Нам родная земля
По наследству завещана,
Через чёрные годы
По ней мы прошли.
И пока на земле
Есть Прекрасная Женщина,
Нам не надо иной,
Самой лучшей, земли.
Оглашают века
Ярославны рыдания,
А в глазах отраженье
Речной синевы.
Всё отмеряно ей:
И любовь, и страдание,
Материнское счастье,
И горе вдовы.
Не пытайтесь понять
Её душу бездонную.
Её нежность и верность
Преграды прервут.
А поэты её
Называют Мадонною,
А мужчины до гроба
Любимой зовут.
Снова ветры подуют
И тучи закружатся,
Но в душе не погаснет
Надежды свеча,
Если в сердце вливает
И силу, и мужество
Та, что рядом стоит.
У мужского плеча.

Ходит женщина по свету.
Вы не раз её встречали,
Проходили торопливо,
Бросив беглый взгляд едва.
Для неё я собираю
Вечерами и ночами
Несравненные сравненья,
Драгоценные слова.
Закричит полночный поезд,
Мне про отдых намекая,
И уснёт усталый город
В жёлтых пятнах фонарей.
Ходит женщина по свету,
Для неё я проникаю
В тайны звука и глагола,
В лабиринты словарей.
Она манит и тревожит,
Как звезда Кассиопея.
Без неё мои порывы
Безнадёжны и глухи.
До весеннего рассвета
Я надеюсь, что успею
Звонких слов собрать копилку,
А затем отлить в стихи.
Я живу большой надеждой,
И не вижу в том секрета,
Что однажды, на закате
Замечательного дня,
Сядет женщина за столик,
Развернёт она газету,
Прочитает эти строчки
И узнает про меня.

Як гарно весною у парку,
Коли набубнявілі бруньки
Ще тільки-но сонцю моргають,
Неначе у нього питають:
Чи можна уже розпускатись?
Бо рвуться листочки на волю,
Їм тісно в отих шкаралупках,
Їм хочеться сонця. Доволі!
Хай пташку людина послуха
Із вітів зелених, не голих.
Ще десь-не-десь тане льодинка,
Та всіх вже чарує ця гама.
Як мило колише дитинку
Ласкава щасливая мама!
На вулицях – інша картина:
Людей поспішає лавина,
Ярмарки кишать покупцями –
Повіяло духом весняним.
У парку – пливуть каруселі,
Гойдаються діти веселі,
І пташка на бруньку моргає,
Їй пісню чарівно співає –
Напевно, також дожидає
Весну, що теплом зігріває.

Я сегодня побывала в сказке:
Лес стоял притихший и немой.
А душа моя, расстёгнутая настежь,
Мчалась по дорожке моховой!
Вижу племя рыжих Мухоморов
На поляне, скучившись стоят.
И, устав от лишних разговоров,
Грузди закосили под Маслят.
Вот и Зонтик - мой спаситель,
От дождя защитник мой,
Мой коварный искуситель-
Заберу тебя домой!
Лучик солнца сквозь листву
Озарил мою опушку-
Упаду сама в траву,-
И качаются верхушки...
Сосны машут мне рукой,
И облака уносят вдаль.
Наклонясь над трепетной рекой,
Утихает ноющая боль...

Там де вітер колихає гілля,
Де хвилі біжать за край,-
Додолу, на зустріч схиляється їм гілля.
Там зароджається мій тихий рай...
Там цілий день розмовляють птахи,
Із теплого літа, аж до білої зими.
Хрумке листя танцює під вітром танок....
Там з квітів барвистих сплету тобі вінок,
І подарую, як оберіг,
Щоб оберігав твою маленьку душу.

Спи.Спокій твій я не порушу.
Покладу тебе на мох, духмяний, свіжий.
У сонця променів наріжу.
Вкрию, щоб було тепліше.
З пам"яті зітру усі слова
І між нами ляже тиша...
Лиш вона, кольору небесного, одна..

Метелики в лапках нестимуть тобі сни,-
Малюючи барвами посмішку на твоєму обличі
Ти зачекай, я ляжу поруч, зажди
Дивись, твоя посмішка, вона моєму серцю личить!

