не за милю! -
Але вже - ні туди, ані сюди! -
З розгону падаю у теплу свіжу хвилю.

Вода мене приємно обійма
І так ласкаво пестить ніжне тіло -
Блаженства, певно, більшого нема,
Ніж хвиля й берег, де чекає милий.


07.06.2011

Де ви засіли, у яких коморах
Жрете меди і закордонні гранти?
Коли по східно-західних просторах
Лютують навіжені окупанти?

Єхреновські ширяють малороси,
Узваровські й ахматовські фанати.
Своїм богиням заплітають коси,
Будуючи незлічені пенати...

Чи ви вже Україну збудували:
Свою, довічну, банківську й котеджну?
Своїх дітей уже прилаштували
Й родиноньку неміряно-безмежну?

Земля ж - голодна. І такою буде,
Доки народ не стане знов до бою!
Вас, імпотентів, розітре й забуде -
Й вестиме сам державу за собою!

Годинник природи нам гостя приводить –
вже місяць безпомічно згас...
Іде, світанковий, із сонцем ранковим...
Яким же він буде для нас?

Прокинулись квіти, щоб гостя зустріти,
із ним привітатися чемно.
Віщують негоду прогнози погоди
даремно, даремно, даремно!

Час гостя вітати – цей день зустрічати.
І буде він, люди, таким –
холодним чи теплим, легким чи нестерпним –
якими ми будемо з ним.

Хай день буде гарним, ясним і безхмарним,
найкращі звучать побажання,
даруються квіти, плекаються діти
в коханні, в коханні, в коханні!

Хай сонце надії теплом нас зігріє
і рідні обличчя людей!
Хай посмішки щирі в життєвому вирі
освятять сьогоднішній день!

Що то за церква надпатріархату,
Яка заполонила наші лаври?
То політичний інструмент царату
Нового, що вособлюють кентаври

Московські й петербурзькі різноликі -
Вони у ярма люд наш запрягають!
Імперські морди й малоруські пики
В ток-шоу сусідніх зайдів сновигають.

То їм ганьба - отим "кацапам клятим"?
О ні! Вони стоять за власну славу!
Це ми здалися газовим магнатам
Та іншим нуворишам на поталу.

Так мудрий управитель москворецький
На будку вкаже меншому барбосу,
А нам: блаженство! - хоч один донецький
Вкраїнською говорить без поносу.

Отож славімо Нелжедмитрія ми
Він - справжній утішитель і розрада:
Жбурне хохлів до боргової ями,
Й сіятиме одна - його - порада.

Сказав "порада" я? Ну... то для рими.
Та ліпше - кабала або неволя
Економічна. Вже цей обрій зримий
І з найоптимістичнішого поля.

Лижімо ж всі північний чобіт грузний,
Аби самим повірити достоту,
Що ми - єдиний нарід: постсоюзний...
І линемо в щасливую спільноту!

Совершенно забесплатно
Для небесных тел вдали
Очевидны и понятны
Судьбы суженых Земли.

Свыше Млечная Дорога
Будто нижет ниткой бус
Сил небесных и земного
Неразгаданный союз.

В тайных снах влюбленным ведом
Полный блеска водоем.
Под сурьмленно-звездным небом
Быть им выпадет вдвоем.

Вопреки числу коммерций,
Никому не знамо как,
Золотые тайны сердца
Прозревает Зодиак.

Все законы этой дачной
Почты сходятся. И в ней
Без купюр струится брачный
Свет и сумерки людей.

Наи эта наипочта
Снисходительная. Влет
Звезды скрашивают все, что
Кто кому еще соврет.

2010

Смяты шорты, снято платье,
Умножая всякий стыд,
С имитацией зачатья
Кто-то с кем-то мерно спит.

Стоны чаще - счастье ближе.
Ритм эпических атак
За фанерной стенкой слышит
Пятиклассник-Телемак.

Фантазирует невинно
Он о том, как в мертвый час
Одноклассницу Мальвину
Сексу лютому предаст.

В ней кило под тридцать вроде,
Но и эту полуплоть
По аллеям парка водят
Между двух фригийских теть.

Размечтался наш-то несус-
Ветный полуидиот,
Как с годами купит "лексус"
И Мальвину умыкнет.

Все сто семьдесят в аорте!..
Спи во снах, пока один!
Вскоре кровь тебе подпортят
Где-то с дюжину Мальвин.

Спи, мышонок, тихо-тихо!
Будь ты Цезарь или Брут,
Вот тогда хлебнешь ты лиха,
Как Мальвины набегут.

Затихает санаторий.
Золотой песочный храм
Равнодушно стелит море
Человеческим страстям.

