Ура! Повернуло на осень.
Преодолевать не спеши
Веселое многоголосье,
Точеную точность души.

Прохладой дрожат занавески,
Забавный колышется свет,
Как будто на этом отрезке
Ты вынул счастливый билет.

И, вхожие в оное царство,
О чем-то простом, как в дыму,
Сказать собираются астры.
А что? - Я и впрямь не пойму.

И разве найдешь расчудесней
Свечение, складывать чтоб
И руки крест-накрест, и песни,
И веры соломенный сноп.

2010

Не тисни на курок, - я поки що зовсім не готова,
Десь у центрі зіниць застигає непрошений страх.
Ти – солоним дощем по щоках моїх знову і знову,
Ти – разючим вогнем по вишневих солодких губах.

Не чекала тебе серед розпалу п’яного літа,
Серед купелю трав і духмяних покосів в житах.
Я – у клапті вогню твоїм поглядом диким одіта,
Я – нестримністю снів перелита у всіх на очах.

Забери ж бо від скронь револьверне заряджене дуло,
Екіпаж з трьох коней саме вчасно до ґанку прибув.
Я – холодна вода, що нічого в собі не забула,
Ти – ранковий туман, робиш вигляд, що легко забув.

Якщо ти не проти
я стану писати експромти
спурхнувши додолу
мов те пташеня жовтороте

не зваживши геть
на вагомі твої зауваги
вагатись не стану
у мареві сну і наснаги

Я вийду в кімнату
що мружить мереживні штори
від тих балачок
що світанок крізь вікна говорить

умиюся сонцем
у шОвковий день уберуся
у пісні у танці
у спокої може у русі

змалюю той сон
розімлілий на кінчику вії
змалілий у тиші імлистій
що млосно німіє

і посмішку пестить
і лестить мені те
якщо ти
смієшся вві сні
Я писатиму
стИха
навпроти

2011

Я люблю тебе, Києве, в дощ,
Що немовби з відра поливає
Простір вулиць, бульварів і площ,
Траси авт і маршрути трамваїв.

Краплі щільно стікають по склу,
Розмиваючи дивні красоти;
Я рукою умить розітру
Понадхмарні тропічні щедроти.

Та вони затопили ущерть
Моє місто - сумне і веселе.
Літній дощ - це народження й смерть
Милих звуків, що червень їх стеле.

Спливає день твоїм нічним портретом,
Я знов дивлюсь в прозоре полотно,
Розіб'ю біль без сумнівів, дощенту,
Тепер повинно бути все одно.

З-перед очей твоїх у свій прихисток,
Де не знайде кошмар бодай хоч тінь.
Я ще прийду в твоє осіннє місто,
На перехрестя інших поколінь.

В балконних солов’їв дубів нема
І в Києві дощі пропахли газом.
Під шум машин октави солов’я
Звучать мені карпатським рондо-джазом.

Весна, немов в гормонах гвинтокрил,
То злиться холодом, а то цвіте як усміх.
Балконних солов’їв хтось приручив,
А от дубки в Карпатах зостаються.

Вросли балкони в папіросний дим,
А пісня солов’я, мов з лісу жолудь.
Мені так бачиться, весняний гвинтокрил
Із солов’єм мене в ліси карпатські возить.

До полону обіймів гарячих твоїх
Я навічно бажаю віддати себе,
І на кару солодку цілунків п'янких
Моє серце розтерзане вперто іде.

У чеканні своїм відчини лиш вікно,
Серенаду почуєш - мене помани.
Я кохаю тебе! А все інше - ніщо,
Вже ніхто не здолає моєї весни.

Увійду, увірвусь, як завгодно тобі,
Цілуватиму спрагло, не знаючи меж.
Та якщо зі світанням не змеркнуть вогні -
Мою долю у руки свої забереш.

Хай зорею палає в долонях твоїх
І погасне у мить, коли очі зімкну.
Моя пристрасть жагуча - не сором, не гріх,
Я без тебе, Кохана, намарне живу.

За полон у обіймах гарячих, тобі
Я себе, не вагаючись й миті, віддам.
Незбагненою силою, в щасті й журбі,
Я крізь Вічність до тебе веду себе сам...
2000р.

Домагатися ненамогливо,
Добиватися не в бою.
Не зведу почуття із мовою,
Мов апострофом розведу.

