Прости за то,что я была твоей
За то,что днями думала о нас
За то, что жаль мне слезный дней
За то, что боль в моих глазах
За то,что больше нету сил
Бороться с тяжкою рукой
Которой кто-то свет закрыл
Закрыл и воздух и покой
Прости за тяжкую тоску
Которая во мне живет
Прости за то,что не могу
Смеяться днями на пролет
За то ,что больше нету сил
Бороться за твою любовь
Надеюсь ты меня простил
Кусая губы больно в кровь.

- Знайди мене в наступному житті, -
притишено розгублено сказала.
Лампади вогник
аж замиготів
і глибоко затерпло.
Бракло слів.
Пішла шукати іншого причалу.
Колись її прийнявши -
відпустив...

Ви знаєте,
чому так темно стало
серед зими? -
Розтало.
Стільки злив...

Зима. Вікно. Окраєць неба.
Твій слід у пам'яті снігів,
Моя душа, сумна без Тебе,
Немов ріка без берегів...
І крила мрій, що прагнуть лету,
Вогонь роздмуханих бажань,
І світлий сум душі поета,
Що зазирає знов за грань.
І чорний крук, що з небовисі
Кидає тінь на мої сни,
І дві душі, що обнялися
У вічнім прагненні весни.
І промінець, що розтинає
Пітьму світів у час світань,
І Ти, який ще й сам не знаєш,
Що ми віднині - ІНЬ та ЯНЬ!

Одаруй кохання віршем,
а я допоможу.
Ощаслив його ще більше
краснослів"ям Божим.

Підніми, наче пір"їнку,
дмухни на кресало.
Додай жаги, щоб жевріння
полум"ям заграло.

Розбуди бурхливі гами
кольорів веселки,
нотними склади рядами
в серці, як в люстерку.

І тим ключиком скрипічним,
наче катеринку,
накрути на цілу вічність
мажорну пружинку.

Занури сонливу дійсність
в тьохкаючу кварту.
подаруй коханню пісню -
воно того варте!

Знову моя зимівля
стане твоїм прокляттям −
ніби пішла в підпілля
раз−назавжди весна.

Знову ця ніч безсонна
голосно промовляти
здумала, мов у жорна
сипле в думки − слова.

Знову твої обійми
лишаться півпорожні −
ніби душа відійде
у невимовність фраз.

Знову ця тепла ковдра
з ліжка сповзе знеможено
і приховає котрусь
істину − не для нас.

Знову... Одначе, де ми?
І без означень − хто ми?
Дієслова без теми,
йменники без імен...

Зовсім доросла Венді
денної повна втоми.
Знову закличні вікна...
Місяць, мов Пітер Пен...

2011р

Завагітніла снігом полтавська земля..
Зачарований день тихо бренька на лютні..
В кирзаках білий янгол вальсує.. кружля..
Загрузаючи в дзвін кришталевих ілюзій..

По вузеньких стежках тополині гурти
Йдуть до Неба..в заметах втопившись по груди,
Їх долоні благають -протягшись в Світи..
Наче люди..

Котять сонячний м"ячик ліниві вітри...
Зачарований День тихо бренька на лютні..
На волосся Тобі.. діаманти згори
Сипле лютий..

Стану сонцем, щоб тебе,коханий, гріти.
Стану зливою любов на тебе лити.
Вітром стану, обійму тебе красою.
Твої сльози змию ранньою росою.

Перетвориться моя любов весною.
Буду ніжною для тебе, чарівною.
Перетвориться моя любов на літо,
Пронесеться палко цілим світом.

Потім, осінню тебе я заспокою,
Проведу по тілу ніжною рукою.
А зимою весь твій смуток заморожу
Я для тебе все зробити зможу.

Плакати тобі я не дозволю,
Подарую твоїм мріям волю.
Будеш ти сміятися, радіти,
Буду я для тебе, милий, жити.

