Сплети мені браслет з доріг-ниток,
Котрась-бо точно приведе за покликом.
До дідька межі! Близько, як ніхто...
"Люблю"... там знак питання чи знак оклику?

Не треба знаків. Власне, все це - гра.
Яка - всуціль азарт і провокація!
Сплети мені тіару із заграв,
Допоки час просіюю крізь пальці я.

Прозрінь нема. Мій світ - банальна фікція.
Шукай собі простих і несподіваних.
І уяви на мить: в твоєму віці я
Не буду вже ні мавкою, ні дівою...

Закукурікав...Пробудив...
І заджмеліло моє серце.
Майорять думки.
Троянди спогадів оздоблюють гілки.
І марево з'являється здалеку,
Згадалося: зустріла тут лелеку,
Маленькі ручки, ніжний поцілунок,
Багряне чудо - сина подарунок...
Джмелі гудуть, духмянять дивоквіти,
Блакить лелечить - підростають діти.

Її краса божественним іскриться,
Їй заздрить навіть срібний зорепад,
Її життя в бурхливості десь мчиться,
А рими цілять в душу наугад.

Ці очі... Ці такі шалені очі,
Волосся величаво вітер розвіва,
Слова твої здивовано-пророчі
Ховають музику таємних хвилювань.

Така чудова, ніжна, наче квітка,
Краса відверта, навіть неземна,
А голос піднебесні сили кличе -
Такий щасливий, що тебе пізнав!..

13.08.2011 року Львів

* * *

Ми так далекі нині, а ще вчора
Нас нічка пе́стила і задивлялась в очі
Твої́ і мо́ї - карі і пророчі,
Що про любов шептали... І Аврора
З небес спускалася
У наші груди й руки,
В траві встелялася
І дарувала муки...

Солодкі му́ки й клекотіння плоті,
Коли уся ти в п'янім заколотті
В мені стогнала, дихала, вмоляла,
Обличчя ніжила і ласками вкривала.
Нам янголи свічки́ тримали в ви́сі,
Щоб бачили в шаленстві ми красу,
Нам зорі падали на щастя в заколиссі,
Як з романтичного мальованого сну.

А я терзав мов сукню твоє тіло,
Цілунком обіймав тремтячу наготу́,
І все, здавалось, ніби-то зомліло
В ніч загадкову - грішну і святу.
Калина наша одинока в полі
І досі ту́жить по твої́х очах.
А я?... Що я... Я дорікаю долі,
Що все розвіяла, крім спраги на устах.

Павло Гай-Нижник
31 серпня 1991 р.

Тебе нема - і як тут далі жити?
Дорогами, дахами в світ піду.
Лише тобі мене вдалось скорити.
І підсвідомо хочу задушити
свою любов...Але таки бреду...

За обрієм так близько було сонце,
коли руками порпались у хмарах.
Ловила світло зайчиків віконцем,
пестливо, ніжно. Мабуть усе сон це...
Але ж таки згорала, вигравала...

Болів до сказу й солодкої млості,
і я була не краща - світом білим.
Але життя кидає вміло кості,
не вистачить на Долю й каплі злості.
Забути все сама таки волію...

Та замилуюсь небом на хвилину.
В легенях ще цигарок мішанина -
твоїх старих. А в голові лиш кпини,
і пусткою душа, і павутинно
заплуталась в слідах, немов дитина...

Тебе ж нема... Забідкаюсь на хвилю,
бо сил не вистачить мені на сльози.
Можливо за тобою теж порину.
А чи похИлюся як тихі лози?
Чекай коханий, я вже на дорозі...





6.07.2011р.

Неба чорний бархат
Полум’янять зорi:
Миготять лiхтарики
У небеснiм морi.
Мiсяць золотистий,
Посмiшкою долi,
Човен срiблосяйний,
Що пливе поволi.
I торкаюсь неба,
У вуста цiлую,
В зоряній долині
Мрiями мандрую.

Стану я твоїм, моя пташино,
Небом невимовно голубим,
Злиймося блаженні воєдино
На безмір'я щедрих літ і зим.

Сонцем ніжно серце наречеться,
Грітиме твій витончений стан,
У гаїв заквітчаній фортеці
Ружу цілуватиме тюльпан.

Чистою росою надвечір’я
Упаду до благоліпних ніг,
В їх слідах лежатиму покірно,
Зморений від пройдених доріг.

Стану я твоїм, моя пташино,
Біля хати деревом гінким ,
Дам тобі у гіллі відпочинок,
Загойдаю любістю затим.