Ти мені довіряєш погляди
Дієслівні, в них усміх суть,
І прикметні такі в них здогади,
Й наче крапка – зіниці ртуть.

Так довірливо з недовірою,
Так причетно до слова: „Ще”
Подивися на мене вірною
І схились на моє плече.

Вже сонце в гавань
йде по зорі
Намулом осідає ніч
І тісно тісно
в чистім полі
Сяйнули вікна у дозорі

Хоч лати
латками покриті
Русявочубі вартові
Веселі радісні живі
Мов місто плаває у житі

намокли душі… відстані… стіна
сумний кордон колючками прошитий
і вже не нам з тобою говорити
і помовчати в темряві не нам

холодний день про сонце замовчав
а втім не нам його за це судити
комусь колись приреченим вердиктом
пройшлася тінь недоспаних заграв

прийшла весна... невчасно… не туди
насмішка зла безглуздих нісенітниць
ніхто не дав комусь гірких обітниць
і вже тому так буде не завжди

перещемить на віддалях вогню
крізь білу ніч горітиме неспокій
і відіб’ють холодні стопи кроки
що бережуть душевні фото НЮ

Всього лиш я, всього лише назавжди,
Всього лише любов без вороття…
І тільки ти всього лише несправжній.
І не моє… всього лише життя.

Я так люблю твої сумні вуста,
Які мовчать всіма словами світу,
Тоді як я далеко не свята,
І не горю тривожним сталагмітом.

Коли ось так прикушуєш губу,
І вже долонь без закликів пітніє.
Тоді як ти ніким мені не був,
А я тобі бліда периферія.

Терпких слідів твоїх рожевих вуст
Одна лиш тінь начеркає зухвало.
Тоді як я торкнутись їх боюсь,
Щоб тишу цю ніщо не плямувало…

Перемовчиш. І ніжних ліній губ
Зведе печаль безпрограшним санскритом.
Тоді як ти – моїх відтінок згуб,
Тих самих згуб, яких замовчав вітер.

Побілила вдовиця хату,
Рятувала світ від біди,
Рятувала, щоб все ще кохати,
І якщо не людей, то сади.

Люди скажуть: „Білила горе!”
Люди скажуть: „Білила біль!”
Тільки в неї,
в саду як,
волосся чорне,
А у хати,
як в неї,
скроні бліді.

Побілила вдовиця хату,
Бозна де ще знайшла тих сил,
Мов сходила борг віддавати
Тим, хто в парі поміж могил.

Востаннє, я, мабуть, засинала тверезою чотири вічності тому.

Завжди неадекватна, з гільзою поміж ключиць, наче зерна чайного дерева по Цейлону, розсіяна.

Завжди така, що не лікує свої стигмати, заповнює шлунок цигарками і кавою.

Зазвичай- міцною чорною, подвійною.

Зібрати б всі свої безсоння і задушити в обіймах.

Нехай сни, мов слайди, заповнюють порожнечу.

Я іноді справді схожа на вбивство...жорстока, багатосерійна.

Ти мене ніколи не викриєш, наврядче знайдеш...

Готуй для гарячих сліз свої мужні, м’які, затишні плечі!



Дозволь мені взяти псевдонім, одягнути перуку і довго, розпачливо плакати,

сидячи в залі очікування, а потім кинути власне минуле до камери схову
і назавжди поїхати з дому.Навіть, якщо надто сильно тремтітимуть руки, щось всередині болем різко обірветься.

Я всерівно відчуватиму хаотичний, безладний стукіт...

Бо в моєму тілі для тебе лагідно б’ється два втомлених,

безнадійно відданих серця.

Було затишно так, ніби з внутрішнього боку твоєї долоні....
Серце билось як скло і збиралось до купи суницями,
Волосся дотиком прилипло на скронях, відстань між нами
звужувалась зіницями.

Лиш не викидай свій старий записник,
там стільки імен, що ними можна заповнити ліжко.
Кожен подих твій розчинявся словами в кімнаті нишком,
поки остаточно не зник.

Розливаю молоко по паркетній підлозі,
хай шпарини у ній заповняться соромом.

Одягну його теплий светер з віскози,
загорнусь у обійми і ми поговоримо...

Про спільне майбутнє, про музику,
про те, як мені з ним до оргазмів чуттєво поряд.
Про те, хто мінятиме донечці вночі підгузники
і як ми поїдемо автостопом до моря.