А хочеш, я крила тобі подарую?
Дорогу покажу до мрій !
Зірками стежину тобі прокладу я
І ангелом стану тобі...

Я до тебе й торкнутись не смію.
Ти приходиш і сам в мої сни.
Я від цього поволі шалію,
Та не можу сказати – Піди!..
Все таємно. Ні слова, ні думки
Не дозволю у мріях собі.
Все даремно. І наші стосунки
Чимсь подібні крижаній воді.
Я не знаю як подихом, рухом
Ти зумів упектись в мою кров.
Ти говориш – і я стаю слухом.
Ти мовчиш – помираю знов.
Кому треба ота незалежність
Ні від кого? Від себе ж теж…
Самота. Одинокість. Безмежність,
Яка має мільйони меж!..
Ти проходиш повз мене як вчора.
Так сьогодні, так завтра пройдеш.
В серці біль мовчазного докору,
І сльозами його не зітреш.
Власного серця гетера
Від любові залежна душа.
Скільки було, що майже померла.
Шкода лиш, що майже. Шкода.
18.02.2008

І знову ніч. І знову я одна.
Навкруг зима плете свої тенета,
А я малюю обабіч вікна
Хатинку, свічку і оті замети.
І вже давно нема куди піти.
Куди б не йшла – приходжу лиш до тебе.
Невже весь світ зійшовся на тобі?!
Кричати марно. Тільки пустка й небо.
І на подвір'ї сизі голуби.
А їм в житті так небагато треба –
Лиш скибка хліба й горнятко води,
Для них єдині альфа і омега…
Шкода, не можу так, як от вони.
Мені потрібно щось, а що – незнаю.
Здійняти крила можуть лиш пісні.
Мої пісні. Але й вони вмирають.
І далі ніч. І кава на столі.
І сигарета у руці згасає.
Згадати хочу – люди без обличчь.
Померти хочу – щось мене тримає.
І я від олівця ані на крок.
А гнотик свічки непомітно тане,
А на папері – помира любов,
А у вікна – троянда мовчки в'яне… 27.12.2007

У серці – тиша. Світлих днів мовчання
Перетворилось на осінню ніч.
Благаю, більше ти мене не клич,
І не даруй надію сподіванням.
Моє кохання – ніжний поцілунок.
Він поміж нами на зорі розтав
І тільки згадкою у серці став,
Мов долі зачарований дарунок.
Так боляче і сумно у душі…
Холодна ніч подарувала сльози,
Збулись чиїсь затаєні погрози…
І морок, і печаль мене знайшли.
А я розмріялась, що бачу весну,
І знов в очах блакитних загублю
Свій давній біль, і радість пригублю,
Й нарешті у любові я воскресну.
Але всі мрії утекли у осінь.
Ти поряд – але ти мені чужий.
Моя любов, але і біль теж мій –
Блакить очей і чиста неба просинь…
8.11.2005

Відчути день як сонце, радість, сміх.
Відчути ніч, немов безодню болю.
Відчути поцілунок наче сніг,
Що прагне вирватись з небес на волю.
Пройти крізь всі обмани самоти
Зовсім давно забутими шляхами.
І вже від себе більше не втекти
Похмурими осінніми ночами,
І не знайти рятунку у віршах.
І втратить силу одинока відьма,
Згорівши у чужих очей вогнях,
І їй допомогти ніхто не прийде.
Не здійме крила колись вірний птах,
Й словам не місце в цьому божевіллі,
Де тане осінь у простих казках,
В твоїх небес щасливому промінні.
І ніби треба знов почати жить,
А я не вірю. Вже ні в що не вірю.
Мене направду треба би спалить,
Бо я по-іншому давно не вмію.
Бо хто я – бранка болю й терпких сліз,
Моя душа заблукана в тумані…
За мною тужить золотий осінній ліс
І його тіні, вічністю незнані.
А тут з'явилось чудо із чудес!
Чиясь весна несе мені(?!)кохання!
І віє подихом тепла з небес…
Але, повір, я не скажу зізнання!
Колись ти зрозумієш і простиш
За те, що не дала напитись горем,
Якого в відьми досить. Й ти залиш.
А я здіймуся яструбом над полем.
Я знаю, що завжди на все свій час,
Що цей полон – це все ж таки неволя.
Гіркий полин, як згадка, як наказ,
Що в нас з тобою зовсім різна доля.

