Нюанси любові досліджуєш ти,
та чутні тихенькі зітхання...
Не можеш правдиві слова віднайти,
яке воно, справжнє Кохання?
...І щастя, і горе, і радість, і біль
злилися в прекрасному слові.
Гірке і солодке, кислинка і сіль
живуть у Рецепті Любові.

Ти бачив, як пише художник портрет
людини, яку він кохає?
Чуттєвого пензля піднесений злет
його на шедевр надихає!
...Яскраві, п’янкі кольори й півтони,
і ніжності ріки медові,
юнацькі мрійливі, захоплені сни
ясніють в Палітрі Любові.

Ти знаєш, як вірші складає поет
тому, кого любить найбільше?
Прекрасної пісні майбутній куплет
він серцем закоханим пише.
...І райдуга світлих його почуттів,
і пристрасна збудженість крові,
й усі найдорожчі скарби у житті
відтворені в Слові Любові.

Що серцем своїм відчуває співак,
коли про кохання співає?
Змішавши і слово, і колір, і смак,
в мелодію щедро вливає.
...І мамина ласка, і батька тепло,
і ніжні пісні колискові –
усе, що до серця колись увійшло –
лунає у Пісні Любові.

2009

Розкажуть: я у відчаї - не вір!
Вже не болять ні спогади, ні крила.
Це ж скільки весен одцвіло з тих пір,
Як плакати собі заборонила
За тим, що не судилось, не збулось;
За тим, чого не повернути більше...

Сумну мене зустрінеш - знай: здалось!
Ще розсміюсь услід щасливим віршем.
Знайду ті переконливі слова,
Щоб і душа моя - тебе забула.
А то... на самоті... сплакне, бува,
Тихесенько, щоб навіть я не чула.

27.08.2010

Енергія зірок у кожнім новім вірші,
бо саме коштом сну ти їм даєш життя...
Обличчям ти – такий, як і мільйони інших,
та серцем ти – скарбник у царині буття.

Такий, як я і він в життєвому сонеті,
і все, як у людей: сім'я, робота, дім...
Та відає душа чимсь більшим за монети:
несе вона красу усім єством своїм!

Побачивши в житті щось ззовні нецікаве,
вона, як металург, працює цілу ніч,
і ось блищить уже на ранок дивним сплавом
її невтомний труд – не менш коштовна річ!

І бáйдуже тобі, а чи назвуть поетом!
Ти робиш це лише – за покликом душі!
Енергія зірок, що огорта планету,
наповнює людей через твої вірші.

2008

не вірила – життя як море
не згадувала тих очей
в яких тонула… серце хворе
не лікувала – най пече!
підносила щасливця – вгору
швидкий не стишувала лет
і сподівалася – поборе
злу долю і свій страх поет

він римував – натхненний нею
і дихав – подихом її
ішов пожовклою стернею
а далі – небом… пил землі
давно розвіявся і ґлею
забувся присмак… вірив він
що заслужив ці привілеї
і жодної із пуповин

не потребує… він – великий
вже від колиски – геній бог
лиш муза знала епілог
закохана в свого "індúка"

Не відаєш моєї туги, Торусе*,
Як біль стікає по щоці зміїно.
Не снила перелунням хвилі голосу,
Лиш проростила образ – ніж у спину.

У лабіринті Мінотавра плутаюсь,
Людинобик, помножений на Всесвіт…
Ковтаю мейли жадібно. Зі скупістю
Ловлю слова, ловлю у комах трепет.

Свідомість – нитка Аріадни – знищена.
Надламана пригіркло-срібна втома.
Останній спротив покриває тріщина,
Яка різниця: перший ти чи сьомий?

Коли невтрачене палає стосами,
Крещендо храму – ритуальне дійство.
Цей діалог минущий – ігри розуму,
Означені у віртуальне вбивство.

В очах Мадонни не знайти розгрішення,
Шрамуєш душу амальгами вправно.
З тієї – у життя вагою – відстані
Сприймати все, як є. Бо звише дано.

16.10.2010

Он сяйнула золотом береза
Між зелених і густих ялин.
Мов прорізала жовтавим лезом
Зачудований озерний плин.

Аж вода всміхнулась кришталева
Й потепліла, як у літнім сні,
Мов гуляти вийшла королева
З фрейлінами в сукні чарівній.

Ніби поверталася із балу
І на трон присіла край води...
Й золотаві рибки застрибали
Радо так, мов крапельки-меди.

І про цю достиглу вроду скаже
Сон мій, уклоняючись красі.
Кущ багряний тихо - вірним пажем
Біля ніжок сонячних присів.

17. 10. 2010 р.

А він – не такий, як усі,
і тим перехожих дивує:
в своїй незбагненній красі
у жовтні вогненнім – квітує!
Іржаві сусіди-брати
вже кволою втомою повні,
та сну заважає прийти
його витривале безсоння.

