Життєвий шлях ,мов по рейках,
Біжить у даль туманну
І гасне полум’я в очах
Пізнавши всю оману.

І ти і я, це паралель,
Життя йде понад нами,
А рейки струнко мов шпалер,
Біжать вперед роками.

Не знаю, що нас ізвело,
Чому жили ми разом,
Що спільного у нас було,
Хто поєднав нас в’язом?

Хто вніс між нами іскру зла
Ту гордости отруту?
Вернім кохання квіт добра,
Любовну квітку, руту.


Стукоче потяг голубий,
Життя уже на склоні,
Подай же руку, друже мій,
Не будьмо в перегоні.

Я навік одержима тобою,
В моїм серці живеш лишень ти,
Всі думки перекриті журбою,
Якщо любиш мене то скажи.

Не мовчи. Кинь на мене свій погляд
З твоїх уст хай злетить- я люблю.
Знай,коханню потрібен ще й догляд,
В твоїм серці, воно з кришталю...

Так : в цей час у нас різні дороги.
Ти,можливо,шукаєш себе...
Ти б об душу мою витер ноги,-
Та душа ця кохає тебе.

І колись ти це все зрозумієш,
В серці вірю, до мене прийдеш,
Знов кохати мене ти зумієш ,
Мою душу і в пеклі знайдеш.

Хоч дороги у нас зараз різні,
Я у пеклі , а ти десь в раю,
Там де хмари клубочуться грізні,
Візьмеш руку мою у свою.

Проминули літа,
Мов туманна сльота,
Та не зникли душевні картини,
Буйним садом цвітуть
І від мене не йдуть,
Наповняють собою всі днини.

Були дні весняні,
А були й зимові,
Все траплялось на довгій дорозі,
Лиш незмінна любов,
Завжди бурила кров,
Зупиняла сніги на порозі.

Чи зігріє весна ту душевную рану?
Чи залічить росою ті биті стежки?
Коли вже нарешті на ноги я стану?
Я читаю "кохання" ті рвані книжки.

Коли я вже скажу :"Мені не болить!"
Коли серденько вернеться знову?
"О ,серце,вернись! На ту вічную мить!"
Я хочу щоб я був ,як новий.

І я втримаю сльози,такий вже я гордий.
І я в силах піти навіки.
Душенька зважить все біле і чорне.
Забуду я наші роки.

І так проживу я ,дурненький, без тебе.
Любов - то хвороба ,але заживе..
Хоч я й не побачу щасливого неба,
Але кажуть люди :"Пізнаєш нове!"

серце – дударик спогад – сопілочка
щира душа – неповинне дитя
здрастуйте сонечко де ви поділися
я виглядаю за вами життя

якось осіннього сизого ранку
ви моя пташко покинули край
я залишився сумним арештантом
а вартовим – опадаючий гай

плакали в небо прощаючись клини
тугу степів ворушили вітри
мовби і їм дорогої людини
не вистачало тієї пори

місяць невесело зирив ночами
мовчки на мій опечалений дах
видно йому те що сталось між нами
у страховидних не марилось снах

де ви сьогодні яка ваша доля
щастя на вас а чи горя печать
як би ви знали які то бемолі
в серці моєму за вами звучать


06.03.11.

Коханій

Ваша Величносте, Мила,
Що здавна продовжує рід.
І звідки береться сила?
Без вас би розсипався світ.

Ваша Величносте. Світку,
А сила у ніжності десь…
Із поля ранкового квіти
Вам завтра і після, і днесь.

Ваша Величносте, Пісне,
Що чує найменше дитя.
Вклонитись ніколи не пізно
За щастя любити життя!

Ваша Величносте, Доле,
Хто щастя в долонях трима.
Без вас на життєвому полі
Холодна гуляла б зима.

Ваша Величносте, ЖІНКО!
Два сонця з-під ниточок брів.
І голос що лине дзвінко.
Бажаю вам ясних днів!

2011

Як гарний день, так гарна ніч,
І з тим, кого кохаєш, лишитись віч-на-віч.
Минуле і майбутнє піде у небуття,
В ту мить, майже назавжди, зупиниться життя.

І ніч чи день надворі,
То зовсім не важливо.
Коли все мирно і щасливо,
Коли любов на двох одна,
Не прийде в дім тоді біда.