08.08.11.

На межі двох життів,
Двох
Епох,
Двох світів
Я тебе,
Моя пташечко люба,
Зустрів.

Ця межа – грань тонка,
Наче дух юнака,
Що не взнав ще яка
Мить кохання п’янка.

Ці життя - двох натур
Безконечність тортур,
Коли їхні серця
В’яже гордощів шнур.

Ці світи – день та ніч
Над проваллям сторіч,
Що і досі нас кличе
З прощальних узбіч…

08.08.11.

Простелилася долі стежина
В осіянні пригадок ясних
І по ній я іду , мов дитина
В наші дні , учащаючи вдих .

Молодеча жага переливом
Протікає крізь тіла печаль,
Ти із далі виходиш красива
І такою ж відходиш удаль.

Ніжним зором принишклих туманів
Проводжаю тебе вдалечінь,
Ти і перша мені, і остання
Тиха радість в клубку голосінь.

Б'є живцем крізь щоденні турботи
Ніжне марево давніх утіх,
Я зустрітися знову не проти,
Та позбувся до тебе доріг…

А я умію поглядом любити,
А ти умієш подихом вести,
Я - іскра, ну а ти моє кресало,
Обоє ми провісники грози.
То я у тобі ніжна блискавиця,
То ти в мені розривами громів,
Обоє ми меланхолійне ерху,
Обоє експресивний танець снів,
А я у тебе нічкою віллюся,
А ти у мене знов увійдеш днем,
Обоє ми дві річки, одне устя,
Я - земленька, а ти в мені дощем.
І Шпицями Карпат навік сплетуться,
Із двох стежинок мрій у килимок,
Два серденька у ту єдину зустріч,
Два подихи в один життя стручок.

Так хочеться душу відверту
Знайти у пустелях облуди,
Палітрою щастя мольберту
Влягтись на замріяні груди.

Так хочеться в слово значиме
Себе, мов живицю, пролити,
Воскреснути правдою в римі
І променем морок прошити.

Так хочеться свіжістю ранку
Зцілити потомлену душу,
І навіть за мить до останку
Вдихнути життя в неї дужче.

Так хочеться зіркою щастя
Для когось у небі сіяти,
Дощами із ніжності й ласки
Упасти до ніг і зостатись.

Так хочеться серце схололе
Нарешті любов'ю зігріти,
Довіку позбутися болю
Й себе до життя відродити.

Так хочеться в янгола тіні
Спочити від світу облуди,
Умитися в неба промінні
І знову повірити в чудо!

Дозволь мені
Бути банально-простою
Сьогодні,
У капцях м'якеньких,
При світлі
Старого торшера,
Мовчати...
А кішка муркоче,
На нас поглядає,
Немов із партера,
І байдуже їй,
Чим закІнчиться
Нинішня ера,
Бо гарно
Сьогодні
Мовчати...
Бо серпень,
Бо зОрі
ПопАдали в небо!
Так треба
Сьогодні...
Бо поряд із ліжком
Дрімають
Дві пари
Щасливих
І стомлених капців,
У світлі
Старого торшера...

Я – неба ситець, рваний голос чайки,
Що збиту вись підхоплює дощу.
Я – цукор твій. Мене лиш в чай кинь,
В окріп гарячого “прощу”.

Я – нотний стан і стан душі твоєї,
Обірвані шпалери на стіні,
В обкраденій художній галереї,
В портретах, ненаписаних мені.

