Вбрід по сердечному денцю
Смуток на конях баских
Вискочив на посиденьки
До стиглих років моїх .
Пам’яті листя жовтаве
Хвилями долі плило
Вниз, де у вирі обставин
Гине душевне тепло.
Трель солов’я одиноко
В скелю пів’яви билась,
Лиха всевидяче око
Зирило з гніву кубла.
Роки мої перебуті
З горя рятунок знайшли, -
Витягли з дійсної суті
Вістря жахної стріли.
Рана загоїться – знаю,
Туга перейде іще,
З нашого шляху до раю
Зникне неспокою щем.
І осіяє привілля
Злагоди нашої день,
В срібне наливши весілля
Павідь веселих пісень.


03.09.11.

Ніколи не опускай своїх рук,
навіть якщо вони тримають тонни болю.
Нехай думки свідомість порвуть
ти їх не тримай в собі, розповідай, оголюй.

Тоді хтось неодмінно ввімкне тебе пультом,
щоб дивитись в екран душі.
Ти одержимість мною зводиш майже до культу,
немов молитви, читаєш напам'ять мої вірші.

Я знаю, коли ти до пізна малюєш історії,
чому не снідаєш зранку і не прасуєш одяг...
Ти мене, мов ескіз, у власній уяві створював.
А тепер я втомилась. Годі...

Ці спроби як ембріони, ще зосім не схожі
на впевненість.
Сидять у твоїх кишенях, марнують час та гроші.
Такі як ти давно не в моді, що виправдовують
неадекватність генами.
Ти, мабуть, тільки для мене завжди будеш хороший.

Списую простирадла алкоглем і тишею.
Знову вичавлюю совість недостиглими лаймами,
я приречена на те, щоб тебе залишити...
Бо в такій любові - ні, не треті, другі бувають зайвими.

Тихо спливають хвилини,
Хочеш – слідкуй, хочеш – ні,
Час – як суцільна картина
Скапує в ночі і дні.
Ось заховався у тишу,
Випав квапливо дощем,
Глянув світанком із ніші,
Сутінок кинув плащем.
Люди у ньому – фігури,
Все копошаться щодня,
Змінюють маски й натуру,
Звички, смаки та звання,-
Щось здобувають, втрачають,
Плачуть, сміються – живуть,
Радість чи сум переплавлять,-
Долею зветься їх путь.
Час – мандрівник невсипучий
Кожного знає секрет,
Враз обирає везучих,
Кличе з собою: «Вперед!».
Радістю серце їм гріє,
Щастя наміряв? - Знайди…
Зможеш - життя променіє,
Здався – зів’януть сліди…

Якби мені життєву книгу
Перегорнути знов назад ,
Я б розтопив печалі кригу
І жалю стримав снігопад.
Якби мені знайти сторінку,
Де спересердя геть пішов,
Я б там тебе, солодку жінку,
В палку причепурив любов.
І написав би в епілозі
Про доньок славних і синів,
Якби , кохана, у спромозі
Я був торкнутись юних днів.
Але нема на те поради,
Що час
Від нас
Минуле краде.

01.09.11.

Перелітними снами ця ніч відцвіла,
в потойбіччя зорею дух літа відкрапав,
приспустила знамена вітрів і тепла
перегранена плинність. Зосінений запах

з першим дзвоником, в квітах себе роздає.
Хай зародять знаннями посіви букварні,
назбираються примхи на віче моє,
накриваючи столик у львівській кав'ярні.

Я присяду на хвильку – хай світло стече,
з окуляр-парасоль і закрутиться в каві,
а мене перед містом на тінь прирече,
перетворить слова ці у присмак гіркавий.

Хай прищава-ще муза мені дорікне:
– Вчиш кого, волоцюго, нерідне любити?
А моя солов’їна лиш небом здригне
і розсипиться стуком пегасно з копита.

Пил дорожній скресає в дотичній коліс,
перемелює штивне наповнення далі.
Під зозулю мовчати відучено ліс
і калині нанизано з пісні коралі.

А що далі, незнане? Не ближчає нам,
бо, як сходимось в думці – стаємо чужими.
Клав би руку на серце, та в нім чужина...
молоко материнське смакує у римах.