Як маєш сили, то мені пробач,
За мене помолися… і не плач.
5.11.2007

Вы извините, я Вам незнаком.
Так уж случилось, что Вас я не встретил.
В необозримом потоке людском
Я, к сожалению, Вас не заметил.

Вы из тумана являетесь мне,
Пламенем глаз голубых обжигая.
Может быть, я Вас увидел во сне?
Может быть, Вы совершенно другая?

Чтобы улыбками жизнь расцвела,
Наша душевность всегда пригодится.
Всё же под небом так мало тепла,
Так не позволим сердцам охладиться.

Вместе нам легче поспорить с бедой,
Дружеским чувствам в сердцах наших тесно.
В городе нашем под южной звездой
Быть незнакомым совсем неуместно.

Вечер обнимет Вас нежной рукой,
Нас познакомит весна городская.
Вы улыбнётесь: «Так вот Вы какой?»
Я улыбнусь Вам: «Так вот Вы какая?»

И засияет небес бирюза.
Верно: друг друга узнаем легко мы.
«Здравствуйте,» - скажем и взглянем в глаза, -
«Как хорошо, что мы с Вами знакомы!»

Вона була цілована не мною,
Побачила всі грані молодою,
Що принципом потрощені були.

Натурниця змальована поетом,
За гроші потривожила секрети,
А я на це дивився і молив...

Без пам"яті палив я сиві згадки,
Сльозами повиплакував задатки
Коханню, та чи варто це, чи ні?

Вона була цілована не мною,
Втікавши геть,дорогою крутою,
Дивився собі в очі й червонів...

1
Я нарисую весну, я нарисую цветы,
Я нарисую мечту невиданной красоты.
Я нарисую закат, я нарисую рассвет,
Я нарисую тебя и глаз твоих силуэт.
Припев:
Я нарисую любовь, я нарисую сирень,
Я нарисую её и буду счастлив я с ней,
Я нарисую любовь, я нарисую мечту.
Я нарисую любовь, ведь только ей я живу.
2
Твои прекрасны глаза, твоё красиво лицо,
Ведь я рисую тебя и в моём сердце тепло.
Я нарисую ещё немного рыбок морских,
Любовь ударной волной сердце моё поразит.
Припев тот же.
3
Как нереален твой взгляд, как нереален твой след,
Ведь я рисую лишь то, чего в реальности нет.
Я нарисую любовь и я её оживлю.
Я нарисую любовь, всю жизнь я с ней проживу.
Припев тот же.

Хлюпа й хлюпа у вікна дощ,
хлипко хльоскає, б'є по листю...
Небо в землю стікає… Що ж,
нам не буде вже так імлисто.

Вже не треба чекати ніч,
щоб кохатись у темній млості.
Небо впало –
                    як коси з пліч –
і зірками у ґрунт врослося.

Тихо!..
Тихше… Пече вино.
Поцілуй мене. В серце. Глибше!..
Небо вмерло в мені. Воно
сіру краплю собою стишить.

2004

Будет эта сказка по самым дням
Неосяжной явью казаться нам.
Где-то по неведомым деревням
Есть такое, право, на свете место.

Лунной ночью снов серебрилась нить.
Как батяня трактор пошёл чинить,
В озарённой спаленке, может быть,
Сладко потянулась душа-невеста.

В сказочной сорочке, зело вперёд,
День недлинный радугою бредёт.
От дарёных радостью ей щедрот,
Будто колокольчик, она смеётся.

На спор под крыльцом дворовая знать -
Пёс и жаба - пузы айда чесать.
Ожиревший боров - ни дать, ни взять, -
Кот-баюн выглядыват из колодца.