Хоч за вікном лютує сніг,
Тепло в серцях забрати він не зміг.
І буде тепло нам зимою,
Бо поруч будемо ми з тобою.

Люблю, люблю, люблю,
Як вишневі зернятка садила,
Люблю, люблю, люблю,
Коли в сад цей пахучий ходила.
Ти мені присягав,
що безмежно кохав,
Білий цвіт тут для тебе дарила.

Люблю, люблю, люблю,
Коли вперше кохання те пила,
Люблю, люблю, люблю,
І від нього назавжди сп’яніла.
В юнім цвіті краси,
Ми себе віднайшли,
Пелюстками весна серце вкрила.

Люблю,люблю, люблю,
Цілий світ нам упав на долоні,
Люблю, люблю, люблю
Посріблилися в нас уже скроні.
Я кохаю тебе,
Пригортаєш мене,
В ці останні вишневі розгони.

Коли почуєш чайки голосіння,
I в хвилях вловиш місячний прибій,
Згадай ,коханий, молодe горіння,
Іскристий світ не гаснучих надій.

І не питайся де поділись рОки,
Чому інеєм вкрилася коса,
Чому я завжди чую твої кроки,
Коли спадає ранішня роса.

То ж не тривож минулого, не треба,
Ми ще разом, хоч згасла вже весна,
Своїм теплом, мов сонцем серед неба,
Ти грієш ніч, хоч за вікном зима.

Спішу до тебе. На крилах би летіла.
Ти ж відцурався і розлюбив мене
А я кохаю, забуть тебе не сила.
Сльозою вмиюсь і може біль мине!

Чому так мрію про дні оті весняні,
Про поцілунки ,що квітнули в саду,
На дворі ж осінь. Засну у сподіванні,
Що в небі зорянім , я тебе знайду!

Моя надіє! Ти серце мого серця!
Воно стукоче тихенько в унісон.
Це такт кохання, бездонного джерельця
Я причарую! Візьму тебе в свій сон!

Знепритомніла усмішка від частих думок,
Що оточують жертовний вівтар надій…
Загартований повис на почуттях замок,
І тільки слово-ключ відімкне його твій.
Забути хотілося той хиткий міст до тебе,
Проте оновлюється в стократ він щодня:
Закарбовуючи віршем чудові моменти
Я не можу прожити без тебе ні дня…
Напевно хтось із поганим сюжетом,
Писав історію кохання наших сердець
Зробивши із них полонених моментом,
Що вимушено голосять – «Хай йому грець»
Ніби так просто було ступити крок,
Поглянути колись із щирістю у вічі,
Відкинути триклятий минулого урок
Із пристрастю поцілувати тебе двічі.
Поцілунок перший у щічку твою ніжну,
Сказати ним, що другом буду навіки
І тебе не покину сонячно-білосніжну
Навіть, якщо опустиш із сумом повіки.
Другим покажу, що тебе палко кохаю
Поцілувавши у твої вогненно-гарячі уста
І у світі нікого я більше не знаю,
З ким хотів би провести своє життя.

04.03.11

Ти не бачиш, не чуєш, не кидаєш слів і думок,
Не віриш у правду і брехні лихі не збираєш.
Та дуже відважне і віддане серце ти маєш.
Хоча й не повторюєш щирих народних казок.
Ти дуже… сміливий, безстрашний, неначе герой кінофільму,
Я кожного разу тебе намагаюсь дістати.
Та мабуть твій фільм пропустив, те що міг ти б кохати,
Тому залишається нам лиш промовчати спільно.
Що я у твоєму житті, як в бурхливому морі,
Паперовий кораблик, який ти не зможеш згадати,
Образливо дуже і важко цю правду прийняти,
Але, слава Богу, - тебе я зустріла у горі!

Перед Творцем схиляюся в пошані,
Не знаю де слова подяки взяти
За той безцінний дар, що нам послав він
Й дозволив ЖІНКОЮ його назвати!

Як у саду розкішная троянда,
Царює в різнобарв"ї чудо-цвіту,
Овила Землю запахом лаванди,
Ти - красивіша від всіх разом квітів!

Що дав Творець тоді до тої глини,
Із кого образ став він твій ліпити -
Не знає людство правди і понині,
І тайну цю нікому не відкрити!