1 Вересня 2011

Самотнє дозвілля…
В чеканні завмерла душа.
Розлого й привільно,
Намріяні, мешкають сни…
Запрошена в гості,
В далеке село поспіша…
Можлива любове,
У зрілі літа дожени!

Вона обіцяла –
Й чекає на неї вдівець.
З самотності й міста
Можливості вирватись є…
Веде до вокзалу,
Мов батько дочку під вінець,
Асфальт урочистий
У смокінгу від кутюр’є…

Веселка-світилка
Окреслила щастя рубіж:
Ще тільки за сорок,
А це ж обнадійливий вік!
Валіза вмістила
Бажання зустрітись скоріш,
Цим прагненням вторить
В далекім селі чоловік.

Іще не розтрачені
Щедрі запаси тепла,
Вже донька заміжня,
А скоро одружиться й син…
Селянської вдачі
Оця городянка була,
І, стримано-ніжний,
Заждався її селянин.

Цю зустріч покрила
Липнева завіса дощу -
Лаштунки в театрі,
Що зіткані із таємниць…
Незаймано стигне
Вдівцева тарілка борщу,
Гуляють до ранку
Пампушки поміж зоряниць!.. 29.08.2011.

Весна минула молода
І липня спека строга,
Набігла втома, мов орда,
А біль - немов облога.
Пожовклі вісті сипле ліс -
Листи життя останні,
Промінням писані навскіс,
Байдужим вітром гнані.
І б'є дощем на битий шлях,
Січе у дні прийдешні,
Де нам не стрітись, позаяк
Там відцвіли черешні.


31.08.11.

Oh never think of seconds long ahead!
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of which you're to withstand.

All moments are united in long times,
In centuries of future, present, past,
Though I can't comprehend at once sometimes -
Where is the first of them & where's the last?

Each moment has its reason & its fame,
Each has its tolling bells & its totality;
They bring to every person either shame
Or full disgrace, or gorgeous immortality.

Of smallest moments is woven up the rain,
From sky falls water as a simple endowment,
& you've a strong ambition to retain,
Until it will come - your decisive moment...

It will come being as big as a cup,
A cup of water in the summer heat,
But let one's duty never be given up,
Whatever moment - first or last - repeat!

Oh never think of seconds long ahead,
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of what you're to withstand.

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have of every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have in every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

Пробігає вітер комишами,
каламутить дзеркало ставка…
Ти вже спиш,
а я з товаришами
довго ще сиджу на колодках.
І ніхто не знає ще,
для кого
пахнуть матіоли під вікном.

Повз твій двір усі мої дороги
в вечори,
напоєні вином.


1964

Як же рясно
посмiшок твоїх,
Як же щемно вiд
тепла руки...
Я не вiрю що
кохання - грiх, Людством
закарбований в
зiрки.
Я не вiрю що слова
це тлiн,
Що бажання-мла земних тривог,
Бо колiн торкаючись
твоїх,
Я стаю величним
наче Бог.
Мiсяцем застигну над вiкном,
Виверну навиворiт
свiй грим,
Тiльки б щастя
молодим вином,
Цiлу нiч лилось менi мiж рим.

Тут край батьків: все рідне і знайоме,
Вода тут найсмачніша в криницях,
Сюди завжди вертаюся додому,
Де б не шукала щастя у світах.

Тут мій магніт, моя духовна сила,
Укорінився тут з спрадавна рід,
Сюди думками лину, як на крилах -
Бо онучата роблять перший слід.

Обвітрились твої чіпкі долоні.
Солоні спогади у руку, наче сон,
Але в очах усе таке ж тепло… Ні,
Тягучі соло зим і літ клаксон.

Дерева ще над нами височіють,
І гори кличуть знов у далину,
А ти, як я, туди так прагнеш щиро,
А я, як ти, занурююся у.

І знову крила геть, немов намовив
Отой німий шульга, що за плечем.
Здається, ще не час Великих Ловів,
І щебет лісу ще не зовсім щем,

Хоч ти — уже давно не повітруля.
І на крило не стати нам удвох,
Та простір неба стріха не затулить,
Не зрадять друзі й не забуде бог.