В палисаде росписи там растут,
У неё там полюшко-изумруд,
У неё там рыбы поют в реке,
Звёзды отражаются в молоке.

2011

Чорнюще небо все над нами висне,
і холод душу, мов лещата, тисне.
Але в моїй руці твоя рука...
О Боже, ніч яка!
Дощик із хмари крапельками пада,
немов достиглі зерна винограду.
Але ми сміємося в лад громам...
Ох, що він нам!
ох, що він...нам...

Cумна мелодія, сумна...
Душа стривожилась і зжалась.
Вже келих випито до дна
так, що нічого не зосталось.
Сумна мелодія, сумна...
Та раптом щось у ній зламалось
і між акордами вона,
немов обпившися вина,
так сумовито засміялась...
2010

Весняна повінь
знов мою душу заполонила,
Пташиний гомін
її збентежив, мов голос милий.

З далеких далей
молю – озвися відлунням грому,
Аби печалі
могла прогнати й правічну втому!

Хай подих вітру
мені шепоче про тебе, Милий,
Я сльози витру,
я до життя знайду знов сили.

Літаю в висі
на крилах мрій, аж по під хмари…
Молю – озвися
з далеких далей, ким серце марить!
2001р.

Майбутнє є, чи вже його немає?
Чи, може, світ закінчився давно?
Мене вже звір самотності з’їдає
І залягли бажання всі на дно.

І в каятті притулку знов шукає
Байдужість слів, не сказаних ніким.
Та всі образи я свої прощаю
Тим, хто мені простити не зумів.

Я вже ніхто, хоча й ніким не була,
Згоріла суть, прикинувшись вогнем.
Та стогін мрій я досі з болем чую,
І між щасливих, і серед богем.

Навіщо мрії, роздуми навіщо?
Коли до них не зможу я дійти.
Бо це не сон, що стане завтра віщим,-
Це просто бій без правил і мети.

Та, що казати, що тепер казати?
Пусті слова писати на папір.
Хто мав минуле, той повинен знати,
Що і майбутнє буде також з ним.

Діма, ти давно лизав
чоботи Кучмі?
Ой, багацько ж собі взяв
В милому ярмі!

Нині лижеш туфлі Віті...
Жаба вже не давить?
Встане правда в нашім світі
і тебе роздавить!

Просто зустріч, пoгляд в спину.
Розійшлись.
Снів яснити плутанину
Не берись...
Випадковість в'яже вузлик,
Крекче аж.
Фоторобот миті-музи
Йде в тираж.
І уже прив'яже болем
До душі
Погляд в спину. Стань-но ж, Доле!
Не спіши...


2010 Умань

А я хочу на дах – говорити із ніччю про все,
і розкинувши руки, ловити зірки ув обійми…
і з отарами снів – що, мов хмари лінивих гусей,
зачіпають шпилі, у надії, що місто їх прийме…

а я хочу на дах, де не чується плину хвилин,
тільки скрипи вітрів на пюпітрі старої антени…
щоб привів мене там, де буваєш лиш тільки один,
залишаючи маски свої сірим привидам із мізансцени.

а я хочу на дах, де давно не рахуються дні,
де весна крізь склепіння збігає дощами розтало…
щоб спина до спини, й щоб мурашки по спинах одні,
поки два божевілля за руки, до ранку – змовчались…

09.03.2011

Сутінки згустились; що тобі до цього?
Це ж моя дорога, мій крутий обрив!..
Вдосталь було щастя, жаль, лише німого,
А тепер, на лихо, сум заговорив.

…Я розчарувався. Підпалили крила
І горять без диму, а душа ж нова!..
Точно пам’ятаю – ти мене любила,
Тільки не згадаю за які слова.

08.02.2011 р.

Тим, хто не скаже жодних уже слів,
Хто не відкриє більше свої очі.
Тим не потрібен цей шалений світ,
Вони любові нашої лиш хочуть.

Їх не цікавить – сонячно чи ні,
Для них одна існує вже погода.
Неначе, вільні в небі журавлі,
Вони не знають бід і навіть горя.

