За вікном чи то літо, чи осінь,
Тихо дощ підвіконня вмива.
Серце ласки та ніжності просить,
А тебе...
ще з роботи нема.

липень 2011

В посутенілу м’якоть околоту
Готична темінь зуби уп’яла,
У сни поринули жильці села,
Лише ропухи крекчуть у болоті.

Рогаль повиснув на найвищій ноті,
Тональності не витерпіла мла,
Втекла і роздратована, і зла,
А ніч засяла в первозданній цноті.

Набрався повен всесвіту черпак
Раїв повабних , марень таємничих
І у кохання юне серце кличе.

Бере на руки дівчину юнак,
Мов хлібодар в долоні стиглий злак,
І міць у ньому буриться рільнича.


15.07.11.

***
Моїй русалоньці рік і доба,
Я майже стільки її не бачу…
Не припинилася боротьба
..........................

Хотіла грітися в темній воді,
Що пахкотіла неначе зливою.
Вона благала мене: «не йди»…
Вона здалася такою вразливою…

В маршрутці, хворій на целюліт,
Я слав прокльони на всі портали…
Я мчав додому. А кораблі
Моїх русалок згрібали тралом.

Я мчав додому, де світ і день,
І де немає морського марева.

Мене русалонька віднайде...
Тобто побачу її десь
... в акваріумі.
2011-07-14

Прийдеш у сон
Травою – сном
І уві сні
Ув унісон
Зі світляком
Моргнеш мені ,

І поведеш
У мрії край
Немов маля,
Де чуд без меж
І тиші рай
Вдягла земля.

В лугах пахких
З орелі сну
Із повитку
На вороних
В мою весну
У дитсадку,

З галяв дібров
Баским конем
У юний час,
Де і любов
І серця щем
Возносять глас .

Де степ і ліс
Буланий кінь
Під окрик «гей!»
Мене провіз
Крізь голубінь
Твоїх очей.

І навмання
Від сонця вій
Тікали сни,
Моє вбрання
І одяг твій
Взяли вони.

І скубав день
Траву чудну
Із вази див,
І - «дзень – дзелень!» -
На шибі сну
Проміння мив .

14.07.11.

(подрузі посмертно)

У траві високій, край стежини
зацвіла волошка синьо-синьо.

Та волошка дивну вдачу мала,
у стежини все вона питала:

- Ти куди, стежинонько, тікаєш
і мене одну ось тут лишаєш?

Я пройтися хочу теж до краю.
не лишай мене одну, благаю.

Вже зібрались птахи у дорогу,
залишили їй одну тривогу.

До лелек звернулась як до долі:
- Не лишіть мене одну у полі!

Не летіть ви до чужого краю,
не зустріну більше вас - я знаю.

І волошка ніжно заспівала,
в небесах у мріях знов літала.

За життя трималася щосили.
Та траву уже в покіс косили.

Що косі до того, як співає,
про що мріє і чого жадає,

навіть в поля не спитала волі,
лиш сказала : " Так судилось долі."

Не спитала поля... не спитала...
на пів-слові пісню обірвала..

Снова тучи идут полосой,
Но отбросив прогнозы погоды
Озаряются женской красой
Наши судьбы, дороги и годы.
Я не скрою, что очень хочу,
Чтоб ушли холода и метели,
Чтобы ноша была по плечу,
Чтобы слёзы в глазах не блестели.
Утверждай свою женскую суть,
Восхищая нас каждою гранью,
Чтобы не был осыпан твой путь
Облетевшей листвою желаний.
Твоя гордость во все времена
Защищает тебя от паденья.
Если женщиной ты рождена,
Значит, ты благородна с рожденья.
Новой жизни чудесную нить
Тебе выпало, не выбирая,
Сердцем собственным воспламенить,
От любви материнской сгорая.
Ожидание счастья – не грех.
Будь счастливой, чтоб сердцу согреться,
Ну хотя бы счастливее тех,
Кто нам землю оставил в наследство.
Доверяясь мужскому плечу
И ребёнка к груди прижимая,
Ты идёшь по земле. Я хочу,
Чтоб открылась дорога прямая.