Ще, мабуть, нам не розвітріло небо —
І тінь м’яка, мов заяче хутро
А в ній солярна паляниця Феба.
Та завжди варто пам’ятати про.

2011р

Осінній дощ їй мрії шепотів.
Вона тихенько слухала й кивала.
…Він дуже сильно підійти хотів.
Але вона його не впізнавала…

Його дружина, його дівчинка-весна
залишилась одна у цілім світі.
Такого горя він ніколи ще не знав…
Ніколи їм вже поруч не сидіти…

Разом їм вже не бавити дітей…
Разом вже не радіти першим крокам…
Хто міг колись подумати про те,
що рік весілля стане й смерті роком…

Нічне шосе… Аварія… Швидка…
Вмивав його сльозами на узбіччі
весняний дощ… Вона… Її рука…
І вираз недовіри на обличчі…

…Сьогодні він прийшов сюди востаннє…
Прощатись…Щоб уже… ніколи більше…
Вона вагітна… З нею навік його кохання…
…Вона його не бачить…
Як і інші…
©~SIrena~

25.07.2011р.

Сушили на подвір’ї урожай:
Під сонцем красувалася пшениця,
Білів на спориші обрусу край,
Тремтів в руках райтак, як паляниця -
Відвіював полову від зерна.

Вітрець усе розводив й на горбах
Всміхалось сонце оком золотавим.
Крутивсь райтак у маминих руках,
І радість щира душі зігрівала,
Що буде з хлібом ще одна весна.

Ох уж мне эта Мэри!
Вернее - попросту Машка с ближайшей станции.
У нее русые волосы разбросаны протуберанцами.
И вообще куча всякого стильного в Фотошопе.
И в прозрачных ее глазах
Не найти потери.
У нее вообще глаза - просто двери,
Более чем все оставшееся, остальное.
То ли (в следующий миг)
Ее волной набежавшей смоет,
То ли (со временем)
Станет она,
Будто обычная домохозяйка.
И сколько у нее в голове там глупостей? -
На-ка, пойди, узнай-ка.
Но скорее всего - только белое полотно.
На все случаи жизни -
Всего одно.
Уже как бы разостланное бесповоротно.
Смотри, не испачкайся, Маша,
Не мельтеши, садись.
Садись же, садись -
Тебе не идет быть потной...

2010

Тече Дніпро по вільній Україні,
Шліфує кручі, змінює роки.
У ній ціную кожен день віднині,
Лише лунають стомлені плітки.

Хтось каже, що моя країна бідна,
Що їй дорога в темне небуття.
Та Україна – це робота спільна:
Робота і любові почуття.

Хтось каже, що у ній «хохли» ледачі,
Горілка й сало – кращий друг душі.
А наші руки - сильні та терплячі.
І для сусідів, ми товариші.

Гнучкі Карпати, пагорби і схили
Широке поле, затишні сади -
Ви наш народ красою наділили:
Дивись у відображення води.

Жовтіє жито золотом гарячим,
Зерно обдує теплий вітерець.
Не будь лінивим і не будь невдячним -
Вже доспіває запашний хлібець!

Вже вкотре осінь тулиться до літа
Туманно сивим з холодом чолом:
Жоржино розквіта барвиста свита
Та ріллями чорніє за селом.
А день спішить, немов на вечорниці
І мітить позолотою сліди,
І Спасом світлим урожай святиться,
Духмяно намагнічує сади.

Вже вкотре літо пахне короваєм,
І на ожини кличе: «Назбирай!»,
Манить зваблива стежечка до гаю
І в полі рум’яніє виднокрай.
А вечір йде із свіжістю терпкою,
Приводить зоряниці чи дощі
І хлипне зрідка вітер за рікою,
Щось зашепочуть вражені кущі.

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато.
Проведемо у злуці,
в родинному колі пісень.
Бо сьогодні те рідке,
згори подароване свято
І такий особливий,
осяяний радістю день.

Поворкуємо, друже,
бо спільних у нас тем багато.
Пронесемося з вітром
на сонячних крилах думок.
Протаранимо злісне,
нависле над нами закляття.
І зустрінемо небо,
в мрійливому гурті зірок.