Не можу, брате, вибрати слова,
Тому доречно гірко промовчати.
Тобі до скронь хилилася трава
Й передзвін куль божився гартувати.

Ти не просив для себе світлих днів,
Хоча весна розквітла у рамена.
І пригорщ сліз сховають матері,
Й солодких фраз не скаже наречена.

Лише пройде відгомін сих тополь,
І в тихім сні свою побачеш хату.
І скільки вас, війною вбитих доль,
Чи хтось колись насмілиться сказати?..

Я десь посеред Віршів,-
Я десь в малюнках у квітах,
Я десь на струнах душі,-
Гріюся посереду літа.

Я десь у Сонця в лучах...
Що відпустились за обрій,-
Я десь лишуся в віршах,-
Хай ними серце говорить...

Я десь на березі хвиль,-
Десь в островах Океану ,-
Десь я лишуся завжди,-
Десь всім Світом я стану...

Дякую:-) 25.03.2011р.

Ти світліша за сто світів,
і солодша за слово "жити"...
я б з долоньок твоїх хотів,
кожен ранок світанки пити.
Бо за обрій твоїх очей ,
зазирнувши,я знаю нині -
так замало мені ночей,
щоб в розлуці були ми сильні.
Щоб пройшовши крізь вічність снів,
крізь відкритість фантасмагорій,
один одному навесні,
дарували ми тільки зорі!

Ти казав мені: не дивись
у той бік, де трава в росі,
не кентаври там живуть, а бомжі,
і у норах не кролі, а кроти.

А іще казав: не мудруй,
всі дракони перемерли давно,
і сусідський кіт – не дядько Андрій,
і за плечі тряс: не мовчи!

А я пошепки тобі: ну, і хай,
а я подумки тобі: і не вір,
і губами я тобі: все одно,
і долонею тобі: не спиняй-
ся...

))

2011

Не йди, кохана, почекай
Хвилиночку на мене,
Давай вернімося у гай,
У нашу юнь зелену.

Ти світлом сонця не зникай,
Хай небо криють тучі,
Давай вернімося у гай,
У наші дні квітучі.

І більше вже не пропадай
В життєвій коловерті.
Давай вернімося у гай,
У наші дні безсмертні.

2010

Заколихані вітром думки,
Ті думки, що як гості непрошені…
Дим печалі полинно гіркий, -
Перевтілення. Відчай. Спустошення.

Перетертий у попіл пісок…
Цей занедбаний дім поза ти'нами.
Промовчати – вуста на замок…
Божевіллям. Піснями. Картинами.

Збайдужіти на сотню хвилин,
Нічиєю побути окрасою.
Ми дістались найвищих вершин,
І тепер ми зникаємо. Гаснемо.

Несходжені безвихідні тунелі
Без шуму світлофорів у кінці.
І натяки на виміри пустелі –
Холодних зим байдужі посланці.

Природжені сумні авантюристи –
За вами зачекався авангард!..
Який туман твоє огорне місто,
Коли я повертатимусь назад…

Кришталеві вази вікон
Розстріляли ночі темінь.
Безголосі просторіки
Одинакові оселі.

Запахи кавових гущ
Комусь нагадають жінку,
Як важкий осілий хрущ
Йде трамвай між хвиль бруківки.

Кам'яні уламки брил
Землю стиснули до муру.
Покидають старий Львів
Бані на соборі Юра.

І вокзал, немов павук,
Рейки вплів у павутину.
Під коліс вагонів стук,
Львове, я тебе покину.

Прибули з південного шляху
До мене достиглі роки,
А я, хоч і сивий, та - бахур -,
Не згоден із ними таки.
Душею весніти бажаю,
Бодай осипається квіт ,
У п'яному шалі стискаю
Кохану обіймами віт
За талію вербно – щемливу,
Рамена цілунками тчу
І ласки жагучої зливу
Ллю в лоно її досхочу.
Хоч далеччю захід багриться,
Таїться у золоті спин,
Кохана моя - чарівниця,
Іще неблизький мій спочин.

15.06.11.