Бо в твоїм образі усі земні бажання,
Усі земні здобутки і звитяги.
У твоїм образі витає дух Кохання,
Дух Ніжності, дух Вірності й Поваги!

У твоїм образі вирує Материнство,
Ховається палке бентежне Слово,
У твоїм образі сам Оберіг Дитинства,
І сама Суть всього життя земного!

Перед Творцем схиляюся в поклоні,
Його творінню возсилаю шану,
Коли він брав моє ребро в долоні -
Шматочок серця взяв мого, кохана!

Проживають твої діти у чужій країні
Розкраєне в них серденько, плачуть ще й до нині.
Ех, якби ж то мати крила, в небо б полетіла,
Потихенько без гАмору на свій дах би сіла.
Помолюся. Бери крила ! Нехай повсихають!
В Україні моїй милій, xай діти зростають.
Бо, як кажуть, кругом добре та лиш в рідній хаті,
Проживеш в тихім спокою, xоч і не багатім.

Броджу по інтернеті мов стернею,
Дивлюсь, як топчуть жито косарі,
Серпів нема, й лиш з думкою своєю,
Безрадно ходять їх господарі.

Слова, слова, пусті немов полова
Летять у безвість! Зграя горобців!
Душа шукає паростків. Обнова ж-
Причаїлась, сховалась між женців.

Чому ж вона боїться розмахнутись?
Прищулилась і змокла до кісток.
Боїться, щоб назад не повернутись?
Сама себе загнала у куток.

І душить жаль, що мудрих цих поетів,
Засипле снігом, вкриє забуття,
А це ж душа, благає чистих взлетів
Чекає вітру , простору, чуття.

Весна до тебе прийшла уранці!
І закружляли в шаленім танці
Вітри жагучі.

Весна до тебе прийшла нарешті,
Її подругою тепер назвеш ти
Вже неминуче.

Дощі гарячі, на тебе впавши,
Усі печалі з душі прогнавши,
Весну прославлять.

Мрії поснулі, весною снивши,
Від почуттів ясних збудившись,
Крила розправлять.

Думи шалені відчують силу
І з тебе вирвуться на волю сміло,
Щоб оживати.

У піднебесся злетиш на крилах,
Знайдеш нарешті, що серцю миле,
Будеш кохати!

А якщо раптом вітри недолі
У твоє серце навіють болю -
Ти все здолаєш!

Бо в тебе світла в душі багато,
І ти, мов зірка, вмієш сіяти,
Ти - крихта раю!
весна 2010р.

Тягар своїх тривог
скидаю щовесни,
Весь біль вчорашній я
лишаю без вагань -
Щоби на крилах мрій
полинути у сни,
В яких з тобою ми
відчуєм смак бажань.

Залишу тільки те,
що любе вже давно -
Тебе, світання час,
це небо і весну...
Майбутнє і минуле
зіллються знов в одно,
Але, чому це так,
я досі не збагну.

Реальність це чи ні,
ілюзія, міраж,
Чи вигадки мої
на зло всім ворогам?
Та світ весняних мрій
сьогодні тільки наш
І пам'ять про любов
належить тільки нам!
2003р.

Розлилися мої сльози
В чужині річками,
Проросли ромашкою
В полі між житами.

Плачуть очі, плаче серце
Та сліз вже немає,
Зачерпну води в відерце
Нехай біль змиває.

А ромашками вквітчаю
Стежку в полонину,
Роки біжать, може звернуть
В мою Україну.

А там рідна сторононька
Серденько зігріє,
Та й спочину між своїми,
Роса тугу змиє.

А на душі у мене зовсім не весняно...
Розжарена тривога ,дикий біль та жаль..
Куди?Куди ж ти йдеш ,моя Тетяно?
Не ту мелодію для нас "кричить" рояль..

На білих подушках грудневої постелі...
Я бачив очі твої ,в них був "Я" і жах...
Я покохав твоє :"Люблю ети метели...!"
Тоді як билось сонце... в тобі я бачив страх..

Ти ненавиділа ті весни заквітавші...
Ти не любила літо ,а я любив як міг..
Десь у вибите вікно на осінь накричавши..
ти поклялась :"Кохаю тільки сніг"..

Приходила весна і ти зникала ,
А я чекав ...і так не перший рік...
Невже тільки зимою ти те щастя мала?
А як же я?...і ти ідеш навік...