Мама завжди запитує "Ти куди?"
Хоча, звісно, про все давно знає...
Одяг пронизує цигарковий дим,
шлунок промитий алкогольним чаєм.

Підбори ламаються об вологу бруківку,
Сухий кашель рве горлянку вперто.
Це ж так до смішного наївно
шукати собі героїнових богів серед
звичайних смертних.

Ти нестерпне більмо на моєму оці,
розфарбованому вугільно-чорним олівцем.
Серед всіх педантичних, надмірних емоцій,
що змінюють моє лице, я сьогодні обираю таку,
з якою Бродський розповсюджував істини,
наче спекулянт, під своїм сірим, розхристаним,
затертим до ниток плащем.

Я не знаю чиє ліжко власним тілом сьогодні грітиму.
Де забуду нижню білизну, розлию нові парфуми.
Проте, вкотре залишу броньовану, мов двері,
душу відкритою.
Щоб всі мої колишні музи, наче залежні,
у римовані рядки повернулись.

Вже горобина догорала
в пожовклім листі у саду.
Тоді тебе я покохала,
та серце чуло - на біду.
Слова твої без леза ранять,
в них філософія своя.
Вуста правдиві не оманять,
не скажуть :"музонько, моя".
Писав колись:"Подружко рідна,
найкраща ти, та зрозмій,
мені як жінка, не потрібна,
і в серці образ вже не твій.
Якби потрібно було вмерти,
для тебе, місяць ясний мій,
я з радістю принесла б жертву
лиш за єдиний погляд твій.
Якби напевно про те знала,
що глянеш ніжно, як колись,
то смерть за щастя я б вважала
і без вагань, злетіла б ввись...

Вільна, я хочу спитати,
Що нас обох зупиняє,
Що нам обом заважає
Разом невільними стати?
Вільна, дозволь полонити
Руки, ніжніші за крила,
Гордо промовити: «Мила»,
Разом в полоні пожити.
Всі оці грішники – юди,
Що розривали несміло
Вільної душу, як тіло,
В пеклі горітимуть всюди.
Так, я крокую повільно,
Ангел підкаже дорогу,
Доки ти матимеш змогу
Жити по-справжньому вільно.
Ціль, наче мрія в полоні,
Мрію ти просто жадаєш,
Ціль же ти в руки спіймаєш
Ось вона, в тебе в долоні.
З ока сльоза мимовільна,
Мабуть, це вперше я плачу,
Просто тебе не побачу,
Я полонений, ти – вільна.
2011р.

В океані очей твоїх шторм,
Б’ють об скелю життя рвучко габи,
Плив по ньому недавно лінкор,
А тепер лиш поквакують жаби.
Човник той, що ти не вберегла
Десь підчалив до іншого порту,
П’яний спів звідти «ла -ла - ла - ла»
Наче вуж обвиває аорту.
Перебуде і переболить,
Хвиль утишиться рвійна притуга
І згадаєш в негадану мить
Повний штиль і плавбу свого друга.
Він погляне на синю гладінь ,
І намочить у ній свої весла,
Ти лиш платтячко сонця одінь,
Щоб любов первозданна воскресла.

05.07.11.

застигла ніч… пишу чужі вірші
щоб іншою на мить коротку здатись
для чого ти в поламаній душі
нестримно рвешся гірко воскресати?..

забудь мій незмістовний монолог
я звикла проти вітру студеніти
чомусь обрали саме нас обох
серед усіх мільярдів цього світу

і не втекти… прозора пилина
на тлінну мить спадатиме хронічно
якби ти знав якби ти тільки знав
що наша мить звучить для мене вічно

Свет звезды – души моей отрада.
Дивный свет на нас плывёт с небес.
В чудеса не веришь – и не надо.
Может быть, и вправду нет чудес.
Может быть, они когда-то были,
А теперь затеряны в веках,
И лежат, припудренные пылью,
В бабушкиных древних сундуках.
Может быть – правдоподобный случай!
В лунном свете, не жалея сил,
Лесом заколдованным дремучим
Серый волк царевну уносил.
Ношу жизни на себе несущим,
Где уж думать нам о чудесах!
Мы о хлебе думаем насущном
С юности до снега в волосах.
Но когда под взглядом, полным ласки,
Расступилась вековая мгла,
Женщина из жизни, не из сказки,
Сердце моё пламенем зажгла.
И пронзила душу в лунном свете
Сказочная нежность и краса.
Женщину чудесную я встретил,
И отныне верю в чудеса.