Прозорі зелені листки –
беззахисні і... відчайдушні –
з каштана міцної руки
ще сили виборюють мужньо,
тепло і надію дають...
І згадка зігріє в негоду
про те, як дивак-баламут
ослухався волі Природи.

Він листям своїм молодим
і квітом свічóк промовляє:
– Хто змушує бути таким?
І що я, дивак, з того маю?
Якщо в моїх жилах – весна,
чи варто на осінь зважати?
Така моя доля рясна:
цей світ до нестями кохати!

Я знаю, що перший мороз
тріумф мій зірве на півслові,
та вас мені все ж довелось
зігріти свічками любові!
...І справді – два світських коти
під ним вже герцюють за даму,
а решті – затисло хвости
в лаштунках осінньої драми.

Роздавши всі статки свої,
їх мало, та є вони всюди –
живуть диваки на землі:
коти, і каштани, і люди...

2008

доки про тебе мріяла - мрій розгубила решту
кроком до тебе міряла степ - загубила мешти
вірний мені довірливий годі тобі блукати
дурно махати крилами на чужині мій брате

ждати твого повернення - синім вогнем горіти
серце моє не з кременю важко йому мій світе
я за тобою - колами слідом (укотре) - горлиця
чуєш лечу мій голубе вітер до мене горнеться

Чи не ширяла ти, діво-богине,
віснице слави, над шоломом воя:
спершись коліном на щит, він в чеканні
міцно протягнуту піку тримає?

Перед орлами військовими мчала,
перед потоками марсових воїв,
променем блискавки вельми чудовим
вспак повертаючи коней парфянських?

Крила згорнувши у гордій поставі,
знявши лаштунки з розбитого воя,
нині чиє ти ім*я переможне
впишеш на лоно щита, о богине?

Чи не архонт він, що деспотам служить
і прославляє закони свободи?
А чи не консул, що землі спромігся,
жах і потугу держави помножить?

В Альпах волів би тебе я побачить
грізно-чудову; твій клич крізь століття:
«Встала Італія вже, о народи,
ім*я своє поновивши і право!»

Лідія, втім, принесла тобі квіти,
що поросли на руїнах у жовтні
римських; кладе вона їх благовійно
й ніжно до ніг тобі, каже:

«Що ти все мислила довго так, діво,
стільки років під землею сирою?
Чула коней тупотіння германських
понад своєю главою з Еллади?»

«Чула, – відказує діва, й лунає
грім. – Я є слава еллінська,
я – нездоланная міць Лаціýма,
що крізь віки переходить у бронзі».

І проминуло годин із дванадцять…
клич навісний тих птахів, що їх Ромул
бачив: «Італіє!» - всюди лунало.
«Предки й боги твої вічно з тобою!»

Радісно Брешія мене вітала,
Брешія сильна, Бреш*я залізна,
Брешія – всеіталійська левиця,
кров*ю ворожою вдосталь напута.

Комусь шлях долі встеляють зорі,
А я - вкладаю зорі у вірші.
Щоб стало менше болю повторень,
Щоб світ забарвить ще яскравіше.

Холодні зорі лягають в душу
І проростають у ній віршами.
ВідчАю камінь нарешті зрушу,
В минулім лишу криваві драми.

Додам я щедро в палітру світу
Яскравих барвів душі своєї.
Стежками долі піду у літо,
В якім одвічно ростуть лілеї.

Любов насправді - не проминуща,
Усі загоїть сердечні рани.
Життя щомиті люблю я дужче,
Йому віднині моє - "Осанна!".
12.10.2010р.

Ти чому зажурилася, мамо?
Звідки сльози у тебе в очах?
Що шепочеш блідими вустами,
що за сум вистеляє твій шлях?
...Може, швидко ростуть твої діти,
може, скроні пече сивина?
І нема куди серцю подітись,
і кому пожалітись – нема...

Розлетілись твої ластів’ята
по чужих і далеких світах.
Зрідка линуть до рідної хати,
звеселяють зажурений дах.
І уже не даються у руки,
і уже під крило не ідуть...
Та що зустрічі і щорозлуки
відчувають, що їх вірно ждуть.

...На прощання – дитяча усмішка
на дорослих обличчях майне.
Вже такі, як їх тато заввишки!
– Діточкú! Не лишайте мене! –
Каже погляд, але... не спиняє,
плаче серце, прощаючи все,
і вже знову чекає, чекає,
доки вітер їх знов принесе.

І у неба вимолює мати
дітям – щастя, собі – довгих літ,
щоб із гордістю знов споглядати
їхній впевнений вільний політ.

2001-2010

Здається, ніколи цей сум не мине,
Знов жалить самотність, неначе гадюка.
Чекаю, коли обіймеш ти мене
І знову торкнуться тебе мої руки.

Стискає у грудях гірка самота,
В хвилини такі мені годі й дихнути.
Без твоїх цілунків німіють вуста,
Нестерпно так довго твій голос не чути.