…бо ще не раз зупиниться планета,
Вчорашній день зійде в забутий плин,
І всі бажання знов такі відверті,
Бо погляд твій торкнувсь моїх колін…

…застиг. Замерз. Приборкати не смію,
Ще б тільки раз під розпал ніжних рук!..
Весь простір твій на тло периферії
Таких земних підсолених принук…

…таких терпких. І знову необачно
Від себе тінь незрячу відірву.
Той погляд твій прихований, гарячий…
Та я мовчу. А в думці майже мру…

Вдивляюсь у небо - ось зіронька впала,
Мигнула востаннє яскравим вогнем.
Я мрію собі на зорю загадала -
Ти світлом кохання зігрієш мене.

Вдивляюсь у небо, вслухаюсь у вітер,
У серцебиття, що луна з далини.
До мене прийди і з очей моїх витри
Всі слізоньки теплим цілунком весни!

Вдивляюсь у небо, де місяць уповні
Магічним промінням бентежить цей світ.
З глибин виринають бажання безмовні
І душу штовхають в безмежний політ.

Вдивляюсь у небо, там янгол іскриться,
Обох нас так ніжно торкає крильми...
Кохання - найбільша з усіх таємниця,
Яку тільки разом пізнаємо ми!
13.06.2011р.

Я хочу зустрічати з тобою сніданки, тонути у простирадлах,
цілувати повіки, застрягати у твоєму волоссі фалангами пальців...
Я до слова взаємність ще досі вживаю артикль.
Щоб ти більше ніколи не плутав його з банальним фальшем,
а я нарешті до самотніх вечорів та телефонних мовчанок звикла.

Боюсь засинати з думками,вони в голові цвяхами забиті.
Ржавіють, пускають томатні соки, інфікують сумління,
знекровлюють ідеями прозу.
Я вкотре хворію летаргійними снами, мої рани від них
цілодобово відкриті, наче дешевий супермаркет на розі
двох педантичних, забутих пішоходами вулиць.

Ти сьогодні мовчиш, сутулий, такий безпорадний,
пригнічений...
Я ,віриш, давно все з вином ковтнула, я забула, що
тобою була ображена, словами скалічена.

Ну что нам ходить-то вокруг да около,
Считать чужие дни и чужие ночи
В нищей стране, где государство прокляло
Учителей, врачей и сельхозрабочих?
В этом краю перекосов и ран,
Где забывают в аду момента,
Где просто подонок и наркоман,
А где - представитель истеблишмента,
Просто поверить, что жизнь еще
Вовсе не кончена.
Эдаким днем погожим
Просто понять, что мы рядом - к плечу плечо,
Просто сказать, что мы
Жить друг без друга никак не сможем.

2010

Пепельный берег сланцев, словно запретный плед,
Будто заплечный плод, как бы и сам не рад.
Катер и дельтапланы - это для приверед.
Катится вдоль по телу плавленный виноград.

Чудится пляж раскосый, брызги соленых вод.
Время всегда как время: счастье без десяти.
Нинки на нем и Вальки, гальки сплошной приплод -
Ониксы и агаты вряд ли на нем найти.

Страсть говорить красиво - что-то из здешних мук.
Холм от звезды налево - нечто из давних Мекк.
Сердца ли это стук, или только подружки стук?
Если его ты слышишь - правильный человек.

Тот, кто напьется с вечера, без хи-хи
Ночью увидит Китеж и Митридат.
Духи, по вечерам превратясь в духи,
В оба бесплотных глаза - своих глядят.

2010

У рідній нашій стороні
знов все як звично:
Черешні плачуть на гіллі
Червонолично.
Криваво плачуть на гіллі
черешні соком,
А в неба щоки голубі
І жовте око.
Жінки гадають на врожай,
на зміну влади,
А під горою молочай
доцвів до зваби.
Цвітуть сади, картоплі цвіт
Вже не колгоспний,
А щоки неба голубі
Гір носик гострий.
Усе як звично, як завжди
і лиш черешні
Кривавлять інколи сади,
і дні прийдешні.

Я сиджу й відчуваю як осінь ступає на п’яти
І стікає струмками дощів прохолодних по шиї
І немає чого з цього літа з собою узяти
І нічого не лишиш – все рідне, з самотності виє….

І нікому не скажеш – вернися! Не було ж нікого…
Не завиєш у стелю, вона ж бо німа і глуха…
І, мабуть, уже досить так чесно звертатись до Бога,
За плечима несучи недюжинну дозу гріха.