Тут пахне спекою і літом.
А, може, спрагою й дощем?
Чи, може, потягом і тілом,
Що хоче ще?

Тут чути звуки саксофона –
Це фон від музики століть,
Чи тінь від неї, мов корона,
В кутку стоїть?

Тут видно відблиски колиски,
Що заколисує думки…
Твій поцілунок близько-близько,
Такий п’янкий!

Тут відчуваєш дивну втому
І світлу ауру тепла.
Ця ніч укрилась простирадлом
І протекла…

Тут крізь прочинену кватирку
Летить у небо низка літ.
Шле молодість, неначе штирка,
Тобі привіт.

2011

Де Ви були ? В якому хвилюванні ?
Зійшла зоря над хмарами низин.
В чеканні млів, горів у сподіванні,
А Вас – весну зустріти не зумів!
Тепер мені словами шлеться мука
Доріг, стежин невидима печаль
У силуеті, далечі – розпука
Торкає кровно березня рояль
Не треба слів ! Вони тривожать двічі!
Утричі море повниться вогнем
І крил моїх осиротілість вічна
Тяжітиме палаючим дощем
Падіння щем на виразі двобою
Женіть порив у прірву забуття
Забудьте…, ще, зостаньтеся рікою;
Пестливість хвиль цінуйте над усе !

Навіяв день мені печаль,
мені журбу - тобі дорогу.
Нехай зіграє нам, скрипаль,
вбере у музику тривогу.

В твоїх очах, палких вустах
я бачу сум і біль розлуки
і в унісон у двох серцях
бринять й назовні рвуться звуки.

Моя рука в твоїй руці,
її легесенько стискаєш,
сльозинку на моїй щоці
губами лагідно стираєш.

В своїх словах, думках стрімких
я намагаюсь не згубитись.
Вони ж кружляють, як птахи,
не в силі долі покоритись.

Ще будуть зустрічі.На жаль,
будуть стрічання й розставання.
Нехай зіграє нам скрипаль,
вбере у музику кохання.

Так часто душу садимо за грати,
Хоча вона і прагне у безмеж.
Душа моя у зареві пожеж,
В яких горять жалі всі і розплати.

Печать мовчання досі на вустах,
Неначе скеля, хилить дух додолу.
Щомиті біль душі зціляю болем
І прагну волі, наче неба птах.

Гірчать дощі і думи теж гірчать
Під голос грому, часом під Вівальді.
Фарбую душу барвами від райдуг,
Допоки світ готує до розп'ять.

Від самовтеч сховатися ніде,
Як не позбутись світові від тіней.
Тоді лиш миті щастя є безцінні,
Коли недоля в прірву нас веде!

Забракло слів.
Щемить –
а я мовчу.
Запалюю свічу
і медитую.
Щоб імені
не згадувати всує –
сумую під Вівальді
і гірчу…

Студене небо
хмуриться кошлато.
Громів розкати –
вісники грози.
Мольфари вміють
зречено чекати
на зимних скелях
пагонів лози…

А як тебе я ждав!
Зі мною світ
Навколішки стояв
І виглядав
З некошених отав...

2011

Під вікном вже жасмин розцвітає,
аромат той духмяний п,янить.
Мене милий вже більш не кохає,
не для мене прекрасна та мить.

Не в моєму саду квітнуть трави
У моєму вогонь лиш палав.
Гірко серцю, що ради забави,
ти мене в цім саду цілував.

Я до себе жасмин пригортаю,
одиноко до нього клонюсь
-Сліз не треба,-себе я благаю.
Але сльози котились чомусь.

Вони впали в пелюстки й завмерли.
У сльозах заблищав білий цвіт.
Сяяв він мов сріблястії перли.
Тій красі дивувавсь цілий світ.

Час минув,знов жасмин відцвітає.
Ген на трави осипався цвіт.
Та душа знову цвітом буяє,
не зійшовсь на тобі клином світ.