Між нами світи, де холодні дощі,
Мабуть, цілу вічність ідуть безупину...
Що треба для щастя самотній душі? -
Єдину свою віднайти Половину!
11.10.2010р.

Я мовчання порушу
Криком серця - без слів.
Роздивись мою душу
Між скалічених днів.

Поміж ночей розкутих,
Де панує обман,
Ти мій біль і засмуту
У коханні сховай.

Щоб жилося безпечно
Біля дужих плечей...
Та приходить лиш вечір,
Де за втраченим щем.

Побиватись не змушу,
Щось у нас не збулось.
Роздивись мою душу.
Бо роздивиться хтось...

2007

Ах, листопад мій, листопад!
Дощі холодні, сніг чи град.
Жорстокий вітер злісно грає -
З дерев він листя обриває.
Й стоять вони, немов німі:
І голі й мокрі, та сумні.
Біле вбрання вони чекають
Й птахів лиш гулом проводжають.

Ах, листопад мій, листопад!
Нахлине скоро снігопад.
А ми сумуємо й не знаємо,
За що ми так тебе кохаємо.
І знов приходить ностальгія
За роком тим, що вже минає.
І по листочку ми рахуємо,
Ту кожну мить, що пролітає...

Нині все тихо. Із виру ясного
тихо дзюркоче тоненький струмочок:
дрожем і наче легеньким роїнням
він позначається в дзеркалі воднім.

Схований в долі, сміється лісочок,
Своє гілля незворушно розправив:
ніби то яшма злилась з аметистом
в ніжномінливих обіймах кохання.

Квіти здаються з сапфіру, відтінки
їх до твердого алмаза подібні,
блиском холодним вони закликають
у глибочіні зеленої тиші.

Біля гірського підніжжя, в дубовім
затінку, б*є джерело твоїх рік, піснеспівів.
Німфи жили, так, вони існували!
Це ж, о Італіє, шлюбне їх ложе

богонатхненне. Лазурні наяди,
вийшовши з хвиль в струменних покривалах,
кликали гучно у вечір спокійний
темноволосих сестер із нагір*їв,

танці вели перед місяця сходом,
радісно хор їх оспівував бога –
Януса вічноживого – й кохання,
що вирувало в нім до Камезени.

Був небожитель він, діва ж – тутешня,
звідси вона була. Став Апеннін їм
ложем закуреним: хмари сховали
їхнії любощі. Так був зачатий

рід італійський. Тепер усе тихо;
є, овдовілий Клітумне, із храмів
гарних твоїх лиш один – що в руїнах;
бога, однак, там нема і в претексті.

Більше немає биків – гордих жертв, що
кроплені в водах священних твоїх – і
римських трофеїв з святинь стародавніх:
Рим вже не відає жодних тріумфів.

Жодних тріумфів, бо на Капітолій
галілеянин рудий підійнявся,
хрест притягнувши в руках і сказавши:
«Ось – понесіть його і покорітесь!»

Німфи розбіглися, щоби поплакать
в сховку річок, у корі материнських
древ, розлетілися з криком сердешним,
наче у небі хмаринки гірськії,

як дивовижне юрмище, що тихо
йшло споміж білих оголених храмів, –
спереду в них є колони, – вдягнувши
чорнії ризи в скорботнім молінні;

нивами йшли вони праці людської,
пагорби, пам*ятні римської слави,
перетворивши всуціль на пустелю,
найменували її Божим Царством.

Люд від священних плугів одірвали,
від престарілих батьків, що чекають,
і від квітучих жінок – скрізь усякий
благословитель землі був проклятий.

Був труд життя і любові проклятий:
в маренні морошнім звістували
з Богом єднання в скорботі, ховались
в скелях, печерах; ішли, від розпусти

п*яні, в міста, в суєті страхітливій,
там поспішили на Божім Розп*ятті
душ замолити своїх недостойність.
Здрастуй, о душе людськая, спокійна

на узбережжі Ілісса, о ціла
й справжня на березі Тибра славетнім,
душе людськая! Минули похмурі
дні – підіймайся на владарювання.

Ти ж, милосерная мати дворогих,
непорівнянна на грунті цілиннім
і на парному, о мати гарячих
коней, що ржуть на війні жахітливо;

мати зерна і лози винограду,
вічних законів, мистецтв пречудових,
що нам життя підсолоджують, здрастуй! –
знов заспіваю хвалу стародавню.

Пісні тій плещуть гаї, гори й води
позеленілої Умбрії: перед
нами свистить на бігу димний потяг –
він про новітні труди сповіщає.

Знов по горі, де у шепоті вітру
клени похмурі хитаються й свіжі
пахощі трав лісових розлилися –
тут навкруги – тиміаму й шавлії,

йдуть, о Клітумне, до тебе над вечір
у прохолоді отари, умбрієць
хлопчик жене непокірну овечку
в води твої, а тим часом із лона

матері, що запеклася на сонці
й боса сидить біля хижі своєї,
тихо сміється дитина грудная:
співом наповнилось кругле обличчя.