І знову за кохання потуравши,
Я роздираю свою душу наверле...
Бо серце зимоньки минулої продавши...
Я знаю лиш одне...не поверне..

Знов гуркоче мотор, перекреслює хмари,
Рветься вгору, несеться до самих небес,
А у грудях так тяжко, кружляють примари.
Лине думка вперед, в край, де рід мій увесь.

Ллється пісня землею, Україні салют!
Виблискують бані. Рідний Київ, я тут!


І так кожного року душа оживає,
Бо летить у далеке дитинство просте,
Тут любов материнська мене огріває,
І під спів колисковий у мріях цвіте.

П’ю тут соки живучі. Тебе земле люблю!
Завжди ставлю свій біль з чужиною на прю!


2001

Ти мене усе-таки знайшов,
ніжний, милий, добрий, нелукавий.
Тільки не збагнув, що ця любов -
то коштовний камінь без оправи.

Перед нею голову схилю.
Душу відкривати - надто пізно.
В іншому житті тебе люблю,
а у цьому - я уже заміжня...

2004

Пізнав мене ти у книжках
Свою богиню,
Ні сни пророчі, ночі жах,
Тебе не спинять.
Ти малював у небесах,
Горючу свічку,
Скажу тобі , у моїх снах,
Візьму цю звичку.
Любов’ю запалю тебе,
Будеш горіти,
Не вирвешся з моїх лебед!
Нам разом жити!

Гортай сторінки, білу тінь,
Побачиш очі,
Палаючі, мов дві зорі
Посеред ночі.
Я викрешу із них вогонь,
Мов сни пророчі,
У павутинні моїх мрій,
Тяги дівочі.
Краплинка крові на устах,
Це твій малюнок,
Пізнаю, милий, твій секрет-
Твій поцілунок.

А може не варто палити мости,
А може ми схочемо ще повернутись
До місця старого, щоб знову забутись
І подих в знемозі перевести?
А може над нами згустилися хмари,
Щоб ще раз детально усе перевірить,
Щоб ще раз у дружбу і вірність повірить,
А ми у запалі усе розтоптали?
А може не варто палити мости,
Але я ніколи цього не скажу
І болю свого теж не покажу,
А як буде далі – те вирішиш ти!
2009 р.

Чому душа весь час болить,
Чому нема спокою?
Твої слова мов гострий ніж ,
Що ріже час на двоє.

Здається сонце ізійде
Та довго не сіяє,
Бо знову непроглядна ніч,
У серце ніж встромляє.

Слова летять мов горобці,
Влітають й відлітають,
Крім покидьків в моїй душі,
Нічого не лишають.

Затьмарилась наша любов,
Через твій вчинок зради,
Простити це не можу я.
Високі барикади!

Отож іди, шукай вітрів,
Шукай нові обнови,
Розказуй їм свою біду,
Я ж вмерла для любові.

Нині білою фатою,
Зима землю вкрила,
Ясне небо золотиться,
З хати іде мила.

Не до шлюбу зібралася-
Несуть домовину,
Ллються сльози материнські
В нещасну годину.

-Ой на кого ж покидаєш,
Донечко єдина ? -
Залишилася старенька,
Немов сиротина.

Дзвони дзвонять прощальнії,
«Отче наш» співають,
І дванадцять евангелій
В останнє читають.

Ой, лелеко, лелеченько,
Куди відлітаєш?
Недоспівані легенди,
На кого лишаєш?

-Я іду в кращі світи,
Де немає болю,
Розірвались тяжкі пута
Й я відчула волю.

Повним місяцем зійду,
Зіркою засяю,
Ту любов, в якій жила,
На землі лишаю-.

Ще повернуться лелеки
В Буковинські доли,
Моя пісня- «євшан зілля»
Не згине ніколи.

Якщо побачиш місце, що пустує
І крутиться густий по нім туман,
Не розгоняй, в цій темряві вирує
Моя душа, заведена в обман.

Вона чекала промені із неба,
Покірно стала на земельну гладь.
Їй, бідній, зовсім небагато треба-
Любов Господня, Божа благодать.

Та темні сили маскувались хитро
І затягнули зашморгом брехню,
Накинули на душу непомітно,
Зневіру серця , накинули петлю.