Знову серце, як вперше кохає,
і у грудях, як вперше тремтить.
І душа нову пісню співає.
Вона тихо і ніжно бринить

Мені наснився сон... Amore mio...
Не йди, не йди відразу, largamente...
Не треба, не виводь мене із ладу...
Невже і тут потрібні аргументи?!
А сон, що зупинився скраю прірви,
чомусь не переходячи у гріх?
Ця ніч, її навіювань принади -
Малий додаток до мирських утіх...
Не йди, прошу, так зразу - поступово,
Не хочу, не здавайсь мені моментом.
В життя не перейду твоє ніколи,
Але цей сон - це наше largamente.
02.07.2011

Живи щодня, немов востаннє…
Цілуй, неначе перший раз…
У серці бережи кохання
таке чутливе до образ.

Його, немов пелюстку ніжну
троянди в відблисках роси,
оберігай від віхол сніжних.
Люби й любов у світ неси…
22.06.11

Тихо скрипнула хвіртка дитинства
І мій спогад у казку ввійшов:
Держить світ на собі стебелинка,
Скаче коник травою дібров,
Усміхається сонце привітно,
Пестить вітер сивіючу даль…
На душі і печально , і світло,
Та за булим ні крихи не жаль.
Луг барвисто прикликує в гості,
Хлюпом річки шепоче до вух:
- Не минайте, заходьте , дорослі,
Тут зміцнявся пісочний ваш дух.

Перетерлось, зам’ялось, забулось…
У долоні онуки рука
До хвіртчини від гуркоту вулиць
Навертає ізнов старика.

29.06.11.

Думками переповнена свідомість,
Я в мріях лину у далекий край.
Сказати хочу «почекай», натомість
Із вуст зривається гірке «прощай».

Як хочу я, щоб ти пішов зі мною
В мій світ, який придумала сама.
В цім світі не буваю я сумною,
Туди забула шлях німа зима.

Якби могли ми взятися за руки,
Ввійти в це царство, у любові світ…
Та серце обривається з розпуки.
Самотня я продовжую політ.

Лише надія душу зігріває,
Любов безмежна прибавляє сил.
Туди дорогу кожен сам шукає,
Всім серцем лине на обрубках крил.

Туди дійдемо різними стежками,
Як вперше, знов зустрінемося ми…
Ти зараз не тримай мене, благаю,
А на останок ніжно обійми.
2011.

Ти - мій майданчик оглядовий,
У тебе прагну, як в круїз,
Скарби збиратимем з тобою,
Що море виплесне за ніч.
Ти - мій наркотик, мяу-мур,
Життя, що витекло із мене,
Я йшла до тебе крізь стіну
Нерозумінь. Вино черлене...
Дофейєрверилась, авжеж,
І телефон не ловить знову,
Виводжу душу на екран
І образ зваби, як основу.
Кохання - перший поворот,
І, як незім'ята ще постіль,
Ти - мій секс-подвиг, вау-вав,
І нерозораний наш простір.
29.06.2011

Нарвати літа піввідра
Червоного, мов кров із вишні.
Дивитися, як ластівки
Мелодію кохання пишуть
На струнах електродротів,
Тіла складаючи в акорди.
Відчути мить, коли в думки
Тихенько входить липень гордий,
А серпень - ні! Бо на Іллі
Вже стукає у двері осінь...

Набрати в пригорщі тепла,
А в серце - днів, що поле косять...

І все це якось зберегти,
Ввібравши в пальці, очі, груди...
Бо там, у іншому житті,
Такого, певно, вже не буде.


2011

Ура! Повернуло на осень.
Преодолевать не спеши
Веселое многоголосье,
Точеную точность души.

Прохладой дрожат занавески,
Забавный колышется свет,
Как будто на этом отрезке
Ты вынул счастливый билет.

И, вхожие в оное царство,
О чем-то простом, как в дыму,
Сказать собираются астры.
А что? - Я и впрямь не пойму.

И разве найдешь расчудесней
Свечение, складывать чтоб
И руки крест-накрест, и песни,
И веры соломенный сноп.

2010

Не тисни на курок, - я поки що зовсім не готова,
Десь у центрі зіниць застигає непрошений страх.
Ти – солоним дощем по щоках моїх знову і знову,
Ти – разючим вогнем по вишневих солодких губах.