Батько задумливий, стегна покривши
шкурами кіз, наче давнії фавни,
їде мальованим возом, керує
гарними, ще й молодими биками,

гарними, ще й молодими биками,
білими, що мають груди квадратні;
місяцем роги загнуті, а погляд
ніжний – любив їх сердешний Вергілій.

Куряться хмари, втім, на Апеннінах
мрячні: велика, зелена і строга
з гір, що спадають уступами в коло,
Умбрія варту тримає очима.

Здрастуй, квітучая Умбріє! Боже,
чистоджерельний Клітумне! Я чую
в серці античну вітчизну – італьські
над розпашілим чолом божі лики.

Хто тінь верби, котра плаче, насунув
цим пресвятим берегам? Хоч би вітер
із Апеннін геть відніс цю тростину –
пристрасть часів, що минули забуті.

Взимку хай мерзне і тайни белькоче
маєм тремтливим дуб чорний, що його
стовбур життям молодим і веселим
плющ обгортає; хай стануть юрбою

велетні пильні вкруг бога на плесі –
то кипариси, а ти, о Клітумне,
в затінку їхнім співай заклинання
долі. Імперій трьох свідок, співай-но

як в давнину, хоч жорстокий у битві,
умбр перед списом велита схилився
важко – і царство етрусків могутнє
виросло; як над містами, що в злуці,

Марс величаво зійшов із Кіміна
пишного, що був підкорений богом,
в час, у той самий, поставивши знаки
гордії Риму. Але незабаром

Ти заспокоїв, о боже італьський,
і переможених, і переможців –
спільний добродію, та, як пунічна
громом долинула лють з Тразімена,

клич пролунав по твоїх закапелках,
й відповідь з гір вже за мить долетіла:
-Ти, що биків випасаєш отам, де
млиться Меванія хмарна поблизу,

ти, що пології пагорби ореш
берегом лівим вздовж Нара, так само
ти, що рубаєш ліси на Сполето
а чи весілля справляєш у Тоді.

Кинь в комишах ти бика неслабкого,
кинь і рудого вола серед поля,
кинь і сокиру в похиленім дубі,
при вівтарі кинь свою наречену.

І побіжи якнайшвидше із луком
та із сокирою! Палицю, піку
теж захопи, бо італьським пенатам
нині грозить Ганнібал страхітливий.

О як сміялося світлом душевним
сонце у гір цих прекрасному колі,
бачило здалеку, як утікають
нищачи славний Сполето в дорозі,

маври-звірюки, кінні нумідійці,
звалищем ставши паскудним, над ними –
злива заліза, потоки олії
в полум*ї – та піснеспів перемоги!

Невже так віриш ти у мене?
Невже так віриш в мою кров??..
ти справді думаєш я здатен віддатись серцем? О Любов...
моя Любове... Де ти? що ти??...
ніхто не знає що є що
знаття не має і не бути йому ніколи ні-про-що...
Доки не скажеш добрим людям: -
"Прощайте добрії і злі,
мене забудьте не любіть,
не поминайте жодним словом,
ділами знову не будіть...."
бо лише так, попід покровом
землі і дерева, небес
знання здобудемо про сенс
такого вічного живого -
 Що Є Любов.
Що є любов???
Що є Любов'ю? що Коханням??
А що лиш хімія? Бажанням
тілесним втіхам дати рід -
давно задурений інстинкт,
що кров'ю грає, виграє
двобій із розумом, дає
лиш серцю фору, але сам
(умілий, спритний диверсант)
підкорить швидко все твоє,
і моє тіло - не моє,
і наші думи повні снів
лишень послухай моїх слів....
30.07.10

В ніч на крилах лечу,
Дотуляючись тіней і світла.
Крізь туманів вуаль
Рідний голос здаля долина.
У химерах дощу
Уявляю нас знов серед літа.
Хоч і знаю, на жаль,
Що повернень у липень нема...

Знову місяця клин
Так самотньо блищить в небовисі,
Наче гострі кінці
Ріжуть лезом знекровлену ніч.
Душа - з двох половин!
Половинко, до мене озвися,
Щоб рука у руці
І ніяких повік протиріч.

Сірим попелом втрат
Запорошено долі стежини,
Осінь манить мене
У незвідані досі світи.
Досить болю і зрад!
Відшукаю свою Половину,
Що мене пригорне
І захоче у вічність піти...
6.10.2010р.

Розсипа своє срібло місяць
По зчарованій ніччю землі.
Я віддам тобі всю свою ніжність,
Почуття всі найкращі свої.

Роси падають в трави поволі,
Я сліди твої вранці знайду
Простягни мені теплі долоні,
Я в них серце своє покладу.