І я тепер, жену це темне лихо,
Чекаю світла, вийти із пітьми.
То ж обережно! Рухайтеся тихо.
Не розтопчіть! Тут родятся думки!

Він ще живе, а може доживає,
Несе на плечах цілу купу літ,
Вдивляється у даль і ще чекає,
Що син вернеться, чи пришле привіт.

-Син в ліс пішов,щоб захистить руїни,
Лишитись вірним батьківській землі .
Вояк УПА! За волю України
Безстрашно бивсь і не ховавсь в імлі.

Він вибрав ліс, з запалом йшов до бою,
Чи на брунатний, чи «зорянистий» стрій.
Два вороги! Піднявши смертну зброю,
Не зупинявсь! Йшов мов морський прибій!

Упав мов лист, це була ціна волі.
Скосила смерть у розквіті буття,
Поніс на вівтар батьківські недолі,
Віддав Вкраїні молоде життя!

А батько жде, з дороги виглядає,
Усе ще вірить, повернеться син.
Йде за село й на вигоні чекає,
Сивіють дні, а він стоїть один.

Моя печаль згорає в попелищі,
Поснулі мрії будяться зі сну,
І серця стук відлунює у тишу,
Неначе закликаючи весну.

Тебе нема, Ти ще в далекім краї,
Твої сліди снігами замело,
Лиш промінь сонця з ніжністю торкає
Мої вуста, повіки і чоло...

Як Ти колись, у той липневий вечір,
Який просякнув пахощами трав,
Коли Ти обіймав мене за плечі
І від бажання сам до тла згорав...

Ми будем йти по цих життя аренах
І оживляти кращі наші сни.
Живу в Тобі, а Ти - живеш для мене,
І ми тепер - заручники весни!
25.02.2011р.

Летять ридаючи лелеки,
Шукають сонця в чужині,
Несуть на крилах свою пісню-
«Ми повернемось на весні».

А скільки ж вас в дорозі згине?
Зітруться крила у журбі.
Чужа земля зітре надії,
Тепла шукавши в чужині.

Чи ж доля вас не ошукає?
І ви повернетесь в свій край,
Чи так нагрієтесь на сонці,
Що спалить ваш душевний рай.

Ой, не шукайте долі в світі,
Не здійсняться мрійливі сни,
Нема країни ,щоб любила
Любов’ю неньки- Вітчини!

Хоча волога осінь - вдома не сидиться.
Полонить шелест листя біля ніг .
Під - час дощу солодка кава п"ється
і думається :"відпуск,наче сон пробіг"

В думки залазять спогади про літо.
Минуле у майбутнє мічно заплелось.
За стрілкою годинника рух в світі.
Для роду людського так здавна повелось.

Для кожного сезону змінює відтінки мода .
Давно на диски помінялося перо .
На клонування людство далозгоду ,
та серце залишилося таке,яке було .

Життя минає , як на зміну літу осінь .
шукати треба більше позитивів в днях .
та зазвичай в цю пору повелося ,
що западає пушкінська хандра.

не актуально тепер ґвалтувати мозок
наукою чи поліглотством навмання .
Частіше хай просвітлюється розум!
Тож відкривай обійми швидше нам життя!

Вчуйте, трави, шепіт сонця, що цілує роси ранні
І возносить світлу долю у небесну глибочінь,
І у тиші вечоровій всім повідайте коханим,
Як то добре, коли серце не затьмарить зради тінь.

Вчуйте, граби і берези, в душах вітру шепотіння,
Як в ранковому затишші птах прокльовує імлу,
І коханим пригадайте, як прийде пора осіння,
Щоб вони поривом серця замогли розлуку злу.

Вчуйте, ставу тихі води, що шепоче ніжно хвиля
Про глибокі океани і великі кораблі,
І дощем слова промовте всім коханим душам милі,
Що на їхню пристань зійдуть ангеляточка малі.

24.02.11.

You are too charming, absolutely fair,
Your voice does as a refined marble glare,
It fills with heavy rain & airy snow
A very note above, a note below.

My poor rhyme! Can it ever something tell
Of your Slavonic overwhelming spell?..
Undoubtedly Ukrainian by surname,
In art be greater than in flying fame!

Душа моя обвітрена,
Обвуглена, обдощена,
Яскравою палітрою
Веселок запорошена.