Попрощаємось, рідний,
зворушимо чашу мовчання.
Бо минувшість в майбутність
розлукою знову гряде.
Закарбуємо в серці
на згадку це пізнє зітхання,
І тоді та блакить вже
надовго поглине тебе.

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато...

Давай замовимо більше рому,
поки розмова не зупинеться на перехресті.
Поки ти мене ще хвилюєш, соромиш,
поки ти ще зі мною такий милий,такий відверто чесний.

Я б годинами дивилась як твій ніс сіпається від диму,
що кільцями виходить з мого рота,
як пітніють сильно долоні,
що можна з них вичавити у стакан півокеану.
Ти ж все, що хотів давно отримав.
Мене вполював, мов здобич, поранив...

Так завжди, свіжі газети зранку,
тости з повидлом на кухні.
Мені остогидла напівфабрикатна правда,
твої слова, наче повії, дешеві й доступні.

Я не вмію так щоб боляче,
так щоб вирвати гнів разом з нігтями...

Я не готова ще змінювати стан речей.
Це 9 балів за шкалою Ріхтера.

Це період коли надто потрібне поряд
міцне чоловіче плече!

Я не скажу тобі – «Не йди!»
Це наче б сонцю наказати
У час належний не вставати.
Є час на весну й холоди,
Час, щоб обіймів уникати,
Час віднайти чернетку м’яту
І повернутися сюди.

А інше все дрібниці, власне.
Крім щастя. Щастя – позачасне!

Київ 03.08.11

ІV
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх - для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

1895

Не подівалася моя любов нікуди,
не обернулися літа у тло полуди.

Була і будеш ти, кохана, у мені,
як юне сонечко у зору бурштині,
як мовчазна твоя печаль-застуда мною,

з якою й Бог у дні мої, такі земні,
глядить порою сумно - «що ж я кою?»…


2011

* * *

Лазурóві неосяжні очі!
Та суми́рність у пири́ні вій!
Ції дві маленькі світлі ночі
Синіх наших сподівань і мрій.

Ці озéра пристрасті й любові,
Ці дунáї кри́штальних чуттів,
Ці бентежні стрiчі вечорoві,
Бурхіт юності та божевілля слів.

Ції очі – водогрáї ночі,
Ці дівочі ви́казки волíнь,
Ці стумáнені, сколи́хані у плоті
Свiчечки оргі́йних сновидінь.

Ця глибiнь жіночого кохання,
Піднебесна дзеркало-крини́ця,
Це ставкíв чарíвне сумування
І блакитна звaба-весели́ця.

Дві волoшки, квíтки в мoїм полі,
Дві краплини ніжності морiв,
Ції очі, лагідні, мов долі,
Мoїх кaрих диво-почуттів.

Павло Гай-Нижник
18 липня 1991 р.

* * *

Покажи мені Шлях,
Що привéде туди, де Ікони.
Подаруй мені цвях,
Який було б куди забивать.
Дай мені щось Людськe,
Хоч у краплі Біблейські закони,
Щоб хоча б щось Святе
Я зумів в наших стінах вбача́ть.

Павло Гай-Нижник
18 липня 1991 р.

Небо хмуриться - в небі хмариться.
Гнівно золотом розкидається.
Небо гримнуло невдоволенo:
Срібла крапельки, серце зболено.

Поміж дерев плетіння гострих ґрат,
Що підпирають голубе склепіння
Ідеш, ідеш, бездумно, наугад
По стежці в мовчазнім заледенінні
І пусто. Хоч кричи, хоч не кричи
Лише з гілок здіймаються грачі.
Вогке, химерне відчуття спокою
Не виправданого, лишень дарма,
Торкаєшся до вилиці рукою:
Біль вже минув – бажань уже нема
Уже облич не можеш пригадати
Час, як меляса тягнеться ліниво
Навіщо, думаєш, тут оці ґрати
Чому все так химерно й неквапливо?
Де листопад, де та, що тут ходила
Ступала, сміючись по парапету
Так пристрасно затято говорила
Про фільму дивні лінії сюжету
А ти гадав: нехай вона замовкне,
Нехай присяде, і захоче спати
Або дурницю про образи бовкне,
Щоб привід був законний обійняти.
Не випав привід. А тепер - запізно
І як Орфей, ти став її шукати
Наткнувся на плетіння ґрат залізне
Що тут сказти?
Нічого. Та й не треба, краще тиша
Хоча ця згадка думки не полишить
Гілками вільхи сонно лиш колишуть
Вже й мемуари для нащадків пишуть.
Пусті. І хоч кричи, хоч не кричи
Лише з гілок здіймаються грачі.