Соловейки в садах ще співатимуть,
Хоч заснули волошки сині.
Моє серце тебе зігріватиме
У січневі морози сильні.

Затихає вже вітер в смереках,
Зорі тихо у небі плинуть.
Хоч від мене ти вже далеко,
Та до тебе думки мої линуть.

Привітай ти їх в серці своєму,
Подаруй їм на щастя надію.
Найдорожчий в житті ти моєму –
Тільки так я любити умію

О, біль моя, відходиш ти від мене,
Повільно, ніби крадучись,
Любов моя, кохання безіменне,
Постій, вернись, оглянься, сміючись.

Торкнися вуст останнім поцілунком,
Всміхнувшись в очі подивись,
Зустрівшись там із незбагненним смутком,
Востаннє серцем прихились.

Незбагнене з усіх досі бачених див -
Мить єднання сердець у полоні ночей...
Добрий Ерос нам двері у казку відкрив,
Де б зігрітись могли ми в промінні очей.

Без вагань свої мрії впусти в небовись,
Хай на крилах бажання літають вони.
В океан насолоди й жаги окунись,
Щоби стали реальністю всі твої сни.

І не бійся, що скаже тобі хтось: "Дивак,
Час кохання давно вже скінчився, прозрій!".
Завітала весна в твою душу - це знак
І твій шанс знов пройтися дорогою мрій.

У любові є свій незбагнений закон,
Тільки серце гаряче його осягне,
Якщо хочеш, щоб збувся найкращий твій сон -
Ти дозволь свому серцю горіти вогнем!
2002р.

Блукає осінь в позолоті втрат.
І б’є дощами навідліг у шибку.
Колись – один на двох квітучий сад,
Тепер одному – дві розбиті скрипки…
Колись здавалось – вдвох летіти ввись!
А більшим щастя просто не буває.
Коріння слів вузлами узялись.
Листок останній списано. До краю.
І ти не той, і я уже не та.
І тінь не ляже на весільну сукню.
Коли остання взята висота,
Усі теорії відносності відсутні…

Я у тобі знайшла притулок
Від самоти, що вік тримала.
Давай залишимо в минулім
Усі печалі!

Для тебе стану свіжим вітром,
Який вдихатимеш у груди,
Що з твого серця сльози витре
Й любов розбудить.

Я джерельцем для тебе стану,
З якого питимеш щорання,
І залікую твої рани
Своїм коханням.

А ти - стань терном, що звиває
Навколо мене тугі пасма,
Мій дух від щастя підіймає
Під зорі ясні.

Вдихни життя у мої крила,
Які від лету потомились,
Щоб віру знов я воскресила
У неба милість...

Душа в душі знайшла притулок
Від самоти, що вік тримала.
Усі печалі у минуле
Повідступали!
29.09.2010р.

Душі своїй знайшла я пристань
В твоїх волошкових очах.
Тепер це щастя променисте
В мені тріпоче, наче птах.

І я немов цілую долю
За те, що ти в мені тепер,
Що нам любити Бог дозволив
І ми - немов єдиний нерв.

У мить розвіялася темінь,
Коли мені зустрівся ти.
Лише боюсь, що розминемось
У цих пустелях самоти...

Крізь всі світи любові промінь
До нас нарешті долетів!
Вже не гірчить вчорашній спомин,
Він у мені навік зотлів.

А знаєш - я вже не боюся,
Що розминемось у світах!
Яка ж невипита спокуса
В твоїх волошкових очах...
29.09.2010р.

Для Ю. Лазірко.

Вона тепер річка сама –прощання і прощі на дні,
І дні, наче вітер весняний ,і сміх підступа оберегом.
До берега скорше!
Бо дихають кригою ребра!
В малім кулачці - те, що людям не велено чуть.

І суть не у тім, що плітками мотали їй шию,
Як добрим намистом.
-Давай!
-Королево!
-Носи!
Та нитка порвалась. То ж сунуть цікаві носи
В сусідню країни і пащі по-закуттях шкірять.

І хай там, як хоче втихає хода таємнича…
Вона себе знає – у грудях багаття гаряче,
А втіха тобі, найгарніший із кипню, козаче
Пекельним настоєм її умивати обличчя?

Коли зачепила тебе промінням шаленним у міці,
Коли розірвала ярмо і всміхнулася милому знов.
Порожній апостол кидав вгору сонце червінцем,
І небо здригалось й по неї німотно пливло.

Любов лиш для ночі,
Бо очі людські полотном.

Я королева, що жадає влади,
Я промінь сонця, що летить удаль,
Я ніч, що обгортає колонади,
Я вогнище, яке гартує сталь.
Я дика кішка, не люблю неволі,
Я вітер в лісі, що шука забав,
Я тиха річка, що співає в полі,
Я ніжна квітка у степу між трав.
Я - Клеопатра, значить, я - цариця!
Я - Бастет, Я ненависть і любов.
Мій погляд як блискуча тверда криця,
Яка здіймає і заводить кров...