Сильною, моєю лиш, палкою
Міцно обійму тебе любов'ю.

Запряжу коня баского
І до милої помчу.
Ой не легка путь - дорога,
Аж сльозиться ув очу.

Скачу полем, мчу гаями,
Із листочків п'ю росу,
Все, що було поміж нами
Чистим спогадом несу.

Геть, вовчиську, із дороги,
Чи ти любої не мав
І у полум'ї тривоги
З рук убивць не рятував.

Не шипи в пилюці, гаде,
Не крадися до копит
Чи не брався ти до ради,
Як губив гадюки вид.

Не носися , чорний круче,
Понад гривою коня,
Чи без милої не мучивсь
Ти хоча б одного дня.


Сонцю, грій мені ласкаво,
Недалеко дім її,
Скачуть коники у травах,
Мруть од млості солов’ї.

Заворот, подвір’я, ясен.
Сад без пісні… квіти мруть…
Те, чого не сподівався,
Вістрям вдарило у грудь.

Недаремно норовився
Кінь , як я його спиняв,
Бив копитом хмиз і листя,
Рвав на клапті щіть отав.

Чув, сердешний, моє горе,
Знай, - розумна німина! -
Став понуро, землю поре,
Мовби гробу прагне дна.

Я піду за перелоги,
Відшукаю любки слід,
На стежину, на дорогу,
На місточок і на брід.

Почекай на мене, коню,
Світе милий, почекай, -
Я із серцем у долоні
Полечу за виднокрай.

27.01.11.

Мені кажуть: «Живи!»,
Мені кажуть: «Люби!»,
Ти пішов… Ну до чого все це?
Мою душу привив,
Мої мрії любив
І розбив на шматки моє серце.

Ну для чого Земля
Коло сонця моя?
Не зігрів мене промінь зимній!
І цей лід устромляв,
Ком у горлі стояв
Як ішов ти твердий, мов кремній.

Я боялась іти,
Не хотіла води
І не знала як серце б’ється,
Коли ти вже не ти…
Так від тої біди
Дощ з очей, мов із неба ллється.

2010 рік

Мчиться поїзд, мчиться вдаль
Чітко визначеним шляхом.
Лиш вперед… І тільки жаль,
Жаль розвіюється з страхом.

Ціль безумна, непроста
І вперед лише дорога!
Визначена прямота.
Те, що втік - це перемога?!

Очі заглядають в серце,
Погляд - сильний і стрімкий.
Де ж воно тепер усе це?
У минуле шлях тяжкий...

Біля ніг весь світ валявся!
Наплювать було на всіх!
Рвав серця, з життям кохався.
У стрибку – могутність ніг!

Як могла не полюбити
Вас за танець, волю, рух?!!!
Все життя за мить прожити!
Зміг підняти рухом дух!

Не здавався, не вагався!
Лиш отримував і брав!
З вітром в легкості змагався,
Спокій серця світу крав.

Все робив не як усі –
Танцював, кохав, дивився!
Почуття тримав в руці,
Плакав, рвав… Із звуком злився.

А коли побачив вечір,
Сонця захід крізь бокал –
Опустились мужні плечі,
Вже не слухалась рука.

І ціна була заплачена!
Не забуде Вас цей світ!
Тим недугом тяжким схвачений
Згас, пішов в зеніті літ.

І на плівці з новим кольором
Стрибок волі – стрімкий рух!
Танець, сила, погляд з гонором
І незламний, сильний дух!