Я – неба ситець, латаний вітрами,
Під парасоллю вічного “люблю”…

2006

II.
В парку є одна стежина,
Де колись ходила ти, -
Бачиться, в піску сріблястім
Міг би ще твій слід знайти.
Край стежини проста лавка -
Тут сиділа ти не раз,
Тут прощались ми востаннє...
Тут мені твій промінь згас.
І коли на серці туга,
Наче камінь затяжить,
Закиплять в душі питання:
" Пощо жить? Для кого жить?".
Я спішу на сю стежину
І розшукую твій слід,
І відсвіжую твій образ,
Що в душі моїй поблід.
І гляджу на лавку з жахом,
Чи не мигне тінь твоя?
І сідаю й тихо плачу.
Се Кальварія моя.
VII.
Вже три роки я збираюсь,
Щоб побачити тебе,
Та коли лиш соб наверну,
Щось усе зверта цабе.
Я боюся твого ока,
Твоїх уст, твого лиця,
Як страшного суду свого,
Як фатального кінця.
Якби знав я, що побачу
Вроду пишную твою
В незів'ялім, повнім блиску, -
Я побіг би як стою.
Якби знав я, що побачу
Усміх на твоїх устах,
Гордощі тривкого щастя, -
Я б злетів туди, як птах.
Якби знав я, що почую,
Притулившись край вікна,
Твій веселий спів, розмову, -
Я б спішив туди щодня.
Твоїм щастям, наче сонцем,
Я би серце грів, слабе,
Завидів би твоїй долі
І - забув би так тебе.
Та боюсь, моя небого,
Що не так тебе знайду,
Що вписалися турботи
Й сум у тебе на виду.
Що приглух твій срібний голос,
Що надломаний твій хід,
На лиці твоїм побачу
Чистих сліз гарячий слід.
Бачити, як ти сумуєш,
Як ти плачеш у кутку, -
Боже, ні, і в пеклі муку
Не зсилай мені таку!
Чути жаль твій і докори,
Чути серцем, бо уста -
Знаю - й слова не промовлять, -
О, при думці тій густа
Пасмуга якась кривава
Застилає світ мені...
От тому боюсь відвідать
Я тебе в далечині.
XI.
Я поборов себе, з коріннєм вирвав з серця
Усі ілюзії, всі грішні почуття,
Надії, що колись вільніше ще дихнеться,
Що доля ще й мені всміхнеться,
Що блиснуть і мені ще радощі життя.
Я зрікся їх навсе. У тачку житєву
Запряжений, як наймит той похилий,
Я мушу так її тягти, покіль живу,
І добре чую се, ярма не розірву
І донесу його до темної могили.
Мені не жаль житя, бо що ж воно давало?
Куди не глянь - усюди браки й діри.
Робив без віддиху, а зроблено так мало,
І інших зігрівав, аж на кінці не стало
У власнім серці запалу, ні віри.

XVI.
Неперехідним муром поміж нами
Та доля стала! Мов два судна, море
Розносить нас між двома берегами,
Моя ти ясна, непривітна зоре!
Ще здалека слідить тебе мій зір.
Твій свіжий слід я рад би цілувати
І душу тим повітрям напувати,
Що з твоїх уст переплива в простір.
Та щезла ти! Мов в лісі без дороги
Лишився я. Куди тепер? За чим?
Підтяті думи, не провадять ноги,
А в серці холод... Дим довкола, дим!..

Морським теплом навіювало в очі,
Солоний бриз, а втім, чи дивина?..
Дивіться всі, та тільки не зурочте
Як певно йде без сумніву вона.

Назад тепер те саме, що в нікуди,
Не осудіть, - не видадуть вуста.
Дивіться всі, бо більше так не буде,
Хтось написав: не та, не та… Не та.

Раптовий зойк: одна сумна пожежа,
Один асфальт спромігся на уклін…
Дивіться всі!.. З-під лоба, обережно,
Як буде день, коли не прийде він.

Прагнуть цілунків знекровлені губи,
Мозок судомить пульсація рим.
Ти є водночас розрада і згуба,
Серце благаю: "Лише не згори!".

Щастя сховалося за горизонти,
Мрії принишкли у тиші хвилин.
Вже не збагну я - реальність чи сон ти?
Серце шукає одну з половин.

Важко мені є наповнити змістом
Власне життя, як немає тебе.
Спраглість бажань викладаю намистом
На плесо ночі, в обійми небес...

Спустошились рими, рядки обміліли,
Немов не бажаючи плинути більше.
Вже проситься крапка. Та з коми несміло
Любов виривається хвилями вірша.

Від ночі до ночі незримістю думки
Пульсує душа моя в ритмі інерцій.
Кудись мої мрії втекли за лаштунки,
Забившись клубочком на денці у серця.

Безмірно-великим кохання вродило,
Аж прагне відбитись у лоні мольберта...
Розбіглися рими, втомилися крила,
Так хочеться Душу зустріти відверту!...
2.08.2011р.

Серпневий вечір грівся на ослоні,
Мов чолов’яга втомлений присів.
Останній промінь сонця у долоні
Багаттям ночі тихо золотів.

Десь тліли трави, і палали роси,
Я, мріючи, стояла у саду,
Дивилася, як хлопчик голобосий
Квапливо гнав додому череду.

Ховав у Рудці вечір власну втому
І гнав її, як воду під веслом.
А вулиці скликали нас додому –
На мамин борщ і яблуневий сон.