Не чекала тебе серед розпалу п’яного літа,
Серед купелю трав і духмяних покосів в житах.
Я – у клапті вогню твоїм поглядом диким одіта,
Я – нестримністю снів перелита у всіх на очах.

Забери ж бо від скронь револьверне заряджене дуло,
Екіпаж з трьох коней саме вчасно до ґанку прибув.
Я – холодна вода, що нічого в собі не забула,
Ти – ранковий туман, робиш вигляд, що легко забув.

Якщо ти не проти
я стану писати експромти
спурхнувши додолу
мов те пташеня жовтороте

не зваживши геть
на вагомі твої зауваги
вагатись не стану
у мареві сну і наснаги

Я вийду в кімнату
що мружить мереживні штори
від тих балачок
що світанок крізь вікна говорить

умиюся сонцем
у шОвковий день уберуся
у пісні у танці
у спокої може у русі

змалюю той сон
розімлілий на кінчику вії
змалілий у тиші імлистій
що млосно німіє

і посмішку пестить
і лестить мені те
якщо ти
смієшся вві сні
Я писатиму
стИха
навпроти

2011

Я люблю тебе, Києве, в дощ,
Що немовби з відра поливає
Простір вулиць, бульварів і площ,
Траси авт і маршрути трамваїв.

Краплі щільно стікають по склу,
Розмиваючи дивні красоти;
Я рукою умить розітру
Понадхмарні тропічні щедроти.

Та вони затопили ущерть
Моє місто - сумне і веселе.
Літній дощ - це народження й смерть
Милих звуків, що червень їх стеле.

Спливає день твоїм нічним портретом,
Я знов дивлюсь в прозоре полотно,
Розіб'ю біль без сумнівів, дощенту,
Тепер повинно бути все одно.

З-перед очей твоїх у свій прихисток,
Де не знайде кошмар бодай хоч тінь.
Я ще прийду в твоє осіннє місто,
На перехрестя інших поколінь.

В балконних солов’їв дубів нема
І в Києві дощі пропахли газом.
Під шум машин октави солов’я
Звучать мені карпатським рондо-джазом.

Весна, немов в гормонах гвинтокрил,
То злиться холодом, а то цвіте як усміх.
Балконних солов’їв хтось приручив,
А от дубки в Карпатах зостаються.

Вросли балкони в папіросний дим,
А пісня солов’я, мов з лісу жолудь.
Мені так бачиться, весняний гвинтокрил
Із солов’єм мене в ліси карпатські возить.

До полону обіймів гарячих твоїх
Я навічно бажаю віддати себе,
І на кару солодку цілунків п'янких
Моє серце розтерзане вперто іде.

У чеканні своїм відчини лиш вікно,
Серенаду почуєш - мене помани.
Я кохаю тебе! А все інше - ніщо,
Вже ніхто не здолає моєї весни.

Увійду, увірвусь, як завгодно тобі,
Цілуватиму спрагло, не знаючи меж.
Та якщо зі світанням не змеркнуть вогні -
Мою долю у руки свої забереш.

Хай зорею палає в долонях твоїх
І погасне у мить, коли очі зімкну.
Моя пристрасть жагуча - не сором, не гріх,
Я без тебе, Кохана, намарне живу.

За полон у обіймах гарячих, тобі
Я себе, не вагаючись й миті, віддам.
Незбагненою силою, в щасті й журбі,
Я крізь Вічність до тебе веду себе сам...
2000р.

Домагатися ненамогливо,
Добиватися не в бою.
Не зведу почуття із мовою,
Мов апострофом розведу.

Ти мені довіряєш погляди
Дієслівні, в них усміх суть,
І прикметні такі в них здогади,
Й наче крапка – зіниці ртуть.

Так довірливо з недовірою,
Так причетно до слова: „Ще”
Подивися на мене вірною
І схились на моє плече.