2010

…усе не так. Для чогось так вже склалось,
А може, хтось за це все відповість?
Діапазон всього у дві октави,
Хоча й вони і то не збереглись…

…не відбулись. В тенетах тих інвенцій
Застряли між незрощених думок.
І тільки щось вогнем заниє в серці,
То був, либонь, на зустріч сотий крок…

…і він минув. І далі йти не можна,
У хащах всіх дурних перипетій…
І все би так, та знов чомусь тривожно,
На морі – штиль, а в серці – буревій…

…і надарма. Хай вже не дме на руки,
На душу тих, що зібгана в кулак.
То була мить тривоги і розлуки,
А нині добре, добре… Та не так.

Якби не ти, то як би мало статись,
То як би знов минула зла ця ніч?
Мої думки – безликі акробати
На тлі німих і пафосних сторіч.
А як тепер піти й не перетнути
Останніх двох несказаних речей?
А ті слова – безликі атрибути
Твоїх очей, твоїх близьких очей…
Поперед нас кудись побігли далі
Одні і ті ж питання в мілину.
І тіні нас – безликі вертикалі,
Яких вже я, боюсь, не перетну.

Я кличу : серденько, впади
Рясним дощем на пил печалі,
Тебе бажаю, як води
Ланів – степів квітки прив’ялі.

Тебе взиваю із пустинь,
В розлуці сохну і шкарубну,
Явись оазою , прилинь
І вибань з уст жадобу згубну.

У прохолоді чистих рос
Я килим зелені розстелю,
І жару збудемось погроз
У цій божественній оселі.

28.05.11.

Ми не самі, поговорим очима,
Не смій, не котися, не зраджуй сльоза,
Коріння, плоди залишає людина,
А далі стежинка у всіх лиш одна.
*
Зупинися, спинись - ми єдине з тобою,
Не хочу, не вірю, не буду, не зможу сама.
Стежинку мою ми розділим на двоє,
Не йди, не лишай, тільки двоє - життя.
*
Не сама, не сама, озирнись, роззирнися довкола,
Збережи те, що б'ється, це наші зійшли почуття.
Прийми, зрозумій - ходим всі ми по лінії кола,
Є початок кінцем, кількість кроків - своя.
*
Зачекай і послухай, повір і торкнися рукою,
Не відпустим, ми зможем, тепер же нас двоє,
Піднімися, борись, чуєш син розмовляє з тобою -
Кількість кроків розділим на троє.
*
І здригнулася та, що стоїть за плечима,
Відступила знеможена, знищена жертвою днів
І стежинка за нею услід, і не видно кінця їй очима,
Тільки справжнє уміє без слів.
28.05.2011

Мы одиноки среди многих,
Нам хорошо зато вдвоем
В полуневидимой пироге
Скользить сквозь чистый водоем.

Не тело в душе - сердце в сказке;
В щепотке счастья - целый клад.
Наш почерк полунезатаскан,
Плетется рысью наугад.

Над нами держат опахала
Единорог и Алконост.
Почти случайно перепало
Нам зажигаться среди звезд.

Миропоползновенье зыбко
В среде вершин. Издалека
На милых нас одна улыбка -
Она прощальна и легка.

2010

Моя неземная, представь на минутку:
В один несказанный прием
Мы в комнате жизни, вполне не на шутку,
Могли оказаться вдвоем.

Во все эти громы мы были, как дома.
Почти сквозь цветное стекло,
Почти запоздало, почти невесомо
Сосердие нас увлекло.

Себя находил я желанным тобою,
А ты - беззаветно мила,
А ты - словно всей предыдущей судьбою -
Разученной гаммой была.

Во взоре твоем - безоглядная сила,
Масштабного сердца залог.
Меня ты любила! Любила? Любила?! -
Да я догадаться не смог.

Негаданной пери в невиданной мере
Пристойна и счастлива будь.
Ведь я был уверен! Уверен? Уверен?! -
Что это не нужно ничуть.

А небо играло, минуя запреты,
Для нас ослепительный джаз.
О, как удивительно сталось, что это
Заметили все, кроме нас!

2010

Уходя, уходи! Быстрее иди на спад.
Не останавливайся, чтобы взглянуть назад.
Как по тому же поводу древний сказал главлит:
Там, за твоей спиною, воздух уже горит.

Волосы нелюбимой в точь, как травы пучки.
Там, за твоей спиною, города светлячки
Или села, колодца, - целой страны вещей.
Не побирайся взглядом, с кровель воды не пей.

Сердце, молчи на гранях, всуе не словоблудь,
Призрачной перемены будь впереди на грудь.
Будь хоть луна на убыль или закат багров,
Всякое промедленье - в пользу чужих богов.