Накриваю портьєрами залишки сонного серпня,
Затуляю долонями щирість достиглих віршів
І на пальцях ця ніжність від сутінку сивого терпне
Стигне сонце гаряче на денці живої душі.

31-08-2010/11-06-2011

Тебе у Світі всі шукають…
До тебе гоняться усі!
Твої плоди ростуть у Раї,
Тобою зітканий цей Світ.

Твій подих легкий, невловимий,
Тебе у Світі є безмежно,
І твого Океану б’ються хвилі,
Могутні хвилі, ніжні й обережні.

Тобою мріють усі люди,
Тебе у Всесвіті шукають,
Вони не знають, що є Ти усюди!
Тебе вони не знають!

Ти є на квітів ароматах,
Ти падаєш на землю у росі…
Тебе у зорях неба так багато,
Чому ж тебе не бачать люди всі?

Ти є в ударах океанських хвиль…
Ти є у вітрі весняно́му!
Ти є, коли паде лапатий сніг…
Ти є в житті, ти є у всьому.

Ти плаваєш у посмішці!
Ти є у відкриттях,
Тобою Світ цей повниться,
Тобою пахне це життя.

Ти є в ковтку повітря,
У погляді на цей прекрасний Світ!
Тобою пролітає вітер!
Й тобою пахне Цвіт.

Весь Всесвіт повниться Тобою!
Ти є у миготінні зір,
І Бог Тобою лагідно говорить,
Коли оглядує Свій Світ.

І Ти нежданно так приходиш,-
Коли зіниці радістю блищаться!
Ти Світ у Рай заводиш,
Ти блиск очей, - Ти Щастя!!!

09.02.2009р. Спасибі :-)

Ім'я твоє-Слово,з якого почалося світло.
Воно беззвучне,в ньому майже немає літер.
Воно для мене,як пористий валіум,
безнадійно влучне,
я ним вже декілька років поспіль сита.
Наче вугілля,спалена.
Безіменні,порожні сни.Особиста,німа літаргія.
ти-вогонь.
І якби хтось мені пояснив...божевільні,
складні алгоритми.Я б до них призвичаїлась,звикла...

Я вода-протилежна тобі стихія,
ти ,крізь мене холодну, проходиш так спритно,як тільки вмієш.
Можеш мною пігулки свої запити.Наніч,коли в кімнаті стемніє.Протерти долоні
виноградним спиртом.
Бо руки від холоду поволі синіють.

Загасити б тебе,як сірник.
Щоб ти разом зі стрічкою сивого диму у просторі зник...
чи тобою себе скип'ятити?
Додавши у серце столовий барвник.
Нехай затерпне.Тоді переломом думок відкритим
твоє ім'я стане для мене нестерпним.

Повернулась додому рівно опівночі,

роззулась в коридорі,пестячи долонею втомлені ступні...

Плечі зів'яли прислів'ями...

Відлік пішов,серце чекало наступних.

Поряд з ліжком порожні чашки з-під кави...

На дні зсохлась пелюсткою гуща.

Як він там?Мабуть,знову словами лукавить,

та всупереч всім законам фізичним і Божим...

Я без нього не зможу!

Я саме за це кохаю його ще дужче!



Прокинулись зранку поряд...

Моя долоня дихала спокоєм йому на груди...

І,хоча, на дворі був майже грудень-

всередині закипало від щастя море!



Іноді здавалось,що мої подушки треба виносити на балкон

і сушити від тонни гірких,болючих сліз...

Забути минуле...Звісно,слушно.

Але покажіть мені того,хто

це зробити з першого разу зміг...?

Мінорний лад і сп'янілий субтон

між нами чорною кішкою ліг...


Сотні тисяч історій на цих простирадлах,

писаних тілом по черзі...твоїм і моїм

на вустах яскраво-червоних,помадних.

І,навіть,якщо ти останній у світі зрадник...

Я одержимо смачно тебе ними з'їм!

Шоколад тепер їм тільки плитками,
тижні - вимірюю плівками.

Руки поволі розкидую
теплими снами на молочні подушки.
Заливаю спину крохмальними ріками
і цілую тебе ніжно за вушком.
Вкотре,знаючи відповідь,
мов ненаситна,запитую:
-Який термін придатності у слова "вічність"?
Мабуть,доти...поки ти мене любитимеш!
Палко,одержимо,нестримно міцно.