2010

-ступаючи так твердо по водi,
прийди, побач, пробач!
й давай без вiровчення!
мiй човен зрадив,
як i твiй- теж прагнув глибини.
А от тепер i глибина
нас прагне в свої руки.

-нiкого не чекай,
i човна не тримай,
якшо вже глибина
йому за все дорожча.
всi береги-мiраж,
а правда- це вода:
холодна, нестiйка,
жива i неминуща!

Осенняя пора,
Ласкает солнце -
Иногда, лучем,
Раскрашивая
Листья и траву,
В золотые, яркие,
Пурпурные тона...
В хрустальном воздухе,
Звучит мелодия -
Прохлада ветерка,
И в вальсе кружится,
Листва, а на Земле -
Рапсодия и кружева...
Разноцветная вуаль,
Покрыла все леса...
Молочная река -
Туманом дымка,
Плывет маня...
Прекрасная -
Осенняя пора...

Ти став чужий - цілуєш у чоло,
Заплутуючи пальці у волоссі
І хоч у ліжку бУли не давно
Не з пристраті тримаєш, а зі злості.

Моя рука посИніла в твоЇй.
В обіймах як в кайданах. Ну а крила
Я продала, чи виміняла там,
В ломбарді, що навпроти магазину.

Ти дивишся чи мимо, а чи скрізь
Хоч холодно мені від споглядання.
Кусаю губи, бо страх, а, може, біль...
Що в тебе знову ревність безпідставна.

Ти б відпустив, бо знаєш, що так зле,
Що тільки відстань може примирити.
Та переслідують тебе думки,
Як ті примари, що уміють говорити.

Мене не чуєш - у вухах лише одне.
Ревнивий і чужий - а це найгірше.
Я прошу в Бога: хай усе мине,
Залишиться ж бо тільки клапоть вірша.

2010

Секунда - мить,
Сто років - мить,
Життя, це також мить,
І можна гнити,
А можна жити,
Горіти-палати,
І жити - мить!

09.2010

Упевненого профілю взірець
І впертих вуст усмІшка таємнича...
Повторюється іноді Творець,
Людські натхненно ліплячи обличчя.

Дивуюся. Дивлюсь - не надивлюсь.
Мов слухаю мелодію знайому.
На кожну Вашу рисочку молюсь,
Що вгадується в образі чужому.

Милуюся. Тамую подих, щоб
Миттєве не сполохати навіки.
І знічена душа - від того, що
Вже трішки любить... цього чоловіка.

2005

історія зрад самозречень і втеч
навіщо стаєш між майбутнім і мною
луною сліпою сирою імлою
і словом глухим збайдужілих предтеч

судинною сіткою марень і втрат
над твань зворохоблену згуком чутливим
поривом сумнівним мінливим припливом…
уловлює слух те що чути не варт

Що ти робиш зі мною, oсене?!
Я ще мрію: простоволосою,
в літній сукні, ногами босими
йти по рідній святій землі,
милуватися в лузі квітами,
що дарує так щедро літо нам...
...Та – очима вже сумовитими
в небо дивляться журавлі.

Нещодавно мені наснилося,
що ти, oсене, забарилася.
...Та – на ранок дерева вкрилися
ніжним золотом сивини.
Я люблю тебе, осінь, різною:
безтурботною, злою, слізною...
...Та найбільше люблю я – пізньою,
і не бачу у тім вини!

Ти виблискуєш днями гожими,
на замріяну казку схожими –
осягнути ніяк не можу я
велич лагідну і німу...
Серце повниться хвилюваннями
від приходу такого раннього.
...Знай же, oсене: до останнього
сукні літньої не зніму!

Провів до сонних лип, аж за ворота.
Неначе за межу. Без вороття.
Щось мовив на прощання про роботу,
Даремність мрій і труднощі буття.

Затримав у долонях мою руку,
Мов виправдати мить гірку хотів...
До стежки нескінченної розлуки
Із власного життя мене провів.

І я пішла... І йду. Не озираюсь.
Душа палає болем, як болід.
Коханню сповідаюсь.
Сподіваюсь,
Що ти мені ще дивишся услід.

2005

Наснилося мені, що я літати вмію,
Що крила за спиною Бог дарував мені.
І я здійснити можу свою велику мрію,
Поглянути на землю, мов птаха з висоти.
\
Я пролечу над степом, порослим ковилою,
Над лісом, де прадавні щось гомонять дуби
І над могутнім сивим Славутичем – рікою,
Що споконвіку точить високі береги.

Та не зрадіє око моє, а лиш засмутить
Село, що опустіло, занедбані лани
І болем озоветься у серці дика пустка,
Бо бур’янами душі зчерствілі поросли.