Эй, не дави на жалость; был бы и сам не рад
В мире вообще абсурдов и личных твоих неправд.
Аля и Галя в кубе, плюс Анатоль, дробь Серж...
Будущих твоих судеб ветер да будет свеж!

Будущее навскидку - в утренних кранах порт
Или сырой сквозьутренний натюрморт;
Будущее в гуаши выглядит без труда
Как натюрморт, уходящий воздухом в никуда.

2010

Моєї пам’яті провина
Кохана ти
На все життя одна єдина
На всі світи
На всі минулі та прийдешні
Роди й віки
Хоч ява серцю підло бреше
Що навпаки
Душа втішаннями скупими
Болить зело
Пройшли літа минули зими
Як не було
А ти мов німб над головою
Душі яса
У мрію кличеш за собою
Під небеса
Де спомин гніт щемкий відкине
І милий Бог
Зів’є гніздечко голубине
Для нас обох

21.05.11.

…тільки часу масив переходить хронічно у сльоту
і сполохані дні знов незчулись ножем у спині
запитаю дощем нерозгаданим вічністю хто ти
і коли і за що проронився зернятком в мені

за байдужістю зим ці страждання такі непомітні
досі запах розливсь на долоні вчорашніх листів
все залишиться там – у напівнерозгаданім квітні
де твій погляд живий безсоромно мій погляд зустрів

все вже сталося так як вві сні – без умов необачно
а чомусь наяву знов так хочу в той проклятий сон
я назовні – як лід але серце у мене гаряче
хай на мент би з твоїм відізвалось колись в унісон

Стоит ли драться, когда так любя...

Схоронил свою жизнь твоим грубым касаньем
Устами Ты сочными дрожь завела,
Несмело отхлещешься звонким признаньем.
Любовь потоптать?- ей ты руки сплела !

Осенними парками бредили пальцы,
Отнюдь, я был соткан любовью в тиши,
Ты была соткана с кожицы барсов,
Я был отчаян, к глубинам спешил.

Стоит ли драться, когда так любя,
рассудок теряя, повенчан с тобою?
Уж стоит подраться, чем сердце терять,
Пусть грустной накроет слепою волною…!!!

Схоронил свою жизнь поцелуем, устами ,
Стихами в разбросок, ты всё собрала,
По строфам разделена вера, устали,
Но жизнь наградила…и не соврала…

тиша навколо мене
золотисто співала
спів її ледве чутний
зависав у повітрі
із нього соталася жінка
вона струменіла зі співу
і спів був моєю тишею

* За картиною Івана Марчука "Грація".

До відома: З 19 травня у Національному музеї Тараса Шевченка на бульварі Т. Шевченка у Києві діятиме ретроспективна виставка творів Івана Марчука до 75-річчя мистця. Відкриття о 17 годині.

Нечутно доторкнись мені до скронь,
Щоб мертву тишу тіні розкололи,
Мабуть, це наш придуманий Афон,
Де так сплелись бажання наші з болем.

Коли давно ні крихти таємниць,
Бо зрадницьки про все розкажуть очі,
Ми щось, та й зрозуміємо колись,
Бодай би часу плин гірко-пісочний…

Хтозна, коли впаде нетлінний вік,
Збиваючи з шляху сумні штурвали.
А може, вже не тишу, може, крик
Нам тіні ці на стінах малювали?..

Не слухай більше слів моїх. Прибув
Літак в сумну безпровідну мандрівку.
На тебе тінь приліплена – «табу»,
А часу плин іде пісочно-гірко.

Доленька моя пропаща –
пересуди і жалі…
Я й сама дивуюсь:
нащо
ходжу тінню по землі?
Сплю.
Вчорашній день шукаю.
Трачу гроші і слова…
І чому, сама не знаю,
до сих пір іще жива?
Все без тебе
низько й дрібно –
від зеніту до зела…

Просто
іншому потрібно,
щоб на світі я жила.

2004

Душа втікає, тріпоче серце

У моїх грудях, мов птах в неволі,

Від щастя крила я розпростерти

Хотіла в небо, зректися болю...

Але не вдалось, сховалось сонце

За чорні хмари в безодню неба.

Тепло жевріє в моїй долоньці,

А мому серцю вогню так треба!

Я знову ходжу по краю леза,

Самотність душу мою калічить,

Пульсує в скронях невладний безум,

Бо й мить без тебе - неначе вічність...

17.05.2011р.