Зацукрилась словами,ними ж злиплась,
ніби перетинка між язиком і піднебінням.

Я народилась у липні,коли цвіли липи,
їх оберемками виривали з корінням

засмучені люди,щоб напитись чаєм
"липовим"...Несправжнім?

Лікувати ним депресивні простуди,
полоскати горло істеричними криками.

-Який термін придатності у слова"завжди"?

-Яке відображення у "багатоликості"?

-Яка брехня приховує "правду"?

Прожити б ще одне життя...Заради єдиного вдалого фото.
На ньому спочатку тільки ти і я.А згодом-просторий будинок,діти,
лабрадор,руде кошеня й привітні
сусіди навпроти.

Хочеш,я стану для тебе донором?
Віддам тобі власне серце...
Писатиму листи на підлозі в коридорі
без зайвої пихи і гонору,
тільки не сердься.

Боляче читати їх?
Рядки,ніби післяопераційні рубці на грудях.
Ти хотів,але так і не зміг
пробачити все байдужим,інертним людям.

Тримай.Це тобі,нехай б'ється...
Підійшло?Я вгадала розмір.
Обожнюю,коли ти поряд.Обіймаєш мене,смієшся...
Тоді від внутрішніх спазмів стискає простір
в одне єдине ціле.
Надтонкі,ілюзорні оргазми пронизують свіже тіло
і ламають ніжністю кості.


Прокидайся.Це вже зовсім не схоже на кому.
Це був сон.
Ти ковтав соковиті шматки озону,
їв неон.
Спорожніло моє аксіомне лоно
і поки ти так манірно,спокійно спав...
Я була тобі вірна.Цілувала вуста і руки.
Як незмінно проста органічна сполука
вуглецю з воднем.

-Виходь за мене.
-...А,знаєш...Я згодна.

Які дужі вітрила напроти всесильного вітру!..
Через кілька годин вже минеться гіркий ураган.
Не дозволю тобі, не дозволю так швидко зітліти, -
Самим спомином лиш прикладай мене, милий, до ран.

Злегка білим дощем заховаюсь надійно в скафандр, -
Божевільне кіно!.. Де усім заправляє обман.
Ким не був би ти – Зевс, Квазімодо, напів-Іхтіандр,
Незів’ялим стеблом прикладай мене ніжно до ран.

Обгородженим дном, невичерпною тінню осмути,
Обіймав не мене, не мене ізнічев’я за стан!..
Есмеральда, Семела, Гуттієре – ким мушу я бути,
Щоб безсмертним вогнем ти мене прикладав би до ран?..

Я ніби сьогодні себе залишила вдома...
Забула так само,як вимкнути світло чи праску.
Словом,багато причин.Це,напевне, конфузія втоми.
Вибач,будь ласка.

Я знаю,що ти мене всеодно любитимеш...
Хворою,ситою,мов асфальт, розбитою вщент.
Я буду для тебе,як книга,прочитана
з початку в кінець і не втрачатиму сенс.

Хтось спокійний грає нами в нарди.
Хтось за хребет вириває з корінням
останні розсадники правди,

натирає маслом сумління,
щоб блискучим і чистим здавалось,як завжди.

Я хочу чути в нашому домі дитячий сміх
таким життєдайним,раптовим,мальованим...
Немов олівцем ескіз.Любов,як весна і Бог,
не лишень нас двох,врятує всіх.
Всіх, хто хоче бути врятованим.

Куди це, Колю, ти мене привів?
О, Боже, як же їм отак не сором:
На пляжі засмагає повно дів -
А де ж купальники? Невже забули вдома?

Що за дивачки, глянь, не одяглись,
Точніше, роздягнулися наголо
І звабами усюди - «блись» та «блись».
Ходімо звідси. Ну, йдемо, Миколо.

Наважитись нелегко зразу так
Позасмагати й попірнати в річці.
Ти червонієш, бачу, ніби рак -
Невже соромишся? Чи, мо', на сонці спікся?

Ну добре, зачекаймо – не горить!
Позасмагаймо ще, допоки сонце.
Я "верх" знімаю, глянь, а вже за мить
І "низ" униз доволі легко зсовую.

Біжу чимдуж голенька до води -
Ой, видно це усім чи не за милю! -
Але вже - ні туди, ані сюди! -
З розгону падаю у теплу свіжу хвилю.