Відпустіть мене в далекі гори,
Відпустіть у висоту!
Я б пірнув у неба море
У безхмарну глибину.

Я б утік в ліси зелені,
Я б утік у далину,
Я б забіг в місця далекі,
В ті місця, що невідомі, невідомі нікому.

Там, десь на поляні,
пломеніє вогнику свіча
Там повітря пахощі духмяні,
Цілий Всесвіт видно по ночам.

Я б заглянув у гори на мить
Я би крикнув гучніше ніж можу
Я б послухав, як тиша бринить.
Просто неба б заснув, на зеленому ложі.

Там в горах я відчую свободу,
Тепло Сонця і Затишок хмар…
На цьому й завершимо розмову…
Я іду по рюкзак…

(Написаний 25.11.2008р.:-) Дякую:-)

На зеленій травичці,
я б тихенько приліг,
я б в тіні від смерічки -
свій відвідав спокій...

Я б лишився на хвильку,
в тихих горах на мить,
щоб почути як сильно
моє серце бринить.

Забринить за стежками,-
по яких я ходив,
я сумую за вами,
ви мох кращі сни...

Ви лишились для мене,
кращов миттю в житті,
Гори-гори зелені!
Я б до вас полетів...

Задивлюся у вічі бабусі,
Що сидить зажурившись над вечір.
Все довкола в невпинному русі,
А у неї - похилені плечі.

А у неї огром незабутніх
Життєдайних і -взятних моментів -
Всюдичутних і всюдиприсутніх,
Мов стоматологічних клієнтів.

Задивлюся на руки чудові,
Що звели цього світу будову
З власно-рідної плоті та крові,
Проспівавши йому колискову.

Вже твоя голівонька сіяє
Поміж вічноживих серафимів,
Бо святіших на світі немає...
Навіть в гарних історіях з фільмів!..

Відцвітає повінь літа
Гріє ніздрі запах трав,
Посивілий трохи вітер
При дорозі тихо став
Відпочити. Стиглі роси
Сиплють холод кришталю
Попід ноги. Ранок босий
Наступає на стерню
Аж у мозок коле. Полем
Миші днів біжать. Їжак
Наколов на голки кола
Ті, що по воді… Душа
Вже готова рахувати
І курчат, і сльози втрат.
Попід небом клапті вати
Сіють спокоєм. Не в такт
Витанцьовує самотньо
На порозі жовтий лист –
Пророкує ранню осінь…
І такий тужливий свист
Заповзає в пори шкіри,
Мов гадюка у нору.
Трохи щастя, трохи віри
Ще до осені нарву.


2011

МАТЕРІ

Я багато знаю твого плáчу,
Тихих зíтхань в вечоровій млі.
Мамо, матінко, учора я Вас бачив
У казково дивовижнім сні.

Як стyжи́вся хутко за очима,
Де самі лиш ніжність та любов,
За словами лагідними: “Сину,
Повечеряй перед мудрим сном”.

Дoрогі твоєї мови звуки,
Від яких все дихає теплом,
Клопітливі, працьовиті руки,
Щира ласка лагідних долонь.

Мій вірний друг у прoменях натхнення
І рятівник в годину найтяжку,
Тебе я бачив гарну та веселу
В ряснiм та пишнім весняні́м садку́.

Всміхалась ти у вишитій сорочці
І волошки́ збирала поміж трав.
Як мало мені зоряної ночі
І сну, в якім я матінку згадав.

А зрaння знов дивлюсь в далекий шлях,
Заплутаний в поверненні до тебе,
Даруй мені за сльози на очах,
Що викликaв колись я через себе.