Їм вже не сняться зоряні ті сни ,
І кольорові вже не сняться також.
Вони, мов тінь останньої весни,
Десь там блукають, поміж дим і запах.

І невблаганно моляться за тих,
Кого ще все попереду чекає.
Хоча й несхожі зовсім на святих,
Та їх душа живе не помирає.

Їм повернути б, хоч єдину мить,
Життя хвилини ж так до себе ваблять.
Та, що тепер казати нам про тих?...
Про кого вже залишилась лиш пам'ять.

Вічністю неспокою
Ріже світ, мов ніж,
Ти зі сну глибокого
Уставай скоріш!

Подивись на зіроньки,
На вогні заграв,
Хай міцніє віронька,
Крилонька розправ.

Хоч вони потомлені -
Хай увись летять,
Знай, на ринку споминів
Рано ще стоять!

Намалюєш вічності
Мить ще не одну.
Чи не дивовижно це? -
Стріти знов весну,

Римувати пристрасно
Про бажань політ,
По стежинах звивистих
Йти у диво-світ...

Райдуги палітрою
Серця сторінки
Розмалюй, не зітре їх
Доля на віки!
2010-2011р.

Я нікого тобі не шукала взамін.
Я нікого собі не шукала навзаєм.
Заховала себе за фортецями стін,
Так, як ми найдорожче у сейфах ховаєм.
Ти додому прийдеш, витреш піт із чола.
Покуштуєш, як дьогтю, холодного супу.
І почуєш: самотність у вікна вола,
Не здолаєш її невтихаючий рупор.
Цілуватимеш гроші та інших жінок,
Не мене, не свою, хоч вона в тебе буде.
З голови вибиватимеш сотні думок,
Наче пил, наче часточки давнього бруду.
Усвідомиш, що вже не подужаєш змін.
Що твоє самолюбство озвалось луною.
Говорити захочеш. Хоча би до стін.
Заховаєшся в них і вжахнешся собою.

Я в цім житті лише сіренька тінь.
Не для цієї створена епохи,
Я не з майбутніх, знаю, поколінь,
Моя душа залишилась без плоті.

Не йду я в ногу зі своїм творцем,
Бо зупиняюся на кожнім кроці.
Продажний світ затримує мене,
Й долати вічність далі я не в змозі.

І от стою на чорнім вівтарі,
Де Щось мене нав’язливо колише.
І в спину дише молодість мені,
А в голові повісилася тиша…

Я залишаю в спокої серця,
Що поросли від жадібності мохом.
Бо це вже більше доля не моя,
Бо я давно за межами епохи…

Я граю свою роль
Без емоційно , бездоганно.
Вода переді мною чи вогонь -
Пройду ходьбою елегантно.

Життя - театр:
Істина для нас.
Я після кожного удару
Ніколи не обернуся назад.

Слова до скромності прості.
Я ними володію вправно.
Як мить,для вічності всі ми.
А нам всього є завжди мало.

Як легко образи міняти.
Рахунку їм давно нема.
Лахміття на тобі чи шати,
Ти роль дограти маєш до кінця!

Ефект статичного тертя в житті моєму -
Порив довести почуття, як теорему.
Від жовтня, чи від самоти такі кульбіти.
Цнотливе "Ви" колючим "ти" не замінити.
Перенапруження мереж в вікні крапчастім.
Ти просто зайве забереш, що звали щастям.

І буде порожньо мені і легко-легко.
У ледь прочиненім вікні - не мій лелека
Переклює усі крапки на друзки й коми.
Не помираю. Навпаки. Іду додому.

Умань 2011

Зачем тебя всегда прощаю?
Зачем люблю тебя? Не знаю!
Ведь может просто все забыть?
Уйти на дно, и разлюбить…
О нет, тогда горящий свет, ночная тьма
мне не нужна!
Не нужен ветер, небо, звезды
Забыть тебя уже мне поздно
Хоть разум просит – прекрати
Но сердце хочет лишь любви!
Не страшен день
Не страшен год
Любовь не сон
Ведь сон пройдёт и лишь оставит за собой
Простую тень, и хоть порой
Бывает, всё манит-манит за собой
Но день прейдет
и он умрёт!
Любовь – навеки лишь одна!
И пусть бывает холодна
Но навсегда!
Она со мной!
Она согреет и зимой
Чтоб жить любя
Одну тебя.