Вода мене приємно обійма
І так ласкаво пестить ніжне тіло -
Блаженства, певно, більшого нема,
Ніж хвиля й берег, де чекає милий.


07.06.2011

Де ви засіли, у яких коморах
Жрете меди і закордонні гранти?
Коли по східно-західних просторах
Лютують навіжені окупанти?

Єхреновські ширяють малороси,
Узваровські й ахматовські фанати.
Своїм богиням заплітають коси,
Будуючи незлічені пенати...

Чи ви вже Україну збудували:
Свою, довічну, банківську й котеджну?
Своїх дітей уже прилаштували
Й родиноньку неміряно-безмежну?

Земля ж - голодна. І такою буде,
Доки народ не стане знов до бою!
Вас, імпотентів, розітре й забуде -
Й вестиме сам державу за собою!

Годинник природи нам гостя приводить –
вже місяць безпомічно згас...
Іде, світанковий, із сонцем ранковим...
Яким же він буде для нас?

Прокинулись квіти, щоб гостя зустріти,
із ним привітатися чемно.
Віщують негоду прогнози погоди
даремно, даремно, даремно!

Час гостя вітати – цей день зустрічати.
І буде він, люди, таким –
холодним чи теплим, легким чи нестерпним –
якими ми будемо з ним.

Хай день буде гарним, ясним і безхмарним,
найкращі звучать побажання,
даруються квіти, плекаються діти
в коханні, в коханні, в коханні!

Хай сонце надії теплом нас зігріє
і рідні обличчя людей!
Хай посмішки щирі в життєвому вирі
освятять сьогоднішній день!

Що то за церква надпатріархату,
Яка заполонила наші лаври?
То політичний інструмент царату
Нового, що вособлюють кентаври

Московські й петербурзькі різноликі -
Вони у ярма люд наш запрягають!
Імперські морди й малоруські пики
В ток-шоу сусідніх зайдів сновигають.

То їм ганьба - отим "кацапам клятим"?
О ні! Вони стоять за власну славу!
Це ми здалися газовим магнатам
Та іншим нуворишам на поталу.

Так мудрий управитель москворецький
На будку вкаже меншому барбосу,
А нам: блаженство! - хоч один донецький
Вкраїнською говорить без поносу.

Отож славімо Нелжедмитрія ми
Він - справжній утішитель і розрада:
Жбурне хохлів до боргової ями,
Й сіятиме одна - його - порада.

Сказав "порада" я? Ну... то для рими.
Та ліпше - кабала або неволя
Економічна. Вже цей обрій зримий
І з найоптимістичнішого поля.

Лижімо ж всі північний чобіт грузний,
Аби самим повірити достоту,
Що ми - єдиний нарід: постсоюзний...
І линемо в щасливую спільноту!

Совершенно забесплатно
Для небесных тел вдали
Очевидны и понятны
Судьбы суженых Земли.

Свыше Млечная Дорога
Будто нижет ниткой бус
Сил небесных и земного
Неразгаданный союз.

В тайных снах влюбленным ведом
Полный блеска водоем.
Под сурьмленно-звездным небом
Быть им выпадет вдвоем.

Вопреки числу коммерций,
Никому не знамо как,
Золотые тайны сердца
Прозревает Зодиак.

Все законы этой дачной
Почты сходятся. И в ней
Без купюр струится брачный
Свет и сумерки людей.

Наи эта наипочта
Снисходительная. Влет
Звезды скрашивают все, что
Кто кому еще соврет.

2010

Смяты шорты, снято платье,
Умножая всякий стыд,
С имитацией зачатья
Кто-то с кем-то мерно спит.

Стоны чаще - счастье ближе.
Ритм эпических атак
За фанерной стенкой слышит
Пятиклассник-Телемак.

Фантазирует невинно
Он о том, как в мертвый час
Одноклассницу Мальвину
Сексу лютому предаст.

В ней кило под тридцать вроде,
Но и эту полуплоть
По аллеям парка водят
Между двух фригийских теть.

Размечтался наш-то несус-
Ветный полуидиот,
Как с годами купит "лексус"
И Мальвину умыкнет.

Все сто семьдесят в аорте!..
Спи во снах, пока один!
Вскоре кровь тебе подпортят
Где-то с дюжину Мальвин.