Із крилами обдертими,
Які грішать і каються,
До сонця розпростертими,
Що зір ясних торкаються.

І росами, мов перлами,
Сіяють в Божій милості,
З оголеними нервами,
Що хворі надчутливістю.

Вітрами пошматована,
Знекровлена, обпечена...
Та небом зацілована
І на любов приречена!
23.02.2011р.

У нашім світі бути жінкою – це хрест,
Важкий, але усе ж для нас осяжний,
З одного боку даний нам з небес,
А з іншого – за гріх розплата тяжкий!
У нашім світі жінка – це душа,
Це пісня, воля, радість почуття.
Але водночас, подих притиша,
Вона несе в собі нове життя.
Вона свобідна, вольна і раба,
Вона свята і грішна воднораз,
Вона недоля, фатум і судьба,
Вона і Божа й бісова душа!
У нашім світі жінка – берегиня,
І руйнівниця меж, законів, правил!
В усьому винна, тому безневинна,
Священна-прощена, свята-лукава.
У нашім світі бути жінкою – це хрест,
Хрест непосильний, але нам по силі.
І лише жінка може його нести
Так, начебто сама того хотіла!
2008 р.

Немає долі – є перо,
Не вмієш жити – добре пишеш,
Чомусь так склалося воно
І що тут зробиш, що подієш?
Немає волі є папір,
Душа померла – слово вічне,
Почуй, побач, прости повір,
Не опирайся – це без змісту!
Немає сил – є почуття
І насолода в них тонути!
Таке воно просте життя:
З’явитись й вмерти, щоб відчути!

2007 р.

Спини мене, ну спробуй, зупини!
Отям, збуди, покинь і повертайся.
Та зайвий раз лише не відрікайся,
Своїм теплом доповнювати сни

Облиш думки, розлуку відтягни,
Дозволь себе щоранку обіймати
Бо тільки в тому, люба, винуватий,
Що не схотів чекати до весни

Квиток на поїзд знову розірви,
Рішуче з карт повитирай кордони.
Кохати нам ніхто не заборонить,
Кохання з нами вже давно «на Ви»

Пора би мріям вийти з-за спини,
Така любов буває раз в ніколи!
Таку любов Всевишній нам дозволить,
Спини мене, як зможеш, зупини…

За любовь твою богатства любые
Я б отдал пятью годами моложе.
Все гляжу в твои глаза голубые,
Знаю, вместе мы с тобой быть не сможем.

В те года - да я б и сам себя высек.
А вокруг гуляли вепри да лоси.
Помню, помню, как студент, статный физик,
Умыкнул тебя и вскорости бросил.

Не пойду я не за тем на уступки,
Что за десять лет дойдешь ты до точки,
За которой будут портиться зубки,
Будут изредка побаливать почки.

Не затем, что у меня есть подруга.
С нею вижусь я невольно и редко.
Эх, с какой нечеловеческой вьюгой
Ты во мне в надежной связи, брюнетка.

Проще было б круг наждачный - зубами.
Это было б все равно; как на плаху.
Я с тобою не сойдусь просто в память,
Как тогда тебя любил я, Натаха.

2009

Непитущий сік любові
З уст коханих поцілунком
Геть од спраги засихає
Мов пустеля без води
І не має він ні в чому
Від погибелі рятунку.

Під піском розлук щезає
Шлях до щастя назавжди.

А кохання – то оаза
Між барханів зла і горя,
Де пече безбожно сонце
Аж тремтить земний обруч,
Ще й вночі студені хвилі
Жару гибельному вторять.

В двері щастя крім цілунку
Не годиться жоден ключ.

Пийте, любі, сік блаженства,
Поки ще піщана буря
Зір вам ясний не скорила
І у душу не ввійшла,
Хай сміються, хай кепкують,
Заздро тішаться і журять.

Ви цілуйтесь, - у цілунках
(Лиш не юд) немає зла.

22.02.11.

Четыре тыщи лет тому
В Шумере
Пишу тебе письмо
На клинописной,
Стремительно твердеющей табличке.
Еще бы - по такой-то по жарище!

Я тороплюсь сказать тебе, послушай,
Что я люблю тебя все также нежно,
И жизнь моя затем и длится, чтобы
Послать тебе письмо, что ты любима.