Коли печаль очей твоїх торкнулась
І сльози полилися просто так,
І стало сумно...Пізно схаменулась!
Минуле не повернеш аж ніяк!
Мобільний твій мовчить, ніхто не дзвонить,
А сльози ллються, тануть на щоках.
Ну, як собі посміла ти дозволить
Втонуть в його чаруючих очах?
Між вами тиша, тиша телефону,
Вона, як прірва, як глибокий ров.
Печаль сіріла, стала нудним фоном...
А де ж ота рятуюча любов?
Що відбувається? Ніхто не знає.
Життя - це загадка, не просто так.
А чи знайде той, хто завжди шукає?
Чи щось віщує випадковий знак?
Ну, хто пояснить, що таке кохання?
Як у житті його не загубить?
Це щастя, радість, біль, розчарування?
Любить і жити, жити і любить.
Кохання, кажуть, треба заслужити,
А, як же ж, як? Не знає це ніхто.
Чому без нього так печально жити?
Хто він без тебе, ти без нього хто?
Немає відповіді, лиш одна печаль,
Печаль і сум із важкістю зітхання.
А на щоках сольоних сліз кришталь
З очей, що заслужили на кохання.

2008 рік

Ти прости
Оті листи
Серце хоче ясноти
В них по суті
Я - не я -
Тарабарщина моя
А насправді
Я волію
Оживити нашу мрію

Повернуся навесні
В голосні
Гаїв пісні
І на личенька красу
Принесу
Душі росу
Пензлем слова
Кольоровим
Окроплю завіт любові

Геть печаль
І серця сталь
Нас кохання кличе даль
Травень ярий
Млості чари
І сльози кришталь…

Хто вірить в буденне ніколи не стане щасливим,
у вічності радість, а весь песимізм в голові.
Закоханим важче, їх світ був і буде чутливим,
заради кохання готовий на муки нові.

Хто вірить у чудо вразливим ніколи не стане,
філософу - правду, романтику ж мрію давай!
Закоханим краще, бо щирість зализує рани…
Хіба ж не для цього всім смертним придумали рай?

Хто вірить в покуту, той – слабший? О ні! Він – блаженний…
Бо знати – це сила, а впевненість спокій дає
Закохані, - нащо, ви губите час свій мізерний:
на ревність, образи, на поділ «твоє чи моє»?

Хто вірить у святість до того всміхаються люди,
поразка не в смерті, страшніше піти в забуття.
Закохані, дужче серцями єднайтесь усюди,
забудьте про гордість, в коханні немає «два я»

Украдкой (делать было нечего!)
Я изучил куда как тщательно
Твой шрам, твой признак человечьего,
Между большим и указательным.

Нет, и теперь, не вызнав ключика,
Не завалю тебя укорами.
Твои глаза в глазах попутчиков
Сияют светлыми озерами.

Твоих волос заря бутонная
Спадает гроздьями акации.
Что ж, культивируй изощренные
Голосовые модуляции.

Не бросив быть такой же нежною,
Ажурную крестополосицу
Ты спрячь-ка лучше под одеждою -
Нательный крест поверх не носится.

2009

І слова вже не ті, часом зношені мрії
І вогні від очей світять там, вдалині
На чужій висоті чорним вороном вії
І уста, що колись, віддавались мені

Поневолі стаю все черствішим душею
А раніше, раніше тремтів у руках
Моїх снів оберіг проліта над землею
Спогад вперто кружляє у мОїх думках…

І слова вже не ті, в них не чути надії
Відсіяли мені твої очі ясні
Наче ворони, вдаль, понеслись твої вії
Залишились світити лиш сірі вогні...

*
Я пригорнув поцілувати
Тебе і світ осінній зник,
Запах мені чебрець і м'ята
І липцю смак відчув язик.

І я – не я , - метелик барвний
В купелі ніжної яси
Лечу де коники і сарни
І гаю співні голоси.

Де піль хлібних гойдає вруна
Легенький липня вітерець
І ти немов берізка юна,
І я - безвусий ялівець.

*
На юній квітці конюшини
Бринить коханням сивий джміль,
Нектар збирає по пилині
Гоїти серця мого біль.

Колись із губ твоїх збирав я
Меди у мрії потайні.
Джмеля містерія прадавня
Вертає нині їх мені.

І липцю дикого сп’яніння
Торкає знов мого єства,
І серця музика осіння
Твої оживлює слова.