Павло Гай-Нижник
25 жовтня 1990 р.

Сплети мені браслет з доріг-ниток,
Котрась-бо точно приведе за покликом.
До дідька межі! Близько, як ніхто...
"Люблю"... там знак питання чи знак оклику?

Не треба знаків. Власне, все це - гра.
Яка - всуціль азарт і провокація!
Сплети мені тіару із заграв,
Допоки час просіюю крізь пальці я.

Прозрінь нема. Мій світ - банальна фікція.
Шукай собі простих і несподіваних.
І уяви на мить: в твоєму віці я
Не буду вже ні мавкою, ні дівою...

Закукурікав...Пробудив...
І заджмеліло моє серце.
Майорять думки.
Троянди спогадів оздоблюють гілки.
І марево з'являється здалеку,
Згадалося: зустріла тут лелеку,
Маленькі ручки, ніжний поцілунок,
Багряне чудо - сина подарунок...
Джмелі гудуть, духмянять дивоквіти,
Блакить лелечить - підростають діти.

Її краса божественним іскриться,
Їй заздрить навіть срібний зорепад,
Її життя в бурхливості десь мчиться,
А рими цілять в душу наугад.

Ці очі... Ці такі шалені очі,
Волосся величаво вітер розвіва,
Слова твої здивовано-пророчі
Ховають музику таємних хвилювань.

Така чудова, ніжна, наче квітка,
Краса відверта, навіть неземна,
А голос піднебесні сили кличе -
Такий щасливий, що тебе пізнав!..

13.08.2011 року Львів

* * *

Ми так далекі нині, а ще вчора
Нас нічка пе́стила і задивлялась в очі
Твої́ і мо́ї - карі і пророчі,
Що про любов шептали... І Аврора
З небес спускалася
У наші груди й руки,
В траві встелялася
І дарувала муки...

Солодкі му́ки й клекотіння плоті,
Коли уся ти в п'янім заколотті
В мені стогнала, дихала, вмоляла,
Обличчя ніжила і ласками вкривала.
Нам янголи свічки́ тримали в ви́сі,
Щоб бачили в шаленстві ми красу,
Нам зорі падали на щастя в заколиссі,
Як з романтичного мальованого сну.

А я терзав мов сукню твоє тіло,
Цілунком обіймав тремтячу наготу́,
І все, здавалось, ніби-то зомліло
В ніч загадкову - грішну і святу.
Калина наша одинока в полі
І досі ту́жить по твої́х очах.
А я?... Що я... Я дорікаю долі,
Що все розвіяла, крім спраги на устах.

Павло Гай-Нижник
31 серпня 1991 р.

Тебе нема - і як тут далі жити?
Дорогами, дахами в світ піду.
Лише тобі мене вдалось скорити.
І підсвідомо хочу задушити
свою любов...Але таки бреду...

За обрієм так близько було сонце,
коли руками порпались у хмарах.
Ловила світло зайчиків віконцем,
пестливо, ніжно. Мабуть усе сон це...
Але ж таки згорала, вигравала...

Болів до сказу й солодкої млості,
і я була не краща - світом білим.
Але життя кидає вміло кості,
не вистачить на Долю й каплі злості.
Забути все сама таки волію...

Та замилуюсь небом на хвилину.
В легенях ще цигарок мішанина -
твоїх старих. А в голові лиш кпини,
і пусткою душа, і павутинно
заплуталась в слідах, немов дитина...

Тебе ж нема... Забідкаюсь на хвилю,
бо сил не вистачить мені на сльози.
Можливо за тобою теж порину.
А чи похИлюся як тихі лози?
Чекай коханий, я вже на дорозі...





6.07.2011р.

Неба чорний бархат
Полум’янять зорi:
Миготять лiхтарики
У небеснiм морi.
Мiсяць золотистий,
Посмiшкою долi,
Човен срiблосяйний,
Що пливе поволi.
I торкаюсь неба,
У вуста цiлую,
В зоряній долині
Мрiями мандрую.

Стану я твоїм, моя пташино,
Небом невимовно голубим,
Злиймося блаженні воєдино
На безмір'я щедрих літ і зим.