Мій жаль тягне мене крізь видноколи,
Туди, де чути поклик моїх дум.
Таке буває, певно раз в ніколи,
Коли в весну приходить зимній сум.
Тоді було неначе поклик долі,
Мов відповідь на сльози всі душі.
Казковий ранок у веснянім полі,
Я йшла, немов царівна,по росі.
І от – з тобою поглядом зустрілась,
Й у серці запалала та зоря,
Що я колись до неї помолилась,
В осінній смуток сіючи слова.
Але, мабуть, даремно я благала.
Моя любове! Не судилось нам.
У темряву душа моя мовчала,
Не довіряючи промовленим словам.
Я стільки мрій зреклася задля тебе!
Заради того ранку навесні,
Твоїх очей,блакитних наче небо,
Що прокидається над лісом восени!..
Але, на жаль, усе було даремно.
У світлий день прийшов зимовий жаль,
І у моє серце він, напевно,
Знов принесе колишню ту печаль.
5.05.2004

А блискучий місяць небо засіває,
Темноока хмара зорі поливає.
Ніжно колискову заспівала нічка,
І квітник зірчастий зазирнув у річку.
У нічному небі думи заблукали,
Пахощі зіркові, мрії виплітали.
Доторкнулась неба,милувалась літом:
Квітували зорі дивним самоцвітом...

Червоний місяць. Попіл мертвих зір.
І сивий дим тонкої сигарети.
Забутий погляд із далеких гір,
Що досі кличе: де ти? де ти? де ти?..
І у тумани заткана душа.
І навіть ти давно комусь не снишся…
В полоні вітру осінь догора.
Ти з нею, як з коханкою, простишся
Та знов почнеться чорне коло зрад.
Лабети тіней в сутінках кривавих.
Не озирнутись – зникнув шлях назад,
І навіть спогад смутки поховали.
І знов на місто зійде дика ніч,
Думки якої втілюються снами.
А в них – душа і пустка віч-на-віч,
Де кожна мить поєднана з віками.
І павутинням лабіринт розлук,
І темний янгол дав напитись болем,
І не знайти тепла й шаленства мук,
І тільки вільний птах над чорним полем.

Хіба я знаю звідки і навіщо
Якою стежкою я в світ оцей прийшла
Я в роздумах а ти не спиш ще
І по очах відгадуєш слова
Але слова – це зовсім не суттєво
в них причаїлись мертві вечори
та їх коханка - темна королева
що сипле снігом із долонь зими
і я – не думай – зовсім не приручена
згорнусь клубочком в тебе на руках
мов котеня розгублене і змучене
й розтану мов сніжинка на вустах
я звикла так сама іти до бою
дивитись прямо ворогам в лице
лишатися самотньою одною
й уміти бути вдячною за це
а ти навіщось щось мені говориш
мовчання – кращі ліки від пітьми
й від болю в грудях десь отак ліворуч
тому благаю – просто помовчи
в оці люблю я вже давно не вірю
вони промовлені втрачають весь свій зміст
якщо ти хочеш – я тебе зігрію
ти у очах і не побачиш сліз
ти не відчуєш й краплі того болю
з яким я наодинці кожну ніч
і ти мене оточуєш стіною
іще не прожитих чужих сторіч
а я ще не навчилася тікати
ти такий щирий певно як усі
якби навчитися зовсім не спати
адже мені про тебе сняться сни

Вже давно відцвіли яблуневі сади і діброви,
І хрущі не гудуть, тільки зрідка грозою роздасться.
А мені би у сни легкокрилі, дзвінкі, кольорові,
Щоби знов на вустах відізвалося усміхом щастя.

Десь на кінчиках мрій загубилась весняна надія,
Де ти спраглим дощем опадаєш на здимлені груди.
А мені би туди, де сміливі тіла не старіють,
Щоб у вічність твою перетліти з чужого «нікуди».

Той бузковий дурман непомітно сполохав всі сили,
Чуєш, он під вікном той цвіркун знов не має спокою?..
А мені би – як птах, розпростерти приборкані крила,
Щоби в неба всього безкінечність, та тільки з тобою.

Як нап’ється відчаю струна
вічного бурлацького вина –
приголублю в пальцях нотну синь
і роздам за так її баси.

На заслуханім, на серці – шви,
журавлина кров, нутро сови.
Не порви їх, ніжно полосни...
вітром зміни зв’язки у весни.

Хай притихне дихання трави,
розтечеться місяць луговий
на непевний нотний стан цикад,
згладжує октави під і над.

Приголублено засне струна.
Чавникам бурлацького вина
хай добротними стають баси,
у перешептах добродить синь.

13 Травня 2011

Я хочу, чтобы не было стен между нами,
Пусть исчезнут они, как рассветный туман,
Чтобы нехотя мы от любви не бежали,
Были счастливы вместе, на зло всем чертям.