*
Цвіте духмяним квітом липа.
Бджолиним шепотом роїв
Несе в Дністер печальна Стрипа
Пригадку наших юних днів.

Я так давно тебе не бачив,
Не дотикавсь твого єства,
А пристрасть буряна юнача
В мені ще до сих пір жива.

Нема про тебе вістки, мила.
Так мало меду, – гіркота.
А може ти вже одлюбила
Мене і туга ця пуста.

2011

Заростає в душі, там де рай цвів, повільно осот;
Фраза милої сонце закрила, раптово, мов хмара…
Ти сказала мені: «Народись через років п’ятсот,
Зрозумію тоді, любий, може з тобою ми пара.»

…А півтисячі літ пролетить, наче спалах зорі;
Інші сни-сподівання пророчать, мов дивляться в воду,
Інші діти – не наші! – до вечора мріють в дворі
Що й вони через років п’ятсот пострічають свободу…

А півтисячі літ пропливе, наче бистра вода;
Інші душі ходитимуть світом, де рай розпустився,
Буде мрії ступати стрімка і всесильна хода… –
Зрозумію тоді, як я сильно в тобі помилився.

04.12.2010 р.

No questions more, no phrases & no sounds...
Your beauty overwhelmingly surrounds
Me. Yes, I feel it & I can it drink.
Is there a thing which I can dream or think
In this exciting momentary joy?
Your gracious body now I do enjoy -
Your cheeks & lips & such a playful laugh((:))
You're just a rose. For me - that is enough.

Ось знов в мою оселю тінь журлива
У гості рветься, наче до подруги.
Я чую її поступ в шумі зливи,
Що крок один - то глибша моя туга.

Журлива тінь через віконну раму
Майнула непомітно й тихо сіла.
І раптом, наче марево з туману,
З цієї тіні вийшов образ милий.

Ти був так близько, погляд твій іскрився,
Зробила крок - а ти, мов за межею...
Так янголи жартують в небовисях
З моєю засумнілою душею.

Мені здавалось - щастя наше поруч,
В пітьмі навколо ми до світла йтимем.
Летить мій погляд в небо неозоре,
Туди, де оживають мої рими.

Туди, де світла доля й ніч велична
І день зорить, дарує благодаті.
Почуй мене - тебе, Коханий, кличу
Принад любові разом скуштувати!

Мене розлука більше не лякає,
Нестримно в далечінь стремлюся зором.
Журлива тінь поволі відступає
В обійми ночі... Ти повернеш скоро!

Так вабить шлях, якого не збагнути,
По лабіринтах серця йду невпинно
І прагну відшукати Половину,
З якою я одною стану суттю!
21.01.2011р.

Сивий січень фарбує зайцІв...
Посипа мармелад на калині..,
І дрімає в колючій тернині
З кришталем у вальяжній руці..

Горобці..позбігались в гурти
І роскльовують сонця кружало..
Сніг яриться жертовний, мов сало -
І вибілює темні світи..

Засвітив абажур золотий
Сонний Ра..над воротами раю..
Моє серце повільно..світає..
Бо..над обрієм виникла.. Ти..

Відлетів дивнокрилий птах,
що його ти шугнув від себе, –
шанувати його не став:
гейби мало птахів у небі?!

Марнотратнику! ти гадав,
що довкола усе – назавше;
самоцвіти ти розкидав,
мов дитя, їм ціни не знавши,

і проциндрив так день за днем
(а коштовним із них був кожен),
і не відав, що все мине,
а найшвидше мине хороше;

не ловив ту єдину мить:
– їх ще буде таких вдостачу! –
щемно сумнів тепер щемить:
чи не марно і цей день трачу?

…Птах сіренький сів на сосну.
Це не т о й – той не вернеться більше,
але я його геть не жену –
я кавалок душі відітну
і посиплю йому крихти-вірші.