Сонцем ніжно серце наречеться,
Грітиме твій витончений стан,
У гаїв заквітчаній фортеці
Ружу цілуватиме тюльпан.

Чистою росою надвечір’я
Упаду до благоліпних ніг,
В їх слідах лежатиму покірно,
Зморений від пройдених доріг.

Стану я твоїм, моя пташино,
Біля хати деревом гінким ,
Дам тобі у гіллі відпочинок,
Загойдаю любістю затим.

08.08.11.

На межі двох життів,
Двох
Епох,
Двох світів
Я тебе,
Моя пташечко люба,
Зустрів.

Ця межа – грань тонка,
Наче дух юнака,
Що не взнав ще яка
Мить кохання п’янка.

Ці життя - двох натур
Безконечність тортур,
Коли їхні серця
В’яже гордощів шнур.

Ці світи – день та ніч
Над проваллям сторіч,
Що і досі нас кличе
З прощальних узбіч…

08.08.11.

Простелилася долі стежина
В осіянні пригадок ясних
І по ній я іду , мов дитина
В наші дні , учащаючи вдих .

Молодеча жага переливом
Протікає крізь тіла печаль,
Ти із далі виходиш красива
І такою ж відходиш удаль.

Ніжним зором принишклих туманів
Проводжаю тебе вдалечінь,
Ти і перша мені, і остання
Тиха радість в клубку голосінь.

Б'є живцем крізь щоденні турботи
Ніжне марево давніх утіх,
Я зустрітися знову не проти,
Та позбувся до тебе доріг…

А я умію поглядом любити,
А ти умієш подихом вести,
Я - іскра, ну а ти моє кресало,
Обоє ми провісники грози.
То я у тобі ніжна блискавиця,
То ти в мені розривами громів,
Обоє ми меланхолійне ерху,
Обоє експресивний танець снів,
А я у тебе нічкою віллюся,
А ти у мене знов увійдеш днем,
Обоє ми дві річки, одне устя,
Я - земленька, а ти в мені дощем.
І Шпицями Карпат навік сплетуться,
Із двох стежинок мрій у килимок,
Два серденька у ту єдину зустріч,
Два подихи в один життя стручок.

Так хочеться душу відверту
Знайти у пустелях облуди,
Палітрою щастя мольберту
Влягтись на замріяні груди.

Так хочеться в слово значиме
Себе, мов живицю, пролити,
Воскреснути правдою в римі
І променем морок прошити.

Так хочеться свіжістю ранку
Зцілити потомлену душу,
І навіть за мить до останку
Вдихнути життя в неї дужче.

Так хочеться зіркою щастя
Для когось у небі сіяти,
Дощами із ніжності й ласки
Упасти до ніг і зостатись.

Так хочеться серце схололе
Нарешті любов'ю зігріти,
Довіку позбутися болю
Й себе до життя відродити.

Так хочеться в янгола тіні
Спочити від світу облуди,
Умитися в неба промінні
І знову повірити в чудо!

Дозволь мені
Бути банально-простою
Сьогодні,
У капцях м'якеньких,
При світлі
Старого торшера,
Мовчати...
А кішка муркоче,
На нас поглядає,
Немов із партера,
І байдуже їй,
Чим закІнчиться
Нинішня ера,
Бо гарно
Сьогодні
Мовчати...
Бо серпень,
Бо зОрі
ПопАдали в небо!
Так треба
Сьогодні...
Бо поряд із ліжком
Дрімають
Дві пари
Щасливих
І стомлених капців,
У світлі
Старого торшера...

Я – неба ситець, рваний голос чайки,
Що збиту вись підхоплює дощу.
Я – цукор твій. Мене лиш в чай кинь,
В окріп гарячого “прощу”.

Я – нотний стан і стан душі твоєї,
Обірвані шпалери на стіні,
В обкраденій художній галереї,
В портретах, ненаписаних мені.