Давно уже немає триклятих «яничарів»,
Що у полон зганяли наш православний люд
Чому ж це українці, щороку тисячами
У добровільнім рабстві, в чужині спину гнуть.

Не вже це наша доля, віками жить рабами
Топтати свою мову на радість бовванам,
Розпродати, розкрасти шматочками вітчизну,
А тіло пошматоване залишити крукам.

Так страшно мені стало, прокинутися хочу
Візьміть у мене крила, літайте досхочу,
А я лиш помолюся за неньку Україну
І з вірою у серці життя нове почну.
2010р.

Проносяться комети
Над світом і людьми.
Одвічний сум Поета
В душі несемо ми.

Шукаю безупину
Пустелями зневір
Ту рідну Половину,
З якою - хоч до зір.

А, може, вона ближче -
На відстані душі?...
Що є любові вище? -
Мовчать сумні дощі.

В життєвій круговерті
Ріка терпінь тече.
Та я шукаю вперто
Коханий блиск очей.

Щоб два серця гарячих
Забилось в унісон,
Й життя було неначе
Найкращий в світі сон.

Душа бажає злетів,
Горіння і прозрінь.
Одвічний сум Поета
На світ кидає тінь...
19.09.2010р.

Пригорнусь до землі запашної,
Що на довго сховалась в снігу,
Притулюсь до тієї одної,
До сніжинки, яку на бігу
Я зірвав задля радощів миті,
Для полегкості всього життя,
Хай сніжинками стануть укриті
Небезпечні шляхи майбуття.

Мов краплини по шклі,
Струменіють жалі
Від розлуки, яка поміж нами.
Десь у серці на дні
Ця розлука, мов тінь,
Я її заліковую снами.

Що це душу ятрить?
Може, люті вітри,
Що тепло із душі видувають.
Вірю - хтось нам згори
Двері навстіж відкрив
В світ, де щастя нас вічність чекає.

Знову сонце ясне
Ніжно пестить мене,
Повсихали жалі, мов краплини...
Наче світлом комет,
Знов іскриться Поет -
Серцем чує свою Половину!
17.09.2010р.

Пристрасть кольору сонця,
Очі кольору неба...
Я навік охоронцем
Хочу стати для тебе!

Мрії кольору вітру
Нас обох окриляють.
У життєву палітру
Ми внесем крихти раю.

Аби жити, мов в казці,
Чашу ніжності спити -
Зафарбуємо щастя
Кольорами блакиті.

Ми так прагнемо злетів
І торкання вустами...
Щастя - наче комета,
Пронеслася над нами!
15.09.2010р.

Ця ніч, мов грона винограду,
Над світом втомлених осель
Нависла знов. У її владу
Віддався бідний Менестрель.

Химерних хмар похмурі лики
Сльозами скапують з небес
У Його серце, наче ліки,
Щоб трішки смуток його щез...

А нічка гралася зірками,
Аж розбудила сплячий грім.
І Його серце, колись камінь,
Зазнало дивних потрясінь.

Жбурляло небо блискавиці,
Що вихилялись навсебіч.
Лиш Менестрелю знов не спиться,
Він марить блиском Її віч...

В солодкій грі стогнали громи,
В судомах корчилась земля.
І лиш кохання, наче промінь,
Йому в пітьмі осяяв шлях.

Зринали спогади забуті,
Сплітались рими у сонет.
"Любов - бальзам, а чи отрута?" -
Гадав закоханий Поет.

Знов ніч, мов грона винограду,
Над світом втомлених осель
І душ самотніх висне радо...
У її владі Менестрель!
14.09.2010р.

Розцвітали квіти біля церкви:
Пурпурові, ніжно-золоті.
Я кричала голосно: "Ну, де Ви?!"
Мимоволі розпрягала нерви,
Тільки тишу чути у воді.

Я дивлюся в дзеркало і бачу -
Зголодніле, дике кошеня.
Біль у грудях, чути кров гарячу:
На одинці із дощами плачу.
Осідлаю дикого коня!

На асфальті мокрому в нікуди,
Я розгублено кричала: "Ня-я-я-я-в!"
Страх у купі битої посуди,
Наливає світлом мої груди,
Тільки ангел в руки мене взяв!

тільки зараз саме тут
буду руки цілувати
нас нікому не почуть
насолод цих перервати

бо вона така одна
і я з нею чоловік один
біля неї справжній я
це лиш в обіймах зрозумів

що вона одна для мене
і для неї я один
і немає бога чорта
як ми разом полетим

Вже інструменти таємного сповнені звуку,
Я люблю в лісі ріжок сумовитий послухать,
Я люблю ліру і нічку, орган і мільйони громів,
Бронзу тремтіння, огромную кузню шумів,
Пекло гармонії з чорними в ній коминами
І контрабас я люблю зі смутними тонами,
Що під тремтливим смичком, що тягне у страхополон,
Змішує в звуці своїм діброву і ліс, аквілон,
Мушчине крильце, водночас і флейту, і дудку -
В душу мені налива світлотінь, повну смутку.