2004

It is in heaven that I will see your soul,
In ocean depths my heart you will console.
Who's able to save me then from furious love -
Either a human down or Lord above?

Leave all your griefs to me, o! leave them all,
Nothing can ever fright or appal,
'Cause in your eyes I found incessant strength
Of height enormous and of the fartherst length.

Ключі
лелечі
канули за небокрай.
Курличе осінь інеєм у скроні.
Притомнію.
Тепло очей зачахло.
Як зимуватиму? −
уперше і
укотре.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Час поміж нами мені видається Пілатом.
Сумом міжряддя віршів запорошує січень,
Я зазираю у небо, немов в твої вічі.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Прагну одвіти знайти, та мовчання печаті
Досі лежать тягарем непосильним на долі,
Доки свої відшукаємо істинні ролі.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Знаю, розлуки ріка поміж нами - розплата.
Янголи крилами тихо торкаються вікон,
Аби збагнути, чи я ще до болю не звикла.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Йду в невідомість, неначе до власної страти.
Душу, де війни вирують і вічні протести,
Прагну любов'ю зігріти й до тебе живою донести.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Тіні у небо душа відкидає крилаті,
Вічність неспокою крилонька ті обпалила,
Та не скорила ще, духу мого не скорила!

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Вірю у те, що усупереч темним закляттям,
Через холодні пустелі облудного світу -
Буде довіку кохання між нами горіти!

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся кохати...
16.01.2011р.

Я з Вами йшла
лунке повітря
вбирало змісти Ваших слів
мовчала я
на сонці
повільний день нечутно тлів
прадавні баби – кам’яниці
за нами стежили
їх зір
мене проймав
незнаний звір
що в мурі кам’янім ожив
до мене пильно приглядався
і вже тремтів полум’янів
та нестрашний був
бо змалів...

мене приймав Латентний Львів

ні
не прихований
т а є м н и й
заглиблений у себе Львів
“готичних ліній літній спів”...
“лютує латеральний біль”...

я з Вами йшла
у латеральний Ваш
латентний
Львів
*

Цитати - з Олександра Гордона "Латентний Львів".

Все здесь - радость почем
И откуда беда -
Все здесь в тайне.
Пластилиновым днем
Здесь я встретил тогда
Айне кляйне...

Пластилиновых тем
Неожиданный крой.
И тем паче -
Гретхен, Гретхен! Зачем
Ты рассталась со мной
Наудачу?

С Лотарингии ли
Начинались дела
Или с Менса,
Гретхен, в снежной дали
Ты была, ты была -
Совершенство.

Здесь не будем одни,
Руку здесь протяни -
Снимут палец.
Знаешь, родина-мать
(Не желавшая нас целовать)
Юбер алес.

На каком вираже,
Небеса, этот сон
Обернете?
Фауст перерожден:
Спит в качалке уже
Старец Гете.

2009

Я осідлаю місяць в небесах,
Накину зорям золоті вуздечка -
Вночі здолаю весь Чумацький Шлях
Дістанусь, люба, до твого сердечка.

Лиш не насуплюй брівки чарівні-
Сховай у віях гострі блискавиці,
Веселкою всміхнись в цю мить мені,
Розтань в обіймах, ніби ніч в зірницях.

І розмалюєм небо голубим,
Примхливі хмарки сонечком прикрасим.
Як добре все ж відчутись молодим!
Життя, спасибі! Ти таки - прекрасне!

Поезія - це той дзвінкий струмок,
Що витікає з надр душі твоєї,
Це мрії у тлумаченні думок,
Що з вірою вселяються в надію!

Поезія - це струни відчуттів,
Це музика Вселенської любові,
Поезія - це скарб усіх віків,
Це діамант величиною в слово!


2010р.

Лавине незбагненних відчуттів,
Юначий сплеску, що блукає кров"ю,
Банальність слів,що йдуть з глибин віків,
Омано вчинків і блаженність снів,
Ваше величносте, осанна Вам, ЛЮБОВЕ!