Весняно...хочеться літати,
цю дивну ніжність приласкати,
поділюсь серцем, полюблю.

Турботою зігрію небо,
І вітер просочу я медом,
солодким фліртом заграю.

Чи ти не плачеш ,моя весно,
Закрившись хмарами?(не чесно
я співом шибки всі розбив)

Омий водицею рясною,
Щоб захворів я лиш тобою,
нарешті зиму відпустив.

В оману вводячи себе
Надіюся на щось велике,
Коли не сходячи зійде
Любові чистої без ліку.
Коли поразки розітре
Та перемога нездоланна.
В оману ввожу я себе,-
Я вже давно не бездоганна.
Нехай мене перемогла
Моя самотність не самотня.
Та я крізь сутінки буття
Готова йти ще років сотню.
І, озираючись назад,
Я не побачу злого люду.
Й заради тих мінливих зрад,
Ніколи жити більш не буду.
Можливо, це лише слова,
Можливо, падаю в оману.
І, наче човен без весла,
Моє життя порожнім стане.
Та я не віритиму в це,
Не піддаватимуся болю.
Я краще стану тим творцем,
Що сам малює власну долю.

Батьківщиною пахне осінь,
В золотисто-багряне вбрана,
То міленьким дощем моросить,
То теплом зігріває прямо.
І любові у ній без міри,
І щедротами сипле всюди,
І дарує надію, і віру,
В те що жити ще далі будем.
Диха палко засіяна нива,
Зеленіє кущистим злаком, -
Осінь впевнено йде у зиму,
Разом з нами, в життя-достаток.
І не страшно й не гірко з нею,
Забувається побут, нещастя…
Пахне осінь Вкраїнським степом
І бездонним майбутнім щастям.

Ніченька ретельно
зорі рахувала:
Місячна печатка
Небо штампувала!!!
Та принишкли зорі
в одну мить сумливо,
І почервоніло
Місячне світило...

Мій біль – на мольберті душі.
                    Акварелі
ще пахнуть густим фіолетом
                    і стигнуть.
Це вперше між нами – дзеркальна пустеля.
Це вперше – і важко...
В товсту павутину,
в мовчанку –
все глибше...
крізь контур панелі...
О, де ж ти? Озвися !
                    Мов привид – МОВЧАННЯ.
І горло стискає беззвучне ридання.
І світ – лише аркуш
                        порожньої стелі.



1999

Тримай за руку,я благаю,
Тримай,не відпусти!
Від самоти я помираю,
Ти за любов мені проости.

Пробач,що не змогла тобі сказати,
Що зупинила цілий світ.
Я не могла про те кричати,
Що люблю,любила,цілий вік!!!

Тепер живу неначе вітер в полі,
Питаю серця,чи ще болить.
Нестерпна гіркота-це присмак волі,
Та як же зупинить цю мить.

Я не згорю у полум’ї чекання,
Не загублюсь в безвиході думок.
Я залишу самотності на пам’ять
Веселий сміх і відблиски зірок.

Я не втечу від докорів сумління,
Не задихнусь в прозорості брехні.
Я віднайду той залишок прозріння,
Який ніхто знайти іще не зміг.

Я не впаду від болю на коліна,
Не розірвусь на сотню протиріч.
Пробачу все, що навіть не хотіла,
Та про печаль не йтиме більше річ.

Я залишусь єдиною з єдиних,
По вікнах зла я радістю проллюсь.
В пустих серцях - розгублених й безсилих,
Я вітерцем свободи залишусь…

Загублена душа шукає тиші,
У просторі, що без брудних думок.
Де спокій у обійми палко кличе,
Й до щастя залишається лиш крок.

Загубленій душі немає місця,
Між смородом просякнутих небес.
Й заплакано звучить остання пісня,
Що лине з небайдужих нам сердець.