У придорожника жили тужаві,
Мамочко рідна, так хочу до тебе….
Сонце стрічати в зеленій заграві,
Руки тягнути, подібні до стебел.
Бо знову я квітка, зірвана квітка,
Я – придорожник біля отчого дому.
Мамо, лебідко, мамо, лебіко –
Так хочеться бачити постать знайому.
Горнеться травень сліпими стежками,
Пахнуть садки повні вишень чужих,
Зірвані трави несуть пеленами –
Коси обрізані смутків моїх.
Жовті лілеї в садку твоїм, мамо -
Жилка сльози на засмаглій щоці.
Чом же мій поїзд відправився рано,
Чом же мій поїзд відправився рано?
Лиш придорожник зігрітий в руці.

Осіннім дням поклони б’ють дощі,
В міжвіття лізе вітер очманілий.
Прикрийте браму. Тихше… Уночі
Біля порогу холоди засіли…

З фонтану сліз клен п’є гірке вино,
А з купідонами на варті сонні оди,
У безнадії, на прогнилі сходи,
На вхід центральний дивляться давно.

Вся цнота літа – в айстрах і віршах –
Вже відійшла у календар небесний.
Для нас ця осінь більше не воскресне –
В опалім листі спить її душа.

В нічних алеях гріються стежки,
І міст старий, свою зігнувши спину,
Тримає місяць, мов малу дитину,
За зоряного неба пелюшки.

Хто ще в спромозі запалить вогні
Високих ліхтарів в кашкетах?
Маленький принц і вся його планета
Дитинно ними світять у мені.

Живиці тлінної та яблунь пізніх дим –
Озонне небо, розіп’яте в соснах.
В його цілунках нам стає так млосно,
Осінній парк – і ми осінні з ним.

Весняну вісь вигострює земля
І сонце зодяга вуаль весняну.
О, жінко-мати, на твоє ім’я
Птахи небесні хай піють осанну.

П’ємо життя із кров’ю й молоком
І вимовляєм перше слово – “мама”.
Нехай у долі, сплетеній вінком,
Звучать слова “єдина” і “кохана“.

Нехай в цілунку тонуть небеса
І щастя буде в ніжному тумані.
Бо сила чар і вся твоя краса –
У доброті, у щирості, коханні.

І ця весна – дарована тобі –
Ти вмієш вчити, вірити, кохати.
Ти – берегиня і мадонна-мати,
Ти – сотворіння вічне на землі.

2001

Дозволь мені у серпні загубитись,
У купелі таких пахучих трав,
Де з каменя ростуть бузкові квіти
І райдуга сміється до заграв.

Де шурхотом сухого сінокосу
Повіює над заспаним ставком,
І затінок у свій прихисток просить,
І пахне всюди медом й молоком…

Де бджоли щось вишукують у айстрах,
І м’ята загубилась в споришах.
Дозволь мені торкнутися до щастя,
Немов крилом до неба сизий птах.

Мені до твóго поцілунку
Судилось дуже довго йти,
Із серця видворити думку,
Що вже давно не любиш ти.
Ваганню змушений служити,
Я уподібнивсь блукачу,
Та ,щоб обіймами сповити
І ласки спити досхочу,
Я з дня на день зростав у вірі,
Я нею бачив нас обох,
Що подолали будні сірі
І вознеслись туди, де Бог.
І ось сьогодні на порозі
Тривоги й радості стою,
Тріпоче серце, зріють сльози
На щиру посмішку твою.
О як я довго по пустелі
Бродив у спраглій самоті,
Та перейшли дні невеселі,
Настали ночі золоті…

30.07.11.

Когда истерический дождь бьет с размаху в окна,
Рвет нервы и провода, с неба швыряет лед,
Я понимаю, что я катастрофически одинока.
... Но такие дожди не чаще, чем два раза в год.

30.07.11

Поєтові Валерію Залізному присвячую

Отче, прикро! Вкотре в цьому світі
допіка Вальпургієва ніч,
а найгірше — правди ніде діти —
москалі у душу зусібіч
пруть шалено — невгамовні духи.
Кожен лютий, спритний, мов оса.
Застережень мудрих не дослухавсь —
і один душею, ох, гаса!
Чи в гурті, чи, звісно, наодинці
прагну щиро щастя і замрій,
а москаль кричить: дави чеченців!
Малоросові на горлі стій!
Ще вклоняюсь батьківському слову,
та боюсь, зацьковане, умре,
бо москаль мою калічить мову,
мовби липку, совість він дере
і регоче, наче біс червінців, —
аж відлуння котиться за Сян:
стільки наших влізло в українців!
Хто з них глуздові сьогодні пан?
Ні, — пручаюсь, — геть гріхи без ліку!
Хай не тішить пиху чорну тля.
Отче мій, душпастирю, довіку
вижени із мене москаля!
Хай пройдисвіт більше не дурманить
і не лізе в душі, як свиня,
бо уже волає й росіянин:
москаля гонітє із меня!
2011р.