Не бійтесь говорити компліменти,
Попробуйте добром засіять ниву,
Даруйте усмішку усім інтелигентно,
Робіте всяк зустрІчного щасливим.

Дітей спочатку похваліть, не ганьте
За, навіть кепсько, зроблену роботу,
В найгіршій ситуації все вставте
Те слово, що пробуджує щедроти.

У суперечках не кидайтесь злостю,
Лихі слова забудьте і відкиньте,
Зрадійте враз непроханому гостю
І чуже горе з болем зрозумійте.

Повірте, це, насправді, дужа сила
І перед нею затріщать кордони,
Зніміть цілунком втому з лиця милих,
Обіймами їх визволіть з полону.

Любов"ю вмийте прихворівші сходи
І співчуттям зберіть засохші квіти,
Гніт замалюйте в кольори свободи,
Щоб той малюнок передати дітям.

В житті-польоті жвавім, турболентнім
Знайдіть завжди для теплоти хвилину,
Не бійтесь говорити компліменти,
Це справжній доказ, що ви є - ЛЮДИНА!

Завітний день
Для тебе і для нас.
Найкращі квіти
Едельвейсу волі,
Мажор пісень,
Нірвана щирих фраз,
Ансамбль із світла,
Реверанси долі.
Одній тобі
Даруємо цю мить!
Живись повік
Енергією сонця,
Не смій тужить,
Нехай всміхнеться вік
Яскравим спалахом у тебе на долоньці!

2010р.

Рипить холодний білий сніг,
Мороз знов перехожих підганяє.
І віхоли сумної дивний сміх
У голому гіллі щораз лунає.
Скрипить ліхтар промерзлий до кісток,
Хапаючи з пітьми сніжинок зграї
І віхола в холодному танку
Теперішнє в минуле обертає.

2009р.

Верховодив місяць
Поза хмари –
Відпровадив душу
За межу,
Німо-німо час
Лежить на марах,
Я від Тебе
Знову не втечу.

2010

Зима холодна сива мовчазна,
Мов привид, незбагненно таємнича,
Яка самотня і сумна вона,
І холод віє від її обличчя.

Її усмішка серце огорта
Холодним трепетом печалей,
А сміх дзвіночками промерзлими луна
В небесній вишині морозних далей.

І не відтане серце крижане,
З очей сльоза не заіскриться,
Не пустить розум почуття людське
І не розтопить душу жароптиця.

2008 р.

Не тут, не тепер, не зі мною
полюєш на смак полуниць
та, як і належить герою,
у любощі падаєш ниць.

В якомусь новому сузір’ї
мисливець іде по слідах
моїх недомовок вечірніх
і літа, що зносило дах.

Воно утікає невміло,
а він йому в спину: «Агов!»,
ховає заточені стріли
і плаче пісні про любов.

2010

Коли б себе не сповідав –
надієшся на біль.
Сльоза у слові – не вода,
а за любов`ю – хміль.

В собі тебе договорив,
але не замолив.
Коли згораєш – догори
підносишся – коли...

У цьому зведенні “на ні”
тепла не розгуби.
Переклади його на дні
і знову наступи.

Розбите небо наших мрій
на щастя, та не руш,
його сльозою відігрій –
відлигою для душ.

Хай розтечеться ранню синь
і захлеснеться ніч.
Розтане серце – віднеси
на перший стук весні.

У цьому зведенні “на ні”
тепла не розгуби.
Переклади його на дні
і знову наступи.

23 Грудня 2010

Ворожить небо..кавою залите..
На білизні подушки спить коса..
В твоїх зіницях..над заснулим
світом
Палають і сміються небеса.
Роса іскрить на віях лип
замерзлих.
Усе проходить й гасне..
все мина..
Твоє серденько тулиться до мене,
І біля мого серця засина.
Луна..стихає в музиці зірковій..
Дзень- зень..Підкови гублять в
споришах
Мої казкові легкокрилі коні
Стриножені на скошених віршах.
Лоша.! Лошатко..вистрибнуло з
рими..
І..топче зорі, що вітряк збива.
Ніч відліта на крилах серафимів..
І губить заціловані... слова...