Вже сонце в гавань
йде по зорі
Намулом осідає ніч
І тісно тісно
в чистім полі
Сяйнули вікна у дозорі

Хоч лати
латками покриті
Русявочубі вартові
Веселі радісні живі
Мов місто плаває у житі

намокли душі… відстані… стіна
сумний кордон колючками прошитий
і вже не нам з тобою говорити
і помовчати в темряві не нам

холодний день про сонце замовчав
а втім не нам його за це судити
комусь колись приреченим вердиктом
пройшлася тінь недоспаних заграв

прийшла весна... невчасно… не туди
насмішка зла безглуздих нісенітниць
ніхто не дав комусь гірких обітниць
і вже тому так буде не завжди

перещемить на віддалях вогню
крізь білу ніч горітиме неспокій
і відіб’ють холодні стопи кроки
що бережуть душевні фото НЮ

Всього лиш я, всього лише назавжди,
Всього лише любов без вороття…
І тільки ти всього лише несправжній.
І не моє… всього лише життя.

Я так люблю твої сумні вуста,
Які мовчать всіма словами світу,
Тоді як я далеко не свята,
І не горю тривожним сталагмітом.

Коли ось так прикушуєш губу,
І вже долонь без закликів пітніє.
Тоді як ти ніким мені не був,
А я тобі бліда периферія.

Терпких слідів твоїх рожевих вуст
Одна лиш тінь начеркає зухвало.
Тоді як я торкнутись їх боюсь,
Щоб тишу цю ніщо не плямувало…

Перемовчиш. І ніжних ліній губ
Зведе печаль безпрограшним санскритом.
Тоді як ти – моїх відтінок згуб,
Тих самих згуб, яких замовчав вітер.

Побілила вдовиця хату,
Рятувала світ від біди,
Рятувала, щоб все ще кохати,
І якщо не людей, то сади.

Люди скажуть: „Білила горе!”
Люди скажуть: „Білила біль!”
Тільки в неї,
в саду як,
волосся чорне,
А у хати,
як в неї,
скроні бліді.

Побілила вдовиця хату,
Бозна де ще знайшла тих сил,
Мов сходила борг віддавати
Тим, хто в парі поміж могил.

Востаннє, я, мабуть, засинала тверезою чотири вічності тому.

Завжди неадекватна, з гільзою поміж ключиць, наче зерна чайного дерева по Цейлону, розсіяна.

Завжди така, що не лікує свої стигмати, заповнює шлунок цигарками і кавою.

Зазвичай- міцною чорною, подвійною.

Зібрати б всі свої безсоння і задушити в обіймах.

Нехай сни, мов слайди, заповнюють порожнечу.

Я іноді справді схожа на вбивство...жорстока, багатосерійна.

Ти мене ніколи не викриєш, наврядче знайдеш...

Готуй для гарячих сліз свої мужні, м’які, затишні плечі!



Дозволь мені взяти псевдонім, одягнути перуку і довго, розпачливо плакати,

сидячи в залі очікування, а потім кинути власне минуле до камери схову
і назавжди поїхати з дому.Навіть, якщо надто сильно тремтітимуть руки, щось всередині болем різко обірветься.

Я всерівно відчуватиму хаотичний, безладний стукіт...

Бо в моєму тілі для тебе лагідно б’ється два втомлених,

безнадійно відданих серця.

Було затишно так, ніби з внутрішнього боку твоєї долоні....
Серце билось як скло і збиралось до купи суницями,
Волосся дотиком прилипло на скронях, відстань між нами
звужувалась зіницями.

Лиш не викидай свій старий записник,
там стільки імен, що ними можна заповнити ліжко.
Кожен подих твій розчинявся словами в кімнаті нишком,
поки остаточно не зник.

Розливаю молоко по паркетній підлозі,
хай шпарини у ній заповняться соромом.

Одягну його теплий светер з віскози,
загорнусь у обійми і ми поговоримо...

Про спільне майбутнє, про музику,
про те, як мені з ним до оргазмів чуттєво поряд.
Про те, хто мінятиме донечці вночі підгузники
і як ми поїдемо автостопом до моря.

Не можу, брате, вибрати слова,
Тому доречно гірко промовчати.
Тобі до скронь хилилася трава
Й передзвін куль божився гартувати.

Ти не просив для себе світлих днів,
Хоча весна розквітла у рамена.
І пригорщ сліз сховають матері,
Й солодких фраз не скаже наречена.