В P.S. я прилагаю список правил
Хранения кормов для канарейки,
Два способа очистки ожерелий
И два рецепта молодости кожи.

Но главное - хочу к тебе приехать,
Чтоб наша страсть так быстро созревала
И так же вечно сохраняла свежесть,
Как эта нетяжелая табличка.

2009

Привіт, Коханий мій, привіт!
В моїм вікні біліє світ,
Все запорошує зима,
Твої сліди сховав туман.

Вітри холодні дмуть і дмуть,
Думки навіюють сумні...
Така любові дивна суть -
Тебе нема, хоч ти - в мені.

По небу хмари знов снують,
Кидають тіні на життя.
Усю печаль до дна доп'ю
І завтра інша стану я.

І не злякаюсь холодів,
В душі роздмухаю вогонь.
Чекає сад моїх надій
На ніжні дотики долонь.

Мені вже вистачить тепла
Зігріти всенький білий світ.
Душа до тебе привела -
Привіт, Коханий мій, привіт!
19.02.2011р.

На Беговой искал напрасно
я дом, в который не был вхож,
где плюш на окнах темно-красный,
на вишни спелые похож.
Где на старинном гобелене
в гостиной – свечи тлеют и
в бокалах пляшет отраженье
в глинтвейне жарком и "Аи".
Мне крен окна служил приметой
и плющ, скрывающий фасад,
но тишиною предрассветной
был поглощен и дом и сад…
В тщете моей преобладало
соблазна больше, чем тщеты –
стать гостем тем, с пустым бокалом,
постигшим горечь пустоты.
И скорбный праздник, и утраты
невосполнимость… Был соблазн
увидеть, как рассвет крылатый
роняет слёзы рос из глаз.
Мне так хотелось быть последним
и самым пьяным из гостей,
что тризну правили намедни
по человеку всех честней.
Мне так хотелось быть нездешним,
и с нарочитостью слуги
хозяйке дома безутешной
читать без устали стихи.
Окутав шалью невесомой
её горячие плеча,
дождаться, как с последним словом
сгорит последняя свеча.

5 января 1987 г.

На улице Пейзажной зайдём в кафе-шантан.
Там летом воздух влажный и пахнет морем там.
Закажем горку мидий и красного вина.
Любимый наш Овидий потешит всех сполна-
свои «Метаморфозы», как рэп, проговорит...
У философской прозы свой стихотворный ритм.
Но лучше б «Илиаду» Гораций нам прочёл
про древнюю Эладу. Её бЫ предпочёл...
Вино здесь кисловато, и мидии горчат.
Идём, жена, к пиратам на старенький причал,
возьмём у них бочонок бургундского в отель.
Испробуем , грачонок, там истинный «Мартель»
А может, это будет сухой «Пино нуар»,
и страсть он в нас пробудит- ты снимешь пеньюар.
Кричат над морем чайки. А где-то во дворе
романс поют гречанки... И жарко в сентябре.
Мы на широком ложе лежим, и мягкий бриз
так ласково по коже скользит всё вниз да вниз.
Как в шёлке невесомом, укутаемся в сон..
Ты скажешь полусонной: «Красивый был гарсон!».

18 февраля 2010 г.

A lass did pass
with pretty tress,
in her distress,
in her own mode
along the road,
whence she abode,
filled with a load
of vain caress.

She went in gloom,
'cause had to bloom
in dirty room.
I see her brow,
quite frowned now
as with a plough
of toiling cow -
it was girl's doom.

For she to live
is to forgive.
I do believe
she will receive
her tender laugh,
complete enough,
to very cough -
but be not rough! -
You can outlive...

Чи є шкала для виміру жалю?
Чи співчуття існують одиниці?
Як позбирати шкалки кришталю
Й cтулити вазу з горем наодинці?

Коли кохану допікає біль,
Коли їй сльози розмивають очі -
Здається в серце хтось насипав сіль
Й тривога груди розтерзати хоче.

Безмірна безпорадність обійма
Холодним відстуком, мов пробиває скроні,
Тримаєш руку, що тремтить як птах,
Цілуєш схлипом пройняті долоні.

Як зупинити той нестерпний біль,
Переманить до себе гірку муку,
Перестелити зболену постіль,
Прогнать страждання душекрайні звуки?