Вогонь вже підіймає всі вітрила,
Й на швидкості у далечінь спішить.
Ще вчора та душа лише іскрилась,
Сьогодні ж полум’ям палким горить.

… самотньою душа блукає в тиші,
Ховаючись від тих брудних думок.
Й ніхто її в обійми вже не кличе,
Й до щастя не один іти ще крок…

Чому вони щаслими не можуть бути,
Чому розєднує повік їх доля???
Чому лише один хоче все забути???
Та все ж обом не мила дана воля...

Один зривається вночі,
Від пекучого у серці болю.
Одна закривши очі,
Просить у неба щасливу долю...

Чому не разом,чому на самоті,
Чому обоє плачуть,
Ховаючи серця в темноті???

Чому,скажіть же люди???
Не має щастя на землі
І що там дальше буде
Невже коханння ви утопите в імлі???

Запечалюся я за тобою
Світлим смутком ясної весни.
Як за даллю небес голубою
Тужить сонце із хмар пелени.

Запечалюся я за тобою,
Як за висохлим ґрунтом – гроза,
І непрохано-чисто росою
Упаде йому в ноги сльоза.

Запечалюся я за тобою
Як за щемною піснею – слух,
Де божествені звуки гобою
Пестять вись, наче ніжності пух.

Запечалюся я тут на луках,
Й наче серце твоє золоте ж,
Пташеня мені сяде на руки
Й тихо скаже, що тужиш ти… теж.*

4.04.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

*На цей, уже раніше опублікований текст, також є музика Віктора Сушка, виконання моє - Ярослава Чорногуза. Слухайте ось тут:
http://vkontakte.ru/audio?act=edit#

Кохання вічне? Не завжди!
Чому? Ніхто не знає.
Сльоза по личеньку біжить,
Коли воно вмирає.

Душа до тебе лине знов,
Так хоче в щасті жити.
Роки біжать, зробивсь рівчак,
В незгоді не любити.

Любов свята, єднає всіх,
Це світу сотворіння.
Ми народились, щоб кохать
Й цьому нема зітління.

Лети безсмертя час, лети!
Та вітру не здогнати!
Усім дано когось любить,
Та не усім кохати.

Слезливость дней и рыхлость отношений,
костлявость мысли, пойманной на слух.
Знакомства дым глотают жадно вены.
И там, где он – быть суждено теплу.

Кругами – вздор и травля за шагами.
Пари, пиры, перо – следы чернил
видны на сердце, оживает камень
и память бесится, что сохранил

дождливость глаз, нетленность расстояний,
в твоих руках стремление уйти.
Но пальцы просятся в тот мир касаний,
где столько грёз и Млечного Пути.

16 Марта 2011

Тільки я... не люблю поля!
коли надто жевріють квіти,
коли чути як дише земля,
коли вітер благає роздітись,
коли трави снідають смачно
щойно зшитим квітчастим платтям.
знаєш... інколи було лячно
залишитись назавжди дитям,
ходити з тобою за руку,
цілувати на щоках цятки.
та страшніше пізнати розлуки.
розривати сорочки на латки,
розливатись водою у склянку...
ти ж ніколи не знав мої повені! ,
коли хочеться встати зранку,
набрати сонця легені повні
й розказати тобі про поля -
моя чесність ніколи не зайва :
безмежність поля мені ж як сестра .
сестрі ж я ... НЕ довіряю тайни.
2011

Пластами полум'я співає тіло.
Рука пливе як лінія води
– й не гасить...

Тихою пелюсткою на біле –
ніжність...
Ти.

...Вона лиш тільки посміхнулась,
А я вже з пензлем на блакить
Багряним серцем доторкнулась,
То смутку полум"ям горить.

Я не такий фартовий, щоб ловити шанси,
Як на кінець- "Початок" і сто сторІнок вглиб,
Лиш пам"ять ,спогади,ті два рядочки вальсу,
Та вже станцьовані...тоді ще ми могли б.