Навіщо знов зустрілись?
Хто привів
дві долі
на тривог знайому вулицю?
...Як злодій,
погляд скрадливий відвів.
Нічого.
Перебудеться.
Забудеться.
Оговтаюсь...
Цей світ - мені якраз.
До невпізнання
в ньому я змінилася.
Мов те дівчисько,
виросла з образ.
І шати сподівань
давно зносилися.
Як біль,
переступлю
чужі сліди.
Змахну з плеча
сніжинки
рукавичкою.
Ще серце стрепенулось,
як завжди.
Та вже
не з хвилювання,
а... за звичкою.

12.2005

Як надійде пора осіння
І сік землі доп’є коріння,
Я позолотою злечу
У невимовне безгоміння.

Приляжу в трепетні отави
Без сповідання і відправи,
Під гриб зарошений землі
У сни закутаюсь ласкаві.

І білий сипатиме хміль,
Щоб одурити рідним біль
І гіркоту вини покрити,
Що призбиралась нізвідкіль.

Та сік землі таки ударить
В гілля, що вп’ялося у хмари
І вирине єство моє
Диханням пари.

Холодні постаті з’являлись у житті.
Ходили мовчки думки невеселі.
Я чула кроки знов чужі,
Та листопад закрив самотні двері.
А ти все відкривав,
Штовхав ногами,
Висмикував по ниточці життя.
А я жила…
Мені хотілось меду.
І пива теплого, і дотику плеча.

12/03/2010

Мій сад просив вернутися до тебе,
Тих паростків майбутнього життя.
«Вже одцвіла», - спокійно говорила,
Вже рана зажила… і я не та.
А сад все бурмотів : «Вернись до нього,
Загинеш, дівчинко, бо скоро йде зима»
А я цвіла… і покидала землю
І сад лишила, спрагла відійшла…

30/03/2010

Колихає небо, біле пір’я мрії,
Розкидає в друзки хмари пухові.
Промінь ясно-чистий падає на вії,
А під ними квіти - квіти польові.

Наче, день на дворі, пише склом холодним,
Льодяні послання на пласкім вікні.
Не зігріти погляд їх - цілунком жодним:
Вабить хуртовина білої стіни.

Зимнє простирадло охопило землю
І хропе на ньому з тріском морозець.
Не дивися в прірву - на холодну стелю.
Замело дороги? Підеш – навпростець!

І знову плаче дощ свою одвічну правду,
Вистрочує ряди у барабан землі.
Мене ти не питай, чому у чорну каву
Сьогодні не кидаю цукру взагалі.
Ніч розгойда дротів несхрещені дороги,
Із хаосу думок вихоплюється та,
Що до твоїх "романів" вдалі епілоги
Сьогодні видаватимуть мої вуста...

Чекала всю вічність нестримну цю повінь
Бажань, що б усі береги залила.
Хотіла з тобою в один сісти човен,
В багатті єдинім згоріти до тла.

Не знала ніколи в любові обмежень,
Завжди позбувалась страхів і вагань.
Питаю у неба - "Нам щастя належить?
Душею щомить зазираю за грань.

Чи янголи чують мої одкровення,
Чи ми заслужили на щастя дари?
Тепло, що лишилось від тебе, у жменях
Стискаю і серце молю - "Не згори!"...
10.12.2010р.

Літо - не просто спогад,
Надто любов'ю пропах.
Наші з'єднали дороги
Янголи у небесах.

Літо - не просто спомин,
Гріюсь в його вогні.
Пристрасті нашої повінь
Досі не стихла в мені...

Прагну у твої вічі
Я зазирнуть, як колись.
Літо - солодка вічність,
Де наші душі злились.