Я поцілую в жалібні уста,
Волосся розчешу руками вправно...
«Мені вже краще, чайничок постав!»
І усміхнулась. «Я лечу, кохана!!!»


2010р.

Тіла збайдужілого калачик
Ласкою зумів я відігріти, -
Шепіт почувань твоїх гарячих
Понесла луна нічного світу.

Сонячне зайча тусає щічку,
Що я нею йшов до раю в гості,
Заздрісно йому за нашу нічку,
Подихи томливі, зойки млосні.

Спи, моя єдина, дню не дайся,
Відпочинь, а я у вись полину
Відломлю небес тобі окрайця,
Схованого щастя за хмарину.

Відшумлять гаї , замруть отави,
Відворожать пелюстки ромашок ,
Та наснага любощів ласкавих
Грітиме повік два серця наші.

16.02.11

Майнув у зорях болід безрадісний,
Відмітив лінію, зник у ніч.
І Ківш нахилено, і Риби, крадучись,
Шукають течію. Дивна річ.
Зима морозами, снігом-піною,
Примерзлим садом попід вікном.
І місяць тінню іде за спинами,
Стежина стелиться, мов рядно.
Болід безрадісно відмітив лінію,
Як спогад болю минулих зрад.
А попід снігом, в полоні зимньому,
Ледь-ледь жевріє пшеничний ряд…
Закину геть цю журбу вчаровану
Снігів навіяних лютим сном,
І, навіть, зірку, нереєстровану,
Шукать не стану, мов астроном.
На нову зустріч надію матиму
З весняним проблиском… Тільки б сил.
А зараз, просто, у ніч мовчатиму,
І знаки вчитиму зіркових крил.

2011-02-16

Коли місто вкладається спати,
А будинки заплющують очі,
У зірок починається свято,
І ясніють вони щоночі.
Синьо-біло-рожевий килим,
Так і вабить рукою дістати,
Це красуня у тузі за милим
Стала шлях йому виплітати.
Позолочені вишиті зорі-
Дивна мапа нічного неба,
Десь далеко у темному морі
Одісей поспішає до тебе.
Синьо-біло-рожеві красуні
Замаячили,заяскрілися,
Бо два погляди зоресяйні
В одну мить навмання зустрілися...

Розігрілась зима,
Розсміялась на вранішнім сонці.
А воно вже горі *, а воно уже вище Говерли.
Там, де грішних нема,
Там , де вітер в гуцульській сторонці,
Де правічні смереки верховіттями небо підперли…

Розігрілась зима –
Має силу зоря вже опівдні.
У воловім сліду горобець геть розхлюпав водицю.
Курить люльку димар,
І за першість змагаються півні.
Місяць лютий в лісах білогриву ховає лошицю.

Ось і Стрітення ** знов
(треба чистити яблуню кислу).
Скрипнув десь журавель, зимував він у рідній сторонці.
На річках згуслу кров
Розбавляють молекули кисню.
Розігрілась зима, розсміялась на вранішнім сонці…


Лютий 2011



* високо (діал.)

** релігійне свято 15 лютого

Цілунку присмак на вустах,
У серці тінь печалі,
Бо ти - в незнаних є світах
І навіть трішки далі,
В пустелях холоду й зневір,
Де люті заметілі,
У вічнім прагненні до зір,
До злетів і окрилень,
На бережечку самоти,
В обіймах дивних марев...
Мені до тебе не сягти -
Чи є десь більша кара?
Я - наче спраглий в небі птах,
Потомлений від лету.
В твоїх волошкових очах
Згубилася поетка!
Сплетіння тіл, єднання душ,
Взаємопроникання...
До тебе прагну я чимдуж -
В заручниці кохання!
14.02.2011р.

Мне вдруг приснилось счастье и несчастье,
Мне вдруг приснилась вся моя вина:
Как будто ты была моею частью
Любимой, а не только частью сна.

Как будто вместе стали на карниз мы
Какой-то общей истины, и вот
Задвигались над нами механизмы,
Любую мелочь зная наперед.

Как будто не стреноженные ношей
Под звуки расправляемых ветрил, -
Как будто ты была во всем хорошей,
Как будто я тебя достоин был.

Как будто мы пошли с тобой под ливень
Как в наш с тобой отныне общий дом,
И я тебе был вовсе не противен,
И было нам поговорить о чем.

2009