Спи, мышонок, тихо-тихо!
Будь ты Цезарь или Брут,
Вот тогда хлебнешь ты лиха,
Как Мальвины набегут.

Затихает санаторий.
Золотой песочный храм
Равнодушно стелит море
Человеческим страстям.

2010

…усе не так. Для чогось так вже склалось,
А може, хтось за це все відповість?
Діапазон всього у дві октави,
Хоча й вони і то не збереглись…

…не відбулись. В тенетах тих інвенцій
Застряли між незрощених думок.
І тільки щось вогнем заниє в серці,
То був, либонь, на зустріч сотий крок…

…і він минув. І далі йти не можна,
У хащах всіх дурних перипетій…
І все би так, та знов чомусь тривожно,
На морі – штиль, а в серці – буревій…

…і надарма. Хай вже не дме на руки,
На душу тих, що зібгана в кулак.
То була мить тривоги і розлуки,
А нині добре, добре… Та не так.

Якби не ти, то як би мало статись,
То як би знов минула зла ця ніч?
Мої думки – безликі акробати
На тлі німих і пафосних сторіч.
А як тепер піти й не перетнути
Останніх двох несказаних речей?
А ті слова – безликі атрибути
Твоїх очей, твоїх близьких очей…
Поперед нас кудись побігли далі
Одні і ті ж питання в мілину.
І тіні нас – безликі вертикалі,
Яких вже я, боюсь, не перетну.

Я кличу : серденько, впади
Рясним дощем на пил печалі,
Тебе бажаю, як води
Ланів – степів квітки прив’ялі.

Тебе взиваю із пустинь,
В розлуці сохну і шкарубну,
Явись оазою , прилинь
І вибань з уст жадобу згубну.

У прохолоді чистих рос
Я килим зелені розстелю,
І жару збудемось погроз
У цій божественній оселі.

28.05.11.

Ми не самі, поговорим очима,
Не смій, не котися, не зраджуй сльоза,
Коріння, плоди залишає людина,
А далі стежинка у всіх лиш одна.
*
Зупинися, спинись - ми єдине з тобою,
Не хочу, не вірю, не буду, не зможу сама.
Стежинку мою ми розділим на двоє,
Не йди, не лишай, тільки двоє - життя.
*
Не сама, не сама, озирнись, роззирнися довкола,
Збережи те, що б'ється, це наші зійшли почуття.
Прийми, зрозумій - ходим всі ми по лінії кола,
Є початок кінцем, кількість кроків - своя.
*
Зачекай і послухай, повір і торкнися рукою,
Не відпустим, ми зможем, тепер же нас двоє,
Піднімися, борись, чуєш син розмовляє з тобою -
Кількість кроків розділим на троє.
*
І здригнулася та, що стоїть за плечима,
Відступила знеможена, знищена жертвою днів
І стежинка за нею услід, і не видно кінця їй очима,
Тільки справжнє уміє без слів.
28.05.2011

Мы одиноки среди многих,
Нам хорошо зато вдвоем
В полуневидимой пироге
Скользить сквозь чистый водоем.

Не тело в душе - сердце в сказке;
В щепотке счастья - целый клад.
Наш почерк полунезатаскан,
Плетется рысью наугад.

Над нами держат опахала
Единорог и Алконост.
Почти случайно перепало
Нам зажигаться среди звезд.

Миропоползновенье зыбко
В среде вершин. Издалека
На милых нас одна улыбка -
Она прощальна и легка.

2010

Моя неземная, представь на минутку:
В один несказанный прием
Мы в комнате жизни, вполне не на шутку,
Могли оказаться вдвоем.

Во все эти громы мы были, как дома.
Почти сквозь цветное стекло,
Почти запоздало, почти невесомо
Сосердие нас увлекло.

Себя находил я желанным тобою,
А ты - беззаветно мила,
А ты - словно всей предыдущей судьбою -
Разученной гаммой была.

Во взоре твоем - безоглядная сила,
Масштабного сердца залог.
Меня ты любила! Любила? Любила?! -
Да я догадаться не смог.

Негаданной пери в невиданной мере
Пристойна и счастлива будь.
Ведь я был уверен! Уверен? Уверен?! -
Что это не нужно ничуть.

А небо играло, минуя запреты,
Для нас ослепительный джаз.
О, как удивительно сталось, что это
Заметили все, кроме нас!

2010