Нині навкруг засніжило,
Світ - наче справжній рай.
Душу тобі я відкрила,
Швидше до мене вертай!

Літо - не просто спогад,
Що обійма крильми...
Вдячна за тебе Богу -
Влітку з'явились МИ!
10.12.2010р.

Намалюй мені сонце, проміння щоб було зелене.

Радість синього моря і острів, який лиш для мене.

А на острові цьому – садок і птахів так багато,

І маленький струмок, у квітках розмальовану хату.

А далеко, далеко, аж ген, де кінчаються хвилі,

Намалюй мені обрій і небо, безхмарне і синє.

І малесенький човник, що звістку несе із далека.

Білосніжні вітрила і вірності ніжність – лелеки.

Намалюй іще щастя, що поруч сидить мене воля

По правицю мою. Ну, а зліва – свобідная доля.

І мелодія тиха весь острів любов’ю вкриває.

І немає там лиха, лиш правда ясна весь день сяє.


***
І коли б це тобі, і звичайно було до вподоби,

І коли б це тобі не принесло ніякої шкоди.

І коли б це іще було прагнення також для тебе:

Поруч мене себе, домалюй ще себе біля мене.

2009

Добре бути, як сонечко світить,
Пестить променем тіло і душу,
Коли знаєш, що Хтось є у світі
Й битись серце примушує дужче.

Добре бути між тіней і світла,
Що лягають на долі стежини,
Бути згаданим в щирих молитвах,
Разом з ними у небо полинуть.

Добре бути струмком, що вливає
Свої води у річку могутню,
Як з глибин нова сила зринає
Й ви стаєте єдиною суттю.

Добре бути в Поета міжряддях,
Свіжим вітром в спекотну годину,
Добре бути любові заради,
Коли знаєш, для когось - єдина...

Відлига...

Відпустило.
Відлягло.
А вже здавалось -
ніч не перебути.
Така журба
вмерзала у чоло.
Така розпука
вила в серці люто.
Такий
вривався в душу
сніговій -
надію замете, -
накоїть лиха...
...Ти все-таки прийшов,
світанку мій!
Сльоза...
печаль нетануча...

...Відлига.

07.12.2010

Голодні
Ви знали голодні ранки,
І пристрасні знали ночі.
Ви кляли чужі світанки,
Ховали розгублено очі.

Солоні стікали сльози,
Та музика десь по венах.
Посипались мертві рози,
Коханці - то десь у генах.

Ви знали гріховні груші,
Бо яблука вже зогнили…
Забили на слово «мушу»
Коханці, що так любили.

І знову ж були світанки,
Прокльони і знов любові.
Нестерпно болючі ранки,
Із запахом вашої крові…


18.10.2010
2:06:00

Львів

Що я скажу їй?.. Бо ж я є убогий;
Регент атласів преясних добуде,
Швидко гнідими конями прибуде
І оповість, які в нього є стоги
Та баранів і овець повні купи!
Як у Бердичеві завтра на ятках
З перлів підляських намиста він купить
І одягне її; мов янголятко,
Буде між сестрами сяять своїми
Зорями вкрита, ясна, золотими.
Що ж я скажу?.. Студент… жак у школі.
Що принесу?.. Чи волошку, що в полі?
Білий нарцис? – Тут усе влаштування:
Меблів і срібних підків!.. Оксамити..
Іноді треба зробить частування…
Аби місцеві пліткарки-кобіти
Не посікли язиком, як косою…
Знаєш, моя удовиченька мати…
В нас лиш корова стоїть біля хати…
Й та не дає молока… А красою
Нашого дому є бусол із даху,
Замість у блясі з гербом хоругівки…
В мами моєї прядуть бідні дівки,
А полотно продаєм… Так, мій Стаху,
Стражника зятем не буду – солдатом.
(Станіслав)
Знаю, князівським не звешся ти братом...