Заспівало серце чуле,
коли чув дзвінке: ку – ку!
Обмани мене, зозуле,
та не так, як лід ріку.

Одягни мою надію
в шати щирої весни.
Я кохати знов зумію
ту, що з голосом струни.

Хай для іншого той голос,
невгамовний, наче шлях,
порадіє древній Волос
за весну в моїх очах.

Та із струнним не минуле.
Може, кликне ще — пора!
Обмани мене, зозуле,
що надія не вмира.

А якщо озвуся гулом
чи завмру в обіймах дна,
обмани усіх, зозуле,
що кохання я прогнав.
2011р.

Грізно доля відштормила.
Гріє спокій, наче шаль.
Тільки місяця вітрило
ще зове мене у даль.

Ох, немило, ох, немило
після шторму ― хоч умри.
Тільки місяця вітрило
ще рятує до пори.

Гомонить: борись за крила,
за ривок душі борись.
Тільки місяця вітрило
наді мною бачить вись.

Брата брат підняв на вилах.*
Розсипає місяць гнів.
Тільки місяця вітрило
усміхається мені.

Я лечу. Немов світило,
обіймаю вічний світ.
Тільки місяця вітрило
привітає мій політ.
*З легенди, яка трактує виникнення плям на місяці.
2011р.

Це ж скільки літ, це ж скільки чорних зим
мені у спадок гетівське прокляття –
моя удача з костуром кривим
ніяк мене не може наздогнати.
Ще не старий, ще рицар, а не дим,
що на просторах безвісті минеться.
Моя удаче з костуром кривим,
якого біса у хвості плетешся?
Були б з тобою завше на коні,
під вікнами співали б серенади,
а так сиджу, удаче, у вікні,
одурений казками Шахразади.
Щось тут не так, бо що не крок – то клин.
Признайся чесно: звісно, постаріла.
Як воду ллєш – не попада на млин,
як пророкуєш – кпини шле Сивіла.
Скажи: гарбуз вручала багатьом,
коли бриніла, мов струна, статура?
Мовчить. Сопе. Сховалась під мостом,
яким іду, як Вертер*, у зажуру…
Що бачу серцем, те назву святим,
все інше – нице, відгомін рахуби.
Моя удаче з костуром кривим,
я вірю, шлях мій все-таки полюбиш.

*Головний герой твору Гете „Страждання молодого Вертера”.

Не гультяй і не ледащо,
та гублю надій мости.
Ох, знайти би долю кращу —
будь – коли, але знайти.

Не таку, щоб з « діда пана »,
не таку, щоб всім на зло.
Доле, що обітована,
не ховайся за селом.

Може, я шукав погано.
Може, серцем, наче Кай*.
Доле, що обітована,
геть за місто не тікай.

От якось би вранці – рано
упіймать щасливий день.
Доле, що обітована,
край мій раптом не покинь.

Доки, доки безталання
даруватиму Землі?
Доле, що обітована,
чи буваєш взагалі?
* Герой твору Г.К.Андерсена, серце якого спотворив осколок зеркала злого Троля.
2011р.

Був і правди завіт, був і думки політ,
був і вибух емоцій над болем.
І тоді я, напевно, створився, мов світ,
під перстом незбагненної долі.

І тебе, найсвітлішу зорю, привітав
зблиском гір і морів перламутром,
і в майбутнє уперто корінням вростав,
щоб висот твоїх зростом сягнути.

Урагани ламали натхнення крило
і громи розсипали погрози,
та не гинуло Леля і Лелі* зело,
що у серці своєму примножив…

Коли ж неба твого розшукав береги
( так знаходять омріяну пісню !),
враз відчули боги й не відчули боги,
як війнула ти холодом злісно.

Спохмурніли мої велемовні літа,
запитали в замрій світанкових:
ну, навіщо любові ота висота,
на якій не зустрінеш любові?

Був і правди завіт, був і думки політ,
був і вибух емоцій над болем.
І тоді я, напевно, минувся, мов світ,
під перстом незбагненної долі.