Листя кольору сонця лежить під ногами,
У повітрі - букет ароматів п’янких.
Наче пензель Митця кольорів дивну гаму
Змалював, щоб залишити спогадів штрих.

Свіжий вітер, неначе гарячий коханець,
Зграйку листя багряного вирвав з-під ніг.
Закружляв вітер листя і нумо у танець -
Вальсувати в шаленстві посеред доріг.

Промінь сонця у вічі заглянув грайливо,
Пробудив в мені спогад солодкий, мов гріх.
Знов у серці моєму від пристрасті зливи,
А на листі, здається, сліди Твоїх ніг...

Ностальгічно-солодке і трішки тужливе
Почуття у мені, від якого щаслива.
А сліди не на листі - на серці зостались!
Вже й не знаю сама - може, я закохалась???
2003-2010р.

Намалюй мене, Коханий,
Заколисану вітрами,
Вмиту в росах світанкових,
Захмелілу від любові.

Намалюй вчорашній спомин
Про бажань жагучих повінь,
Що у серці нам розлилась,
Мов найбільша Божа милість.

Намалюй крилаті мрії,
Той вогонь, котрий нас гріє,
Підіймаючи до висі,
Де ми душами злилИся.

Намалюй, Коханий, осінь,
Сотні сонць в моїм волоссі,
Наше щастя променисте,
Слід багрянцевий на листі.

Намалюй бентежність вітру,
Почуттів наших палітру,
Ніч кохання зорепадну,
Над якою ми невладні.

Намалюй цілунку присмак,
Журавлів у небі чистім,
Що несуть Тобі до Риму
Мої, спраглі Тебе, рими...
10.09.2010р.

Любов, гаряча і безтямна, пірнала з берега у річку -
Була оголена і п’яна, струнка і гарна, як смерічка.
Пірнула в хвилі водограю, зблиснувши білим ніжним тілом -
Удалину, за виднокраї, шалене літо відлетіло.


10.09.2010

Всем, обычно, проблемы до фантиков,
Коли в темя не долбит петух,
Но несносное племя романтиков
Приключения ищет на нюх.

Лезть ли в гору – задумались мудрые,
Но романтику то не вопрос:
Как зануды мозги бы не пудрили,
А романтик в проблему уж врос.

Все опасность обходят окольными,
Чтобы крепче спалось им затем,
Лишь романтики с душами вольными
Рвут сердца в самой гуще проблем.

Но вопросы обычно решаются
Не с романтиков лёгкой руки,
А когда в это дело вмешается
Парадокс всех времён – чудаки.

Чудаки – это те же прагматики,
Плюс романтики вирус в крови.
Все узлы превращаются в бантики,
Коль с проблемой чудак – визави.

И кричат чудаку вдруг из серости:
«Что ж тебе не сидится в тиши?»
Но ему нет прекраснее прелести,
Чем проблему какую решить.

На болотах растёт безразличие,
Жабы квакают – им всё равно,
Лишь бы все соблюдали приличия…
Гнилью пахнет болотище, но

Равнодушие сносит, как фантики,
Вдруг течением быстрой реки:
Гонят волны лихие романтики,
Чтоб водились в реке чудаки.

Далекий подих юності ловлю:
Розчарування, сльози і образи.
"Люблю тебе. Я так тебе люблю!" -
Сприймалось, як пуста банальна фраза.

Час все простить. І виправдає - час.
Я грішниця. З народження й до скону.
Я Вас кохаю. Я кохаю Вас.
І вищого нема мені закону.

2005

Вселилась в серце знову осінь,
Густі тумани стали звичні,
Лиш журавлі у вирій кличуть,
Неначе хтось про це їх просить.

Снують похмурі хмари в небі,
Сльозами скапують тужливо.
А я ще й досі вірю в диво -
На крилах мрій лечу до тебе.

Гайну у вирій з журавлями,
В світах далеких відшукаю
Того, з яким торкнуся раю,
Любов спиваючи безтями...

Я намагаюсь посміхатись,
Дощем змиваю щем розлуки.
У шумі злив відлуння звуків -
Мабуть, пора тобі вертатись.

Засіла в серці моїм осінь,
Птахи у вирій відлетіли.
Душа жадає перевтілень
І в неба крил для злетів просить...
7.09.2010р.

Корюсь осінньому дощу,
П'ю трунок полину гіркого.
Приймаю осінь, не боюсь
Ні холодів, ні віку свого.

У осені своя краса,
Холодна та яскрава вдача.
То сонцем золотим сія,
То у туманах сивих плаче.

Її щедротами сповна
Всі обдаровані досхочу,
Та вже пробігла сивина
В самотності холодній ночі.

Повір, що осінь - не зима,
Не час для суму і зневіри,
Поки серця не побіліли,
В душі завжди цвіте весна.
2010