Я устал без Тебя по утрам просыпаться,
Сквозь преграды к Тебе моя рвётся душа.
Всё труднее со сна в эту явь возвращаться,
В ту, которая мне без Тебя не нужна.

Коль совет да любовь - непременно с Тобою,
Если жизнь положить - для одной лишь тебя!
Всё, что в сердце моём, от Тебя я не скрою,
Лишь одна только мысль всё тревожит меня...

Сколько бед и забот Ты со мной разделила?
А ведь только для счастья была рождена.
Ах зачем в свое сердце меня Ты пустила?
Разлюби! Позабудь! Прогони от себя!

Я хочу, чтобы не было стен между нами,
И от ласки моей Ты сходила с ума...
Всё, что прячу в душе, не расскажешь словами,
Но к словам безразлична воровка-судьба...

Пусть один пропаду от тоски и печали,
Пусть со мною все беды покинут Тебя,
Пусть останется сном всё, о чём мы мечтали,
Просто сказочным сном для Тебя и меня...
13.09.2000р.

Оніміло дзвінке провалля,
І не гріє глуха хода.
На обличчі – туман печалі,
А у серці – себе шкода.
Остовпілий холодний погляд,
І гіркі від образ вуста,
Ще раз болем жагучим вколе
Це байдуже: «Бо ти не та».
Наче липень опав багрянцем,
Як планета згубила вісь.
Ми відбулись останнім танцем,
Так як першим давно колись.
Десь за нами тривожні будні,
А вже завтра ти будеш сам…
Як ніколи в душі паскудно,
Що пора закінчитись «нам».

Я буду тобі, доле, усміхатись,
Хоча в душі гірчить. Тобі на зло.
Легким відтінком гострого стакато –
Забулось.
Перецвіло.
Відійшло.
Тобі ж мене впіймати не під силу,
Мені ж тепер ти зовсім не страшна.
Не снігом, тільки цвітом забіліло –
Любов.
Бузкова віхола.
Весна.
Колись пройдуся тихим узбережжям,
Життя чийогось обрій перетну.
О, доле, ти така необережна –
Прийшла…
Звела…
Залишила одну.

Пробач мені, моя Любове,
Мої безмовні почуття,
І те, що в ночі під покровом
Моїх надій горить зоря.

І те, що в снах моїх шалених
Зриваю пута самоти,
І гине в серці смутку терня,
І ти - це я, а я - це ти.

Пробач мені мої молитви,
В яких благаю в Бога я
Не перемог на полі битви -
Щоб ти була лише моя.

Пробач мені, моя лебідко,
Що наше щастя - лиш у снах,
І я заточений у клітку,
Де не знайде мене весна.

Пробач мені, що надто грішний,
І те, що вимовив ім'я,
І ці мої бентежні вірші...
Пробач мені, Любов моя!
січень 2001р.

Пройдя по улицам, отчаянно вздыхая,
Відновлюючи знімками твій подих,
Я не заметил, как буд-то вспоминая,
Моє бажання бачив я крізь воду.

Ломает сердце… мне прошлого по горло,
Забувши пристрасті цих світлих кольорів,
Мы виноваты, но память нам не стерла,
Прозорих буднів…. де полум’ям горів.

С тобою мне и справиться не сложно,
І так банально все, прийняв - не відпустив.
Без телепатии мне все предвидеть можно,
Наші здогадки, і разом це нести.

Ты смотриш в душу, и календар снимая,
Все підбираєш… чеснот своїх сльозу,
Ты вечно плачешь, неробко забывая,
Мої німі слова, і їх дешевий звук.

Но все же рядом, но все же не простились,
Йдемо по вулицям, і я в тобі живу,
И я живу в тебе, мы сново помирились,
Дорога щастя рівна, начхали на криву.

Ах, теперь она в сторонке.
Жизнь пошла совсем не та.
Деревенская девчонка
Вся румянцем залита.

Ах, стеснительна не в меру -
Взгляда лишнего не кинь! -
По давнишнему примеру
Старорусских героинь.

Черных пятен не ищите -
Белым бел ей белый свет.
Злонамеренный учитель
Не растлил в двенадцать лет.

Нет ей счастья в папиросе,
Не грозит стакан бедой,
И отец ее не бросил
Ради стервы молодой.

Все в ней глупо? Все в ней плохо?
Ни к чему румянец щек?
Виноват перед эпохой
Всякий чистый родничок.

И банален он, и пресен...
А по мне - так хороша
Не обернутая в плесень
Дочка-девочка-душа.

2010-