*Давньослов’янські божества, які дарували людям почуття любові І надію на краще майбутнє.

Сподіванню борги не віддав.
Геть душею змалів, здається.
О депресіє! Що вам, мадам,
до моєї душі-криниці?
Відійшли б собі тихо за тин,
а ще краще – ген за діброву.
Але ж ні! Ваші руки полин
на джерельну жбурляють знову.
Ох, не тішить мене гіркота
в джерелі, на вустах, на крилах.
Краще б я ясним місяцем став
для тієї, що розлюбила.
Хоч до іншого похапцем шлях
проклада і святістю, й тілом,
тільки б усміх її не в прах,
тільки б лихо на лоб не сіло…
Ну, а я? Я залишуся сам.
Так шляхетно недолю сную.
О депресіє! Руку, мадам,
не спіткніться об муку мою.
2010р.

Марії

Чорний янгол, білий янгол наді мною.
Чим увагу їхню раптом привернув?
Ти позначений і лихом, і любов’ю! –
прокричали і роздмухали війну.

Чорний з білим б’ються люто, до нестями.
Лихо б’є мою розхристану любов.
Ах, навіщо між буденністю і снами
я вас, янголів розлючених, знайшов?

Не по-янгольськи – уся ця колотнеча,
не по-янгольськи мої озвались дні.
Вже схиляється любов моя до втечі,
а раніш зоріла в темені мені.

До снаги було їй душу звеселяти,
по стежинах, що для лиха, не іти,
а тепер, неначе дрова у багатті,
од своєї заховалась наготи.

Всі ми, люди, у душевнім виняткові.
Тож не варто наші душі за ребро…
Не нашкодьте, вперті янголи, любові,
не нашкодьте ані злом, ані добром.
2010р.

Щоб не чути оклику халепи,
чом своїм не вірили очам?
Наших душ заблудлі геть вертепи
не сказали, мила, правди нам.
Привели нас в нашу ніч останню,
незбагненно - саркастичну ніч,
де косу обрізали коханню,
а відтак сахнулись врізнобіч,
бо царі і чорт, і смерть лукава
нашептали душам про своє.
Ти тихцем сховалась од неслави,
я завмер у терні солов’єм.
Ми, напевно, повернули б свято,
ми за щастя билися б іще,
коли б хоч найменше янголятко
не згубилось в чорта під плащем.
2010р.

Взяв би долю я на плечі,
а недолю — в кулаки,
та щодня мені перечить
пан на ймення НАВПАКИ.

Я — романтик, він бароко
вихваля, мов нічку біс.
Я бігцем, він тихим кроком —
і не прямо, а навскіс.

Добряком я навіть всує,
хоч з’їдай мене живцем,
ну а він, бува, лютує
з перекошеним лицем.

Для жінок я знак окличний
і натхнення, і бальзам,
він же щось верзе скептично
про усіх знайомих дам.

Маю книгу — вже щасливий,
знань поглиблюю ріку,
а йому б ставочок пива
і лежанку в холодку.

І лінивця, й задаваку —
геть його, бо знахабнів.
Я б йому набив мордяку,
якби він... не жив в мені.
2010р.

Витікає любов, наповняючи, – ми ж молоді!
Світ дарує, коли ми відкриті для всіх до нестями…
А мій день починається, мила, заледве тоді
Як у тебе з-під вій дві галактики сяють вогнями.

Мої мрії без тебе скупі, це пустельні піски;
Мої мрії з тобою – це все, що потрібно людині!..
Я б і може ще жив, розлетись білий світ на куски,
Тільки хай не згасають оті дві галактики сині.

24.06.2011 р.

Как же счастье с грустью ходят рядышком...
Удержать попробуй свет рукой!
Мне приснилось – бестелесным облаком
Плыли мы аллеей голубой.

Я терялась и глазами хлопала –
Ты так близко, ты такой родной.
Разговоры ну не то чтоб около,
Только суть обходят стороной.

Врядли так хотелось бы единственной
Для тебя мне в этой жизни быть.
Просто ты прекрасный принц таинственный –
Полетать с тобой и отпустить...

Облаком касалась нежно облика
И врастала в каждую черту.
А теперь дождинки каплют с облака...
Ну зачем проснулась на лету?