Лише пройде відгомін сих тополь,
І в тихім сні свою побачеш хату.
І скільки вас, війною вбитих доль,
Чи хтось колись насмілиться сказати?..

Я десь посеред Віршів,-
Я десь в малюнках у квітах,
Я десь на струнах душі,-
Гріюся посереду літа.

Я десь у Сонця в лучах...
Що відпустились за обрій,-
Я десь лишуся в віршах,-
Хай ними серце говорить...

Я десь на березі хвиль,-
Десь в островах Океану ,-
Десь я лишуся завжди,-
Десь всім Світом я стану...

Дякую:-) 25.03.2011р.

Ти світліша за сто світів,
і солодша за слово "жити"...
я б з долоньок твоїх хотів,
кожен ранок світанки пити.
Бо за обрій твоїх очей ,
зазирнувши,я знаю нині -
так замало мені ночей,
щоб в розлуці були ми сильні.
Щоб пройшовши крізь вічність снів,
крізь відкритість фантасмагорій,
один одному навесні,
дарували ми тільки зорі!

Ти казав мені: не дивись
у той бік, де трава в росі,
не кентаври там живуть, а бомжі,
і у норах не кролі, а кроти.

А іще казав: не мудруй,
всі дракони перемерли давно,
і сусідський кіт – не дядько Андрій,
і за плечі тряс: не мовчи!

А я пошепки тобі: ну, і хай,
а я подумки тобі: і не вір,
і губами я тобі: все одно,
і долонею тобі: не спиняй-
ся...

))

2011

Не йди, кохана, почекай
Хвилиночку на мене,
Давай вернімося у гай,
У нашу юнь зелену.

Ти світлом сонця не зникай,
Хай небо криють тучі,
Давай вернімося у гай,
У наші дні квітучі.

І більше вже не пропадай
В життєвій коловерті.
Давай вернімося у гай,
У наші дні безсмертні.

2010

Заколихані вітром думки,
Ті думки, що як гості непрошені…
Дим печалі полинно гіркий, -
Перевтілення. Відчай. Спустошення.

Перетертий у попіл пісок…
Цей занедбаний дім поза ти'нами.
Промовчати – вуста на замок…
Божевіллям. Піснями. Картинами.

Збайдужіти на сотню хвилин,
Нічиєю побути окрасою.
Ми дістались найвищих вершин,
І тепер ми зникаємо. Гаснемо.

Несходжені безвихідні тунелі
Без шуму світлофорів у кінці.
І натяки на виміри пустелі –
Холодних зим байдужі посланці.

Природжені сумні авантюристи –
За вами зачекався авангард!..
Який туман твоє огорне місто,
Коли я повертатимусь назад…

Кришталеві вази вікон
Розстріляли ночі темінь.
Безголосі просторіки
Одинакові оселі.

Запахи кавових гущ
Комусь нагадають жінку,
Як важкий осілий хрущ
Йде трамвай між хвиль бруківки.

Кам'яні уламки брил
Землю стиснули до муру.
Покидають старий Львів
Бані на соборі Юра.

І вокзал, немов павук,
Рейки вплів у павутину.
Під коліс вагонів стук,
Львове, я тебе покину.

Прибули з південного шляху
До мене достиглі роки,
А я, хоч і сивий, та - бахур -,
Не згоден із ними таки.
Душею весніти бажаю,
Бодай осипається квіт ,
У п'яному шалі стискаю
Кохану обіймами віт
За талію вербно – щемливу,
Рамена цілунками тчу
І ласки жагучої зливу
Ллю в лоно її досхочу.
Хоч далеччю захід багриться,
Таїться у золоті спин,
Кохана моя - чарівниця,
Іще неблизький мій спочин.

15.06.11.

…бо ще не раз зупиниться планета,
Вчорашній день зійде в забутий плин,
І всі бажання знов такі відверті,
Бо погляд твій торкнувсь моїх колін…

…застиг. Замерз. Приборкати не смію,
Ще б тільки раз під розпал ніжних рук!..
Весь простір твій на тло периферії
Таких земних підсолених принук…

…таких терпких. І знову необачно
Від себе тінь незрячу відірву.
Той погляд твій прихований, гарячий…
Та я мовчу. А в думці майже мру…