Але ж ти думкою яскравою залишся,
Та фарби ще подумають:"Чи варто,чи не слід?"
завше свободі ти весняній підкоришся,
Бо то вже досвід пережитих бід.

Юрій Лоза співає пісню про тридцять років –
Час, коли жити добре, час, коли мріяти час.
Нині мені за тридцять. Сорок і трохи більше.
Більше, але ще трохи – буде аж п’ятдесят.
Що за роки? Мов коні – спалахом по стежині…
І пролітають хмари… Де ж то отой рушник,
Що під ногами в церкві білим теплом розлився?
Зник. Затоптали коні. Чи забруднився? Втік
Час, ніби голка в море. Мов паперовий човник –
Білою плямою… Ми…
Хто в цьому світі ми?
Завтра підемо звідси. Завтра вже буде пізно
Мріяти і чекати… Не доживе до ста
Жоден із нас. Лиш пісня, пісня про тридцять років
Нам нагадає знову… Знову розчулить нас...


2011

Місячним рогаликом
смакувала нічка.
Зоряна стежина
милувала річку.
Чепуряться зорі-
сукні сяйво свята.
Трепетно цілує
гілка верби м"яту.
Неба темний атлас.
Тихий щем у серці.
Зачаївся смуток
в шовковім озерці.
І упали крихти
зорями із неба:
папороті квіти
майорять для тебе...

Немає часу для чекання!
(Хай як зворушливо звучить).
Завіє холодом прощання
І все невпевнено згорить.

А, може, хтось з життям у змові
І не торкнеться жар його.
Бо в цьому світі випадковім,
Сумління, наче й не було…

Немає часу зрозуміти:
Що неповторним є життя,
Що ми народжені радіти,
Що наша молодість одна…

Бо десь на грані божевілля,
Коли залишимось без сил,
Пов’яже старості коріння,
Не прикладаючи зусиль.

…на простоти людської масу,
На задоволення бажань,-
«Сьогодні» в нас немає часу,
А «завтра» скажемо: «На жаль»…

Набридло у черзі стояти
За щастям, поділеним вже.
Ми просто німі експонати
Замучених совістю сфер.

Нас вабить усе незнайоме,
Прожите нас вабить також.
Та тільки здолати підйоми
Не кожному, мабуть, дано.

Тому набридає вивчати
Одвічний життя лабіринт.
Його не існує на карті…
Його неможливо пройти…

Які ще я матиму ролі
У цьому спектаклі життя?!
Бо серце моє на пероні.
Залишилась тільки душа.

Бо серцю набридло чекати
На щастя, без тіла й очей.
Бо всі ми в житті експонати,
А Всесвіт,напевно,- музей…

КОЛИСЬ НАСТАНЕ ЧАС РОЗПЛАТИ,
I ми без жодного слiвця
За всі гріхи свої заплатим
Цiною власного життя.

Колись прокинетьcя сумлiння,
Що зараз солодко так спить.
Своєю зрадженою тiнню
У наших венах закипить.

Колись розiрвуться кайдани,
В якi закований цей свiт.
Земля зростеться з небесами,
Не залишаючи надiй.

А ми шукатимемо вiри
В безоднi завтрашнього дня.
Свою втрачаючи довiру
До вже несправжнього буття.

... Бо неминучий день розплати,
Коли без слова каяття
Ми нерозсудливо заплатим
ЦIНОЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ.

Прокинься! Бо Всесвіт чекає,
Він знову на тебе спішить.
Прокинься! Залий горе чаєм,
Що болем у тобі кипить.

Прокинься! Бо досить дрімати,
Зітри божевілля з очей.
Прокинься! Бо можеш проспати,
Можливо, найкращу з ночей.

Бо можеш залишитись вічно
У тім, віртуальнім житті…
Аж поки набридлива кішка
Подряпає серце тобі.

Аж поки настане прозріння,
Що зовсім не схоже на сон.
І вип’є тебе, наче зілля,
І стане похмільним вином.

Прокинься! Бо хитра сонливість,
Вже твій затуманила зір.
Прокинься! Бо є ще можливість,
В руці потримати весь Світ!