Я – неба ситець, латаний вітрами,
Під парасоллю вічного “люблю”…

2006

II.
В парку є одна стежина,
Де колись ходила ти, -
Бачиться, в піску сріблястім
Міг би ще твій слід знайти.
Край стежини проста лавка -
Тут сиділа ти не раз,
Тут прощались ми востаннє...
Тут мені твій промінь згас.
І коли на серці туга,
Наче камінь затяжить,
Закиплять в душі питання:
" Пощо жить? Для кого жить?".
Я спішу на сю стежину
І розшукую твій слід,
І відсвіжую твій образ,
Що в душі моїй поблід.
І гляджу на лавку з жахом,
Чи не мигне тінь твоя?
І сідаю й тихо плачу.
Се Кальварія моя.
VII.
Вже три роки я збираюсь,
Щоб побачити тебе,
Та коли лиш соб наверну,
Щось усе зверта цабе.
Я боюся твого ока,
Твоїх уст, твого лиця,
Як страшного суду свого,
Як фатального кінця.
Якби знав я, що побачу
Вроду пишную твою
В незів'ялім, повнім блиску, -
Я побіг би як стою.
Якби знав я, що побачу
Усміх на твоїх устах,
Гордощі тривкого щастя, -
Я б злетів туди, як птах.
Якби знав я, що почую,
Притулившись край вікна,
Твій веселий спів, розмову, -
Я б спішив туди щодня.
Твоїм щастям, наче сонцем,
Я би серце грів, слабе,
Завидів би твоїй долі
І - забув би так тебе.
Та боюсь, моя небого,
Що не так тебе знайду,
Що вписалися турботи
Й сум у тебе на виду.
Що приглух твій срібний голос,
Що надломаний твій хід,
На лиці твоїм побачу
Чистих сліз гарячий слід.
Бачити, як ти сумуєш,
Як ти плачеш у кутку, -
Боже, ні, і в пеклі муку
Не зсилай мені таку!
Чути жаль твій і докори,
Чути серцем, бо уста -
Знаю - й слова не промовлять, -
О, при думці тій густа
Пасмуга якась кривава
Застилає світ мені...
От тому боюсь відвідать
Я тебе в далечині.
XI.
Я поборов себе, з коріннєм вирвав з серця
Усі ілюзії, всі грішні почуття,
Надії, що колись вільніше ще дихнеться,
Що доля ще й мені всміхнеться,
Що блиснуть і мені ще радощі життя.
Я зрікся їх навсе. У тачку житєву
Запряжений, як наймит той похилий,
Я мушу так її тягти, покіль живу,
І добре чую се, ярма не розірву
І донесу його до темної могили.
Мені не жаль житя, бо що ж воно давало?
Куди не глянь - усюди браки й діри.
Робив без віддиху, а зроблено так мало,
І інших зігрівав, аж на кінці не стало
У власнім серці запалу, ні віри.

XVI.
Неперехідним муром поміж нами
Та доля стала! Мов два судна, море
Розносить нас між двома берегами,
Моя ти ясна, непривітна зоре!
Ще здалека слідить тебе мій зір.
Твій свіжий слід я рад би цілувати
І душу тим повітрям напувати,
Що з твоїх уст переплива в простір.
Та щезла ти! Мов в лісі без дороги
Лишився я. Куди тепер? За чим?
Підтяті думи, не провадять ноги,
А в серці холод... Дим довкола, дим!..

Морським теплом навіювало в очі,
Солоний бриз, а втім, чи дивина?..
Дивіться всі, та тільки не зурочте
Як певно йде без сумніву вона.

Назад тепер те саме, що в нікуди,
Не осудіть, - не видадуть вуста.
Дивіться всі, бо більше так не буде,
Хтось написав: не та, не та… Не та.

Раптовий зойк: одна сумна пожежа,
Один асфальт спромігся на уклін…
Дивіться всі!.. З-під лоба, обережно,
Як буде день, коли не прийде він.

Прагнуть цілунків знекровлені губи,
Мозок судомить пульсація рим.
Ти є водночас розрада і згуба,
Серце благаю: "Лише не згори!".

Щастя сховалося за горизонти,
Мрії принишкли у тиші хвилин.
Вже не збагну я - реальність чи сон ти?
Серце шукає одну з половин.

Важко мені є наповнити змістом
Власне життя, як немає тебе.
Спраглість бажань викладаю намистом
На плесо ночі, в обійми небес...