Умань 25.07.11

Іду, збиваючись із курсу,
То запливаю за буйки,
Б'є джерело, воно тобою плаче,
Курсивом виливаючись в рядки.
А я іду, тепер уже без тебе,
У непотрібні ті круги,
Де дні переступають через ночі
І світлого тепер лиш береги.
Є. М. Н.
22.07.2011

Залиши мені крапельку болю
Поцілунком підхмелених уст,
Бо інакше піти не дозволю
Я тобі в одурманену путь.

Залиши мені крихту страждання,
Чи й цього почуття тобі жаль?
Як мене ти не гріла коханням,
Хоч опалою лютою вжаль.

Та зостав мені світлу надію,
Десь, колись, може стрінемось ще,
Як я болями перехворію,
Лиш жеврітиме спогаду щем.

Залиши мені те, що не вільно
З серця вирвати просто за так :
Світлу мрію квітчасто - весільну,
Поцілунку прощального смак…


21.07.11.

1
Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди,
Я вирвуся, щоб бачити тебе,
Порвати пута фальші і облуди,
Що тисне нас і по душі скребе,
Пробить стіну, котрою людська злість
Нас, друже мій сердечний, розділила,
Не знаючи, що в наших серцях сила,
Котрої ржа упідлення не з'їсть.
Зближаєсь час, і, радісно тремтячи,
В твої обійми щирі кинусь я,
І скаже поцілуй мені гарячий,
Що будь-що-будь, а ти повік моя!
Моя і невідлучна! Бо сльозами
І горем ти знітована зо мнов!
Нема стіни, перегород між нами!
Не знає стін, перегород любов!
Всі пута, що засліплення й зла воля
На нас вложили, нам на біль, - порвем!
Отруту, що нас нею щедро доля
Поїла, виллєм з серця і затрем
Усякий слід тих споминок важких,
Котрі, мов черви, серце підгризали,
Щоб навіть тіні темнії від них
На наше вольне щастя не лягали.
Зближаєсь час, коли, подібно нам,
По довговічних боях, муках люди
Прокинуться, гнилий розмечуть трам,
Що їх давив, і щиро грудь до груди,
Уста до уст притиснуть, мов брати,
Приязним, щирим словом заговорять,
Позбувшись пут недумства, темноти,
І зависті, і людовладства, й горя.
1мая 1878

Скажу собі: "Не падай!
Вчепись за хмари й вітер,
За непокірні рими
І крила сподівань.

Живи себе заради,
Хай сонце сльози витре,
І дух твій незборимий
Здолає болю грань!".

Безодня - почекає,
Промінчиком надії
Розтоплю лід зневіри,
Що серце оповив.

Примари позникають,
Злетять у небо мрії,
Бо рідний хтось і щирий
Промовить знов :"Живи!".
20.07.2011р.

Мене нема - нема у твоїм світі,
Розтанула дощем серед пустель.
Тобі забракло фарби акварель
Кохання нашого красиво завершити.

Приборкати чуття поволі вчусь
І дихати повітрям - не тобою.
А я за нелюбов тобі прощу,
Усі жалі відпущу за водою.

Холодний звук дощу і твоїх слів,
Промовлених колись мені бездумно -
У веремії світу спопелів,
Лише у снах шматує душу сумом.

Мене нема, нема у твоїм світі.
А як тобі живеться в ньому, як?
Любов лишила в серці болю знак,
Лиш пам'ять знов вертає в наше літо.

Мій всесвіт, де осердям був лиш ти,
У мить одну розсипався на друзки.
Одна на двох стежина - надто вузько?...
Мабуть, не доля. Хай тобі щастить!
20.07.2011р.

Коли слова по-зрадницьки мовчать,
Мов духу знов забракло говорити, -
Схилюсь тобі до сильного плеча,
Яке мені замінює півсвіту.

Коли емоцій зважених катма,
А ті, що є – вороже непомітні,
Торкнуся скронь руками обома
І поглядом уп’юся ненаситним.

Не втримати з розпуки силоміць,
Бо ця любов перестуком двобою
Отруйними словами повз зіниць
Звела і розвела мене з тобою.

Піти-прийти – яка невинна гра!
І чорний жереб знову зрушить з місця,
Завмре слідами білого пера
І вичахне як жовте пізнє листя.

Чим більше музики довкола -
Тим кращий мій для мене Світ,-
Чим більше я в віршах говорю -
Тим більше в них я бачу слів.

Тим більше в них я помічаю,
І може я в віршах живу?..
І може ними йду до Раю,
Отут, не в сні, а наяву.

19.07.2011р.
Дякую:-)

Хоч ти не принц, а я не Попелюшка,
Та вірить в казку я не перестану,
А хочеш, я для тебе нею стану
Без маски, без карети й капелюшка ?

Та не біда, що цього я не маю,
У небі зорі – ось мої лакеї!
Про щастя я секрет напевно знаю.
У спадок він дійшов мені від феї.

Сама знайду у лісі три горішки,
Які здійснять мої таємні мрії,
Я не боюсь ні краплі, анітрішки,
З тобою йду крізь бурі і завії.

Бо серце повне музики і казки,
Горить у нім любов вогнем ясним,
І спалює усі нікчемні маски,
Я без вагань іду мерщій за ним.

Коли проб’є дванадцять, десь у серці
Ця казка не розтане, як туман,
Бо я в твоїх очах, немов в озерцях,
Чарівну казку створюю сама.

Хоч ми з тобою й не герої з казки,
Якщо любов у серці ще жива,
Без магії, відкинувши всі маски
Ми від природи здатні на дива!

Опівночі шепну тобі на вушко:
че кай мене… Цілую. Попелюшка.


2010 р.

До тебе... по битому склі, по уламках "але",
По тріщинах в серці після невдалих спроб...
...Тріумфи, зітхання, вигадування проблем...
А, знаєш, так смішно, життя - не цукровий сироп.

Пробач за слова і за те, незграбно замовчане,
За щире невміння відверто розум дурманити,
За погляд з-під лоба очима до болю вовчими,
Коли з тих очей так невчасно впадуть діаманти...

25.06.2011

Пережити, вижити і жити! -
В цьому світі, повному облуд,
Коли серце зрадами прошито
І дощем не змити вічний бруд.

Пережити, вижити і жити,
Слати мрії янголам у вись,
Знов любов'ю серце воскресити,
І світитись щастям, як колись.

Пережити, вижити і жити,
І хреста донести до кінця,
Щоб колись, як прийде час спочити,
Гідно зір піднести до Творця.

Пережити, вижити і жити,
Відпустити в небо всі жалі,
Знов радіти сонцю і блакиті,
І ступати гордо по землі.

Швидкоплинність щастя - не наситить
Душу, що втомилася від зрад...
Пережити, вижити і жити,
І не озиратися назад!

Я знову впала, боляче, наднизько...
Тепер навчаюсь дихати й плисти.
На серці хтось незримий лезом висік -
"Живи, Душа, і хай тобі щастить!".

Зринають сили, віра воскресає,
Вітрила з дна підносячи у вись.
Душа жива, вона усім прощає,
Може, й собі простить за все колись...

17.07.2011р.

Легко зневіритись в мить, коли мрія погасла,
Наче зоря, що згоріла навіки безслідно.
І життєствердне "Я вірю!" надломлене гасло -
Надто зчужів той, хто досі здавався надрідним.

Легко є впасти, коли вже на Нього не спертись,
Висохли ріки відвертості геть до краплини,
Паща відчАю, здається, готується зжерти,
Я безпорадна, неначе маленька дитина.

Важко не здатися думам, що з'ятрені болем,
І метастази страхів проростають у скронях,
Розчарування у серці, мов стигмами, коле,
Йду в невідомість, самотня така й безборонна.

Як відрізнити - чи слово заражене фальшю?
Що випромінює серце - любов чи отруту?
Зраджена вкотре, душа хоче вірити дальше,
Аби дійти до своєї колись світло-суті.

Важко буває не зрадити власному серцю,
Що до лукавства і зради поволі звикає.
Де ж ви поділися, людоньки, щирі й відверті???
Сонечко встало. Біль у душі відпускає...
16.06.2011р.

Я хочу зіграти на клавішах серця
Мелодію вічну, тремтливу, п’янку,
Під спів берегів й хлюпотіння озерця,
Під щебет птахів й шепотіння піску.

Я хочу писати сердечні афіші
У мареві ночі під проблиском мрій.
Кохати, жадати нестямно й безгрішно
І вірити хочу, що ти будеш мій.

Я хочу палати вогнями любові,
В гущавині серця жевріти щомить,
Та воля безсила…Небесні покрови
Та їх повелитель цього не велить.

Я хочу розтліти у твоїх долонях,
Застигнути сяйвом в коханих очах.
Мені не набридли сердечні погоні:
Я ж вмію літать, я невидимий птах.

Я хочу ковтати молекули щастя
Чи просто зітліть як безвартісний атом,
Бо твоє кохання земне і шпильчасте,
А моя любов безкінечно перната.
2009 р.